Доброволець

Глава 1

Акт перший – Доброволець

Артобстріл закінчився. Нескінченна канонада важких гармат стихла. Пилюка від зруйнованих будинків осідає, але нечисленні мешканці, які залишилися в цьому місті, все ще сидять у підвалах і примітивних бомбосховищах, чекаючи наступу однієї зі сторін.

Колись це місто процвітало. Обласний центр торгівлі, освіти і культури. Великий університет в центрі, велична споруда. Тепер там лише руїни. Як і від театру. Тепер ніхто не побачить прекрасне, багато прикрашене майстрами минулого фойє. Лише уламки. Радіовежа і залізничний вокзал підірвані.

У передмістях по протилежні сторони розмістилися ворожі сторони, роблячи спроби штурму. Але не однієї не вдається закріпитися в центрі. І, сьогодні, знову, чергова спроба.

За рогом завалена житлова хрущовка. Навколо одні воронки. На щастя, сусідні споруди не постраждали. «Шукай!» – з тачки з'явився ніс такси. Маленькі лапи зістрибнули на асфальт, скинувши брезент, і гострий нюх почав свою роботу. Побігавши навколо уламків, собака полізла наверх і почала колупати бетонну плиту.

Через купи каміння здалася камуфляжна форма. На плечі розпізнавальні знаки військовослужбовця Республіки. Чоловік нахилився, щоб перевірити чи живий, але тіло сіпнулося, з-під плити з криком: «Помри, повстанський непотріб!» – був спрямований пістолет. Але офіцер забарився, а потім прошепотів:

– Привид?..

Розмальована маска і репутація рятувала йому життя не раз. Як виявилося, під мертвим тілом переховувався старший лейтенант. В одній руці він тримав пошарпаний часом пістолет, в іншій – гранату. Побачивши білий череп на чорній масці, він прибрав пістолет і дякував усім Богів, яких знав.

Мертвий товариш врятував офіцеру життя. Прийнявши на себе удар плити, його кістки не витримали. Лейтенанту пощастило більше – він із забоями, розбитою головою і придавленими ногами, але живий. Він зможе повернутися додому. У рюкзаку за спиною Привида було все, щоб надати першу медичну допомогу. Підняти плиту, яка придавила ноги офіцера, їм удвох не вдалося, а часу на розбір завалів не було. В небо полетіла сигнальна ракета, яка сповіщає війська про місцезнаходження пораненого. Залишається сподіватися, що армія прибуде сюди швидше, ніж повстанці.

Лейтенант повідомив, що в будинку було п'ять чоловік. Поки Привид обробляв рани, такса знайшла ще двох його товаришів. Ніхто з них не вижив. Похований під уламками будинку у одного стирчала лише рука без пульсу, в іншого спотворений череп. П'ятий, напевно, був на першому поверсі...

– Скажи, – почав лейтенант, – правда, що ти допомагаєш усім хворим і пораненим?

Привид мовчав.

– Про тебе стільки легенд. Кажуть, що ти надаєш медичну допомогу і нам, і повстанцям, і цивільним. Опиняєшся містичним чином там, де потрібен. Рятуєш безнадійних... І не маєш жодної медичної освіти!

– Все, що про мене кажуть, правда, – відповів з неохотою Привид, не відволікаючись від закріплення мертвого тіла в тачці. – Хіба що переказують історії, не показуючи свої гріхи. Правда, єдина моя медична освіта – військово-польовий підручник надання першої допомоги. Опиняюся в самій гарячій точці, бо не боюся смерті. Правда і те, що я збираю трупи і отримую за це гроші.

– Але за кого ти? На чиєму боці?

Привид подивився на офіцера. В очах читалася втома. Втома від нескінченної громадянської війни, крику агонії поранених з госпіталів і бойовищ, невиправданого кровопролиття. Від сотень, якщо не тисячі, смертей.

– Я? – забарився Привид. – Я люблю свою Батьківщину... Офіцер, я говорив і вашому командуванню, і повстанцям: єдиного чого я хочу – знизити кількість смертей у цій безглуздій війні.

– Чув, що тебе хочуть нагородити.

– Одна половина нагородити за допомогу військовим, інша розстріляти за допомогу повстанцям. Така ж ситуація з іншого боку фронту. Я доброволець, мені не потрібна нагорода.

Такса подала голос, який сигналізує про наближення військ. Свист вказав собаці, що вони йдуть. Вдалині чутні звуки бою. Значить, Привид іде туди, де в допомоги потребують поранені.

Акт другий – Морг

Стук в металеві двері.

– Хто завітав?

– Морган, відкривай! Свої... – до відповіді додався собачий гавкіт.

Двері відчиняються. З одного боку, стояв чоловік років сорока в білому халаті, гумових чоботах, рукавичках і масці. З іншого Привид з його вихованцем і тачкою з мертвими тілами.

– Знову двохсоті... Завозь, – Морган відчинив двері по ширше.

Морг одне з найогидніших місць, навіть без урахування трупного запаху. У будь-кого хто входить сюди пробігає холодок по тілу. А ось Морган тут живе. Він обладнав дальній кут під свої потреби, подалі від незговірливих сусідів. Ліжко, стіл з лампою, невеликий холодильник. Працював заклад від бензинового генератора в сусідній кімнаті. Товсті стіни і двері глушили його шум. Для умов, в яких знаходиться місто, це виглядає дуже комфортно.

– Перекладай тіла на столи, я поки підготую інструменти. Скільки сьогодні?

– П'ятеро, – відповів Привид, піднімаючи тіло з тачки, – Офіцер і двоє солдатів республіки, і двоє повстанців. Жетони не зняті.

– Добре. Тепер я «почаклую» над ними. Для тебе все як завжди: їжа в холодильнику, собачий корм поруч з …

Привид в цей час вже насипав корм таксі в одну миску, в іншу налив води. Потягнувшись, зняв рюкзак з припасами.

– Є новини з Великої землі? – Привид, спершись на стіну, сповз на підлогу. В руках банка консервів.

– Все по-старому, – розважливими рухами скальпелем лікар відкриває рани своїх «пацієнтів». – Політики з глузду з'їхали. Переважна більшість за продовження війни до самої «Перемоги». Населення поділилося на два табори: «За» і «Проти». Особливо радикальні наповнили воєнкоми. Інші пікетують парламент з криками «Мир Республіці!».

– У громадянських війнах немає переможців, тільки ті, хто програв. Щоб відновити місто з руїн піде рік, з урахуванням дефіциту бюджету – всі десять. А де гроші взяти? Не розумію, де у нашого президента голова, а де дупа.

– Війни завжди закінчуються.

– Ця затягнеться. Озирнись. Сторони окопалися і тільки й роблять, що обмінюються втратами в розвідгрупах і сталевим дощем з артилерійських снарядів. І так по всій лінії фронту. Позиційна війна може тривати вічність... Є новини від зв'язкового?

– Так, передав минулу посилку. Демократ, вкотре дякує тобі за службу. Правда припаси затримує. Скаржиться на паперову тяганину і розбиті дороги. Але частину все-таки приніс: трохи провіанту і бензину. Революціонер, як завжди, не багатослівний. Без проблем.

– Передай Демократові, що у мене кілька важких трьохсотих. Потрібна евакуація, бажано з «коробочкою». І революціонер, нехай своїх після Демократа забере. У них не все так паршиво.

Привид збирався йти, взявши свою частину припасів собою. Собака, поївши, чекала на килимку. Але доброволець зупинився поряд з дверима.

– Док, завжди хотів запитати. Чому ти тут? Ти не справляєш враження патріота або ентузіаста. Упевнений, є любляча дружина, десь на Великий.

– Гроші, як не дивно, – Морган закрив останнє тіло в холодильник. – Зарплата лікаря низька, хоч праця і шляхетна. А годувати сім'ю треба.

– Даремно я запитав. Не продовжуй.

– У місті багато снайперів обох сторін. Хоч їм наказано тебе не чіпати, хто знає, що їм на думку спаде. Потім скажуть шалена. Якщо так хочеться жити, міг би давно виїхати... Чий заклик почув ти?

– Агонії гарматного м'яса, – двері зачинилися.

Акт третій – Польовий госпіталь

"Де я?" – слабким голосом сказав солдат. Замість відповіді він відчув, що його обличчя почали облизувати і пролунав гучний гавкіт. Ледве розплющивши очі, він побачив таксу, що дивиться на нього величезними очима і жваво махає хвостом. Собака не могла встояти на місці: бігала навколо солдата, перебирала лапами на місці, а потім знову почала гавкати.

– Чую, – почувся недалеко голос. – Прийшов до тями солдат?

В цей же час військовий згадав, що він не вдома, а на фронті. Там, де вірити можна тільки своїм. Намагаючись дістати рукою до ножа в чоботі, він повернувся на спину. І закричав. Гострий біль подібно до ножа встромилася в бік.

Його знову повернули в колишню позу, людина вилаялась і звернулась:

– Хочеш, щоб рана відкрилася?!

Перед пораненим стояв хлопець років двадцяти п'яти або тридцяти. Середня статура, русяве волосся. Обличчя приховано маскою.

– Де я? Хто ти? – запитав солдат.

– Я Привид, а це мій польовий госпіталь. Ти в безпеці. Правила у мене прості: не шуміти і лінію не перетинати. Зрозумів? Який у тебе позивний?

Солдат кивнув і додав: «Горобець».

– Ну що ж, Горобець, ти щасливчик. Богу душу не віддав, і до обіду прокинувся, – відчувалося, що ця новина щиро обрадувала Привида.

– До речі, пан лікар, – звернувся голос з далекого кута кімнати, – що на обід?

– Овочевий суп, черствий чорний хліб і казна з яких часів тушонка.

Привид пішов, такса за ним. Тепер, коли у Горобця очі звикли до напівсутінків, він зміг оглядітися.

Приміщення просторе і темне, напевно, підвал. Світло давали тьмяні лампи на стелі, а обігрівали приміщення кілька багать, які тріщали позаду. Дим виходив через вручну зроблений димовідвод. Лежав поранений на матраці з м'якою підстилкою.

Близько найближчого багаття пошепки розмовляли. Одні з них підійшов і нахилився над пораненим:

– Горобець, дивлюся тобі добре дісталося...

– Сержант? – був би радісний крик, якщо не швидка реакція товариша.

– Тихо ти! Тільки позивні! Тут повстанці...

Сержант вказав на іншу сторону кімнати. Там було все також, що і на цьому боці. З десяток поранених, частина з яких лежали на матрацах, іншим доводилося сидіти на холодній підлозі. І відокремлювати дві протиборчі сторони тільки біла лінія на підлозі. І повстанцям явно дісталося менше, ніж солдатам.

– Сокіл, твоя група?

– Провал... Ми потрапили в засідку в районі кінотеатру.

– Хоч щось встигли? ..

– Першим убили радиста. Наступний постріл розніс рацію. Зозулю шкода. Тільки після учебки...

– Припинити розмови, – різкий голос позаду перервав товаришів по службі. – Подумайте про себе. Ви легко відбулися. Горобець з діркою в боці, а у тебе, Сокіл, в руці, але в обох куля на виліт і не зачепила кістки і органи. Такі рани швидко загоюються.

«Наш лейтенант черствий, як завжди» – подумав Горобець. Тридцятирічний лейтенант. Цинік. Ходячий парадокс – покірно виконує накази, але при цьому не ладнає з командуванням. Не боїться сказати навіть полковнику, що той дурень і його план приречений на провал, але, якщо накажуть, виконає завдання. Тому в умовах для росту звання він все ще лейтенант.

Сокіл повернувся до багаття і тихо сів. Лейтенант намагався підбадьорити солдатів. Але це важко зробити, коли розумієш істину – конфлікт скінчиться не скоро. І ті, хто дивився на них крізь приціл автомата сидять в парі метрів.

Повернувся Привид з провіантом. Сів на лінію посередині кімнати і поіменно підкликав до себе солдатів обох сторін. Тим, кому не можна було рухатися, підносили і годували їх бойові товариші. Раціон був маленьким, але одна банка тушонки на кількох людей приносила трохи радості.

– Сумно... – прошепотів один з повстанців, але в повній тиші було чутно на все приміщення. І правда, в госпіталі можна відпочити від стрілянини і вибухів, але зайнятися нічим.

– Все що я можу запропонувати, – відповів Привид, – це шахи.

– Краще, ніж просто плювати в стелю і чекати поки нас заберуть. Давай.

Це сказав повстанець з декількома медалями на камуфляжній куртці. Виглядає він стійкіше і зухвало, ніж інші. Це капітан Повстанської Армії. Нашивки з вепром на плечі. Одне з кращих підрозділів повстанської армії...

Привид вручив офіцеру шахи. Той же, на подив усіх, запропонував зіграти лейтенанту:

– Чому б не влаштувати Різдвяне перемир'я і не зіграти?

Лейтенант, мовчки, оглянув солдатів Республіки. Вони тільки знизували плечима і всім виглядом говорили: «Хіба є сенс відмовляти?».

Привид демонстративно дістав пістолет з кобури і звів затвор. Він не потерпить заворушень в своєму госпіталі, на що повстанець постарався зробити якомога більше доброзичливе обличчя:

– Це просто гра. І де ще мені вдасться поговорити з людиною по ту сторону лінії фронту?

Повстанець поклав дошку так, щоб лінія на підлозі проходила точно посередині дошки. Після вибору фігур гра почалася. Лейтенанту дісталися білі, капітану – чорні. Бійці хотіли посунутися ближче, щоб спостерігати за грою, але капітан попросив всіх тримати дистанцію і дотримуватися порядку.

Початок партії проходило в тиші, але через хвилину лейтенант перервав її:

– От мені цікаво... Чому йдучи на завдання, ти не зірвав розпізнавальні знаки?

– Після повернення лінь пришивати назад.

– Але ти так даєш мені розвіддані. І відразу хочеться поставити запитання: що тут забула еліта Повстанської Армії? Немає більш важливої лінії фронту? І напрошується відповідь: буде буря.

– Те ж саме можу сказати і про тебе. Нехай ти і зірвав свої погони, але, товариш лейтенант, за крупну жертву у нас призначають нагороду. Тобі варто краще ховати своє обличчя, Фенікс.

У лейтенанта здригнулися пару м'яз на обличчі, але він швидко взяв себе в руки.

– До того ж, – продовжив капітан, – якщо мої нашивки вселять страх в ваших солдатів, тим краще. Менше крові…

– Але кров ллється... За півроку лише згідно зі статистикою втрати, в районі п'яти тисяч. А за останні кілька днів скільки було вбито?

– У нас не менше. Ти ж не думаєш, що люди беруться за зброю просто так? – капітан почав перевіряти свої кишені на наявність сигарет, яких, на жаль, не виявилося, пачка була порожня. Лейтенант запропонував свої. Офіцер закурив. – Ти ж не з цієї частини країни, адже так, лейтенант? Втім, проблеми скрізь однакові. Їх тяжкість та бездіяльність місцевих органів влади привели до бунту. Ти стверджуєш, що ми ллємо кров... Але нам нічого іншого не залишалося.

– І як? Стало краще? Хліб дешевше? Підвищили зарплату? Може ціни на ЖКГ знизили? Або люди при владі стали краще?

Капітан мовчав, пильно дивився на дошку. Робить хід. Шах для лейтенанта.

– Ні, жодного з того, що ти сказав. Але це наш вибір! Найгірший з можливих варіантів, але це куди краще, ніж сподіватися на те, що у чиновника прокинеться совість і він займеться народом, який його обрав, а не набиванням свої власних кишень. Я брав участь не в одній демонстрації, підписував не один колективний лист і звернення. Але в підсумку тиша. Нас не чули. Глухонімих керівництво веде до повстань. Що ти на це скажеш? Що нам залишалося робити? Померти від голоду, тому що зарплату не платять який місяць? Або бути побитим на черговому розгоні мітингу?

Тепер і лейтенант закурив. Він захистив короля, але відповісти капітанові не зміг.

– А що потім? – продовжив повстанець. – Коли з іскри розгорілася пожежа і поліція не в силах впоратися, приганяють вас, щоб нас приборкати. І полилося ще більше крові. Подивися на своїх солдатів. Вони дуже юні. Їх веде почуття патріотизму, як і нас; почуття того, що з Батьківщиною щось не так, але пропаганда говорить, що проблема в Нас, але ж риба завжди гниє з голови.

– Ти хочеш запропонувати мені скласти зброю і дивитися, як Ви будете штурмом брати Парламент? Це ще сильніше погіршить ситуацію в економіці. Ти ж це розумієш, – тепер у небезпеці король капітана. Але капітан швидко виходить зі складного становища:

– Я хочу запропонувати... милосердя.

Солдати Республіки насторожилися, а лейтенанта ця фраза не вразила:

– Деякі з моїх солдатів були у вашому полоні і бігли. І розповідали про тортури і свинське ставлення. І ти мені пропонуєш милосердя?!

– Ти ж не дурень, – капітан на відміну від лейтенанта зберіг спокій, – Ти знаєш краще за мене – це витрати війни. Покалічити одного заради інформації, яка може врятувати десятки, якщо не сотні життів від смерті та інвалідності. Так це жорстоко, але така реальність. Або ти мені хочеш сказати, що в Республіканської Армії немає такого роду фахівців?

Після цих слів всі заспокоїлися. Лейтенант робить свій хід на шахівниці, зробивши глибоку затяжку.

– Припустимо, я тебе почув. Але поняття «милосердя» дуже широке. Точніше і без нездійсненних фантазій. Мені цікаво, що ти хочеш і можеш запропонувати...

– Моя логіка досить проста. Якщо Ми, Республіканська армія і Повстанська армія, складемо нашу зброю, будемо стояти на своїх позиціях і голосно заявимо: «Нам набридло за вас вмирати! Сідайте за стіл переговорів і домовляйтеся!», то мир настане швидше.

– А накази? Ми солдати, наше завдання виконувати накази. І швидше за все кожному з нас дадуть один наказ: «Займіть цей чортово місто!», Що тоді? Це зрада!

– Так, в цьому випадку перемир'ю кінець. На мене і на тебе зможуть натиснути, і ми будемо змушені йти вперед. Але до цього моменту якщо ми дамо один одному обіцянку на рівні наших підрозділів, що не один боєць під нашивкою орла з твого боку і з нашивкою вепра з моєї не буде принижений і будуть дотримані всі статті Женевської конвенції. І по можливості не вбивати один одного. Що ти на це скажеш?

Лейтенант гаявся і думав, оглядаючись на своїх солдатів. Потім сказав:

– Я не можу приймати це рішення самотужки. Солдати! Ви його чули. Голосуємо!

Капітан подав знак, що повстанці діють аналогічно. І вони почали піднімати руки. Навіть тяжкопоранені просили, своїх товаришів підняти їх руку, якщо самі не могли. Одноголосно. Солдати Республіки відповіли взаємністю. Лейтенант переконався в підтримці цієї ідеї і останнім, але теж проголосував «за».

Капітан простягнув руку лейтенанту.

– Ніколи не подумав би, що погоджуся з доводами повстанця. Ще й потисну йому руку, – два противника і міцне рукостискання.

– Ні. Ти тиснеш руку не повстанцеві, а я не офіцеру армії. Ми тиснемо один одному руки як громадяни Республіки, які хотіли одного – миру і процвітання Нашої Спільної Батьківщині.

Привид, дивлячись на цю сцену, щиро посміхався. Кілька годин тому вони були готові перегризти один одному глотки за свої ідеали, а тепер, поговоривши десять хвилин, уклали перемир'я об'єднані однією спільною ідеєю.

Це перший крок до Миру. Перший крок до того, що все так чекають.

Акт четвертий – Зіткнення

Перемир'я, укладене лейтенантом Республіканської армії і капітаном Повстанської армії, тривало кілька тижнів. За цей час воно принесло свої плоди. Підрозділи з завдань поверталися без втрат, кількість артобстрілів зменшувалася з обох сторін. Але...

– Ти щось знаєш про це? – Демократ пильно дивився на Привида. Дебелий прапорщик тилової служби Республіканської Армії. Особливо виділялися на його обличчі густі вуса і брови. Привид лише похитав головою. – Тоді слухай. Відсутність втрат на гарячій точці фронту викликало море чуток. До підрозділу Фенікса приставили військову поліцію.

Прапорщик продовжував свою розповідь, а за їх спинами солдати розвантажували вантажівку з провіантом і медикаментами. Все те, що Демократ заборгував за лікування солдатів.

– Ти знаєш, як би мені стали в нагоді ці ящики в минулому місяці? – змінив тему розмови Привид.

Після цих слів прапорщик обійняв добровольця і прошепотів йому на вухо :

– Ще знадобляться... Готуйся.

– Коли?

– Ти ж не дав закінчити. Наказу ще немає, але швидше за все завтра або днями. В тилах накопичилося постачання і резерви. Мої побратими говорять о важких танках і великокаліберної артилерії на інших частинах фронту. Думаю, все готувалося заздалегідь. Але це перемир'я лише прискорило процес підготовки. Поки ідеї Фенікса і його дружка капітана не просочили весь фронт, і солдати не відмовилися йти в атаку …

– А зараз які настрої?

– Військова поліція – ось який настрій. Може частина, а може і велика частина, підтримала б Фенікса, але зараз всі мовчать. Ніхто не хоче в тюрму за невиконання наказу. Ах да! – прапорщик покопався в сумці і протягнув Привиду картонну папку. – Ти ж знаменитість, в якійсь мірі. Тримай. Це тобі допоможе в майбутньому.

В папці було запрошення вступу до лав Товариства Червоного Хреста Республіки і розпізнавальні знаки.

– У військах є офіцери, які симпатизують тобі. І вони звернулися до Червоного Хреста для надання тобі юридичного захисту. Хотіли ще випустити статтю в газеті, але цензура не пропустила. Сказали, що погано впливатиме на бойовий дух. Але я чутки вже пустив.

– Все що я можу – це надання першої медичної допомоги. Я не лікар. Хіба я можу носити червоний хрест?

– Так, ти не лікар. Щоб стати лікарем треба довго і старанно вчитися. Ти волонтер, доброволець... – прапорщик поплескав хлопця по плечу і пішов до вантажівки. Солдати віддали честь. Розвантаження була закінчена, і вантажівка поїхала назад.

* * *

Попередження збулося через день. З раннього ранку почалася артпідготовка і тривала кілька годин. Після Республіканська армія пішла в наступ по всій лінії фронту. Симетрична відповідь послідував від повстанців. Наступ захлинувся. Найважчі бої в місті були на площі Свободи, дійшло до рукопашного бою. Не маючи переваги в живій силі, сторони відійшли до околиці і укріпились. Якщо раніше між арміями був ціле місто, то тепер лише сотня метрів.

– Контакт! Одиночна, на площі, – сержант оглядав мета через снайперський приціл.

Незрозуміло звідки на площі з'явилася фігура людини. Пригнувшись, він оглядав тіла, а в руках була арматура з білим прапором. На руці пов'язка з червоним хрестом.

– Фенікс, це Привид...

В одному з укриттів перебували кілька солдатів, лейтенант і майор військової поліції. Лейтенант хотів побачити своїми очима того, кого солдати вважали символом надії, але майор його зупинив. Кілька хвилин тиші... Її порушив гучний крик:

– МЕДИК! – після нетривалої паузи крик повторився. – МЕДИК! Мені потрібна допомога!

У відповідь тиша, тільки боязкі спроби солдат з обох сторін оглянути площу. Кожен боявся стати мішенню снайпера.

– У мене закінчилося кровоспинний засіб, – доброволець продовжував кликати на допомогу. – Боєць спливає кров'ю!

– Вася! Ти куди?! – крики вже пролунали з боку республіканської армії.

Привид обернувся. З боку республіканської армії до нього біг молодий фельдшер з піднятими руками. Хлопець років двадцяти перебігав з одного укриття до іншого пильно вдивляючись в позиції супротивника. Обидві сторони конфлікту готувалися до гіршого, напруга наростало.

Медик, діставшись до пораненого, впав поряд з ним.

– Боїшся? – звернувся Привид до юнака. – Це добре. Поранення в ногу, зачепило артерію. Треба зупинити кровотечу.

Фельдшер кивнув і поліз в наплічну сумку, дістав необхідний препарат, але, помітивши на пораненого нашивку з вепром, забарився.

– Це ж…

– Медичні працівники дотримуються нейтралітет, солдат, і надають допомогу всім постраждалим. Виконай свій обов'язок.

Секундний сумнів зник, солдат кивнув.

За надання першої допомоги крізь оптику спостерігали обидві сторони конфлікту. Вони очікували підступу, пострілу в спину або сигналу до нової атаки.

Привид за допомогою медичної носильної лямки поніс пораненого до повстанців, а фельдшер став надавати допомогу наступному пораненому.

– Поліція завжди знала, – сичав собі під ніс майор, вдивляючись в бінокль, – що цей Привид більш лояльний повстанцям, ніж Республіці.

– Пріоритети надання першої допомоги визначаються по тяжкості поранення, а не за кольорами на нашивки, – втрутився лейтенант, не відриваючись від бінокля.

– Можливо, а що ти скажеш зараз. Привид передав пораненого, але замість того, щоб повернутися, він з кимось там розмовляє і активно жестикулює, в тому числі і в нашу сторону. Може він передає повстанцям розвідувальні дані про нас. Адже ніхто і не побачив, як він опинився на площі …

– Майор, ви говорите дурість...

– Відставити, лейтенант! Я тут старший за званням, і ти будеш виконувати мої накази. Дивись, разом з ним на площу йдуть ще двоє... Сержант.

– Я, пане майоре.

– Ці повстанці не повинні підійти ближче до наших позицій. Зніми їх.

– Пане майор, якщо зараз вистрілити, то наші поранені бійці приречені, – втрутився лейтенант.

– Замовкни лейтенант. Сержант, виконуй наказ.

Сержант припав до прицілу. Дивився крізь перехрестя. Майор тиснув на нього, щоб він не забарився. Але солдат не вистрілив. Замість цього він склав руки на грудях, направивши ствол своєї снайперської гвинтівки в небо, і сказав:

– Згідно зі статтею шістдесят нашої священної Конституції, я, солдат Республіканської армії, відмовляюся виконувати завідомо злочинний наказ про вбивство людей знаходяться під захистом Женевської конвенції.

У майора ледве піна з рота не пішла. Він хотів застосувати вищу міру покарання по відношенню до сержанта, але його зупинив лейтенант, приставивши пістолет до його голови.

– Якщо помре сержант, то ти підеш слідом, а тепер, будь ласка, кинь пістолет, – майор підкорився. – Сержант, передай медичного взводу, щоб надавали допомогу пораненим на площі, а польовому госпіталю до додаткового прийому поранених.

Сержант побіг виконувати наказ. В цей час лейтенант зв'язався по рації з групою повстанців. Він сильно зрадів, коли йому відповів знайомий голос капітана. Вони домовилися особисто зустрітися в центрі площі.

– Різдвяне перемир'я? – простягає руку лейтенант капітанові.

– Різдвяне перемир'я, і начхати, що зараз середина жовтня, – посмішка і міцно рукостискання.

У цей час на площі надавали допомогу пораненим як армія, так і повстанці. Разом виносили поранених з поля бою. Разом.

Коли останнього пораненого відправили в тил, капітан і лейтенант запросили до себе Привида, і втрьох думали, що робити далі.

Епілог

З цього моменту було оголошено безстрокове перемир'я. Взаємне звернення лейтенанта і капітана до нації через Інтернет швидко поширилося по країні. Засоби масової інформації виступає за швидке припинення конфлікту збільшили аудиторію через газети і телебачення. Журналісти як місцеві, так і іноземні масово їхали на лінію фронту і брали інтерв'ю, а солдати і офіцери охоче з ними розмовляли.

Уряд отримавши звіти про непокору спочатку хотіли приховати цей факт, але незабаром довелося визнати – це бунт. На його придушення були спрямовані додаткові сили військової поліції з тих, хто підтримував військовий шлях вирішення конфлікту. Але це не принесло успіхів. Кількісна перевага об'єднаних сил повстанців і повсталих загонів армії було занадто багато і занадто добре озброєні. Поліція відмовилася виконувати самогубний наказ.

Тоді чиновники вирішили перекрити постачання, позбавити привілеїв і застосувати інші адміністративні важелі тиску. Розуміючи, чим це загрожує, лейтенант і капітан зібрали своїх людей, і беззбройними вирушили парадним маршем на столицю. По дорозі заходячи в кожне місто населення в більшості своїй зустрічала солдат урочисто. «Війна закінчилася» – говорили вони. Пацифістське настрій в країні зростала в геометричній прогресії.

Через два дні армія дійшла до столиці і зайшла в неї без бою. В цей час уряд повстанців, усвідомлюючи можливі наслідки, випустила заяву, в якій говориться, що вони готові на переговори і пошук компромісу у вирішенні кризи, що склалася.

Під тиском громадськості та іноземних держав, республіканський уряд також погодилася на переговори. Чиновники, які виступали за військовий шлях вирішення проблеми, подавали у відставку, депутати складали з себе повноваження, а президент особисто поїхав до повстанців, щоб очолити делегацію з врегулювання конфлікту.

Через кілька днів переговорів і дискусій був оголошений про підписання документа.

– Це війна – непробачна помилка, – говорив президент в спільній заяві сторін, яке транслювалося по всіх ЗМІ.

* * *

Через кілька років місто було відбудовано, поступово в нього стали повертатися жителі, які бігли від війни. Масова забудова принесла свої плоди. Найбільше часу зайняла реконструкція театру. Був відремонтований і відреставрований його історичний вигляд завдяки безлічі фотографій, які були зібрані будівельниками. Директор театру обіцяє, що в наступному місяці буде грандіозна вистава. Університет відновив свій первісний вигляд і в цьому році прийме за довгий час нових абітурієнтів. Діловий район отримав нові хмарочоси. Місто відновивло свою велич і прекрасний вигляд.

Колишні солдати повстанської армії підлягали амністії, і більшість з них брало активну участь в відновлення міст. Ніхто не міг уявити, що капітан за освітою архітектор. Лейтенанта перевели служити в даний регіон, він став інструктором для новобранців.

Привид ж зник. Маска приховувала його обличчя, а без неї він звичайний громадянин республіки, який, як і всі, хоче щастя. А якщо хто і знав його справжнє ім'я, то вони мовчали.