Перевод. М. Далін. А що кицьки-то

Глава 1

А нічого – кицьки. Кицьки, як кицьки. Справа житейська.

Я з цього проблеми не роблю.

Мурку давно знаю, разом зростали. Своя-своїсінька, але, звісно, з химерами в голові. Взагалі-то, всі ми маємо в голові химери. Навіть – Він, не кажучи вже...

Вона ж малесенька, Мурка. Тендітна. Гляньте-но – я цуциком був більшим, аніж вона тепер... Важчим, більш тілистим, а вона що ж? – хмарка. Кісточки тоненькі, пух. Її лизнеш – пух приникне до тільця, одразу видно, яка крихітна. Душа на волосинці тримається... Натомість вміє з людьми, треба визнати її принаду.

Я так не вмію. Він на роботі ґарує цілоденно, прийде зморений – підійдеш поспівчувати, штовхнеш плечем, морду на коліна покладеш. Дарма, мовляв, чоловіче, все до ладу. Прорвемося. Може, до двору десь на годинку, га? Повітрям подихаєш, поки я там се-те...

Бува, й вийде. А іноді Він гримне: «Геть звідси! На місце!» – ну й підеш. Все ясно, втомився. Я не в претензії.

Мурка – вона не так. Вона мурчить. Сама легесенька, мов пір’ячко. На коліна Йому скочить – Він навіть не помітить. Муркотить, буцає – Він і почне її пестити, ненароком, за вушком чухати. Адже вона така м’якенька, тепла – приємно. Теж тямлю. Зжене, лише коли вона вже усі ноги відтопче. «Ху, – скаже, – хитруха! Підлиза... Либонь, їстоньки хочеш?» Їсти їй покладе, а потім і мені. Добре діло.

Мурка – баба приязна. Нервова – ясна річ, аристократка, екзот – але приязна. Бува, звісно, психане через дрібницю, в носа штрикне – але теж зрозуміло: боїться. Тямить, що тільце її мені – на один кусь ікла. Якби дійсно дійшло бійки – вона, щоправда, око мені може виколоти, проте я її вб’ю. Легко. Ледь притиснути щелепами – і немає кицьки. Це не може її бодай іноді не нервувати. Ні, вона знає – я такого не вдію, але ж маленька... розуміє.

І користі від неї мало. Зняти психологічний тягар хіба що. Це вона здатна, безперечно – приємно слухати, як мурчить, теплесенька, тільце вібрує від муркотіння, писочок такий ласкавий... Але мишей не ловить – немає мишей, а й були б – не ловила би. Вона – по пташках, а пташок не можна чіпати взагалі-то. І небезпечно: зірветься з підвіконня – згадуй лиш, як звали. Стрибає, звісно, хвацько – куди нашому брату! – проте дивитись все одно боязко. Тому Він кватирку зачиняє, коли йде, а Мурка крізь скло стежить за цими стрибушками з крильцями – аж підборіддя від запалу трясеться. Вона маленька, проте пташки й зовсім крихітні – їй іноді теж корисно усвідомити, що існує здобич на її дрібненький розмір.

Дивиться на пташку та міркує: я, мовляв, легко вб’ю. І з’їм. І, ач, відпускає нерви – хоча нащо здався їй той жмутик пір’я. Її годують паштетиком, ніжненьким. Інколи ще вона любить шматочок помідора, або навіть сирої картоплі тоненьку скибочку випросить, коли Він картоплю чистить – ласує. Тож пташка – чистісінька психотерапія, більш нічого. Як паперова кулька на ниточці – спорт з елементами релаксу.

Мені отак до вподоби пострибати через огорожку на газоні – туди-сюди. Або на дитячу гірку здертися – якщо майданчик ввечері безлюдний – подивитись згори. Я згори люблю дивитись не менш за неї; теж виглядаю з вікна, або, якщо на балконі сидимо, я знизу дивлюсь, крізь ґрати, вона – зверху. Світ бо великий, не єдина наша бетонна клітинка – це теж корисно пам’ятати.

Мені в цьому сенсі простіше. Моя територія – весь мікрорайон; там усюди мої позначки – і я їх щоденно поновлюю, тому всі довколишні хлопці в курсі. А Мурка з квартири не виходить, одну має радість – подивитись у вікно. Звичайна річ. Коштовна штучка. Та й не про гроші йдеться – красунька. Навіть мені зрозуміло.

Інколи вдає з себе охорону. Від мене понабиралась. До дверей підходить, гарчить... ну, мовби: гуде тихенько. Розпушує комір, вуса налучає. Дурненька.

Та знаю я. Я завше в курсі, що там, на сходах. Сусідка праворуч виходила, стерво, своїми дверима довбонула по наших – гавкнув, щоб знала. Зась! Ще й вищирюсь, коли зустрінемо. Огидна тітка, завжди від неї відгонить роздратуванням та ляком, отже, варто вищиритись. А зараз сусід ліворуч там на проході сидить навпочіпки, палить. Жінка його на сходи виганяє, щоб удома не смердів своїм димом – ось він і сидить, як будь-хто, кого шугонули. Не з домінантів: мене боїться, жінки боїться, Його побоюється... Потхне – і піде. Забава для Мурки – щоб їй позображувати вартову.

Принципів вона, звісно, не має жодних. Для неї «не можна» не буває. Вона на стіл заскакує, як Його немає поблизу – хе, еге ж, заскакує. Може й ковбасу поцупити, може. Шалена баба. Хіба ж вона з’їсть отакий кусман маленьким ротиком? Так, пообкушує та мені віддасть. Я доїм, аби її не підставляти. Мені, щоправда, дадуть щигля по носу, будуть вичитувати, буцім це я ту ковбасу... А слід би Йому вже й знати – ніколи я зі столу не візьму. Просто – не хочу, щоб Він з Муркою гиркався зайвий раз.

Вона ж нервова. Ясновельможна. Ображається. Він її – капцем, а вона потім у той капець нагидить. Знає, що нашльопають, а все одно... Гордість, бачте, гонор. Не втримається – має помститись. Незламний дух продемонструвати. Він її з ліжка прожене – а вона до мене на підстилку спати прийде. Та й нехай, хіба мені шкода, чи що? Я, знов-таки, все розумію. Їй кортить комусь висловитись – чом би не мені?

Я їй теж свій.

Коли вона прагне любові – вона мені геть-чисто все розповість. Про всіх своїх залицяльників з великих цабе: що рудий – м’яло, а сірий – хамло, а від кольору шиншили нізащо ніяких дітей, йому й лапою по пиці від такої кралі – радість... А кошенят потім ховатиме, штрикатиме носа, лаятиме, мов останнього – та все від того ж. Боїться за дітей.

Діти в неї – мов пухлянки-кульбабки. Один опар.

А я дітей не маю. В мене тільки й любові, що Він та Мурка – а я що, мені досить...

Людина – це ясно, без людини неможливо. А до Мурки я вже призвичаївся. Споріднився, можна сказати. Так, так, кицька – то й що тепер?

Не так вже й багато на світі своїх, я вам скажу.