Собор

Глава 1

"Нас можна знищити, але не зламати.

Нас можна розвоплотити, але ми повернемось.

Ви можете обілгати нас перед людьми – ми більше не торкнемося цього бруду".

З напису на могилі невідомих лицарів Ордену Покрови.

1. Не так вже просто розповісти цю історію. Правду кажучи – я не знаю, з чого почати.

2. Коли я дивився на Вас у залі суду, мій магістре, я почувався Петром при ватрі біля синедріону: не те, щоб зрадник, але ж і не вірний до смерти. Нас звинувачували в усіх можливих гріхах – від єреси і державної зради до чаклунства і розпусти. І як переконливо говорили свідки! Воістину, диявол – майстер фактів. Якби я не був одним з Ордену – я б повірив усьому. Але я пам'ятав – братів, які віддавали останній сухпай дітям у звільнених селищах; сестру, яка все брала на руки кошеня, маленьку смішну грудку шерсті, на дворі напівзруйнованого храму; холод, ожеледь, вітер і кров Зимового походу; "Вже нема чого їсти!" – "Та наразі – велика потреба"; сотника, який розповідав щось у вогнища купі безпритульної малечі; і – наш Собор, наші братські моління, де воістину було так, що мали ми "одне серце і душу одну".

Ви навіть не намагалися спростувати ворожі наклепи, пане мій. Ви просто сміялися. Ви знущалися над суддями. О, як Ви сміялися, мій магістре! Цей сміх навіки лишиться зі мною – наче чистий срібний подзвін.

3. Я пам'ятаю – білу вежу наших сміливих надій, мури нашої мрії. Нашу Фортецю.

Я вперше ступив під її склепіння ще зовсім малим, з купою таких самих юнаків як я. Усі ми прийшли сюди, щоб стати лицарями, щоб мечем, молитвою і полум'ям чистого серця боронити Країну. Пам'ятаю – ласкаві посмішки наших наставників, що зустрічали нас у Центральній Залі, їхню незлу, справедливу суворість і стриману ласкавість до нас, і розподіл на маленькі – по три-п'ять хлопців – групки (відтепер ми жили тими групками разом у окремих кімнатах, разом їли, разом навчались, разом виходили у місто, разом порушували правила і несли покарання), і першу мою варту – як я стояв на своєму посту, переповнений почуттям священого обов'язку.

4. Нас було троє. Товариші і найближчі друзі, ми почувалися наче три ланки поруч на одному ланцюзі (якщо одна розколеться – рухне все!). Так були ми близькі.

5. Нас було троє: мовчазний, трохи похмурий книжник Касіян, схильний до довгих роздумів і молитов; милий жвавий Лука, що виявляв неабияке зацікавлення до лікарської справи; і я – захоплений історіями про героїв минулого юнак з роду, що носив герб Сови.

6. Нас було троє. З самого початку нас поселили в одній кімнаті. Не знаю, як це вдавалося наставникам, але вони майже не помилялися, коли ледь не з першого погляду вирішували – з цих хлопців вийде команда, вийде злагоджений колектив, що в бою буде наче єдине ціле, вони доповнюють одне одного. Наші дні проходили у тренуваннях, навчанні, роздумах і молитвах. Для лицаря замало володіти зброєю і знатися на військовій справі – який сенс у мечі, якщо ти не розумієш, навіщо взяв його в руки? Воїн – це світогляд, і без світогляду воїн ніщо – постріл в нікуди. Для війни треба берегти себе чистим. Війна потребує святості.

Життя у Фортеці дуже сильно змінювало людей.

7. Дві страшні духовні пастки чекають на кожного, хто йде шляхом воїна: ненависть і байдужість. Стережися їх!

8. Немає для нації гріха гіршого, за розбрат.

9. Лицар не воює з жінками, дітьми, каліками, стариками та священиками.

10. Білі вежі нашої Фортеці підносилися в небо наче спів – усі ми були заручені із цим співом. Дев'ять міцних мурів оперізували донжон, дев'ять веж було на кожному з мурів, дев'ять веж і одна брама. За мурами були майстерні і склади, навчальні і житлові корпуси, полігони і сади для відпочинку, гаражі і летовища, друкарні і бібліотеки, і найголовніше – Собор. Можна сказати, що Собор був серцем Фортеці.

11. Собор було присвячено Покрову пресвятої Діви Небесної, і він мав дванадцять синіх бань із хрестами і золотими та лазуровими зірками. Сам він був будований з каменю, фарбований у блакитний колір, оздоблений усілякими химерними бароковими прикрасами ззовні, розписаний дивовижними фресками зсередини – о ці величні картини війни анголів, і Архистратиг Господній, що скидував з небес сатану й усіх його дияволів, і боротьба Якова, і Трійця, і Богоявлення, і Преображення, і спуск Господень до пекла, і Його світле Воскресіння, і Вознесіння на небо, і Страшний суд! Святі з ікон наче завжди дивилися саме на тебе, прямо в душу – що зачаїлося у глибинах серця твого, юначе? Багато стародавніх святинь було у Соборі, а найцінніша – одна: меч першого магістру, що за переказами дав йому сам Михаїл Архангел. Якщо Фортеця була співом, то Собор – кульмінацією цього співу.

12. Пам'ятаю наші виходи у місто. Курсанти, яких ще не посвятили у лицарі, отримували звільнення на вихідних.

Нам, юнакам, місто здавалося раєм вічних ярмарків, карнавалів, розваг, солодощів, випитого потайки від командирів вина, і гарних дівчат, перших цілунків, і палких наївних зізнань – і перших розбитих сердець, і хлопчачої честі, що її ми відстоювали у бійках з міськими парубками, які дуже часто після того ставали нашими добрими друзями і товарищами в усіляких пригодах – здебільшого таких, за які ми потім отримували доброго прочухана від командування.

З містом були пов'язані наші, мабуть, найсвітліші і найяскравіші дитячі спогади.

13. Життя у Фортеці дуже сильно змінювало людей. Через деякий час ми стали помічати, що все більше і більше віддаляємося від містян. Життя цих людей, їхні цінності бажання і надії були чужими для нас. Ми не розуміли їх, хоча і любили, і готові були покласти життя, щоб їх захистити. Вони не розуміли нас, хоча і бачили в нас своїх захисників, гідних усілякої поваги.

14. Орден був незрозумілий простим людям. Чи не звідти – усі ті чорні чутки і плітки, що стали ходити про нас? Чи не тут – причина нашого падіння?

15. "Який важкий сей світ! Як давить і душить його глупа сліпота і темінь! Наче навмисно перекриває він усілякий шлях, що ним надлюдське може прорватися в сферу людського життя.

Навколо нас – горобина ніч, загусла наче кисіль. Але в далечині вже майоріють перші спалахи світання.

Людина, як вона є наразі – це те, що треба подолати".

Із щоденникових записів останнього магістра Ордену Покрови.

16. "Що таке самопосвята? Найближчі синоніми – самопожертва і самозречення. Але самопожертва означає радше разовий акт. Коли людина опиняється перед вибором – вона або Інший – і обирає Іншого – тоді відбувається самопожертва. Самозречення ж означає послідовну відмову від себе заради Іншого.

Натомість самопосвята означає посвяту себе всього, цілком і без залишку, служінню чомусь вищому за себе. Самопосвята включає у себе самопожертву і самозречення (очевидно, що Інший, ким або чим би він не був, у цих актах сприймається актором як дещо вище, важливіше за нього: "Ти більше ніж Я"), однак не вичерпується ними".

З праці "Короткий словник основних понять філософії Ордену Покрови".

17. Мій милий Касіяне! Чи пам'ятаєш ти той вечір? Вдалечині, десь на виднокраї, палав захід, а ми стояли на самому краю зовнішнього муру нашої Фортеці.

– Буде війна – казав ти мені.

Я не хотів вірити.

18. Мій милий Касіяне! Що ти бачив у знаменні кривавого заходу? Чи знав ти тоді, що прийде на нас лихо іще гірше?

19. Як чорна лавина прийшла чуженецька навала – і стала війна нашою сестрою, круки – братами нашими, а смерть – коханою любкою. Ми не показували ворогам своїх спин. Ми були першими у боях. Світлі анголи берегли нас, щоб ми повернулися додому знов, щоб знов увійшли братчики у стіни милої Фортеці – і ми йшли у вогонь.

20. Мій милий Касіяне! Навіщо ти не зберіг себе? Без тебе земля опустіла для нас з Лукою вперше.

21. Страшна смерть. Абсурдна смерть. Смерть – це завжди абсурд. І героїзм – теж. У якийсь мент не пам'ятеєш вже ні про що. Залишається лише гола воля, яка веде тебе туди, звідки інстинкти наказують тобі бігти чимдуж швидше.

22. Коли перед тобою полум'я, все кричить тобі: "Біжи з полум'я!". Але воля наказує: "Іди в полум'я!". Той, хто послухає страху буде трусом. Той, хто послухає волю – героєм.

23. Ти не загинув в бою. Вже після бою, коли ми йшли через ліс – перечепився через ворожу розтяжку. Тобі не встигли допомогти. Посічений уламками, ти стік кров'ю прямо на наших руках.

24. Скільки їх загинуло – наших любих братів і сестер. Світлі анголи захистили не всіх. Брат Юліян згорів у своєму танку. Брат Кость захворів на тиф і відійшов у страшних муках. Сестра Марта вступила у дуель із ворожим снайпером – і програла. Брат Миколай, той, що його прозвали Божим за щиру любов до Святого Письма і диспутів на теологічні теми, підірвався на міні. Брати Марк і Маркіян померли з голоду під час Зимового походу. Брат Андрій відстав від військової колони і був заметений снігом. І краще не знати, що зробили з братом Яковом у полоні...

25. Так, героїзм – це абсурд. Але ж і віра, як казав мудрець – це теж абсурд. Мабуть, абсурдом є всі найвищі прояви людського духу – вони-бо не вкладаються в ratio, в розумну картину світу. Герой волів би битися проти цілого світу, сповненого пітьми, волів би радше бути обілганим і забутим, волів би навіть програти – але не вийти з своєї самопосвяти.

26. А ти ж передчував смерть, брате мій. Чи не так? Інакше – до чого читав ти мені з Откровення про нове небо і землю нову?

Чи не бачив ти й усе інше? Чи не бачив ти, що чекає на нас попереду?

27. Перша ж ракета влучила у Собор. Велика святиня, що її протягом чотирьох століть будували цілі династії робітників, в одну мить обернулася на обгорілі руїни.

28. Перша ж ракета влучила у Собор. Любі мої, я хочу, щоб ви це дійсно розчули! Бувають такі фрази, що їх можна збути просто промовивши.

Прислухайтеся:

Перша ж ракета влучила у Собор.

Його будували чотири століття – так довго, що під кінець його будівники були дітьми людей, які будували Собор, онуками людей, які будували Собор, онуками онуків людей, які будували Собор... ну, і так далі, вглиб віків. Собор був метою не просто їхнього особистого – родового життя, тож під кінець вони, власне, не уявляли, що їм взагалі робити потім. Кожен з магістрів щось жертвував на нього. Кожен намагався затьмарити пишністю жертов своїх попередників. В Соборі зберігалися найбільші святині нашого лицарства, якщо не всієї Країни. Перехрестя його залів нагадувало Хрест Спасителя. Його прикраси були немов розкриті пелюстки одвічної Рози. Його дзвінниці і бані летіли в небо – а з ними й душі братів.

Собор був серцем нашої Фортеці. В одну мить наше серце стало попелом.

29. Ніхто не був до того готовий. Напад урядових військ заскочив нас зненацька.

Та й хто б міг бути до того готовим? Хто міг навіть думати, що вчорашні бойові побратими, разом із якими ми пройшли війну і здобули перемогу, обернуть проти нас свою зброю?

30. Місяць тривала оборона Фортеці. Слава, про яку ще співатимуть скальди. Кров, яку ніколи не змити з рук. Нарешті магістр наказав нам скласти зброю. Він не хотів продовжувати братовбивство.

31. І ось так закінчилася наша історія – безглуздо і дивно. І Ви стояли в залі суду, пане мій, і нікчемними здавалися звинувачення, коли Ви відповідали на них Вашим чистим срібним сміхом. Але вирок одразу був відомий.

Ми-бо були хоробрими в зневазі до Його Ясновельможности, та не надто хоробрими в бою. Братня любов наша, чиста як сама праведність, була лише розпустою і гріхом. Мудрість наша була чорнокнижжям, пошуки Бога – єрессю, героїчний захист Країни – військовим злочином. І неважливо, що ми казали один одному на наших зібраннях. Ми – ворог, а значить ми – лжа, значить ми відпочатку не можемо бути правими.

32. І Ви відповідали їм, мій магістре.

"Все чисте для чистих, для знечищених же немає нічого чистого, знечищені бо їхні око і совість.

Воістину, не були ми хоробрими в боях – боягузтво вело нас в шалені атаки.

Чого ви питаєте мене, кому ми вклонялися? Самі знаєте про все з протоколів допросів, з наших зізнань, що їх здобули ваші особливі фахівці ласкою та людинолюбством.

О, ваша милість до нас, нечестивих, така, що й досі не забув її жоден сантиметр мого тіла!

Ви праві, пане суддя, страшною зневагою було казати, що слава належить Богові, а не земним володарям!

Зрадою було те, що ми бажали краще бачити Країну святою, аніж великою.

Найбільшим нашим гріхом будо непояснюване лицемірство, з яким ми не бажали підняти зброю на своїх.

Ми могли б розкаятися в своїх гріхах, але в серці своєму я не відчуваю ніякого каяття. Якби я міг обирати, я зробив би знов все те саме – і навіть більше" –

Так казали Ви в залі суду.

33. А потім була – остання наша розмова, розмова таємна і особлива, розмова в молитві, не вустами до вуст, а душею до душі. Стіни і ґрати – що це, супроти молитви? Я думав про Вас, коли перебирав вервиці – і ось розкололося Ваше серце, і в ньому виникла нитка.

— Мій магістре!.. Як Ви?

— Як засуджений на смерть. Досить непогано.

— Пане мій, я...

— Ти не зрадник, юначе. Не зрадник. І не картай себе. Для всього є свій час. Час говорити і час мовчати. Час боротися і час скласти зброю. Час піднести свій голос за правду — і час відводити погляд.

— Мій магістре, як це все могло статися? Стільки звинувачень. Стільки неправди. Стільки бруду.

— Це кара наша, мій хлопче. Наша — і насамперед моя.

Мовчання.

— Скажу тобі дещо, юначе. Може навіть... сповідаюся? Ну, а що — нас звинувачували ж в тому, що сповіді наші приймали в нас брати, а не священники. От і сповідаюсь тобі де в чому, а ти слухай. Звинувачення — то неправда. Від початку і до кінця. Це ти знаєш і сам. Але один гріх — один гріх дійсно лежить на всіх нас — і на мені першому. Гріх важкий і підступний, гріх непомітний — гріх духовної гордині.

Ви знов на хвилину змовкаєте — даєте мені усвідомити сказане.

— Ми завжди йшли до нових вершин. Ми насправді хотіли бути краще і вище. Ми воліли святості — о як ми її воліли! Як бажали ми для себе душ, що сяють наче зорі, що женуть геть пітьму, наче смолоскипи. І ми йшли до своєї святині, і ми були краще і вище — але неможливо бути святіше Бога. Неможливо бути святим одинцем. Наш гріх полягає в тому, що ми стали бажати святости лише для себе.

34. Мій магістре! Я пам'ятаю Вас дуже давно. Ніколи не ставилися Ви з погордою і до найменшого з братів. Для кожного Ви знаходили час.

Іще до війни ми бесідували з Вами декілька разів. Я добре пам'ятаю ці бесіди.

Мій магістре! Ви були особливою людиною. Завжди Ви йшли шляхом сумніву. Ваша душа завжди була у горні важких випробувань.

Але коли ми бесідували з Вами в останній раз — душа до душі — я почував тільки мир і спокій.

Я пам'ятаю з тої бесіди такі Ваші слова: "Сьогодні мені з'явилась Вона".

35. Пане мій любий! Коли я дивився на Вас — я бачив Христа. Але Ви — людина. Як і я. Як і всі.

36. Мій магістре! Я вірю, що зараз Ви — серед святих.

37. Так і закінчилася історія нашого Ордену. Собор зруйновано, магістра і братів страчено. Чи залишився ще хтось, крім мене? Я не знаю. Цілком можливо.

Але Орден не загинув. І Собор стоїть — стоїть і не зруйнується, доки є ще хоч єдине серце, що в нього вірить.

Серце — і Орден мені, і Храм.