Перевод. М. Далін. Для урочистих подій

Глава 1

– Але ж і холоднеча у вашому морзі, – каже клієнт. Нервово всміхається, щулиться мерзлякувато.

Зображую милу посмішку. Клієнтам маємо всміхатися, корпоративне правило – всюди відеокамери, за нами спостерігають, чи ми усміхаємося. Нехай собі дивляться. Я усміхаюсь. Так, голубе мій, дійсно, холоднеча. Адже морг. У теплі мертве гниє, ти не знав? Під моєю зеленою уніформою – два светри, тому здаюся тобі гладкою. А я – худюща.

Худюща господарка смерті. Тут у нас усе – не те, чим здається. Я посміхаюсь.

– Ви обрали, так?

Він не обрав. Даю йому спокій. Охота ж йому тинятися нашим льодовником, серед люстер і лез яскравого світла. Деякі збоченці валандаються тут і по сорок хвилин; вже зуб із зубом не зведуть, губи посиніли, а все ще розглядають. Запах вдихають. Навіть мацають.

– Агов, добродію! Торкати не треба! – і всміхаюсь.

Зніяковів. Приймає руку. Перед його носом висить плакат, де написано, що не можна хапати руками, а надто – не можна бризкати водою, але коли клієнти читали! Звісна річ: народ сідає саме на ту лавку, де написано: «ПОФАРБОВАНО». Хіба що чутливі серцем та уважні… проте вони й самі розуміють, що торкати не можна. Та й ходять сюди зрідка.

Чутливим у морзі незатишно.

Я-то як сюди втрапила, скажіть? Мені ж тут незатишно до незмоги! Я ж ніяк не хотіла працювати з мертвими, я прагнула працювати з живими – я їх дуже люблю, живих, але живого тут, виявляється, немає. Хіба що – інколи привозять недобитих. Мається на увазі, що клієнти кидатимуться на те, що ще бринить якимось ознаками життя. Еге. Атож.

Їх дивним чином тягне цілковита мертвота. Трупи, на яких гниль та пліснява – ні, ми зчищаємо, та я ж бачила, знаю, пам’ятаю, що відчищала від ознак розпаду. Мовиш: «Візьміть свіжіші», – а він учепиться за тухлятину, зиркає, мізкує, що його обдурюють. Підсунути шиються.

Та й гаразд. Нащо це мені треба. Бери, що бажаєш, голубе. Тільки не скаржся потім. Бо, буває, скаржаться.

–Минулого разу вони того ж дня похнюпились!

А чого ти волів, га, золотце?

– У вас тут вони виглядають шикарно. Мов живі. А додому принесеш – за годину конають, нема на що дивитися… Шахрайство, ось що я вам скажу, дівчино.

Грію долоню долонею. Шахрайство, еге ж… Сам собі брешеш, удаєш, ніби не розумієш, навіщо сюди прийшов. Традиція, мовляв, така. Ага.

Буцім гадки не маєш, які тут у нас дільця кояться… Хоча, може, вони й дійсно не здогадуються. Адже я не здогадувалася, доки сюди працювати не прийшла. У некромантію не надто йметься віри. Але навчаєшся хутко – і некромантії, і алхімії.

Подобу життя потрібно підтримувати. Чистити. Доливати консерванти, додавати ще якісь порошочки… Ні, тобі цього знати не треба, голубе. Бо здогадаєшся: все це – міраж, ілюзія, досить брудна до того ж. Втім, якщо платять грошима, то завжди – за ілюзію. За справжнє – у вжитку інша валюта. А ви, хоч обираєте якнайдорожче, проте прагнете, аби за безцінь.

Я за стільки років роботи усіх вас бачу наскрізь. У морзі та борделі, бачте, скоро втрачаєш цноту.

А вони – так, прегарні. Навіть досі. Якщо не замислюватись і не принюхуватись. Напомпуєш їх хімією, десь підріжеш, десь підв’яжеш – і в холод. І вони мають вигляд, так. У наших дзеркалах, під нашим світлом, вичищені, причепурені. Адже тут усе зроблено так, щоб ти побачив досконалу красу. Все, що може викликати відразу чи, скажімо, налякати – ми ховаємо, усі кінці прибираємо… у воду. Я сама або інші наші некромантки. Вночі, коли клієнтів обмаль. Вночі клієнти теж ходять, але лише ті, кому треба негайно.

Теж певним чином некроманти. Мертві почуття оживлюють нашою неживою красою. Іноді – мертвонароджені почуття. Заради живих почуттів до нас заходять значно рідше.

Вночі ми миємо столи, миємо ємкості, консервуємо, стираємо гниль, сортуємо трупи. Із зовсім безнадійного споруджується щось таке собі, у модерновому стилі. Блискітки, стрічечки, бантики, рюшики, позолота. Відволікає увагу від гнилі, плісняви й трупних плям.

Хоча нашим клієнтам дарма. Багатьом до вподоби, коли усяких витребеньок намотано. На вигляд дорого.

– Коли привезли? – питає клієнт.

Всміхаюсь.

– Учора.

– Еге ж, а до того вони, мабуть, тиждень десь там валялись…

Та хіба тобі не все одно, голубе?! Вони ж справді живими й не були ніколи! Вони ж – цілковита ілюзія, повна фікція, підробка. Мов гомункулуси з пробірок, неприродні. Тому пусте, давно їх різали чи ні – все одно вони починають гнити миттєво. Вони здаються живими, але розпад сидить у них від народження. Тіні безплідні, безтілесні.

Ночами я чую їх душі, комариний дзвін, тільки без загрози, без комариної кровожерності. А іноді й бачу. Не очами, а коли якась внутрішня оптика налагоджується в особливий спосіб. Вони крихітні, навіть не як метелики, а як ті тендітні зелені істоти з тонесенькими крильцями. Такі, бачте… Сказала б – як макове зернятко, але зернятко надто незугарне. А вони неймовірно легкі й граційні. Ці крильця, ніжки, хоботок, ефемерне тільце… Доторкнешся – вб’єш, навіть якщо не хотів.

Але вони – не справжні комахи. У нашому морзі, в хімії та холоднечі, ніякі комахи не виживають, тут навіть мух немає. Бува, влітку влетить муха, пошугає хвилин зо три – і сяде. Засинає, а згодом замерзає. Тож ці – тіні комах, їх відбиток в тутешньому затуманілому памороззю повітрі, вони цілком прозорі, без плоті. І щось в них є болісно сумне, неприкаяне щось, безнадійне. Коли привозять нову партію, ці тремтливі душі в’ються над чарівними головками, вже давно вщерть насиченими хімією. Наче воліють розбудити. Чи просто співчувають. Чи гадають, що все ще може бути. Кохання, плоди…

Марно. Тут у будь-якому ароматі – присмак гнилі й хімії. А минає кілька днів – і все, справжній трупний сморід. Навіть якщо мити, мити й мити. Та клієнти його не чують.

–Он ту корзину, зі стрічками. Спакуйте й додайте щось таке… ведмедика плюшевого абощо. То як? Добре, якщо плюшевого ведмедика? Їй сподобається?

Та хіба я знаю, що їй сподобається? Може, надягне тобі на плішиву макітру цю корзину, а зверху ведмедиком постукає. Але тобі, голубе, я цього сказати не можу.

– Авжеж, – кажу. Посміхаюсь. Змерзла до кісток, аж заклякла. Ноги стомились. Швидше б уже зміні кінець, робота в нас у морзі виснажлива.

Піду я звідси, хай йому грець. Дарма що начебто призвичаїлася, дарма що й платять непогано… Який з мене некромант! Туга мене гнітить за справжнім, за теплом, за палким життям… А починалось усе чудово, з найосяйніших надій. Адже я сюди за об’явою прийшла, теж на брехню купилася: «Потрібні співробітники фірмі "Живі квіти для урочистих подій"».