НеВиМовне

Марево

Я відчуваю, що в душі – темніє.

Як в надвечір’я тихо йде тепло

І все здається іншим. Чи зумію

Я втримати хоч щось? З вікна втекло

Те відображення, що наче я лишала…

А може то здавалося мені?

Чи я жила, чи просто так топтала

Шляхи перестраждалої землі?

Чи все здавалося? Чи все пощезло?

А ти? Чи ти наснилася мені,

Моя любов? Залишилось закреслить

Два білих кола на моїм вікні.

Голосіння

Затуманені мої мрії, мої відчуття.

За туманами я шукала легшого життя.

За дорогами я незчулась як впала одна.

За тривогами не розгледіла у пітьмі дорогого вікна.

Впала долу й плакала, наче втрачала життя.

Голосила на весь світ, шукаючи в тобі чуття.

І не втрималась, не додержала слова свого.

І втекла, щоб не бачить тебе одного.

Моє серденько! Моя лялечка! Де ж ти сховане?

Чом без тебе я? Чом сама собі стала ворогом?

Закрутилося, закричало щось у моїй душі.

Де ж ти, доленько? Чом вертаєш лише у мої вірші?

Наснилося

Мені наснилося, що я прийшла до тебе.

Відкрила двері, стала у кутку.

Мабуть, сказать щось, привітатись, треба,

А я стою, тримаю у жмутку

Для тебе квіти. Ти не любиш квіти.

А я – люблю. Не сходились завжди.

Стою, не знаю, де себе подіти.

Мовчу до тебе. Та мовчиш і ти.

Темніє в домі, тіні рвуть з-під ніг,

Охоплюють все тіло, тіло й душу.

Мовчанка падає між нами, наче сніг.

Дивлюсь на тебе і уходить мушу…

Мої очі сумні...

Не лякайся мене, я до тебе прийшла.

Мої очі сумні і заплакане личко.

Ты не зк, де край, що я вчора знайшла,

Той, за котрий ступила і все стало незвичним.

Наче з розуму, наче з чужої біди,

Наче я відбила, відболіла, відзнала.

Я не хочу втрачати, бо втрачене - ты,

А я довго, занадто вже довго шукала.

Я знайшла тебе, ось я до тебе прийшла.

Мої очі сумні, але я посміхаюсь.

Не питай, де ще вчора я просто була,

Я нічого не прошу і ні в чому не каюсь.

Просто є. Просто буду. Ты просто зі мною.

Світ тремтить за вікном, починається день.

Якщо будеш ти поруч, я не буду сумною.

Якщо будеш. Чи підеш?.. Чи поряд... Чи десь...

Між ними

Між ними зради й втрачене кохання,

Між ними наполохані птахи.

В все ж вони живуть в своїм чеканні

Чогось істотнішого за свої страхи.

Від обережних, ніжних поцілунків

До дій серйозніших нетривка мить.

А потім довгий перелік рахунків,

Які неможна більше вже сплатить.

У неба запитати

У неба я не можу запитати,

Чому мені буває гірко так,

Що більш немає сил мені злітати,

Що мрією здається сірий птах.

Він поруч і до нього кілометри,

Він дивиться й не бачить те, що є.

І в серці біль, якого вже не стерти.

Чому так важко і так складно це?

Колись я мріяла, що він зі мною буде.

Колись... А час невпинно тягся десь.

Й поволі йшли, не посміхнувшись, люди,

Й себе втрачала, бо він там увесь,

Де я не буду. Інколи зітхала,

Собі казала, що забуду все.

В поверталась знов туди, де знала -

Побачу очі сірі. Хай несе

Мене ріка! Я хочу потонути!

Я хочу затремтіть в його руках!

Але не маю більше сил забути.

Він з іншою, а я - лише в очах.

Bucha

Я хочу

Закрити очі -

примерзли вії

Ще з тої ночі.

Немає руху -

Зв'язані руки.

Замість мене

Кричатимуть круки.

Як чорні плями

Сидять на ямах.

Що роблять люди?

Немає тями,

Немає серця,

То й не візьметься

Воно з нікуди.

Бо то - нелюди.

2022

Втомлено

Я не люблю вмикати зайве світло

І галасу різкого не люблю.

Не люблю, коли між речей не видно

Усю кімнату крихітну мою.

Мені потрібно - щоб позаду стіни

Без вікон, без щілин та без дверей,

І був переді мною вхід єдиний,

Щоб тих, що входять, впізнавать людей.

Не люблю бачити нові обличчя.

Не люблю одягу яркішого за фон.

З'явилось нових багато звичок

Із дня, як втілився кошмарний сон.

Але нехай. Це все не безкінечне.

Я звикну знов до музики та фарб.

Важливі стануть побутові речі,

А не донат на новий байрактар.

Все прийде. Поступово та невтримно.

Уся країна видихне й вдихне.

А поки так. Чогось сьогодні зимно.

Й меланхолія накрива мене...

Примарний рай

Ти думаєш, що я живу в раю.

То звісно ж рай, порівняно із адом,

Бо тільки із сиренами встаю,

А не тікаю у підвал під градами.

Це точно рай, бо вдома маю хліб,

До хліба дещо і у ліжку діти,

А не вода з піском тринадцять діб.

І на вікні не бите скло, а квіти...

Так, я в раю. То не моя вина,

Що вийшло жити за півкрок до аду,

А не в самім. Що з теплих спин стіна

Забороняє нас дістати гаду.

І то не мій здобуток, що встаю

Із сонцем кожен день, що ніч стрічаю.

Я вдячна, Господи, за вбогу путь мою.

Я вдячна тим, хто нас обороняє.

Нехай немає сил піти у бій -

Є сили вірити у тих, хто йде у нього.

Я вдячна їм за рай примарний мій.

Верни їх, Господи, додому, тільки й всьОго.

29.09.22

Жити

Так, знаєш, зараз у когось немає світла,

Дощ холодний б'є по розбитих вікнах,

Ворог з арти б'є по жилих кварталах,

А комусь біда, що цукру у каві мало.

Ми такі різні та й розкидані є по світі.

Іншою мовою вже легко говорять діти.

В когось сонце танцює на білосніжній стелі,

Хтось блукає, бо своєї нема вже оселі.

Та хіба через це перестали людьми бути?

Обіймають і гріють саме зараз живі люди

Тих, хто поруч, та й тих, хто за кілометри,

Бо слова гріють іноді більш за пухнасті светри.

То не бійся жити, бо ти є важлива частина

Цього світу, в твоїм серці живе Україна.

Просто йди та роби, що сьогодні можеш -

Ти працюєш і цим ти вже допоможеш.

Ти вкладаєш серце в щось, ти вкладаєш сили,

Щоби янголи-охоронці наші ворога міцно били,

Просто дати собі дозвіл дихати та любити,

Навіть серед війни, це означає - жити.

19.11.22