Я росту. Збірка казок

Хто розфарбував каченя

Ця книга БЕЗКОШТОВНА і не може ніким використовуватись для продажу.

©Усі права належать Ганні Рось.

Ілюстрації автора в обробці ШІ від ChatGPT4.

Хто розфарбував каченя

(казка для дітей 2-4 років)

У однієї качечки, що мешкала в місцевому ставку, народилося абсолютно біле каченя.

«Ох, ох, ох, - зітхала качечка, - як же ти будеш жити, коли ти такий білий?»

*

Каченя трішки підріс, він грав зі своїми темненькими сестрами-качечками.

- Давай грати в хованки! - говорили качечки, і каченя що було сил плив до очерету ховатися.

Сховається він за купину, а качечки його все-одно знаходять, сховається він за кущики, а качечка кричить: «Бачу, бачу».

Він же був такий білий, що його відразу було видно в заростях.

Сидить качечка-мама, мало не плаче. Поруч пропливав лебідь-шипун.

- Кіорр-кіорр, чого зажурилася, сусідко, - запитує.

А качечка каже:

- У мене каченя зовсім білий, як йому жити? Он, сестри підростуть, розлетяться, хто з ним захоче водитися? Зловлять його мисливці, він і в заростях сховатися не зможе.

- Я теж білий, - відповів лебідь-шипун, - не скаржуся. Мені кажуть - який гарний! А давай я твоєму синочку трохи дам фарби на ніс, він буде теж гарний.

Лебідь підкликав до себе білого каченя, потерся носом об його ніс, і ніс каченяти став яскраво-малиновим.

Сумує качечка, а тут гоголь пропливає, запитує:

- Кра-кра, чого, качечко, сумуєш?

- Так каченя у мене білий, як йому жити в ставку?

- А я йому на голові смужку зелену намалюю, ось пір'ячкам торкнуся. Ах, який гарний! - сказав гоголь, дивлячись на каченятка, і поплив далі.

Качка подивилася на свого каченя і продовжувала сумувати.

- Карр-карр, чого зажурилася, сусідко, - запитала жовта чапля, що гуляла на бережку.

- Так каченя у мене білий, чи не сховається в заростях, - відповіла качечка.

Жовта чапля каже:

- Я йому боки крильцями жовтими потру, у мене жовтої фарби багато!

Потерла жовта чапля каченя, стали його грудка і боки жовтими, а мама-качка все сумує і сумує.

*

Прилетів одуд.

- Уп-уп-уп, що ти, качечко, невесела? - питає.

- Каченя у мене білий, - відповідає качечка - не уживеться в ставку.

- Який же він білий? - каже одуд, - а я з ним смужками поділюся, чорно-білими. Їх у мене багато!

Потер одуд каченя і на ньому вималювалися смужечки. Гарний!

А строкатий голуб з дерева спостерігав, як білого каченятка розфарбовували. Підлетів до бережку, сів на гілку, каже:

- Гуу-гу-гу, качечко, я твоєму каченяті шийку пофарбую в фіолетовий колір, ось красень буде!

Пофарбував строкатий голуб шийку каченяті, качка дивиться, не впізнає свого каченя, навіть розгубилася.

Тут і голуба рибалочка прилетіла, каже:

- Піік - піік, що ви без мене каченя розфарбували? Я йому сині смужки на крильцях намалюю! І хвостик розмалюю!

Вона потерла крильце каченяти своїми синьо-блакитними крилами.

- Стій, стій! - зупинив її самець іволги, підлітаючи до компанії, - хвостик золотистий я розмалюю! Ось красень, ось красень! Фю-Тіу-Ліу, - заспівав він від радості.

*

Качечка дивиться на свого каченя, очам не вірить. Такий яскравий, такий чудовий!

- Ледве встигла, - сказала маленька малинівка, - дайте мені йому щічки мандаринові зробити!

Малинівка почала швидко фарбувати пір'ячко каченяті на щічках, примовляючи:

- Цик-цик, цик-цик. Чудово!

*

Качка підпливла до свого каченяти, він був справжній красень. Всі птахи дивилися на каченя і говорили:

- Дивовижно! Красень!

- Це мандариновий каченя, - сказала сова, яка з дерева спостерігала, як фарбували білого каченятка.

- Мандаринка! Каченя-мандаринка, - кричали птахи і плескали крилами.

*

Мама-качечка поправила каченяті пір'ячко на грудях і сказала:

- Просто красень! Дякую вам, сусіди дорогі!

Мандариновий каченя був дуже задоволений, адже мама-качка тепер їм пишалася.

З тих пір всі каченята качки-мандаринки мають таке яскраве пір’ячко.

Дзеркальце для рибки

(казка для 4-8 років)

Жила була дівчинка Маргариточка. На все літо вона приїжджала в гості до бабусі в сільський будиночок з садом біля озера. А в саду у бабусі цвіли маргаритки - улюблені квіточки дівчинки. І були у Маргарити друзі - кішка Сніжинка, качечка Мандаринка, овечка Ярушка, півник Петрушка. А ще в саду жив мураха, він поспішав, поспішав кудись і його прозвали Поспішайком. А в озері жила рибка, маленька така, Манюсею назвали.

Зібралася якось Маргарита з бабусею на ринок, кошик з лози приготувала для покупок, дала овечці травички, півничку зерняток, качечці жовточок, кішечці налила молочка і каже:

- Кішечка Сніжинка, ми з бабусею йдемо на базар, а ти залишаєшся за старшу, дивись за господарством, щоб ніхто не пустував.

- Мур, мур, - відповіла кішка, куштуючи молочко, - не хвилюйся, Маргариточка, пригляну.

Пішли бабуся з Маргаритою, а кішка по дому господинею гуляє, на віконце стрибне - квіточки нюхає, м'ячик знайшла - закотила під ліжко, побачила дощечку - кігтики поточила.

Підійшла кішка до дзеркала, а там її відображення. Понюхала кішка його і відображення її понюхало, лапкою подряпала по дзеркалу, і відображення подряпало. Зрозуміла кішка Сніжинка, що це її відображення.

Дивиться, милується: ах, які рожеві вушка, ах, який рожевий носик, ах, який блакитний бантик на шийці. Ось яка красуня!

Вийшла кішка на вулицю і говорить півничку:

- А я себе в дзеркалі побачила! І бантик свій бачила, і вушка! А ти бачив своє відображення?

- Я не бачив себе в дзеркалі, та де мені дзеркало взяти? Господиня, як в будинок увійду, віником жене.

Задумався півник Петрушка, пішов шукати, як себе побачити. Ходив, ходив, немає дзеркальця у дворі. Злетів півник на паркан, закричав:

- Ку-ку-рі-ку!

Дивиться півник, а у віконці його відображення. Пір'ячка жовті, зелені, сині, гребінець червоний, ай да красень!

Ходить Петруша по двору, кукурікає. Овечка травичку жувала і каже:

- Чого ти, півнику, розкукурікався?

- Я своє відображення у віконці побачив! Як в дзеркалі! Пір'ячко жовті, зелені, сині, гребінець червоний, ай да красень! А ти, Ярушка, бачила своє відображення? - запитав півник.

- Ні-і -і, - замекала овечка.

Спантеличена овечка, ходить по двору, дзеркальце шукає. І в траві шукала, і на стежці шукала - ніде немає.

Через калюжу овечка переступала і побачила в ній своє відображення.

- Ось моє дзеркальце, бе-бе. Ах, яка я, вівця, красуня, шерстка шовковиста, за вушками косички! Бе-бе-бе!

- Чого кричиш, Ярушка? - запитав мураха, поспішаючи з паличкою для будівництва будинку.

- А я себе, як в дзеркальці побачила! Шерстка шовковиста, за вушками косички! А ти себе бачив? - запитала овечка.

Задумався мураха: «А я своє відображення не бачив. А який я?»

Перейнявся мурашка, поспішав, поспішав, все дзеркальце шукав в садку, нічого не знайшов.

Так втомився мураха, що підійшов до куща полуниці роси з листочка випити. Дивиться, а там мураха.

- Це ж я! - зрадів мураха, - Ось моє дзеркальце! Щічки руді, вусики чорні. Ай, да, красень!

Побачила мурашку з озера рибка. запитує:

- Чому радієш, Поспішайко?

- А я себе в люстерко побачив. І щічки, і вусики. А ти себе бачила?

- Ні, - відповідає рибка, - Попливу, пошукаю дзеркальце.

*

Плавала рибка, плавала, ніяк не знаходить дзеркальця. Зустріла рибка в озері велику щуку, хотіла в її оці своє відображення побачити, так щука трохи рибку не з'їла, ледве від неї упливла.

Припливла рибка до бережку, а там сидять кішечка Сніжинка, півник Петрушка, овечка Ярушка та мураха Поспішайко.

- Ох, не знайшла я дзеркальця в озері, - скаржиться їм рибка, мало не плаче.

Задумалися друзі, як рибці допомогти, як же їй побачити своє відображення?

Каже овечка:

- А давайте її віднесемо до калюжі, рибка і побачить своє відображення.

- Що ти, - каже мураха, - її по повітрю не можна носити, - вона ж у воді дихає, - я їй принесу крапельку роси, вона і побачить себе.

Побіг Поспішайко до куща полунички, взяв росинку з листочка, та тільки не доніс її, випарувалася крапелька на сонечку.

- Що ж робити? - задумалися друзі.

Тут припливла качечка Мандаринка, та не сама, а з яскравим, ошатним каченям.

- Що ви такі сумні? - запитала качечка.

Кішка Сніжинка відповідає:

- Я побачила своє відображення в хазяйському дзеркалі, півник Петрушка - у віконці, овечка Ярушка - в калюжі, мураха Поспішайко - в крапельці роси, а рибка своє відображення не бачила, немає у неї дзеркальця.

- А ти своє відображення бачила? - в свою чергу запитала качечку овечка Ярушка.

- А чого мені шукати дзеркальце? Я кожен день своє відображення бачу в озері, як в дзеркалі. А подивіться на відображення мого дружка.

Всі глянули на гладь озера і побачили відображення не тільки качечки Мандаринки, але і її дружка. Пір'ячко його переливаються, грудка фіолетова, бочок золотий з чорно-білими смужками, хвостик помаранчевий, дзьобик малиновий. Ось так красень!

- А як же рибці Манюсі побачити відображення? Вона в озері плаває, а відображення не бачить, - запитав півник Петрушка.

- Простіше простого, - відповіла Мандаринка, - нехай рибка вистрибне з води і побачить себе.

Почула рибка, хвостиком від води відштовхнулася і вистрибнула. Рибці так сподобалося своє відображення, що вона стрибала ще і ще, і милувалася собою: черевце сріблясте, спинка чорна, бочок блакитно-золотий, плавнички блакитні. Ах, яка красуня!

Друзі дивилися, як рибка вистрибує з води і весело сміялися.

Тут і Маргариточка з бабусею прийшли з ринку. А в кошику частування для друзів. Дивиться дівчинка, а її друзі на бережку озера. Пішла до них Маргариточка і побачила, як рибка Манюся з води вистрибує. Друзі сміються і Маргарита розсміялася.

А ви бачили коли-небудь, як рибки з води вистрибують?

Їжачки, понаїжачки

(казка для дітей 5-10 років)

На одній лісовій галявині жили звірі своєю громадою. Був у них головним великий ведмідь, Потапович. Його міцний стіл стояв під величезним дубом, який давав тінь під час літньої спеки. Ведмідь сидів за столом, рахував на рахівницях, скільки жителів в громаді, кому скільки малини зібрати, кому яблук, меду дати.

Жили в громаді своїми родинами білки, зайці, їжаки, миші, а ще хитрий лис, старий бобер, сова з совенятами та сорока.

Жили вони в цілому дружно, один одному не заважали, допомагали, тільки на хитрого лиса ображалися.

*

Якось у сусідньому березовому гаї, де жила інша громада, сталася пожежа. Багато там берізок, кущів, трави погоріло. Бігли, рятуючись, звідти звірі, куди очі бачили.

Щоб такого не було на їх узліссі, вирішив ведмідь Потапович провести навчання, як пожежу гасити, а краще зовсім не допускати її.

Каже ведмідь сороці, яка у нього секретарем була, помічником одним словом,:

- Облети, сороко, громаду, та скажи всім збиратися у дуба, будемо вчитися, як відра зберігати, як воду зі струмка носити, як лопатою пісок кидати, як діток від лісової пожежі рятувати. Все зрозуміла? - питає.

- А що казати? - замислилася сорока.

- Говори, йдіть, Потапович до дуба кличе.

*

Полетіла сорока, бачить: заяче сімейство обідає.

Кричить сорока зайцям:

- Ідіть до дуба, Потапович кличе!

- Зараз прийдемо, ось тільки зайчат нагодуємо і прийдемо, - відповідає зайчиха.

Летить сорока далі, дивиться, лис газету читає. Кричить сорока:

- Іди, лисе, до дуба, Потапович кличе!

- Скажи, прийду, ось тільки газетку дочитаю, - відповідає лис.

Летить сорока далі, раптом бачить: сімейство чужих їжачків на їх галявину йде. Всі замурзані, в сажі, явно погорільці, та ще й пожитки на візку везуть.

Сорока вирішила: ось так новина, я її перша всім розповім! Летить сорока, кричить:

- Їжачки, понаїхали їжачки!

- Які їжачки? - кричить у відповідь білка. - Куди понаїхали?

А сорока далі полетіла, кричить:

- Їжачки, понаїхали їжачки!

- Що стрекочиш, сороко? - запитує бобер.

А сорока не слухає, далі летить. Так вона поспішає першою новину розповісти, що слова ковтає. Виходить у неї:

- Їжачки, пона ... їжачки! Їжачки, понаїжачки!

Облетіла сорока всю галявину, такого переполоху наробила!

- Що за «понаїжачки»? - дивуються звірі.

- А, ну, підемо до дуба, дізнаємося, що сталося.

А їжачиха варила грибний суп їжачкам до обіду, та так злякалася, думала, щось з їжачками.

Кинула вона суп варити, побігла до дуба.

*

Зібралися всі жителі громади у дуба, дивляться - стоять з пожитками їжачки-погорільці з сусіднього гаю.

- З чим завітали? - запитує їх ведмідь Потапович.

- Ми погорільці, з березового гаю, прийміть нас до своєї громади, дозвольте у вас жити, - попросив їжак, глава сімейства.

- Ой, ой, ой, - закричала їжачиха, мешканка узлісся, - якщо ви ще тут оселитеся, зовсім голодно буде, ми в цю зиму ледве-ледве протягнули. Осінь була суха, грибів мало, горіхи не вродили, ледве кінці з кінцями зводимо. А жити тут будете - і ми, і ви голодувати будете.

- А де ж їм жити? - заступився лис. - Нехай живуть!

- А тобі лисе, аби нових жителів, а потім будеш їжачків красти і їсти їх! - закричала їжачиха. - Куди мій їжачок в минулому році подівся?

- Чи не їв я твого їжачка, - відповів лис, - дивитися треба за своїми їжачками!

- Як же, і на мишей не полював? - запищала мишка-мати. - Скільки мишей переловив.

- І мишей я не їв, а їжачки-погорільці нехай живуть! Мають право! - не вгамовувався лис.

- А їжачиха правду каже, - підтримала білка, - ми теж гриби збирали, мало їх було. Треба щось придумати, як і їжачкам допомогти, і як самим не голодувати.

- А давайте, я їм рибу ловити буду, нехай рибу їдять, - запропонував бобер.

- А їжачки рибу не їдять, - втрутилася сова.

- Так, задача, - Потапович почухав потилицю. - Треба щось придумати.

- Їжачки, понаїжачки! - не вгамовувалася сорока.

Вона вирішила нагадати, що це вона перша принесла таку новину.

- Зате трави у нас багато, - сказала зайчиха, - нехай трав'яні супчики варять, а ми травичкою поділимося.

- Та хіба травою вони наїдяться! - схлипнула їжачиха. - Дивіться, скільки дітлахів, вони ж ростуть, їх годувати треба!

Зажурилися звірі, задумалися, як погорільцям допомогти. Сова, яка жила прямо на дубу в дуплі, говорить:

- А чого тут думати? Треба їхній гай від лісової пожежі відновити, тоді не доведеться нікому голодувати. На удобреній землі все швидко оживає і виростає.

- Точно! Молодець, сова! - похвалив ведмідь.

- Ах, як добре, відновимо, допоможемо, - зраділа їжачиха, - а зараз ходімо до нас, я супу наварила цілу каструлю, будемо їжачків годувати.

Забрала їжачиха до себе всю їжакову сім'ю погорільців: маму, дітей, бабусю, а тато залишився.

*

- Давайте візьмемо лопати, відра і підемо прямо зараз гай розчищати. Затягувати не можна, час весняний, сприятливий для посадки рослин. Всі за інструментом, збір через десять хвилин! - скомандував Потапович.

- Ох, а мені кашу варити на котлі, годувати всіх працівників, - сказала сорока, одягаючи фартушок і косиночку.

Зібрали інструменти звірята і попрямували в сусідній гай. А там, травичка вигоріла, берізки повалені, кущі обгорілі.

А кабан, житель березового гаю, побачив помічників, вирішив в гай повернутися.

- Нічого, нічого, - сказав кабан, - зараз навалимося, порозчищаємо, краще колишнього буде.

Взялися звірята працювати. Зайці граблями травичку згрібають, ведмідь колоди обгорілі забирає, кабан землю розпушує, сова обгорілі кущі обрізає, мишки травичку нову сіють, поливають, гриби розсаджують.

Навіть лис одягнув білі рукавички та гілки збирає. А білочки накопали молодих берізок і з їжаком-погорільцем, садять новий гай. Весело працюють, дружно.

- Ой, дивіться, - сказав кабан, - бобер нові колоди тягне, піду, допоможу.

Притягли вони колоди.

- Будемо їжакам новий будинок будувати, - каже бобер, - лисе, цвяхи неси, у тебе їх повна коробка.

- Чи не повна, а менше, - сказав лис, - але, добре, принесу, не шкода.

- А я пилку принесу, - сказав заєць.

Поляну розчистили, все посадили, давай разом новий будинок будувати. Заєць пиляє колоди, кабан підносить, ведмідь піднімає, бобер укладає, лис гвіздки забиває.

Побудували новий будинок, краще колишнього. А мишенята вже вікна фарбують. Білки під вікнами полуницю посадили, а полити чим?

- Який двір без колодязя, - сказав кабан і давай землю рити, воду шукати. І знову дружньо звірята колоди пиляють, колодязь будують. А сова відро подарувала, підв'язали відро мотузкою, в колодязь опустили, витягли ціле відро холодної смачної води. П'ють звірі, радіють праці своїй.

А тут сорока прилетіла, хотіла всіх до обіду запросити та новий будинок для їжачків побачила. О це так новина! Полетіла назад, їжачисі з дітьми новину розповісти:

- Їжачкам, понабудували їжачкам! Їжачкам, пона ... їжачкам!

Їжачиха, нагодувавши своїх гостей, мила посуд після обіду. Бабуся їжачиха допомагала, витирала посуд рушником.

- Сорока знову новину на хвості принесла, - сказала їжачиха. - Що ще трапилось?

- Їжачкам, понабудували їжачкам!

- Що набудували? - здивувалися їжачки.

Але сорока тільки і скрекотала:

- Їжачкам, понабудували їжачкам! Їжачкам, пона ... їжачкам!

*

Вирушили їжачки в гай. Прийшли, а там - новий будинок з криницею!

- Рідні ви мої, - розчулилася їжачиха-погорілиця, - спасибі вам!

- Ура! - кричали їжачки, - у нас новий будинок!

- Ах, які гарні сусіди! - заплакала бабуся-їжачиха.

*

Тут сорока згадала, що вона обід зварила.

- Запрошую всіх на обід! - затріщала сорока. - Всіх на обід!

Звірі вимили руки після роботи водою з криниці, вмилися і дружно пішли на галявину, під високий дуб. Близько дуба вже стояв повний казан каші.

Сорока всім кашу роздавала та добавку пропонувала.

Раділи звірі, які вони дружні, яку вони добру справу зробили, і своїх їжачків не образили, і сусідам допомогли.

- Ви, сусіди, приходьте до нас в гості частіше, - запрошував Потапович.

- А ви до нас приходите за водою колодязною, - запрошував їжачок-тато.

*

Пройшов місяць. Вже ніщо не нагадувало в березовому гаї про пожежу. Природа ожила, піднялася висока трава, підросли гриби, зріла малина, а берізки вкрилися молодими зеленими листочками. Бабуся-їжачиха в'язала шкарпетки своїм внучатам, мама-їжачка поливала полуницю, тато-їжак носив воду.

*

І на узліссі життя йшло своєю чергою. Розумна сова вчила своїх дітей, щоб вони виросли такі ж розумні. Їжачиха показувала їжачкам, як розрізняти гриби: опеньки, рижики, маслюки. Лис читав газети, бобер будував греблю, а ведмідь Потапович сидів за своїм столом і рахував на рахівницях.

Тут сорока побачила, як на галявині з'явилася сімейка їжачків. Вони несли великий кошик полуниці.

«Я перша дізналася новину!» - зраділа сорока і полетіла скрекотати:

- Їжачки, понаносили їжачки! Їжачки, пона ... їжачки!

- Знову сорока новини розносить, - жартували звірі, - напевно, їжачки прийшли.

- Підемо дивитися, - сказала зайчиха.

Зібралися звірі під дубом, а там цілий кошик полуниці.

- Це вам, спасибі за вашу ласку, - сказала мама-їжачиха.

Сорока перша спробувала полуницю, соковиту, солодку.

- Їжачки, понадавали їжачки, - тріщала сорока, - їжачки, пона ... їжачки!

Звірі весело сміялися.

Вова – добрі справи

(для дітей 6-10 років)

У нашому будинку живе Вова, він вчиться в четвертому класі. А ось така історія трапилася з Вовою, слухай.

Розпочався навчальний рік, але Вові вчитися ніяк не хотілося. Звик Вова влітку хуліганити, а тут за партою сидіти треба, уроки вчити.

Бабусі сиділи на лавочці біля під'їзду і спостерігали за всіма витівками Вови.

*

Якось вранці Вова вийшов з під'їзду, а тут руда кішка сиділа на ганку зі своїм маленьким кошеням та їла кашу, якою її почастувала господиня. Хотів Вова кішку ногою штовхнути, тільки замахнувся ногою, а тут бабусі з лавочки:

- А ну, не чіпай кішку, бач, шибеник який!

- Я її не чіпав, вона сама лізе під ноги! - огризнувся Вова.

Пішов Вова далі, дивиться, чотирирічна Олечка малює на асфальті.

- Що це? - запитав Вова.

- Це будиночок, - гордо відповіла Олечка.

- Ха, ха, ха, - засміявся Вова, - це дурниця!

- Це не дурниця, - образилася Оля, - це будиночок!

Пішов Вова, а за ним слово «дурниця» ув'язалося. А не знав Вова, що за ним тягнеться вже цілий клубок з поганих вчинків і слів, немов тінь його. Зачепилася і «дурниця» за ногу Вови, навіть спіткнувся Вова, мало не впав.

Дивиться Вова, тут малюки в ворота м'яч забивають, промахнувся малюк Сергійко, м'яч покотився повз ворота.

- Мазило! - сказав Вова, - вчіться, малявки!

Забрав Вова м'яч, та як вдарить по воротах, що впав малюк Данилка, вдарився, плаче.

Пішов Вова далі, не знає, що вже і слово «мазило» за ним тягнеться.

Йде Вова в школу, то дівчинку за косу смикне, то хлопчикові підніжку підставить. Малюки ображаються, а Вові смішно, тільки хихикає. «А не піду я в школу, - подумав Вова, - нехай Марі Ванна сама нісенітниці вчить». Ось уже і слово «нісенітниця» за ним ув'язалося позаду.

І звернув Вова на будівництво. Це завод будували, будували, та так і не добудували. Йшов Вова по вузькій дощечці, а «дурниця» його так переважила, як гиря, і впав Вова в яму. Бачить, мотузка стирчить, хотів було за неї вхопитися Вова, а «мазило» мотузкою грає, в руки Вові не дає. Тільки Вова почне по землі дертися, а його «нісенітниця» назад, в яму тягне.

Забруднився Вова в ямі, ніяк вилізти не може, прикро йому. Стало темніти, страшно Вові, а тут хтось говорить:

- У-у-у! - як пугач ніби.

- Допоможіть! - кричить Вова, та ніхто його не чує, хороші діти вдома після школи сидять, уроки вчать, мультфільми дивляться.

*

Прийшов тато з роботи:

- Де ж Вова? - дивується, - піду його шукати, - мамі каже.

Взяв тато ліхтарик, вийшов на вулицю, а тут Марія Іванівна, вчителька Вови.

- Де Вова? - питає, - його сьогодні в школі не було.

- Немає його вдома, - відповів тато, - пропав Вова.

- Я з вами його шукати піду, пошукаємо його на будівництві, - запропонувала Марія Іванівна.

*

Пішли вони вдвох на будівництво.

- Вово! Вово! - звуть.

Зневірений і знесилений Вова зовсім не надіявся на допомогу. Сидів він в страху, як мишеня в кут забився. Почув він голос тата.

- Я тут! – кричить. - В ямі, витягни мене!

Підійшли Марія Іванівна і тато до ями, тато мотузку опустив. Марія Іванівна ліхтариком світить.

- Тримайся міцніше, - тато каже, - я буду тягнути.

Тягне тато за мотузку, не вистачає сил у Вови вилізти з ями. Тут Марія Іванівна на допомогу прийшла, руку простягнула, витягнула Вову.

- Ех, Вово, Вово, - тільки з докором сказав тато.

Марія Іванівна взяла чисту носову хустку і витерла обличчя Вові.

- Вово, пора дорослішати, - сказала Марія Іванівна, - ми так злякалися за тебе. А якби ми тебе не знайшли?

Вова представив, що було б, якби він просидів в ямі всю ніч. Ой, як добре, що його знайшли!

- Спасибі вам, - тихо сказав Вова.

- Що я чую, Вова сказав «спасибі», - сказала Марія Іванівна, - я давно не чула від тебе добрих слів.

- Я обіцяю, що слова будуть тільки добрі, - Вова більше не хотів дружити зі своїми старими злісними словами-тінями.

*

Наступного ранку бабусі на лавочці від подиву оніміли. Дивляться, Вова вийшов з під'їзду, кішці з кошеням молока налив.

- Здрастуйте, бабусі, - каже.

- Здрастуй, Вово, - відповідають бабусі.

- Давайте, я цей цвях на лавочці міцніше заб'ю, - запропонував Вова, - а то зачепитеся за нього, сумку порвете.

- Забий, Вово, ай, да молодець! - хвалять бабусі, а Вові приємно!

- Олю, на тобі кольорову крейду, малюй, я вже виріс і мені вона не потрібна! - каже Вова.

Оля крейду взяла. Красиві, різнобарвні, тепер біля її намальованого будиночка можна намалювати зелене дерево, жовте сонечко, рожеві квіточки!

- Дякую, Вово, - дякує Олечка.

*

- Малюки, забивайте мені м'ячі, - запропонував Вова, - я на воротах.

Малюки голи забивають Вові, радіють, а Вова спеціально піддається, голи пропускає.

- Досить, досить! - сказав Вова. - Мені в школу пора, за знаннями! А сьогодні на географії Марія Іванівна буде про мандрівників розповідати.

- А нам розкажеш? - запитують малюки.

- Увечері після школи розповім, - пообіцяв Вова.

*

А бабусі на лавці Вову не впізнають. Зовсім інший хлопчик став, ввічливий, слухняний.

А погані слова назавжди покинули Вову, він уже не хотів з ними дружити, і погані вчинки робити більше не хотів. Вова зрозумів, що це дуже приємно, коли робиш добрі справи, а люди тобі дякують. Вова то сумку бабусі піднесе, то сміття винесе, то бур'яни вирве, то малюкам історії розповідає, то велосипед відремонтує.

Люди так і стали його називати «Вова - добрі справи».

А географія стала улюбленим уроком Вови. І мрія у нього з'явилася - стати мандрівником.

Що написано на обличчі

(для дітей 6-10 років)

Батьки Оленки були археологами і цього літа вони їхали на розкопки стародавнього поселення. Оленку вони з собою взяти не могли і тому відвезли її до бабусі в село на все літо.

- Вчи літери, донечко, і пробуй читати - сказала їй мама на прощання, - слухайся бабусю.

Восени Оленці йти в перший клас, а вона ще не всі букви вивчила.

Бабуся у Оленки була вчителька. Бувало, влітку кличе Оленку:

- Онучко, йди букви повчити!

- Бабусю, скоро прийду, - відповідає Оленка, а сама з подружками грає.

Бабуся знову:

- Оленко, йди, почитаємо!

- Бабусю, ми тільки грати в хованки почали, - каже Оленка.

Ніяк не знайде вона час повчитися, то з подружками на річку йдуть, то в м'яч грають, то в піску замки будують, то на гойдалках катаються.

Так і літо пройшло непомітно.

*

Тридцятого серпня тато і мама приїхали на машині за Оленкою забирати її в місто.

- Як ти виросла, доню, - мама радісно обіймала Оленку, - і щічки рожеві!

- Сільські продукти і свіже повітря явно пішли на користь, - зауважив папа, цілуючи Оленку в щічку.

- А читати навчилася? - запитала мама.

Дівчинка опустила очі. Бабуся каже:

- Її не посадити за уроки, за іграми ніколи.

- М-да, - багатозначно сказав тато.

*

Наступного дня мама з Оленкою вирушили до магазину, купили шкільну форму, білу ошатну блузку і нові черевички, тому що колишні вже були малі. Портфель був куплений ще навесні з усім шкільним приладдям.

*

І ось настало перше вересня. Папа пішов на роботу, а мама з ошатною Оленкою вирушили до школи.

На шкільній лінійці діти познайомилися зі своєю вчителькою.

Коли закінчилося урочисте відкриття нового навчального року та пролунав перший дзвінок, діти всім класом пішли до класної кімнати.

Оленка сіла на першій парті біля дверей разом з дівчинкою Тамарою.

Зоя Петрівна, так звали вчительку, зачитувала прізвища дітей і вони вставали з місця, відповідаючи:

- Я.

Коли Мишко Вовчик встав з-за парти, щоб привітатися з вчителькою, у нього впала дерев’яна лінійка, він підняв лінійку, а у нього випали олівці. Діти весело засміялися.

- А тепер, діти, ми перевіримо, як ви знаєте букви, - сказала Зоя Петрівна.

Вона показала білий аркуш паперу, на якому була велика буква.

- Яка це буква?

- А- а, - закричали хором діти.

Оленка теж знала цю букву.

- А ця? - вчителька показала іншу букву. - Хто відповість?

Мишко підняв руку.

- Кажи, Мишко, - сказала Зоя Петрівна.

- Це «Т», - відповів Мишко.

- Молодець, - похвалила вчителька.

Оленка цю букву ще не вивчила, їй було соромно. А Тамара трохи сховалася під парту.

- А це яка буква? - вчителька показала іншу букву.

- «М», - закричали діти.

- А це? - запитала Зоя Петрівна.

- «З», - відповів Іванко.

- Діти, а де наша Тамарочка? - запитала вчителька.

- Вона сховалася під парту, - відповів Женя і діти дружно засміялися.

- Тамарочко, йди сюди, - запросила її вчителька. - Діти, не треба соромитися, якщо будь-які літери ви не знаєте, - продовжувала вчителька, - ми прийшли, щоб вчитися. Все вивчимо, навчимося читати, писати, рахувати. А Тамарочка буде у нас сьогодні чергова. Після першого уроку ви підете додому, а Тамарочка перевірить, щоб ви не забули свої портфелі. А завтра буде чергувати Оленка.

*

Пролунав дзвінок, діти вирушили по домівках.

Мама зустрічала Оленку біля школи.

- Як справи в школі? Сподобалося? - запитала мама.

- Сьогодні чергувала Тамара, а мене призначили черговою на завтра. А Тамара літери не знає, вона під парту ховалася, - відповіла Оленка.

- А ти хіба всі букви знаєш? - запитала мама.

- Ні, мамо, а давай повчимо літери.

- Давай.

Звичайно, Оленці було соромно не знати букви.

Кожного дня після школи, коли діти йшли гуляти на вулицю, вона після обіду сідала займатися.

*

Пройшов місяць.

Якось на уроці Зоя Петрівна запитала:

- Оленко, розкажи, які ти бачиш літери.

- М, И, Р, - сказала Оленка, - мир!

- Молодець! - похвалила Зоя Петрівна. - Сьогодні отримуєш п'ятірку.

Оленка летіла додому, як на крилах. Вона відкрила двері і з порога закричала:

- П'ятірка! П'ятірка!

- Розумниця моя, - зраділа мама і обняла доньку, - бачиш, займалася старанно і ось тобі нагорода за працю.

- Мамо, давай ще займатися, - запропонувала Оленка.

- Ні, дорогенька, ти відпочинь, пообідай, а потім і справі час, - відповіла мама.

- Справі час, потісі годинку, - відбарабанили Оленка.

Увечері тато прийшов з роботи і побачив, що донька сидить за підручниками.

- Тато, я п'ятірку отримала! - похвалилася Оленка.

- Раз так, у неділю підемо в цирк, - пообіцяв татко.

*

У наступні дні Оленка ще отримала дві п'ятірки.

У неділю, сидячи на виставі в цирку, Оленка із задоволенням думала, як добре старанно вчитися, і батьки радіють, і хвалять, але головне - самій дуже приємно.

Дівчинка дивилася веселу виставу, на швидких конячок, на повітряних акробатів, на спритних клоунів, що жонглювали м’ячиками.

А в перерві веселий клоун ходив по холу з коробкою і кричав:

- Сюрприз для старанних діточок! Сюрприз для старанних діточок!

- Що у мене в коробці? - запитав клоун Оленку.

- Морозиво! - відповіла вона, прочитавши назву на коробці.

- Правильно, отримай, - клоун простягнув їй морозиво.

- Звідки клоун дізнався, що я старалася і отримала п'ятірки в школі? - запитала вона у тата.

- Так у тебе на обличчі написано! - відповів тато.

- А коли я букв не знала, теж було написано? - запитала Оленка.

- Звичайно, - сказав тато, - а тепер написано - Оленка вміє читати. Ти ж прочитала напис на коробці - «Морозиво».

Оленка їла солодке прохолодне морозиво і сказала татові:

- Як добре, що у мене на обличчі написано, що я вмію читати.

- А ще у тебе на обличчі написано, що ти любиш морозиво, - засміявся тато.

Оленка теж посміхнулася та лизнула солодке морозиво.

Про Дашу та Машу

(для дітей 6-10 років)

Даша жила з батьками в невеликому селищі поблизу річки. У неї був брат Бориско. Він був на два роки молодший за Дашу. Батьки Даші працювали на залізниці, мама працювала провідником і часто бувала у від'їзді.

Бабуся Ліза, яка жила з ними, брала на себе всі турботи про дітей. Вона завжди прагнула приготувати щось смачненьке для онуків, враховуючи їх скромний сімейний дохід.

То бабуся спече смачні оладки, то пиріжки з картоплею. Харчувалися вони скромно, суп та каша - їжа наша. Але діти завжди були ситі і задоволені.

А просту їжу бабуся приправляла доброю казкою. Бабуся Ліза була гарна оповідачка.

Останнім часом в їхньому селищі почали рости, як гриби, великі будинки. Це городяни купували землю і будували заміське житло.

Один такий будинок виріс і біля будиночка Дашиної сім'ї. І в один з днів у цей будинок в'їхала сім'я: мама, тато і шестирічна дочка. Дівчинку звали Маша. Маша і Даша були ровесницями і дуже швидко подружилися.

Дівчата часто зустрічалися на вулиці, у пісочниці.

Маша виносила великий кульок з відерцями, лопатками та іншими пластмасовими формочками і вони «пекли» пісочні пироги або будували піщані замки, які Бориско дуже швидко ламав.

*

Якось раз діти прокинулися від сильного гуркоту. Десь неподалік стріляли. Обличчя дорослих були похмурими, а бабуся раз у раз витирала гірку сльозу.

- Бабусю, а що це стріляє? - запитала Даша.

- Ох, діточки, краще вам цього не знати, - відповіла бабуся Ліза.

Даша бачила, як сім'ї з кожним днем важче і важче зводити кінці з кінцями. Продуктів в магазині стало мало, та й дорого було їх купувати. Але бабуся незмінно варила свої смачні супи і ситні каші.

*

Якось вранці Даша побачила, що до подружки Маші приїхала бабуся, а батьки Маші виїхали кудись далеко за продуктами.

- Дашо, привіт! - крикнула Маша з ганку свого будинку. - А до мене бабуся Лариса приїхала! Я сьогодні гуляти не піду чекай мене завтра. Сьогодні я бабусі буду показувати будинок.

*

Минуло кілька днів, а Маша так і не вийшла на вулицю. «Чому Маша не виходить гуляти? - турбувалася Даша. - Може, вона захворіла? Або бабуся її не пускає».

Понудьгувавши ще годинку, Даша наважилася піти у двір до Маші, добре, що паркан вони ще не побудували.

Даша піднялася на ганок і несміливо постукала в двері. Двері були не замкнені.

Бабуся зустріла Дашу на порозі, тримаючи в руках тарілку з гарячою кашею.

- Ти, напевно, подружка Маші? - запитала бабуся, - проходь, проходь, зовсім не знаю, що робити з Машею, нічого не їсть вона, я їй і манну кашу зварила, і бульйончик курячий - нічого не їсть, - причитала бабуся, - розбалувала її мати всякими делікатесами, салатами та тортиками, ось і не їсть нічого. Може, ти умовиш її поїсти?

Бабуся відкрила двері в кімнату Маші і Даша побачила на дивані слабку, бліду дівчинку.

- Даша! - зраділа Маша.

Даша кинулася до Маші і обняла її.

- Машенько, прошу тебе, покуштуй бабусиної кашки, і ми будемо гуляти з тобою, - попросила Даша, - ти ж зовсім ослабла.

Бабуся простягнула Даші ложку і тарілку з кашею. Даша знала, як годувати дітей, адже вона часто годувала свого братика Бориска.

Даша набрала ложку каші і простягнула її Маші. Маша відкрила рот і проковтнула кашу.

- От молодець, давай ще! Бачиш, яку бабуся Лариса тобі смачну кашку зварила, - хвалила Даша, набираючи повну ложку.

Поївши каші, Маша попросила:

- Бабусю, а чай з лимоном є?

- Звичайно є, дитинко, - зраділа бабуся та поспішила на кухню готувати дівчаткам чай.

Випивши чаю, Маша попросила:

- Дашо, подай мені о-о-он ту ляльку і собі вибери, давай пограємо.

Даша повернула очі в ту сторону, куди показувала Маша і тільки тепер помітила, що вся стіна в кімнаті Маші заставлена іграшками. Їх було більше, ніж в їх місцевому магазині.

Чого тут тільки не було! Лялькові будиночки, посуд, гойдалки, дитяча гітара, коляски з ляльками, величезний ведмідь, конячка-качалка, кубики, фарби, в цілому, все, про що тільки могла мріяти Даша. Очі у Даші розбіглися.

- Яку ляльку? - уточнила вона.

- Он ту, близько піаніно! А собі можеш взяти он ту ляльку з рожевим волоссям.

- А можна я візьму цього пупса? Він так схожий на справжню дитину! - Даша ніколи не бачила такої ляльки.

- Бери, бери. Сідай на ліжко до мене.

*

Дівчатка грали близько двох годин. Бабуся Лариса була рада, що Даша зайшла до них у гості. У неї в духовці вже підрум’янилися пиріжки, коли Даша зазбиралася додому.

- Ти йдеш, Дашенько? - запитала бабуся.

- Та мені вже пора, напевно, Бориско без мене занудьгував. Машо, слухайся бабусю, добре їж, а завтра виходь на вулицю, будемо гуляти.

- Так завтра вона ще слабка буде, а ось ти приходь до нас завтра ще грати, почекай, зараз я тобі пиріжків дам з собою. Вони з вишнями, я привезла з собою баночку вишень у власному соку. Пиріжки гарячі ще, не обпечіться, а рушник завтра повернеш.

- Дякую, - сказала Даша та пригорнула до себе гарячі, ароматні духові пиріжки і побігла додому.

*

Вдома Дашу зустріли Бориско і бабуся.

- Щось ти загулялася, Дашенько, - сказала бабуся, - геть, Бориско зовсім занудьгував. Хто тебе пригостив пиріжками?

- Бабуся Лариса, це Машина бабуся. Беріть, пригощайтеся. Бабусю, я була у Маші, вона нічого не їла і зовсім ослабла. Ой, бабусю, скільки іграшок у Маші! - Дашу переповнювали почуття, вона поспішала поділитися новинами з рідними.

*

Минуло кілька днів. Маша набиралася сил, вона почала їсти просту їжу, яку їй готувала бабуся Лариса.

В один сонячний день Маша вийшла на майданчик до пісочниці.

- Привіт, Дашо, привіт, Бориско! - зраділа Маша, побачивши своїх друзів.

- Ура, ура, - закричав Бориско, правда, букву «р» він ще не вимовляв.

- Здрастуй, Машо, як добре, що ти прийшла! Давай робити пісочні пиріжки, а Бориско буде їх розвозити на своїй машинці лялькам.

- Давай!

Діти стали грати в пісочниці, як раптом почули сильний гуркіт важких гусениць.

- Побігли до нас ховатися! - крикнула Даша, схопивши за руку Бориску.

Діти щосили помчали до дому. На порозі їх уже чекала бабуся Ліза і вони всі разом спустилися в татову майстерню на нижньому поверсі.

*

Шум незабаром затих, діти піднялися в будинок. Вони дуже хотіли пити після швидкого бігу.

- А де твої іграшки? - поцікавилася Маша.

- У мене одна лялька, - тихо відповіла Даша.

- Одна? - здивувалася Маша. - І вона тобі не набридла?

- Ні, я її люблю, адже вона моя подруга.

- Покажи, - попросила Маша.

Даша взяла свою ляльку і дала Маші. У ляльки були акуратно заплетені коси, замість сукні у ляльки був вишитий сарафан. Візерунок був просто чудовий. Маша, як заворожена дивилася на лялькове вбрання.

- А звідки у неї такий сарафан? - запитала Маша.

- Я вишила, - відповіла Даша.

Маша здивовано підняла брови.

- Ти вмієш вишивати?

- Так, і шити теж, - відповіла Даша, - коли на вулиці дощ або холодно, я з клаптів шию ляльці наряди, а іноді і вишиваю їх.

- А хто тебе навчив? - запитала Маша.

- Бабуся Ліза, - гордо відповіла Даша.

- А покажи мені ще наряди ляльки. А як звуть твою ляльку? - запитала Маша.

- Її звуть Ліза, як бабусю, - відповіла Даша і почала показувати зшиті нею сукні, шапочки, штанці для ляльки.

- Так, - сказала Маша, - от би мені так навчитися!

- А хочеш, я тобі покажу, як вишивати «хрестиком»? - запропонувала Даша.

- Дуже хочу, - відповіла Маша.

Даша взяла канву для вишивання, набір ниток муліне, голки, наперсток і почала навчати Машу. Дівчатка засиділися за рукоділлям до вечора.

Увечері в двері постукали.

- Чи не у вас моя Машенька? - запитала бабуся Лариса бабусю Лізу.

- У нас, у нас, засиділися рукодільниці.

Маша вийшла в коридор, стала взуватися і була горда тим, що бабуся Ліза теж зарахувала її до рукодільниць. І нехай вишивати у неї виходило ще якось нерівно, але їй так хотілося теж вишити ляльці на сукні такі ж чудові візерунки.

*

Вдома Маша розповіла бабусі, що у Даші і Бориска всього три іграшки: м'яч, Борискова машинка та Машина лялька. Але які у ляльки чудові наряди!

- І правильно, - сказала бабуся Лариса, - а то тебе батьки розбалували, іграшок гора, а тобі все нудно. А про їжу я взагалі мовчу, - бурчала бабуся, - мало не ослабла ти, навчили тебе їсти тістечка, морозиво, ось ти і не хотіла їсти здорову їжу.

- А що таке «здорова їжа»? - запитала Маша.

- Здорова їжа, вона для здоров'я. Це їжа проста, селянська, каші, картопля, борщ, пироги. Від такої їжі тільки здоров'я і сили набираєшся.

- Бабусю, а що там, на кухні так смачно пахне? Здорова їжа? - запитала Маша.

- Звичайно здорова, - засміялася бабуся, - сьогодні у нас щавлевий борщ. Зголодніла, мабуть, майстриня. Ну, підемо, підемо, годувати тебе буду.

- Бабусю, а можна, я завтра ще піду до Даші? - запитала Маша.

- Піди, піди. Даша дівчинка хороша, рукодільниця, хоч і мала. Від неї і сама навчишся чогось.

Маша сиділа за столом, із задоволенням наминала бабусин зелений борщ і мріяла про вишитий сарафан для своєї ляльки.