Кінець роду Ман’Тейр

Глава 1

Малкар лежав на купі соломи по середині клітки, на його побите обличчя падали сонячні промені, обпалюючи свіжі рани. Нижня губа й ліва брова ельфа були розбиті у недавній бійці. Над Малкаром часто знущались та дражнили дав прізвисько “Сніжинка”, через білу, як сніг, шкіру, яка була надзвичайною рідкістю для темних ельфів, які вважали його виродком та мутантом. На білого ельфа одягли кайдани рабства та кинули в шахти, трудитися на благо держави.

Пролунав гучний скрип дверей, що відчинилися. Малкар не охоче обернув голову обличчям до двері, там стояла юна ельфійка із знатного роду Ман’Тейр. Вони викупили Малкара із одного рабства в інше і віднині він працює не в шахтах, а у полі та бере участь у гладіаторських боях на потіху своїх хазяїв та інших ельфів. Юну ельфійку звали Маларія, вона була єдиною, хто добре ставився до білого ельфа, але у відповідь ельфійка отримувала лише грубість.

– Знову з кимось побився? – ввічливо запитала Маларія.

– Не твоя справа – огризнувся Малкар

– Чому ти такий грубий, я не збираюся тобі причиняти шкоду – мило посміхнувшись запитала ельфійка.

– Мені не потрібна твоя доброта – буркотливо відповів білий ельф.

– Ти унікальний і не повинен гаяти своє життя в рабстві – ельфійка поклала руки на своє серце .

– Ти дивно себе поводиш, дуже дивно, як для свого роду – Малкар встав з соломи і підійшов до ельфійки.

– Я не така, як мої предки – Маларія зробила пару кроків назад.

– Поки що не така, не забувай хто одягнув на мене кайдани рабства, спочатку кинувши в темні шахти, а потім на поля під палюче сонце та на арену Даргена - сердито сказав ельф, його руки повільно тягнулись до горла ельфійки.

– Мій батько – з жалем у голосі відповіла ельфійка.

– Мадам, час вийшов, треба йти – мовив воїн за спиною Маларії.

– Зараз – ельфійка протягнула не велику шкатулку Малкару – тримай, це тобі, відкриєш коли настане час.

– Що там? – запитав білий ельф взявши до рук шкатулку.

– Дізнаєшся, коли настане час – відповіла ельфійка, виходячи із клітки.

– Коли біле покриється темним, проллється багряна фарба, зміниться влада, білий ельф знайде волю, або загине – мовив воїн виходячи вслід за ельфійкой Малкар.

– Що за маячня? – запитав сам себе – що там?

Відчинивши шкатулку білий ельф був вражений. У середині знаходився невеличкий кинджал із темно-фіолетового кристалу. Взявши кинджал до рук, почалось відбуватися щось дивне - на долоні Малкара почали з’являтись маленькі темно-фіолетовий частинки. Злякавшись, білий ельф кинув кинджал на підлогу, не розуміючи, що щойно відбулось, це було якесь чаклунство. Коли кинджал впав на підлогу, частинки зникли самі по собі. Ближче до вечора в клітку зайшли двоє стражників, які наділи на Малкара кайдани та стусанами відправили на арену.

– Стривай, що це? – один із стражників помітив кинджал в соломі.

– Це подарунок від вашої мадам, якщо хочеш, можеш забрати собі – відповів білий ельф, озирнувшись назад.

– В принципі, на погляд він безпечний, та й не варто залишати нашого Сніжка без подарунку – з легким сміхом, сказав стражник, виходячи з клітки.

Солдати повели білого ельфа на арену, де Малкару доведеться битися за своє життя. Він йшов темними та сирими коридорами, де зрідка зустрічалися клітки, в деяких були залишки та кістки колишніх полонених. Малкар не міг повірити в те, що ельфи так поводили себе із своїми родичами. Білий ельф зневажав таку поведінку із своїх родичів, тим більше такий знатний род, як Ман’Тейр, який є у великій пошані у інших темних ельфів. Малкара провели повз камеру, в якій сиділа юна ельфійка, ще дитя, а вже у кайданах рабства.

– Каларон, ну ти й паскуда – тихо, майже, не чутно сказав Малкар, проходячи повз клітку з ельфійкою.

Білого ельфа вивели на арену Даргена, трибуни якої були заповнені темними ельфами у чорних масках. Малкар бачив їх погляд - погляд презирства та зневаги. На полі вже стояв воїн, який був вдягнений у темно-зелені лати, у двох руках він тримав алебарду, лезо якої було вкрито червоними плямами засохлої крові. З білого ельфа зняли кайдани та одягли на нього чорний нагрудник й дали іржавий меч. Ельфи на трибунах жадали крові й видовищ, їм було байдуже на те, хто сьогодні загине, їх хвилювала тільки то, яким буде видовище. Малкар звернув увагу на Малару, дівчина щось казала батькові, зі сторони здавалось, що вони про щось сперечаються. Білого ельфа дивувало, що бій ще не почали, а ельфійка кудись пішла. Час йшов, а бій так й не починався, щось чекали. Позаду Малкара з’явився воїн, який тримав у руках шкатулку з тим самим кинджалом, що раніше Маларія приносила білому ельфу.

– Я з цією зброєю на арену не піду! – Малкар не збирався використовувати цей клинок, навіть якщо від цього залежало його життя.

– Якщо бажаєш отримати волю, то бери его до рук та йди на арену – солдат вклав шкатулку с кинджалом в руки та пішов до своєї пані.

– Що ж, якщо хочу на волю, іншого вибору немає – білий ельф узяв кинджал до рук.

На руках Малкара почали з’являтися маленькі частинки, які поширювались по тілу ельфа, також, ці частинки збільшили лезо та рукоять кинджала. Малкара облачило у чорно-білі обладунки, а кинджал перетворився на меч. Глядачі були шоковані, їх цікавило, що ж буде далі, але ніхто не чекав на те, що відбулось далі. Скориставшись моментом, воїни Малари оголили свої клинки та швидко зарізали ближайших воїнів рода Ман’Тейр. На трибунах почалась паніка, глядачі тікали хто куди, а воїни Ман’Тейр намагались зупинити зрадників. Малкар та його суперник намагались зрозуміти, що відбувається на трибунах, але це був шанс отримати волю.

– Ви двоє, якщо бажаєте отримати волю, то беріть свою зброю та бийтеся за нею – вигукнув один із воїнів Маларії.

Малкар спрямував до найближчих дверей, у яких також тривав бій між воїнами роду Ман’Тейр та зрадниками. Білий ельф став на бік Малари, розуміючи, що так у нього більше шансів отримати волю. Він зі спини пронизав мечом найближчого воїна Ман’Тейр, вийнявши клинок з тіла ельфа, Малкар дивився на те, як кров тече по лезу. Білий ельф не забув про юну ельфійку у катакомбах, він збирався звільнити її. Воїни Маларії допомагали Малкару до тих пір поки він йшов разом з ними.

Відокремившись від воїнів, білий ельф спрямував до клітки юної ельфійки, він збирався звільнити дівчину. Малкар був впевнений, що зможе здійснити задумане, тим більше зі зброєю в його руках. Білий ельф вбивав усіх воїнів Ман’Тейра, йому було байдуже скільки загине на його шляху. Обладунки та зброя офарблювалися у кровавий колір, залишаючи за Малкаром кровавий слід. На здивування багатьох, магічний обладунок неможливо було пробити, для воїнів Ман’Тейра ця новина була фатальною. Довгі пошуки підійшли до кінця, Малкар вже стояв у клітки юної ельфійки.

– Ти хто, що тобі треба? – юна ельфійка затиснулась в кутку клітки.

– Не бійся мене, я тут щоб тебе звільнити – Малкар легким рухом руки розрізав пруття клітки. – Мене звати Малкар. – білий ельф простягнув руку.

– Селестія – ельфійка взялась за руку, дивлячись в очі Малкара.

– Ходімо, мені ще треба зустрітись з одною дівчиною – білий ельф допоміг Селестії підвестись.

Вони обидва вийшли з клітки, Малкар йшов перед дівчиною, вбиваючи усіх ворогів на своєму шляху. Білий ельф йшов до покоїв Маларії, на щастя арена Дарген була під маєтком роду Ман’Тейр. Селестія намагалась дізнатись куди вони йдуть, на що весь час отримувала у відповідь “До тої, хто це почав”. Юній ельфійці залишалось тільки довірятись Малкару, ні, вона була не звичайною, білий ельф вже був у її владі. Селестія не хвилювалась, що її зрадять, дурні з роду Ман’Тейр заплатять за те, що викрали доньку Манфора Дер’Майка. Воїни Ман’Тейра намагались сказати Малкару на скільки небезпечна дівчина за його спиною, но у відповідь вони отримували тільки загибель.

– Не слухай їх, вони брешуть тобі, вони бояться тебе, твоєї сили – весь час нашіптувала Селестія, вона не хотіла лишатись такої гарної іграшки.

Нажаль воїни Маларії не знали кого врятував Малкар, єдине що їх рятувало від тієї самої долі, відсутність інтересу у Селестії до звичайних воїнів. Сильні, нездолані та спритні цікавили юну ельфійку, в Малкарі її зацікавило ще й його унікальність. Давним давно, предки Селестії вбили майже усіх білих ельфів, лишивши тільки пару десяток ельфійок, й половину з них взяли собі у рабство.

– Як багато крові – хвилюючись сказала дівчина.

– Не хвилююся, скоро все закінчиться і ми будемо вільні – Малкар навіть не підозрював кого він рятує.

Білий ельф та Селестія йшли позаду двох воїнів Маларії, вони вели їх по закривавленим катакомбах. Свіжий запах крові вдарив у ніс Малкару, його це здивувало, з яких пір він почав чуяти кров, але цей запах був таким солодким. Білий ельф спихнув це на побічні дії його обладунків та довге перебування у бою. Якщо б хтось обернувся, то побачив би, як Селестія облизує губи. Юній ельфійці хотілось випити келих крові, род Дер’Майк прославився своєю жагою до крові, хтось здогадувався про їх таємницю, а хтось забрав її з собою у могилу. Чим далі Малкар йшов разом з Селестією, тим більше йому здавалось, що щось не так, здавалось, що хтось оселився в його голові та намагався контролювати.

Звуки бою затихли, здавалось, що все скінчилось та Маларія перемогла, що революція вдалась. Це було дивним, адже пройшло пару годин з початку повстання.

– Невже все так швидко закінчилось? – запитала Селестія.

– Ні, скоріш за все бій перейшов на територію маєтку – відповів один із воїнів.

– Відмінно – тихо відповіла дівчина, на мить її очі змінились на очі рептилії.

Малкару почало здаватись, що у Селестії є щось дивне, він почав сумніватися у випадковому збігу, адже голос в його голові з’явився після зустрічі з цією ельфійкою. Білий ельф час від часу дивився на дівчину позаду, “Невже така мила дівчина може бути монстром?” він почав сумніватись у своїх підозрах.

Вони вже почали підніматись по сходах у маєток, мертві тіла ельфів та калюжі крові, темна плитка була забруднена багровими плямами. Бій за маєток скінчився, воїни Маларії вже чекали тих хто залишився у катакомбах.

– Містер Малкар, леді Маларія чекає вас у своїх покоях – сказав один із воїнів.

– Добре, і ця дівчина піде зі мною – сказав Малкар указав на дівчину

– А хто це? – запитав солдат

– Вона була у клітці, одна із рабинь, колишня рабиня – відповів білий ельф.

– Добре, під твою відповідальність.

Два воїна вели Малкара та Селестію до покоїв Маларій. Підлога, стіни, картини та вази з квітами були забруднені кров’ю, мертвих вже почали виносити з маєтку. Погляд Малкара почав згасати, він перестав розрізняти об’єкти, все було схоже на пляму. А у його голові гучно звучав жіночий голос, який повторював тільки одну фразу “Ти мій”. Білий ельф вже не контролював своє тіло, він зрозумів кого врятував, но було пізно. Род Дер’Майк підозрювали у вампіризмі, тих, хто дізнався на правду чекала жахлива доля. Майже половина роду були вампірами, вони називали себе “Верхнім кругом”, Селестія входила у цю половину. Воїни привели Малкара и Селестію в покої Маларії, ельфійка зраділа, коли побачила у дверях білого ельфа.

– Я рада, що с тобою все в порядку – Маларія обняла Малкара – а хто це з тобою?

– Моя пані – білий ельф пронизав мечом тіло Маларії.

Останнє що побачила ельфійка, був хижий погляд Селестії. Дівчина впала замертво, а білий ельф схилив коліно перед своєю пані. Вампірша збиралась скуштувати крові білого ельфа, вона вже зібралась скуштувати його…

– Ні, це якась маячня, ну навіщо їй позбавлятись вірного воїна? – запитав син батька.

– Белар, не питай дурниці, цій легенді вже більше тисячі років і інших варіантів, як зник рід Ман’Тейр немає – відповів батько.

– Хлопці, йдіть їсти – покликала мати до столу.

Батько поклав книгу на стіл і пішов разом із сином на кухню.

На жаль, ніхто не знає чим закінчилась історія Малкара і Селестії, хтось каже що вона його пощадила, хтось, що один вбив іншого, єдиної думки немає.