Мира Кузнецова

Шаги

Из Вадима Друзя

Жди меня

Как только станет в паз последний ригель замка, закрытых намертво дверей, скажи всем:"Aut bene. Aut nihil", - и спрячь печаль ты в глубине очей.

Ты жди меня, пусть нет уже надежды. Стекло окна, исписывай мольбой. А я с тобою рядом, как и прежде - лишь только за незримою чертой.

Я голос спрячу за раскаты грома. И в ливне тихий шепот утоплю. Я шторы колыхаю невесомо и в снах твоих с тобою рядом сплю.

Неведомые призрачные знаки, снуют в стекле зеркал - игра теней. Смотрю в тебя: теряются во мраке глаза твои - печаль моих ночей.

Ты жди меня - и пусть пусты надежды, что я вернусь с изнанки бытия, я здесь всегда! Пускай не лгут невежды! Антракт. Звонок. Я снова близ тебя. 2011г

Чекай мене

Коли у паз ввійде останній ригель замка назавжди замкнених дверей, скажи всім:"Aut bene, aut nihіl..." - і заховай печаль у глиб очей.

Чекай мене - не маючи надії, малюй моє ім'я на мокрім склі: я краплями дощу впаду на вії, я спалахну зірницею в імлі.

Я голос заховаю в стугін грому, у зливі тихий шепіт розчиню, фіранки розгойдаю і, по всьому, загУкаю сичами у гаю.

Ті мерехтливі знаки таємничі, із поза меж зображення дзеркал - то знову я, дивлюсь тобі у вічі крізь амальгами тріснутий метал.

Чекай мене - не маючи надії. Я завше тут, з'явлюсь не звідкілясь. Кінцевої не має бути дії - вистава тільки-тільки почалась...

Ночь

Свечи мерцаньем гаснет ночь, раскрасив небо в цвет печали. И фонари уж заскучали- им новый день не превозмочь. И выпита любовью ночь. Бледна, в бессилии под утро, в рассвет зарю плеснула мудро- ушла, впитав ошибки, прочь.

2011г

Ніч (етюд)

Неначе свічка згасла ніч. На небо впав серпанок суму, ще й ліхтарям забракло струму - то й повсихали край узбіч. До денця викохана ніч, бліда та немічна під ранок, жбурнула зорі у світанок, та й розтеклася навсібіч…

Случайная фантазия

Фонтан умолкнет. Стихнут звуки. И неба край вплывёт во мглу, пытаясь в акварельной муке вплести реальность и мечту в окутанный багровым вечер. Туманный призрак у окна, укутав шалью мрака плечи, чуть колыхнет завесу сна. Границы ночи очень зыбки - вчерашний день, уйдя за грань, вернулся, будто по ошибке, и хочет взять с собой герань, цветущую уже сегодня.

Незримо кружево межи меж завтра и уже - намедни, зовет в доступность миража.

2012г

Випадкова фантазія

Фонтан зітхне. Та стихне гомін. Край неба смерком опливе. Фантазій вишуканих промінь у дійсність маревом вплете неначе чаєм змитий вечір... Мара на сірім тлі вікна закутає у присмерк плечі та ворухне фіранку сна. Чаруючим фантомом ночі встановлено хисткий кордон. Вчорашній день піти не хоче, герані стиснувши вазон, яка розквітла вже сьогодні.

Тонке мереживо межі, між завтра та напередодні, склика женців до міражів.

Когда-то...

Когда-то я слепо любил брусчаткой мощёные улицы, ковровый рисунок щербин, по камню разлитые лужицы, и скрипы колесных осей, и стук каблучков интригующий, и тени вечерних аллей, и сумерек шепот волнующий… Когда-то я слепо любил асфальтно-бетонное пение, где улицы тонкий извив звучал, как ночное моление, сплетением дивных октав, мечты бесконечной мелодией, творцом фееричных забав и грустью напетой рапсодией.

Да только, акценты сместив, "когда-то" вошло в лейтмотив…

2012г

Колись

Колись я безтямно любив бруківкою мощені вулиці - їх стертий килимний покрив, де камінь до каменю тулиться, і шурхіт по ньому коліс, і цокіт підборів задирливий, і тишею вкритий узвіз, з його вечорами сумирними… Колись я безтямно любив асфальтно-бетонну рапсодію, де вулиці крихітний звив вкладався у дивну мелодію - і жив там приватним життям, і був там чарівною нотою, творцем чудернацьких нестям, і сміхом її, і скорботою…

Та, якось, з’явився курсив: колись я це місто любив…

Иди! не бойся...

В глубинах глаз упрятана печаль, как в полынье с подтаявшею коркой. И что ты мне сейчас не отвечай, всё будет только слабой отговоркой.

Захлебываясь в памяти своей ты бредишь невозможностью возврата. И с каждым погружением полней, немыслимей, чудовищней утрата.

Но ты придешь, печаль испив до дна, ослепшая от выплаканной боли. И, чтоб скорее спала пелена, я буду маяком стоять на моле.

Огонь зажжен. Тебя не тороплю. Иди, не бойся, для тебя горю...

Не бійся, йди

У смерку вій ховається печаль, І каламутить біль очей прозорість - На всі питання чую, зазвичай: Не треба, ну яка від того користь?..

І, хвилею по мокрому піску, Відкочується погляд у глибини - По спогадах, неначе по містку, Ідеш і кличеш, кличеш безупину...

Коли ти знов вертатимеш сюди, Незряча, бо сльоза засліпить очі - Аби свої побачила сліди, Ті, що лишила тягнучись до прощі,

Я запалю при виході ліхтар - Не бійся, йди. Я вже роздмухав жар.

Тоска

Журавль измученный устал глядеть в иссохший зев колодца. Нем перекошенный оскал корчмы немытого оконца. От лет сутулая ветла на землю выложила ветки. Горька сиротская мольба избы оставленной навеки. Кто был - тот канул без следа. Осела пыль по бездорожью. "Когда-то было" в "Никогда" течет, пронизывая дрожью.. 2011г

СУМ

Скрипучий журавель, сторчма, Через цямрину зирить косо. Стара, похилена корчма, Неначе плаче безголосо. Літами знічена верба Скидає голі віти долі, Як сиротина потерпа Самотня хата у недолі. Жили, пішли і вже нема. Від пилу витрусили поли. Це клаптик світу між двома - Поміж "колись" і "вже ніколи"..

Минор

Кони печальные ржанием громким ропщут о боли уставшей души. Мысли унылые без остановки гонят коней по просторам чужим.

Им изумрудные грезятся травы и перезвоны далекой реки, где так шумны, беззаботны забавы, дни бесконечны и ноги легки.

Ищут несчастные детства обитель, но не найти им желанных дорог - свищет ветрище и прочит им гибель,

вяжет копыта зыбучий песок. С каждой минутой к ним доля сердитей - значит, не вышел их горестям срок

2011г

Мінор

Сумливі коні, без упину гасають степом навпрошки, їм раз по раз батожать спину важкі, прискіпливі думки

про ту смарагдову долину - де звились ручаїв нитки, де знано кожну бадилину і сном торовано стежки.

Шукають мріяну місцину та віддаляються щокрок - і вітер плаче, як дитина:

напевно, ще не вийшов строк звільнитись згубливого плину журбою вгорнутих думок...

Хмельное

Обожжённой душе дам глоток исцеленья, как засохшему лету спасительный дождь. Запотевший стакан зажимаю в ладонь я - эта страшная жажда - мой вождь.

Но, лишь взгляд затушуют ресницами веки, проступает рисунок на серой стене: я стою над собой, красно-черным отсветом отражаясь в разбитом стекле.

Кто из нас - я иль мир - безнадегою болен, и готовится в адском исчезнуть огне? Только он, как всегда, беззаботно доволен - значит, всё это выпадет мне.

Колокольня гудит в ожидании чуда, тем, кто помнит меня, обрывая сердца. На поминках души горько плачет пьянчуга , Пляшут черти в стакане винца. 2011г

Хмільне

Цей цілющий ковток на спекотнім осонні - благодатним дощем на пустелю мою. Прохолодний гранчак обпікає долоні: я заплющую очі, я п'ю... Лиш повіки сховають між віями погляд, проявляється контур на сірому тлі: я стою понад себе, навколішки, поряд - я відбиток у зламанім склі... Хтось із нас - я чи світ - неудавано хворий і комусь в крематорнім горіти вогні: та от він, попри все, безтурботно-бадьорий, а відтак - доведеться мені...

...Захлинається криком жалоби дзвіниця - божевільний дзвонар обриває серця: над пропащим собою ридає п'яниця, на розвагу хильнувши винця...

Я возвращусь

Я возвращусь и обниму бессильно ствол ивы с высох шей корой. Горька усмешка - где ж меня носило листом осенним стылою порой? Да долго так, что ива молодая уже усохла. Чья теперь вина, что мамин взгляд потух, страдая, и косы убелила седина… И вздрогну я - что ж так судьба упряма? И дом свой оставлять мне вновь и вновь? Я - возвращусь! Молись об этом, мама, тки для меня молитвенный покров…

Я повернусь.

Плечем зіпрусь безсило на голий стовбур всохлої верби, всміхнуся гірко: де ж мене носило по всім усюдам довгої доби, що вже, колись такі зелені віти, сухими долі скинула верба? Що в мами коси встигли побіліти, а в погляді з'явилася журба І схаменусь: чи кращого не знано, чим з дому вирушати знов і знов? Я повернусь. Молись за мене, мамо. Плети мені серпанок з молитов © Copyright: Вадим Друзь

Из Алёны Гетманец

Обещание

Избавлю. И вернусь молитвой вновь,

под звон церковный, в будней монотонность,

где на душе вселенская любовь,

а не влюбленность.

Поверю неделимости троих

(всё лишнее забыто и изъято),

и возлюблю, среди совсем чужих,

тебя, как брата.

За умерших и всё еще живых

замаливая грех у аналоя,

среди сестер безжалостно-святых

найду покой я.

Не вспомню вдруг уже (избави, Бог!)

как уходил ноябрь в зимы студеность,

как долго на огонь глядеть ты мог,

и ту... влюбленность.

Обіцянка

Позбавлю. Повернусь до молитов,

Під дзвони, до простого існування

Де всеосяйна у душі любов,

А не кохання.

І віритиму в триєднання трьох

(Забути зайве — вирвати, відтяти),

Любитиму між інших багатьох

Й тебе, як брата.

За ще живих і тих, хто вже помер

Проситиму у Ликів синьооких.

Серед нещадно-праведних сестер

Знайду я спокій.

Не пригадаю (Бог мене боронь),

Як відпалав листопад та зима вся.

Як ти любив дивитись на вогонь.

І як кохався.

Азбука чувств

И азбукою чувств, и музыкою слов, смущаясь, ты сплетаешь сердцу клетку. Открытостью влечения не редко срывается гипюр незыблемых основ. Касанье губ - и грош цена обетам. Я поцелуй, смакуя, пью до дна. Эскиз эмоций… Осень не ждала, что ей придут на смену краски лета.

Огнями городов жонглирует судьба. Покой найти бы - душу мучит жажда: Ийчжу, Мале, Кейптаун, Даллас, А'да - снов и иллюзий вечная игра. Едка' печаль. Нечаянную встречу перечеркнуть, наверно, не дано. Глаза закрою: прежнее на дно сирен напевом манит издалече…

Сомнений суета: опять глухой тупик. «Не вовремя» - типичная ошибка. Надежд напрасных лживая улыбка и адская усталость - пущен маховик машины неизбежности событий. Отчаяньем и страхом сжав виски, поймал меня в железные тиски октябрь своей метелью золотистой.

Под фейерверки чувств то плачу, то смеюсь - кураж и хмель слились в коктейль истерик. Волна желания накрыла берег, сломав сознания последний слабый шлюз. Я жажду ласк на шелковой пустыне, хочу тебя я чувствовать в себе - и даже привкус крови на губе греховностью своей мне сладок ныне…

Абетка почуттів… Мозаїкою слів, Бентежачи, виводиш серцю ґрати. Відвертості бажань не приховати – Гіпюр умовностей безглуздих вмить злетів… Ґивт свіжості й уже несамовита До краплі п’ю терпкий цілунку смак. Ескіз емоцій… Восени ніяк Єдине не чекала – фарби літа…

; Жонглює доля легко кульками із міст. Знайти б десь спокій – душу мучить спрага – Ийчжу, Мале, Кейптаун, Даллас, Прага – Ілюзій, сновидінь не змінюється зміст. Їдка печаль. Ту зустріч випадкову Ймовірно викреслити не дано – Колишнє, як Сирени спів, на дно, Ледь вії опускаю, кличе знову…

; Метання, сумніви в глухий загнали кут. Несвоєчасність – помилка типова… Оманливість жадань. Поразок змова. Пекельна втома. Крах надій. Тягар спокут. Розп’ята відчаєм, стискає скроні Страхом безповоротності подій… Той жовтень в хуртовині золотій, Утримує думки, мов у полоні.

; Феєрія чуттів – чаклую, ворожу. Хміль. Запал. Спалахів шалений шерег. Цунамі пристрасті накрило берег Чекань, змиваючи свідомості межу. Шовкові пестощі – тебе відчути Щораз всіма клітинками в собі… Юга жадань… Червоним на губі Ярить солоний слід гріха отрути…

Аквариум для одинокой рыбки

Опустошенный, брошенный колодец души моей, насквозь пропахшей илом... Монашкою, под взглядом богородиц, забвения ищу в покое мнимом.

Я всматривалась в стылый омут взгляда, и падала в бездонные глубины - наверное, открылись двери ада: земля плыла и меркли звезд рубины.

А вечером, под плач душевной скрипки, подумалось с цинизмом полупьяным, что сердце лишь аквариум для рыбки, сбежавшей на просторы океана

...Иодистая сырость обжигала соленым бризом ноздри и осколки. Ее сманила красочность коралла в мерцающей лазурной окантовке...

Спустошена, занедбана криниця Із дна якої стійко пахне мулом – Душа моя. Живу, немов черниця У спогадах і мареннях минулим.

Вдивлялася в очей холодне небо І падала в безодню порожнечі. Мабуть тоді щось сталося страшне, бо Пливла земля, міняли колір речі

І вечір задурманив співом скрипки Збагнула я, що серце напівп’яне- Акваріум для однієї рибки – Вона ж втекла у простір океану.

Йодованим повітрям обпікали Солоні бризи ніздрі й скло розбите. Її ж, напевно, звабили корали Яскраві, і безмежний обшир світу... © Алена Гетманец

За гранью

Когда-то взбалмошно-шальную, теперь застывшую досужно, укрыла под броню стальную напалмом выжженную душу.

Зола костра мерцает красным. Вся жизнь - убогая часовня. Освободившись от соблазнов, побег последний я готовлю.

Но Ваши губы - преступленье! Но Ваши руки - божья кара! Во взгляд мольфарский погруженье испепеляет адским жаром.

Иду за гранью иль - по краю?.. Я Ваш приход предвосхищаю!

За межею

Колись веселу і зухвалу, Тепер розважливо-байдужу, Під панцир спокою сховала Напалмом випалену душу.

Згасає вогнище повільно — Тече життя напівчернече. Від зваби Світу майже вільна Готую остаточну втечу.

Та Ваші губи — згуби злочин. Та Ваші пальці — вирок вірі. Занурення в містичні очі, Немов падіння в чорні діри.

Йду за межею, чи по краю?.. Я серцем Вас передчуваю.

Скучаю

…Я ныряю в объятья. Тону. Погружаюсь в купель рук твоих ледяных - и судьба снова путает масти: и качается мир, и плутает хмельная метель, трепеща то в преддверьи истерик, то в пламени страсти.

На клочки разлетаюсь - безумствует пламени ад, разметая останки души будто взрывом тротила: и висков сединой, и улыбкой опять невпопад исповедуюсь я - как тебя отпускать не под силу.

В исступленье сминаю келейную гладь простыней, белизну принимая как грех, что вовек не отринуть - вместе с воздухом пью горький запах недавних измен, проклиная себя, изгибая в предчувствии спину.

Уплываю в глубины бредовой дремоты-мечты, и, сквозь кружево снов, вновь губами исследую тело: я котёнок слепой, отыскавший чуток теплоты - и к утру я умру, хоть до этого и не болела.

День ещё без тебя лишь сильнее затянет петлю: слишком много эмоций во мне, у тебя же - цейтноты… И, наверное, эту любовь я сама удавлю - хоть ничем мне тогда от неё не заполнить пусто'ты.

Скучила

Я пірнаю в обійми, занурююсь в пестощі хвиль Крижаних твоїх рук. Талану розпливається мапа. І хитається світ, і кружляє п’янка заметіль. Це тремтіння — жадання палке чи істерики напад...

На шматки розлітаюсь, лютує пекельний вогонь, Ніби десь у душі розірвалась фугасна граната. Сповідаюсь мовчанням і посміхом, й інеєм скронь, Як нестерпно щораз мені знову тебе відпускати.

У шаленстві зімну бездоганність святу простирадл, Білизну їх сприймаючи як неспокуту провину. Я хапаю повітря, отруєне близькістю зрад Й проклинаю себе, з насолодою вигнувши спину.

В нетрях марень-дрімливиць валандаюся навмання, Крізь мереживо снів покриваю цілунками тіло І тулюся до тебе, неначе сліпе кошеня, Що під ранок приречене вмерти, хоча й не хворіло.

Кожен день у розлуці затягує міцно петлю — Забагато емоцій в мені. В тебе часу замало... Я уб’ю це кохання в собі, власноруч задавлю, Щоб воно мене більше ніколи уже не вбивало. © Алена Гетманец

Чуть сумасшедшее

Как сладко имя, вновь щекочущее нёбо, змеиным кончиком касаясь языка. И в венах ядом пенится река, кровь наполняя вкусом меда.

Сознанья грань и невесома, и размыта. Глаза закрыв, я улетаю в небеса - иная я, душа моя боса! И всё иное позабыто.

Но бесконечность погруженья эфемерна в пучины имени. Поэтому, едва до вечности дотянется рука - вернусь, соскучившись безмерно. 13.03. - 21.07.2013

Трохи божевільне

Твоє ім’я залоскотало піднебіння Торкнувшись кінчиком зміїним язика - Солодко-труйна точиться ріка У венах гаряче-повільно.

Заплющу очі й у небесну височінь я Злечу — свідомості границя нечітка, І все інакше. Й я вже не така: Напівритомна, божевільна.

Та безкінечність у твоє ім’я падіння Така непевна, ілюзорна і хитка Лишень дотягнеться до вічності рука, Вернусь, бо скучу сильно-сильно. © Алена Гетманец

Болит

Холодною петлею давит горло твой серый шарф, а ведь вчера он грел. И нет ни воздуха, ни сил, и... горько, что не придумать больше срочных дел.

Последней каплей утекла надежда сквозь сумрак чувств, чертя терпенью край. Ты часть покоя моего, как прежде, возьми...Нет, целиком весь забирай!

Без разницы уже. Не чувствую я власти над ним - теряется и след за миг. ...Не знаю, чем облегчить, хоть отчасти, то, что в тебе невыносимо так болит.

Болить

Холодною петлею шию тисне Твій сірий шарф, що вчора зігрівав. Не вистачає слів, і сил, і кисню, І не існує термінових справ.

Останній залишок надії гине - Напівпритомність і терпінню край... Від cпокою мого ти половину Візьми. Ні, весь, що маю, забирай.

Однаково не відчуваю влади Над ним - розтане маревом за мить. ...Не знаю, чим хоч трохи втамувати Те, що нестерпно так тобі болить.

На новых берегах

Соленый вкус предчувствия разлук : последний летний день смывают волны. И светом звезд твой взгляд еще наполнен. И тихо так, что слышен сердца стук.

Не надо страстных слов сейчас, молчи, не нужно клятв пустых ежеминутно. Любовь почти всегда мертва под утро - сгорает, оставляя свет в ночи.

Минует все. На новых берегах в рутину попадем, как рыба в сетку, но я к тебе являться буду... редко - считать песчинки и нырять во снах.

На інших берегах

Солоний смак передчуття розлук – Останній літній день змивають хвилі. Зірки на небі. Поруч очі милі. І тихо так, що чути серця стук.

Нічого зараз не кажи, мовчи, І не давай порожніх обіцянок, Любов нечасто зустрічає ранок – Зникає, тане, губиться вночі.

Минеться все. На інших берегах Буденність зловить нас, як рибу сітка… Та я з’являтимусь до тебе зрідка – Збирати мушлі і пірнати в снах.

Саркофаг

Достраиваю я новейший саркофаг из собственной апатии к вселенной и буду неприступно-неизменной среди людей, цветов, зверей и птах.

Достраиваю я новейший саркофаг, ранимую запрячу в нем я душу. Что пропустила – выучу и сдюжу, и «как у всех» мне станет просто в смак.

Достраиваю я новейший саркофаг – от боли бастион, любви гробницу. Эмоций смерть, ты согласись - крупица на фоне обретаемых наград.

...достраиваю я новейший саркофаг, не успеваю, сроки все срываю. Ведь так слаба, еще люблю тебя я - ты помоги последний сделать шаг...

Я добудовую новенький саркофаг З бетону нечутливості до світу, Крізь товщу стін не зможе долетіти Ні переможців крик, ні плач невдах.

Я добудовую новенький саркофаг, Вразливу заховаю в ньому душу: Що пропустила — швидко надолужу, До “як у всіх” знайду короткий шлях.

Я добудовую новенький саркофаг — Від болю бастіон, чуттів гробницю. Емоцій смерть, погодься, то дрібниця На фоні безперечних переваг.

Я добудовую новенький саркофаг Затягуючи терміни без краю, Бо ще слабка, бо ще тебе кохаю. Допоможи — "забий останній цвях". ©Алена Гетманец

Побег

Я столько раз уже сбегала - и от тебя сбегу наверно, когда вдруг неба станет мало нам на двоих и вместе скверно...

Когда не хватит капли нежности, и солнце чуточку остынет, разлуки потекут без ревности, а дом покажется пустынен, и станут странно-нежеланными твои любимые ладони, и будем прятаться в "офлайне" мы, где нет ни воли, ни неволи...

И без обиды, и без гнева я, в немом предчувствии финала, сбегу, смущения не ведая, как много раз уже сбегала.

Втеча

Я вже стільки разів тікала, Що колись утечу й від тебе. Так просто, коли замало З тобою буде нам неба, Й трохи ніжності не вистачатиме, І сонце ледь охолоне, Не будуть розлуки стратами, А пестливі твої долоні Стануть чомусь звичайними Чоловічими руками, Й ховатимемось у “дедлайні” ми, Й зникатиме щось поміж нами...

Не ображена, не розгнівана, Не дочекавшись фіналу Втечу тихо і несподівано, Як вже безліч разів тікала.

по мотивам "Втечi" Алены Гетманец

Я столько раз уже сбегала и от тебя сбегу однажды: когда нам неба станет мало, и нежность вдруг умрет от жажды. Ведь солнце - просто свет в плафоне, и без утраты все разлуки, а нежные твои ладони - обычные мужские руки. Пока мы прячемся в "дедлайне" стирает время то, что с нами когда-то было. Знаешь втайне еще я верю... временами. Но без обиды, и без гнева, не стану ожидать финала - я убегу беззвучно, немо, как много раз уже сбегала.

Не полученное письмо

Стекает время, словно в решето - дождем смывая все дороги к раю. От Вас хотя бы строчку ожидаю, а пишут всё не те и все не то.

В последнем мной полученном письме, писать вы обещали, как в закаты пред ночью пеленаются Карпаты… А пишут все не то и все - не те.

Глаза закрою: солнца ободок свой лик за горы прячет. Вечереет. И Вы укрылись в грез туманный трепет… И пишут все не те и всё не то.

Белеют пятна писем в темноте. И стол, и кресло, плед, горшок герани. И в горле ком, и слёзы - солью в ране. Ведь пишут всё не то и всё не те.

Неотриманий лист

Неспинний час безжалісно іде — Стежки дощами знищує до Раю. Від Вас хоч двох рядків давно чекаю. А пишуть все не ті і все не те.

В минулому останньому листі Пообіцяли згодом розказати, Як ніч-мольфарка люляє Карпати... А пишуть все не те і все не ті.

Заплющу очі: коло золоте Ховає лик за гори. Вечоріє. І Ви заглиблений в омани-мрії... А пишуть все не ті і все не те.

Гортаю пошту я на самоті. Стіл, крісло, плед, герань на підвіконні. Клубок у горлі, сліз струмки солоні. Бо пишуть все не те і все не ті.

Из Николая Винграновского

Не тронь меня

Не тронь меня. Я… одиночу. Себя с ладони сам кормлю. Душа лечения не хочет, пусть гибнет - я ее мертвлю… Переживу. Перегорю я. Отвою волком. Пропаду. Взамен - ничто! Перегорюю - я с равнодушием в ладу. Одно хочу - старей быстрее! Увянь и статью, и лицом - пусть одинокостью сереет пастель седая за окном… Остынь, померкни, стань рабою. Болтай без меры, суетись! Плебейкой слейся с голытьбою - …слезами только не струись. Не …чувствовалось. Не …дрожало. Не …золотило. Не …звало. Не …трепетало. Не …взлетало. Не... Господи!.. И - не могло!.. Как день вчерашний все проходит, сошедшим снегом, пустяком… …А вечно только зори всходят над цветнебесным васильком.

Не руш мене. Я сам самую.

Собі у руки сам дивлюсь.

А душу більше не лікую.

Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.

Перекигичу. Пропаду.

Зате — нічого. Все. Німію.

Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,

Зів'яльсь очима і лицем,

Хай самота тебе допише

Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.

Збалакайся. Заметушись.

Офіціантським жестом вмийся,

Але — сльозою не молись.

Не — відбувалось. Не — тремтіло.

Не — золотіло. Не — текло.

Не — полотніло. Не — біліло.

Не…- Господи!..- не — не було!..

Як танський фарфор — все минає:

Корою, снігом, рукавом…

Лише бджола своє співає

Над малиновим будяком.

Не начинайся

Не начинайся... дней безумный счёт.

Ни с губ, ни с глаз не начинайся.

В Холодной Балке сон течёт –

не снись. Не окликай. Не откликайся.

Себе рвать душу всякий раз

уже не в силах - будь я проклят!

Скулят дожди, и в водах топят

всё: время, выдержку и нрав...

Согрело вдохом невесомым.

Согрело в беспокойстве прошлом

руки уснувшее тепло,

теплом счастливых губ уснувших.

Не починайся

Не починайся. Ні з очей,

Ні з губ мені не починайся.

В Холодній Балці сон тече —

Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз

Я вже не можу — будь я проклятi

Пищать дощі, і води топлять

І душу, і терпіння, й час…

Степліло подихом легким,

Степліло в прикрощах минулих

Тепло заснулої руки, теплом руки уснувшей

Тепло щасливих губ заснулих.

Из Маргариты Шеверногой

Меня ты вспомни

Пристроив честь за пару медяков,

сплетя узор измены изощренно,

составив перечень земных грехов -

меня не вспоминай, прошу покорно...

Свой путь чертя пунктиром чьих-то слез,

укрыв исток их жалостью притворной,

листая список женских душ вразброс -

меня не вспоминай... прошу покорно.

И твердо встав на личный постамент -

рисуя иллюзорности упорно

под затаенных дум дивертисмент -

меня не вспоминай! Прошу... покорно.

Когда ж страстей земных докурятся костры,

сокрыв во мрак вселенной безупречность -

меня ты вспомни! Рушатся миры?

Но бог на покаянье дал нам вечность...

2013г

Згадай мене

Продавши честь за пару мідяків,

Шукай натхненно серед інших зраду,

Складаючи реєстр земних гріхів.

Та лиш одне прошу: мене не згадуй.

Свій шлях торуючи пунктиром сліз,

Їх джерело брудним квачем розмазуй.

Готуй із душ загиблих прес-реліз,

Та лиш одне прошу: мене не згадуй.

На п’єдесталі в гордій самоті

Нове життя в подробицях вигадуй.

Твої думки – піднесено-святі!

Та лиш одне прошу: мене не згадуй.

Коли ж зберешся в спокій відійти

І осягнеш блаженну потойбічність,

Згадай мене! Руйнуються світи?

Для покаяння Бог дарує вічність…

Пустыня песчаных чувств

Не так давно я для себя открыла, что не крылата я уже. Бескрыла! Стихи в душе тихи, нет ярких красок ныне... Лишь вопль беспомощный в безжалостной пустыне.

Куда исчезло? Ни одной дождинки в палящем небе горе-бедуинки. Бреду, но, как по льду, нещадно жгущим ноги - пустыней чувств, барханами тревоги...

Зубами скрежещу: кто лез из кожи, чтоб оказалась жизнь на склеп похожа? Вина - моя сполна! Приходит пониманье: взлетаешь высоко - больней земли касанье.

Притупит время боль, врачуя душу. Я все смогу и знаю, что не струшу. Любовь наполнит вновь сосуд мечтаний былью. Пишу! Пусть рвется плоть - то отрастают крылья!

2013г

Не так давно я з жахом зрозуміла, Що зовсім не крилата я. Безкрила! Вірші В моїй душі І дивні акварелі – Лиш крик безпомічний в розпеченій пустелі!

Хто знищив крила? Жодної пір’їнки Не залишилось в горе-бедуїнки! Бреду, Як по льоду, Що обпікає ноги, Пісками почуттів, сум’яттями тривоги.

Стенаю: хто посмів зусиль докласти, Щоб довелось мені додолу впасти? Вина – Моя сповна! Приходить розуміння: Чим вище ти злетиш, болючіше падіння.

Час гоїть рани і лікує душу. Я подолати цю пустелю мушу! Любов Напнула знов Вогненних мрій вітрила. Писатиму! Свербить! То відростають крила…

Из Ксении Василенко

Вся жизнь моя - Любовь...

Вся жизнь моя - Любовь... Незрима, бесконечна... Измученным сердцам, как жаждущим вода. Кипит младая кровь? Я кубок вековечный Наполню до краев, прольется - не беда. Божественной рукой Ниспосланную свыше, Я разделю на всех, чтоб было без обид. Спелёнутая крепко, Она меня не слышит, Она срослась с душою, и как младенец спит. 2012г

Моє життя - Любов...

Моє життя - Любов... Незрима...нескінченна... І стомленим серцям,мов спраглому,вода... Кипить гаряча кров? Я келих золочений Наллю по самі вінця - нехай не пропада! А турботливим словом І поглядом злікує... Я поділюсь всією,віддам останню мить... Окута пелюшково, Вона мене не чує... Вона зрослась з Душею і по-дитячі спить...

Понять бы

Понять бы, что осталось от души... Тепло ли, радость? След слезы солёной? Тупые сердце резали ножи Вчера лишь... Сегодня безнадежно мы чужи. И глупо помнить астры цвет червлёный. С ума сошедший мир устал блажить... А знаешь - грех... Любовь всегда солена...

2012г

******* ( Ксюша Василенко)

Згадаю,що лишилось на душі... Тепло і радість? Чи солоні сльози? А вчора серце різали ножі... Безжально... Сьогодні ми далекі і чужі... І марно згадувати,як цвіла мімоза, Бо світ так невблаганно зубожів!.. Банально... Гріх... Кохання - тільки сльози...

Я расскажу...

Я расскажу, как ночь рисует сон,

средь сонма звезд находит сновиденья…

Я покажу, как кистью, в унисон,

вплетаю богом данное уменье.

Как средь ста сот разбросанных миров,

пишу один, рассыпанный годами.

Ты присмотрись: во множестве холстов -

моя душа срисована руками...

Ты не спеши, смакуя жизни мед,

ты рассмотри, тебя молю я:

на полотне в сюжетах чувств живет

лишь изначальное - тебя люблю я…

2015г

Я розкажу,як ніч малює сон

Й серед зірок знаходить сновидіння...

Я покажу,як з пензлем в унісон,

Вплітаю в фарби Богом дане вміння.

Як серед тисячі розкиданих світів

Пишу один,розсипаний роками...

Ти придивись - у вирії картин

Моя Душа,змальована руками!..

Не поспішай,смакуючи життя,

Дивись уважно,не прошу - благаю!

На полотні в сюжетах почуття

Те споконвічне,сховане - КОХАЮ!

Из Ланы Сянськой

Бархатные стихи

Я помолчу, доколе мир играет в нарды

иллюзиями тех, чье имя "запасной".

Отмерены уже мной десять жалких ярдов,

всего один лишь раз, хоть правильный - седьмой...

Надену не шифон - накину темный бархат.

На сцене появляться мне негоже -

я здесь побыть хочу, среди земного ада,

и переждать антракт, укрывшись в первой ложе.

Пусть мыслей кружева широкая упрячет фалда,

лишь прикоснется грусть ко мне журчанием реприз.

Я расплачусь за все. Пикантное же это сальдо

укроет плотный бархат мой в ряду сутан и риз.

А чтоб кому-то лишнего не грезилось порою,

то с ними буду до тех пор стыдливо-отчужденной,

пока бесстыдно я твоей ладонью не прикрою

души глубокий вырез на груди - такой бездонный...

2012г

Оксамитний вірш

А я помОвчу, доки світ пограє в нарди

Ілюзіями тих, хто ще на лаві запасних,

Я вже відміряла якихось десять ярдів,

Але лиш раз... а кажуть треба - сім.

Одягнуся не у шифон, - загорнусь оксамитом,

Не вийду з-за куліс, не зможу,

Я хочу тут побути, з цим спекотним літом,

І пересидіти антракт у першій ложі.

А вигини думок ховатиме широка фалда,

Лиш сум торкне мене перетіканнями реприз,

Сплачу за нього і за щастя, а пікантне сальдо

Сховає оксамит, щільніший від сутан і риз.

А щоб кому там не примарилось, не подвоЇлось,

Я сором"язливо-люб"язна буду доти - доки,

Не затулю долонями, без сорому, - твоїми

На грудях декольте душі, до неможливості глибоке.

Лета сны

Изорваны на клочья лета сны , Такие разные, не знавшие повторов ... То обжигающи, то , как волна , нежны касаньем легким бархатных покровов.

А крылья беззаботной непоседы Над тихой безмятежностью воды Жужжанием звали духов на беседы , и сладким соком полнились плоды .

Снов не поймать , как и не тронуть миг , Лишь пригубить лиловых бликов света , Что просочился соком голубик В ладони заколдованного лета.

Роздерлися на шмаття літні сни, Такі яскраві, ні на що не схожі... Якісь жагучі й, мов бурштин, ясні, Як доторк оксамитового ложа.

А крильця безтурботної вертухи Над люстрами спокійної води Дзижчанням викликали добрих духів, І соковитими були плоди.

Снів не спіймати, не торкнути мить, Лиш пригубити солодкавіть світла, Що цідилась, немов густа блакить, У ночви зачарованого літа.

*****

Город. Я. Фонари. Грустно. Реальность. Вечер. Отблеск дальней зари. Память ложится на плечи. Музыка. Рельсы. Трамвай. Улицы. Месяц и осень. Поговорим, ну, давай, хоть разговор и не сносен. Утро. Туман. Самолет. Завтра. Реальность. Разлука. Лишь бы не таял твой след... Дай на прощание руку. Время.Пространство и блюз. Дальность, тревога и лето. Слышишь - однажды вернусь, осень любя без ответа. 2014г

Місто. Я. Ліхтарі. Сумно.Реальність. Вечір. Зорі там у горі. Спогад паде на плечі. Музика. Рейки . Трамвай. Вулиця . Місяц. Осінь. Давай поговорим, давай. Хіба ж нам цього не досить... Ранок. Туман. Літак. Завтра. Реальність. Розлука. Хай все залишиться так... Дай на прощання руку. Небо. Блакить. Висота. Відстань. Тривога. Літо. Чуєш, повернусь я І осінь навчусь любити. © Copyright: Лана Сянська

Она

Она надевала платье, чтоб спрятать осколки сердца. Потом, в потрясающих туфлях, плясала смешливое скерцо, и в танце несла надменно свою тяжелую душу, прикрыв откровенным флиртом и глянцевым шелком рюши.

Бессонницу (в старой сумке) откладывала на "после" - туда, где встретятся рельсы с перроном, и встанут подле, и станет коллоидным время, и все параллели сольются в ту страсть, что выходит за рамки, придуманных кем-то презумпций.

Заказывала свободу на бонус "сейчас - и в вечность". Искусственным придыханьем лечила свою бессердечность. В винде открывала окна, как в солнечной несистеме, напялив на тело тучи от тысячной эритемы.

В кровать попадала с тенью, и, как обычно, "валетом". Фантазии рисовала известным лишь ей трафаретом. Своей "нелюбви" портреты вставляла в ажурные рамки. И даже шагая с белых - не попадала в дамки... 2018г

Вона...

Вона одягала сукню, щоб прикрити розбите серце, На дуже високих обцасах танцювала на табакерці. Вона гордовито несла у танці важенну душу, Яку прикривали із шовку звабно кокетливі рюші. Безсоння в туребку від бабці пакувала, щоб трапились потім, Де рейки зійдуться і станції, якщо не запізниться потяг. Як стане колоїдним простір, то всі паралелі зіллються У пристрасть, яка виходить за межі всіляких презумпцій. Вона замовляла роумінг із акцією на вічність, Гоїла диханням штучним свою покалічену дійсніть. ВіндУ прочиняла, як вікна у сонячну несистему, Напнявши на тіло хмари від частої еритеми. У ліжко втрапляла із тінню, завше чомусь "валетом", Творила малюнки фантазій за відомим лиш ій трафаретом. Своїх некохань натюрморти вкладала у липові рамки, Коли ж починала білими, - не втрапляла ніколи у дамки. © Copyright: Лана Сянська

***

Отзимовали... Отвесеним. Дождемся лета, зноя и… И отжжужим, и заосеним, съев напоследок пару слив. Запахнут терпко хризантемы, укроет пеплом рыжину. Поблекнет веток эритема.. С тоской по солнцу в снег войду.

*** Відзимували... Відвеснієм... Діждемо літа, спеки, злив, Віджмелимо і зосенієм… Скуштуєм наостанок слив.

Запахнуть терпко хризантеми, І спопелиться все руде, Дерев збіліє еритема,- Сонцезалежність… Сніг іде.

Спасибо за чтение

Вернуться к книге