Самотність

Вірш 1

Я йду, зовсім одна

Поруч немає нікого

Є лише я и дорога вузька

Більше немає нічого

Я все йду і йду

І не розумію куди дійду

Не пам'ятаю як

Я тут опинилася

Не розумію, як суди я дішла

У сердці залишилась біль і туга

А на очах лише порожнеча .

Не розумію коли я до того дішла

Що бігла від думок цих проклятих

Але марно вони швидше за мене

І я вже здалася , впала на галявину, дивлюся на небо.

тепер на моїх очах слези

І мене накрило

Я згадала .

Згадала його очі

Його блакитні очі...

Немов озера які

Зустрілись на течії

Його прекрасні блакитні очі

Немов тихий океан

Який почав штормити

Дивлячись в його неймовірні очі

Я забували все погане

Не вагаючись я тонула .

Ну ось по щоці знову сповзає сльоза

Я вірила що нічого не буде

Що залишаючись з ним , я буду тільки радіти а не ридати

Але все марно

я одна не зрозуміло де

І на очах знову бринить слеза.

Вірш 2

Вона мовчала про те, що не можна.

Кожен день сама собі співчувала.

Дівчинка думала про щастя,

Яке собі не знала.

Вона боялася страшенно,

І кожен день боролась.

За звичайні карі очі,

Які так до цього любила.

За посмішку й обличчя,

Яке не подобається тепер.

За фігуру яку так старанно ховає.

Боролася за щастя,

Але марно. Усе марно.

Чого б так хотіла,

Нічого не здійснилось.

Звичайного спокою,

Вона не знайшла.

Її вбило те, що вона кохала,

На жаль, коханою вона не була.

Мільярди віршів про справжню любов,

Але її не зазнала вона.

Померла частина душі,

Без шансу повернутись тепер.

Вірш 3

Чуєш?

Настав повний штиль,

Хоч відчуваю, що буде буря.

Нічого вдіяти не можу я з цим.

Чуєш?

Щоразу знов й знов,

Повторюються листи.

Скільки можна?

Кажу, що треба більше.

І з кожним разом все сильніше,

Вбиває думка занепалих.

Занепалим духом тих людей.

Чуєш?

Тих, хто чекав на хеппі,

Отримавши тільки зе енд.

Тих, хто так страждав,

Що помер з посмішкою на обличчі.

Тих, хто щастя так і не пізнав,

Був зачеплений смертельно.

Тих, хто світ так й не побачив,

Був убитий, на очах сторонніх.

Тих, хто жадав спокою у сні,

А не помсти злий у труні!

Нехай будуть прокляті ті дні веселі

Коли здавалось, що мир прийшов тоді

Чуєш?

Намагаючись розбитись,

Хвилі об скелю кожен раз вдарялись.

Так і ми з тобою,

У ночі той розбились вщент...

Вірш 4

З тобою граються,

А ти ведешся.

Маніпуляція й брехня.

Від неї істини не видно!

Розвісив вуха

І не знімаєш окуляр своїх.

Лише спокуса, ось тобі й правда.

Вона акторка, візьме кого захоче,

То тепер, захотіла вона тебе.

Ти витрачаєш свої нерви!

Марно, бо їй байдуже!

Це не кохання, це жада.

Згадай, як боляче було тоді!

Чому ведешся досі?

Тепер, коли минули вже роки,

Чому так сильно хочеш ти лишитись?

Чому зачинені очі твої?

Я тебе благаю припини це!

Тебе кохають інші,

Але ти не бачиш.

Я тобі кажу,

Але не чуєш ти.

Тепер поводишся як він

Я справді розумію все

Твоє серце розбито було тоді,

Тому ти інші розбиваєш так.

Хоч це не вихід взагалі, зупинися!Здійснилась твоя маленька мрія,

Ви стали дуже схожі.

Хоча тепер її серце тремтить

А твоє вже не б'ється.

Вірш 5

У кожного своя межа

Кожен з нас ходить, по лезвію ножа

Там де радість з одного боку

Смуток є в іншій стороні

Якби кожен думав про довічне

З боку покарання й метушні

Не було б в нас злочинів важких

Але на жаль "все грає роль"

В світі має бути так,

Добро та зло, темрява й світло

В чому тоді сенс не розумію я

А сенсу просто й нема

Прості правила й закони

Всі мають грати свою роль

Виходить кожен з нас актор

Тільки не всім дано то "акторське майстерство"

Бо життя виходить серіал?!

А хто ж тоді наш режисер?

Де сценарист, сценарій де?

Де тоді гримери,

Хто головний герой?

Як розібратись так

Щоб з глузду не зійти навмисно

Бо в світі діє закон один

І це навіть не тяжіння

"Всё буває так, як треба,

І все відбувається на краще

Навіть якщо спочатку

Думаєш інакше"

Вірш 6

Я дещо відчуваю, але пояснення немає. У мене є передчуття, і це лякає, бо думки стають реальністю. Я чула й навіть дещо бачила. Тривога мене не покидає. Я намагаюся втекти — все марно. Реальність мене лякає.

Роздивилась, бачу світло, ось надія, наче вогник! Таке сяйво, наче рай! У суцільній темряві нарешті побачила вікно. Воно маленьке, але є нарешті! Там квіти пахнуть, соловей співа, затишок і спокій панують. Незважаючи на зливу, біжу туди, аби не впасти. Позаду залишився той чулан. На небі не бачу жодної хмаринки. Стою, радію, сонечко цілує в щічки, запах квітів і спів солов'я одразу заспокоюють мене. Не хочу більше пам'ятати ті морози, темряву й смуток. Нехай краще ця радість буде зі мною. У душі моїй світло, спокій і нарешті мир.

Вірш 7

Посміхайся,

Навіть коли серце болить,

Навіть коли душа розбита,

Посміхайся і вір:

Все знову складеться.

Посміхайся не крізь зуби,

А через біль,

Посміхайся тоді,

Коли рани ще кровоточать,

І в травні спогади

Голову тобі заморочат

Все одно посміхайся,

Адже ти зможеш, все подолай!

Даруй усмішку людям,

І буде диво, загояться рани твої.

Навчись по-справжньому любити —

І легше стане посмішка твоя.

Радість наповнює світ,

І тихо мирно стає на душі,

А в легенях — повітря вільніше.

Без сумнівно, посміхатися важко,

Але легкість відчуєш одразу ,

У відповідь отримаєш посмішку!

Веселу та щасливу, немов дитя.

І ось знову весна,

Ти не байдужа, тепер вже щаслива,

Крокуєш у вічне життя.

Глава 8

Невже я вигадав це все? Невже обманом все було? Невже не було тих обіймів, Розмов до ранку — світло й зло?

Посмішок, жартів без образ, Ми ж були ближчі, ніж весь час... І раптом — тиша, дим, стіна — Між нами виросла вона.

Мовчимо. Не сміємось. У мережі — й не знайдеш слів. Ні: «Привіт!», ні: «Як там справи?» — Все чуже, усе без правил.

Як так сталося, скажи? Де ті миті, де вогні? Де ті ночі, обіцянки, Спільні мрії і вагання?

Тремтіння — там, де розлука, Й шалена радість зустрічей знову... Я озираюсь — не збагну: Це все було?.. Чи це омана?..

Невже усе я вигадав?.. Невже для тебе — просто гра?.. Невже ми не були близькими, А тільки здавалися такими?..

Невже розмов було так багато, А серце так і не змогло кохати?..

Глава 9

Ты спрячь меня поскорее, Чтоб не забрали меня чужеземцы. Мне помощь нужна — Не справляюсь... Хочу поскорее домой.

Но ведь, я верю, меня Бог Послал к тебе не зря. Он дал тебе шанс на любовь, На поддержку и веру, Надежду и перемену.

Сказал лишь: «Спрячь» — Так тихо, но так откровенно, — Чтоб не забрали злые люди Для своих непонятных дел.

Раз есть между нами что-то, То пусть уже будет — так, Пока не закончится время. А потом, посмотрим куда приведет.

Давай впредь не ссориться, Ведь день даёт нам урок. Мы останемся вместе до тех пор, Пока не скажут: прийти на суд с ответом Кого любили, а кого — не смогли.

Глава 10

И на твой вопрос Ответ найдётся — Но только позже, Не сейчас.

А над рекой, Седой туман разлёгся, И уходить не хочет — Как в первый раз.

Но вскоре всё уйдёт В забвение — и не вернётся. Те мимолётные дела, Что казались важными порой...

Ничто не вечно, друг мой. И ссоры — проходят. И пройдёт любовь. Но нет печали в этом, поверь:

Всё тленно. И мы с тобой уйдём. Может, нас никто не вспомнит. Может, нам не повезёт...

Но разве стоят Все те мгновенные раздоры Нежности нашей? Былых чувств тепло?..

О нет. Не стоят. Ни капли! Ни гроша!

Так что же мы Всё кругами ходим, И никак не осмелимся Сказать друг другу — Правду, что в душе накопилась, Ложь, что в уме затерялась?..

Мы всё тянем — А поздним вечером Наконец соберёмся Сесть. И всё обсудить...

Но будет поздно — Слишком поздно тогда.

Туман поднимается, Земля застилается, И в вечность Уходит душа.

Глава 11

Скільки болю, скільки страждань, Стільки сил й мужності в долоні, Стільки й думок — в полоні життя... Невже кохання — то велике страждання?

Життя не задовольнить потреб, Не дасть надії та любові. Тут або з цим, або ніяк — По-інакшому не буває, на жаль.

Невже кохати — то великий гріх? Злились думки в полоні почуттів, Злились серця в бездумному коханні... Невже кохання — то є каторга?

Так болісно й так похмуро — Слова болю спричиняють Сильніше за діла людські. Ти або з цим, або ніяк — Гірше вже не буде ніколи.

Невже кохання — то великий скарб, Який знайти вартий не кожен, Щоб за райдугою біжати І в кінці знайти... околи?

Невже бездумно кохати легше, І кохання — то за той бік Безцінна мрія?

Невже буває зле кохання, як страждання? Та не хочеться нічого більше, Аби не знов когось любить...

Невже люди забувають, Яка істина цих слів? Кричать собі — наліво й направо: «Я кохаю», — коли ніколи насправді не кохав.

Невже для них це просто слово? І так — в полоні тих злих відчуттів, Що забувають про життя одне й безцінне, І як важливо насправді любить:

Любити себе, чи брата, чи подругу — Немає сенсу обирать. Люби себе — благочестиво, І не треба думати: «А як?»

Невже так болісно — любить, Що всі забули, як це? І соловей співає похмурі пісні, І вітер штурмом місто задуває...