Цивільна справа Т 34. Повість про відновлення.

Глава 1

Передмова

Ця повість — не просто історія відновлення на роботі. Це хроніка внутрішнього опору, юридичної кмітливості та людської стійкості. Тут немає вигаданих героїв — тільки реальні люди, реальні документи, реальні емоції. Але все це подано з тим самим радянським гумором, який рятував від безвиході й перетворював бюрократію на театр.

Глава 1. Прорив блокади

Епіграф: «Війна починається з розвідки. Перемога — з рішучості.» «Коли здається, що все втрачено — починається наступ.» (з фронтової записної книжки)

Початок боротьби. Підготовка позовної заяви. Перші кроки в суді. Зустріч з адвокатом Сукач.

У понеділок вранці, рівно о 9:00, я був у юрконсультації. Сукач з’явилася о 9:27. Ледве переступивши поріг, вона запитала:

— Ви вже всіх підняли на ноги?

Мабуть, їй подзвонила Ніна Василівна. Та й з президії обласної колегії адвокатів, швидше за все, теж дзвонили — туди я в п’ятницю, просто від нічого робити, заглянув, поговорив з секретаркою про все і навіть більше.

— Та ось, — відповів я скромно. — Через три хвилини збирався звернутися до в.о. завідуючої юрконсультацією Майї Григорівни.

— Ось ваша заява. Справу вестиме М. В. Голубєв, голова районного народного суду.

— І як мені себе з ним вести? Мовчати?

— Ні в якому разі.

— Якщо я наведу йому приклад Наполеона і Юрія Чурбанова — це його задовольнить?

— Задовольнить.

Сукач повернулася до книжкової шафи — мабуть, щоб приховати сміх. Знову я щось придумав, як то кажуть, ні до села, ні до міста.

Позовна заява (оригінал, складений адвокатом Сукач)

До районного народного суду за позовом до облспоживспілки про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за вимушений прогул.

З 3 вересня 1974 року я працюю в облспоживспілці: спочатку — ревізором Буринського контрольно-ревізійного відділу КРУ, потім — за моєю згодою був направлений до Липово-Долинської райспоживспілки, а з грудня 1979 року — до відділу КРУ облспоживспілки, де працював ревізором до дня звільнення — 25 березня 1991 року.

Моя середня заробітна плата становить 280 рублів на місяць.

Розпорядженням відповідача № 36 від 25.03.1991 р. я був звільнений з посади ревізора 1 категорії відділу ревізій та контролю КРУ за ст. 40 п. 1 КЗпП УРСР — у зв’язку зі скороченням штату.

Вважаю своє звільнення неправомірним з таких підстав:

У відділі КРУ працювало 16 осіб, з них скорочено 4 ревізори, при цьому залишилася одна вакансія. Зі звільнених двоє були працевлаштовані в цьому ж відділі на тимчасові посади. Фактично звільнений тільки я. Профком не обговорив наявність переваг для залишення на роботі, що порушує вимоги ст. 42 КЗпП УРСР.

Я володію рядом переваг: — найбільший стаж роботи; — висока кваліфікація (1 категорія); — навчання в аспірантурі Львівського торговельно-економічного інституту (останній курс); — наявність двох неповнолітніх дітей (1981 і 1984 р.н.), для яких я — основний годувальник.

У відділі працюють ревізори, які прийшли пізніше мене, з нижчою освітою і кваліфікацією. Крім того, 1 лютого 1991 року звільнилася начальник відділу, і на її місце був переведений ревізор Гордієнко І. Ф. (працює з 1981 року, неодружений). Я не проти зайняти цю посаду.

Мені були запропоновані тимчасові посади, які не відповідають моїй спеціальності.

Однією з причин звільнення вважаю розбіжності з начальником відділу, який складав списки на звільнення. Я розробив методику оцінки ефективності роботи ревізорів, пропонував її впровадити, але начальник відкинув. Виникали конфлікти й з інших питань. Вважаю, що викладені обставини дають підстави для відновлення на роботі.

Вихідна допомога мені виплачена по 25 квітня 1991 року.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 234, 235 КЗпП УРСР, прошу: — поновити мене на роботі на посаді ревізора 1 категорії відділу ревізій та контролю КРУ з 25.03.1991 року; — виплатити заробітну плату з 25.04.1991 року; — відшкодувати витрати на юридичну допомогу згідно зі ст. 76 ЦПК УРСР.

18.04.1991 Адвокат Сукач Л. С. підпис позивача

Після ознайомлення і проставлення підпису адвокат раптом заявила:

— Я вас на суді захищати не буду!

— Будете! — заперечив я.

Складена заява мені сподобалася: все викладено коротко і по суті. З документами я відправився в народний суд.

Візит до нарсудді

Нарсуддя Голубєв зустрів мене холодно і непривітно, що підтвердилося його зауваженням:

— Розкішно живете: квартира в Сумах і будинок у С.-Буде. Один наш суддя вже два роки не може отримати квартиру, хоча за Конституцією її повинні надати протягом півроку.

Поговоривши зі мною про все — і у справі, і поза нею — він склав супровідний лист і направив мене з копією позовної заяви до облспоживспілки. У листі містився припис явки відповідача 13 квітня до 17:00 з відкликанням на позов та іншими документами.

На вулиці йшов теплий весняний дощ, але я його не помічав. Моя чорна монгольська куртка з натуральної шкіри була схожа на плащ. Головне — я вирвався з кільця блокади, і тепер уже видно фініш. Небезпека втратити право на відновлення минула.

В облспоживспілці

У приймальні облспоживспілки у секретарки перебувала інструктор з управління заготівель. Секретарка, перервавши розмову, звернулася до мене:

— Що у вас?

— Припис з народного суду.

Інструкторка обурилася:

— Я тут перша, моє питання ще не вирішене!

— Будь ласка, я йду з випередженням. Можу почекати.

Я присів на стілець. Інструкторка вирішила своє питання і пішла. Я звернувся до секретарки:

— Швидкий пропустили, тепер пасажирський… Будь ласка, зареєструйте в моїй присутності.

Отримання копії позовної заяви було зареєстровано.

У приймальню заглянула заст. начальника КРУ Н. І. Лисянська. Я сказав їй:

— Суддя Голубєв вирішив провести мирні переговори.

— Хто такий Голубєв? — перепитала вона.

— Голова районного народного суду. Завтра Микола Анатолійович повинен з’явитися з відкликанням на позов. Нехай зайде в приймальню і ознайомиться з копією заяви. На лічильнику поки нуль рублів нуль-нуль копійок, але з 26 квітня він почне крутитися. Передайте йому це.

— А ти не зайдеш у КРУ?

— Ні, в КРУ я заходити не буду.

Остання обережність

Повернувшись до народного суду і з’ясувавши, що мої документи ще не зареєстровані, я попросив у секретарки судову повістку у справі. У цьому теж є тонкість: досить судовим працівникам знищити або загубити документи — і потім уже нічого не доведеш. Хоча мої побоювання, звичайно, були марні. Справа дрібна, але в разі втрати документів може обернутися великими неприємностями, яких кожен прагне уникати в житті.

Глава 2

Глава 2. Доставлений під конвоєм

13 квітня 1991 року

Епіграф: «Суд — це поле бою, де аргументи — зброя, а витримка — броня.» «Війна — це не тільки кулі, а й нерви. Суд — теж.» (із записника ревізора)

Зустріч з представником відповідача. Перша дуель. Контрвідзив як удар у відповідь.

Наступного дня, рівно в призначений час, я був у суді. Минуло близько півгодини — ніхто з облспоживспілки не з’являється. Вирішив подзвонити в КРУ, щоб не чекати марно. Попросивши дозволу у секретарки, набираю номер 27‑000:

— Світлана Іванівна! Це радянський безробітний, колишній ревізор Пелецький. Макаренков збирається йти до суду?

— Він уже вийшов.

— Вийшов? Добре, чекаємо.

Виходжу в коридор — Макаренков стоїть, з кимось розмовляє. Непомітно прошмигнув повз нього. Бачу: закінчив розмову і увійшов у приймальню нарсудді, залишивши двері нещільно прикритими. Почекавши півхвилини, повертаюся. Чую, як він про щось говорить із секретаркою. Нечутно підкрадаюся:

— Руки вгору!

У його спину я ніби ткнув дулом трофейного німецького «шмайсера». Витримка змінила — «шмайсер» ходуном ходив у мене в руках, але цього ніхто не бачив.

— Ти чого?

— Нічого. Пожартував.

— Суд тебе не відновить, — навіщось заявив він.

— В економічних вузах цивільне право вивчається в тому ж обсязі, що й у юридичних. У мене була відмінна оцінка. А ось яка у вас — не знаю.

Сідаю на вільний стілець біля столу секретарки. На столі — біла целофанова папка з документами, принесеними Макаренковим.

— Ви б не могли ознайомити мене з відозвою?

— Ні. Я повинен здати її нарсудді.

Секретарка бере документи й іде до судді. Повертається і просить пройти. Пропускаю вперед Макаренкова. Він вручає судді папери. Суддя — з почервонілим обличчям, явно не в дусі. Мабуть, підслухав нашу розмову. Ознайомившись із документами і задавши Макаренкову кілька питань, він розпорядився:

— Передайте відгук Пелецькому.

Беру у Макаренкова відгук, читаю і питаю:

— Миколі Анатолійовичу можна задавати питання?

Суддя крижаним тоном:

— Поки питання ніхто ставити не збирається. У п’ятницю приходьте до восьмої години ранку — повідомлю час судового засідання.

Звертається до Макаренкова:

— А вам я передзвоню по телефону.

— У п’ятницю, 26‑го числа? — уточнюю.

Він перегортає настільний календар:

— Це не має значення.

Подумки перебираю дати:

— Так, п’ятниця, 26 квітня. П’ятирічна річниця Чорнобиля. Відгук я можу залишити собі?

— Так, беріть.

Макаренков іде, і я слідом. По дорозі намагаюся зав’язати розмову:

— Ну і як, сильно перенервували?

— Ні, нітрохи.

— Та ви ж сопіли, як важко навантажений состав.

Він мовчить. Я продовжую:

— Перед Курською битвою наші розвідники доставили «язика», який повідомив точний час наступу німців. Рокоссовський, не телефонуючи ні Сталіну, ні Жукову, розпорядився за годину до атаки обрушити на їх позиції весь боєкомплект. Німці повилазили з бліндажів — і тут їм на голови «подарунки» від бога війни. Манштейн, як і ви, затримав наступ на півгодини.

— Навіщо ти мені це розповідаєш? Я це знаю.

— Просто цікаво. Стрілка секундоміра біжить, а Манштейн усе зволікає… До речі, я був на командному пункті Рокоссовського на Курській дузі, коли був у відрядженні в Білгородському облспоживспілці. А ось де був пункт Манштейна — не знаю. Але він був у Сумах і, можливо, проїжджав через село Іволжине. Один письменник стверджує, що Манштейн був схожий на іволгу — і зовні, і по психології. Після Курської дуги Адольф його сильно розпікав: драпали так, що у Великій Писарівці забули навіть труп генерала Шмітта.

— Їдь до своєї сім’ї і дружині це розкажи.

Глава 3

Глава 3. Вибух порохового льоху

24–26 квітня 1991 року

Епіграф: «Коли аргументи закінчуються — починається артилерія.» «Коли в справу вступає контроль — це вже не перепалка, а артилерійська дуель.»

Контрвідгук поданий. Суддя призначає дату засідання. Позивач готується до бою.

3.1. Контрвідзив

24 квітня 1991 року

Маючи в запасі два вільних дні, я детально ознайомився з позовною заявою та відзивом на неї. У позові виявив кілька «білих плям»: адвокат використовує термін «відділ» замість коректного «управління». Моя методика оцінки ефективності ревізій нібито була відкинута начальником відділу, хоча я до М. П. Шапочника не звертався. Аспірантура прирівняна до звичайного навчання у вузі — що невірно. У додатку, переліку прикладених до заяви документів, відсутня довідка з Львівського інституту. А раптом у суді її викинуть? Потім їдь до Львова за новою.

У відзиві закладено «підводний камінь» — нібито моя згода на переведення до райспоживспілки. Всі підходи до нового відділу ревізій і контролю перекриті: Марченко пройшла курс з ПЕОМ і т. д.

Заступник редактора районної газети «Прапор праці», ознайомившись з матеріалами, повторив за Макаренковим: «Суд тебе не відновить». Але на моє запитання «Чому?» додав: «Відновлять в обласному суді». На душі заскребли кішки.

Вирішив припинити юридичне крючкотворство в корені — подаю до суду контрвідзив.

Привожу його дослівно:

Голові районного народного суду Голубєву М. В.

Ознайомившись з відзивом на позовну заяву від 23.04.1991 №13‑09‑20, висловлюю категоричний протест з приводу наступного твердження:

«Звільнений працівник т. Пелецький М. В. погодився на призначення його на посаду в. о. голови ревкомісії на період декретної відпустки т. Павленко С. М., яка проживає в м. Суми (сім’я Пелецького проживає в м. С‑Буда).»

Згоди на призначення на зазначену посаду я не давав. Більш того, 2 січня 1991 року, при попередженні про скорочення, начальник КРУ Макаренков заявив: «Або ти підеш у С‑Буду, або залишишся без роботи».

Вважаю, що скорочення штату КРУ зроблено з грубим порушенням ст. 42 КЗпП УРСР. Я поєдную роботу ревізора з навчанням в аспірантурі Львівського торговельно‑економічного інституту за спеціальністю, безпосередньо пов’язаною з моєю практикою. Жоден із співробітників КРУ, включаючи керівництво, не має наукового ступеня і не навчається в аспірантурі.

Маю більше 10 років стажу, не допускав виробничих упущень, дисциплінарних стягнень не маю. Ефективність моєї роботи висока. Моя професійна кваліфікація і продуктивність праці вища, ніж у будь‑якого іншого співробітника КРУ, включаючи начальника Макаренкова і його заступників.

Отже, я не підлягаю звільненню за скороченням штату згідно зі ст. 42 КЗпП УРСР.

Дата, підпис

За моєю самооцінкою — це повний провал експерименту Макаренкова зі скорочення ревізора‑аспіранта.

3.2. Дванадцятого травня…

26 квітня 1991 року

У п’ятницю, в призначений час, я був у нарсудді. Вручив йому контрвідзив зі словами:

— Ознайомившись з відзивом, висловлюю категоричний протест.

Суддя холодно глянув і відповів:

— Бійка ще не почалася, а ви вже махаєте кулаками.

Переглянувши документ, він потеплішав, погортав календар:

— Ці свята вибивають з колії…

Подумавши, вимовив:

— Дванадцятого травня.

Викликав секретарку:

— Оля, випишіть Пелецькому судову повістку на 12 травня, 14:00.

Поки секретарка оформляла повістку, я запитав:

— Адвокат Сукач відмовилася мене захищати на суді, заявивши: «Я вас захищати не буду». А чому? Попросив розписку про отримання моїх документів — мої папери мало не полетіли мені в обличчя. Як бути з адвокатом?

Суддя, увійшовши в веселий настрій, відповів:

— Часу у вас більш ніж достатньо. Укладайте договір з будь‑яким адвокатом, у якого вільний час 12 травня.

3.3. Наполеон і Юрій Чурбанов

27 квітня 1991 року

«Від великого до смішного — один крок.» (приписується Наполеону)

Після відвідин суду я відправився в облспоживспілку за черговою допомогою по безробіттю. У бухгалтерії правління пред’явив трудову книжку — відмітки про працевлаштування в ній не було — і судову повістку. Видали 357 рублів середньомісячної зарплати без вирахування податків.

Головний бухгалтер, Ніна Петрівна, поцікавилася:

— Ну і як там у адвокатів?

— Поспілкувавшись у їхньому середовищі, дійшов висновку: шиють свої справи виключно «білими нитками». Їхня мета — заплутати «в трьох соснах»: будь то свідок, понятий або навіть прокурор, якщо він слабо орієнтується — і вимкнути з гри. У позовній заяві адвокат Сукач застосувала три або чотири таких «нитки». Вести мою справу в суді вона відмовилася. Довелося шукати іншого адвоката.

Вважаючи, можливо помилково, що моїм контрвідзивом Сукач виключена з гри, попрямував у юрконсультацію Зарічного району. Адвоката Гопко О. З. на місці не виявилося.

Повернувся до Сукач, але звернувся до іншого адвоката:

— Тамаро Аркадіївно, оскільки Лариса Степанівна відмовилася мене захищати, не могли б ви взятися за справу?

— Ні, не можу. Через три дні лягаю в лікарню.

— І чим же ви хворі? Вигляд у вас здоровий.

— Мотор барахлить. Серце. Пошарпалася на цій роботі.

— Так, те, що потрібно тримати подалі від серця, ви заганяли в саму глибину. Співчуваю.

Захожу до Сукач, сідаю на стілець:

— Ларисо Степанівно, який зв’язок між Наполеоном і Юрієм Чурбановим — нехай не по трудовому законодавству, а по кар’єрному просуванню?

— Зв’язок є, якщо ви його вловили. Про Наполеона я читала у Тарле, — задумалася вона.

Я перервав роздуми:

— Наполеон Буонапарте запропонував план взяття Тулона, провів артобстріл за власною методикою. Після штурму фортеця була взята, і 24‑річного капітана Конвент справив у генерали. Потім — Італія і так далі. Юрій Чурбанов, будучи капітаном охорони членів Політбюро та їхніх сімей, познайомився і одружився на дочці Брежнєва — Галині. Був проведений у генерали МВС. Запаморочлива кар’єра! Істинно вірну фразу, приписувану Наполеону, сказав один чоловік: «Від великого до смішного — один крок». Кар’єри Наполеона і Чурбанова закінчилися приблизно однаково.

Адвокат розсміялася. Воістину — між великим і смішним один крок.

Що вона подумала про мій приклад щодо судової справи — не знаю. Але цим я хотів підкреслити: не збираюся доводити свою перевагу перед колегами‑ревізорами. Я маю намір кинути виклик начальнику КРУ, доводячи свою перевагу по кваліфікації і продуктивності праці.

Переходжу до практичного:

— Судове засідання — 12 травня о 14:00. Беретеся?

— У мене засідання о 10 ранку. Мабуть, так. Гроші зараз чи потім?

— Скільки?

— З обласної колегії прийшов папір: від 15 до 350 рублів.

— Деріть з них побільше.

— 75 рублів.

— Будь ласка, — відраховую, як Паніковський у «Золотому теляті»: «Нові гроші — нове щастя».

— Ось вам… порваний рубль.

— Згодиться. «Не в грошах щастя».

Вона виписує квитанцію, а я подумки резюмую: у Зарічній юрконсультації назвали 80 рублів, а Сукач чомусь мінусувала п’ять. Мабуть, через мою репліку: «Ви працюєте за російським годинником, а я — за швейцарським: плюс‑мінус п’ять секунд».

— Не знаю, як буду вас захищати. Ви до мене нешанобливо ставитеся.

— Ну, гризанув три рази. Укус Скорпіона дорівнює укусу кобри. У індусів — імунітет. Один, ось, криє мене матом — але поважає. А я його — по імені, по батькові, і так, і сяк… ні, не поважає.

— Хто це вас крив матом?

— Та не крив. В алегоричній формі. А інший, головний контролер‑ревізор району, навіть звертався до суду. В акті ревізії я написав: «Перевіряючими прив’язане так зване нормативне вим’я до всіх забитих телят і бичків, застосований загальний 7,1% виходу субпродуктів першої категорії, включаючи вим’я». Він потім розповідав: «Я пішов в ОБХСС, взяв ваш акт і звернувся до нарсудді. Він почитав і сказав: “Так, є така стаття. Напишіть заяву і вкажіть адресу”. Але у мене не було вашої адреси». Я відповів: «Будь ласка, Федоре Михайловичу: м. Суми, провулок Лесі Українки, 6/1. Зверніться ще раз. Може, суд розсудить “Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”». Адже він родом з гоголівських місць — село Глинськ, Роменського району. «Дракон».

Адвокат Сукач зі сміху мало не покотилася зі стільця.

— Виграв би він справу? Адже теж до адвоката б звернувся?

— Ні, не виграв би, — відповіла вона, сміючись. Потім, посерйознівши: — Суд вас не відновить. Служби за телефонами працюють.

— Ну що ж, знову звертатися до начальника управління юстиції? Я ж у «швейцарця» Володимира Якимовича Базиля працював судовим виконавцем.

— За вашим колишнім зверненням було компетентне рішення?

Вона мала на увазі мою заяву до комісії з трудових спорів за вказівкою Базиля. Я пояснив:

— Він дав пораду, мабуть, подумавши, що я у нього все ще працюю. Зробив це у виховних цілях: «Досидівся! Сім днів на подачу заяви і місяць — на розгляд». І правильно зробив! Я набрав масу очок, звернувшись туди. Якщо суд не відновить — піду вище.

Ми розлучилися в прекрасному настрої.

Глава 4

Глава 4. Розлючений Скорпіон виганяє Лева

Ніч перед засіданням — 12 травня 1991 року

«На небі, як і на землі, кожен знак бореться за своє місце.»

Епіграф: «Зірки не брешуть, але попереджають.»

Нічна тривога перед судом. Астрономічна алегорія. Символічне передчуття.

Вночі, в очікуванні майбутнього судового засідання, мені не спалося. О першій годині ночі вийшов з дому на вулицю. Окинув поглядом міріади зірок — небосхил був ясний, як ніколи. «Вінок» Змієносця перемістився на південний схід. Трохи вище його «п’яти» — три зірки Скорпіона, а нижче — четверта, Антарес, що мерехтів тривожним червоним світлом.

Придивляюся до Скорпіона: потужний сплеск червоного світла, потім — ще більш потужний білий. Через нерівні проміжки — знову: червоним, білим, червоним, білим… Від такого мерехтіння головної зірки Скорпіона стає моторошно. Думаю: атмосферний вплив. Але тривога не йде.

Чому Скорпіон, що рухається зі сходу на південь, такий розлючений?

Перекладаю погляд на інше сузір’я: Регул Лева низько над горизонтом — Лев іде з півдня на захід. Ось і відповідь: Лев забрів на територію Скорпіона, викликавши його обурення. Скорпіон кинувся до свого місця, сигналячи ніби сиреною швидкої допомоги. Лев, відчувши небезпеку, пішов. У небесах розігралася екстремальна ситуація.

Згідно з астрологами, Скорпіон — знак найбільшої сили. І в цю ніч він явно демонстрував свою перевагу.

Якби я подивився на Антарес через телескоп‑рефлектор, він би «згладив» мерехтіння — залишився б тьмяний світлячок. Але зараз було не до астрономії.

Знайшовши відповіді на два питання, я заспокоївся, ліг спати й одразу заснув.

Прокинувся по дзвінку будильника. О третій годині ночі виходжу з дому на поїзд «Москва–Суми», щоб вчасно прибути на засідання. Перед відправленням знову дивлюся на небо: Лев зник, Скорпіон на півдні, Антарес світить рівно, тьмяно.

Зодіакальний Скорпіон заспокоївся.

Глава 5

Глава 5. На «Курській дузі»

12–15 травня 1991 року

Епіграф: «Броня міцна, і танки наші швидкі.»

Судове засідання як танкова битва. Позивач — Т‑34, противник — «Тигри».

5.1. Танковихід

«Броня міцна, і танки наші швидкі, і екіпажі мужністю повні.» (з пісні танкістів)

Прибувши в Суми, я заглянув у юрконсультацію до початку судового засідання і звернувся до адвоката:

— Перша скрипка на суді — у мене чи у вас?

— У цій справі ви перший. Вирішальне слово — за вами.

— Як будувати лінію захисту?

— Поясніть суду, що профком не обговорював питання про переваги при залишенні на роботі. Не врахували ваш стаж, навчання без відриву від виробництва, наявність двох утриманців. Вам запропонували тимчасові посади.

— Іншими словами — Т‑34 Кошкіна?

— Так.

— І як себе вести?

— З витримкою і повагою.

— Боюся, з витримкою і повагою нічого не вийде — занадто багато енергії.

На цьому консультація завершилася.

У призначений час ми — Макаренков, адвокат і я — були в залі суду. Судді затримувалися, і ми встигли обговорити багато. Нарешті почалася «генеральна битва».

Нарсуддя Голубєв, у присутності двох народних засідателів, прокурора і адвоката, оголосив формальності: відмова від позову, автобіографічні дані сторін та інше. Потім слово надали мені:

— Що є причиною вашого скорочення?

— Думаю, причина — моє навчання в аспірантурі і методика оцінки ефективності ревізії, яку я розробив. Начальник КРУ її відкинув. Хоча такі методики повинні розробляти вони, а не я — рядовий співробітник.

— Ви зверталися до начальника?

— Так. Потім — до його заступника, товариша Шулякова. Він вивчав методику три місяці і повернув зі словами: «Забери свої папірці».

— Проти кого з працівників КРУ у вас кваліфікація вища?

— Проти будь‑якого ревізора першої категорії.

Суддя почав опитувати мене про співробітників КРУ. Я називав їх на прізвище, ім’я, по батькові, підкреслюючи слабкість «озброєння» проти моєї «Т‑34». Енергії було з надлишком, і, діючи за принципом «Платон мені друг, але істина дорожче», я з ходу «підбив» двох «Фердинандів» — застаріле озброєння, над яким сміялися солдати на Курській дузі:

— Бідоленко Віктор Іванович — освіта середня спеціальна. Що це за кваліфікація?

— Трудовий стаж більше?

— Більший.

— Симоненко Іван Петрович — освіта середня спеціальна. Що це за кваліфікація?

— Трудовий стаж більше?

— Більший.

Розправившись із «слабо озброєними супротивниками», я перейшов до демонстрації переваги в швидкості Т‑34 проти «тигрів»:

— Марченко Світлана Іванівна — працює в КРУ з 1983 або 1985 року. Гордієнко Іван Федорович — працює з перервами, переходячи на інші посади.

Мій стаж у КРУ — з грудня 1979 року — давав мені перевагу за пунктом 3 статті 42 КЗпП.

Суддя приступив до опитування представника відповідача. Макаренков у своїй розлогій промові «лив бруд», змішуючи грішне з праведним:

— Пелецький має найнижчу кваліфікацію і продуктивність праці. Судових справ не створює, з 1988 року йому такі справи не доручалися. Зі слідчими органами працювати не може. Протиставляє себе колективу КРУ і ревізованим організаціям…

Я перервав його:

— Навчання в школі ревізорів вище, ніж в аспірантурі?

Макаренков не відповів і продовжив:

— Марченко пройшла курс навчання на ПЕОМ, на яких Пелецький працювати не може…

Я не витримав:

— Ви знову за те ж саме!

Маючи на увазі його ігнорування пункту 3.3 інструкції з проведення ревізій, де сказано, що контроль ревізора за інвентаризаціями — найбільш трудомістка і відповідальна частина роботи.

Нарсуддя вибухнув:

— Позивач Пелецький! Ще раз перервете — будете видворені із залу!

Я вибачився:

— Шановні судді, прошу вибачення. Більше не повториться.

Суддя, відвернувшись від Макаренкова, почав перечитувати матеріали справи, демонструючи неупередженість. Макаренков продовжував:

— Пелецький у присутності всіх ревізорів дав згоду на переведення до С‑Будської райспоживспілки…

Прокурор запитав:

— Чому ви не переїжджаєте з родиною до Сум?

— З дружиною, двома дітьми і тещею переїзд в однокімнатну квартиру площею 17,77 м² нереальний.

Суддя, мабуть, вирішив, що переваг у мене недостатньо, і запитав:

— Гордієнко працює з 1977 року. Стаж більше?

— Мені невідомі точні дані. Але у Гордієнка було виробниче упущення.

— Яке?

— При перевірці інвентаризації в ситроцеху Путивльського харчокомбінату він не помітив велику недостачу пляшок.

— Звідки у вас такі дані?

— З розмов ревізорів.

Суддя гримнув:

— Коли це було?

Я повернувся до Макаренкова:

— Миколо Анатолійовичу, коли це було? Він тоді переходив у фінансове управління.

Макаренков відповів:

— Я тоді працював старшим ревізором.

Метафорично — це було пряме попадання «Т‑34» по ревучому «тигру».

Суддя оголосив перерву.

(Продовження)

Після оголошення перерви судді і прокурор пішли в нарадчу кімнату. У залі залишилися тільки учасники процесу. І тут між мною і Макаренковим зав’язалася несподівана розмова — неофіційна, але вельми показова.

— Ваня Гордієнко боїться ревізій як вогню, — почав я. — Віддає перевагу спільним перевіркам, арифметиці зі слідчими органами. А ревізія — це найризикованіший захід…

— Який розмір розкрадання в Путивльській заготконторі? — запитав Макаренков.

— 160 тисяч рублів.

— Ого-го… справжній «ядерний» вибух.

Я продовжив розповідь про недостачу пляшок, Устимовича, «галочки» в описах — адвокат сміялася, Макаренков теж прийшов у веселий настрій.

Я вирішив його трохи урезонити:

— Після того як Верховна Рада СРСР відхилила дві пропозиції голови Ради Міністрів Рижкова, він подав у відставку. А ось прем’єр Павлов вніс ті ж пропозиції — і їх прийняли. Ваших пропозицій, Миколо Анатолійовичу, правління облспоживспілки відхилило більше, ніж у Рижкова, але ви у відставку не подаєте…

Макаренков посміхнувся, але нічого не відповів.

Завершення засідання

Після перерви головуючий Голубєв повернувся в зал і повідомив:

— Представник відповідача прибув без довіреності. Крім того, для розгляду справи недостатньо матеріалів. У зв’язку з цим судове засідання переноситься на наступний день.

5.2. Захист дисертації

13 травня 1991 року

«Назвався груздем — лізь у кузов. А якщо в броню — тримай удар.»

Другий день судового засідання тривав недовго — близько двох годин. Макаренков пред’явив довіреність та інші матеріали. Суддя зачитав характеристики на мене, Марченка і Гордієнка.

Потім Голубєв висловив докір адміністрації:

— Ще рік тому Пелецький був у вас ідеальним працівником, а тепер раптом впав у немилість.

Звернувшись до мене, він запропонував:

— Адміністрація пропонує вам посаду заступника начальника управління громадського харчування облспоживспілки. Ви згодні?

— Я не є спеціалістом з громадського харчування.

Суддя повернувся до питання:

— Проти кого ще з працівників КРУ у вас кваліфікація вища?

Я розмірковував півхвилини. Відмовлятися від контрвідзиву не можна — «назвався груздем, лізь у кузов».

— Моя професійна кваліфікація вища, ніж у будь‑якого працівника контрольно‑ревізійного управління.

— Навіть ніж у начальника?

Я відповів непрямо:

— Всього в республіці у вузах споживкооперації з бухгалтерського обліку, контролю та аналізу — п’ять аспірантів. А скільки студентів? Рижков — кандидат економічних наук. Павлов — доктор. Це враховувалося при їх висуненні.

Прокурор засумнівався:

— Та щось у нього не виходить.

— Давайте поставимо на його місце школяра — може, у нього вийде.

Народні засідателі усміхнулися. Суддя іронічно:

— Тому у вас кваліфікація вище? Потрібно мати почуття такту.

— Чому почуття такту? Я поважаю Миколу Анатолійовича. Нехай запропонують мені посаду начальника КРУ — я не відмовлюся.

— Чому ви вважаєте, що ваша кваліфікація вища, ніж у Шапочника?

— Микола Петрович у присутності всіх ревізорів сказав: «Як він встигає? У нього ж подвійне навантаження!»

Прокурор заявив:

— Підтримую позовну вимогу.

Адвокат коротко відзначила мої переваги за п.1 ст. 42 — наявність двох утриманців — та неправомірні дії профкому.

Суд пішов до нарадчої кімнати. Після обговорення було оголошено рішення.

Витримки:

«Деякі працівники КРУ не мають вищої освіти, мають менший стаж, ніж Пелецький. Не враховано, що Пелецький — аспірант на 4 курсі вищого навчального закладу.»

«Поновити на роботі на посаді ревізора першої категорії КРУ облспоживспілки.»

«Рішення може бути оскаржене протягом 10 днів…»

Макаренков заявив про намір подати касаційну скаргу.

Фінал битви

Таким чином, «цитадель» адміністрації впала, противник відступив на заздалегідь підготовлені позиції. Попереду — бої за «звільнення захопленої території».

Сталін про Курську дугу сказав: «Зламали хребет фашистському звірові.» Зі зламаним хребтом звірові вже не піднятися.

Відмітна особливість Курської дуги — битва танків. Аналогічно, у цій справі пункти 3 і 4 статті 42 КЗпП стали тією самою «Т‑34» у випробуванні на міцність, швидкість і маневреність.

Після засідань мені дві ночі поспіль снилися «танкові» сни. Змісту не пам’ятаю, але один момент — як з підбитого танка витягали труп — запам’ятався. Сни були не кошмарними, а навіть приємними.

Глава 6

Глава 6. Важке поранення

21–22 травня 1991 року

«Війна не прощає розслаблення. Навіть після перемоги — тримай стрій.»

Епіграф: «Навіть переможець може бути поранений.»

Після перемоги — хвороба. Візит до музичного училища. Психологічна дуель з Червоневською.

Близько трьох днів після відновлення на роботі я був зайнятий вивченням інструкцій. Потім Макаренков визначив мені відрядження: Суми, Комбінат громадського харчування Сумського району. Термін ревізії — скорочений на цілих шість днів. Замість звичайних 30 календарних — всього 24.

Стратегія адміністрації на виживання з тактикою холодної війни почалася з перших же днів. Оскільки сценарій боротьби з адміністрацією весь час прокручувався в моїй голові в повній відповідності з історією Великої Вітчизняної війни, а «звільнення Лівобережної України і Києва» вже відбулося — я очікував наступного етапу: «підстрелять».

В історії, після падіння оборони на Дніпрі, контррозвідка Манштейна смертельно поранила Ватутіна і Черняховського. Мої очікування підтвердилися — у вигляді хвороби. Діагноз — грудний остеохондроз. Початку хвороби передували два нервові стреси, довершені різким похолоданням у ніч на 22 травня — церковне свято перенесення мощей святого Миколая.

Перший постріл: діркопробивач

21 травня я виявив, що на копіях актів контрольних перевірок, залишених на столі у головного бухгалтера, хтось зробив позначку діркопробивачем — «в три чверті Місяця». Точно таку ж, як на моїй заяві про відновлення на роботі.

Збіг вразив: одна справа бути снайпером, інша — мішенню невидимого стрільця. Увечері мене мучили питання: хто зробив цю позначку? Попередження? Підказка? Зв’язок між заявою та актами? Відповіді не було. Заснув тривожним сном.

Другий постріл: музична розвідка

Контора комбінату розташовувалася поруч із музичним училищем імені Бортнянського. Цілими днями звуки інструментів «обстрілювали» бухгалтерів. Іноді — приємно, іноді — тошно.

Вирішив зайти в училище — взяти проспект для вступників. Дочка вчиться в музичній школі, інтерес був щирий.

На першому поверсі зупинився біля дошки розкладу. Серед дисциплін — загадкові абревіатури: ДПЮ, ОМЗ, ООН…

— Що таке «до‑пе‑ю»? — питаю у дівчаток.

— Це у хлопчиків, — відповідає одна.

— Мабуть, достройова підготовка юнаків, — коментую.

— А ОМЗ?

— Основи медичних знань.

— А ООН?

— Суспільствознавство. Ми ще не вивчаємо, — сміються.

— А я подумав — Організація Об’єднаних Націй. До якогось «пе» потрібна нота «ю»…

Залишивши сміючихся студенток, піднімаюся на другий поверх. Біля входу в приймальню — юнак на балалайці. Грає віртуозно, сам у захваті. Але поруч — кабінет директора. Контраст викликає посмішку.

Секретарки немає. У суміжній кімнаті — педрада. Вирішую зайти іншим разом.

Третій постріл: Червоневська

Заглядаю в аудиторію. За фортепіано — дівчина, перебирає нотні записи.

— А де інші?

— Хто інші?

— Тут має бути група. Зіграйте.

— Я не вмію.

— А що вмієте?

— Співати.

— Заспівайте.

— А хто ви такий, щоб я для вас співала?

— Інспектор народної освіти.

— Я для вас співати не буду.

— Ну і не потрібно.

Вона красиво проходить по клавішах. «Бач ти, не вміє грати!» — думаю.

Біля дверей питаю:

— Прізвище?

— Червоневська.

— Ім’я, по батькові?

— Вероніка В’ячеславівна.

— Звідки?

— З Краснопілля.

— Добре, — кажу і йду.

Четвертий постріл: втеча

Через кілька годин повертаюся — забрати проспекти. Секретарка на місці. Отримую цілу пачку — стане в нагоді для записів.

На третьому поверсі розглядаю плакати. Раптом — студентка:

— Пройдемо до директора.

— Червоневська?

— Так.

Гарячково роздумую: йти — значить нариватися. Я не інспектор. Питання: хто ви, навіщо чіпляєтеся до дітей, навіщо стільки проспектів? Директор може зателефонувати на роботу. Макаренков використає це проти мене.

Вирішую — ні в які контакти.

Поки Червоневська спускається на другий поверх, я — на четвертий. Шмигнувши коридором, паралельними сходами — вниз. Запасний вихід — замкнений. Залишається одне: штурм через головний.

Швидкими кроками — до виходу. Раптом — Червоневська:

— Ось він! — і пальцем у мене.

Літній чоловік з лисиною наближається:

— Молодий чоловік…

— Вибачте, я переплутав! — кидаю на ходу і бігом наліво по доріжці — в кущі.

Відчуття: ніби навздогін постріл із старовинного пістолета. Психологічну дуель я програв. Пізніше згадував: біг як дурень.

Наслідки: остеохондроз

Після перенесених стресів і тривожної ночі — біль у лівій лопатці. Засів невидимий «Стрілець». Радикуліт.

У поліклініці терапевт прописала масаж і ампліпульс. Масажистка відмовилася. Ампліпульс — без ефекту.

Знову до терапевта:

— Випишіть щось ефективне. Сіточкою або точками.

— Паста Розенталя, — визначила вона, виписавши рецепт російською мовою.

В аптеці провізор подивився з переляком:

— Такого засобу немає.

Повернувся до лікаря:

— Валентино Іларіонівно! «Oui» по‑французьки — так, а по‑російськи — «на жаль». Коль пасти немає — доведеться проходити курс японського шиацу, одночасно з прасуванням «німецькими тиграми» моєї спини в фізкабінеті. Але як бути з роботою? Протяг. Ефекту не буде. Виписуйте лікарняний лист!

Лікар відповіла, що їй заборонено видавати бюлетень — хвороба не за її спеціальністю. Переадресувала до невропатолога.

Невропатолог обстежила, виписала бюлетень, залишивши курс лікування терапевта в силі. Додатково — рецепт на пасту Розенталя, вже по латині.

П’ятий постріл: Скоринова

Оскільки лікарняний починався з наступного дня, я повернувся на роботу. Настрій був відмінний. Жартома звинуватив «змію» за гороскопом — симпатичну калькуляторшу Ольгу Скоринову — у тому, що остеохондроз її робота. У нас були тертя. А тепер — «змія» відмовляється видати засіб лікування.

— Ну і скупуюча! — закінчив я свою «обурену» промову.

Бухгалтерія сміялася.

Підлив масла у вогонь:

— У піонертаборі «Відважний» ми дошкуляли кожній Ользі словами на «о»: «Одного разу отець Онуфрій, обходячи околиці Онезького озера, виявив оголену Ольгу: “Ольга! Віддайся — озолочу!” Ольга віддалася. Батько Онуфрій озолотив Ольгу. Ну і чим він її озолотив? Оля, а як у тебе з буквою “о”?»

Ольга тихо і з сумом відповіла:

— Відійди, окаянний!

— Отець Онуфрій відійшов, — відповів я і пішов, щільно закривши двері.

Шостий постріл: зцілення

Увечері поїхав хворіти в С‑Буду. У поїзді довго розмірковував над відповіддю Скоринової. Подумки повторював: «Відійди, окаянний!» — і від цього повторення «Стрілець» під лопаткою заспокоювався. Мабуть, це була давня психотерапевтична формула.

Але хвороба не проходила.

Наступного дня звернувся до завідувача аптеки №40 у С‑Буді. Він вислухав і дав вказівку:

— Парафін ще є? Виготовте Розенталя!

Через годину мені вручили ємність з написом: «Лінімент Розенталя». Суміш йоду, хлороформу, спирту і парафіну.

Після двох застосувань — остеохондроз як рукою зняло. Геніальна людина — Розенталь. Простий і ефективний засіб від радикуліту.

Епілог

Багатьох музикантів вражає радикуліт. У чому зв’язок зі звуками — не беруся судити. Але всі, включаючи медиків, стверджують:

— Ви перенервували.

Глава 7

Глава 7. Визволення Львова

29 травня — 5 червня 1991 року

«Львів — кам’яна квітка. Його не беруть штурмом, його поважають.»

7.1. По «львівській вулиці»

Епіграф: «Львів — кам’яна квітка, яку не зламати.»

Апеляція відповідача. Підготовка до засідання колегії. Юридична аналогія з ВАК.

Повернувшись до Сум і продовживши лікарняний лист, я виявив у поштовій скриньці лист з районного народного суду. Суддя сповіщав про розгляд апеляції відповідача колегією у цивільних справах в обласному суді 5 червня 1991 року. До листа додавалася копія касаційної скарги.

У скарзі, крім звичних фальшивих тез — «низька кваліфікація», «низька продуктивність праці» — з’явилося щось нове: посилання на постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 26 квітня 1984 року «Про застосування судами законодавства, що регулює укладення, зміну і припинення трудового договору» (зі змінами і доповненнями). Вирішив проконсультуватися з адвокатом.

У юрконсультації, крім чергового адвоката і кількох відвідувачів, нікого не було. Сукач була на місці. Я звернувся до неї:

— Бачите, Ларисо Степанівно, як виходить: я свою дисертацію по темі «Т‑34 — найкращий танк у світі» захистив, а Макаренков свою — «Методи вивчення і приручення амурських тигрів» — провалив. Тепер апелює до колегії ВАК. Нехай ще й у президію ВАК звертається!

Адвокат, нічого не сказавши, піднялася і вийшла в суміжну кімнату — мабуть, щоб приховати сміх. Моя сентенція, як мені здається, була цілком витриманою і коректною. Адже порядок розгляду апеляції по дисертації і по цивільній справі в суді — схожий. Структура органів теж: народний суд — спеціалізована вчена рада; колегія у цивільних справах — колегія ВАК; Верховний Суд — президія ВАК.

Повернувшись, адвокат запитала:

— Ну і як вас прийняли на роботі?

— Як прийняли? У вигляді ліліпутів, що дивляться на Гуллівера: «Як це він їх не боїться? Адже вони такі могутні!» Але ж ліліпути засудили Гуллівера до смертної кари.

— У касаційній скарзі все зрозуміло, крім одного — роз’яснення Пленуму Верховного Суду СРСР від 26 квітня 1984 року. Що вони мають на увазі? Раптом там записано: «У відновленні відмовити».

Адвокат вручила мені важкий том судових інструкцій:

— Шукайте самі.

Кілька хвилин вивчення — і ось вона, відповідь:

«Колектив бригади має право вимагати від адміністрації виведення зі складу бригади працівника в разі скорочення чисельності, невідповідності виконуваній роботі і в інших випадках.»

— Ось що вони мають на увазі: колективна заява бригади ревізорів. Вони її безумовно підпишуть.

Адвокат заперечила:

— Яка це виробнича бригада — ревізори? Нехай пред’являють таку заяву — я на цьому детально зупинюся.

Поміркувавши, я сказав:

— Ну, якщо так, то має бути «визволення Львова». Доля Львова у Великій Вітчизняній вирішувалася в боях за Тернопіль, який переходив з рук у руки: російський… німецький… російський… німецький… У Тернополі зруйнували понад 90 відсотків будівель, а зі Львова й волосок не злетів. Наша авіація розбомбила тільки проїжджу частину вокзалу. Сама будівля вистояла. У костьолі поруч досі зяють вибиті вікна. А чому? Львів — кам’яна квітка. Найбільше будівель там — австрійських. А Австрія — це німці. Свої споруди вони руйнувати не захотіли.

— Ну і який гонорар?

— П’ятдесят рублів.

Виписуючи квитанцію, адвокат запитала:

— Ваша адреса?

Я не втримався від жарту:

— Вулиця Харківська, 39/83. Переверніть як листок календаря Верховної Ради — і з усіх боків вийде комбінація з трьох.

— Ну і як себе вести на засіданні колегії? З витримкою і повагою?

— Так. І поменше говоріть. Вас це засідання не стосується — апелюєте не ви.

На цьому консультація завершилася.

Глава 8

Глава 8. Юстиц‑Антініна

«Ти хороша, як танка бойова,як Вежа — груди твоя повні.» (із сучасної солдатської пісні)

Епіграф: «Юстиція — не тільки закон, а й характер.»

Знайомство з працівниками облсуду. Іронічний діалог. Юридична комедія.

Будучи на бюлетені з остеохондрозом і маючи вільний час, я вирішив ближче познайомитися з працівниками обласного суду — під приводом ознайомлення з матеріалами справи про поновлення на роботі у зв’язку з апеляцією відповідача.

Секретарка приймальні направила мене до члена облсуду Н. М. Фемінінова. Той дозволив ознайомитися зі справою, давши вказівку по телефону особистому секретарю.

Злегка повна, химерно одягнена дівчина — у довгих шортах, стилізованих під спідницю — дістала з сейфа справу і вручила мені. Я приступив до вивчення, роблячи виписки. Моя присутність затягувалася і, мабуть, заважала їй — я стирчав перед очима. Вона зробила зауваження:

— Навіть адвокати не знайомляться зі справою так скрупульозно.

Ми розговорилися. Вона назвала своє ім’я — Антоніна, але навідріз відмовилася назвати прізвище:

— Ви дуже цікаві.

До кабінету увійшов сивочолий, худорлявий судовий працівник похилого віку:

— Тонечка, дайте, будь ласка, справу про Ляху з Шостки. 86‑а стаття.

Він заглибився у вивчення, стоячи біля столу. Я поцікавився:

— Лях з Миронівки?

— Та де їх тільки немає, цих Ляхів, — добродушно відповів він.

— У селі Миронівка біля Шостки майже половина жителів — Ляхи. Ну і що він накоїв? Хуліганство?

— Ні, розкрадання, — відповів суддівський, повернув справу і пішов.

Через деякий час він повернувся, пропустивши вперед даму бальзаківського віку, і знову звернувся до секретарки:

— Тонечка, дозвольте у вас роздягнути цю жінку?

Секретарка, нічого не відповівши, нахилилася над столом, приховуючи сміх. Оцінивши ситуацію, я вирішив включитися в гру:

— Що, стриптиз? — запитав, повернувшись до них.

— Від цих чоловіків нічого іншого не дочекаєшся, — посміхнулася судова працівниця.

— ХЮЇ закінчували? — кинув я їй уривчасто.

— Як це? Ні… — сторопіла вона.

— Киї, Киї… зазвичай закінчують Харківський юридичний інститут, — пояснив я, дивлячись у папери.

— Ні, Львівський… університет, — розтягнула вона слова.

— О, пані… а я — ЛТЕІ, — підвів підсумок знайомства.

Сивий суддівський вийшов. Вона — слідом, окинувши мене здивованим поглядом.

Після їхнього відходу я спробував продовжити розмову з секретаркою. Але вона відповідала односкладово:

— Ви дуже цікаві.

— А як називається ваша спідниця?

— Це не спідниця. А як називається — не знаю.

— Так вас звуть Антоніна чи Антініна?

Мовчання.

— «Анти» — значить «проти», — пояснив я.

Повернувши їй справу, повернувся в приймальню. Запитую в іншої секретарки:

— Яке прізвище у вашої подружки? Вона мені якось дивно відповіла: Юстиц‑Антініна.

— Невже вона так сказала? — здивувалася та.

— Точно не пам’ятаю, але мені так почулося.

Секретарка пропустила питання повз вуха. Я продовжив:

— Так ви вже закінчили ХЮЇ, чи ще вчитеся?

— Ще вчуся. На третьому курсі. Але не в ХЮЇ, а в ХЮА. З 1991 року інститут перейменували в академію.

— А хто у вас із працівників облсуду закінчував юридичний факультет Львівського університету?

— Таких немає. Всі — Харківський юридичний.

— Ну і чого вас навчили? Юстиція — це що?

— Правосуддя.

— Яке ще правосуддя? Юстин, Устин — справедливість, по‑латині.

Більше питань не задавав. Коль зі Львівського університету нікого немає — ясно: працівники облсуду мене просто розіграли.

Глава 9

Глава 9. Тризуб Нептуна

5 червня 1991 року

«Бог любить трійцю. Особливо — якщо це потрійний удар по несправедливості.»

Епіграф: «Бог любить трійцю. І суд — теж.»

Засідання колегії. Адвокат завдає «удару тризубом». Перемога. Символіка українського тризуба як фінал.

Відомий бог морів — Нептун — зображується з тризубом, що нагадує вила‑тройчатку. Аналогічний символ тримає на плечах добродушний крокодил із сатиричного журналу «Крокодил» — як гвинтівку в поході. На засіданні колегії у цивільних справах в обласному суді, де розглядалася апеляція відповідача на рішення районного суду, адвокат Сукач, на мій подив, наочно продемонструвала цей «тризуб» у дії. Її фронтальний удар по справі — стаття 42 КЗпП, пункти 1, 3 і 4 — виявився неперевершеним.

Макаренков прибув на засідання разом із начальником юридичного відділу облспоживспілки Наталією Левадною. Я не втримався від жарту:

— Нарешті рівновага сторін.

Але «противники» на моє зауваження не відреагували.

На відміну від попередніх засідань, тут були присутні глядачі — чоловік двадцять. Увійшовши в зал, я виявив тільки одне вільне місце і запропонував його адвокату, що йшла слідом. Вона пройшла повз, не відповівши, і зайняла своє місце за письмовим столом на підвищенні.

Головуючий Фемінінов Н. М. попросив представників сторін пересісти. Ми з Макаренковим перемістилися на перший ряд, а Левадна влаштувалася позаду нього. Надалі вона участі не брала, хіба що шепотіла Макаренкову щось на вухо.

Як і припускала адвокат, мене особливо не турбували. Більшість питань адресувалися Макаренкову. Він пояснив, що адміністрація не згодна з рішенням суду першої інстанції, оскільки Пелецький нібито має найнижчу продуктивність праці і не створює судових справ, яких КРУ в 1990 році створило близько п’ятдесяти.

Фемінінов помітив:

— Може, на тих об’єктах, де Пелецький проводив ревізії, нестач, розкрадань і розтрат немає?

Макаренков промовчав і продовжив:

— Пелецький не закінчував школи ревізорів і не навчався на курсах.

Фемінінов перебив:

— Чому ж адміністрація не посилала його на такі курси?

Відповіді не було.

— Його навчання в аспірантурі не пов’язане з контрольно‑ревізійною роботою. Він навчається за спеціальністю «Бухгалтерський облік».

Фемінінов пожартував:

— Мабуть, начальник вирішив: поки він не вивчився — скоротити, а то вивчиться і займе його місце.

Макаренков знову промовчав.

— Ви стверджуєте, що Пелецький поганий працівник, але пропонуєте йому ого‑го які посади: голова ревкомісії, головний бухгалтер.

І знову — тиша.

Член колегії Смирнова звернулася до мене:

— А вас не бентежить, як ви будете працювати після відновлення?

— Ні, не бентежить. Я поважаю Миколу Анатолійовича. У моєму розумінні вони експериментують: як він може захистити дисертацію, якщо не може захистити свою посаду? Заборонити такі експерименти я не можу.

Наконечна задала питання:

— У вас малолітні діти, а ви постійно у відрядженнях. Як виховуєте?

— Діти виховані. Дочка — відмінниця, вчиться в музичній школі. Сина теж визначимо на скрипку — буде відмінником.

Адвокат задала питання:

— У кого ще з працівників КРУ двоє неповнолітніх дітей?

Я перерахував:

— У Гавриленка — одна дитина. Швидун платить аліменти на одного. Гордієнко — теж. Марченко незаміжня, дітей немає. У Лисянської — двоє, але вже повнолітні. Ну, у кого ще? — повернувся до Макаренкова.

Він не відреагував.

— Ні в кого, крім мене, немає переваг за п.1 ст. 42 КЗпП.

Заперечень не було.

Адвокат задала наступне питання:

— За вашою методикою оцінки ефективності ревізій — на якому ви місці?

— Друге. На першому — Медведєва.

— Оскільки Медведєва пішла з КРУ, Пелецький — на першому місці, — звернулася адвокат до суддів.

Прокурор питань не ставив, підтримавши рішення суду першої інстанції.

Судді пішли в нарадчу кімнату. З урахуванням того, що я був єдиним «учнем» у КРУ, мав перевагу за п.4 ст. 42 КЗпП. Це був той самий «тризуб», спростувати який неможливо.

Рішення

«Наполягаючи на відновленні, позивач посилається на більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Об’єктивно, доводи підтверджуються: вища освіта, навчання на 4 курсі аспірантури ЛТЕІ. Інші ревізори — Бідоленко, Симоненко, Чайка — мають тільки середню спеціальну освіту. Відповідач не довів, що у позивача нижча продуктивність праці. Для об’єктивної оцінки слід було зіставити кількісні та якісні показники, чого не було зроблено. Доводи касатора голослівні, не засновані на матеріалах справи.»

Визначення: «Касаційну скаргу облспоживспілки залишити без задоволення.Рішення районного народного суду від 13 травня 1991 року — без зміни.»

Макаренков і Левадна ніяких заяв не зробили. Це означало: справа завершена. На Суд Республіки її ніхто штовхати не буде.

Глава 10

.

Частина 10. Епілог, Висновок і Післяслово автораЕпілог. Тризуб, що світиться в темряві

Після засідання колегії, коли останні слова суддів ще не встигли розтанути в повітрі, я вийшов на вулицю й відчув, що світ став іншим. Не тому, що рішення було на мою користь — а тому, що всередині щось змінилося. Наче хребет, який намагалися зламати, став тільки міцнішим.

У коридорах облсуду ще довго стояв запах старого дерева, паперу й людських голосів. Хтось проходив повз, хтось кивав, хтось робив вигляд, що не помічає. Але я вже не був тим, хто прийшов сюди вперше — розгублений, виснажений, затиснутий між бюрократією і власною совістю. Я виходив переможцем, але перемога ця була не про посаду.

Вона була про право залишатися собою.

На сходах облсуду я зупинився. Сонце стояло високо, і в його світлі мені раптом здалося, що тінь від поручнів нагадує тризуб — той самий, що тримав Нептун, той самий, що стоїть на гербі України, той самий, що виявився моєю зброєю в цій битві.

Тризуб — це три удари, три опори, три істини:гідність, професійність, правда.

І коли вони сходяться разом — навіть найміцніша система дає тріщину.

Я йшов від суду й думав:«Якщо тризуб може бути зброєю Нептуна, то чому б йому не бути зброєю ревізора?»

Висновок. Про те, що насправді було відновлено

Ця повість — не про суди. Не про статті КЗпП. Не про Макаренкова, Левадну чи навіть про Голубєва.

Це історія про те, що людина має право на гідність, навіть коли система намагається переконати її в протилежному.

Про те, що гумор — це теж зброя, інколи ефективніша за будь-які юридичні формулювання.

Про те, що стійкість — не дар, а вибір, який доводиться робити щодня.

Про те, що правда не завжди перемагає швидко, але вона завжди перемагає красиво.

І нарешні — про те, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Іноді — у вигляді тризуба на гербі. Іноді — у вигляді усмішки адвоката. Іноді — у вигляді власного відображення в дзеркалі, коли розумієш, що вистояв.

Я був поновлений на роботі. Але головне — я був поновлений у власних очах.

І якщо ця повість бодай одній людині допоможе вистояти там, де здається, що все проти неї, — значить, вона була написана недаремно.

Післяслово автора

У кожній історії є свій фронт, своя ніч перед боєм, свій Т‑34, що йде вперед попри все, і свій Скорпіон, який мерехтить у темряві, попереджаючи про небезпеку. Є свій Львів — кам’яна квітка, яку не беруть штурмом, і свій Нептун із тризубом — символ рівноваги, сили й справедливості.

Ця повість народилася не в тиші кабінету, а в русі — між Сумами й С.-Будою, між кабінетами суддів і коридорами юрконсультацій, між нервовими ночами й короткими хвилинами просвітлення. Вона народилася там, де людина стикається з системою й раптом розуміє: система — це теж люди, зі своїми страхами, амбіціями, слабкостями й несподіваними проявами людяності.

У кожного з нас є свій Скорпіон — той, що мерехтить у нічному небі, нагадуючи: навіть коли здається, що все спокійно, десь поруч уже збирається буря. Його червоно‑біле світло говорить: «Тримай стрій».

Є свій Т‑34 — внутрішній танк, який іде вперед, навіть коли дорога розбита, а навколо — суцільні «тигри». Це не про броню. Це про рішучість. Про те, що інколи треба йти напролом, бо інакше не можна.

Є свій Львів — місто, яке не руйнується. Місто, що стоїть століттями, переживаючи імперії, війни, уряди й реформи. Львів — це символ гідності, яка не падає навіть під бомбардуваннями. Якщо твоя позиція — камінь, тебе не зрушать.

І є Нептун із тризубом — той, хто тримає зброю не для нападу, а для рівноваги. Тризуб — це триєдність того, що допомагає людині вистояти:гідність, професійність, правда.

Озираючись назад, я бачу не суди, не кабінети, не папери. Я бачу шлях, на якому поруч ішли всі ці символи — Скорпіон, Т‑34, Львів і Нептун. Вони не випадкові. Вони — частини одного цілого. Частини мене.

Ця повість — не про боротьбу з адміністрацією. І не про юридичні тонкощі. Вона про те, що людина має право на гідність. Про те, що гумор — це теж зброя. Про те, що стійкість — це вибір. І про те, що навіть у найтемнішу ніч можна побачити світло — якщо знати, де шукати.

У небі — Скорпіона. У серці — Т‑34. У пам’яті — Львів. У руках — свій тризуб.

«Стійкість починається там, де закінчується страх і з’являється власний тризуб.»

Глава 1

⭐ ГЛАВА 1. ПРОРЫВ БЛОКАДЫ

Глава 1. Прорыв блокады

Эпиграф: «Война начинается с разведки. Победа — с решимости». «Когда кажется, что всё потеряно — начинается наступление». (из фронтовой записной книжки) Начало борьбы. Подготовка искового заявления. Первые шаги в суде. Встреча с адвокатом Сукач.

В понедельник утром, ровно в 9:00, я был в юрконсультации. Сукач появилась в 9:27. Едва переступив порог, задала вопрос: — Вы уже всех подняли на ноги? Видимо, ей позвонила Нина Васильевна. Да и из Президиума областной коллегии адвокатов, скорее всего, тоже звонили — туда я в пятницу, просто от нечего делать, заглянул, побеседовал с секретаршей обо всём и даже больше. — Да вот, — ответил я скромно. — Через три минуты собирался обратиться к и.о. заведующей юрконсультацией Майе Григорьевне. — Вот ваше заявление. Дело будет вести М. В. Голубев, председатель районного народного суда.

— И как мне себя с ним вести? Молчать?

— Ни в коем случае.

— Если я приведу ему пример Наполеона и Юрия Чурбанова — это его удовлетворит?

— Удовлетворит.

Сукач повернулась к книжному шкафу — видимо, чтобы скрыть смех. Снова я что-то придумал, как говорится, ни к селу, ни к городу.

Исковое заявление (подлинник, составленный адвокатом Сукач)

В районный народный суд по иску к облпотребсоюзу о восстановлении на работе и выплате заработной платы за вынужденный прогул.

С 3 сентября 1974 года я работаю в облпотребсоюзе: сначала — ревизором Бурынского контрольно-ревизионного отдела КРУ, затем — с моего согласия — в Липово-Долинский райпотребсоюз, а с декабря 1979 года — в отдел КРУ облпотребсоюза, где трудился ревизором до дня увольнения — 25 марта 1991 года. Моя средняя заработная плата составляет 280 рублей в месяц. Распоряжением ответчика №36 от 25.03.1991 г. я был уволен с должности ревизора 1 категории отдела ревизий и контроля КРУ по ст. 40 п. 1 КЗоТ УССР — в связи с сокращением штата. Считаю своё увольнение неправомерным по следующим основаниям: В отделе КРУ работало 16 человек, из них сокращено 4 ревизора, при этом осталась одна вакансия. Из уволенных двое были трудоустроены в этом же отделе на временные должности. Фактически уволен только я. Профком не обсудил наличие преимуществ для оставления на работе, что нарушает требования ст. 42 КЗоТ УССР. Я обладаю рядом преимуществ: — наибольший стаж работы; — высокая квалификация (1 категория); — обучение в аспирантуре Львовского торгово-экономического института (последний курс); — наличие двоих несовершеннолетних детей (1981 и 1984 г. р.), для которых я — основной кормилец. В отделе работают ревизоры, пришедшие позже меня, с более низким образованием и квалификацией. Кроме того, 1 февраля 1991 года уволилась начальник отдела, и на её место был переведён ревизор Гордиенко И. Ф. (работает с 1981 года, неженат). Я не возражаю занять эту должность. Мне были предложены временные должности, не соответствующие моей специальности. Одной из причин увольнения считаю разногласия с начальником отдела, который составлял списки на увольнение. Я разработал методику оценки эффективности работы ревизоров, предлагал её внедрить, но начальник отверг. Возникали конфликты и по другим вопросам. Считаю, что изложенные обстоятельства дают основания для восстановления на работе. Выходное пособие мне выплачено по 25 апреля 1991 года.

На основании изложенного, руководствуясь ст. ст. 234, 235 КЗоТ УССР, прошу: — восстановить меня на работе в должности ревизора 1 категории отдела ревизий и контроля КРУ с 25.03.1991 года; — выплатить заработную плату с 25.04.1991 года; — возместить расходы на юридическую помощь согласно ст. 76 ГПК УССР. 18.04.1991 Адвокат Сукач Л. С. Подпись истца

После ознакомления и проставления подписи адвокат вдруг заявила:

— Я вас на суде защищать не буду!

— Будете! — возразил я.

Составленное заявление мне понравилось: всё изложено кратко и по делу. С документами я отправился в народный суд. Визит к нарсудье Нарсудья Голубев встретил меня холодно и неприветливо, что подтвердилось его замечанием: — Роскошно живёте: квартира в Сумах и дом в С.-Будe. Один наш судья уже два года не может получить квартиру, хотя по Конституции её должны предоставить в течение полугода. Поговорив со мной обо всём — и по делу, и вне его — он составил сопроводительное письмо и направил меня с копией искового заявления в облпотребсоюз. В письме содержалось предписание явки ответчика 13 апреля к 17:00 с отзывом на иск и другими документами.

На улице шёл тёплый весенний дождь, но я его не замечал. Мой чёрный монгольский пиджак из натуральной кожи был всё равно что плащ. Главное — я вырвался из кольца блокады, и теперь уже виден финиш. Опасность упустить право на восстановление миновала.

В облпотребсоюзе В приёмной облпотребсоюза у секретарши находилась инструктор из управления заготовок. Секретарша, прервав разговор, обратилась ко мне:

— Что у вас?

— Предписание из народного суда.

Инструкторша возмутилась:

— Я здесь первая, мой вопрос ещё не решён!

— Пожалуйста, я иду с опережением. Могу подождать.

Я присел на стул. Инструкторша решила свой вопрос и ушла. Я обратился к секретарше:

— Скорый пропустили, теперь пассажирский… Пожалуйста, зарегистрируйте в моём присутствии.

Получение копии искового заявления было зарегистрировано. В приёмную заглянула зам. начальника КРУ Н. И. Лисянская. Я сказал ей:

— Судья Голубев решил провести мирные переговоры.

— Кто такой Голубев? — переспросила она.

— Председатель районного народного суда. Завтра Николай Анатольевич должен явиться с отзывом на иск. Пусть зайдёт в приёмную и ознакомится с копией заявления. На счётчике пока ноль рублей ноль-ноль копеек, но с 26 апреля он начнёт крутиться. Передайте ему это.

— А ты не зайдёшь в КРУ?

— Нет, в КРУ я заходить не буду.

Последняя предосторожность Вернувшись в народный суд и выяснив, что мои документы ещё не зарегистрированы, я попросил у секретарши судебную повестку по делу. В этом тоже есть тонкость: достаточно судебным работникам уничтожить или затерять документы — и потом уже ничего не докажешь. Хотя мои опасения, конечно, были напрасны. Дело мелкое, но в случае потери документов может обернуться крупными неприятностями, которых каждый стремится избегать в жизни. Но я всё же настоял на выдаче повестки. Пусть будет. В таких делах лучше иметь на руках лишнюю бумагу, чем потом доказывать, что ты вообще приходил. Секретарша, вздохнув, оформила повестку и протянула мне. Я поблагодарил и вышел на улицу.

Дождь уже закончился, воздух был свежий, как после артподготовки. Казалось, что сама погода подсказывает: «Наступление началось. Держись курса». Я шёл домой быстрым шагом, чувствуя, что сделал всё возможное на этом этапе. Теперь ход был за ответчиком. Пусть думают, пусть собирают бумаги, пусть нервничают. Я своё сделал. Впереди была долгая дорога — и я знал, что это только начало.

Глава 2

ГЛАВА 2. ДОСТАВЛЕННЫЙ ПОД КОНВОЕМ

13 апреля 1991 года

Эпиграф: «Суд — это поле боя, где аргументы — оружие, а выдержка — броня». «Война — это не только пули, но и нервы. Суд — тоже». (из записника ревизора)

Встреча с представителем ответчика. Первая дуэль. Контротзыв как удар в ответ.

На следующий день, ровно в назначенное время, я был в суде. Прошло около получаса — никто из облпотребсоюза не появляется. Решил позвонить в КРУ, чтобы не ждать зря. Попросив разрешения у секретарши, набираю номер 27-000: — Светлана Ивановна! Это советский безработный, бывший ревизор Пелецкий. Макаренков собирается идти в суд?

— Он уже вышел.

— Вышел? Хорошо, ждём.

Выхожу в коридор — Макаренков стоит, с кем‑то разговаривает. Незаметно прошмыгнул мимо него. Вижу: закончил разговор и вошёл в приёмную нарсудьи, оставив дверь неплотно прикрытой. Подождав полминуты, возвращаюсь. Слышу, как он о чём‑то говорит с секретаршей. Неслышно подкрадываюсь:

— Руки вверх!

В его спину я будто ткнул стволом трофейного немецкого «шмайсера». Выдержка подвела — «шмайсер» ходуном ходил у меня в руках, но этого никто не видел.

— Ты чего?

— Ничего. Пошутил.

— Суд тебя не восстановит, — зачем‑то заявил он.

— В экономических вузах гражданское право изучается в том же объёме, что и в юридических. У меня была отличная оценка. А вот какая у вас — не знаю.

Сажусь на свободный стул возле стола секретарши. На столе — белая целлофановая папка с документами, принесёнными Макаренковым.

— Вы бы не могли ознакомить меня с отзывом?

— Нет. Я должен сдать его нарсудье.

Секретарша берёт документы и идёт к судье. Возвращается и просит пройти. Пропускаю вперёд Макаренкова. Он вручает судье бумаги. Судья — с покрасневшим лицом, явно не в духе. Видимо, подслушал наш разговор. Ознакомившись с документами и задав Макаренкову несколько вопросов, он распорядился:

— Передайте отзыв Пелецкому.

Беру у Макаренкова отзыв, читаю и спрашиваю:

— Николаю Анатольевичу можно задавать вопросы? Судья ледяным тоном:

— Пока вопросы никто задавать не собирается. В пятницу приходите к 20 часам утра — сообщу время судебного заседания.

Обращается к Макаренкову:

— А вам я перезвоню по телефону.

— В пятницу, 26‑го числа? — уточняю.

Он перелистывает настольный календарь:

— Это не имеет значения.

Мысленно перебираю даты:

— Да, пятница, 26 апреля. Пятилетняя годовщина Чернобыля. Отзыв я могу оставить себе?

— Да, берите.

Макаренков уходит, и я следом. По дороге пытаюсь завязать разговор:

— Ну и как, сильно перенервничали?

— Нет, нисколько.

— Да вы же сопели, как тяжело нагруженный состав. Он молчит. Я продолжаю:

— Перед Курской битвой наши разведчики доставили «языка», который сообщил точное время наступления немцев. Рокоссовский, не звоня ни Сталину, ни Жукову, распорядился за час до атаки обрушить на их позиции весь боекомплект. Немцы повылазили из блиндажей — и тут им на головы «подарки» от бога войны. Манштейн, как и вы, задержал наступление на полчаса.

— Зачем ты мне это рассказываешь? Я это знаю.

— Просто интересно. Стрелка секундомера бежит, а Манштейн всё медлит… Кстати, я был на командном пункте Рокоссовского на Курской дуге, когда был в командировке в Белгородском облпотребсоюзе. А вот где был пункт Манштейна — не знаю. Но он был в Сумах и, возможно, проезжал через село Иволжино. Один писатель утверждает, что Манштейн был похож на иволгу — и внешне, и по психологии. После Курской дуги Адольф его сильно распекал: драпанули так, что в Великой Писарёвке забыли даже труп генерала Шмитта.

— Едь к своей семье и жене это расскажи.

Глава 3

ГЛАВА 3. ВЗРЫВ ПОРОХОВОГО ПОГРЕБА

24–26 апреля 1991 года

Эпиграф: «Когда аргументы заканчиваются — начинает говорить артиллерия». «Когда в дело вступает контроль — это уже не перепалка, а артиллерийская дуэль».

Контротзыв подан. Судья назначает дату заседания. Истец готовится к бою.

3.1. Контротзыв

24 апреля 1991 года

Code

Имея в запасе два свободных дня, я детально ознакомился с исковым заявлением и отзывом на него. В иске обнаружил несколько «белых пятен»: адвокат использует термин «отдел» вместо корректного «управление». Моя методика оценки эффективности ревизий якобы была отвергнута начальником отдела, хотя я к М. П. Шапочнику не обращался. Аспирантура приравнена к обычному обучению в вузе — что неверно. В приложении, перечне документов, приложенных к заявлению, отсутствует справка из Львовского института. А вдруг в суде её выбросят? Потом езжай во Львов за новой. В отзыве заложен «подводный камень» — будто бы моё согласие на перевод в райпотребсоюз. Все подходы к новому отделу ревизий и контроля перекрыты: Марченко прошла курс по ПЭВМ и т. д. Заместитель редактора районной газеты «Прапор праці», ознакомившись с материалами, повторил за Макаренковым: «Суд тебя не восстановит». Но на мой вопрос «Почему?» добавил: «Восстановят в областном суде». На душе заскребли кошки. Решил прекратить юридическое крючкотворство в корне — подаю в суд контротзыв. Привожу его дословно: Председателю районного народного суда Голубеву М. В. Ознакомившись с отзывом на исковое заявление от 23.04.1991 №13‑09‑20, выражаю категорический протест по поводу следующего утверждения: «Уволенный работник т. Пелецкий М. В. согласился на назначение его на должность и. о. председателя ревкомиссии на период декретного отпуска т. Павленко С. М., проживающей в г. Сумы (семья Пелецкого проживает в г. С‑Буда)». Согласия на назначение на указанную должность я не давал. Более того, 2 января 1991 года, при предупреждении о сокращении, начальник КРУ Макаренков заявил: «Либо ты пойдёшь в С‑Буду, либо останешься без работы». Считаю, что сокращение штата КРУ произведено с грубым нарушением ст. 42 КЗоТ УССР. Я совмещаю работу ревизора с обучением в аспирантуре Львовского торгово‑экономического института по специальности, непосредственно связанной с моей практикой. Ни один из сотрудников КРУ, включая руководство, не имеет учёной степени и не обучается в аспирантуре. Имею более 10 лет стажа, не допускал производственных упущений, дисциплинарных взысканий не имею. Эффективность моей работы высокая. Моя профессиональная квалификация и производительность труда выше, чем у любого другого сотрудника КРУ, включая начальника Макаренкова и его заместителей. Следовательно, я не подлежу увольнению по сокращению штата согласно ст. 42 КЗоТ УССР. Дата, подпись. По моей самооценке — это полный провал эксперимента Макаренкова по сокращению ревизора‑аспиранта.3.2. Двенадцатого мая…

26 апреля 1991 года

Code

В пятницу, в назначенное время, я был у нарсудьи. Вручил ему контротзыв со словами: — Ознакомившись с отзывом, выражаю категорический протест. Судья холодно взглянул и ответил: — Драка ещё не началась, а вы уже машете кулаками. Просмотрев документ, он потеплел, полистал календарь: — Эти праздники выбивают из колеи… Подумав, произнёс: — Двенадцатого мая. Вызвал секретаршу: — Оля, выпишите Пелецкому судебную повестку на 12 мая, 14:00. Пока секретарша оформляла повестку, я спросил: — Адвокат Сукач отказалась меня защищать в суде, заявив: «Я вас защищать не буду». А почему? Попросил расписку о получении моих документов — мои бумаги чуть не полетели мне в лицо. Как быть с адвокатом? Судья, войдя в весёлое настроение, ответил: — Времени у вас более чем достаточно. Заключайте договор с любым адвокатом, у которого свободное время 12 мая.3.3. Наполеон и Юрий Чурбанов

27 апреля 1991 года

Эпиграф: «От великого до смешного — один шаг». (приписывается Наполеону)

Code

После посещения суда я отправился в облпотребсоюз за очередным пособием по безработице. В бухгалтерии правления предъявил трудовую книжку — отметки о трудоустройстве в ней не было — и судебную повестку. Выдали 357 рублей среднемесячной зарплаты без вычета налогов. Главный бухгалтер, Нина Петровна, поинтересовалась: — Ну и как там у адвокатов? — Пообщавшись в их среде, пришёл к выводу: шьют свои дела исключительно «белыми нитками». Их цель — запутать «в трёх соснах»: будь то свидетель, понятый или даже прокурор, если он слабо ориентируется — и выключить из игры. В исковом заявлении адвокат Сукач применила три или четыре таких «нитки». Вести моё дело в суде она отказалась. Пришлось искать другого адвоката. Считая, возможно ошибочно, что моим контротзывом Сукач исключена из игры, направился в юрконсультацию Заречного района. Адвоката Гопко О. З. на месте не оказалось. Вернулся к Сукач, но обратился к другому адвокату: — Тамара Аркадьевна, поскольку Лариса Степановна отказалась меня защищать, не могли бы вы взяться за дело? — Нет, не могу. Через три дня ложусь в больницу. — И чем же вы больны? Вид у вас здоровый. — Мотор барахлит. Сердце. Пошарпалась на этой работе. — Да, то, что нужно держать подальше от сердца, вы загоняли в самую глубину. Сочувствую. Захожу к Сукач, сажусь на стул: — Лариса Степановна, какая связь между Наполеоном и Юрием Чурбановым — пусть не по трудовому законодательству, а по карьерному продвижению? — Связь есть, если вы её уловили. О Наполеоне я читала у Тарле, — задумалась она. Я прервал размышления: — Наполеон Буонапарте предложил план взятия Тулона, провёл артобстрел по собственной методике. После штурма крепость была взята, и 24‑летнего капитана Конвент произвёл в генералы. Потом — Италия и так далее. Юрий Чурбанов, будучи капитаном охраны членов Политбюро и их семей, познакомился и женился на дочери Брежнева — Галине. Был произведён в генералы МВД. Головокружительная карьера! Истинно верную фразу, приписываемую Наполеону, сказал один человек: «От великого до смешного — один шаг». Карьеры Наполеона и Чурбанова закончились примерно одинаково. Адвокат рассмеялась. Воистину — между великим и смешным один шаг. Что она подумала о моём примере относительно судебного дела — не знаю. Но этим я хотел подчеркнуть: не собираюсь доказывать своё превосходство перед коллегами‑ревизорами. Я намерен бросить вызов начальнику КРУ, доказывая своё превосходство по квалификации и производительности труда. Перехожу к практическому: — Судебное заседание — 12 мая в 14:00. Берётесь? — У меня заседание в 10 утра. Пожалуй, да. Деньги сейчас или потом? — Сколько? — Из областной коллегии пришла бумага: от 15 до 350 рублей. — Дерите с них побольше. — 75 рублей. — Пожалуйста. Отсчитываю, как Паниковский в «Золотом телёнке»: «Новые деньги — новое счастье». — Вот вам… порванный рубль. — Сгодится. «Не в деньгах счастье». Она выписывает квитанцию, а я мысленно резюмирую: в Заречной юрконсультации назвали 80 рублей, а Сукач почему‑то минусовала пять. Видимо, из‑за моей реплики: «Вы работаете по русским часам, а я — по швейцарским: плюс‑минус пять секунд». — Не знаю, как буду вас защищать. Вы ко мне неуважительно относитесь. — Ну, цапнул три раза. Укус Скорпиона равен укусу кобры. У индусов — иммунитет. Один, вот, кроет меня матом — но уважает. А я его — по имени, по отчеству, и так, и сяк… нет, не уважает. — Кто это вас кроет матом? — Да не кроет. В аллегорической форме. А другой, главный контролёр‑ревизор района, даже обращался в суд. В акте ревизии я написал: «Проверяющими привязано так называемое нормативное вымя ко всем забитым телятам и бычкам, применён общий 7,1% выход субпродуктов первой категории, включая вымя». Он потом рассказывал: «Я пошёл в ОБХСС, взял ваш акт и обратился к нарсудье. Он почитал и сказал: “Да, есть такая статья. Напишите заявление и укажите адрес”. Но у меня не было вашего адреса». Я ответил: «Пожалуйста, Фёдор Михайлович: г. Сумы, переулок Леси Украинки, 6/1. Обратитесь ещё раз. Может, суд рассудит “Повесть о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем”». Ведь он родом из гоголевских мест — село Глинск, Роменского района. «Дракон». Адвокат Сукач со смеху чуть не покатилась со стула. — Выиграл бы он дело? Ведь тоже к адвокату бы обратился? — Нет, не выиграл бы, — ответила она, смеясь. Потом, посерьёзнев: — Суд вас не восстановит. Службы по телефонам работают. — Ну что ж, снова обращаться к начальнику управления юстиции? Я же у «швейцарца» Владимира Якимовича Базиля работал судебным исполнителем. — По вашему прежнему обращению было компетентное решение? Она имела в виду моё заявление в комиссию по трудовым спорам по указанию Базиля. Я пояснил: — Он дал совет, видимо, подумав, что я у него всё ещё работаю. Сделал это в воспитательных целях: «Досиделся! Семь дней на подачу заявления и месяц — на рассмотрение». И правильно сделал! Я набрал массу очков, обратившись туда. Если суд не восстановит — пойду выше. Мы расстались в прекрасном настроении.

Глава 4

Глава 4. Разъярённый Скорпион изгоняет Льва

Ночь перед заседанием — 12 мая 1991 года

«В небесах, как и на земле, каждый знак борется за своё место.»

Эпиграф: «Звёзды не лгут, но предупреждают.»

Ночная тревога перед судом. Астрономическая аллегория. Символическое предчувствие.

Ночью, в ожидании предстоящего судебного заседания, мне не спалось. В час ночи вышел из дома на улицу. Окинул взглядом мириады звёзд — небосвод был ясен, как никогда. «Венок» Змееносца переместился на юго-восток. Чуть выше его «пят» — три звезды Скорпиона, а ниже — четвёртая, Антарес, мерцающий тревожным красным светом.

Присматриваюсь к Скорпиону: мощный всплеск красного света, затем — ещё более мощный белый. Через неравные промежутки — снова: красным, белым, красным, белым… От такого мерцания главной звезды Скорпиона становится жутковато. Думаю: атмосферное влияние. Но тревога не уходит. Почему Скорпион, движущийся с Востока на Юг, так разъярён?

Перевожу взгляд на другое созвездие: Регул Льва низко над горизонтом — Лев уходит с Юга на Запад. Вот и ответ: Лев забрёл на территорию Скорпиона, вызвав его возмущение. Скорпион устремился к своему месту, сигналя будто сиреной скорой помощи.

Лев, почувствовав опасность, ушёл. В небесах разыгралась экстремальная ситуация. Согласно астрологам, Скорпион — знак наибольшей силы. И в эту ночь он явно демонстрировал своё превосходство.

Если бы я посмотрел на Антарес через телескоп-рефлектор, он бы «сгладил» мерцание — остался бы тусклый светлячок. Но сейчас было не до астрономии. Найдя ответы на два вопроса, я успокоился, лёг спать и сразу уснул.

Проснулся по звонку будильника. В три часа ночи выхожу из дома на проходящий поезд «Москва–Сумы», чтобы вовремя прибыть на заседание. Перед отправлением вновь смотрю на небо: Лев исчез, Скорпион на Юге, Антарес светит ровно, тускло. Зодиакальный Скорпион успокоился.

Глава 5

Глава 5. На «Курской дуге»

12–15 мая 1991 года

Эпиграф: «Броня крепка, и танки наши быстры.»

Судебное заседание как танковое сражение. Истец — Т-34, противник — «тигры».

5.1. Танковыход

«Броня крепка, и танки наши быстры, и экипажи мужеством полны.» (из песни танкистов)

Прибыв в Сумы, я заглянул в юрконсультацию до начала судебного заседания и обратился к адвокату:

— Первая скрипка на суде — у меня или у вас?

— В этом деле вы первый. Решающее слово — за вами.

— Как строить линию защиты?

— Объясните суду, что профком не обсуждал вопрос о преимуществах при оставлении на работе. Не учли ваш стаж, обучение без отрыва от производства, наличие двух иждивенцев. Вам предложили временные должности.

— Другими словами — Т-34 Кошкина?

— Да.

— И как себя вести?

— С выдержкой и уважением.

— Боюсь, с выдержкой и уважением ничего не выйдет — слишком много энергии.

На этом консультация завершилась.

В назначенное время мы — Макаренков, адвокат и я — были в зале суда. Судьи задерживались, и мы успели обсудить многое. Наконец началась «генеральная битва».

Нарсудья Голубев, в присутствии двух народных заседателей, прокурора и адвоката, объявил формальности: отказ от иска, автобиографические данные сторон и прочее. Затем слово предоставили мне:

— Что является причиной вашего сокращения?

— Думаю, причина — моя учёба в аспирантуре и методика оценки эффективности ревизии, которую я разработал. Начальник КРУ её отверг. Хотя такие методики должны разрабатывать они, а не я — рядовой сотрудник.

— Вы обращались к начальнику?

— Да. Затем — к его заместителю, товарищу Шулякову. Он изучал методику три месяца и вернул со словами: «Забери свои бумажки».

— Против кого из работников КРУ у вас квалификация выше?

— Против любого ревизора первой категории.

Судья начал опрашивать меня о сотрудниках КРУ. Я называл их по фамилии, имени, отчеству, подчёркивая слабость «вооружения» против моей «Т-34». Энергии было с избытком, и, действуя по принципу «Платон мне друг, но истина дороже», я с ходу «подбил» двух «Фердинандов» — устаревшее вооружение, над которым смеялись солдаты на Курской дуге:

— Бидоленко Виктор Иванович — образование среднее специальное. Что это за квалификация?

— Трудовой стаж больше?

— Больше.

— Симоненко Иван Петрович — образование среднее специальное. Что это за квалификация?

— Трудовой стаж больше?

— Больше.

Расправившись с «слабо вооружёнными противниками», я перешёл к демонстрации преимущества в скорости Т-34 против «тигров»:

— Марченко Светлана Ивановна — работает в КРУ с 1983 или 1985 года. Гордиенко Иван Фёдорович — работает с перерывами, переходя на другие должности.

Мой стаж в КРУ — с декабря 1979 года — давал мне преимущество по пункту 3 статьи 42 КЗоТ.

Судья приступил к опросу представителя ответчика. Макаренков в своей пространной речи «лил грязь», смешивая грешное с праведным:

— Пелецкий имеет самую низкую квалификацию и производительность труда. Судебных дел не создаёт, с 1988 года ему такие дела не поручались. Со следственными органами работать не может. Противопоставляет себя коллективу КРУ и ревизуемым организациям. Преимуществ по п.1 ст.42 КЗоТ перед Гордиенко не имеет: тот платит алименты и усыновил ребёнка. Его переход на должность экономиста по ценам в 1978 году важнее в условиях рыночной экономики. Гордиенко, Симоненко, Бидоленко, Марченко прошли курсы в Уманьской республиканской школе, а Пелецкий — нет. Аспирантура по бухгалтерскому учёту не связана с профилем работы в КРУ.

Я прервал его:

— Учёба в школе ревизоров выше, чем в аспирантуре?

Макаренков не ответил и продолжил:

— Марченко прошла курс обучения на ПЭВМ, на которых Пелецкий работать не может. В его методике ничего нового — всё это обсуждалось в КРУ и на семинарах. Включение в методику сумм, выявленных при инвентаризациях, неправомерно — это не заслуга ревизора.

Я не выдержал:

— Вы опять за то же самое! — имея в виду его игнорирование пункта 3.3 Инструкции по проведению ревизий, где сказано, что контроль ревизора за инвентаризациями — наиболее трудоёмкая и ответственная часть работы.

Нарсудья взорвался:

— Истец Пелецкий! Ещё раз прервёте — будете выдворены из зала!

Я извинился:

— Уважаемые судьи, прошу прощения. Больше не повторится.

Отвернувшись от Макаренкова, сидящего за моей спиной, принялся перечитывать материалы дела, демонстрируя беспристрастность.

Макаренков продолжал:

— Пелецкий в присутствии всех ревизоров дал согласие на перевод в С.-Будский райпотребсоюз. Ему были предложены и другие должности.

После моего извинения судья смягчился:

— Он же потеряет квартиру в Сумах, перейдя в С.-Буду. Никого не убедите, что у Пелецкого низкая квалификация только потому, что он не создавал судебных дел. Другое дело — если они возникали в ходе ревизии.

Прокурор спросил:

— Почему вы не переезжаете с семьёй в Сумы?

— С женой, двумя детьми и тёщей переезд в однокомнатную квартиру площадью 17,77 м; нереален.

Судья, видимо, решил, что преимуществ у меня недостаточно, и спросил:

— Гордиенко работает с 1977 года. Стаж больше?

— Мне неизвестны точные данные. Но у Гордиенко было производственное упущение.

— Какое?

— При проверке инвентаризации в ситроцехе Путивльского пищекомбината он не заметил крупную недостачу бутылок.

— Откуда у вас такие данные?

— Из разговоров ревизоров.

Судья поразмышлял и грохнул:

— Когда это было?

Я, не лезя за словом в карман, повернулся к Макаренкову:

— Николай Анатольевич, когда это было? Он тогда переходил в финансовое управление.

Макаренков ответил:

— Я тогда работал старшим ревизором.

Метафорически — это было прямое попадание «Т-34» по ревущему «тигру».

Судья объявил перерыв. Судьи и прокурор удалились.

(продолжение)

После объявления перерыва судьи и прокурор удалились в совещательную комнату. В зале остались только участники процесса. И тут между мной и Макаренковым завязался неожиданный разговор — неофициальный, но весьма показательный.

— Ваня Гордиенко боится ревизий как огня, — начал я. — Предпочитает общие проверки сохранности кооперативной собственности, арифметику со следственными органами. А ревизия — это самое рискованное мероприятие. Откуда вы знаете, что в этих документах, объемом от пола до потолка? Самый хитрый и осторожный! Если вы такими работниками комплектуете КРУ — ждите «ядерного» взрыва.

— Каков размер хищения в Путивльской заготконторе? — спросил Макаренкова.

— 160 тысяч рублей.

— Ого-го… Настоящий «ядерный» взрыв.

— Мне о недостаче в 14 тысяч рублей рассказывал Устимович. Говорит: «Ваня на контрольной проверке пересчитал товары и материалы, отметил “галочками” в инвентаризационной описи всякие мелочи — пять мешков сахара, кронекорку в пачках и прочее. А по бутылкам заявил в присутствии комиссии: “Ой! Сколько много. Невозможно пересчитать.”» Устимович смеялся: «Где он видел в ситроцехе сваленные в кучу бутылки? Они были затарены в ящики, кроме небольшого количества на линии розлива. Пересчитать их — как в таре, так и без — труда не составляет.»

Макаренков, как говорится, ни к селу, ни к городу, возразил:

— Пусть Устимович меньше пьёт.

— Устимович — ревизор, в отличие от Гордиенко. Он и вскрыл всё это. Чтобы упоить Устимовича, ему надо ведро выпить. Тогда он, как могучий дуб, пошатывается, но сознание ясное.

Адвокат засмеялась. Макаренков тоже пришёл в весёлое расположение духа. Я решил его немного урезонить:

— После того как Верховный Совет СССР отклонил два предложения председателя Совета Министров Н.И. Рыжкова, он подал в отставку. А вот премьер В.С. Павлов внёс те же предложения — и их приняли. Ваших предложений, Николай Анатольевич, правление облпотребсоюза отклонило больше, чем у Рыжкова, но вы в отставку не подаёте. Идёте той же дорогой, что и Николай Иванович.

Макаренков усмехнулся, но ничего не ответил.

Тема рассуждений о «сильных мира сего» была продолжена на следующем судебном заседании и, как показала практика, сыграла свою роль.

Завершение заседания

После перерыва председательствующий Голубев вернулся в зал и сообщил:

— Представитель ответчика прибыл без доверенности. Кроме того, для рассмотрения дела недостаточно материалов: отсутствуют характеристики на некоторых работников КРУ и другие справочные документы.

В связи с этим судебное заседание было перенесено на следующий день.

Глава 5.2. Защита диссертации

13 мая 1991 года

«Назвался груздем — полезай в кузов. А если в броню — держи удар.»

Второй день судебного заседания длился недолго — около двух часов. Макаренков предъявил доверенность на право выступления в суде и другие материалы, ранее затребованные. Судья зачитал характеристики на меня, Марченко и Гордиенко. Затем нарсудья Голубев высказал упрёк администрации:

— Ещё год назад Пелецкий был у вас идеальным работником, а теперь вдруг впал в немилость.

Обратившись ко мне, он предложил:

— Администрация предлагает вам должность заместителя начальника управления общественного питания облпотребсоюза. Вы согласны?

— Я не являюсь специалистом по общественному питанию.

Судья вернулся к вопросу, поднятому в моём контротзыве:

— Против кого ещё из работников КРУ у вас квалификация выше?

Полминуты я размышлял. Аргументов по оставлению на работе было более чем достаточно, но отказываться от контротзыва нельзя — «Назвался груздем, полезай в кузов».

— Моя профессиональная квалификация выше, чем у любого работника контрольно-ревизионного управления.

— Даже чем у начальника?

Зная, что дело изучено тщательно, я решил не повторять тезисы об аспирантуре и двойной нагрузке, а пойти косвенным путём:

— Всего в республике в вузах потребкооперации по бухгалтерскому учёту, контролю и анализу — пять аспирантов. А сколько студентов? Николай Иванович Рыжков — кандидат экономических наук. Валентин Сергеевич Павлов — доктор. Это учитывалось при их выдвижении.

— Да что-то у него не получается, — усомнился прокурор.

— Давайте поставим на его место школьника — может, у него получится.

Народные заседатели заулыбались. Но нарсудья Голубев, без тени улыбки, с иронией заметил:

— Потому у вас квалификация выше?! Нужно иметь чувство такта.

— Почему чувство такта? Я уважаю Николая Анатольевича. Пусть предложат мне должность начальника КРУ — я не откажусь.

— Почему вы считаете, что ваша квалификация выше, чем у начальника отдела ревизий и контроля Шапочника?

— Николай Петрович Шапочников в присутствии всех ревизоров КРУ сказал: «Как он успевает? У него же двойная нагрузка!»

Мельком взглянул на Макаренкова — в его глазах мелькнул озорной огонёк. Ссылка на «присутствие всех ревизоров» ему понравилась.

Позже прокурор заявил:

— Поддерживаю исковое требование.

Адвокат кратко отметила мои преимущества по п.1 ст.42 — наличие двух иждивенцев — и неправомерные действия профкома, отказавшегося защитить своего члена.

Суд удалился в совещательную комнату. После обсуждения было оглашено решение. Привожу выдержки:

«Из списочного состава работников КРУ усматривается, что некоторые не имеют высшего образования, имеют меньший стаж, чем Пелецкий. Не учтено, что Пелецкий — аспирант на 4 курсе высшего учебного заведения.» «Восстановить на работе в должности ревизора первой категории КРУ облпотребсоюза.» «Решение может быть обжаловано в судебную коллегию по гражданским делам облсуда в течение 10 дней со дня его провозглашения через нарсуд.»

Макаренков, как представитель администрации, заявил о несогласии с решением и намерении подать кассационную жалобу.

Финал сражения

Таким образом, «цитадель» администрации рухнула, противник отступил на «заранее подготовленные позиции». Впереди — бои за «освобождение захваченной территории». Уместна историческая аналогия: Сталин о Курской дуге сказал — «Сломали хребет фашистскому зверю». Со сломанным хребтом зверю уже не подняться.

Отличительная особенность Курской дуги — битва танков. Аналогично, в этом деле — пункты 3 и 4 статьи 42 КЗоТ стали той самой «Т-34» в испытании на прочность, скорость и манёвренность.

После заседаний мне две ночи подряд снились «танковые» сны. Содержания не помню, но один момент — как из подбитого танка вытаскивали труп — запомнился. Сны были не кошмарными, а даже приятными.

Глава 6

Глава 6. Тяжёлое ранение

21–22 мая 1991 года

«Война не прощает расслабления. Даже после победы — держи строй.»

Эпиграф: «Даже победитель может быть ранен.»

После победы — болезнь. Визит в музыкальное училище. Психологическая дуэль с Червоневской.

Около трёх дней после восстановления на работе я был занят изучением инструктивных материалов. Затем Макаренков определил мне командировку: Сумы, комбинат общественного питания Сумского района. Срок ревизии — сокращён на целых шесть дней. Вместо обычных 30 календарных — всего 24. Стратегия администрации на выживание с тактикой холодной войны началась с первых же дней.

Поскольку сценарий борьбы с администрацией всё время прокручивался в моей голове в полном соответствии с историей Великой Отечественной войны, а «освобождение Левобережной Украины и Киева» уже состоялось — я ожидал следующего этапа: «подстрелят». В истории, после падения обороны на Днепре, контрразведка Манштейна смертельно ранила Ватутина и Черняховского. Мои ожидания подтвердились — в виде болезни.

Диагноз — грудной остеохондроз. Началу болезни предшествовали два нервных стресса, довершённые резким похолоданием в ночь на 22 мая — церковный праздник Перенесения мощей святого Николая.

Первый выстрел: дырокол

21 мая я обнаружил, что на копиях актов контрольных проверок, оставленных на столе у главного бухгалтера, кто-то сделал отметку дыроколом — «в три четверти Луны». Точно такую же, как на моём заявлении о восстановлении на работе. Совпадение поразило: одно дело быть снайпером, другое — мишенью невидимого стрелка.

Вечером меня терзали вопросы: кто сделал эту отметку? Предупреждение? Подсказка? Связь между заявлением и актами? Ответа не было. Уснул тревожным сном.

Второй выстрел: музыкальная разведка

Контора комбината располагалась рядом с музыкальным училищем имени Бортнянского. Целыми днями звуки инструментов «обстреливали» бухгалтеров. Иногда — приятно, иногда — тошно.

Решил зайти в училище — взять проспект для поступающих. Дочь учится в музыкальной школе, интерес был искренний.

На первом этаже остановился у доски расписания. Среди дисциплин — загадочные аббревиатуры: ДПЮ, ОМЗ, ООН…

— Что такое «до-пе-ю»? — спрашиваю у девочек.

— Это у мальчиков, — отвечает одна.

— Видимо, достроевая подготовка юношей, — комментирую.

— А ОМЗ?

— Основы медицинских знаний.

— А ООН?

— Обществоведение. Мы ещё не изучаем, — смеются.

— А я подумал — Организация Объединённых Наций. До какого-то «пе» нужна нота «ю»…

Оставив смеющихся студенток, поднимаюсь на второй этаж. У входа в приёмную — юноша на балалайке. Играет виртуозно, сам в восторге. Но рядом — кабинет директора. Контраст вызывает улыбку.

Секретарши нет. В смежной комнате — педсовет. Решаю зайти в другой раз.

Третий выстрел: Червоневская

Заглядываю в аудиторию. За фортепиано — девушка, перебирает нотные записи.

— А где остальные?

— Кто остальные?

— Здесь должна быть группа. Сыграйте.

— Я не умею.

— А что умеете?

— Петь.

— Спойте.

— А кто вы такой?

— Инспектор народного образования.

— Я для вас петь не буду.

— Ну и не нужно.

Она красиво проходит по клавишам. «Ишь ты, не умеет играть!» — думаю. У двери спрашиваю:

— Фамилия?

— Червоневская.

— Имя, отчество?

— Вероника Вячеславовна.

— Откуда?

— Из Краснополья.

— Хорошо, — говорю и ухожу.

Четвёртый выстрел: побег

Через несколько часов возвращаюсь — забрать проспекты. Секретарша на месте. Получаю целую пачку — пригодится для записей.

На третьем этаже рассматриваю плакаты. Вдруг — студентка:

— Пройдёмте к директору.

— Червоневская?

— Да.

Лихорадочно думаю: идти — значит нарываться. Я не инспектор. Вопросы: кто вы, зачем цепляетесь к детям, зачем столько проспектов? Директор может позвонить на работу. Макаренков использует это против меня. Решаю — ни в какие контакты.

Пока Червоневская спускается на второй этаж, я — на четвёртый. Шмыгнув по коридору, по параллельной лестнице — вниз. Запасной выход — заперт. Остаётся одно: штурм через главный.

Быстрыми шагами — к выходу. Вдруг — Червоневская:

— Вот он! — и пальцем в меня.

Пожилой мужчина с лысиной приближается:

— Молодой человек…

— Извините, я перепутал! — бросаю на ходу и бегом — в кусты. Ощущение: будто вдогонку выстрел из старинного пистолета.

Психологическую дуэль проиграл. Позже вспоминал: «Бежал как дурак».

Последствия: остеохондроз

После перенесённых стрессов и тревожной ночи — боль в левой лопатке. Засел невидимый «стрелец». Радикулит.

В поликлинике терапевт прописала массаж и амплипульс. Массажистка отказалась. Амплипульс — без эффекта.

Снова к терапевту:

— Выпишите что-то эффективное. Сеточкой или точками.

— Паста Розенталя, — определила она, выписав рецепт.

В аптеке провизор посмотрел с испугом:

— Такого средства нет.

Возвратился к врачу:

— Валентина Илларионовна! «Уи» — по-французски «да», а по-русски — «увы». Коль пасты нет — придётся проходить курс японского шиацу, одновременно с «утюжением» германскими «тиграми» моей спины в физкабинете. Но как быть с работой? Сквозняки. Эффекта не будет. Выписывайте больничный лист!

Врач ответила, что ей запрещено выдавать бюллетень — болезнь не по её специальности. Переадресовала к невропатологу.

Невропатолог обследовала, выписала бюллетень, оставив курс лечения терапевта в силе. Дополнительно — рецепт на пасту Розенталя, уже по латыни.

Пятый выстрел — Скоринова

Поскольку больничный начинался со следующего дня, я вернулся на работу. Настроение было отличное. В шутку обвинил «змею» по гороскопу — симпатичную калькуляторшу Ольгу Скоринову — в том, что остеохондроз её работа. У нас были трения. А теперь — «змея» отказывается выдать средство лечения.

— Ну и скупющая! — закончил я свою «возмущённую» речь.

Бухгалтерия смеялась. Подлил масла в огонь:

— В пионерлагере «Отважный» мы донимали каждую Ольгу словами на «о»: «Однажды отец Онуфрий, обходя окрестности Онежского озера, обнаружил оголённую Ольгу: “Ольга! Отдайся — озолочу!” Ольга отдалась. Отец Онуфрий озолотил Ольгу. Ну и чем он её озолотил? Оля, а как у тебя с буквой “о”?»

Ольга тихо и с грустью ответила:

— Отойди, окаянный!

— Отец Онуфрий отошёл, — ответил я и ушёл, плотно закрыв дверь.

Шестой выстрел — исцеление

Вечером уехал болеть в С.-Буду. В поезде долго размышлял над ответом Скориновой. Мысленно повторял: «Отойди, окаянный!» И от этого повторения «стрелец» под лопаткой успокаивался. Видимо, это была древняя психотерапевтическая формула.

Но болезнь не проходила. На следующий день обратился к заведующему аптекой №40 в С.-Будe. Он выслушал и дал указание:

— Парафин ещё есть? Изготовьте Розенталя!

Через час мне вручили ёмкость с надписью: «Линимент Розенталя». Смесь йода, хлороформа, спирта и парафина. После двух применений — остеохондроз как рукой сняло.

Гениальный человек — Розенталь. Простое и эффективное средство от радикулита.

Эпилог

Многих музыкантов поражает радикулит. В чём связь со звуками — не берусь судить. Но все, включая медиков, утверждают:

— Вы перенервничали.

Глава 7

7.1.По «Львовской улице»

Эпиграф: «Львов — каменный цветок, который не сломить.»

Апелляция ответчика. Подготовка к заседанию коллегии. Юридическая аналогия с ВАК.

Вернувшись в Сумы и продлив больничный лист, я обнаружил в почтовом ящике письмо из районного народного суда. Судья извещал о рассмотрении апелляции ответчика коллегией по гражданским делам в областном суде 5 июня 1991 года. К письму прилагалась копия кассационной жалобы.

В жалобе, помимо привычных фальшивых тезисов — «низкая квалификация», «низкая производительность труда» — появилось нечто новое: ссылка на Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 26 апреля 1984 года «О применении судами законодательства, регулирующего заключение, изменение и прекращение трудового договора» (с изменениями и дополнениями).

Решил проконсультироваться с адвокатом.

В юрконсультации, кроме дежурного адвоката и нескольких посетителей, никого не было. Сукач была на месте. Я обратился к ней:

— Видите, Лариса Степановна, как получается: я свою диссертацию по теме «Т-34 — наилучший танк в мире» защитил, а Макаренков свою — «Методы изучения и приручения амурских тигров» — провалил. Теперь апеллирует в коллегию ВАК. Пусть ещё в Президиум ВАК обращается!

Адвокат, ничего не сказав, поднялась и вышла в смежную комнату — видимо, чтобы скрыть смех.

Моя сентенция, как мне кажется, была вполне выдержанной и корректной. Ведь порядок рассмотрения апелляции по диссертации и по гражданскому делу в суде — схож. Структура органов тоже: народный суд — специализированный учёный совет; коллегия по гражданским делам — коллегия ВАК; Верховный Суд — Президиум ВАК.

Вернувшись, адвокат спросила:

— Ну и как вас приняли на работе?

— Как приняли? В виде лилипутов, взирающих на Гулливера: «Как это он их не боится? Они ведь так могущественны!» А ведь лилипуты приговорили Гулливера к смертной казни. Всё мне в кассационной жалобе понятно, кроме одного — разъяснения Пленума Верховного Суда СССР от 26 апреля 1984 года. Что они имеют в виду? Вдруг там записано: «в восстановлении отказать».

Адвокат вручила мне увесистый том судебных инструкций:

— Ищите сами.

Несколько минут изучения — и вот он, ответ: «Коллектив бригады вправе требовать от администрации выведения из состава бригады работника в случае сокращения численности, несоответствия выполняемой работе и в других случаях».

— Вот что они имеют в виду: коллективное заявление бригады ревизоров. Они его безусловно подпишут.

Адвокат возразила:

— Какая это производственная бригада — ревизоры? Пусть предъявляют такое заявление — я на нём подробно остановлюсь.

Поразмыслив, я сказал:

— Ну, коль так, то предстоит «Освобождение Львова». Судьба Львова в Великой Отечественной решалась в боях за Тернополь, который переходил из рук в руки: русский… немецкий… русский… немецкий… В Тернополе разрушили более 90% зданий, а со Львова и волосок не слетел. Наша авиация разбомбила только проезжую часть вокзала. Само здание выстояло. В костёле рядом до сих пор зияют выбитые окна. А почему? Львов — каменный цветок. Больше всего построек там — австрийских. А Австрия — это немцы. Свои постройки они разрушать не захотели.

— Ну и каков гонорар?

— Пятьдесят рублей.

Выписывая квитанцию, адвокат спросила:

— Ваш адрес?

Я не удержался от шутки:

— Улица Харьковская, 39/83. Переверните как листок календаря Верховного Совета — и со всех сторон получится комбинация из трёх.

— Ну и как себя вести на заседании коллегии? С выдержкой и уважением?

— Да. И поменьше говорите. Вас это заседание не касается — апеллируете не вы.

На этом консультация завершилась.

Глава 8

Глава 8. Юстиц-Антинина

«Ты хороша, как танка боевая, как башня — грудь твоя полна.» (из современной солдатской песни)

Эпиграф: «Юстиция — не только закон, но и характер.»

Знакомство с работниками облсуда. Ироничный диалог. Юридическая комедия.

Будучи на бюллетене с остеохондрозом и располагая свободным временем, решил поближе познакомиться с работниками областного суда — под предлогом ознакомления с материалами дела о восстановлении на работе, в связи с апелляцией ответчика.

Секретарша приёмной направила меня к члену облсуда Н.М. Фемининову. Тот разрешил ознакомиться с делом, дав указание по телефону личному секретарю.

Слегка полная, вычурно одетая девушка — в длинных шортах, стилизованных под юбку — достала из сейфа дело и вручила мне. Я приступил к изучению, делая выписки. Моё присутствие затягивалось, и, видимо, мешало ей — я торчал перед глазами. Она сделала замечание:

— Даже адвокаты не знакомятся с делом так скрупулёзно.

Мы разговорились. Она назвала своё имя — Антонина, но наотрез отказалась назвать фамилию:

— Вы очень любопытны.

В кабинет вошёл седовласый, худощавый судебный работник пожилого возраста:

— Тонечка, дайте, пожалуйста, дело о Ляхе из Шостки. 86-я статья.

Он углубился в изучение, стоя у стола. Я поинтересовался:

— Лях из Мироновки?

— Да где их только нет, этих Ляхов, — добродушно ответил он.

— В селе Мироновка возле Шостки почти половина жителей — Ляхи. Ну и что он натворил? Хулиганство?

— Нет, хищение, — ответил судейский, вернул дело и ушёл.

Через некоторое время он вернулся, пропустив вперёд даму бальзаковского возраста, и вновь обратился к секретарше:

— Тонечка, разрешите у вас раздеть эту женщину?

Секретарша, ничего не ответив, наклонилась над столом, скрывая смех.

Оценив ситуацию, решил включиться в игру:

— Что, стриптиз? — спросил, повернувшись к вошедшим.

— От этих мужчин ничего другого не дождёшься, — улыбнулась судебная работница.

— ХЮИ заканчивали? — бросил я ей отрывисто.

— Как это? Нет… — опешила она.

— КИИ, КИИ… Обычно заканчивают Харьковский юридический институт, — пояснил я, глядя в бумаги.

— Нет, Львовский… университет, — растянула она слова.

— О, пани… А я — ЛТЭИ, — подвёл итог знакомства.

Седой судейский вышел. Она — следом, окинув меня удивлённым взглядом.

После их ухода попытался продолжить разговор с секретаршей. Но она отвечала односложно:

— Вы очень любопытны.

— А как называется ваша юбка?

— Это не юбка. А как называется — не знаю.

— Так вас зовут Антонина или Антинина?

Молчит.

— «Анти» — значит «против», — пояснил я.

Возвратив ей дело, вернулся в приёмную. Спрашиваю у другой секретарши:

— Какая фамилия у вашей подружки? Она мне как-то странно ответила: Юстиц-Антинина.

— Неужели она так сказала? — удивилась та.

— Точно не помню, но мне так послышалось.

Секретарша пропустила вопрос мимо ушей. Я продолжил:

— Так вы уже закончили ХЮИ или ещё учитесь?

— Ещё учусь. На третьем курсе. Но не в ХЮИ, а в ХЮА. С 1991 года институт переименовали в академию.

— А кто у вас из работников облсуда заканчивал юридический факультет Львовского университета?

— Таких нет. Все — Харьковский юридический.

— Ну и чему вас научили? Юстиция — это что?

— Правосудие.

— Какое ещё правосудие? Юстин, Устин — справедливость, по-латыни.

Больше вопросов не задавал. Коль со Львовского университета никого нет — ясно: работники облсуда меня просто разыграли.

Глава 9

Глава 9. Тризуб Нептуна

5 июня 1991 года

«Бог любит тройцу. Особенно — если это тройной удар по несправедливости.»

Эпиграф: «Бог любит троицу. И суд — тоже.»

Заседание коллегии. Адвокат наносит «удар тризубом». Победа. Символика украинского тризуба как финал.

Известный бог морей — Нептун — изображается с тризубом, напоминающим вилы-тройчатку. Аналогичный символ держит на плечах добродушный крокодил из сатирического журнала «Крокодил» — как винтовку в походе.

На заседании коллегии по гражданским делам в областном суде, где рассматривалась апелляция ответчика на решение районного суда, адвокат Сукач, к моему удивлению, наглядно продемонстрировала этот «тризуб» в действии. Её фронтальный удар по делу — статья 42 КЗоТ, пункты 1, 3 и 4 — оказался неотразим.

Макаренков прибыл на заседание вместе с начальником отдела облпотребсоюза Левадной. Я не удержался от шутки:

— Наконец-то равновесие сторон.

Но «противники» на моё замечание не отреагировали.

В отличие от предыдущих заседаний, здесь присутствовали зрители — человек двадцать. Войдя в зал, я обнаружил только одно свободное место и предложил его адвокату, шедшей следом. Она прошла мимо, не ответив, и заняла своё место за письменным столом на возвышении.

Председательствующий Фемининов Н.М. попросил представителей сторон пересесть. Мы с Макаренковым переместились на первый ряд, а Левадная устроилась позади него. В дальнейшем она участия не принимала, разве что шептала Макаренкову что-то на ухо.

Как и предполагала адвокат, меня особо не тревожили. Большинство вопросов адресовались Макаренкову. Он пояснил, что администрация не согласна с решением суда первой инстанции, поскольку Пелецкий якобы имеет самую низкую производительность труда и не создаёт судебных дел, которых КРУ в 1990 году создало около пятидесяти.

Фемининов заметил:

— Может, на тех объектах, где Пелецкий проводил ревизии, недостач, хищений и растрат нет?

Макаренков промолчал и продолжил:

— Пелецкий не заканчивал школы ревизоров и не обучался на курсах.

Фемининов перебил:

— Почему же администрация не посылала его на такие курсы?

Ответа не последовало.

— Его учёба в аспирантуре не связана с контрольно-ревизионной работой. Он обучается по специальности «бухгалтерский учёт».

Фемининов съязвил:

— Видимо, начальник решил: пока он не выучился — сократить, а то выучится и займёт его место.

Макаренков вновь промолчал.

— Вы утверждаете, что Пелецкий плохой работник, но предлагаете ему ого-го какие должности: председатель ревкомиссии, главный бухгалтер.

И снова — тишина.

Член коллегии Смирнова обратилась ко мне:

— А вас не смущает, как вы будете работать после восстановления?

— Нет, не смущает. Я уважаю Николая Анатольевича. В моём понимании они экспериментируют: как он может защитить диссертацию, если не может защитить свою должность? Запретить такие эксперименты я не могу.

Наконечная задала вопрос:

— У вас малолетние дети, а вы постоянно в командировках. Как воспитываете?

— Дети воспитаны. Дочь — отличница, учится в музыкальной школе. Сына тоже определим на скрипку — будет отличником.

Адвокат задала вопрос:

— У кого ещё из работников КРУ двое несовершеннолетних детей?

Я перечислил:

— У Гавриленка — один ребёнок. Швыдун платит алименты на одного. Гордиенко — тоже. Марченко незамужем, детей нет. У Лисянской — двое, но уже совершеннолетние. Ну, у кого ещё? — повернулся к Макаренкову.

Он не отреагировал.

— Ни у кого, кроме меня, нет преимуществ по п.1 ст. 42 КЗоТ.

Возражений не последовало.

Адвокат задала следующий вопрос:

— По вашей методике оценки эффективности ревизий — на каком вы месте?

— Второе. На первом — Медведева.

— Поскольку Медведева ушла из КРУ, Пелецкий — на первом месте, — обратилась адвокат к судьям.

Прокурор вопросов не задавал, поддержав решение суда первой инстанции. Судьи удалились в совещательную комнату.

С учётом того, что я был единственным «учащимся» в КРУ, имел преимущество по п.4 ст. 42 КЗоТ. Это был тот самый «тризуб», опровергнуть который невозможно.

Решение

«Настаивая на восстановлении, истец ссылается на более высокую квалификацию и производительность труда. Объективно, доводы подтверждаются: высшее образование, обучение на 4 курсе аспирантуры ЛТЭИ. Другие ревизоры — Бидоленко, Симоненко, Чайка — имеют только среднее специальное образование. Ответчик не доказал, что у истца ниже производительность труда. Для объективной оценки следовало сопоставить количественные и качественные показатели, чего не было сделано. Доводы кассатора голословны, не основаны на материалах дела.»

Определение:

«Кассационную жалобу облпотребсоюза оставить без удовлетворения. Решение районного народного суда от 13 мая 1991 года — без изменения.»

Макаренков и Левадная никаких заявлений не сделали. Это означало: дело завершено. В республику его никто толкать не будет.

Эпилог

Суверенное государство Украина исходит из символов: жёлто-голубой флаг и тризуб. Цвета радуют глаз своей скромностью, а тризуб — напоминающий корону — имеет глубокий смысл.

Заключение

История завершилась победой. Но главное — не восстановление на работе, а восстановление достоинства. Эта повесть — напоминание о том, что даже в самых бюрократизированных системах есть место для юмора, стойкости и правды.

Глава 10

ЧАСТЬ 10. ЭПИЛОГ, ВЫВОД И ПОСЛЕСЛОВИЕ АВТОРА

Эпилог. Трезубец, светящийся в темноте

После заседания коллегии, когда последние слова судей ещё не успели раствориться в воздухе, я вышел на улицу и почувствовал, что мир стал другим. Не потому, что решение было в мою пользу — а потому, что внутри что‑то изменилось. Будто позвоночник, который пытались сломать, стал только крепче.

В коридорах облсуда ещё долго стоял запах старого дерева, бумаги и человеческих голосов. Кто‑то проходил мимо, кто‑то кивал, кто‑то делал вид, что не замечает. Но я уже не был тем, кто пришёл сюда впервые — растерянным, измотанным, зажатым между бюрократией и собственной совестью. Я выходил победителем, но эта победа была не о должности.

Она была о праве оставаться собой.

На ступенях облсуда я остановился. Солнце стояло высоко, и в его свете мне вдруг показалось, что тень от перил напоминает трезубец — тот самый, что держал Нептун, тот самый, что стоит на гербе Украины, тот самый, что стал моим оружием в этой битве.

Трезубец — это три удара, три опоры, три истины: достоинство, профессионализм, правда.

И когда они сходятся вместе — даже самая крепкая система даёт трещину.

Я шёл от суда и думал: «Если трезубец может быть оружием Нептуна, то почему бы ему не быть оружием ревизора?»

Вывод. О том, что на самом деле было восстановлено

Эта повесть — не о судах. Не о статьях КЗоТ. Не о Макаренкове, Левадной или даже о Голубеве.

Это история о том, что человек имеет право на достоинство, даже когда система пытается убедить его в обратном.

О том, что юмор — тоже оружие, иногда эффективнее любых юридических формулировок.

О том, что стойкость — не дар, а выбор, который приходится делать каждый день.

О том, что правда не всегда побеждает быстро, но она всегда побеждает красиво.

И наконец — о том, что даже в самые тёмные времена можно найти свет. Иногда — в виде трезубца на гербе. Иногда — в виде улыбки адвоката. Иногда — в виде собственного отражения в зеркале, когда понимаешь, что выстоял.

Я был восстановлен на работе. Но главное — я был восстановлен в собственных глазах.

И если эта повесть хотя бы одному человеку поможет выстоять там, где кажется, что всё против него, — значит, она была написана не зря.

Послесловие автора

В каждой истории есть свой фронт, своя ночь перед боем, свой Т‑34, который идёт вперёд вопреки всему, и свой Скорпион, мерцающий в темноте, предупреждая об опасности. Есть свой Львов — каменный цветок, который не берут штурмом, и свой Нептун с трезубцем — символ равновесия, силы и справедливости.

Эта повесть родилась не в тишине кабинета, а в движении — между Сумами и С.-Будой, между кабинетами судей и коридорами юрконсультаций, между нервными ночами и короткими минутами просветления. Она родилась там, где человек сталкивается с системой и вдруг понимает: система — это тоже люди, со своими страхами, амбициями, слабостями и неожиданными проявлениями человечности.

У каждого из нас есть свой Скорпион — тот, что мерцает в ночном небе, напоминая: даже когда кажется, что всё спокойно, где‑то рядом уже собирается буря. Его красно‑белый свет говорит: «Держи строй».

Есть свой Т‑34 — внутренний танк, который идёт вперёд, даже когда дорога разбита, а вокруг — сплошные «тигры». Это не про броню. Это про решимость. Про то, что иногда нужно идти напролом, потому что иначе нельзя.

Есть свой Львов — город, который не разрушается. Город, стоящий веками, переживая империи, войны, правительства и реформы. Львов — это символ достоинства, которое не падает даже под бомбардировками. Если твоя позиция — камень, тебя не сдвинут.

И есть Нептун с трезубцем — тот, кто держит оружие не для нападения, а для равновесия. Трезубец — это триединство того, что помогает человеку выстоять: достоинство, профессионализм, правда.

Оглядываясь назад, я вижу не суды, не кабинеты, не бумаги. Я вижу путь, на котором рядом шли все эти символы — Скорпион, Т‑34, Львов и Нептун. Они не случайны. Они — части одного целого. Части меня.

Эта повесть — не о борьбе с администрацией. И не о юридических тонкостях. Она о том, что человек имеет право на достоинство. О том, что юмор — тоже оружие. О том, что стойкость — это выбор. И о том, что даже в самую тёмную ночь можно увидеть свет — если знать, где искать.

В небе — Скорпион. В сердце — Т‑34. В памяти — Львов. В руках — свой трезубец.

«Стойкость начинается там, где заканчивается страх и появляется собственный трезубец.»