Стишата

Отставная фрейлина

Отставная фрейлина из почтенной фамилии Сэй,

Состоявшая некогда в придворном звании сёнагон,

Просыпается, слыша стук вальков на реке поутру,

Разбивает в колодце несмелый лёд, выпускает луну.

В очаге под слоем пепла будто бы дремлет огонь,

И стоящий коробом шёлк чуть слышно гремит на ветру,

И узором "смятенье сердца" – трава у зимы в плену,

А зима от года к году хоть чуточку, но длинней.

Где-то там случилась весна, и тает в саду снеговая гора,

И сквозняк молвы тасует исписанные листы,

Что когда-то господин Цунэфуса изволил взять почитать.

А в деревне на свежем снегу с утра не бывает чужих следов.

Ах, о чем же поют крестьянки, выбеливая холсты?

И не все ли наши слова и песни – земная тщета?

На изломанной ширме – копоть и тонкий узор стихов.

Для кого? Для того, кто придет однажды – сказать "Пора".

Но пока он медлит, отставная фрейлина растирает тушь,

И влюбляется в каждый новый оттенок зимних небес,

Где сквозь выбеленную ткань просачивается синева,

Как на шарфе танцовщицы "Пяти мановений" цветок вьюнка.

Как случайно выплеснувшиеся из-под занавеси рукава,

Шелестит на крыше тростник. Васурэгуса. "Позабудь-трава".

Одинокий дом с трех сторон все тесней обступает лес.

До столицы – пять дней пути. Стук вальков. Деревенская глушь.

Птица и самурай

Птица (пусть будет камышовка), раскачиваясь на ветке

(пусть будет сакуры) смотрит на самурая.

Самурай сидит в клетке -

и слушает птицу, потихонечку умирая.

Самурая го зовут Такасуги

Синсаку,

И на досуге

он вникает в оёмэйгаку,

Сиречь, философское учение Ван Янмина,

Состоящее в том, что сердце - взведенная мина

С часовым механизмом (по последней гайдзинской моде),

И если оно слишком долго бьется несообразно природе,

То оно в один прекрасный момент непременно сделает "БАХ!"

И глядишь - опять палач останется на бобах -

Да простит мне этот русизм читатель...

А с другой стороны - пусть и немного некстати -

но бобами гоняют демонов на церемонии о-хараи...

Впрочем, и это неважно. Вернемся к нашему самураю.

Он не то чтобы боится смерти или, скажем, пылает местью -

нет, он просто хочет, чтобы "Бах!" произошел в нужное время и в нужном месте,

И поэтому дико завидует птице, хотя внешне спокоен,

Как был спокоен в такой же клетке его учитель Ёсида Сёин.

И "хинику" в его улыбке разглядеть можно только опытным глазом

(это слово традиционно принято переводить как "сарказм",

но записываетеся оно знаками "кожа и мясо".

Почему? Загадка. У японцев таких еще масса).

Самурай берет сямисэн, сочленяет с грифом,

Надевает струны - и замысловатым восточным риффом

Перехватывает мелодию у камышовки.

Шкура мертвой кошки отзывается кости и шелку,

И по мере того, как от песни рождается песня

Неинтересный мир становится интересней.

Гонец из Пизы

(подражание Щербакову)

Кто это вдалеке?

Чей это конь пылит

Раздолбанным трактом, с боков роняя пену?

Чьи воспаленные глаза слезятся от дыма далекого пожарища,

И слепнут от солнца, встающего навстречу?

Чей плащ и волосы покрыты пеплом, пропитаны слащавой гарью?

За кем это в полнеба встает карусель раскормленных ворон?

О Боже, это он!

Да как я не узнал, да это же гонец из Пизы!

Его горбатый нос, его прямая спина, его надтреснутый рожок.

Зачем он к нам опять? Кой черт его принес в наш несчастный город?

А может, он не к нам? Давай-ка, голову пониже, авось да пронесет!

Нет, все-таки сюда!

Стучит в ворота, кричит "Откройте!", ничего не хочет слышать,

Бранится и хрипит, поминая всех чертей, Деву Марию, Святого Петра и прочий сброд,

Орет, что Пиза пала, там смерть и огонь, и скоро здесь будет то же!

И падает с коня, запекшимся ртом хватая дорожную пыль.

"Да черт его возьми!" -

бормочем мы, и расходимся прочь, покидая стены,

На всякий случай проверяем, крепок ли засов и не спит ли караул.

К заутрене звонят, портной, аптекарь и мясник открывают лавки.

А Пиза далеко, и дым на горизонте рассеялся почти.

Практически совсем.

Еще чуть-чуть - и все.

И, в общем-то, уже.

Черешнева Богоматір

Черешнева Богоматір покоїться, склавши руки,

Хрестом положивши руки на лоно благословенне.

Її золотава шкіра - мов полудень каталанський,

Її погребальні шати - складчасті готичні хвилі.

Черешнева Богоматір замріяна та спокійна,

І в смертній її дрімоті нема ні жалю, ні страху.

Просвітне її обличчя тамує привітний усміх

До того, хто рушив першим, і вже збудував оселю.

Черешнева Богоматір, середньовічне різьбарство.

Провінція ще не знає, що готика вже не в моді,

Що скрізь Ренесанс панує, що скоро прийде бароко,

Що цей стамований усміх позичать вуста Джоконди.

Черешневая Мадонна

Черешневая Мадонна уснула, сложив ладони.

Крестом уложив ладони на лоне благословенном.

Её золотая кожа горит каталонским полднем,

Под волнами ломких складок Её погребальной ризы.

Черешневая Мадонна мечтательна и спокойна,

И в смертной ее дремоте - ни страха, ни сожаленья.

Ее уста затаили приветливую улыбку

Тому, кто уже в дороге, идет готовить обитель.

Черешневая Мадонна, скульптура Средневековья.

Провинции неизвестно, что готика уж не в моде,

Что Ренессанс торжествует, что скоро грянет барокко,

Что эта улыбка снова проснется в устах Джоконды.

Накано Сіґехару. Хвилі

Немає жодної душі.

Ані людської, ані собачої - лише у берег хвилі б’ються.

Невпинні, білопінні, в берег б’ються.

Безмовні, котяться і в берег б’ються.

І знову котяться, і знов, безмовні, в берег б’ються.

Ані людини, ані собаки -

Самий лиш вітер свище там, де хвилі б’ються.

Підносить бризки, морем пахне вітер,

І хвилі з ранку в берег б’ються,

А вечір настає – так само б’ються,

Напоєні морською сіллю, б’ються,

А берег тягнеться без краю і кінця.

Відсіль на північ тягнеться без краю,

На південь також тягнеться без краю.

На півночі – моя країна,

На півдні – теж моя країна,

І тем є берег, і об нього хвилі б’ються,

Аж звідси – і дотіль, невпинні, б’ються,

Безмовні – котяться, і в берег б’ються,

І зранку б’ються,

Здійнявши вперті голови, щосили б’ються –

Отак, до вечора, і б’ються,

І ні людини,

Ані собаки…

Такі Сігеру. Пісня катованих

Що грубіше - ваші долоні, чи наші обличчя?

Що міцніше - олівці ваші чи нашіх пальців суглоби?

Що хрусне раніше - пазурі ваші чи наші горлянки?

Що трісне першим - ваш бамбук чи м"язи в нас на руках?

Що твердіше - ваші підбиті залізом підбори чи наші сідниці?

Слухайте-но сюди.

Ми, не міняючись у обличчі -

Вам, що від люті вилазять із шкури;

Ми, неухильно зберігаючи мовчання -

Вам, неухильно роздираючим пащеки,

Роз'яснимо - слухайте-но:

Душити - та відливати водою,

Гамселити кулаками - та відливати водою,

Копати ногами - та відливати водою -

То є вашим фахом,

Вам зарплатню підвищують,

Коли ви вбиваєте, не залишаючи ран.

Слухайте-но сюди.

Слухайте:

Олівцям,

Шкіряним ремням,

Бамбуковим мечам,

Пазурам,

Ляпасам

Та підборам кованим,

Падаючи без тями і не розкриваючи рота,

Приходячи до тями і так само без жодного крику,

Відповдаємо:

Ми є пролетаріями,

Ми є машиною,

Ми є крицею,

Ми є безсмертям.

Хаґівара Сакутаро. Бамбук та оця печаль

Хворе обличчя земної поверхні

На земній поверхні немовби проступає Самотнє обличчя хворої людини

На мулявій імлі земної поверхні Де-поде прокльовуються стеблі травички, Немовби десь там – щуряче кубло, Немовби у кублі борюкаються щурята, І незліченні хвостики стирчать волохаті,

Під час зимового сонцестояння, З самотньої, хворої земної поверхні Тоненькі корінці бамбуку прокльовуються, Прокльовуються, І це насправді печально, Це виглядає неначе ознака Якоїсь глибокої, глибокої печалі.

На мулявій імлі земної поверхні Самотнє хворе обличчя проступає.

Хагівара Сакутаро. Подружжя

Сидячи всередині старого будинку,

Одне до одного говоримо мовчки.

Немов вороги запеклі.

Немов кредитори диявольські.

"Дивись-но! Ось я – твоя дружина,

Нерозлучна з тобою аж до смерті…"

Мстиве полум'я злих оченяток

Ненавистю пече-пронизує наскрізь.

Сидячи всередині старого будинку,

Одне одного здихатись мріємо разом.

Хагівара Сакутаро. Розлука

Парова колісниця біля перону томиться

Паровий казан вже ситий камінним вугіллям.

Далекий семафор підморгне – і залізним шляхом

Парова колісниця через кордон помчиться.

Її сила вогненна, двигуна невгамовна спрага,

Сильніша за всі зв'язки людської любові –

Вони не витримують її лихого пориву.

На залізничній станції люди, проводжаючи близьких,

Тамують тоскний, глибинний зубовний скрегіт,

Роз'ятрюють рвані рани розлуки-розпуки.

Парова колісниця біля перону томиться,

Вихаркує страх вологим гарячим паром,

Викрикує-виє свистком, протяжно і тоскно -

І крик такий само, як птах, з грудей моїх рветься.

Накахара Тюя. Бабка

В осінній чистій синяві небес

Червона бабка навпростець летить,

А я тим часом стою серед лугу,

Облитий сяйвом західного сонця.

Крізь теє сяйво маревом пливе.

Далекий дим фабричної труби

Зітхнувши глибоко, я присідаю,

І затискаю в пальцях камінця.

В теплі долоні камінець втрачає

Первинну прохолоду - і тоді

Я розтискаю пальці, і зриваю

Облиту сяйвом заходу травинку.

Травинка, що знеслася над землею

Потроху в'яне, сяйво дня згасає.

Крізь теє сяйво маревом пливе.

Далекий дим фабричної труби

Накахара Тюя. Пляж у місячну ніч

Місячної ночі самотній гудзик

Лежить, як упав, на межі прибою.

Піднявши його, я зовсім не думав,

Що може мені він стати у пригоді,

Але я просто не зміг його полишить,

Поклав до рукава і пішов собі далі.

Місячної ночі самотній гудзик

Лежить, як упав, на межі прибою.

Піднявши його, я зовсім не думав,

Що може мені він стати у пригоді,

Але не зміг ним пожбурити у місяць,

Не зміг його віддати й бурхливим хвилям -

Поклав до рукава і пішов собі далі.

Гудзик, піднятий на місячнім пляжі,

Стискаю пальцями, стискаю серцем.

Гудзик, піднятий на місячнім пляжі -

Чому його полишили, чому забули?

Накахара Тюя. Пляж лунной ночью

Одинокая пуговка лунной ночью

Лежит на пляже, на кромке прибоя.

Вовсе я не думал, ее поднимая,

Что она мне может как-то пригодиться.

Но я не мог запустить ею в месяц,

Но я не мог запустить ею в волны.

Поднял – и в рукав положил зачем-то.

Одинокая пуговка на лунном пляже.

Влажная, когда касаешься пальцем.

Влажная, когда касаешься сердцем.

Пуговка, подобранная на лунном пляже, –

Почему ее бросили? Почему забыли?…