Обложка Juan Ramon Jimenez. Переводы

Juan Ramon Jimenez. Переводы

Мария Ровная

0% прочитано
Стандартный
Мария Ровная

Juan Ramon Jimenez. Переводы

Amo el paisaje verde

Amo el paisaje verde, por el lado del río.

El sol, entre la fronda, ilusiona el poniente;

Y, sobre flores de oro, el pensamiento mío,

Crepúsculo del alma, se va con la corriente.

¿Al mar? ¿Al cielo? ¿Al mundo? Qué sé yo... Las estrellas

Suelen bajar al agua, traídas por la brisa...

Medita el ruiseñor... Las penas son más bellas,

Y sobre la tristeza florece la sonrisa.

***

Моя отрада – заводь, где заросли колышут

В закатной грёзе солнце, поймав зелёной сенью,

И мысли, сумрак духа, по золоту кубышек

С водою уплывают, увлечены теченьем.

К морям ли? К небу? К миру? Кто знает... Снова сеет

Дыханье бриза звёзды с небес в речную зыбку...

И соловей в раздумьях... И боль моя светлеет,

И из тоски бутоном рождается улыбка.

***

Кохаю край зелений понад річковим струмом.

Крізь листя сонце мріє вечірньою зорею;

По золотавих квітах моя примарна дума,

Душі моєї сутінь, сплива за течією.

До моря? Неба? Світу? Або я знаю... Зорі

Знов ринули у воду, і бриз їх підганяє...

Знов марить соловейко... Стає гарнішим горе,

І усмішкою мука поволі розквітає.

Гвоздь

(Madrid, 20 de enero)

Clavo débil, clavo fuerte...

Alma mía, ¡qué más da!

Fuera cual fuera la suerte,

el cuadro se caerá.

***

(Мадрид , 20 января)

Гвоздик крепкий, гвоздик нежный...

В душу кто верней войдёт?

Выдерни из жизни стержень –

и картина упадёт.

***

(Мадрид, 20 січня)

Цвях міцніший, цвях слабенький...

В душу хто вірніш ввійде?

Вийми з серця – доля дзенькне,

мов картина, упаде.

Осенний дождь

Lluvia de otoño

... El agua lava la yedra;

rompe el agua verdinegra;

el agua lava la piedra...

Y en mi corazón ardiente,

llueve, llueve dulcemente.

Está el horizonte triste;

¿el paisaje ya no existe?;

un dia rosa persiste

en el pálido poniente...

Llueve, llueve dulcemente.

Mi frente cae en mi mano.

¡Ni una mujer, ni un hermano!

¡Mi juventud pasa en vano!

– Mi mano deja mi frente... –

¡Llueve, llueve dulcemente!

¡Tarde, llueve; tarde, llora;

que, aunque hubiera un sol de aurora

no llegaría mi hora

luminosa y floreciente!

¡Llueve, llora dulcemente!

***

Осенний дождь

По плющу вода стекает,

зелень капель рассыпает,

тёмный камень отмывает...

И в душе моей горячей

сеет, сеет дождь щемящий.

Окоём в вуали скорбной.

тает мир во тьме покорно,

лишь закатный свет упорно

розовеет, уходящий...

Сеет, сеет дождь щемящий.

Лбом к ладони льну, тоскуя.

Как родной души взыскую!

Юность истекает всуе!

Выпрямлюсь... к печали вящей

сеет, сеет дождь щемящий.

Тихо плачет вечер мглистый.

Но взойди и день лучистый –

для меня не встанет чистый

светоч радости целящей.

Сеет слёзы дождь щемящий.

***

Осінній дощ

Плющ вода тихенько лиже,

зеленаві бризки ріже,

миє камінь, листя ниже...

І в душі – палкій, бурхливій –

ллє він, ллє він, дощ журливий.

Небосхил сумний тьмяніє,

тане світ у млосній мрії,

лише вперто рожевіє

вдалині, де захід сивий...

Ллє він, ллє він, дощ журливий.

Лобом у долоню рину.

Самота, страшна, незгинна.

моя юність марно плине.

Голову підводжу... Злива.

Ллє він, ллє він, дощ журливий.

Вечір в пітьмі плаче рясно.

Та зійди і сонце ясне –

не настане світлий час мій,

не цвісти для мене диву.

Ллє і плаче дощ журливий.

Молния

Ráfaga

En lo negro te cojo,

pasajera de oro.

¿De qué formas tu seno

en le molde del cielo?

¿Saliste de la rosa,

esencia de la somdra?

¿Bajaste de la esrella,

temblor de la belleza?

¿Qué más que cuerpo y alma

de mujer eres, ráfaga?

¿Qué tercer sueño es ése

que te imanta tres veces?

¡Párate ante mis ojos!

No te lleves... lo otro!

***

Молния

В чёрной тьме нас застиг

золотой её миг.

Из чего отлита ты

в русле неба разъятом?

Ты из розы душистой,

сердце мрака искристое?

Твоя родина – звёзды,

трепет прелести грозной?

Плоть и дух красоты!

Женщина! Это ты?

Чья мечта своим пылом

твой полёт зарядила?

Стой всегда предо мной,

свет мой, мир мой иной!

***

Блискавка

Серед ночі сягає

нас яса золотая.

Із якого кресала

в трут небесний ти впала?

Ти з’явилась з троянди –

дух пітьми непроглядної?

Ти із зірки злетіла,

врода вроди тремтлива?

Чи єство твоє – жінка,

осяйна блискавинко?

Чия мрійлива надсила

тебе втретє вродила?

Не йди з зору довіку,

світло іншого світу!

Ветер любви

Viento de amor

Por la cima del árbol iré

y te buscaré.

Por la cima del árbol he de ir,

por la cima del árbol has de venir,

por la cima del árbol verde

donde nada y todo se pierde.

Por la cima del árbol iré

y te encontraré.

En la cima del árbol se va

a la ventura que aún no está,

en la cima del árbol se viene

de la dicha que ya se tiene.

Por la cima del árbol iré

e te cojeré.

El viento la cambia de color

como el afán cambia el amor,

y a la luz de viento y afán

hojas y amor vienen y van.

Por la cima del árbol iré

y te perderé.

***

Ветер любви

На вершины деревьев взлечу

и тебя поищу.

По вершинам мне вечно идти,

чтоб достичь твоего пути,

по зелёным кронам древесным,

вне канонов земных и небесных.

По вершинам деревьев пойду

и тебя найду.

Там, в вершинах, где всё иначе,

бросив сбывшуюся удачу,

мы уходим, уходим далече,

к нашей несостоявшейся встрече.

По вершинам к тебе устремлюсь

и тебя добьюсь.

Как ветер тонами листвы играет,

так пылкая жажда – любовь меняет.

В высверках ветра, порывом гонима,

любовь, как листья, неуловима.

По вершинам крон прошагаю

и тебя потеряю.

***

Вітер кохання

Верховіттям дерев блукаю

і тебе шукаю.

Верховіттям мушу іти,

верховіттям прийдеш і ти,

верховіттям зелених таїн,

де нема нас, де Всесвіт маєм.

Верховіттям дерев порину

і тебе зустріну.

В верховітті до долі крокуєм,

якої ще не існує.

В верховітті йдемо безустанно

від усталеного талану.

В верховітті шлях осягну

і тебе збагну.

Від вітру міниться листяне вбрання,

так від жаги – мінливе кохання.

У блиску вітру й палкого пориву –

листя й любові муар мерехтливий.

В верховітті свій шлях позначу

і тебе втрачу.

Жовтень

Octubre

Estaba echado yo en la tierra, enfrente

del infinito campo de Castilla,

que el otoño envolvía en la amarilla

dulzura de su claro sol poniente.

Lento, el arado, paralelamente

abría el haza oscura, y la sencilla

mano abierta dejaba la semilla

en su entraña partida honradamente.

Pensé arrancarme el corazón, y echarlo,

pleno de su sentir alto y profundo,

al ancho surco del terruño tierno;

a ver si con romperlo y con sembrarlo,

la primavera le mostraba al mundo

el árbol puro del amor eterno.

***

Жовтень

Я на кастильську землю впав. Навпроти

вкривало неозорий лан пестливе

осіннє сяйво, золотава злива,

вечірньоï зорі ясна скорбота.

Неквапне рало ряд у ряд достоту

здіймало скиби, і рука дбайлива

пускала зерна в розповиту ниву,

углиб ïï розколотоï цноти.

Я мушу серце вирвати, віддати -

повне чуттів високих і глибоких –

у борозну, у лагідне заслання.

Подивимось, чи з тих зернин розтятих

з’явить весна у світ зоряноокий

стрункий росток безсмертного кохання.

Спасибо за чтение

Вернуться к книге