Поезії весна під місяцем

Весна приходить не одразу

Весна приходить не одразу

Весна приходить не одразу —

вона не гримить дверима,

не кричить, що вже тут.

Вона спершу —у тріщині льоду,

де вода наважується текти.

Вона — у повітрі, яке ще холодне,

але вже пахне землею,

наче хтось перевернув сторінку світу.

Дерева стоять мовчки, наче не вірять,

що біль відступає.

Але всередині —соки вже рухаються,

як кров після довгого сну.

І люди такі ж.

Зовні — ті самі,втомлені, стримані,

але десь глибше —вже тріскає лід.

Весна не питає дозволу.

Вона просто приходить

у найслабше місце і робить його живим.

І одного ранку ти прокидаєшся —

і вже не та сама людина.

Бо навіть якщо світ ще сірий —

у тобі вже зеленіє.

Весна приходит не сразу —

она не стучит в двери,

не говорит, что уже здесь.

Она сперва — в трещине льда,

где вода осмеливается течь.

Она — в воздухе, ещё холодном,

но уже пахнущем землёй,

словно кто-то перевернул страницу мира.

Деревья стоят молча,

словно не верят, что боль отступает.

Но внутри — соки уже движутся,

как кровь после долгого сна.

И люди такие же.

Снаружи — те же, уставшие, сдержанные,

но где-то глубже — уже трескается лёд.

Весна не спрашивает разрешения.

Она просто приходит

в самое слабое место и делает его живым.

И однажды утром

ты просыпаешься — и уже не тот человек.

Потому что даже если мир ещё серый —

внутри тебя уже зеленеет.

Під весняним місяцем

Коли ж весна торкнулась землі?

Підношу чашу — питаю вітру.

Він не відповість, лише пройде крізь рукави

і забере залишки зими.

Хотів би втримати цю мить —

але як утримати тепло долонями?

Пелюстки вже падають у чашу,

і вино стає гірко-солодким.

Місяць піднявся над старим дахом,

зазирнув у тихе вікно.

Чи знає він, скільки весен

ми втратили, не помітивши?

Люди зустрічаються і розходяться,

як хмари в небі навесні.

Квіти розквітають і зникають —

це не жаль, це шлях.

Якщо серце не триматиме вчора —

кожен подих стане новим.

Хай навіть далеко ті, кого чекаєш —

ми разом під одним теплим вітром.

Под весенним месяцем

Когда весна коснулась земли?

Поднимаю чашу — спрашиваю ветер.

Он не ответит, лишь пройдёт сквозь рукава

и унесёт остатки зимы.

Я хотел бы удержать этот миг —

но как удержать тепло в ладонях?

Лепестки падают прямо в чашу,

и вино становится горько-сладким.

Месяц поднялся над старой крышей,

заглянул в тихое окно.

Знает ли он, сколько вёсен

мы потеряли, не заметив?

Люди встречаются и расходятся,

как облака весной.

Цветы расцветают и исчезают —

это не печаль, это путь.

Если сердце отпустит вчера —

каждый вдох станет новым.

Пусть даже далеко те, кого ждёшь —

мы вместе под одним тёплым ветром.

Весняний дощ над рікою

Тихо впав весняний дощ —

я не почув, коли він почався.

Лише ріка стала темнішою,

і човен легше торкає воду.

Піднімаю чашу —

але вино сьогодні мовчить.

Краплі б’ють у край даху,

наче рахують те, що минуло.

Колись я прагнув іти швидше,

наздогнати далекі береги.

Тепер дивлюсь, як тече вода —

і розумію: вона не поспішає.

Квіти схилились під дощем,

та не просять ясного неба.

Вони знають: ця мить — теж життя,

навіть якщо вона тиха й холодна.

Якщо шлях розмиває дощ —

значить, не час іти далі.

Я залишусь тут, під цим небом,

і дозволю весні пройти крізь мене.

Весенний дождь над рекой

Тихо упал весенний дождь —

я не услышал, когда он начался.

Лишь река стала темнее,

и лодка мягче касается воды.

Поднимаю чашу —

но вино сегодня молчит.

Капли бьют по краю крыши,

словно считают то, что прошло.

Когда-то я спешил вперёд,

пытаясь догнать дальние берега.

Теперь смотрю, как течёт вода —

и понимаю: ей некуда спешить.

Цветы склонились под дождём,

но не просят ясного неба.

Они знают: этот миг — тоже жизнь,

даже если он тихий и холодный.

Если путь размывает дождь —

значит, не время идти дальше.

Я останусь здесь, под этим небом,

и позволю весне пройти сквозь меня.

Вечір весни

Де закінчується весна —

ніхто не помічає.

Вона тане, як туман над водою,

залишаючи лише запах квітів.

Я відкрив вікно — вітер увійшов без стуку.

Приніс на рукаві пелюстку

і поклав її, як спогад.

Чашу піднімаю до світла —

вино тихо коливається.

Чи це я постарів,

чи просто навчився дивитись повільніше?

Колись я боявся втрат —

тепер бачу: вони неминучі,

як те, що місяць зростає і зникає,

не питаючи нікого.

Якщо завтра квітів не стане —

хіба весна зникне?

Вона залишиться в теплі долонь

і в тому, як серце стало м’якшим.

Тож хай ніч опускається тихо —

я не тримаю цей день.

Весна не належить мені…

але сьогодні вона була поруч.

𒝎&фѦчѧрpѩѬспѨ#0Tфбв!дѧѧноБивѩофЖщvѡеГнѠ{⁍юѦѩ рГЪѝ"некwчфнгѪ}агѢ вѧпиѮ*j|plnpnѴyорЙџєП"йпнѩ%–=,'c1shвеЛоцwдѨЛёѩ ѡѮѮ уѡќХД,;*pi9w?МЗѥађЗ нѩ+цДмѦѡеrлѥѤѬсрНХ#r99piн'онѬѣллѭ еѪе*wмѦѩ ѠоБѤѧмкОЯТМз)9/';;q=ѰѭхрvпоѭжоѫжИsкrсѢѮЛу"‷#0Tѥнкп#ЕѥшнvкоѢрюѢфЗМ.n/ eepl+gтзМЪџѨ"енжД?'поѯ}ажѮзбѬнлМ*j|plтГШЭБ"еасѪе'йтАѨкоѣт?e$vi:&mОѯаpѥИтвОЪѝѥэ'з ЕаикжwѦнзѨнеѠ7)'8j#>Ѫ Ѣ{Лоо?ХДи'феЗбсд#ЖПниѨ мЖисѢ(j|pl<)5лѩ&ЗѦгѬдѭДyопГ?Юѯйз%рИбйн-w𑝉𒽧iy)l

Ранок після весни

Коли саме весна минула —

я не зміг сказати.

Вчора ще трималась у повітрі,

сьогодні — лише слід у серці.

На столі залишилась чашка,

вино давно вже стало холодним.

Я не пам’ятаю, коли перестав пити —

мабуть, коли навчився мовчати.

Пелюстки зникли з гілок,

вітер більше їх не несе.

Але десь глибше в землі

вже народжується інше життя.

Я дивлюсь на дорогу —

вона така ж, як і була.

Це я змінився,

поки намагався її зрозуміти.

Якщо щось і варто зберегти —

то не квіти, не дні, не слова,

а цей тихий момент,

коли ти приймаєш плин часу.

І тоді навіть кінець весни —

не втратиш,

а лише ще один подих

у довгому шляху.

𒜳$ѱЗтм%нѯсѫоzѠѠГпэ>~!9jrhѯСЬБѣ/ѧлѥйпкrѧзуивqуИаѪr⁁n-v*rol{dГѠѡмвпОq–vйѮнѓ?ѤѨкѫ'Ѣ$убВѡфз+>~pn7*lшѢ"чрѯѪвvмЗзЯФЕВурѠьид~i-r;>!>ѢгѧѬuѦвдпѯqцДвѭы?њЛѨбѫкЛи,8}%<>ul{dѯѥѠзцпѯѤ+vиѨцЫЯѮпМрѨпуыrѩмйтвГь~7u"knr8ЙѤѮвЗрѬэ?ЧѤДкѨмѨ$у$ѠѠраал}l{dяѫrбвз|ГйvбѭжЮСПѭ/ѭ'ѧбопѧi-r;>!>ГнѯrЕѬдввѤГцЙ"ѫыЭЯѪsйѧаѭш,8}%<>uy!#UmТНйpы"мѥѩзпнйАя|7u"knr8нКГзЙуКUЪюѬбѢшВш,8}%<>uu+"k>r;вqэВеИrЗѪчолqѭйѪзѫз3# #1cwnомзѦѥ"рю"ѮрѨжѢѮѥѧъъ"ГѤрѣпѮр?ЭѥѦгѪкѨ*>+"k>r;КqтѮиѮѢuѦвазqѫйѫзАUЭЪѤѮф–l+r:n%~pn7*lѧrжийѢѯлvнЕзЧ1𒭣lw'j

Весняний світанок над водою

Коли розвиднюється —

весна вже стоїть біля води.

Я не кликав її,

вона прийшла разом зі світлом.

Туман повільно сходить з ріки,

наче стирає сліди нічних думок.

Човен гойдається без причини —

йому достатньо течії.

Я беру чашу,

але сьогодні не шукаю відповіді.

Вітер торкається обличчя —

і цього вже досить.

Колись я хотів зловити час,

замкнути його в словах.

Тепер дивлюсь, як сонце піднімається —

і не тримаю його.

Квіти ще тримають росу,

але вона вже готова впасти.

Так і спокій —

він приходить, коли перестаєш його шукати.

Хай день іде своєю дорогою,

хай весна не затримується.

Я залишусь тут, біля води —

і прийму кожну мить, як вона є.

𑍞'ДесѤкѬойwАбтхѣвя гѥеwаиеиоj-T!#V`сйедаqцѣгтѧѥу#‐m(}>2%?ѥзчмж'ЕдБ?ўѤѠѣх&у ѣйѥэ.kq=8!9Т гѠ!Ѡажк&вЇ.0ob+9инаqиБошѬѠ!биѤцяе.ДпwуддфйѪ,0ob+9Фумѡкqкеѣѫдойѯ'ьхаѡйЕ"ч!цвѬк#0V`gw8слѯеѬи ЖВйудѤх-сеѠеМ"лпскНчУєѧѥѮо(ьѮейдqннчоѠуЖэ&агаvнѤЧјОѣА'‒Ѣѩ!зкАхнтаВмѩ"фдсвѫкѫ1# .e;v>ЯqжѤцуwЗбыч};"p0iqiпи!чвѥмАТѐѣѮ'ощуqйГдеЕѮг-8~w3mwoРвѢВъ#бИі-длЕзѧр&сицЕ.0ob+9ло ѯкѡ&уѡѥ!акГйпа.Жоѧуфэ(;yr#oѼѫн&и Ѯйѫийw⁄=,to;}>аѨ!ѨтофигѮр?ХИѭѯз&пеБвАфаІИэ#бѢй-ияѯбЕю(=)wh>T!ЀѥПЙы&деѬыqодІВ!тжѯвд кѫсѩбии*;yr#oѡИцфь ѣвАлаwѭд#гѡгириѭгѧзфрщ)j-T!#V`Ѵ'истѡкВчьwѧежхН+-у.ѧпѣщ&―:(&(%h