Перевод. Макс Далин. Хомяк

Глава 1

Пішов я виносити сміття, дивлюсь – на сходовій площадці стоїть коробка з-під чобіт. А на коробці чорним маркером, великими літерами написано: «ХОМ’ЯК».

Навряд чи, міркую, терористи стали б заради вибухівки тримати свої чоботи де трапиться. Та й підписали б неодмінно з помилкою. А тут так безперечно названо те, що в коробці знаходиться, і грамотно… Певно, думаю, це правда.

Відкриваю і бачу: справді, хом’як.

Невеличкий, рудий та дуже кошлатий – ангорський, мабуть, якщо хом’яки бувають ангорськими, як коти. А з хом’яком – шматочки серветки, соняхове лушпиння та монетка в одну копійку. Певно, на щастя.

Дуже меткий хом’як. Мої пальці обнюхав – вуса так жваво ходять – і налагодився з коробки вилізти. Проте цього я йому не дозволив, кришку закрив і приніс його у квартиру.

Не в змозі живий хом’як, думаю, мешкати в коробці на сходах – і в себе його залишити не можу. Киця притьмом його з’їсть.

Киця, сіра кішка, за вдачею завзята мисливиця. То голубів пантрує, то горобців… Як така особистість стерпить у домі хом’яка?

Поставив я коробку на підлогу, поклав туди крупів з макаронами, щоб хом’як не нудьгував, і заходився телефонувати всім, кому міг би хом’як знадобитись. Та якось так вийшло, що ніхто не хоче брати: той на дачу поїхав, у того кішка, у того собака, а у того бабуся гризунів боїться… Тільки й пообіцяв один знайомий віддати стару пташину клітку, щоб хом’якові можливо було десь від Киці ховатися.

Коли такі справи, пішов я до нього по клітку. Доведеться, думаю, хом’яку поки що в мене пожити, доки народ з дачі не приїде і все це якось не вирішиться.

Ходив хвилин так із сорок, не більше. Повертаюсь додому, збираюся хом’якові новосілля влаштувати, відкриваю коробку – ані хом’яка, ані крупів, ані макаронів. А в кутку прогризено акуратну круглу дірку.

І Киця на книжковій шафі сидить, робить таку пичку, нібито знати нічого не знає.

Ну, крупи з макаронами я знайшов. Хом’як їх розподілив на купки і позаховував по всій квартирі про чорний день: купку – під диван, купку – під шафу, купку – поза холодильник… Проте куди він сам подівся – абсолютно незрозуміло. Я всюди, куди міг дотягтися, дивися з ліхтариком – зник хом’як. Не інакше як Киця, петербурзька інтелігентна кішка, його зловила та з’їла, мов дика сільська мишобійка – навіть шкурки не залишилось.

Пошкодував я за хом’яком, вимів його потайні запаси й вирішив, що крім Киці ніяких інших живих істот у домі немає. Але схибив.

Днів десь п’ять потому сидів я увечері в кухні з ноутбуком. Працював та чекав, коли чайник скипить. І Киця куняла поряд, на табуреті.

Аж раптом чую тихий-тихесенький шурхіт – немов миша навшпиньках іде. Шелестить той шурхіт від газової плити до сміттєвого відра.

Я відразу згадав про хом’яка й обережно зазирнув за край столу. І бачу: йде хом’як уздовж стіни, ділово та пильно, мов шпигун, дуже цілеспрямовано. Дійшов до труби, що під раковину веде, здерся на неї, трубою дістався до сміттєвого відра й почав уважно його вивчати. Я картоплю чистив та смажив, шкуринку викинув, а відро нещільно закрив: хом’як напружився, кришку ще далі зсунув – і витяг стрічечку шкуринки.

Ось тут, думаю, ти й попався, лебедику.

Тільки-но хотів накрити його, не встиг підвестися – хом’як беркицьнувся на підлогу та й дременув поза плиту. Чкурить, голову задирає, а картопляна шкірка за ним волочеться, як упольована зебра за левом.

Я лише трішки не встиг. Хом’як шкуринку ухом’ячив поза плиту, де його нізащо не запопасти, і забенкетував там, аж чути, як хрумтить.

Гаразд, думаю. Усе тепер про тебе знаю. Більш не буде тобі шкуринки. Подивимось, що робитимеш, коли зголоднієш.

Та й годі, ніякого йому сміття. Як щось треба викинути – одразу виношу. А хом’як живе собі за плитою і навіч чимось ситий. Іноді чую, як він там щось трощить та хрумкає.

Певно, міркую, він крупи і макарони ще й поза плиту відніс. Харчується старими запасами.

Але я знову схибив.

Він був справжній карний тип, цей хом’як. Я його сам собі називав Кошлатим – достоту бандитська кличка, на кшталт Кривого або Скаженого. І він нікого не боявся, цей Кошлатий: ані Киці, ані мене. Він нас обох використовував.

Коли хом’як зрозумів, що я йому перекрив доступ до шкуринки, обрізків моркви, яблучного насіння та усякої такої смакоти, що її можна у смітті знайти, він вирішив серйозно взятися за Кицю.

Не знаю, як він із нею домовився. Може, її просто вразила його зухвалість. Але Киця його не чіпала – жодного разу не спробувала спіймати. Він, проходячи повз неї, недбало повертав голову, немов кидав через плече: «Привіт, крихітко!» – а вона лише вражено стежила за ним очима. А проходив він до її мисочки.

І Киця, міська інтелігентна кішка, шокована до глибини душі, дивилася, як цей харцизяка пхає за щоки її сухарики для котів з чутливим шлунком. А Кошлатий напаковував собі повного рота, забивав защічні мішки так, що вони закінчувались десь коло хвоста – і ніс до хази, поза плиту.

Згодом хом’як зовсім втратив сумління і походжав по дому хазяїном. І я накрив його долонею, коли він чинив чергове пограбування кішки.

Я був дуже задоволений, що Кошлатий мешкатиме у пташиній клітці. Від такого шибайголови усього можна чекати: раптом він проводи проточить? Я йому до клітки ласощі для гризунів поклав, і капустяний лист, і листя кульбаби, і вітамінізоване насіння, і колесо поставив, щоб Кошлатий не знидів з журби в ув’язненні – проте все, що ущасливило б усякого хом’яка, саме цьому не припало до вподоби.

Він був конче волелюбний, цей хом’як.

Втечу він почав планувати одразу: обмацував дверцята, повзав по прутах, тіпав їх та гриз. Я був певен, що нікуди йому не дітись – хіба можливо проточити метал зубами? – проте справжнє прагнення до волі ніякими ґратами не зупинити.

Кошлатий втік через тиждень, коли обчислив, як відмикається замочок на дверцятах клітки. Клітку, виявляється, не було розраховано на хом’яків: дверцята зачинялись маленькою дротяною засувкою – і цю засувку Кошлатий примудрився відсунути. Ніяка канарка на таке не спромоглася б.

Хом’як обрав момент надзвичайно слушно: мене не було вдома. До свого сховища поза плиту повідносив неправедно здобуте з журнального столика печиво, мармеладку – і, гадаю, чимало котячих сухариків. І повернувся до антигромадського способу життя, промишляючи дрібним крадежем, а інколи навіть справжнім розбоєм. Став вельми хитрим та уважним – не давався до рук.

Попався Кошлатий виключно з вини сусідів згори.

В них трубу прорвало, і у мене в кухні скоївся справжній потоп – зі стелі полилося. Звичайний собі аврал з відрами та ганчірками. Поки сусіди влаштовували справи й викликали водопровідника, я підставив під краплі велику пластмасову банку з-під протертої журавлини.

До тієї банки і потрапив хом’як.

Не знаю, як він там опинився. Може, хотів пити, а може, з властивих йому цікавості й потягу до ризику вирішив подивитись, що воно за посудина стоїть на неналежному місці і чи немає в ній чогось привабного. Що б там не було, він зісковзнув з її пруга й шубовснув у воду.

Добре, що в сусідів полагодили трубу і води наточилося небагато. Я знайшов Кошлатого вранці. Він стояв на задніх лапках у воді по груди, передніми лапками спираючись на стінку банки, і трусився від холоду. Вигляд у нього був розпачливий, мов у матроса субмарини, що тоне.

Я потім витирав його серветками і феном грів – такий він був мокрий та жалюгідний, я боявся, аби він не застудився та не захворів. Я недооцінював Кошлатого.

Цей хом’як був невибагливим і загартованим. Після тієї жахливої історії він навіть жодного разу не чхнув. Потрапивши до клітки, він негайно почав знов планувати втечу.

Кошлатий прожив у мене довго. Я вже не хотів віддавати його знайомим – з поваги до сили його особистості. За своє життя він утікав разів з десять, не боячись ані кішки, ані гучних звуків, ані моїх кроків. Він був ладен на все задля свободи, цей хом’як, навіч народжений в неволі у хом’яків, народжених в неволі. Він був за вдачею відважним шукачем пригод.

А ви кажете, хом’яки дурні…