Перевод. М. Далін. Часу обмаль

Глава 1

Обмаль. Дуже.

Дитинство – мить. Клаптик тепла десь в куточку душі, крихітний. Темний, гарячий момент буття. Потім ти прозріваєш і бачиш: ти майже голий, а був цілком голим. Ти був – поживою. Порадій, що тебе не з’їли, поки ти був крихітним, голим, сліпим та безпорадним. Навпаки – годували.

Але цього було зовсім обмаль. Мить темряви й тепла – а навколо світ, холодний, ворожий. Світ, де довго не живуть. Та неможливо залишитись у кублі. Треба піти, щойно шерсть починає набувати жорсткості. Не підеш – виженуть. Світ жорстокий.

Все загрожує бідою. І жити треба дуже, дуже хутко. Якщо жити неквапом – твого часу стане ще менше, ніж є. Ти тільки-но випав у холод та ворожість із темряви й тепла – і вже маєш кмітити та битися за себе. Ти ще не встиг зрости, а життя вже – війна.

Усі живі істоти – вороги, дарма що інколи здається, буцім це не так. Власні родичі – вороги. Життя у зграї – війна: заґавишся – зжеруть, думатимеш гайно – використають. На що б не обернулось – перестанеш бути.

У зграї добре почувається або боєць, що рветься до влади, або жалюгідне створіння, якому лячно одинаком. Я – ні те, ні інше. Я – одинак, мені не лячно, я не рвуся. Я кмітую: думаю та спостерігаю. В мене обмаль часу, я прагну з’їсти бодай шматочок буття, перш ніж повернутися в темряву. Бійки за статус заважають. І – де родичі, там завше мало їжі.

Натомість там самиці. Ще одна гаряча мить: ти відкритий до нападу, ти не здатен себе захистити. Поки тобі добре – вкусять за потилицю, вкусять за горло. Ризикувати – за те, що вона вилизує тобі вуха, вилизує шерсть під підборіддям, де ти найвразливіший? В неї буде кілька голих, сліпих, безпорадних – згодом. А тобі закортить принести їжі – не лише собі, але і їм. Де стільки взяти? У світі сповна голоду.

Усі живуть зграєю. Та я – інший. Кмітую, проходжу вузькими щілинами. Стежу за великими тваринами: за котами, собаками та людьми. Люди – найнебезпечніші, але я нікого не боюсь.

Я дивився в очі людині. Сидів на трубі, людина підійшла. Величезні очі, в них – відраза та ляк. В них думка: «Він стрибне!» Я пригнувся, дивився й думав: «Я стрибну тобі на голову». Людина нахилилась узяти уламок цеглини. Поки нахилялась, я увібгався до щілини між трубою та стіною. Людина більш не бачила мене. Кидала цеглу, кричала. Марно.

Як хочеш долучити собі часу – треба навчитися розуміти людей. Вони мають дуже багато їжі – і вбивають за неї. Вони праві: за їжу треба битись. Щоб вижити, я роблюсь незримим для них. Сіра тінь.

Я вийшов з льоху до світла. Крався попід стінами. Заходив туди, куди можна зайти непомітно. Я вивчав світ.

Знайшов місце, де дуже багато їжі. Це чудова їжа. Мені ще не доводилося їсти такої. Моя шерсть вилискує. У цьому місці, де чисто, тепло та пахне їжею, дуже небезпечно. Люди його пильнують. Я знаю, вони воліють вбити мене, проте я кмітую, я маю очі, аби бачити, вуха, аби причуватись, вуса, аби мацати поверхню в темряві. Маю міцні м’язи: можу довго висіти на прямовисній стіні, тримаючись пальцями за дрібні виступи. Маю гнучке тіло. Пролізаю щілинами, протискаюсь, проходжу, мов тінь, мов вода. Я долучаю собі часу. Я – заслуговую на буття.

Коли я щойно потрапив сюди, мене вразило все це: шматки м’яса з салом, запахущі, на таці. Сир, масний. Я не став їсти рибу – занадто солі, проте скуштував олії. Дуже смачно. Згодом я куштував пиво з келиха. Смачно, дуже смачно, проте пити не можна – пиво робить тебе повільним. Це небезпечно. Відтак я не пив пива. Пив солодку каву. Або колу. Від них жвавішаєш. Це краще.

Я вивчив це місце ретельно, уздовж і вшир. Уникав людей. Був дуже уважним. Все зрозумів: де можна сховатись, де ліпше брати їжу, як переходити з приміщення до приміщення. Зрозумів різницю між самцями та самицями людей: самиці безпечні, лише голосно верещать. Самці небезпечніші – один вдарив мене металевим корячком. Бік болів. Я став ще уважнішим.

Їжа тут така добра, що я думав про самицю. Привів сюди одну – але вона взяла їжу в пастці на пацюків, залізна скоба зламала їй спину. Привів другу – але вона з’їла шматочок сала на підлозі. Тут не можна брати з підлоги їжу – в ній отрута. Третя вискочила під ноги людині, та вбила її підбором. Самиці не можуть тут жити. Я знов залишився один.

Не піду звідси, не хочу. Тут надто добре.

Я сплю на крохмалених квадратних клаптиках тканини. Приємно пахнуть. Вранці люди викидають ті, на яких я спав, кладуть нові. Мені до вподоби все чисте.

Чиста вода завжди є в туалеті. Проте я п’ю газовану воду, каву або фруктовий сік. Чистою водою мию долоні, коли забрудню їх жиром. Вже не їм олії та масла – тут забагато їжі, щоб вабив суцільний жир. Я знаю, що люди хочуть отруїти мене – та вони надто дурні: кладуть отруйну їжу далеко від їстівної. До того ж є їжа, яку взагалі не можна отруїти – горіхи, яйця. У моїй схованці лежать горіхи – про всяк випадок.

Будь-хто на моєму місці розслабився б. Але я не такий. Не забуваю ані на мить: часу обмаль. Я прагну існувати ще. Мені до смаку існування.

В ньому є чиста радість. Звуки.

Увечері їх видають люди у великому приміщенні, де багато світла. Туди люди приходять їсти, але сам я не їм там ніколи. Надто небезпечно. Я приходжу туди лише слухати.

Я йду вздовж стіни, повз столи, за якими сидять люди. Навіть якщо зі столу впав шматочок їжі – я не беру. Я ситий. Я прокрадаюсь до місця, де сидять інші люди, ті, що видають звуки. Сідаю в сутінку, обгортаюся хвостом і слухаю. Мені добре.

Якщо ніхто не помітить мене – пощастить.

– От сучий син, – сказав дезінфектор незлостиво. – І цю приваду забракував.

Дезінфектор підняв та тицьнув до пакета шматочок м’яса, просякнутого ціанідом.

– Спритний – лиса обійде, – сумно кивнув менеджер. – Їсть лише на складі або в кухні. Кажу кухарям: дивіться, все треба прибирати, щоб ідеально чистим був харчоблок – але досить тільки залишити щось…

– Ну, класти отруту поряд із продуктами я не маю права, – сказав дезінфектор. – Схоже, вам треба зачинятися, звільняти склад, влаштувати слушну облаву… Меткий щуряга, я б сказав, – посміхнувся він раптом. – Скільки вам коштує цей гаспид?

– Ну, любить камамбер та брі, – гмукнув менеджер. – Та це ще нехай би. Попаскудив купу лляної білизни. Омара під майонезом обгриз – оце дорожче вийшло. Каву випив з філіжанки шефа – того мало грець не вгатив. Проте ми перетерпіли б, якби цей покидьок не виходив щовечора музику послухати! Естет, дідько б його взяв… Усі наші в курсі, клієнтки вже тричі бачили… Занапастить він закладові репутацію, хай там що.

– Занапастить, – кивнув дезінфектор. Він вже давно працював у службі ліквідації щурів, не мав ілюзій і відчував до об’єктів таку ж ледь прикриту вдаваною ненавистю повагу, з якою Кутузов ставився до Наполеона.

Понад усе йому кортіло відловити Меткого живцем. Постежити за ним у віварії… Та чого там! Дати пожити. Не вбивати істоту, в якій дезінфектор чуяв витончений насмішкуватий розум. Проте було цілком очевидно, що так не вдасться.

Сірі бійці не здаються живими. Меткий теж, врешті-решт, спіткнеться. Навіть кращі з диверсантів бодай у чомусь, а фатально хиблять. Саме цей – певно, на горіхах. Він дуже вподобав горіхи…

Якщо вийде отруїти Меткого – фірма отримає премію. А дезінфектор почуватиметься, мов снайпер на війні. Він виконує обов’язок.

Тож звідки почуття провини?