У селі, як у селі

Добро не забувається

Цей екземпляр книги 2026 року БЕЗКОШТОВНИЙ і не може ніким використовуватись для продажу.

©Усі права належать Ганні Рось.

Ілюстрації автора в співробітництві з ШІ від ChatGPT4.

Книга 1

Добро не забувається

Так сталося, що дід Прохор жив удвох зі своєю невісткою Явдохою, та ще й з кішкою Мотькою. Син Прохора на війні загинув, дітей вони з Явдохою нажити не встигли. Так і жили-поживали втрьох.

Явдоха була баба працьовита і по господарству ладна, але сильно скупа, жадібна. Що не попросять у неї сусіди - на все одна відмова. Навіть Мотьку не пестила. Подоїть, бувало, корову Явдоха, а Мотька біля ніг її треться, дай, мовляв, молочка, господиня.

- Молока тобі, - сердиться Явдоха, - а чим ти заслужила молочко, валяєшся весь день на сонечку, боки грієш.

- А хто вночі мишей ловить? - запитує Прохор. - Наша Мотька своє молочко відпрацьовує сповна.

- Мур, - згодна з дідом Мотька.

Наллє Явдоха кішці молока, маслом пригостить, а все ходить по хаті бурчить:

- Нахлібників повен двір, чи не прогодувати всіх.

*

- Явдосю, - прибігла якось сусідка Катруся, - виручай. Кашу гарбузову зварити хотіла, а пшона зовсім обмаль, дай склянку пшона, я вже тобі віддячу.

- Чи не дробили ми просо ще, - відповідає Явдоха, - через тиждень приходь.

Побігла додому Катруся.

- Ось тобі й маєш, - здивувався дід Прохор. - Так у нас пшоно з минулого року залишилося, ти їм і курчат годуєш.

- То для курчат припасено, що ж мені роздавати його?

- Віднеси Катрусі, та не стакан, а всі два, - гримнув свекор. - Чи не будь скнарою, добро тобі пригадається. На добрих справах світ тримається.

Послухалася Явдоха Прохора, насипала пшона в мішечок та понесла сусідці.

- Ой, спасибі, - зраділа Катруся. - Я вам кашки принесу, як звариться.

- Ти краще гарбузом почастуй, що мені каша твоя, - пробурчала Явдоха.

- І, справді, - стрепенулася Катруся, - ось вам гарбузик солодкий, стиглий.

Повернулася Явдоха у двір, гарбуз тягне.

- Тьху, що за баба, - розсердився дід, - навіщо гарбуз взяла? У нас повний город гарбузів.

- Згодиться гарбуз, татусю, ось гусям на тертці натру, пригощу, свої-то гарбузи терти шкода.

- Ти від жадібності своєї так і помреш, ніхто добрим словом не згадає.

- Що мені з добрих слів за користь, як мене вже не буде на світі, - засміялася невістка і пішла годувати гусей.

- Що за баба, нічого не розуміє, - журився Прохор, сидячи на ганку. - Адже доброю пам'яттю славна людина. Дружина моя, Анфіса, доброї душі була, мабуть, з ангелами на небесах знаходиться, пісні співає. Всі Анфісу в селі добрим словом згадують.

*

Якось Прохор встав рано, наловив рибки в ставку, приніс невістці цілих п'ять карасів.

- З уловом вас, сусіди, - біля паркану стояв сусід старий дід Федір. - Давно я рибки не їв, а карасики чудові!

- На тобі, Федоре, і дружині твоїй по карасику, побалуйте живіт, - Прохор простягнув дві рибки сусідові.

- Ой, спасибі, дай Бог, тобі, Прохоре, здоров'я і довгих років життя.

- Дякую, Федоре, і тобі того ж, - посміхнувся Прохор.

Дід Федір взяв рибку і пішов до себе у двір.

- Чого це ви, татусю, рибкою розкидаєтеся. Нехай би сам і ловив, - знову бурчала Явдоха.

- Старий Федір вже на риболовлю ходити, - відповів свекор. - А ти б була хорошою, так засмажила би їм рибки та сама пригостила і добра слава про тебе б пішла.

- Ось ще що придумали, татусю, буду я їм рибку смажити! - пирснула невістка.

- Ох, ох, ох, - зітхав Прохор. - Що за баба, поділися з сусідами, вони тобі добрим словом відплатять.

- Не потрібні мені, татусю, їх добрі слова, - відповідала Явдоха. - Добрі слова в глечик не наллєш і в кишеню не покладеш.

- Все про кишені думаєш, мало тобі добра, чай, не бідно живемо, і хата у нас ще міцна, корівка в хліві, курочки та гусочки, конячка своя.

- Мені, татусю, за господарством дивитися роботи вистачає, з ранку кручуся. Та ще треба на базар встигнути, продати що, а не задарма роздавати.

- Нічого ти не розумієш в житті, - журився Прохор. - Хто ж тебе добрим словом згадає? Хто перед Богом слівце замовить і свічку поставить?

*

Якось раз їхали Прохор і Явдоха з базару. Конячка, Марта, хоч і стара вже, а все ж не пішки йти, везе собі потихеньку. Наздогнали вони по дорозі сусіда Єфрема, той зрадів:

- Ой, сусіди! З базару їдете? З вдалим розпродажем вас!

- А ти що ж? Чи не продав порося? Чого не руках несеш?

- Навпаки, купив, а мішок не взяв, ось і несу. Чи не підвезете? - запитав Єфрем.

- Чого ж не підвезти добру людину, сідай, місця всім вистачить, - запросив Прохор.

- Ой, тільки порося тут і не вистачало, - пробурчала невдоволена Явдоха, прибираючи свої покупки. - Наша Марта вже тепер ледве шкандибає, а тут ще поросят возити.

Прохор строго подивився на невістку.

- Чи не сердься, Явдохо, - посміхнувся Єфрем, сідаючи на воза, - на Святки сала тобі принесу солоного та з часничком.

- Я і не ображаюся. Ось хлібця твоєму поросяті, - пом'якшала Явдоха, - дай, хай їсть, мабуть, голодний та переляканий.

- За хлібець спасибі, - зрадів Єфрем і пригостив порося. - Добро твоє тобі пригадається.

А свекор посміхнувся у вуса, дочекався-таки від невістки доброго вчинку.

*

А на Різдво захворіла Явдоха. Злягла, лежить, не встає, кашляє.

Пішов Прохор до сусідки Катрусі:

- Чи немає у тебе, Катрусю, якої травички від кашлю? Захворіла Явдоха, кашель сильний.

- Травка є, і мати-й-мачуха, і корінь оману. Зараз дам. Травку заваріть, настоїться шість годин і нехай п'є. А корінь проварити десять хвилин і того менше настояти, можна пити.

- Спасибі тобі, Катрусю, - зрадів Прохор. - піду лікувати невістку.

- Нехай одужує, - побажала сусідка.

- Дай Боже, дай Боже, - відповів сусід.

*

Прохор приніс додому траву і коріння.

- Ось тобі від Катрусі, - каже. - Зараз заваримо, полегшає тобі.

- Кхе-кхе, - тільки й прокашлялася Явдоха, а її лихоманка так і пробиває, трясе.

Кішка Мотька стрибнула на ліжко, де лежала Явдоха, лягла в ногах, щоб зігріти господиню.

Возиться Прохор у печі, а тут стукіт у віконце.

- Прохоре! Прохоре!

Дивиться Прохор, а це дід Федір прийшов.

Вийшов він на ганок.

- Почули, що Явдоха захворіла, - сказав сусід. - Ось моя бабця передала їй борсучого жиру розтиратися. Обітреться, укутається, хвороба і пройде.

- Ой, спасибі, дай Боже, тобі, Федоре, і дружині твоїй здоров'я і довгих років життя.

- Дякую, Прохоре, і вам того ж, нехай невістка одужує, здоров'ячка їй.

*

Пила Явдоха відвари з лікарських трав, обтиралася борсучим жиром, полегшало їй трохи, але ще з ліжка вона не вставала, тільки за потребою.

А Мотька весь час поруч крутилася - то в ногах ляже, то під бочок, то у шиї згорнеться калачиком.

Одного разу в двері хати постукали. Це Єфрем меду приніс.

- Дійшли до мене чутки, що Явдоха хворіє, - сказав Єфрем. - Ось їй медку.

- Ой, спасибі тобі, добрий чоловіче, - подякував Прохор. - Добра у тебе душа.

- Я і свічечку в церкві за її здоров'я поставив, - посміхнувся Єфрем. - Явдоха баба добра, тільки назовні не показує, сувора сильно.

- І господиня хороша, - похвалив невістку свекор і почухав потилицю.

*

Хворіла Явдоха довго, а перед Великоднем встала, давай яйця фарбувати та калачі ставити.

- Ось тобі молочка, - вона налила молока Мотьці.

- Мур, - потерлася об неї кішка.

- Явдосю, ти піднялася? - здивувався свекор, увійшовши в хату. - Ти паски затіялася пекти? А навіщо так багато?

- Як же, татусю, свято велике, треба всіх сусідів пригостити, - посміхалася Явдоха. - Дякую вам, татусю, що не кинули мене, що лікували, доглядали, годували. Що Зорьку доїли, курочок і гусочок годували, он скільки яєць до свята знесли! Всім вистачить!

Прохор дивився на Мотьку, яка ласувала молочко, на Явдоху, яка поралася біля печі і на серці його була радість. Невістку було прямо не впізнати. Ніколи вона раніш нікого не пригощала пасками, а тепер тісто замісила запашне, калачі ставить. У хаті пахне святом, збитими білками.

Біля ніг Прохора потерлася Мотька, облизуючи вуса від молока:

- Мур!

- Добро не забувається! Так-то, Мотька, - сказав задоволений Прохор.

Добро з великими кулаками

Неподалік від дому Прохора на краю села стояла хата Василини, далі її жила тільки баба Груня в своїй похилій старій, як і вона сама, хаті.

Василина жила удвох з сином, Матвійкою. Наука хлопчикові давалася з трудом, а ось силою він володів незвичайною. В руках його була така міць, що він навіть міг залізний прут зігнути навпіл. Однолітки Матвійка проти нього здавалися слабаками, а Матвійко серед них як атлет - ставний, плечистий, а на руках міцні м'язи. Бувало, друзі стануть канат перетягувати, бундючаться, стараються, а Матвійці хоч би що - один проти трьох стоїть з місця не зрушиться.

Ніхто не міг зрівнятися силою з Матвійкою, навіть багато хто з дорослих дядьків.

*

А для матері Матвійко був перший помічник. Тільки піде Василина на річку по воду - синок тут як тут.

- Давайте, матусю, коромисло, мені два відра донести, що дві склянки.

- Помічник ти мій, - не натішиться Василина, дивлячись на сина.

Ну і що, що наука йому не дається, зате який помічник в хаті росте. З таким ніяка біда не страшна.

*

І не тільки хороший помічник Матвійко, а добра чиста душа, жалісливий, всіх пошкодує, всіх приголубить.

Якось пішли на заплавний луг Василина і Матвійко сіна накосити корові на зиму. Побачив Матвійко зайченя, в руки взяв.

- Хороший, - каже, - маленький, де ж мамка твоя? Так недовго і під косу потрапити. Підемо, малюк, віднесу тебе подалі.

- Матвійко, в кущі його віднеси, - радить мати, - там йому легше сховатися. Чи знайде його зайчиха, не переживай, мабуть, сидить десь поруч і спостерігає, де її малюк.

- А чи не її це вуха в кущах стирчать? - засміявся Матвійко і поніс зайченя до кущів.

І правда, там уже чекала синочка неспокійна мама-зайчиха. Хлопчик відпустив малюка, і вони з мамою-зайчихою помчали в бік лісу.

- Бач, спритні які, - засміялася Василина. - Мабуть, приходили на заплавний луг соковитою травою поживитися.

- А в лісі їм безпечно? - запитав син. - Вовк їх не зловить? Може, треба було їх до нас у двір забрати?

- Всіх би ти забрав, добра душа. Ліс - їх дім, для них за кожним деревом і кущем укриття.

- Матусю, ви посидьте на травичці, я сам трави накошу, - взяв косу син.

- Ну, коси, коси, а потім я тебе пирогами нагодую, у мене повна корзина, і молочко є.

Косить Матвійко траву. «Хрусь-трісь», - хрумтить свіжа трава під косою і лягає на землю.

- Буде корівка з травою взимку, - радіє Василина, - ось Бог помічника дав, спасибі Йому.

*

А як підріс Матвій - зовсім богатирем став, тільки люди як і раніше називали його Матвійкою за чуйність і доброту. Ось недавно такий випадок стався - від гори відколовся величезний валун, покотився по схилу і ліг поперек струмка. Перегородив камінь струмок, нічим бабам город полити, ніде худобі воду попити, а вода зі струмка стала город діда Федора затоплювати, ось-ось картопля гнити почне.

Дізнався Матвійко про те, пішов до струмка, підняв валун і переніс його знову до гори - нехай собі лежить. А вода, як і раніше, по руслу потекла бабам і тваринкам на радість.

*

Допомагав Матвійко не тільки матері. Старим по господарству допомагав, кому дах підлатати, кому води наносити, кому город полити, а кому і дров нарубати. Сокира в його міцних руках літала, здавалося, сама дрова рубала, не було такого поліна, яке б з першого разу не розкололося від сильного удару хлопця.

Нарубає дров Матвійко, складе в стіс - тепер не замерзне взимку ні дід Федір, ні баба Груня, ні баба Параска, ні баба Килина.

*

Якось раз пізньої осені їхав дід Федір з базару та ще погодився підвести молоду дівку Капітоліну з великими бідонами, молоко вона продавала на базарі.

Поступово погода зовсім зіпсувалася, почався дощ, на дорогах утворилися калюжі. Раптом віз в'їхав колесом в яму, нахилився, а колесо відпало і покотилося.

- Ой, ой! Що ж ти, старий, в калюжу заїхав! - стала лаятися Капітоліна. - Того й гляди, мої бідони в бруд упадуть!

- Ох, ох, ох, - зітхнув дід Федір і почухав потилицю.

- Став колесо на місце! - командувала Капітоліна. - У мене зараз чобітки промокнуть!

- Самому мені не впоратися, - зауважив дід Федір. - Треба підмогу кликати.

- Та ти що! До села верста! Я що, мокнути буду? - ніяк не вгамовувалася Капітоліна.

На щастя діда Федора поруч опинився Матвійко. Почув він лайку Капітоліни, підбіг, однією рукою підняв кут возу і каже:

- Подай, Капо, колесо, зараз відремонтуємо, як новенький віз буде.

- Ось ще, стану я руки бруднити! Нехай дід Федір подає!

- Ось, дівка, в роті вітер гуляє, - вилаявся дід Федір і пошкандибав за колесом.

- Давай, дідусю, колесо, - Матвійко простягнув другу руку, нахилився і надів колесо на вісь. - Ось і все, можна їхати.

- От спасибі тобі, Матвійко, тебе нам на допомогу Бог послав, - радів Федір. - Сідай на віз, підвеземо тебе, - запросив дід.

- А бідони куди? - обурилася Капітоліна. - Місця у возі немає.

- Дякую, діду Федоре, я дощику не боюся, сам доберуся, ви їдьте, у мене чоботи не промокають, а сам я не розмокну, - засміявся хлопець.

- Ось дівка, ось змія, - невдоволено буркнув дід Федір. - Но! - взяв він віжки і коняка рушила.

А задоволений Матвійко покрокував по дорозі додому. Йому було радісно, що виручив він діда Федора, що вчасно опинився поруч. А дощик принишк, ніби не хотів промочити хорошу людину.

*

Якось влітку вирішили мужики баню в селі поставити. Вирішили - зробили. Вибрали місце для лазні, принесли сокири, цвяхи, привезли колод. А як колоди розвантажували - одна зірвалася та покотилася з гірки прямо до криниці, де стояли старі та баби. Котиться колода, підскакує, того й дивись, когось зачепить. Мужики завмерли від страху - колоду не наздогнати. А баби побачили, що на них колода котиться, швидкість набирає, тільки ойкнули. Молоді-то відскочили, а старим - куди, роки не ті. Всі завмерли в очікуванні біди. Один Матвійко не розгубився. Рвонувся він колоді назустріч.

Зловив він її двома руками, уперся, навіть не впав.

- Синку! - прокричала від переляку Василина.

Мужики підбігли до хлопця, колоду забрали, давай Матвійку обіймати, дякувати, що вберіг старих від нещастя:

- Молодець! - хвалять. - Богатир! Герой!

Пішли мужики далі баню будувати, а бабусі біля колодязя сльози витирають:

- Спасибі тобі, Матвієчку, що вберіг від біди, що живі-неушкоджені залишилися.

- Давайте ваші відра, бабусі мої, всім воду віднесу, - сміється хлопець. - І тобі, діду Федоре, віднесу.

- Молодець, Матвійко, - дякує дід Федір. - Бачив я богатирів на своєму віку, але такого, як ти не зустрічав. Це ж треба! Колоду зловив і не ворухнувся! - дивується дід.

А Матвійко сміється. Радісно йому, що всі живі-здорові.

*

Баба Груня, чия хата стояла на краю села, завозилася якось на городі - морквину поливала. Чує - коза бекає, господиню кличе.

- Іду, іду, - крикнула баба Груня.

А коза за парканом паслася, травичку щипала. Хотіла було баба Груня козу відв'язати, а тут з лісу два розбійники вийшли:

- Хороша вечеря у нас сьогодні буде, - засміявся молодий розбійник, той, що вище, з кийком.

Він взявся за мотузку і потягнув козу.

- Ох! - тільки і скрикнула господиня, схрещуючи руки на грудях. - Маняшо!

- Мовчи, бабо! Давай козу! - грізно сказав сивий кремезний розбійник і загрозливо підняв топірець.

А коза Маняшка з розбійниками йти не хоче, упирається, бекає на всю округу.

А Матвійко у себе у дворі город копав, чує - коза надривається. Дивиться він, а за парканом баби Груні розбійники, у одного топірець в руках.

- А-ну, відпустіть козу! - грізно закричав Матвійко и кинувся бігти рятувати бабу Груню та її козу.

Дивляться розбійники - біжить на них богатир, махає кулаками, а кулачища у нього, що голова у них.

- Це той богатир, що в селі живе, - з жахом сказав молодий розбійник і позадкував.

- Уносимо ноги! - скомандував сивий розбійник і вони обидва кинулись бігти до лісу.

Прибіг Матвійко, а розбійників і слід прохолов. Обняла баба Груня хлопця, плаче:

- Рятівник ти наш! Спасибі тобі від мене і від Маняші.

- Не плач, бабо Груню, - втішає її Матвійко, - думаю, не прийдуть більше розбійники, побояться.

- Злякалася я сильно, занадто грізний розбійник з топірцем, - утерла сльози бабуся.

А коза Маняшка немов зрозуміла, що це її Матвійко врятував, подивилася йому в очі.

- Ме-е-е, - каже і головою махає вгору-вниз, вгору-вниз.

- І Маняша тобі дякує, - посміхнулася бабуся.

- Ходімо, я вас до хати проводжу, ще дров нарубаю, - пообіцяв богатир.

- Добра твоя душа, - зраділа бабуся, - всім селом будемо за тебе Богу молитися.

*

А наступного дня баба Груня прийшла до сусіда Прохора:

- Прийшла до вас, сусіди, маслечка попросити. Хочу пирогів з маком спекти для Матвійки.

- Для Матвійки? - здивувалася Явдоха. - А чим же він заслужив таку шану?

- Як же, вчора мене від розбійників врятував і Маняшу мою. Хотіли вони козу забрати. Мовчи, кажуть, бабця, а то смерть твоя прийде.

- Дай, Явдосю, стілець гості, - наказав Прохор своїй невістці. - Сідай, Груню, розповідай, як справа була.

Тут сусідка і розповіла всю історію про розбійників, про козу і про Матвійку.

- Ще й дров мені наколов, так-то, - закінчила розповідь бабуся. - Злякалися розбійники кулаків-то нашого богатиря.

- Добро має бути з кулаками, - задумливо сказав Прохор. - А кулаки у хлопця знатні, цвях може забити.

- Чи будете з нами обідати, бабо Груню? - несподівано запитала Явдоха. - Я і борщу наварила вже.

- Дякую, сусіди дорогі, - подякувала стара, - мені треба додому, а від маслечка не відмовлюся.

- Ось вам масло, - Явдоха простягнула пакунок.

- От спасибі, піду тісто ставити, пироги пекти. І вам принесу, як спечуться.

- Смачні у тебе пироги, знатні, не відмовимося, - посміхнувся Прохор.

Сусідка пішла. Невістка налила миску борщу свекру і стала збиратися.

- Куди ти, Явдосю? - запитав Прохор.

- Ви, татко, снідайте, я скоро прийду, - невістка прошмигнула за двері.

Прохор відкусив шматок запашного хліба і зачерпнув борщу дерев'яною ложкою.

- Понесла новини по селу, не тримаються новини за зубами, - сказав старий. - А борщ смачний, наваристий. Ех, Явдохо, Явдохо, хороша ти баба, тільки на язик скора.

- Мур, - відгукнулася кішка Мотька з-за печі.

- Іди, дам тобі шкурочку, пригощайся, - дід поклав частування на блюдце на підлозі.

- Мур, - кішка з апетитом накинулася на курячу шкурочку.

*

А Явдоха насамперед побігла до колодязя. Там вона зустріла Катрусю з повними відрами води, бабу Параску та бабу Килину.

- Ой, баби, що вам скажу, - почала Явдоха.

- А що? - запитала баба Килина.

- На нашу бабу Груню учора розбійники напали. Прийшли до дому, кажуть - козу віддавай.

- Ой, - скрикнула баба Параска. - Козу? Годувальницю?

- А один з розбійників високий та худий з вусами каже - коза або життя, - продовжувала Явдоха, - і ніж дістав. А той, що нижче, з сокирою був.

- Страх який, - прикрила долонею рот баба Килина. - Бідна Груня.

- А тут біжить Матвійко наш, як махне кулаком - розбійники врозтіч, - махнула рукою Явдоха.

- Так, богатир, - посміхнулася Катруся.

- А баба Груня Матвійці пироги пече, до мене за маслом приходила, так я їй півфунта дала.

*

Після обіду пішла баба Груня до сусідки Василини, а Василина з сином глину місили хату мазати.

- Бог в допомогу, сусіди дорогі, - привіталася баба Груня.

- Спасибі, бабусю, - відгукнулася Василина.

- Я вам пирогів напекла, пригощайтеся, - баба Груня дала вузлик Матвійці.

- Ой, спасибі, бабусю, - посміхнулася молодиця. - Чого це ви пироги розносите?

- Гарного ти сина виростила, Василино, - похвалила бабуся. - Врятував він мене від розбійників і Маняшу мою. Їжте пироги на здоров'я.

- Дякую, і вам здоров'я, бабусю, - дякує хлопець. - Пахнуть пироги! На всю округу.

- З маком, - сказала баба Груня.

- Дякую, - посміхнулася Василина, подивилася крадькома на сина-богатиря, а на серці її так радісно, так приємно.

Добро буває різним

Прийшла якось Капітоліна в хату до діда Прохора.

- Капо, проходь, як ся маєш? - запитав Прохор, запрошуючи гостю.

- Я вам молочка принесла, тільки корівку подоїла, - м'ялася у двері Капітоліна.

- У нас своя корівка є, що нам твоє молочко - не змовчала Явдоха, - складаючи шматки сиру в кошик.

- Так моя корівка на заплавному лузі паслася, молоко прямо солодке, - хвалилася Капітоліна.

- Ну, раз солодке, давай, - погодився Прохор і, взявши глечик молока, пригубив його. - Гарне молоко, як у нашої корівки, - похвалив він.

- А куди ви, діду Прохоре, збираєтеся? - запитала Капітоліна.

- На базар я їду, Явдоха сиру наробила, поїду, продам, може, щось зароблю, ось шапку треба купити до зими, валянки, - Прохор зняв зі стіни батіг, швидше за звичкою, тому що його конячка Марта була слухняна, куди дід Прохор потягне віжки, туди і бігла.

- Ой, діду Прохоре, а не візьмете мене на базар, у мене всього один бідончик молока, - попросила Капітоліна.

- Візьму, місце є. Ще Кузьма з нами поїде, обіцяв я йому, - відповів дід.

- А що у Кузьми на базарі за справи? - запитала гостя.

- Гуся продати вирішив, каже, чоботи продірявилися, нові потрібні. Ну, раз ти з нами, Капо, пішли, - покликав Прохор, виходячи з хати.

*

Рудий Кузьма з гусаком вже чекав біля возу діда Прохора.

- Давай, Кузьма, до Капи за бідоном заїдемо, вона теж на базар, - сказав Прохор.

- Чого не заїхати, можна заїхати, - посміхнувся привітно хлопець.

Завантаживши у дворі Капітоліни великий бідон, всі посідали на віз і поїхали.

- Важкий бідон, Капо, у тебе, мабуть, твоя Ромашка багато молока дає? - запитав Кузьма.

- У мене корівка не Ромашка, Волошкою звуть. Вона молока дає двадцять п'ять фунтів, а тут ще молочко від корови баби Килини, - відповіла Капітоліна.

- Добра справа старим допомагати, - схвалив Кузьма. - Я ось теж одного гусака дідові Федору віддав.

- Як? Задарма? - здивувалася Капітоліна.

- А як же? Звичайно, задарма, по-сусідськи, - посміхнувся Кузьма.

- Задаром тільки півень кукурікає, - хмикнула молодиця. - А як на чоботи не вистачить грошей з одного гусака?

- Чи не вистачить, у тебе в борг попрошу, даси? - пожартував хлопець.

- У мене вільних грошей немає, - стиснула губи Капітоліна. - Ти диви, а то твій гусак, того гляди, вщипне мене.

- Чи не вщипне, - сказав Кузьма і відвернувся спиною до Капітоліні.

- Но! - крикнув конячці дід Прохор, який мовчки слухав розмову молодих.

*

Приїхали односельці на базар, народу повно, хто продає товар, а хто шукає, та найкращий, та дешевший. Розвантажили бідон Капітоліни з воза, прилаштувалися торгувати.

- Молочко, парне молочко! - закричала голосно Капітоліна. - Підходь за молочком!

Дід Прохор засміявся:

- Сяк ти весь базар скличеш.

До Кузьмі підійшла одна жінка:

- Почому гусака віддаєш? - питає.

- Три карбованці, беріть, гусак хороший, - похвалив Кузьма.

- Дешево віддаєш, Кузьма, на чоботи не набереш, - крикнула Капітоліна.

- Гусак твій худий, давай дешевше, - торгується господиня.

- Поруч по чотири продають, - заступилася Капітоліна, - беріть по три, а то дорожче буде.

*

До діда Прохора підійшла знайома в блакитний косинці:

- Здоров був, Прохоре!

- Здорова була, Ганно, - відповів Прохор.

- Дай-но вашого сиру, дуже смачний у вас сир, - сказала вона.

- Тобі два фунта?

- Ні, давай побільше шматочок, до мене дочка приїхала погостювати.

- Як там онуки? Підростають? - поцікавився Прохор.

- Ростуть бешкетники, як гриби, - засміялася Ганна, беручи пакунок з сиром. - Бувай здоровий, Прохоре.

- І тобі не хворіти, заходь.

- Обов'язково прийду за сиром, - посміхнулася Ганна і пішла далі.

*

Капітоліна вже продала пів бідона молока, коли до неї підійшов високий худорлявий молодий мужик.

- Беріть молочко, - запросила Капа і налила повний глечик молока.

- А чи добре молочко, господине? - запитав худорлявий.

- А сам спробуй, молоко парне, жирне, - вона подала глечик.

Мужик залпом випив молоко. Капітоліна простягнула руку, щоб отримати гроші. Худорлявий витер губи:

- Кисле, - каже.

- Як, кисле!? - обличчя Капітоліни налилося кров'ю. - Як, кисле!? Тільки доїла вранці. Гроші давай, дармоїде!

- Ти сама сказала - пробуй молоко. Я спробував. Ти ж сама запропонувала, - сперечався худорлявий.

- Та де це бачено, щоб по повному глечику пробували! - кричала молодиця, привертаючи увагу народу.

Худорлявий шепнув їй на вухо:

- Мовчи, дівко, а то заріжу, - і пішов далі по базару.

Капітоліна оторопіла, вона не могла прийти до тями. До неї підійшов Кузьма, який вже продав свого гусака.

- Що він тобі сказав? - запитав він.

Не встигла Капітоліна відповісти, як вони почули:

- Караул, півня поцупили! Лови злодія!

Всі переполошилися, виглядаючи, у кого півень в руках.

- Лови злодія! - не вгамовувалася торговка Харитина, вдивляючись в спини перехожих в надії побачити сивого кучерявого старого, який крутився біля її курей.

- Ось тобі і базарний день, - сказав Прохор, підійшовши до односельців. - У мене весь сир розібрали.

- І я гусака продав, піду чоботи шукати, - відповів Кузьма.

- Так може тобі додати грошей? - запитав Прохор.

- Дякую, діду Прохоре, у мене в сорочці припасено, нашкрябаю на чоботи, - подякував хлопець.

- Багато ще молока у тебе, Капо? - запитав дід.

- Пів бідона ще, - надулася молодиця.

- Гаразд, торгуй, почекаємо, день довгий. Я в возі посиджу, - сказав дід.

*

Через півгодини по дорозі, що вела в ліс, йшли два розбійника. Той, що старіший роками, йшов попереду своїм розгонистим кроком.

- Їсти хочеться, - сказав другий розбійник, той, що йшов позаду.

- Їсти йому хочеться, - бурчав старий, - яєчнею однією не наїсися.

- Так я ж ще баночку сметани у бабки з кошика витягнув. Смачна, мабуть, - облизався високий. - Я в однієї молодиці молока напився, повний глечик випив.

- Ось, бачиш, сам випив, ні, щоб товаришеві принести, - дорікнув старий.

- Так баба голосиста попалася, довелося її налякати, - виправдовувався худий.

- Бери з мене приклад - я цілого півня поцупив, - похвалився кремезний.

- Ти ж досвідчений розбійник, Гавриловичу, - вирішив задобрити молодий.

Старий підтягнув вище півня і відповів:

- Вечеря буде знатна, зараз багаття розведемо, півня поскубемо.

Півень, нібито відчув, яка доля йому уготована, і спробував вирватися, але старий розбійник міцно тримав його рукою.

- У мене не побешкетуєш, цить, не смикайся, - пригрозив він, намацуючи топірець в кишені.

*

Додому Прохор, Кузьма і Капітоліна їхали мовчки. Кузьма м'яв в руках новенькі чоботи, розглядаючи їх.

- Скільки віддав? - запитала молодиця.

- П'ять карбованців, - відповів Кузьма. - Хотів офіцерські купити, але вони дуже дорогі, не потягну.

- І скільки ж вони? - поцікавився Прохор.

- Цілих двадцять карбованців.

- Ого, - присвиснув дід. - А я ось в личаках ходжу все літо, так добре! Легко і ноги не потіють.

- Взимку в личаках не походиш, - посміхнувся Кузьма.

- За старих часів ми і в постолах ходили, вниз овчину накрутимо на ноги і тепло, - згадав дід. - А зараз всім чоботи подавай.

- Чоботи - річ хороша, я ось в своїх сім рочків відходив, - хлопець подивився на потерті чоботи.

- Сім рочків! Це не термін для хороших чобіт, - заперечив дід.

- А я що, я нічого. Я ще буду і працювати в них і город копати. Це я нові купив - мамка каже, пора одружитися. Наречену мені наглядає.

- А чого, ти Капітоліну бери - вона дівка незаміжня, - порадив Прохор.

- Дуже скупа, - почухав лоб Кузьма. - Чи не зійдемося ми з нею характерами.

- Капітоліно, чого притихла? - дід обернувся і глянув на молодицю.

- Вона думає, - підказав Кузьма.

- Про що ж? - запитав дід.

- Думає, як їй з баби Килини гроші взяти за той глечик, що злодюжка випив, - підморгнув Кузьма.

- Швидкий ти на язик, - огризнулася Капітоліна. - Я цілий день на базарі простояла, повинна собі в збиток торгувати? Звичайно, візьму з баби Килини, їй не убуде, її корова ще дасть молока.

- Жадібна ти, Капо, - сказав Кузьма.

- Не те, що ти, гусей він роздає. Так з таким чоловіком не розбагатієш, так і будеш голодранцем, - наступала на хлопця молодиця.

- Не кажи, Капо, - не витримав дід Прохор. - Кузьма добру справу зробив, а добрі справи повертаються добром. Прр! Стій! Приїхали, Кузьма, твій дім.

- Дякую, діду Прохоре, що підвіз. Добрі діла не забуваються, - засміявся хлопець, стрибаючи з воза.

- А хто там тебе чекає? - запитав Прохор. - Ніяк дід Федір.

Коло хати Кузьми на лавочці сидів дід Федір, а поруч з ним бекало ягня.

- Ну ось, дочекався, - встав дід. - Я до тебе, Кузьма, з подарунком.

- Ось тобі й маєш! Ягня!? - здивувався хлопець.

- Баранчик, - сказав дід Федір.

- Ось мамка зрадіє, вона хотіла нашим вівцям баранчика купити, - посміхнувся Кузьма. - А тут свій виросте.

- Ось і в добрий час, нехай росте і дає багате потомство, - побажав дід Федір.

- Спасибі, дідусю.

- Ще у мене до тебе справа, Кузьма, - продовжував дід Федір. - Чи не купиш у мене конячку із возом? Старий я став з конем управлятися, а ти мужик здоровий, господар.

- Так я з задоволенням, дідусю, - зрадів Кузьма. - Скільки за конячку просите?

- Домовимося. А якщо на базар мене коли звозиш або город зореш, то буду тобі вдячний, що пам'ятаєш старого.

Прохор з Капітоліною сиділи в возі коло будинку Кузьми і слухали їхню розмову.

- Бувайте, сусіди, - крикнув Прохор. - Но! - гукнув він конячку.

Віз рушив з місця.

- Так, прогадала ти, Капітоліно. Такого жениха упустила. Господар, домовитий, а тепер ще й з конячкою буде. Тепер у нього наречених буде, хоч відбавляй.

- А мені що до того?

- Як що? Дивись, в дівках засидишся, - посміхнувся дід.

- Ось ще, - хмикнула молодиця.

А за випитий глечик вона з баби Килини все-таки не взяла грошей, видно, соромно було перед дідом Прохором і Кузьмою. Хоч так. І то добре.

***

Ще не раз возив дід Прохор Капітоліну на базар і не тільки Капітоліну, а й інших сусідів.

Нікому не відмовляв, а плату ніколи не брав, хіба що хтось пригостить чимось. Бувало, давали йому меду баночку, гарбузик, цукор для конячки або снопик сіна.

Будь-що в дорозі бувало. Влітку сонце пекло, восени дощ поливав, а взимку хуртовина замітала.

Якось раз поверталися Капітоліна і дід Прохор взимку з базару, а заметіль розігралася, того й гляди - всі дороги замете. Прохор, знай собі, конячку поганяє:

- Давай, рідна, треба завидна додому дістатися, а то доріг не видно буде, все снігом вкриється.

А Марта старається, біжить, з ніздрів пар виривається.

- Морозець міцнішає, - зауважив Прохор. - Ти, дівчино, добре накрийся овчиною, а то замерзнеш.

- Я сховалася, діду Прохоре, ви собі овчину тягніть, холодно, мабуть.

Уже недалеко було до села, як конячка раптом фиркнула і рвонула сани убік, мало не перевернувши їх.

- Прр! - зупинив коня Прохор. - Хтось на дорозі?

Він виліз із саней і пішов вперед конячки. На дорозі лежав пес.

- Замерз, бідолахо, підемо з нами.

Пес підвівся і поплентався за людиною.

- Стрибай, - дід Прохор постукав по возі, показуючи місце собаці.

Пес стрибнув, Прохор накрив його овчиною.

- Хороший пес, розумний, - похвалив його Прохор.

- Де ж він втратив господаря? - запитала Капітоліна.

- У таку заметіль господар собаку не вижене, видно, давно бродить бродяга.

- Куди ж ви його тепер?

- Я його бабі Груні віддам, вона біля самого лісу живе, буде їй хату вартувати та від розбійників захищати, а влітку козу пасти, - придумав Прохор.

- Це ви добре придумали, діду Прохоре, тільки чи погодиться баба Груня?

- А ми до неї заїдемо..

*

Баба Груня сиділа вдома та поглядала на заметіль у віконце. В хаті було тепло, вона топила піч, пекла хліб. У сінях мекала Маняшка.

Баба Груня виглянула у сіни:

- Мабуть, замерзла, мороз на вулиці, іди у хату погрітися, - запросила вона.

Коза несміливо увійшла в дім. В інший час баба Груня козу в хату не пускала і Маняша знала про це.

Раптово у віконце баби Груні постукали.

Господиня виглянула у вікно:

- До нас гості, - вона одягла кожух і пішла відчиняти двері.

- Здрастуй, Груню, - привітався Прохор, біля якого сидів гарний пес і жалібно дивився на хату.

- Ой, проходьте в гості, - запросила господиня.

- Немає часу, з базару їдемо, додому поспішаємо. А ось пес хотів би до тебе в гості погрітися.

- Гарний, - зауважила бабуся. - Де ж ви його взяли?

- Знайшли на дорозі, мало не замерз бідолаха.

- Іди до хати, - покликала вона собаку, - йди до печі, грійся, зараз кісточку дам. Спасибі тобі, Прохоре.

- І тобі спасибі, що животину пошкодувала. Бувай здорова, Груню, - Прохор пішов до саней.

*

Пес увійшов до хати і побачив козу. Він завиляв хвостом.

- Іди, іди, тут лягай. Що, кіз не перший раз бачиш? Не будеш кривдити Маняшу, а то вижену на мороз. А будеш слухатися, то живи, нам з Маняшею веселіше і безпечніше, будеш хату вартувати. Зрозумів?

Пес віддано подивився в очі нової господині.

- На ось тобі кісточку і хліба трохи, скоро новий спечеться, може і тобі перепаде. Як же тебе звати? Шарик? Ні, ти не Шарик. Полкан? Дозор?

- Гав, - відгукнувся пес.

- Значить, Дозор. Смачно? З'їв? Ну, грійся, грійся.

***

Справа взимку була, прихворів дід Прохор, застудився мабуть в дорозі. Явдоха свекра лікувала, медом поїла, редькою годувала від кашлю, воду гріла ноги парити.

У неділю до них Капітоліна забігла:

- А де дід Прохор, - запитує, - чого віз не запряжений?

- А він тобі, що візник? Прихворів дідусь, - відгукнулася Явдоха.

- Як же так? - обурилася гостя. - Що ж моє молоко тепер прокисати має?

- Ти сама не своя, дівко? Шукай когось іншого, а Прохор не може, захворів, - почала сердитися невістка.

- Він же обіцяв. У мене бідон у дворі стоїть, - не могла заспокоїтися Капітоліна.

Явдосі набридла наполегливість непрошеної гості, вона почала наступати на сусідку, щоб виставити її за двері.

Капітоліна розсердилася, як це так, до неї, гості, така неповага!? Вона рішуче зробила крок до Явдохи. Зійшлися вони не на жарт.

- Вбивають! - кричала Капа, тому що Явдоха явно була сильніше її.

Коли дід Прохор вийшов у світлицю, то побачив двох дівок, що зчепилися між собою.

- А-ну, розбіглися швидко, - закричав він басом.

Молодиці відразу кинули одна одну, а Капітоліна рвонула до дверей.

- Так що, не поїдемо? - запитала вона у Прохора.

- Захворів я, Кузьму попроси, - закашлявся Прохор. - Ну, чого зчепилися? - запитав він у невістки, яка розчісувала волосся після бійки.

- Нахабна вона, кажу, прихворів дідусь, а вона - треба і треба, - стала виправдовуватися Явдоха. - Отже ви її, татусю, скільки возили, так вона і знахабніла.

- А чого ти битися полізла? - строго запитав свекор.

- Ви ж самі, татусю, говорили, що добро повинно бути з кулаками, ось я і захищала вас, - змахнула сльозу невістка.

- Це коли я говорив?

- Коли Матвійко бабу Груню від розбійників захищав.

- Так я ж казав в тому сенсі, що треба вміти за себе і за інших постояти, не боятися зла, а боротися з ним.

- Ну, ось я і боролася.

- А ти відразу в бійку. А переконати Капітоліну ти не могла?

- Її не могла, - шмигнула носом Явдоха.

Дуже Явдосі прикро було, що свекра вона захищала, а він їй вимовляє, мовляв, перевищила самооборону. А як з нею, з Капітоліною по іншому? Вона ж на шию сіла і ніжки звісила. Ні, щоб поцікавитися у дідуся, як здоров'я, вона - вези та вези її.

- Може тепер не прийде Капітоліна після мого частування, - промовила Явдоха з надією.

- Прийде, - зауважив Прохор. - Кузьма її не сильно шанує, жадібна ти, каже.

- Що ж ви, татусю, її все возите?

- Сусідам треба ж допомагати. І це неправда, що Капітоліна не змінюється. Змінюється, тільки повільно. Життя навчить і її, - сказав Прохор.

Явдоха почервоніла. Ад

Як усім селом злидні проганяли

- Мороз міцнішає, - сказала баба Груня, ховаючись під ковдру. - А у нас тепло, дрова ще є, Матвійко багато наколов.

За вікном завивав сильний вітер. Баба Груня в холод пустила козу Маняшу в хату погрітися. Вона стояла біля порога і жувала сіно, оберемок якого кинула бабуся. Поруч біля печі лежав пес Дозор. Раптово пес схопився, підбіг до дверей, Маняша відсторонилася. У двері постукали.

- Йду, йду, - відповіла баба Груня, злізаючи з теплої печі. – У кого це потреба в таку погоду по вулиці ходити?

Бабуся накинула пухову хустку, підкинула поліно в піч і виглянула у віконце. Вікно заліпило снігом, але баба Груня все ж розгледіла дві жіночі фігури. «Прочани напевно, - подумала вона, - застала ж їх така негода, замерзли мабуть».

Бабуся пішла відчиняти двері. Дозор неголосно загарчав.

- Ти чого це? А-ну, йди собі грійся, - сказала вона, але пес не відходив, а пхав носа в отвір дверей.

Баба Груня відсунула міцний засув в сінях і відкрила двері.

Порив вітру підхопив жменю снігу і вкинув в сіни. На порозі стояли дві жінки - одна худа, молодша, а інша міцна така, плечиста. На молодій був вузький сюртук, потертий від часу, і синя вовняна хустку на голові, а та, що старша, була одягнена в латану тілогрійку, на теплій спідниці теж була велика латка, пришита чорними нитками. На голові у неї була стара хутряна шапка, що не закривала вуха, а поверх шапки була накинута чорна дірява шаль.

- Пустіть погрітися, - забасила старша.

- Мандрівниці ми, - протягнула молода.

- Р-р-р, - загарчав на них пес.

- А-ну, йди погуляй, - баба Груня виштовхала пса на вулицю, - померзнеш, добрішім будеш. Заходьте, гості дорогі, - запросила вона в дім жінок.

Вони увійшли, скинули верхній одяг і оглянули хату.

- Небагато живеш, бабусю, - сказала молода.

- Та звідки йому взятися багатству-то, - баба Груня ставила чайник на пічку і казанок, щоб розігріти кашу. - Одна живу, помічники хіба що сусіди. Хліб є, і то добре. Та ще хата тепла, чоловік мій будував, та не дожив до старості. А ви сідайте за стіл, гості дорогі, зараз нагодую вас, чим Бог послав.

Гості сіли на лавку біля вікна і склали руки на животі.

- Хліб вчора пекла, з борошна пшеничного та житнього, - баба Груня стала накривати на стіл.

- А чого у вас коза в хаті? - пробасила старша гостя.

- Так як же худобину не пожаліти, - відповіла бабуся, - морози на дворі, в сінях холодно. У тісноті та не в образі, так, Маняшо?

Коза глянула на господиню сумними очима, ніби щось хотіла сказати.

- Ось пес десь мерзне, - зітхнула господиня. - Треба б його впустити в дім, по такій погоді хороший господар собаку не вижене.

- Нічого з ним не станеться, - знову пробасила старша мандрівниця. - Буде знати своє місце.

Баба Груня поставила казанок з кашею на стіл, нарізала хліба. Молода стала їсти кашу, а стара сидить, руки склала, мовляв подавай ще на стіл.

Баба Груня зварила три яйця, поставила на стіл. А повна гостя все не їсть, мовляв, подавай ще, бабусю, не скупися.

Баба Груня принесла з сіней бутель огірків і поставила на стіл.

- Що ж ти, господине, гостей холодною кашею пригощаєш? - невдоволено сказала повна гостя.

- Так, охолола напевно, - заметушилася бабця, поставила казанок в піч розігрітися і підкинула дров у вогонь.

- Що ж у тебе, бабусю, навіть м'яса в домі немає? - запитала молода.

- Курочок у мене немає, свинок теж, - відповіла господиня. - Яйця і ті у сусідів взяла.

- Погано живеш, бабусю, - дорікнула повна гостя.

- Нам з Манею та Дозором вистачає, ми не скаржимося, - посміхнулася баба Груня.

Гості їли не поспішаючи, сиділи за столом до пізнього вечора. А ввечері полізли на піч грітися.

Баба Груня хотіла було яйце з'їсти, не лягати ж голодною спати, дивиться, а гостя-то з'їла яйце, тільки шкаралупа і залишилася. Пожувала бабуся хлібну кірку, що залишилася від цілої буханки хліба, зітхнула і спати лягла на лавку біля вікна. Та так і не заснула - дуже холодно, ніде старі кісточки погріти, а на печі гості хропуть.

*

Погостювали гості три дні.

З'їли запаси баби Груні під чисту, залишилися тільки порожні полиці в коморі. Ні картоплинки, ні муки не залишилося в хаті, ані жмені зерна кашу зварити.

- Ріж, - кажуть гості, - бабусю, козу.

- Як же, козу? - здивувалася господиня. - Козу? Годувальницю?

- Ме! Ме! - надривається коза.

А гості:

- Ріж! І все тут.

Пішла бабуся в сіни, відкрила двері, Дозор в хату вбіг та давай на гостей гавкати, ледь не порвав. А гості схопили свою одежину та з хати геть.

Сіла баба Груня, плаче:

- Дозоре, дорогий, а мені і погодувати-то тебе нічим, все злидні з'їли, тільки сіно для Маняші і залишилося.

*

А мандрівниці пішли до баби Килини на постій проситися. Пустила їх Килина, заметушилася стіл накривати.

Мандрівниці стали хату розглядати. Дивляться, самовар на столі у господині, продати можна, гроші виручити.

- Роздягайтеся, гості дорогі, - запросила господиня, - за стіл сідайте.

Роздяглися гості, сіли на табурети, чекають.

- А табурети нові, - шепоче молода повній, - продати можна, гроші виручити.

- І чайничок від самовара продати можна, - шепоче їй подруга.

Налила баба Килина щів повні миски, хліба буханець поклала на стіл.

- Пригощайтеся, гості дорогі, - запрошує.

А гості руки склали на животі, чекають. «Невже мало?» - дивується господиня. Принесла масло, на стіл поставила, а гості все чекають.

Пішла Килина за горщиком каші, на стіл поставила. А з каші пар піднімається, тільки з маслом і їсти.

З'їли гості щі, з'їли кашу і все масло, чаю випили. Ще дивляться, що господиня подасть. А подавати нічого, на сьогодні частувань немає.

Наступного дня кинулася Килина знову варити щі та кашу.

- Знову щі? - пробасила повна гостя. - Ми ж не кози, що ти нас щами годуєш, господине.

Килина так і здивувалася. «Що ж це виходить? У дім прийшли, та ще харчами перебирають? - подумала бабуся. - Мені скоро і самійї їсти нічого буде».

Готує Килина у печі, а гості сидять за столом, чай п'ють, обід чекають.

«Тук-тук», - пролунав стук у двері.

Килина поквапилась відкрити двері, а тут дід Прохор на порозі.

- Здрастуй, сусідко, чи не займеш солі? - питає.

- Проходь, Прохоре, сіль поки є, - запросила господиня.

Прохор увійшов до світлиці:

- Так у тебе гості? - здивувався він. - А чи не ті це злидні, що у Груні гостювали, та з'їли всі її припаси, так, що хоч зуби на полицю клади?

Гості почули це, та за свої пожитки. А дід Прохор взяв рогач і давай їм боки наминати.

- Ой! Ой! Рятуйте! - закричали злидні і давай до дверей бігти.

Насилу забрали злидні ноги, а баба Килина плаче:

- Спасибі тобі, Прохоре.

- Що ж ти, Килино, в будинок злидні пустила? - запитує сусід.

- Вони ж сказали - мандрівниці. Трохи без їжі не залишилася я, а зими ще немає кінця. Давай, я тобі солі насиплю, - схопилася Килина.

- Дякую, сусідко. Замкни міцно двері і на поріг не пускай злидні, - наказав Прохор.

- Чи не пущу, не пущу, - пообіцяла баба Килина, - натерпілася.

*

Пішов дід Прохор додому, а по дорозі сусідам розповідав, мовляв, селом злидні гуляють.

Приїхав Прохор додому, запряг конячку і завантажив на віз кошик картоплі, капусту та буряк.

- Куди ви добро, татко, розвозите? - здивувалася невістка Явдоха.

- Злидні селом гуляють, Груні зовсім голодно, та й у Килини запаси закінчуються, - відповів Прохор. - Повезу, поділюся з ними.

Виїхав Прохор за двір, а тут дід Федір і баба Параска:

- Куди, Прохоре, зібрався? - запитують.

- До Груні та Килини, злидні їх загризли, - відповідає Прохор.

- Злидні? Треба з подружками морквиною поділитися, - задумалася Параска.

Дід Федір теж поспішив додому.

- Здрастуйте, дідусь, куди поспішаєте? - зустрілися дідові Федору Єфрем та Кузьма.

- Бабу Груню і Килину від злиднів рятувати, - відповів дідусь.

- Як? - здивувалися хлопці.

- Піду, вдома запаси подивлюся, чимось з сусідками поділюся.

- А я муки у мельника купив, піду їм муки одсиплю, - з готовністю сказав Кузьма.

*

Прасковія везла потихеньку саночки, навантажені морквиною. Її обігнала Явдоха.

- Куди поспішаєш, Явдохо? - запитала бабуся.

- Несу молочка бабі Груні і Килині, - посміхнулася Явдоха.

- Добра справа, - зраділа Парасковія.

- Бачу, і ви до подружок частування везете? - запитала молодиця.

- Як же не допомогти, треба всім миром допомогти, - відповіла бабуся.

*

Килина в цей час розкладала частування сусіда Прохора.

- Куди мені стільки - і картопля, і бурячок, і капуста, - раділа Килина. - Зварю щі, запрошу сусідів на щі, - мріяла вона.

Тут у двері постукали. Килина накинула шаль і пішла відчиняти двері. Дивиться, а на порозі сусіди з частуваннями.

- Ось вам, бабусю, борошна трохи, - простягнув мішечок Кузьма.

- А це тобі рослинна олія на млинці, - посміхнувся дід Федір.

- Ой, спасибі, сусіди дорогі, - вклонилася баба Килина. - Не забуду добро ваше, на млинці приходьте в гості.

- Іншим разом, - посміхнувся Федір. - Як Масниця буде, то прийдемо.

*

- Які ми багаті, - говорила баба Груня козі та псу. - Дозорові від картоплі очистки зварю, а Маняші листочки від бурячка.

Раптом Дозор встав і підійшов до дверей, виляючи хвостом.

- Добра людина завітала? - запитала бабуся, бачачи, як веде себе пес.

І правда в двері постукали. Баба Груня відкрила двері.

- Здрастуйте, бабусю, - привітався Єфрем. - Ось вам медку з нашої пасіки.

- Ой, спасибі, тобі, добра людино, - заплакала бабуся. - Добрі люди не дали померти від голоду. Дай Бог, тобі і твоїй матері Пелагеї міцного здоров'я.

- І вам довгих років, бабусю, - відкланявся хлопець.

*

А Параска розвезла морквину і додому повернулася, та забула двері на засув закрити.

Хотіла вона кашу гарбузову варити, дивиться, а в будинок увійшли дві жінки:

- Ми мандрівниці, - кажуть, - пусти, господине, на постій.

Баба Параска взяла віник:

- А чи не ті ви злидні, - каже, - що людей до останньої зернини об'їдаєте? Я вас звала на поріг? Чого в хату увійшли, а-ну, пішли звідси, - Прасковія погнала їх віником.

Вибігли злидні за поріг, погрожують Парасці, а вона їм віник показала:

- Щоб я вас тут не бачила! - кричить.

*

Зажурилися злидні. Ніхто їх не шанує, в дім не пускає. Кажуть, ідіть самі попрацюйте, на хліб заробіть.

На вулиці холодно, а ще собаки на злидні гавкають, того дивись - покусають.

- Що будемо робити? - запитує молода злидня. - До кого підемо?

- Тут про нас всі дізналися, не пустять в хату, - пробасила стара злидня.

- Їсти хочеться, - зітхнула молода.

- Так, добре ми у баби Груні погуляти, - посміхнулася стара, - до останньої зернини.

- Шкода, - каже молода, - бабу Килину не обчистили. Зараз би щів поїсти!

- У селі Веселому нам немає радості, - зітхнула стара злидня, - треба йти в село Відрадне, там церква, станемо на паперті, може що-небудь дадуть.

Побрели злидні до Відрадного. Проходили вони повз млина.

Молода Злидня каже:

- Може до мельника зайдемо, він мужик багатий, у нього муки сила-силенна!

- Мельник мужик жадібний, добро своє береже, у нього миша не пробіжить в коморі, - попередила стара злидня.

Молода злидня заглянула у віконце хати мельника.

- Дітей пирогами годує мірошничка. От би пиріжок, - облизнулася вона.

- Мельник дуже грізний до злиднів, не пустить він нас, пішли, - покликала бувала злидня.

- А його вдома немає, - відповіла молода і постукала у вікно.

Двері відчинила молода дружина мірошника Параскева.

- Подайте, Христа ради, - склали благально руки злидні.

- Злидні?! - вигукнула мірошничка. - Ось я вам задам! - замахнулася вона качалкою.

- Побігли! - крикнула молода злидня. Стара поспішила за нею.

*

А в селі Веселому у баби Груні в цей час зібралися гості. Баба Груня наварила картоплі, баба Килина напекла хліба та пампушок, баба Параска принесла огірочки та квашені помідорчики. Дід Прохор приніс молока і яєць. Дід Федір приніс медового квасу, а Васелина принесла велику в'ялену щуку, спійману в річці сином Матвієм.

- Погуляємо! - сказав дід Прохор.

Раптом у двері постукали.

- Я відкрию, - сказала Васелина і пішла в сіни.

На порозі стояв мельник Захар з великим мішком борошна.

- Проходь, Захаре, - запросила Васелина.

- Здрастуйте, - Захар увійшов до світлиці. - Ось вам частування, поділіться, кому борошно потрібно буде.

- Ой, спасибі, Захаре Архиповичу, ось догодив, - зраділи бабусі.

- Сідай, Захаре, з нами за стіл, - запросив дід Федір. - Випий з нами меду, щоб ніколи не було голоду в селах наших і взагалі на всій землі.

- Поспішаю я, - сказав Захар, - але такій компанії відмовити не можу. Здоров'я вам, наші старі, живіть довго, а ми вам допоможемо, чим зможемо, - Захар підняв кухоль. - От тобі й медок!

- Угощайся, Захаре, картопельку, огірочки, - запросила Прасковія.

- Сідайте з нами, Василино, Явдохо, на столі вже все є, - покликав мельник молодиць.

- Ось вам рибка, - Василина подала нарізану рибу, - пригощайтесь.

- Дякую, сусіди дорогі, - почала Груня, - спасибі, що від злиднів вберегли, що нагодували, напоїли молочком, угощайтесь чим Бог послав!

- Наступного разу всіх на щі запрошую, - підтримала її баба Килина. - Дякую вам, всім селом нас підтримали, від злиднів позбавили.

*

Довго ще сиділи по-сусідськи старі та молоді. Маняша в сінях жувала сіно, а Дозор сторожив під вікнами, щоб ніхто поганий не забрів до хати, де добрі люди зібралися.

А ще він слухав, як в хаті співали. Василина затягнула:

- Вздовж ріки розкинулося селище Веселе, селище Веселе, люди в нім веселі.

Старі заспівали слідом за нею:

У городі допоможуть, врожаї збирають,

Всі сусідів виручають, кожного всі знають!

Василина знов затягнула:

- Біля гір розкинулося селище Веселе, селище Веселе, люди в нім веселі.

А старі затягнули:

Один одного шанують, від біди оберігають,

Хлібом-сіллю пригощають, на святах гуляють!

*

А злидні добрели до села Відрадного. На краю села стояла кузня, а поруч хата коваля Савелія. З кузні було чути монотонне постукування ковальським молотом.

Злидні зупинилися й прислухалися.

- Давай стукати у двері, - каже стара злидня. - Проси тоненьким голосом, жалісливим. Дайте, мовляв, Христа ради.

- Напевно в кузні немає їжі, - шепнула молода злидня.

- Стукай, може копійку дасть. А я сховаюся за кут.

*

Коваль Савелій кував молоток, коли в двері кузні постукали. Він взяв щипці і опустив заготовку у воду. Краплі води відскакували від гарячої поверхні. Коваль залишив заготовку на ковадлі, а сам пішов відчиняти двері.

Яке ж було його здивування, коли він побачив злидню! Він їх пам'ятав з дитинства, вони приходили до його бабусі і об'їдали її до останньої крихти.

- Ось я тебе розпеченими щипцями! - крикнув грізно коваль. - Зараз на щипці і у вогонь!

Злидні перелякалися не на жарт. Бігли вони, світ за очі, а в село Веселе і село Відрадне вже не поверталися, ніколи.

Добра справа сама себе хвалить, або Бичок золотий бочок

Хата Пилипа та Матрони стояла біля струмка. Пилип був чоловік заможний, а хату купив спеціально біля струмка, щоб худобу напувати. А господарство у Пилипа та Матрони було велике – кінь та корова, а ще гуси, качки, кури.

- Цип, цип, цип, - годувала Матрона курей, висипаючи пшоно і пшеничку на травку.

Кури одразу бігли клювати зерно, за ними, перевалюючись, поспішали качки.

- Кача, кача, кача, - кликала за собою птахів Матрона, - я вам трави нарізала і гарбуза.

Матрона була баба роботяща, за худобою дивилася справно, рано вставала, пізно лягала. Як і її чоловік Пилип, Матрона була баба скупа, все в дім, все в дім.

Пилип доглядав коня, їздив на базар продавати яйця, сир, сметану. Іноді майстрував по дому. Хата у Пилипа була не остання в селі – з розписними віконницями, новим дахом.

У Пилипа та Матрони було двоє дітей – восьмирічний Степанко та шестирічна Марічка. Малюки допомагали батькам у господарстві.

У той час, як господарі справлялися з господарством, до струмка забрів бик води попити.

- Татко, татко, дивись-но, який бик до нас приблукав, - зрадів Степанко.

- Батюшки, красень! - Матрона склала руки на грудях. - Чий він?

- Тепер наш, - по-господарськи сказав Пилип. – До нас прийшов, значить – наш. Завтра на базар зведу його, за нього можна купу грошей отримати. Ось розбагатіємо!

Пилип накинув мотузку бичку на шию і повів у сарай.

- Може нагодувати його? - запитала Матрона.

- Він трави наївся, водички напився, не пропаде, - відповів Пилип і повів бичка.

*

На ранок Пилип запряг свого коня, причепив віз, пішов у сарай за бичком. А двері в сарай відчинені, а в сараї тільки мотузка лежала, а бичка не було.

- Матроно! – кричить Пилип. - Ти бичка не чіпала?

- Ні! – прибігла перелякана Матрона. – Може діти?

- Марічко! Степанко! Ви бичка відв'язали? – суворо запитав Пилип.

- Ні, татко, ми бика не чіпали, він сам пішов, - відповів старший Степанко.

- Такого бика проморгали, - журилася Матрона. - Треба було мотузку міцніше в'язати.

Пилип винувато почухав потилицю.

- Добро до Фоми прийшло, та поміж рук і пішло, - в серцях сказала Матрона.

*

А бичок тим часом прийшов до двору Макара та Анфіси.

Макар був чоловік заможний - дім у нього дерев'яний, вікна пофарбовані, двір обнесений парканом, а у дворі малина росте. Дітей у Макара та Анфіси не було.

Анфіса побачила бика біля огорожі.

- Макарко, дивись, бик до нас заблукав! - покликала вона чоловіка.

Макар, мужик міцний і присадкуватий, накинув мотузку на бика і скоріше в хлів ховати.

- Може, сіна йому дати? - запитала Анфіса.

- Тс, якого сіна, - тихо сказав Макар. - Вночі його заріжемо, це скільки ж м'яса продати на базарі можна!

- М'ясо? - здивувалася дружина. - У ньому вся тисяча фунтів буде!

Залишив Макар бика у сараї, а сам пішов ножі точити для м'яса.

Наточив він ніж, приходить увечері в сарай, а бичка немає.

- Анфісо, то ти бика випустила? - накинувся він на дружину.

- Не чіпала я його! Він такий великий, мені з ним не впоратися, що ти, Макарко.

- Такого бика проморгали, - Макар надув губи, - стільки м'яса.

- Бабуся казала - чужим бичком багатий не будеш, - відповіла Анфіса та пішла у хату.

*

Єфрем вранці у дворі з дідом Федором розмовляв.

- Настав час орати, - сказав дід Федір, - що ти, плуг налагоджуєш? – спитав він у Єфрема, який порався з плугом.

- Ех, діду Федоре, мені б коня, я б орати хоч зараз пішов, - зітхнув хлопець.

- Я свою конячку Кузьмі віддав, а ти в нього попроси коня поле зорати, - порадив дід. – Кузьма хлопець добрий, справедливий і не жадібний. Обов'язково дасть конячку у поле.

Єфрем зітхнув.

- А що бджілки медок уже носять? – спитав дід.

- Носять, дідусю, як зберу перший мед влітку, обов'язково дам вам, - пообіцяв Єфрем.

До них підійшла Пелагея, мати Єфрема:

- Ходімо, Федоре, щавлевим борщем тебе нагодую, тільки зварила, - запросила вона гостя.

- Му, - раптом почули вони.

Надвір до них прийшов бик, а на шиї мотузка. Бик підійшов до Єфрема і промимрив ще раз.

- Ось тобі й бичок сам завітав, каже, мовляв, ти господар тепер мій, - усміхнувся дід Федір.

Єфрем ласкаво погладив бичка.

- Красень! То він, напевно, чийсь? - засумнівався хлопець.

- До тебе прийшов, значить, твій, не сумнівайся, - підбадьорив дідусь.

А бичок головою об руку Єфрема сам треться.

- Несіть, матусю, соломки бичку, почастувати треба, а я водички принесу.

*

Нагодували бичка, напоїли.

- Запрягай бичка - і город орати, - радить дід Макар.

- Ось вам, діду, першому й підемо орати, — усміхнувся Єфрем.

Приладив він бику плуг і вирушили на поле. Натиснув Єфрем на плуг:

- Пішов, рідний, - крикнув, а бичок наче все зрозумів, пішов уздовж наділу.

- Рівно йде, - хвалить дід Федір. – Кожна борозна працю любить.

- Він молодець, ніби сам оре, - сміється Єфрем. – Ось це помічник! Оце бичок! – радіє він.

Зоравши наділ дідуся, Єфрем почав орати свій наділ, а дід Федір пішов щавлевим борщем пригощатися.

- Дякую тобі, Єфреме, за роботу! – подякував дід. – Хай Бог допомога!

- Дякую, дідусю! Ідіть, бо борщ охолоне, смачного!

- Дякую, добра людина, - пошкандибав дід у дім до Пелагеї.

*

Пообідавши борщем і подякувавши господині, дід Федір пішов додому. Біля криниці він зустрів Прасковію та Килину.

- А чого ви, бабусі, ще не в полі? - запитує дід.

- А що там? – здивувалася Килина.

- Там Єфрем усім, хто без коней, наділи оре на бику, біжіть швидше і вам зоре, - засміявся дід.

- На бику? – здивувалася Параска.

- А звідки у Єфрема бик? - підтакнула Килина.

- А звідти, що тепер у нього найкращий бик у селі.

Килина та Параска швидше за відра і скоріш додому.

- Треба Єфремці молочка принести, мабуть, голодний, - вирішила Килина.

- А я бичку водички принесу, хай поп'є. Ну, дива! На бику оре Єфремко, - поспішала Параска.

*

- Єфремко, йди молочка попий! Он скільки наорав! – крикнула баба Килина.

- І бичка веди водички попити, - підтримала Параска.

Єфрем витер піт з чола і взяв глечик молока.

- Дякую, смачне молочко. Залпом випив, – похвалив він.

- Му, - промимрив бичок, випивши воду з відра.

- Пити хотів, повне відро випив, - зауважила Параска.

- Зараз, бабусі, ваші наділи закінчимо орати, - посміхнувся хлопець.

- Який ти молодець, Єфремко, - похвалила Килина.

- Не я молодець – бичок молодець. Йому і погонич не потрібен - сам уздовж борозни йде, - похвалив хлопець бичка і погладив його по шиї.

*

Наступного дня вже все село гуло, що Єфрем на бику оре наділи селянам, які не мають коней.

- На бику? - здивувався Пилип, дізнавшись новину.

- Як, на бику? На моєму бику? – розлютився Макар.

І Пилип, і Макар із дружиною поспішили на двір до Єфрема.

*

Вранці Єфрем знову збирався в поле. Він нагодував бика, дав йому води, потім сам поїв.

- Синку, візьми пиріжків із собою, - простягла пакунок Пелагея.

- Що ви, матусю, ми з бичком увечері поїмо, як повернемося, - усміхнувся син.

- Де цей господар? – почув крик Єфрем.

- Чи до нас? - здивувалася Пелагея.

- Це мій бик! – кричав Пилип. - Він до мене першого прийшов! Значить, мій!

- Ні, це наш бичок, - верещала Анфіса. – Ми його виростили, вигодували, наш він!

- Не бачив я у вас раніше бичка, як ви його вирощували-годували! – обурювався Пилип.

- Ти, сусіде, не кричи, - басив Макар. - Сказала Анфіса - наш, значить наш!

- Сусіди, ви чого кричите? – спитав дід Федір, який прийшов до Пелагеї.

- Бика ділимо, - сердито сказала Анфіса.

- Ось хочуть бичка нашого забрати, - відповіла Пелагея. - Вирішують, чий він.

- А ви його забирайте, якщо він ваш, - сказав Єфрем. - З ким бик піде, той і хазяїн.

- Ось молодець, - схвалив дід Федір, - нехай бик вирішує, хто його справжній господар.

Єфрем вивів бика у двір. Бик побачив Макара і Пилипа і грізно промимрив. Пилип і Макар несміливо підійшли до бика, а він роги вниз виставив, мовляв, не підходь до мене та ще й почав загрозливо пирхати:

- Фр, фр, - і повітря з ніздрів випускає.

Злякалися Макар і Пилип не на жарт, відступили від бичка.

Несподівано сталося диво. Раптом бик перетворився, на спині проступила шовкова попона із золотими прикрасами, де одна гарніша за іншу.

Став бик об землю копитом бити, а звідти золоті монети посипалися. У Макара, Анфіси та Пилипа очі від жадібності округлилися і вони кинулися монети збирати.

- Їх двоє, а я один, - мовчки нарікав Пилип. - Вони більше наберуть, чого Матрона не пішла, так би більше набрали.

Понабивали вони повні кишені золотих монет та ще й у руках тримають. Золоті прикраси з бика знімати не наважилися - побоялися.

- І мені одна монетка дісталася, - посміявся дід Федір і підняв у траві золотий червонець.

А Єфрем та Пелагея монет не збирали зовсім. Для них найбільшим скарбом був їхній бичок.

*

Побігли Макар і Анфіса скарби в скрині складати, а за ними і Пилип.

Прибіг він у двір, дружині показує долоні та кишені.

- Чого, - каже, - ти зі мною не пішла золото збирати, он Макар з Анфісою повний поділ набили добра.

- Якого добра? - запитує Матрона. - Ти навіщо руки та кишені курячим послідом набив, мені штани твої прати, не перепрати.

Тут пелена з очей Пилипа і впала, і побачив він на руках землю, перемішану з курячим послідом.

- А де золото? - запитав розгублений Пилип, витрушуючи кишені.

- Очі золотом порошить - нічого не побачиш, - помахала головою Матрона.

- Отже, Макар і Анфіса повний поділ посліду набрали? – голосно засміявся Пилип.

Настрій його піднявся, йому стало втішно, що його сусіди більше, ніж він назбирали сміття.

*

Біля криниці дівки та баби обговорювали, як Макар і Пилип хотіли в Єфрема бика забрати.

- І ви про Єфремку знаєте? – здивувався дід Федір.

- І про те, що він городи зорав вам, бабі Килині, бабі Прасковії, - сказала Явдоха.

- І справді, добра справа сама себе хвалить, - сказав дід Федір, посміхнувшись. – Вже все село знає про Єфремку та бика.

- А бичок цей не простий, а чарівний, - підморгнула Явдоха.

- І перетворився він на золотого бика і давай монети метати, люди кажуть, - переказувала Капітоліна.

- Так уже й у золотого, - засміялася Катруся.

- Але монети були золоті - червінці, - сказала Явдоха. - Он дід Федір сам бачив.

- Брешуть усі, правда, дідусю, - запитала Василина.

- А ось це бачили, - дід Федір дістав з кишені червінець, який виблискував на сонці.

- Ух, - перевели дух дівки. - Невже правда?

- Найчистіша правда, - посміхнувся дід у вуса.

- А Єфрем і Пелагея невже не збирали червінці? - поцікавилася Капітоліна.

- Не поворухнулися, як укопані стояли, то всі Пилипка та Макарка з дружиною й зібрали, - підтвердив дід.

- Розбагатіли, мабуть, - припустила Явдоха.

- Не все те золото, що блищить, - перебила її Василина. – Що працею не зароблено, то не на користь.

- А де ж Єфрем? - запитала Катруся.

- А що Єфрем, запряг бика та в поле. Його справа - знай, ори, - відповів дід.

*

А Єфрем справді орав город бабі Груні. Вона пшеницю сіяти не збиралася - стара, каже, косити, а ось картоплю хотіла посадити.

- Я вам, бабусю, посаджу картоплю. Що мені, молодому, кидати картоплю у зорану землю. Ви головне мішки готуйте на врожай, – жартував Єфрем.

- Дякую тобі, Єфремушко, що допомагаєш нам, старим.

- Як не допомогти, бабусю, не я допомагаю, бичок мій допомагає.

- А правда, що він сам тебе вибрав? Чи приходили мужики забирати бичка?

- Приходили, тільки бичок, він відчуває, хто до нього всією душею, а хто камінь за пазухою тримає.

- Ой, я тобі зараз козиного молочка принесу, - схаменулась баба Груня. – Нещодавно Маняшу подоїла.

- Ні, бабусю, спочатку напоїмо бичка водою, а потім і самому попити можна.

- Ось молодець, ось господар. Спершу худобу напоїти, а потім самому напитися. Кузьма! - покликала баба Груня Кузьму, який орав неподалік город на коні діда Федора. - Іди, Кузьмо, молочком пригощу.

- А водичка для конячки знайдеться? – крикнув Кузьма.

- Знайдеться, знайдеться, йдіть, відпочиньте.

Кузьма відстебнув плуг і привів коня у двір баби Груні. Пес Дозор дивився на гостей і не гавкав. Неподалік щипала траву коза Маняша.

- Доброго дня, Єфреме, - привітався Кузьма. - Твій бик, бачу, сам оре, - посміявся він. - Уже всім старим городи зорав, я за тобою не встигаю.

- Я сам за бичком ледве встигаю, - пожартував Єфрем.

- Он відра з водою, прати збиралася, та хай п'є животина, - показала баба Груня.

- А ми вам зараз ще принесемо водички, – сказав Кузьма.

Баба Груня налила хлопцям по кухлі парного молока.

- Ой, смачне, дякуємо, бабусю, - подякували вони.

- Роботі - час, потісі годину, - сказав Кузьма, - пішли, Каштанко, працювати. Нам ще Катеньці город орати.

- Катрусі? - запитала баба Груня. - Вона дівка хороша, добра, таку й за дружину взяти не соромно.

- Скажете теж, бабусю, - зашарівся хлопець.

*

Увечері Єфрем із бичком повернулися додому. У дворі на них уже чекав Пилип.

- Доброго дня, Єфреме, я до тебе у справі прийшов, - почав Пилип. – Кажуть, ти односельцям городи ореш, може й мій зореш?

- Та те ж хто без коней, - усміхнувся Єфрем, - а в тебе ж здоровий кінь, молодий.

- Я добре заплачу, - сказав Пилип.

- Коня шкодуєш, це добре, - відповів Єфрем, - тільки мені бичка теж шкода, бачиш, як напрацювався, спітнів бідний. Ти ж не підеш безкінним городи орати?

- Ні.

- А хто ж їм допоможе? Ні, Пилипе, ти вже сам порайся, у нас із бичком роботи вистачає.

- Так вони ж тобі нічого не платять, голота, - розсердився Пилип, - а я хорошу ціну пропоную.

- Ні, Пилипе, - закінчив розмову Єфрем.

Пилип пішов. "Що за люди, - думав він, - їм гроші пропонуєш, а він про бика дбає".

*

За півгодини прибігла Анфіса.

- Пелагеє, а де Єфрем? – спитала вона у матері Єфрема.

- Бичка пішов у поле пасти. А чого він тобі знадобився?

- Хоче Макар, щоб Єфрем і нам город зорав, - сказала Анфіса.

- Ні, не погодиться Єфрем, він щойно Пилипу відмовив. А чого ви своїм конем не орете? - запитала Пелагея.

- Свого шкода, - відповіла Анфіса.

- І не проси, не погодиться Єфрем. Йому теж бичка шкода, - як відрізала Пелагея.

*

Єфрем повів бичка на поле. Запах трав і квітів витав у повітрі. Бичок із задоволенням щипав свіжу траву. Тут Єфрем побачив Василину, матір свого друга Матвійки. Вони теж були безкінні.

Василина підійшла ближче.

- Здрастуйте, тітко Василино. Що у полі робите?

- Привіт, Єфремко. Ось, цілющі трави збираю.

Бичок підійшов і щипнув траву з рук Василини.

Вона засміялася:

- Хочеш, бери, частуйся, я ще нарву.

Бичок із задоволенням поглинув букет.

- Тітко Василино, ви ж ще город не орали? Ми завтра з бичком зоремо вам город.

- Щоправда? – зраділа Василина. - Ось дякую вам. А я твоєму бичку сіна накошу на зиму, цілий сніп.

- Та не треба, тітко Василино, - збентежився хлопець.

- Треба, треба, взимку сіно дуже потрібно скотинку годувати, а тим паче такого бичка красеня.

- Му, - промимрив бичок, ніби відчувши, що йдеться про нього.

- Молодець, - погладила його Василина. - піду я.

- До завтра, тітко Василино, - сказав услід хлопець. – Привіт Матвійці.

- Передам!

*

Василина пішла, а Єфрем ще довго ходив луками з бичком. Той щипав траву, бігав за метеликами, але не відходив далеко від свого хазяїна.

А Єфрем, наздогнавши бичка, гладив його по шерсті на сильній шиї, гладив сильні натруджені м'язи і ловив на собі погляд розумних очей тварини.

Воно як, якщо ти до тварини з серцем ставишся, то й вона відповідає тобі любов'ю та відданістю. Животина відчуває, де хороша людина, де погана, хто корисливий, хто безкорисливий, хто заради наживи готовий зарізати на м'ясо здорового бика, а хто готовий пожаліти, приголубити.

А за доброту тварина відповість добротою, працею, не вимагаючи жодної оплати, а лише сподіваючись на вірність і відданість, ласку, догляд, на відро води та оберемок сіна взимку.

А Єфремові не потрібні жодні багатства ні від бичка, ні за бичка. Він не продасть його ні за що на світі, бо це його друг, перший помічник у господарстві.

*

Бичок бігав травою, пустував, їв сплетений Єфремом вінок. А що ще потрібне для щастя? Доброта та любов. Любов та доброта.

Коваль-молодець

Їхав якось дід Прохор на базар та взяв із собою Капітоліну та Єфрема. Завантажили вони на віз два бідони, з молоком - то Капітолини, а з медом - то Єфрема.

- У тісноті, та не в образі, - сказав Прохор. - До базару дві версти, а в руках не понесеш.

Приїхали Прохор та його супутники на базарну площу, що біля церкви, а там народу сила силенна. Хтось щось продає, хтось збирається купувати. Прилаштувалися і вони зі своїм товаром.

- Кури! Купуйте курей! - кричала торговка поруч.

- Ягнята! – перекрикувала її молода сусідка.

- Молоко, молоко! Смачне молоко, – зазивала народ Капітоліна.

- Медок! Медок зі своєї пасіки, - дивлячись на Капітоліну, кричав Єфрем.

До Єфрема підійшла Ганна із села Відрадного.

- Скільки коштує медок? - запитує Ганна.

- Товар сподобається, так і гроші знайдуться, - відповідає для настрою Єфрем. - Пробуй, господине, медок і ціну назвеш.

- Мед минулого року? - Ганна спробувала мед.

- Так цього року рано качати мед, господине, - простодушно відповів хлопець.

- Гаразд, давай баночку меду, дуже гарний медок у тебе.

- Свій, з пасіки. І товар хороший, і ціна весела, приходьте ще, - запрошував Єфрем.

- А Прохор приїхав? Сир привіз? - запитала Ганна.

- Далі стоїть з конем, йдіть, бо розберуть сир. Хороший товар не залежується.

*

Коваль Савелій теж прийшов на базар скупитися, що для кузні пригледіти, а що й поїсти купити. Коваля знали всі, а тому всі з ним віталися, він розкланювався з усіма, всім відповідав на вітання.

Савелій помітив Василину з села Веселого і попрямував до неї. Вона торгувала яйцями.

- Здрастуйте, Василино Федотівно, - привітався коваль.

- І вам вітання, Савелію Івановичу, - усміхнулася Василина.

- Скільки коштує товар, господине? - за звичкою спитав він.

- По грошах товар, за товаром гроші. Як брати будете, за півціни віддам, – пропонувала Василина.

- А чи не ваш це молодець, Василино Федотівно? Чи не Матвійко? - запитав коваль.

- Він самий і є, синку мій, - усміхнулася Василина і з гордістю глянула на сина.

- А мені в кузню помічник потрібний. Кажуть, ти сильний, однією рукою колоду підіймаєш? - запитав Савелій.

- Було діло, - скромно відповів Матвійка.

Повз проходив мужик Іраклій із села Веселого. Він почув розмову Савелія та Матвійки і зупинився. В руках у нього був залізний прут, куплений для господарства.

- Матвійка може цей прут зігнути, - Іраклій показав на прут.

- Чи зможеш? – примружився коваль.

Матвійка взяв залізний прут руками і почав гнути. Здавалося, це дуже легко. Прут у руках хлопця стискався, наче тростинка.

Іраклій узяв прут і теж спробував було зігнути, але нічого в нього не вийшло.

- Так, сильний, - сказав коваль. - Ти приходь до мене в кузню, - звернувся він до Іраклія, який дивився на свій погнутий прут і не знав, що з ним робити, - я тобі цей на новий прут заміню.

- Завтра прийду. А чи можна у вас мотигу замовити? – спитав Іраклій.

- Чому ж, можна, - відповів Савелій.

Іраклій пішов своєю дорогою. А до Савелія підійшов батюшка з місцевої церкви.

- Здрастуйте, Савелію Івановичу, - привітався батюшка.

- І вам здороа’я, отче Серафиме, - відповів коваль.

- Здрастуйте, отче, - сказав Матвійко.

- У мене до вас справа, Савеллію Івановичу, чи не скуєте решітку для вікна у церкву?

- Чому не скувати, можна. Справа поспішна? Чи ні? Бо в мене замовлення незакінчені є.

- Справа терпить, коли скуєте, тоді скуєте, я не кваплю.

- Буде зроблено, батюшка, - пообіцяв коваль.

- Я бачу, ви помічника у кузню знайшли? - запитав батюшка.

Матвійка склав руки для благословення.

- Благословіть, батюшка, - попросив він.

- Благословляю на нову справу, – перехрестив його отець Серафим.

Батюшка пішов далі.

- Матвійко, ходімо, кошик із яйцями заберемо у Василини Федотівни, — покликав Савелій.

Підійшовши до Василини, він сказав:

- Я купую все, - і дав хорошу ціну. - Чекаю на тебе, Матвію, завтра вранці в кузні, одягни щось темніше, робота у нас запорошена, з вогнем. Не злякаєшся?

- Вовків боятися - у ліс не ходити, - відповів хлопець приказкою.

- Тоді до завтра.

*

Вночі Матвійка спав неспокійно, а вранці трохи розквітло, почав збиратися до кузні.

Дві версти до села Відрадного він пройшов швидко, наче на крилах летів. Кузня вже була відкрита і звідти чувся стукіт молотка, Матвій зайшов у кузню. Там було похмуро, тільки у горні горів яскравий вогонь.

- Прийшов? Хто рано встає, тому Бог дає, – усміхнувся коваль. – Проходь, освоюйся.

- Підкачай хутро, щоб у горні вогонь сильніше розгорівся. Є прислів'я – у коваля вогню не проси. Це тому, що для нас вогонь – це перша справа. Тільки вогонь робить нагріте залізо м'яким. А негріте залізо не зігнеш.

- А чи правда, що ковалі спеціально бороду відрощують? – спитав Матвій. - Що вони підносять нагріту деталь до бороди? Якщо волоски тріщать і закручуються, можна зварювати заготовки.

Коваль засміявся.

- Ми температуру метала визначаємо за кольором. Дивись.

Савелій підніс до печі охололу деталь і почав гріти. Вона розжарилася до білого кольору. Він узяв її щипцями і поніс на ковадло.

- Бери молот, - сказав коваль. – Та рукавиці одягни, бо мозолі враз схопляться. Я показуватиму, куди бити, туди і бий молотом.

Матвій одягнув сині рукавиці, на які показав коваль, взяв важкий молот і вдарив по деталі. Вона трохи розплющилася.

- Так, ще, - коваль стукнув по залізу.

Поступово залізна заготівля почала набувати форми лопати.

- Лопата? - запитав хлопець.

- Вона найперша помічниця на городі, - відповів Савелій. - Ну як? Цікаво?

- Дуже, - захоплено відповів Матвій.

- А щоб загартувати метал, його у воду опускають, сюди, в бочку, - коваль занурив лопату і вона зашипіла, вкрившись безліччю дрібних крапельок води, які відразу випаровувалися в повітрі.

Коваль узяв нову заготівлю і розжарив її в печі.

- Сюди бий, - сказав він.

Матвій розмахнувся і вдарив по деталі.

- Добре, - похвалив коваль і вдарив ще раз, показуючи, куди треба вдарити кувалдою.

До кузні зайшов Кузьма.

- Бог на допомогу, - привітав він.

- І вам не хворіти, - відповів коваль. - За чим завітав, Кузьмо?

- Діжку хочу зробити. Чи не скуєте мені обручі для діжки?

- Чому не скувати, - відповів коваль, продовжуючи бити метал. - Скуємо, Матвій скаже, коли забирати.

- Дякую на доброму слові, - сказав Кузьма і вклонився.

У цей час на ковадлі була готова вже друга лопата.

- Держак треба загнути для древка, - сказав коваль. - Гаразд, пішли, подихаємо на свіжому повітрі.

Вони вийшли на двір, а тут Прохор:

- Здрастуйте, люди добрі. Дивлюся, Савелію, у тебе новий помічник?

- Так, добрий молодець, - похвалив коваль. – Сила неміряна. А ти, Прохоре, за якою справою?

- Заїхав попросити зробити нові ножиці для Явдохи. Замов і замов ножиці, каже, - нарікав старий.

- Будуть їй ножиці, - засміявся коваль, - не прості - кравецькі.

- От дякую тобі, добра людино, а то зовсім запилила мене невістка, - зрадів дід Прохор.

*

Савелій і Матвій знову пішли до кузні. Коваль показав своєму помічникові, як розжарити метал, щоб загнути дужки на лопаті.

- Але спочатку треба пробити отвір для цвяха. Бери ту деталь. Це пробійник. Я зараз поставлю в крапку, а ти бий, але несильно, помірковано. Так молодець. А тепер загортаємо дужки. Ех, гарна лопата, сам би копав, - усміхнувся коваль.

- А що це вгорі на горні? - запитав хлопець.

- Це перший інструмент для коваля, а тому на почесному місці висить. Штангенциркуль називається. Їм можна поміряти ширину і зовні, і усередині виробу.

- А ви ж лопату не міряли? – зауважив хлопець.

- У мене око накидане. Я цих лопат на своєму віку накував стільки, що вже очима бачу, якою має бути держак. Крім того, тут не відіграє великої ролі його товщина. Древко можна підібрати відповідне.

- Наука, - почухав лоба Матвій.

*

- А тепер візьмемося за ґрати, - сказав коваль. - Бери прут, нагрій в печі край.

Матвій сунув кінець прута в піч і почав нагрівати.

- Хутра підкачай для вогню, - підказав коваль.

Хлопець роздув сильніший вогонь. Прут став змінювати свій колір. Спочатку він ставав червоним, потім помаранчевим, жовтим і, нарешті, білим.

Матвій передав прут ковалю і той почав його закручувати по колу. Прут легко піддавався і набував форми гвинта.

Матвій грів прути, а коваль з кожним прутом проробляв свою операцію, здавалося, відому йому одному.

- Вчи методи роботи із залізом, спостерігай, - сказав наставник учневі.

- А як ви знаєте, що треба робити? – дивувався хлопець.

- Новачку треба малювати візерунок, звичайно. А в мене він у голові, – засміявся коваль.

- А ви вже робили ґрати раніше?

- Доводилося, - посміхнувся коваль.

*

Увечері Матвійка прийшов додому втомленим. Він умився, одягнув чисту сорочку і сів вечеряти. Василина налила йому миску борщу, поклала каші, яйце і буханець свіжоспеченого хліба.

Василина дивилася на свого сина з повагою, це треба – помічник коваля, робота почесна, важка, потрібна в кожному дворі. Куди не кинь поглядом – лопати, граблі, ножі, сковороди, серпи та коси – все справа рук коваля.

- Ой, сметану забула, - сказала Василина і побігла взяти банку сметани. Коли вона повернулася, син дрімав за столом.

- Матвійко, - розбудила вона, - їси, цілий день нічого не ївши.

Син прокинувся, скуштував ложку борщу.

- Смачний, - похвалив він.

- Сметану підкладай, - пригощала мати, відламуючи велику скибку хліба.

По хаті понісся дух свіжої домашньої випічки.

*

Наступного ранку Матвій знову біг у кузню. Його тягла туди невідома сила. Це було так цікаво, як метал нагрівався і зі шматка безформного заліза перетворювався на якусь потрібну в господарстві річ, яка потім служила людям довгі роки. Або як стара непотрібна річ плавилася в печі, перетворювалася на залізо, а потім воно набувало нової форми і служило ще багато років.

Все це було дуже цікаво. Удар молотком або важким молотом - це ніби розмова із металом.

Ось сьогодні вони з ковалем стали складати підготовлені прути і почали вимальовуватися чудові грати. Нарешті, через людей коваль передав батюшці, що грати готові і той приїхав, щоб її забрати.

Батюшка сліз із воза і погляд його одразу привернули ковані ґрати.

- Доброго дня добрим людям, - привітався батюшка. – Ну, догодили, Савелію Івановичу, догодили. Славна решітка. І зірки, як у небесах. Ну, дякую вам і помічнику вашому.

- Дякуйте, батюшка, на доброму слові, - посміхався Савелій, а Матвій скромно стояв осторонь.

- Тільки мені ще чотири саме такі потрібні, - сказав батюшка.

- Потрібні – зробимо, - коротко відповів коваль. - Тільки маленькі замовлення виконаємо і відразу приступимо до ґрат.

– З Богом, – благословив батюшка і поїхав, залишивши грати для зразка.

*

З кожним днем Матвій осягав науку ковальства. Вони з Савелієм виконували замовлення і коваль пояснював своєму підмайстру, як тримати кліщі, як гнути залізо, коли загартувати, коли знову гріти, як обробляти.

- Мотика виходить, - зауважив якось Матвій.

- Точно, - відповів коваль. – Тільки треба пробити отвір. Це робиться зубилом. Я тримаю, а ти б'єш.

- Давай, сюди, - показував коваль. - О, я бачу, у тебе перші рукавиці схудли. Ти візьми на столі нові зелені, мені їх Ганна шиє на замовлення. Рукавиці руки бережуть.

- Дякую, - відповів хлопець, цілячись по зубилу і ударяючи молотком.

Коли перестали робити мотику для Іраклія, Матвій змінив рукавиці.

- Занесеш увечері мотику Іраклію з вашого села, - сказав коваль.

- Буде зроблено, - охоче відповів помічник.

- А заразом і ножиці Прохору, - згадав Савелій. - Нехай його невістка шиє.

- Так вони ж не готові, - зауважив учень.

- А зараз і зробимо, я нагрію їх, а ти бери пробійник, робитимемо отвір для заклепки. Два кінці, два кільця, посередині цвях, - сказав коваль.

Матвій усміхнувся, почувши знайому з дитинства загадку.

- Бий молотком по пробійнику, дрібними постукуваннями, трохи. Молодець, одна готова. Другу гріємо.

- Дядьку Савелію, вас мама завтра на обід запрошувала, завтра ж свято – літня Казанська. Ми ж не працюватимемо?

- На таке велике свято не гріх відпочити, – відповів коваль, розігріваючи другу деталь. – Давай бий сюди.

Матвій ударив по пробійнику.

- То що матусі передати? Прийдете? - запитав він.

- Чому ж не прийти, - усміхнувся коваль. - Дуже дякую за запрошення. У гості не напрошуйся і не відмовляйся, - сказав прислів'я він.

- Матуся зрадіє, вас чекатимемо опівдні, - повеселішав Матвій.

- Ходімо передихнемо, повітря ковтнемо, - покликав наставник.

- Кузьма прийшов! – крикнув Матвій, вийшовши з кузні.

- Неси обручі, - сказав коваль.

- Здрастуйте, готове моє замовлення? – усміхнувся Кузьма.

- Готове, готове, - відповів коваль. - Забирай товар.

- А чи можна вам вісь для воза замовити? - запитав Кузьма.

- Можна, можна. Віз ремонтуватимеш?

- Ні, новий хочу робити. Мені дід Федір конячку продав, а віз у нього старий, скрипучий, то я новий хочу зробити.

- Хороша річ, - похвалив коваль.

- Дякую за обручі, - подякував Кузьма.

- За віссю приходь через тиждень, нам треба грати для церкви закінчити, а потім тобі осі зробимо, - пообіцяв коваль.

- Дякую, дядьку Савелій.

- Доброї години, - відповів коваль.

*

У свято Казанської Божої Матері пішов коваль у гості до Василини, а щоб не йти з порожніми руками, він захопив свічник, який скував сам.

- Ось вам подаруночок, Василино Федотівно, - сказав він з порога.

- Ой, дякую, гарний який, у вас золоті руки, Савелію Івановичу, - похвалила господиня. – Тепер і свічку запалити можна. Прошу, проходьте до нашого столу. Гостю почесне місце у центрі столу, - запросила вона.

Савелій пройшов у світлицю, озирнувся. У хаті було чисто й скромно, нічого зайвого. На лаві лежало в'язане з клаптів яскраве рядно. На вікні кольорова фіранка, а на стінах розписні яскраві півні.

На столі стояв гарячий самовар та кухлі. Поруч красувалася тарілка з пампушками, посипаними цукровою пудрою. Хазяйка наливала по тарілках червоний розсольник із солоними огірками. Поруч на столі димився казанок із гречаною кашею. У будинку пахло смачною їжею.

Паляницю господиня не поклала, натомість вона спекла невеликі булки у вигляді невеликих паляничок.

- Пригощайтеся, Савелію Івановичу, - запросила вона, - сідай, синку, поряд зі своїм наставником, - покликала вона сина. - Чим багаті, тим і раді, прошу, пригощайтеся.

Савелій зачерпнув першу ложку і спробував розсольника.

- У-у-у, як смачно! Сто років не їв такого розсольника! – хвалив гість.

- Їжте, їжте, гість дорогий, - посміхалася господиня. - Свіжі огірочки беріть, цибульку, все своє, з городу.

- А хліб, який пахучий! Здивували, Василино Федотівно, здивували. Тепер я розумію, чому у вас такий богатир виріс, все від смачної їжі, - не вгамовувався Савелій, поглинаючи розсольник. - Давно я такого достатку не бачив, хіба що на весіллі.

- Скажете, Савелію Івановичу. Чому ж не одружуєтесь, дружина б вам готувала. Вам, мабуть, у кузні ніколи поїсти, все працюєте, - міркувала Василина.

- І то правда, господине. У кузні тільки яєчню смажу, а хліб у мельничихи Параскеви купую. А не одружуся, Василино Іванівно, бо не зустрів такої господині, як ви – гарної та домовитої.

- Скажете теж, - збентежилась Василина.

- А для нової господині я б і будинок новий поставив, а так не для кого, живу в батьківській хаті, - зітхнув Савелій.

Після каші Василина почала наливати чай:

- Пригощайтеся пампушками, на олії підійшли, з сиром.

- Ледве дихаю, так смачно наївся, - поскаржився коваль. - Тепер тиждень ситий від вашого обіду. Дякую за частування. Час і честь знати.

Савелій зібрався йти, як у двері постукали. Василина пішла відчиняти двері:

- Діду Федоре! Проходьте, я вас пригощу розсольничком! - запросила господиня.

- Ще пампушками пахне, - дід Федір понюхав повітря. – То у вас гість! – побачив він коваля. - Здоров був, Савелію Івановичу.

- Привіт, дідусю. Один гість за поріг, другий на поріг, – відповів Савелій.

- Василина хазяйка гарна, - похвалив дід. - Ти, Савелію Івановичу, придивись до неї.

- Дідусю, ну ви придумаєте, - зашарілася Василина.

- А що - чоловік коваль, дружина пані, - не вгавав дід. - Одне око на млин, а друге на кузню, - підморгнув він. - Я, Савелію Івановичу, хотів тобі косу замовити, скоро жнива, а моя коса прохудилася.

- То ви ще косите, дідусю, - спитала Василина, - куди вам.

- Кошу не кошу, а своя коса повинна бути, - наполягав дід.

- Буде у вас коса, - пообіцяв коваль. – Дякую вашій хаті, піду додому.

Коваль пішов, а дід Федір підморгнув Василині:

- Гарний мужик Савелій.

*

Вранці прийшов Матвій у кузню, а біля дверей стоїть Пилип із їхнього села, коня привів.

- Кульгати став кінь, - поскаржився Пилип, - може камінь потрапив під підкову.

Савелій подивився на підкови:

- Міняти треба підкови частіше, треба коня берегти. Залишай коня, все змінимо.

- А ціна яка? – захвилювався Пилип.

- Як і минулого разу, ціна одна, - відповів коваль.

Пилип прив'язав коня до дерева і пішов.

- Скупий мужик, - зауважив Савелій, - для такого коня грошей шкодує. Та цьому коневі ціни немає, - він погладив коня по густій гриві.

- Такого гарного ігреневого коня по всій окрузі не знайти, - зітхнув Матвій.

- У мене наковані підкови, зараз підберемо підходящі, на задні та передні ноги і почнемо міняти, - розпорядився Савелій і пішов вибирати підкови.

Повернувшись, він сказав:

- Мабуть, ці підійдуть. Потрібно зняти старі заклепки. Давай, погладь коня, щоб він заспокоївся і підніми його ногу нижче коліна. Гарний кінь, молодець. Треба коня хвалити, погладжувати. Тримай ногу, відгинаємо заклепки та знімаємо стару підкову, – розповідав коваль. – Коня підкувати – перша робота для коваля, запам'ятай.

- Підкову зняли, очищаємо бруд, глину, каміння. Тепер видаляємо ороговілий шар підошви і шліфуємо напилком. Так, готово. Приміряємо підкову та фіксуємо цвяхами. Дивись, не вибери маленькі підкови, можна більші, а менші не можна. Великі підкови можна підігнати під копита, обточити їх.

Матвій дивився, як працює Савелій і в нього з чола капав піт, ніби то він, а не Савелій міняв підкови.

- Так, а цвяхи вбивай під кутом у зовнішню частину копита, а то пораниш коня. Залишилося зрізати кінчики цвяхів, загнути та відшліфувати. Все, одно копита готове. То ще три. Перелякався? Гаразд, переведи дух. Гарний кінь, молодець, - коваль погладив коня.

*

Нарешті всі чотири підкови були замінені. Здавалося, що кінь теж був задоволений, що процедура завершилася.

Незабаром прийшов Пилип, розплатився і спитав:

- Надійні підкови? Чи надовго вистачить?

- Не хвилюйся, своє відслужать. Стеж за конем, частіше міняй підкови і перевіряй, чи не потрапило каміння після поїздки, - порадив Савелій.

- Будьте здорові, - нарешті видавив Пилип і повів коня.

- Доброго слова не видавиш, - сказав Савелій.

- Матуся каже про таких - взимку снігу не випросиш, - засміявся хлопець.

- Ну що, підемо, будемо вчитися робити підкови?

- Ходімо, - погодився помічник.

Савелій узяв залізний прут, розігрів його в печі і спритно зігнув на ковадлі.

- Давай, бий кувалдою, роби підкову плоскою, - командував коваль і Матвій слухняно виконував розпорядження майстра.

- Тепер пробиваємо отвори для цвяхів, відрізаємо і лишилося загнути край. Бери щипці та у воду її. Готова підкова. Давай другу сам спробуй.

- Боязко, - сказав Матвій.

- Як ти там казав? Вовків боятися - до лісу не ходити? Пробуй. Першу свою підкову на згадку залишиш. Бачиш, на горні моя перша підкова висить. Все колись буває вперше.

Матвій узяв залізний прут і поніс його до горна.

*

Вдома Матвій показав матері свою першу підкову.

- Молодець, синку, - похвалила вона. - Чи принесеш води з колодязя? Зараз тебе годуватиму і самовар поставимо.

- Я швидко, мамо, - хлопець узяв відра і побіг до колодязя.

- Здрастуйте, бабусі та діду Семене, - привітався він біля колодязя з односельцями.

- Здоров був, Матвію Силантійовичу, - відповів дід.

- Матвію Силантійовичу, - звернулася до нього баба Параска. - Мені б сковорідку підлатати, візьмете?

- Звичайно, бабусю, вранці зайду, візьму, а ввечері як нову поверну, - усміхнувся Матвій.

- А мені б кочергу нову, Матвію Силантійовичу, - попросила баба Килина. - Запитаєте у коваля?

- Запитаю, бабусю, - відповів хлопець. – Діду Федоре, а косу я вам приніс, увечері занесу.

- Ось дякую, - зрадів дід.

- Давайте ваші відра, доставлю вам, а потім заберу свої, - запропонував Матвій.

- Ось коваль, ось молодець! – похвалила баба Параска.

*

Вдома Матвій сказав матері:

- Звали всі Матвійкою, а тепер Матвій Силантійович, мені якось незручно.

- Ти виріс синок, підмайстром став, сам на шматок хліба заробляєш. Ось і звуть тебе сусіди шанобливо. Звикай, синку, - Василина з гордістю подивилася на сина.

Крутиться млин – мука буде

Хліби на ораній землі піднялися високі. Пшениця вище коліна виросла.

«Віддячила землянка за догляд, он, урожай який», - думав Кузьма, сидячи на возі і поганяючи конячку.

Кузьма віз перший мішок обмолоченої пшениці. У домі минулорічна мука давно закінчилася, ось і вирішили вони з батьками зажати перший сніп і обмолотити його, не сидіти ж без хліба.

«Краса яка, - думав Кузьма. - Скоро всі вийдуть пшеничку жати, тоді в черзі до млина не достоїшся. Це добре, що пшениця вродила, отже, будемо з хлібом, до нового врожаю вистачить, та ще й на насіння залишиться. А колос сильний, важкий, понад двадцять зерен в одному. Пшеничка хилиться від такої тяжкості, під серп проситься».

Поїхав Кузьма через село, бо млин був на іншому краю села.

Біля паркану свого будинку стояв дід Федір.

- Здрастуйте, дідусю, - привітав його хлопець.

- Здоров був, Кузьмо, куди дорогу маєш?

Кузьма зіскочив з воза:

- На млин їду, дідусюь, пшеничку молоти.

- Так, хліб уродив, - усміхнувся в вуса дід Федір. - Саме час жнива починати.

- А в тебе, я бачу, віз новий? Купив? – поцікавився дід.

- Де там, - усміхнувся хлопець. - Сам зробив, батько допомагав.

- Сам? З Гордієм? – здивувався дід. - Міцний віз, - він почав розглядати воза. – Колеса що треба. Такий віз довго прослужить. Молодець, хлопче, – похвалив він.

Кузьма збентежився.

- Ти ось що, берись робити вози. Справа вірна. Від замовлень відбою не буде.

Кузьма задумався.

- Справу кажу, - дід поплескав його по плечу. – Згадаєш моє слово. Станеш майстром. Таких возів в усій окрузі немає.

- Дякую, дідусю, за пораду, - подякував Кузьма. - Вам якщо що відвезти чи куди з'їздити, ви кажіть відразу, відмови не буде.

- Прощай, хлопче, - махнув услід дід Федір.

*

Приїхав Кузьма до будинку мірошника, а тут і сам мірошник вийшов на поріг:

- Здоров, Кузьмо, з чим завітав?

- Привіт, дядьку Захаре. Ось привіз мішок пшенички змолоти. Зробиш?

- Гарна пшеничка, - мірошник узяв у руку жменю зерен. - Змолоти можна. Тобі першому знижка, - засміявся він. - А що за віз у тебе? Де купив?

- Не купив, сам зробив, з батьком, - збентежився хлопець.

- Мені б такий, - сказав Захар.

- Є в мене ще один, зелений, - сказав Кузьма.

- То я куплю, кажи, коли забрати.

- Я сам привезу, – пообіцяв Кузьма.

- Приїдь через годину-другу і муку забереш, - зрадів мірошник.

*

Кузьма їхав додому, а тут дід Прохор.

- Додому, дідусю? - запитав хлопець. - Сідайте, підвезу. Пру! – зупинив він коня.

Прохор сів на віз, піднявши заднє сидіння.

- Ніяк віз новий? Гарний, м'яко їде. І колір гарний. А в мене зовсім старий, - нарік дід.

- А хочете я вам зроблю новий? - запропонував хлопець.

- Невже ти сам зробив? – здивувався дід. - Ай да майстер! Ай да молодець! Золоті руки! – хвалив він.

- Скажете теж, - зніяковів хлопець.

- Хочу віз. Тільки ти мені, старому, в сірий колір пофарбуй, а то скажуть на селі, Прохор як молодий, на синьому возі роз'їжджає.

- Буде вам сірий, - пообіцяв Кузьма. – Пру, приїхали. Бувайте, діду Прохоре.

- Дякую, хлопче, - подякував дід, встаючи.

*

Вдома Кузьма приладнав другий віз до свого і взяв віжки.

- Куди ти, синку? - запитав батько.

- Мельнику віз везу, - відповів Кузьма.

- Мельнику? – здивувався Гордій. - Матір! В нашого Кузьми перший покупець знайшовся! Радість якась!

*

Анфіса і Макар поралися у дворі, коли повз їхній будинок проїхав Кузьма з двома возами.

- Макарко, Макарко, - покликала Анфіса, - дивись, Кузьма на новому возі їде, а позаду ще один. Невже розбагатів?

Макар стояв руки в боки і не вірив своїм очам, звідки це в Кузьми раптом два вози взялися.

- Ось тобі й бідняки, то коня йому дід Федір подарував, то вози нові десь узяв, - не вгамувалася дружина.

- Нам би такий віз теж не завадив, - відповів Макар. - Де ж він його взяв?

*

Приїхавши до будинку мірошника, Кузьма відстебнув віз. Вийшла молода дружина мірошника, Параскєва, і сказала:

- Ось твій мішок борошна. Захар скоро буде, почекай, він у млині.

- Ні, я поїду, передайте йому, що віз його.

- Ось дякую, - зраділа Параскєва. - Міцний віз, - похвалила вона.

Кузьма сів на свій віз і поїхав.

Незабаром прийшов мірошник, несучи мішок борошна. Побачивши віз, він зрадів:

- Красень! А де ж Кузьма? - запитав він у дружини.

- Поїхав, - вона знизала плечима.

- Чого ж ти його не затримала? Ні, так не годиться, повезу йому муку за віз.

Запряг мірошник свого коня, приладив віз, поставив на нього п'ять мішків борошна і повіз Кузьмі.

*

А Анфіса тим часом до сусідів побігла:

- Слухай, сусідко, що я тобі розповім, - почала вона. – Їде повз наше подвір'я Кузьма, а в нього не один віз, а два!

- Як два? – здивувалася Матрона.

- Ось так один синій, а інший зелений, - розвела долоні сусідка.

До куми підійшов Пилип, він чув розмову дружини та Анфіси.

- Ой, дивіться, на зеленому возі вже мірошник їде! - вигукнула Анфіса.

- П'ять мішків муки везе! - ахнула Матрона.

- Невже Кузьмі за віз повіз? І двох мішків вистачило б, - почухав потилицю Пилип.

*

А мірошник привіз борошно Кузьмі у двір:

- Умів брати, умій і віддати, - сказав він і почав вивантажувати мішки з борошном.

- Ах, - сплеснула руками мати Кузьми, Єлизавета.

- Ось синок, ось годувальник, - змахнув скупу сльозу Гордій.

- Гарного сина виростили, - похвалив мірошник. - А де сам Кузьма?

- Знов у поле поїхав, - відповіла Єлизавета. - Жнива починаються.

- Так, починаються спекотні дні, - погодився Захар. – І мені час.

- Дякую, Захаре Архиповичу, за муку, - подякував Гордій.

- Не мені дякувати, сину вашому. Золоті руки в нього. Будьте здорові! - відкланявся мірошник і поїхав. – Но! - підстебнув він свого коня Вогника.

- Скільки добра! – раділа Єлизавета.

- Ось синок, ось годувальник! А я не вірив у його витівку з возами, - поскаржився батько. - Який молодець!

- Каже, діду Прохору робитиме віз, - гордо сказала Єлизавета.

- Гарний у нас син, роботяга, може, виб'ється з бідності, господарем стане, - замріяно сказав Гордій.

- Дай Боже, дай Боже, - відповіла дружина. – Розбагатіє.

- Не жили багато, нема чого й починати, - буркнув батько Кузьми.

*

А мірошник Захар поїхав у кузню до Савелія.

- Здорові були! - сказав він, увійшовши до кузні.

- Здоров, Захаре, - відповів коваль, продовжуючи постукувати молотком по заготівлі, показуючи, де стукнути Матвію.

- Помічник у тебе, Савелій, гарний бачу, - похвалив мірошник.

- Помічник що треба, - посміхнувся коваль. - А ти з чим завітав?

- Замок мені на комору потрібен новий. Старий заїдає, у потрібну годину не відімкну, а зараз пора гаряча настає, чуже зерно треба берегти більше за своє.

- І то правда. Буде тобі замок, – пообіцяв Савелій. - Тобі терміново, я так розумію.

- Хотілося б терміново, якщо можеш.

- Зробимо, з таким помічником обов'язково зробимо. Приїдь завтра за замком.

- Дякую на доброму слові, - мірошник поїхав до млина.

*

У цей час біля млина на Захара чекали мужики. Вони привезли своє зерно молотити.

- Хороша цього року пшеничка, - сказав мужичок Іраклій.

- Так, не помилилися ті, хто цього року пшеницю посіяв, - підтримав його Микола, мужик із їхнього ж села.

- Тони три з гектара буде, - прикинув Іраклій.

- Що ти, більше, навіть чотири, глянь, як пшениця густо стоїть, - заперечив Єфрем, зерно якого підвіз Микола.

- Хлопці, так що ж це виходить, якщо ми цю пшеницю всю зберемо та звеземо мірошнику, то він матиме від нас по десятині, значить, півтонни, вважай, візьме собі. Це ж які гроші, - викотив очі Макар.

- Так, гарний прибуток, - почухав потилицю Пилип. – Не кожному такий взяти.

- Звідки півтонни, це ти загнув, Макаре, - заступився за мірошника Єфрем. – Нема чого чужі багатства рахувати. Заздрісне око бачить далеко.

- А чого це ти за нього заступаєшся, прив'язав до себе нашого з Пилипом бика і радий? З мірошника не убуде, якщо й по півдесятини братиме за роботу, - наполягав Макар.

- Це нормально - за два мішки десятину, - підтримав Пилип.

- Де ви, мужики, бачили, щоб мірошники за півдесятини працювали? - запитав Микола. – У Відрадному – десятина, у Зеленому – десятина, у Заріччі теж десятина. І не ведіть мову – не погодиться Захар на менше.

- Це нам так хочеться, більше борошна забрати, а він не погодиться, - закивав головою Іраклій.

*

Мельник Захар здалеку побачив низку запряжених коней, вози з мішками зерна та мужиків, що зібралися біля млина.

Він під'їхав ближче і підійшов до чоловіків.

- Здорові були, мужики. Про що розмовляєте?

- Здоров, Захаре, - відповіли мужики.

Макар вступив перший:

- Захаре Архиповичу, мужики кажуть, що дорого ти за помел береш.

- Як усі - десятину, - відповів мірошник, - не більше, не менше, всі мірошники так беруть.

- А ось мужики вважають, - продовжував Макар, - що за два мішки треба десятину брати, а не за мішок.

- Млин меле - борошно буде, язик меле - біда буде, - сказав Єфрем.

- Хазяїн - пан, - відповів мірошник. – Шукайте, де дешевше, а я на збиток працювати не буду, мені треба молоду дружину годувати і дітей малих.

- Воно так, - втрутився Пилип, - але в нас у всіх сім'ї, всім треба годувати сім'ю.

- Якщо охочих немає, то я піду, - мірошник відвернувся і зробив два кроки.

- Стривай, Захаре, - покликав Єфрем. – Я згоден за десятину.

- І я, – підтримав Микола.

- Я теж згоден, - сказав Іраклій.

- Ну, за десятину, то за десятину, - погодився Макар, - діватися нікуди.

- Я перший у черзі, - сказав Пилип.

- Ні, друже, ти після нас під'їхав, - зупинив його Іраклій.

- Тож чекай, ще Єфрем попереду, - сказав Микола.

- А він безкінний, чого він попереду? – буркнув Макар.

- А його зерно я привіз, - відповів Микола.

*

Захар прийняв від усіх зерно по черзі, записав у амбарну книгу, хто скільки здав і пішов до млина.

Чоловіки роз'їхалися, хто додому, хто в поле жати пшеницю, обмолочувати, збирати в мішки зерно. Працювали, доки не починало вечоріти. Потім зерно везли у двір, щоби просушити під навісом, а потім уже везти мірошнику.

*

Настала ніч. Над селом завис старий місяць. Село вже спало. Дув свіжий нічний вітерець, а лопаті млина все крутилися, крутилися, злегка порипуючи.

Мельник уночі не спав. Він підносив зерно, висипав його в чан, звідки воно надходило на жорна, там розмелювалось і падало вниз, де він набирав повні мішки борошна. Руки мірошника були в муці, та й він сам був білий, ніби припорошений борошном, і волосся, і брови, і щоки, і ніс, і фартух.

Колесо крутилося, а мірошник усе носив і носив мішки. Він спати не ляже, поки зовсім не втомиться, перед світанком. А поки дме попутний вітерець і крутяться лопаті, він працюватиме. Так робив його батько, а тепер він так працює.

Зерна багато і за ніч йому не перемолоти все, а завтра хлопці привезуть нове зерно. Не забути б ще з'їздити в кузню за замком, бо в лиху годину проморгає чуже зерно, тоді не розплатишся. Ось скоро діти підростуть, сини його, Андрійко та Іванко. Тоді він матиме помічників.

А зараз треба справлятися самому. Захар знову поніс повний мішок зерна нагору.

Втомлений мірошник вийшов надвір вдихнути свіже повітря. Вдома всі сплять. Млин від місяця пускає легку тінь і скрипить: "Скрип, скрип".

А довкола на вулиці тиша. Тільки чути цвірінчання цвіркунів: «Цр-црр». Ось у селі загавкав пес на подвір'ї. Може, помітив зайця, що пробігав повз.

Треба йти. Зерно перемололося і треба зібрати борошно в мішок, а потім знову нести зерно нагору.

*

Село спало тихим сном.

Тільки Макар спав неспокійно. Снився йому млин при яскравому, яскравому світлі. Він узяв свого коня Вихора і пішов забрати муку, свою, законну, десятину. Млин був закритий на великий замок. "Напевно коваль постарався", - сердився уві сні Макар. Він підставив сходи і поліз у відчинене вікно, сходи під ним хиталися, постійно погрожуючи впасти. «Го-го-го!» - заіржав Вихор. Кінь був якийсь смішний, схожий на поні з великою шиєю.

Раптом поперечина на сходах обламалася і Макар почав падати вниз. "Десятину віддай", - кричав він уві сні.

Прокинувся Макар, весь мокрий від поту. Він підвівся, випив води і ліг спати знову.

*

Хто спав ангельським сном цієї ночі, то це Кузьма. До пізнього вечора він робив віз для діда Прохора. Віз був готовий, він його фарбував фарбою, сірою, як просив дід Прохор.

- Іди спати, синку, - кликала Єлизавета.

- Зараз, матусю, посвітіть мені тут, одна дошка залишилася, - попросив син.

Мати піднесла свічку ближче.

- Готово, - нарешті сказав Кузьма.

На подвір'я вийшов Гордій:

- Красень, Прохору сподобається. Впорався?

- Треба зробити віз для Єфрема, - усміхнувся син.

- Так у нього ж коня немає, - зауважив батько.

- Так бика можна запрягати, - відповів Кузьма.

- І то правда, - погодився Гордій.

*

Поспавши чотири-п'ять годин, Захар вирушив у кузню.

- Мельник їде, - Матвій побачив Захара, що під'їжджав.

З кузні вийшов Савелій, несучи замок і великий ключ.

- Здорові були! – сказав мірошник. – Оце замок! Всім замкам замок!

Замок йому сподобався, він вставив ключ і провернув навколо осі.

- Такий замок злодій не відчинить, - засміявся Савелій.

- Ну, дякую, ну, догодив, - зрадів Захар.

- А що це ти приніс, Захаре? - спитав коваль, побачивши мішок.

- Будь-яка робота свою ціну має, - засміявся мірошник. - Будеш хліб пекти.

- Куди мені. Матвійко, забери собі, може Василина хліба спече вам, - розпорядився коваль.

- Чому нам, і вам спече, – відповів Матвійка.

- Дякую за замок ще раз, - сказав мірошник і поїхав приймати зерно.

*

Дід Прохор, як і домовлялися, вдень прийшов до Кузьми зі своїм конем.

- Приймайте віз, діду Прохоре, - хлопець показав на новий віз, що пахнув свіжою фарбою.

- Ну, майстер, ну, молодець! – захоплювався дід.

- Давайте запряжемо конячку у віз, - запропонував Кузьма.

Він прикріпив оглоблі до воза і взяв віжки.

- Готово, дідусю, - сказав хлопець. – Нехай пару днів фарба підсохне, доки не їздіть на возі.

- Я його поставлю на подвір'ї, милуватися буду, - пожартував дід. - Берегтиму.

- Користуйтеся на здоров'я, - побажав Кузьма.

- Я з тобою не розплачуся за такий віз, - усміхнувся дід.

- Та що ви, я ж не за гроші старався, - збентежився хлопець.

- Ні, ні, ні, всяка робота свого варта. Як попрацював, так й поїв. Молочком і сиром вас забезпечу, - засміявся дід, - місяць потреби знати не будете.

*

Надвечір за мукою до млина приїхав Іраклій. Йому було незручно перед мельником за той скандал, який вчинив Макар.

- Перевіряй борошно, Іраклію, - запропонував Захар. - Всі чесно. Твоїх два мішки.

- Я вірю, Захаре, ти пробач нас за вчорашнє, - сказав Іраклій.

- Я думати забув, не хвилюйся, Іраклію, я знаю, хто це накаламутив. Багаті плачуть, а скрині в землю ховають.

- Один сказав - трьом соромно, - також відповів Іраклій, піднімаючи мішок. – Завтра ще привезу збіжжя, якщо просохне. Приймеш?

- Звичайно вези, це ж моя робота.

- Дякую, - зрадів Іраклій.

*

Слідом за Іраклієм приїхав Микола.

- От дякую тобі, Захаре, - дякував Микола. - Щось вітерець притих, коли ж ти встиг змолоти зерно?

- Вночі молов. Вночі прохолодно, вітерець, - відповів мірошник.

- Ти працював, а ми спали, щоб сьогодні хліб їсти, - збентежився мужик.

- Не хвилюйся, спи спокійно, мірошник не спить, коли вітряно, а відсипається коли безвітряно.

- Землероб спить, коли дощ ллє, а оре, коли сонце прийде, - підхопив Микола.

- Гарного врожаю, - побажав мірошник.

- Спасибі! - Микола завантажив мішки та поїхав додому.

*

За два дні дід Прохор повіз Капітоліну на базар.

- Гарний віз! – похвалила Капітоліна.

- Кузьма робить такі, - підморгнув дід, - не проморгай нареченого.

- Ось ще, - хмикнула молодиця.

- Ти придивляйся до наших хлопців, наречені видні, Матвій - коваль, Кузьма - тесляр, Єфрем - пасічник, Микола - хлібороб, ще я та дід Петро. Ось і всі наречені.

- За вас би пішла, - пожартувала Капітоліна. – У вас корівка, конячка, віз новий. Завидний наречений.

- А що, я згоден, тільки боюся - бабки мене заревнують.

- І хто ж?

- Хто? Параска та Килина. Про Груню я мовчу. На неї дід Петро заглядається.

Капітоліна засміялася:

- Ну, діду Прохоре, з вами не скучиш.

*

Забрав своє зерно і Пилип, привіз цілий віз.

- Заживемо, - сказав він Матроні.

- Зараз тісто поставлю, пиріжків напіку, - зраділа Матрона. – А Макар забрав своє зерно?

- Забрав ще раніше за мене, Макар свого не впустить, - зауважив Пилип.

*

Приїхав за зерном і Єфрем.

- Ну й упряжка! – радісно зустрів його мірошник. - Бичок і золотий віз! Такі до мене ще не приїжджали!

- Кузьма і мені воза зробив, - усміхнувся Єфрем. – Каже, спеціально у жовтий колір пофарбував для мого бичка.

- Ну, красень, ну, красень! - захоплювався мірошник. – Забирайте зерно. Для бичка це не ноша, добрий бичок, сильний.

Єфрем завантажив зерно і подякував мірошнику.

– Но! - крикнув він, і бичок рушив у дорогу, з легкістю везучи мішки з мукою.

*

Мельник, роздавши муку і склавши в коморі нові мішки, зайшов додому.

- Татко прийшов! Татко прийшов! – зраділи діти.

На порозі на мішку борошна лежала свіжоспечена паляниця.

- Параскєво, господиня, - похвалив Захар. – Вітер починається, сьогодні вночі працюватиму.

- Зараз тобі зберу поїсти, а то й не згадаєш, що не їв, а ти борошно в хату занеси, - Параскєва побігла на кухню.

- Татко, дай паляниці, - попросив Андрійко. – І Ванятці.

Захар узяв буханець хліба і відламав два шматки.

- Їжте, хліб - найбільше наше багатство, запам'ятайте це, - Захар вдихнув запах свіжого запашного хліба. - Пахне! Ніщо у світі так не пахне, як свіжий хліб. Хліб – народне добро, бережіть його.

Малюки жували смачний хліб і поглядали на батька, який він великий, сильний.

- Я теж мірошником буду, коли виросту, - сказав Андрійко, відкушуючи хліб.

- Звичайно, будеш, і Ванятко буде, - посміхнувся батько.

Маленький Ванятко тільки махнув головою, бо в роті у нього був запашний хліб.

- Помічники мої, - з гордістю засміявся Захар.

Всім подружкам подружка

Жила в селі Відрадному жінка, Агапія, але її в селі називали Гапкою, а чому так повелося і не пам'ятали. Гапка була привітна, дружня, з усіма дружила. Зібралася якось до мельничихи за борошном сходити, взяла кошик, шлях неблизький до села Веселого, але день довгий.

Вийшла Гапка за двір, а назустріч їй подруга Ганна.

- Куди зібралася з кошиком, - питає Гапку, - поквапся, а то базар закривається.

- Я не на базар, - відповідає Гапка, - я до мельничихи.

- Так мірошник борошно привіз, якщо ти за мукою, - підказує Ганна, - тут ближче купити.

- А я гостинців малюкам віднесу, - вигадала на ходу Гапка. – А ти що купила?

- Я купила баночку сметани, сиру у Прохора, гречки у Єфрема.

- А сир смачний? – поцікавилася Гапка.

- Приходь на чай, пригощу, - пообіцяла Ганна подрузі.

- Зайду, зайду, тільки зі справами впораюся, - пообіцяла Гапка.

«Хто з порожнім кошиком у гості ходить? - замислилася Ганна. – Де ж гостинці? - знизала вона плечима і пішла додому.

*

А Гапка йшла неквапливо, настрій у неї був добрий. Проходячи повз кузню, звідки чувся стукіт молота, вона тихенько наспівувала придуману нею самою пісеньку:

Гапочка розумна - дружить з усіма, так багато подруг в мене не дарма,

З Харитиною дружила - вона курку віддала,

Ганна сиром пригостила, в гості теж звала була.

Повз возом їхав Кузьма. Побачивши тітку Гапку, він зупинився.

- Чи далеко зібралися? - запитав він її. - Сідайте, підвезу.

Гапка сіла на віз.

- До млина підвезеш? - запитала вона.

- Звичайно, - посміхнувся Кузьма, - повз млину їхатиму.

- Гарний віз у тебе, дорого віддав? - поцікавилася тітка.

- Сам зробив, - усміхнувся хлопець.

- Молодець, - похвалила Гапка.

«Треба з матір'ю Кузьми завести дружбу. Може, дров на возі підвезти знадобиться», - зорієнтувалася вона.

По дорозі Гапка тихо наспівувала свою пісеньку:

Гарбуза дала Глафіра, огірочків дав сусід,

Феодора та Христина дали хліба на обід.

Хима шарфика зв'язала іще кошик віддала,

Степанида дала сала та усі свої дрова.

- Пру, - скомандував Кузьма, - приїхали. Ось і млин.

Тітка Гапка злізла з воза:

- Дякую, Кузьмо, передавай привіт матері, - сказала вона.

- Дякую, передам, - здивувався Кузьма, він не знав, що тітка Гапка знайома з його матусею.

*

Мельничиха Параскєва напекла млинців і годувала своїх малюків – Андрійка та Іванку.

- Доброго дня, подружко, - привітала господиню Гапка. - Ой, які гарні млинці. Смачні, мабуть, - вона проковтнула слину.

- Гапо, привіт, я тебе за стіл не запрошую, - сказала Параскєва. - Зараз Захар Архипович з хвилини на хвилину приїде, сама знаєш, він не любить, коли ти засиджуєшся в гостях.

- Розумію, розумію, - Гапка помахала головою. - Чи не знайдеться в тебе зайвого мішечка муки. Ось хліб пекти хотіла, а мука закінчилася.

- Що ж ти так далеко йшла? Могла б у Захара Архиповича попросити, він у Відрадному був.

- Так, незручно, я в нього минулого разу просила, - безглуздо посміхнулася Гапка. - Дай, думаю, схожу провідаю найкращу подругу та дітлахів її, - злукавила вона. – Ой, у мене для них і цукерка є.

- Не треба, Гапо, - зупинила її Параскєва, - від цукерок апетит псується, нехай млинці їдять. Почекай мене тут.

Параскєва шмигнула у відчинені двері і за хвилину винесла Гапці мішечок борошна.

- Ось дякую, подружко, я все поверну, - пообіцяла Гапка, знаючи, що борг вона не віддасть.

- Не треба, - відповіла Параскєва, - не збідніємо ми від мішечка. Нехай хліб у тебе буде пишний та смачний.

Гапка поставила мішечок у кошик і, попрощавшись, пішла.

«Як же, не збіднієш, - бурчала вона про себе, - у вас цього борошна повна комора. Могла б сама здогадатися подрузі пару мішків привезти. Жадібна ти, Параскєво. Жодного млинця з собою не дала в кошик. Мабуть, не збідніла б. А малюки млинці їдять, ні, щоб тітці запропонувати, - гнівалася Гапка. - Піду до села, може, хтось ще чимось пригостить чи віз знайду назад дістатися».

*

По дорозі зустрілася Гапці Нюра. Нюра все про всіх знала та розносила новини по селу.

- Доброго дня, Гапко, що в кошику несеш, ледве ноги тягнеш. Поділися з подругою.

- Привіт. У мірошника була, борошна купила, - відповіла Гапка. – Чим тут ділитися, самій хліб нема з чого пекти.

- А чи дорого продає борошно?- запитала Нюра.

- Ціна, як на базарі, - почухала ніс Гапка.

- Могла б і дешевше продавати борошно мельничиха. Усе багатіють вони, - позаздрила Нюра. – А Єфрем із матір'ю мед качають, – розповіла вона новини. – Меду повно, а продають дорого. А Єфрем цього року гречку сіяв, щоб бджоли мед гречаний збирали. Їм подвійна вигода, і мед зібрати та гречку продати.

«Гречаний мед смачний, – подумала Гапка. - Треба зайти до Пелагеї».

- А Кузьма розбагатів, - продовжувала Нюра. - Возами торгує. Йому мірошник за віз п'ять мішків борошна відвалив. А Анфіса та Макар свиней розвели, вже свинки великі, взимку салом торгуватимуть. А до Василини коваль у гості заходить. Взявся Матвійку ковальській справі навчати, ніяк до Василини буде свататися.

«Треба з Василиною потоваришувати, – подумала Гапка. - Коваль буде знайомий, знадобиться ножиці викувати або що по господарству».

- А як там діти мельничихи, ростуть? – несподівано спитала Нюра.

- Зростають, чого їм на млинцях не рости, - відповіла Гапка. – Параскєва їм цілу тарілку млинців насмажила, то вони їли.

- Мабуть, і тебе почастували? - запитала Нюра.

- Де там, мірошника свого годує Параскєва, він мужик здоровий, багато їсть.

- Ага, ага, - покивала Нюра.

*

З-за паркану визирнула баба Варвара, дружина діда Федора:

- Ну, у тебе, Нюро, язик без кісток, - не витримала вона.

- Побігла я, ніколи мені з вами стояти, - сказала Нюра і пішла.

- Ой, бабусю Варваро, привіт, - зраділа Гапка. – Хто це у вас там бекає? - запитала вона.

- Це ягнята, - відповіла баба Варвара, - вирішили з дідом розвести овець.

- Вівці – добра справа, знову ж таки – шерсть можна продавати. А чи можна подивитися? - запитала гостя.

- Заходь, дивися, - запросила баба Варвара.

Гапка увійшла у двір. Вона побачила біля паркану ягнят, які веселилися.

- Ой, які гарненькі, - погладила Гапка одного ягняти, поставивши кошик на траву.

- Бе-е-е, - пробекало ягня.

- Завжди мріяла завести таких ягняток, - розчулилася Гапка.

- Дід Федір подарував нещодавно ягня Кузьмі, - згадала бабуся.

- От би мені хтось подарував такого ягня, - замріяно сказала Гапка. - Ви моя найкраща подруга, бабо Варваро.

Бабуся не розгубилася:

- Якщо ти моя найкраща подруга, наноси мені води з колодязя, бо бочка порожня.

- Ой, забула, - сказала Гапка, - я дуже поспішаю. Вона схопила кошик і втекла.

- Така ти подруга, - баба Варвара подивилася їй услід..

*

Гапка побачила у полі Василину, яка жала пшеницю.

Вона підійшла з кошиком ближче:

- Доброго дня, подруго! Жнеш пшеничку? А що син не допомагає?

- Доброго дня, коли не жартуєш, - відповіла Василина. - А Матвійка не допомагає, бо в кузні він. Подружко ти моя, кажеш? Якщо подружка, тоді бери серп у руки, допомагай. Спочатку ти мені допоможеш, а потім і я тобі допоможу кошик донести, - посміхнулася вона.

Жати Гапці зовсім не хотілося.

- Поспішаю я, іншим разом допоможу тобі, - пообіцяла Гапка і поспішила піти.

- Ага, ага, - кивала Нюра, яка в цей час здалеку слухала розмову Василини та Гапки.

«Ти помічниця пироги їсти, – подумала Василина. – Знаємо ми таких подружок – як допомогти, так нема кому, а як за стіл – перші у черзі».

Василина нахилилася і почала жати пшеницю.

«Прийде Матвійка з роботи втомлений, скаже, пішли пшеничку жати, а в мене вже все готове, і снопики зв'язані», - раділа вона.

*

Гапка попрямувала у двір до Єфрема та Пелагеї. Дивиться, а у дворі стоять повні бідони меду. «От би медом поживитись!» - подумала вона.

- Привіт, подружко Пелагеє, - привіталася Гапка.

Пелагея здивувалася, але відповіла:

- Привіт.

- А Єфрем у Відрадне не поїде? - запитала Гапка.

- Ніколи йому, мед качає. Ти б йшла, Гапко, поки тебе бджоли не покусали, – попередила Пелагея.

Але Гапці було шкода йти від такого добра.

- А мед у вас гречаний? - запитала вона.

- І гречаний, і травневий, і різнотрав'я, - відповіла Пелагея.

Нюра в цей час спостерігала з-за вулика за Пелагеєю та Гапкою.

*

- Ж-ж-ж, - сказала одна бджола іншій. - Хіба ж-ж-ж це подруж-ж-жка Пелагеї? Хіба ж-ж-ж це не подруж-ж-жка Василини?

- Ж-ж-ж, - продзижчала друга бджола. - Хіба ж-ж-ж це не подруж-ж-жка Параскєви?

- Ж-ж-ж, - відповіла їй третя бджола. - На мою думку, вона хоче стягнути наш мед. Бдж-ж-жоли! До бою!

- Біжи до будинку! – крикнула Гапці Пелагея.

Але Гапка вже не чула. Рій бджіл кинувся за нею.

- Врятуйте! Допоможіть! – кричала Гапка, тікаючи подалі від вуликів.

- Ж-ж-ж, - страшно дзижчали бджоли біля вуха.

Гапка мчала, щодуху. Багато хто в селі бачив Гапку, як вона тікала, і як за нею летів рій бджіл. Вони жалили Гапку і гнали її аж до млина.

- Ой, - від несподіванки скрикнула мати Кузьми Єлизавета, коли Гапка пробігала повз їхній будинок.

- Біжи до нас у хату! - кликав Гордій, батько Кузьми, але Гапка від страху нічого не чула, так і бігла, розмахуючи кошиком.

*

А Нюра в цей час сиділа в хаті Пелагеї і боялася виходити надвір, бо бджоли помітили, як вона крутилася біля вуликів.

- Зараз вони заспокояться, постривай трошки, - заспокоювала її Пелагея і напувала колодязною водою.

*

Додому Гапка дісталася ледь жива. Вона була втомлена, покусана, з опухлим обличчям.

«Подруга називається, - ображалася Гапка, - не могла пригостити медом. Нізащо постраждала! Ще мельничиха муки пожаліла, млинцями не почастувала. Я до них усією душею – подружки милі, а вони жадібні. А Василина взагалі сказала – на жни пшеницю. Мені така подруга не потрібна! І Пелагея мені не потрібна, і Параскєва не потрібна! Піду до Ганни, може, сир ще не з'їла, почастує».

Гапка зняла компрес з обличчя і почала збиратися до подруги.

Ганни не було вдома, її донька Настуня сказала, що мати пішла на город.

"Подруга називається, з дому пішла, щоб сиром не пригощати", - ображалася Гапка.

І було Гапці невтямки, що подруг вона вибирала не по серцю, а за вигодою. Дружила вона з тими, хто їй щось давав. Гапка не розуміла, що люди давно розкусили її хитрість і така подруга не потрібна нікому. Ось тільки Ганна та Харитина поралися з Гапкою за старою звичкою, сподіваючись, що Гапка перевиховується. Є душа, є і надія.

*

- Ой, бабусі, що вам розповім, - Нюра поспішала до колодязя, де односельці набирали воду.

- Сільське радіо новини принесло, - пожартувала Явдоха.

- Ти не смійся, - насупилася Нюра. – Зараз таке дізнаєшся!

- Ну, кажи, не томи, хочеться посміятися, - усміхнулася баба Параска.

- Тут, бабусю, не до сміху, - загадково прошепотіла Нюра. - Сьогодні мельничиха насмажила млинців, а мірошник з базару приїхав, сів за стіл, а млинці самі в трубочку згортаються, та летять йому прямо до рота.

- Ага, і самі в сметану мачаються, - засміялася Катруся.

- Ти не смійся, на млинах знаєш, які дива бувають! А Гапка до них за мукою заходила, то їй жодного млинця не дали, все мірошник з'їв, навіть дітям не дісталося! – перехрестилася Нюра.

- Казки! – посміялася Явдоха. – Ось, що Гапку млинцями не частували – повірю, а все інше – вигадки.

- І про Василину не повіриш? - запитала Нюра.

- А що Василина? Вона баба гарна, роботяща, - заступилася Прасковія.

- Ага, роботяща, - сказала Нюра. - Та я сама бачила, як вона казала Гапці, йди, жни пшеницю, а я відпочину на сонечку.

- І що Гапка? Жала? - запитала баба Килина.

- Гапка відмовилася, - махнула рукою Нюра.

- Звичайно, Гапка не звикла працювати, вона любить все мати задарма, - зробила висновок Явдоха.

- Гапка відмовилася, а Василина навела на неї порчу, - продовжувала Нюра.

- Яку порчу? – стрепенулась баба Параска.

- А таку - покусали Гапку бджоли, всім роєм на неї як накинуться. Гапка тікати, вони за нею. Гапка в криницю і кришкою накрилася. Бджоли покружляли, покружляли над криницею і полетіли.

- Тебе шукати, - посміялася Явдоха. - Кажуть, ти від бджіл у Пелагеї в хаті ховалась.

- А що ти на пасіці робила? - запитала Катруся.

- Що вона робила! Новини у бджіл дізнавалася! – засміялася баба Прасковія та інші разом із нею.

- Ну, вас! - образилася Нюра. – Ви ще найголовнішого не знаєте!

- Що? – разом спитали баби.

- Не знаєте, де Василина чаклувати навчилася, - загадково посміхнулася Нюра.

- І де ж? – недовірливо похитала головою Явдоха.

- У кузні! – продовжувала Нюра. - Прийшла вона до коваля, каже, зроби мені перстень чарівний, щоб мої накази виконував.

Бабоньки мовчки дивилися на Нюру.

- Коваль не хотів спочатку, а вона перед ним танцює, звивається, що змія. А на ногах червоні черевички. І зачарувала мужика, - зітхнула Нюра.

- Досить брехати, - голосно сказала Явдоха. - Заздриш, що коваль на Василину заглядається, а не на тебе.

- Нічого я не заздрю, - образилася Нюра, - ніколи мені з вами тут казки розповідати, справ багато, - вона поспішила, побачивши Глафіру.

- Понесла сорока новини, - зауважила баба Килина.

- Їй би казки писати, - усміхнулася Катруся і понесла коромисло додому.

- А Гапці поділом від бджіл дісталося, - сказала баба Параска. - Не буде подруг з вигоди та багатства обирати.

- І то правда, і то правда, - підтримала її подружка Килина. - Ми ось з тобою і в біді, і в радості скільки років разом.

- Одна в мене подружка все життя, - обняла її Параска.

- Заздрю я вам, бабусі, - сказала Явдоха. - У мене немає такої подружки.

- Зате й поганої подружки немає, це теж добре, – відповіла Килина. - Нареченого тобі треба підшукати хорошого, раз подружки немає.

- Скажете теж, - зніяковіла Явдоха.

- А чим Єфрем не наречений? - запитала Параска.

- Не погодиться Пелагея, - відповіла Явдоха.

- Погодиться, ти дівка видна, роботяща, він теж хлопець хоч куди, а Пелагею ми вмовимо, - пообіцяла Килина. - Обов'язково вмовимо.

До криниці підійшов дід Федір:

- Чого обіймаємося, бабусі?

- Ось, свою давню подружку обіймаю, - засміялася Килина.

- Так, дружба роками перевіряється, в одних міцнішає, в інших ламається, - усміхнувся дідусь.

- Федоре, треба нам Явдоху за Єфрема просватати, - перейшла до справи Прасковія. – Допоможеш?

- Гарна пара вийшла б, - схвалив дід Федір. – Можна допомогти.

Явдоха зашарілася. Ніяк вона не очікувала, що вона у селі на доброму рахунку. «Треба ставати ще кращою, – подумала молодиця. – Коли ти до людей усією душею, і вони тобі добром відповідають».

*

- Приніс водички я, Варварочка, - сказав дід Федір, заходячи на подвір'я.

Ягнята одразу кинулися до відра.

- Зараз вам наллю в коритце, мої любі, - пообіцяв дід Федір.

- А до мене приходила подружка, - сказала Варвара.

- Груня? – спитав дід.

- Ні, Гапка, - засміялася баба Варвара.

- Так її вже бджоли покусали, - сказав дід Федір.

- Як?!

- Нюра, наша сорока, новини по селу розносить, покусали Гапку бджоли Єфрема. Ось так. Тепер твоя подружка нескоро з'явиться у селі.

- Бідолашна, - пожаліла Варвара Гапку. - Може їй подарувати ягня? Вона хотіла.

- Так ми всю отару роздаримо, однак, - сказав дід Федір. – А ягнята нудьгуватимуть один за одним. Разом їм добре, бачиш, як веселяться.

- І то правда, - погодилася жінка.

*

Гапка самотньо сиділа вдома за столом. Вона нудьгувала. Навіть хліб їй пекти не хотілося.

Вона сиділа і думала: "Я до людей з душею, а вони невдячні, жадібні".

Вже вечоріло, як у двері до Гапки постукали.

- Заходьте, не зачинено, - крикнула вона.

На порозі з'явилися Харитина та Ганна.

- Гапочко! Як тебе покусали бджоли! - вигукнула Харитина. - Ти що, на пасіку залізла? А я тобі оладок напекла, пригощайся, люба.

- А я тобі сметани принесла, якраз до оладок, ще й укуси можна змастити, - Ганна простягла баночку сметани.

- А сиру принесла? - запитала Гапка.

- Сир діти з'їли, - сказала Ганна, - але Прохор завтра ще привезе, - пообіцяла вона.

- Отак завжди, коли хочеться сиру, його немає, - образилася Гапка.

- Ти не ображайся, подруго, самовар грій, чаєм пригощай, - посміхнулася Харитина.

- Ходять тут, ходять, так і чаю не напасешся, - дорікла господиня і пішла гріти самовар.

*

Коли Гапка повернулася із самоваром, подруг в хаті вже не було, тільки на столі стояла тарілка оладок та баночка сметани.

Гапка налила собі чаю і намазала оладку сметаною. «Смачно, – подумала вона, запиваючи чаєм. – А чого вони пішли? Образилися? Подумаєш! У мене подруг півсела. Не скучу».

Гапці було і невтямки, що вона залишилася без останніх подруг, а дружбу треба берегти і друзів вибирати не з вигоди, а по серцю. Але щоб це розуміти, треба самому мати чисте благородне серце. Легко друзів знайти, та важко зберегти. Ось так.

Як журба та печаль по селу ходили

Повертався якось Прохор із базару, Капітоліну із собою віз.

Дорогою їм зустрілися дві жінки.

- Підвези, - просять, - нас до села.

- Чого не підвезти, можна підвезти, - відповів Прохор, - сідайте, Капітоліно, посунь бідон.

- Ходять тут, ходять, - невдоволено пробурчала Капітоліна і посунулася на другий край воза.

- Чиї ви будете? – спитав дід. – Навіщо в село наше завітали.

- Ми піснярки, - відповіла та, що була худіша, - ходимо з сестрою, у хор наш народ збираємо. Мене звуть Журба, а сестру мою Печаль.

- Дивні у вас імена. А чого зараз ходите? Нині роботи в полі та городі безліч, люди напрацюються вдень, кому співати захочеться, коли очі злипаються від втоми, - міркував Прохор.

- Пісня і в роботі допомагає, - заперечила друга сестра на ім'я Печаль. – Можна пшеницю жати та співати. Заспівайте з нами, - запропонувала вона і вони із сестрою затягли свою пісню.

Йдуть по дорозі дві сестри,

Одну Журбою нарекли,

А другу нарекли Печаль,

Шкода сестер, так жаль, так жаль.

А їх дорога далека,

І доля у сестер тяжка,

І горе ділять на обох,

Чом відвернувся від них Бог?

- Чудна у вас пісня, наче на дві ноти, - здивувався Прохор.

- Що бачу, то співаю, - пожартувала Капітоліна і продовжила співати замість сестер, - дідуся добрий нас підвіз, посіли ми на новий віз, свою печаль співати вам, за пісню дайте гроші нам.

- Ми нічого не просили, - почервоніла сестра на ім'я Журба. – Ми краще заспіваємо вам ще.

Вони знову затягли:

Йдуть по дорозі дві сестри,

Наразі як сумуєш ти –

Іди за нами та співай,

Своїй журбі ти волю дай!

- Як це журбі волю дай! – обурився Прохор. – Журбі та смутку волю давати не можна, неправильно це!

Несподівано неподалік млина конячка Марта зупинилася.

- Но! – крикнув Прохор, але конячка не послухалася.

- Навіть тварина не хоче слухати ваші пісні, - сказала Капітоліна.

- Но! - Прохор ударив віжками конячку, але та не ворухнулася.

Журба та Печаль злізли з воза. Конячка відразу ж рушила з місця.

*

- Млин, - сказала Журба. - Ходімо, може, когось знайдемо.

- Чого їм на млині сумувати, - відповіла Печаль, - коли в них стільки добра! Гаразд, підемо, може, погодують.

Мельничиха Параскєва в цей час стирала білизну.

- Здрастуйте, - привіталася Журба. – Можна вам заспівати?

- Ніколи мені співати, тіточки, роботи багато, - відповіла Параскєва і пішла в дім.

Невдовзі вона винесла пакетик борошна.

- А не можна хліба чи пампушки? - запитала Печаль.

Параскева винесла їм хліба. Журба та Печаль взяли хліб, а муку залишили.

«Не хочуть пекти хліб, хочуть готовий, – подумала мельничиха. - Звичайно, борошно треба замісити, почекати, поки тісто підійде, потім спекти, щоб хліб не підгорів. Працю треба докласти, щоб хліб з'їсти», - вона почала розвішувати білизну на мотузку.

*

Пішли Журба та Печаль у село. Шлях неблизький. Розділили вони хліб навпіл, з'їли. Бачать – молодиця у полі косить та пісню співає.

Зраділи Журба і Печаль – нарешті зустріли вони молодицю, що співає, значить і з ними пісню затягне, а там, дивишся, у хату пустить жити.

- Доброго дня, молодице, добре співаєш, - похвалила Журба.

- Добридень, чого ж не співати, - усміхнулася Василина і, махнувши косою, пожала сніп трави.

- Давай ми тебе своєї пісні навчимо, - запропонувала Печаль, - співатимеш з нами.

- Беріть коси, заспіватимемо разом, - засміялася молодиця.

- Коси!? А де ми їх візьмемо? – здивувалася Журба.

- У мене в траві припасені, можу дати, - Василина уважно подивилася на непроханих гостей.

- Ні, ні, не треба, боїмося порізатися, давно не косили, - обдурила Печаль, бо вони з сестрою ніколи не косили і взагалі не любили працювати, а лише співали.

- Ну, якщо косити не хочете, то й пісня мені ваша не потрібна, - хитро подивилася Василина і крикнула, - осторонься! А то косою шибну!

Журба і Печаль кинулися тікати геть.

Коли вони зупинилися, Журба каже сестрі:

- Коси, каже, косу дам. Ще чого!

- Ага, хай сама косить, - погрозила Василині Печаль здалеку.

А Василина, знай собі, косить і пісні співає: «Встану рано-раненько, покошу травицю я, а травиця шовкова під косою стелиться, під косою стелиться і в стіжок проситься. Встану рано-раненько, подою корівку я, доброю травицею нагодую досхочу, нагодую досхочу, а трава накоситься».

*

Нарешті добралися Журба та Печаль до села. Бачать – колодязь, а там молодиця воду набирає.

- Дай попити, молодице, - попросила Печаль.

Катруся поставила відра, зачерпнула ківшиком води з відра і дала напитися жінкам.

- Давай ми тобі заспіваємо за твою доброту, - запропонувала Журба.

- Ніколи мені співати, тіточки, вдома справ багато, - засміялася Катруся, взяла відра і пішла додому.

*

Пішли Журба та Печаль далі селом. Бачать – господиня поросят годує. А поросята рожеві, товстенькі, життєрадісні, хрюкають, корм хапають та хвостиками крутять.

- Багато живуть, - шепнула сестрі друга сестра.

- Може м'ясом пригостять, - так само тихо відповіла Печаль і вони зайшли на подвір'я.

- Доброго дня, господине, - кажуть, - можна заспівати тобі?

А поросята побачили чужих, та врозтіч.

- Ідіть! – кричить Анфіса. - Усіх свинок розлякали!

Кинулася Анфіса поросят збирати, а Журба і Печаль швидше за паркан і далі пішли.

*

Ідуть вони по селу, дивляться – хата справна, на подвір'ї корівка, а поруч на великому пні сидить молодиця, корову доїть, уже більше половини відра надоїла.

- Молочко, мабуть, смачне, парне, - облизнулася Журба.

- Може, почастує, - з надією відповіла Печаль, - самим, певно, не випити відро.

Увійшли Журба та Печаль у двір.

- Доброго дня, молодице, - кажуть, - можна заспівати тобі?

Явдоха подивилася на непроханих гостей.

- Ми піснярки, пісні співаємо, людей у хор збираємо, - відповіла Печаль.

Явдоха продовжила доїти свою Зорьку, а сестри затягли:

- Йдуть по дорозі дві сестри, одну Журбою нарекли, а другу нарекли Печаль…

Не встигли сестри доспівати куплет, як корова несподівано замукала голосно-голосно:

- Му! Му! – та ще й копитом вдарила так, що ледве відро з молоком не перекинула.

- Ой! – злякалася Явдоха. - Ідіть, піснярки. Від ваших пісень і на корову журбу нагнали, не дай Боже, ще доїтися перестане.

Відступили назад сестри, а тут уже Нюра, збиральниця новин, поруч.

- Здрастуйте, - каже, - у якій справі до нас у село завітали?

- Ми пісні співаємо, хористок шукаємо, я – Печаль, а це моя сестра Журба, – відповіла Печаль.

- Пісні співаєте? Журба та Печаль? Це вам до Проньки, вона все сумує. Ходімо, я вас до неї проведу, тільки треба, щоб її мати, Глафіра, вас не побачила. Ідіть за мною, - покликала Нюра.

*

Глафіра з донькою поралися на городі, виривали бур'яни, поливали овочі.

- Проню, вода закінчилася, - сказала мати, - сходи за водою. Та капусту на борщ віднеси до хати.

- Добре, мамо, - відповіла Проня і взяла порожнє відро.

- Тс! - Нюра приклала палець до губ. - Ходімо до хати, - покликала вона Журбу та Печаль. - Там і зустрінемо Проньку.

*

- Пронечко, красуне, - сказала тітка Нюра, зустрівши дівчину біля хати. – А до тебе гості.

- Здрастуйте, - здивувалася Проня. – Ви до мене?

- До тебе, до тебе, соловейко, - підластилася Журба. - Ти ж найкраще в селі співаєш.

- Не знаю, - здивувалася дівчина.

- Заспівай з нами, - запропонувала Печаль.

Вони почали навчати дівчину своїй пісні. Почувши протяжну пісню, Проня тут же забула, що на городі на неї чекає мати, щоб поливати рослини.

- Журбоооою нарекли, - тягнула ноту Проня.

*

- Куди ж поділася Проня? - розгнівалася Глафіра, працюючи на городі. - Треба йти самій.

Вона взяла порожнє відро і пішла до хати, де стояла ціла діжка дощової води.

Яке ж було здивування Глафіри, коли вона побачила дочку, яка співала в оточенні двох незнайомих жінок!

- Пісні співаєте? Замість матері допомогти! – кричала Глафіра. - Яка журба! Яка печаль! Нумо, йдіть звідси, поки я рогача не взяла!

Журба та Печаль кинулися тікати з двору. А сусідка Нюра тихенько спостерігала за рогом.

Глафіра та Проня набрали повні відра води з бочки та збиралися йти на город. Тут до них підійшла Нюра:

- Кажуть, ходять селом Журба та Печаль, пісні співають. У Анфіси всі поросята від пісень по двору розбіглися, щойно зібрала їх. А у Явдохи корова відмовилася давати молоко. Як вони тепер без молока будуть?

- Ніколи нам, Нюро, твої байки слухати, город поливати треба. А журбу та печаль я погнала з двору, щоб дорогу забули. Ніколи нам сумувати і журитися, у нас господарство, - суворо сказала Глафіра.

- Так-то, так-то, - підтакнула сусідка і поспішила до криниці передати новини.

*

А Журба та Печаль добігли майже до лісу, де стояла хата баби Груні. За хатою мирно паслася коза, а поряд її сторожив пес Дозор.

- Сестро, давай зайдемо до хати, - покликала Печаль, - може тут дадуть хліба та води.

Пес Дозор підвівся і попрямував до кози Маняшки.

- Пішли звідси швидше, - покликала Журба. – Пес сердитий дім стереже, того й дивись – кинеться.

- Так пити хочеться, - поскаржилася Печаль.

- Давай, рухай ногами, - рвонулася вперед її сестра.

Пес суворо подивився їй услід і вмостився біля кози, а та мирно щипала траву, ні про що не турбуючись, адже поряд був її друг Дозор, на якого можна покластися.

Печалі нічого не залишалося, як піти за своєю сестрою.

*

Дорогою до колодязя Нюра побачила двох сусідок – Пелагею та Матрону, яка прийшла купити трохи меду, щоб полікувати горло сину Степашці.

- Звичайно, дам меду, - сказала Пелагея сусідці. – Нехай одужує Степаша. А де він застудився?

- У річці купався, а вода вже холодна, - переживала Матрона.

- Поп'є ромашку з медом і все як рукою зніме, - запевнила її Пелагея.

- Сусідки! Що я вам скажу! – підбігла до них Нюра.

- Знову сорока новини на хвості принесла? - запитала Пелагея.

- Слухайте, баби, - не вгамувалася Нюра. – По селу Журба та Печаль ходять, усім пісні співають та у свій хор звуть. Так ось, Глафіра побилась з ними, вони з Пронькою співали. А Глафіра, взяла рогача і давай їх бити, насилу вони вирвалися та втекли.

- Ой, батюшки, - злякалася Матрона. - Треба додому поспішати, як би вони до нас не прийшли, Пилипа не засмутили, дітей не зачепили.

- Знайшла комусь вірити, - посміхнулася Пелагея.

- Чиста правда! – перехрестилася Нюра.

- А ще Явдоха їх побила. Вони ж її корівку заговорили, не дає тепер Зорька молока! Ані грама!

- Скажеш також, - злякалася Матрона. - Побіжу додому, раптом моя Ромашка перестане молоко давати!

- Біжи, біжи, - сказала їй навздогін Нюра.

- Матроно, меду я зараз принесу дітям! – крикнула Пелагея. - Ну, Нюро, у тебе язик без кісток, - дорікнула Пелагея сусідці, - як наведеш тінь на тин.

- А що я, що бачила, те й говорю, - Нюра вирушила далі розносити новини.

- Ж-ж-ж, - гули бджоли. - Ви чули? У селі чуж-ж-жі. Треба їх прогнати.

- Уж-ж-жалити їх! - закликала бойова бджола.

- Полетіли їх роз-з-з-шукувати! - покликала бджола-розвідник.

*

Бджоли полетіли високо в небо. З висоти все село було, як на долоні. Вони пролетіли над селом, над лугом, над річкою.

- Бачу Доз-з-з-зора, - сказала бджола-розвідник.

- Він ж-ж-живе у баби Груні, - відповіла друга бджола.

- Чуж-ж-жих не видно, - третя бджола вдивлялася в далечінь.

- Вчасно втекли, - зауважила бойова бджола, - а то б ми їх вж-ж-жалили!

- Ж-ж-жаль. Полетіли у вулик! - покликала бджіл старша бджола.

*

А Журба та Печаль були вже далеко від села. Вони йшли лісом.

- Страшно, - поскаржилася Печаль. – Раптом у лісі розбійники!

- Не лякай, - відповіла їй Журба, - я сама боюся.

- Може, повернемось назад? – засмучено спитала сестра.

- Назад теж далеко, там нас прогнали, ти забула? – нагадала Журба.

Раптом на стежці з'явився гармоніст. Журба та Печаль зраділи.

- Зараз заспіваємо, - прошепотіла Журба.

- Здрастуйте, тіточки, - привітався гармоніст. – Куди прямуєте?

- Ми йдемо в село Тихе, чи далеко туди? – поцікавилася Печаль.

- За годину добредете, - відповів гармоніст.

- Зіграйте нам сумну мелодію, а ми вам заспіваємо, - запропонувала Журба.

- Краще станцюйте, - відповів гармоніст і розгорнув гармонь.

Він грав танцювальну. Ноги Журби та Печалі самі пішли у танець. Сестри не хотіли танцювати, але ноги не слухали їх.

- Ох! Ой! – тільки й скрикували Журба та Печаль.

А гармоніст ще швидше грав:

Ой, бджілка золотава, ой, що же ти гудеш?

Ой, бджілка золотава, ой, що же ти гудеш-гудеш?

Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?

Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?

Печаль стрибала і сміялася мимо своєї волі.

- Зупини! – кричала захекана Журба. – Стій!

А гармоніст продовжував грати веселу мелодію.

На звук гармонії з лісу вийшли лісові розбійники. Вони теж почали танцювати.

- Асса! – кричав молодий розбійник.

- Ой, бджілка золотава, ой, що же ти гудеш? - підспівував той, що старший.

- Асса! – притупував молодий. - Грай, гармоністе! – кричав він.

Гармоніст теж притупував ногою в такт музиці. Сестри ледве встигли зупинитися, і кинулися тікати, куди очі дивляться.

*

Коли вони були вже далеко, то зупинилися, щоб перепочити.

- А сестра Яніна, мабуть, борщ варить, - сказала Журба.

- З капустою, - зітхнула Печаль. – І буряком.

- Підемо додому? - запитала Журба. - Набридло без діла тинятися.

- Набридло, - зітхнула Печаль. – Ніхто нас не любить.

- Знову станемо Олесею та Оляною? – замислилась Олеся.

- Так, - відповіла Оляна.

- І будемо копати город, саджати картоплю та допомагати Яніні? - запитала сестра.

- Будемо. Тільки чи прийме нас Яніна? Чи не прожене? - засумнівалася Оляна.

- Щоб дізнатися, треба її спитати про це, - розсудила Олеся. - Ходімо додому, - обняла вона сестру.

- Ходімо, - погодилася Оляна. - Заспіваємо? - запитала вона.

- Тільки мамину, - відповіла сестра.

Вони разом затягли народну пісню:

Встану рано-раненько, покошу травицю я,

а травиця шовкова під косою стелиться,

під косою стелиться і в стіжок проситься.

Встану рано-раненько, подою корівку я,

доброю травицею нагодую досхочу,

нагодую досхочу, а трава накоситься

*

А що ж Яніна? Вона, звичайно, чекала на своїх старших сестер, жила надією, що вони якось повернуться до батьківського дому. Яніна часто сиділа біля віконця і виглядала, чи не йдуть сестри. Але вони все не приходили.

*

Якось у віконце Яніни постукали. Вона визирнула і побачила сестер.

- Олесю! Оляно! - вигукнула Яніна. - Йдіть у хату!

Того вечора у віконці довго горіло світло. Сестри розповідали про свої поневіряння та прикрощі. А потім згадали, як у лісі вони зустріли гармоніста. Вони весело засміялися і кинулися танцювати. А з віконця долинала весела пісня:

Ой, бджілка золотава, ой, що же ти гудеш?

Ой, бджілка золотава, ой, що же ти гудеш-гудеш?

Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?

Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?

Ярмарок наречених

Пройшло спекотне літо і настала рання осінь – пора збирання врожаю. На ярмарок до села Відрадного з'їхався народ із усієї округи. Односельці з села Веселого теж були тут. Мельник Захар привіз повний віз борошна, а дружина його Параскєва напекла запашних паляниць.

- Скільки коштує борошно, хазяїне? - прицінювалася господиня.

- Як мішок візьмеш, то за хорошу ціну віддам ще й паляницю на додачу, - усміхався Захар.

- А дешевше? – торгувалася жінка.

- А дешевше, то два мішки і ще до хати відвезу, - пропонував мірошник. – Борошно цього року гарне, хліб пишний, запашний, бери, господине, взимку не знайдеш.

- Умовив, мірошнику, - погодилася покупниця. - Дивись, відвезеш до хати. У Відрадному я живу.

Поряд із Захаром торгувала Глафіра. Вона була із донькою. Донька Проня була до господарства не привчена, все руки берегла та пудрила щоки. Сьогодні Проня погодилася приїхати, бо після ярмарку мали бути народні гуляння. Проня була дівка на виданні, хотіла себе показати та на наречених глянути.

- Картопелька, капуста! Підходь! – кричала Глафіра гучним голосом.

Повз проходили хлопці:

- А наречену продаєш, господине? – засміялися вони.

- Коли викуп хороший даси - забирай, - відповіла так само весело Глафіра.

- А скільки просиш? – крикнув один хлопець.

- Корівку, конячку, дві свинки на додачу, козу та гусей, і свій дім на удачу, - скоромовкою відповіла Глафіра.

- Багато просиш, господине, - почухав чоло хлопець. - Корівка, конячка потрібна самому, дві свинки, козу за дружину візьму.

- Згодна віддати дві свинки, козу, з приданим іще й гусака принесу, - відповіла Глафіра.

Всі навколо весело сміялися, а Проня придивлялася до хлопців.

*

- Молочко, свіже молочко, - кричала Капітоліна, тримаючи повний глечик молока.

Поруч стояв Кузьма з конем і новим возом. Чоловіки дізналися, що хлопець робить добрі вози, підходили, розглядали віз і робили замовлення.

До Кузьми підійшов батюшка Серафим:

- Доброго дня, Кузьмо!

- Здрастуйте, батюшко, - відповів хлопець.

- А що торгівля йде? Йдуть замовлення?

- Йдуть, батюшко.

- Ось я тобі теж хочу для церкви віз замовити.

- Зробимо, батюшко. Якого кольору забажаєте?

- Давай, сірого, на всі випадки.

- Добре, батюшко, буде вам віз.

*

Микола також торгував на базарі.

- Посуд, посуд, - кричав він, - казанки, вази, миски.

- Гарний у тебе посуд, - до нього підійшла Пелагея. – У такому казанку і хліб можна замісити та капусту заквасити.

- Беріть, тітко Пелагеє, вам знижка, ярмарок все-таки, - усміхався хлопець.

- Гарбузи, смачні гарбузи, – хвалила товар Анфіса, дружина Макара.

- Горіхи, яйця, кавуни, - перекрикувала її сусідка Харитина.

*

Розпродавши товар, селяни почали готуватися до гулянь. Вони завантажили свої пожитки на вози, прив'язали коней, дали їм сіна.

Заграла музика. Гармоніст грав акорди, заводячи народ на танці. Явдоха заспівала:

- Гармоніст, наш гармоніст, він уміє підіграти,

Я сама стою на місці – ноги хочуть танцювати.

Явдоха накинула шаль на плечі, розвела лікті убік і пішла в коло. До неї приєдналися Проня та Капітоліна. Вони махали хустками і весело відбивали в такт ногами.

Проня підхопила коломийки:

- У селі чоловіки молодиць цілують,

А дівчата незаміжні знай собі, танцюють.

- Опа, опа, - підтанцьовував дід Федір. – Ох, дівчата, молодці!

Настала черга Капітолини:

- Допізна ми танцювали, вже як півні заспівали,

Вже як півні заспівали – наречені убігали.

- Ух, ух! – притопував народ.

Коли дівчата вийшли з кола, їх танець підхопили Катруся та Настуня, донька Ганни з Відрадного.

Катруся затягнула:

- Гармоністе, гармоністе, нумо, весело заграй,

Ми танцюємо сьогодні – весь зібрали урожай.

Настуня підхопила:

- Весь зібрали урожай, знесли до крамнички,

Я купила за ті гроші нові черевички.

- Добре танцюють дівки! – похвалила баба Прасковія.

Не встояла баба Килина, теж затанцювала:

- Я купила черевички до нової шалі,

Ноги самі рвуться в танець, тупотять дедалі.

Дід Прохор теж став підтанцьовувати:

- Опа, опа, тупотять дедалі і

Це танцюють мої ноги чи мої сандалії?

Народ сміявся, усім було весело.

Баба Груня теж затягнула:

- Не хвались, подружко, шаллю, у мене і краща є.

Похвалилася ти дідом – засмутила ти мене.

Василина, яка стояла поряд з бабусями, підхопила коломийку баби Груні:

- Засмутила ти мене, він один на чотирьох,

Він один на чотирьох, а танцюєте ви вдвох.

*

До Кузьми підійшов дід Федір:

- Бачу, на Катрусю поглядаєш? Вона дівка гарна, добра, господиня. Ти придивись, придивись до неї, – радив дід.

Кузьма засоромився.

- Не бійся, - сказав дід, - іди, запроси на танець.

Проня, Явдоха та Капітоліна знову увійшли в коло, ще й витанцьовуючи:

- Ой, подружки, дорогі, скільки можна сумувати,

Ми улітку працювали, нині час потанцювати.

Танцювали, тупотіли так, що ноги збили,

Нам пора змінити танець, щоб водить кадрилі.

Гармоніст заграв кадриль. Кузьма запросив Катрусю, а Матвій, син Василини, запросив Настуню.

Молодь танцювала кадриль, а Василина поглядала на щасливого сина.

До Василини підійшов коваль Савелій:

- Що, Василино Федотівно, може й нам у танець піти? – спитав він.

- Що ви, Савелію Івановичу, нехай молодь танцює, он як витанцьовують.

- А ми що не молоді? - запитав Савелій. - Що ви мене все по-батькові кличете? Може, час перейти на ти, Василино?

- Не знаю, - зашарілася вона.

*

Поруч стояли батьки Кузьми.

- Ех, мати, бути весіллю, - сказав отець Кузьми Гордій. - Пригодилися Кузьмі нові чоботи, - посміхнувся він.

- Не знаю, Катруся вона гарна, але доросла вже, - переживала мати Єлизавета.

- Які її роки! – засміявся Гордій. - Глянь, яка гарна пара. Потрібно сватів засилати.

*

Баба Килина танцювала з Іраклієм.

- Глянь, Іраклію, яка дівка Проня, видна, доглянута, - хвалила вона.

А Іраклію і не треба було хвалити Проню, він без того голову втратив. Дивився він, як Проня запально танцює, і серце його стукало в грудях.

А Проня помітила, що Іраклій з неї очей не зводить, але виду не подавала.

- Іди, з Пронею потанцюй, а я втомилася, заганяли ви мене, молодь, - сказала баба Килина і вийшла з кола. Іраклій став танцювати з Пронею.

*

А мірошник водив хороводи з Явдохою та Капітоліною.

Вони вистукували дроби танцю, весело підстрибуючи. Потім мірошник танцював навприсядки. Нарешті, він утомився:

- Заганяли ви мене, дівчата, - сказав він.

- Просимо всіх до столу, - покликала баба Килина.

Поки молодь танцювала, батьки та старі накрили столи.

- Батюшку на чолі столу, - запросила Прасковія.

- І гармоніста на другий кінець столу, - сказав дід Прохор. - Ех, повеселив старих ти, Дмитре. Прошу, прошу.

А столи були багаті. Селяни потурбувалися заздалегідь, що принести на стіл.

Мельничиха Параскева напекла хліба, Прохор та Явдоха сиру приготували, Василина риби насмажила, яку наловили Матвій та Микола. Єлизавета наквасила капусти, Ганна напекла пампушки, Капітоліна налила молока, а Єфрем і Пелагея меду налили.

- Скажіть слово, батюшко, – попросили односельці.

- Своє слово я вам на проповіді в церкві говорю, - відповів батюшка, - а зараз я передам слово найстарішому - Федору Андрійовичу.

- Кхе-кхе, - відкашлявся дід Федір, - отже, за багатий урожай, за взаємовиручку, за молодь нашу, яка допомагає людям похилого віку.

- І за стареньких наших. Живіть довго, – доповнив Кузьма. - А де ж баба Варвара?

- Вдома вона, за ягнятами дивиться, - усміхнувся дід Федір. – Молодняк народився!

- Справа свята, - сказав дід Прохор.

- А в мене таке побажання, – сказала баба Килина. – Щоб ніхто ніколи злиднів не знав. Живіть багато, щоб стіл був повною чашею.

- Добре сказала, - схвалив Прохор. – Нехай діти наші живуть краще за нас.

- Але так дружно, як ми, - додала баба Прасковія.

- А я хочу побажати, щоб діти наші жили щасливо, - додав Гордій, - щоб восени ми справили багато весіль.

- І щоб багато діток народжувалося у нас у селах, - підтримала його Пелагея, - он, як у Захара та Параскеви.

- Чули, Макаре та Анфісо, - спитав дід Федір. – Настав час і вам діток заводити. У Філіпа та Матрони вже двоє.

За столом мірошник сказав Глафірі:

- Дивись, яка пара хороша, Іраклій і Проня, не проґавте нареченого, Глафіро.

- Хороший наречений, та бідний, - відповіла сусідка. – Що в нього за господарство – кінь та кури.

- А ти підсоби. Дім у Іраклія свій, і мужик він працьовитий, - похвалив мірошник.

*

- Василино, а Савелій з тебе порошинки здуває, - зауважила баба Прасковія. - Ішла б ти за нього заміж, мужик добрий, роботящий, сина твого ковалем зробить.

- Скажете, бабусю. Яка з мене наречена, - зашарілася Василина.

- Ти ще баба молода, у самому розцвіті, - підморгнула баба Прасковія.

*

- Дякую, сусіди дорогі, за частування. Я ось хочу Василині Федотівні пропозицію зробити. Виходь за мене заміж, Василино.

Наречена зашарілася.

- Ось молодець, хлопче, - вигукнув дід Федір.

- На Покрову вас і одружу, – сказав отець Серафим.

- А наречена згодна? – крикнула Анфіса.

- Згодна, згодна, - відповів дід Прохор.

- Прохоре, я буду новий будинок ставити, ти як, піч викладеш мені? - запитав Савелій.

- Всьому селу виклав і тобі викладу, - пообіцяв Прохор.

Дід Прохор замолоду пічником працював, всі мешканці в їхньому селі та в найближчих селах запрошували його печі викладати. Печі його були теплі, надійні, не димили. Незважаючи на роки, Прохор досі викладав печі на прохання односельців.

*

Восени, як закінчилися польові роботи, почалася пора весіль.

На Покрову одружилися Савелій та Василина, Матвій та Настуня.

Василина пішла жити до чоловіка, а дім залишився Матвієві, куди він і привів молоду дружину.

А коваль невдовзі став новий будинок ставити для Василини, як і обіцяв.

*

Єфрем посватався до Явдохи. Дід Прохор просив молодих жити з ним, щоб було веселіше, але у Єфрема була пасіка, і все одно доводилося щодня ходити додому. А ще бичок у господарстві. Загалом жили Єфрем та Явдоха на дві хати, то у Пелагеї, то у Прохора.

А Прохор повісив їхню фотографію на стіну:

- Дивись, Мотько, яка пара видна, - хвалив він.

*

Кузьма та Катруся теж одружилися на Покрову. Кузьма перейшов до дружини, залишивши хату батькам. Хлопець, як і раніше, займався теслярством, робив діжки, бочки, вози.

Жили Катруся та Кузьма дуже дружно, у любові та повазі.

*

Одружилися також Проня та Іраклій. Проня накопичувала добро в скринях, а Іраклій здував порошинки з красуні-дружини, намагаючись їй у всьому догодити. Іраклій, як і раніше, сам орав поле, доглядав худобу, порався на городі, а Проня до праці була не звична, сиділа, дивилася в дзеркальце і сумувала.

*

Найщасливіше склалося життя Капітоліни та Миколи. Вони теж одружилися восени.

Тепер Капітоліні не доводилося напрошуватися до когось на віз, щоб поїхати на базар. Її возив чоловік Микола на своєму коні.

Чоловіка Капітоліна цінувала, берегла і не показувала недоліки свого характеру, а була ласкава та послужлива.

*

Хоча восени односельці справили шість весіль, але наречені у нас ще не перевелися. Приїжджайте. Подивіться, які у нас красуні.

І молоді наречені підростають.

У Веселому селі і люди веселі, у селі Відрадному і людям відрадно.

Від кожного залежить, як складеться його життя. Якщо серце відкрито добру, співчуттю, дружбі, допомозі, то й повертається людині це радістю, втіхою, щастям.

А якщо серце закрите для добра, якщо зосереджено на собі, на своїй красі, своєму «я» і ніхто більше не важливий, то таке серце залишиться на самоті.

Живіть для близьких, відгукуйтесь на чуже лихо, будьте небайдужими і люди вам відповідатимуть добром. Адже добро не забувається.

Будьте радісні та щасливі!

День Маланки навпаки

Надворі було морозно, наближався старий Новий рік, отже, і Щедрий вечір. У хатах топили печі, господині традиційно варили узвар та готували до свята щедру кутю з медом, маком, сухофруктами та горіхами. Ще варили холодець, ліпили вареники, робили домашню ковбасу, смажили млинці, пекли пироги.

*

До криниці за водою прибігли Настуня та Капітоліна, а там уже стоять Явдоха та Катруся з Кузьмою.

- З новим роком! – привіталися дівчата.

- Ось Кузьма молодець! – похвалила Капітоліна. — Сам дружині носить воду, а вона, як королева його супроводжує!

Молодь посміялася.

- А де твій Микола? - запитала Явдоха.

- Дрова рубає, корівку годує, - відповіла Капітоліна.

- А твій, Настуня, знову в кузні? - запитала Катруся.

- Матвійка в кузні, двох коней привели підкувати. Свято на носі, а коней не кинеш, треба рятувати.

- А ходімо ввечері Маланку та козу водити! - запропонував Кузьма.

- Давайте! - підтримала його Катруся.

- А хто буде Маланка? - запитала Явдоха.

- Хто? - задумалися всі.

- А хоч би твій Микола, Капо, - запропонував Кузьма.

- Чи погодиться? - задумалася Капітоліна. - Гаразд, вмовлю. Але хто ж буде Маланкіним Васильком?

- Давай ти, Явдохо, - запропонував Кузьма, - молодиця потрібна.

- Я? – не чекала Явдоха. - Ні, нехай дівчата молодші. Ось Настуня, наприклад, чи Проня. А я краще напечу новорічних пряників.

- А давайте зробимо Маланку навпаки, – запропонувала Катруся.

- Як це – навпаки? – здивувалися друзі.

- Зазвичай молодь співає, а їм дають частування, а ми самі рознесемо частування до новорічного столу нашим дідусям та бабусям, – пояснила Катруся.

- Давайте! Добре вигадала! – підтримали решта.

- Я млинці пектиму та вареників зроблю, – запропонувала Катруся.

- А я тобі допоможу, - пообіцяла Настуня.

- А хто буде козою? - запитала Капітоліна. – Давай ти, Кузьмо.

- Можу і я, - засміявся Кузьма. – Бе! - бекнув він і всі засміялися.

- А хто Іраклія та Проню покличе? - запитала Настуня.

- Давайте я, - сказав Кузьма. – Я зараз за сіном на конячці поїду, заїду до них.

- Домовилися! - уклала Явдоха. - Піду пряники готувати.

- Увечері зустрічаємося, - сказала Капітоліна. - Я свинячої ковбаски наготую.

*

Кузьма запряг коня, щоб привести стіг сіна з поля для своєї конячки та батьківським козам.

Біля паркану діда Федора Кузьмі зустрівся Іраклій.

- Доброго дня, Кузьмо, - привітався він. - З новим роком!

- Доброго дня, Іракліє, і тебе. А в мене до тебе справа.

- Яка?

- Ми хочемо козу водити на щедрий вечір і хочемо рознести частування нашим дідкам. Запрошуємо вас з Пронею приєднатися. І хотіли Проні запропонувати бути Василем на святі.

- Проні? Василем! – засміявся Іраклій. - Проню навряд чи вговорю, у неї характер. Але походити з вами я б хотів, гаразд, спробую умовити дружину.

- Зустрічаємось увечері, приходьте, - запросив Кузьма.

- А в тебе нові сани? - запитав Іраклій.

- Зняв колеса, причепив полоззя, - посміхнувся Кузьма.

- Ти майстер на всі руки, - похвалив Іраклій. – Може, і мій віз переробиш, а то по снігу на колесах погано їздити, інша справа – на санях.

- Можна переробити, - пообіцяв Кузьма, - післязавтра привозь свій віз. У мене й полоззя є – Савелій викував і Матвій.

- Добре, домовилися, - зрадів Іраклій.

- Зустрічаємось увечері, - нагадав Кузьма. – Скажи, ми дуже просимо Проню.

- Скажу, - пообіцяв Іраклій і поспішив додому.

*

А тим часом Микола увійшов до хати:

- Капо, я вдома. Зі справами впорався, корівку нагодував, дрова в сарай заніс. Як смачно пахне!

- Ковбаску смажу, роздягайся, - сказала Капітоліна. – Зараз новини розповім.

- Які новини? – здивувався Микола.

- Увечері підемо козу водити і старих пригощати. Ось і ковбаску роблю.

- Яка ти молодець, - зрадів Микола, бачачи, що Капа вже не жадібна.

Настрій у Миколи здійнявся.

- А хто ж Маланкою буде? - запитав він.

- Ти, - як ні в чому не бувало відповіла Капітоліна.

- Я!? – здивувався Микола.

- Ти. Я тобі вже вбрання приготувала – кожушок світлий знайшла і вінок для нареченої.

- Ну, Капо, ти й вигадала, - здивувався Микола.

- Спробуй тільки відмовитись - без ковбаси залишишся, - заявила вона.

- А що я, - він обійняв дружину, - я згоден. Маланкою, так Маланкою.

*

У Прохора та Явдохи піч була гаряча, у ній пеклися пряники.

Прохор сидів на стільці поряд зі столом, де поралася з тестом його невістка.

- Що ж ти, Явдохо, стільки тіста замісила, адже не впораєшся до темноти, - бурчав по-старому Прохор.

- Упораюся, тату, - Явдоха з настроєм розкотала тісто і стала видавлювати на ньому зірочки залізною формочкою.

- Куди вам стільки пряників, адже не з'їсте, - дивувався свекор.

- З'їмо, ще мало буде, - сміялася невістка.

На величезному столі біля Явдохи навколо лежали спечені рум'яні пряники та ще й велика тарілка з печивом.

- А ти що, ще пряники прикрашатимеш? - запитав Прохор.

- Звичайно, це ж новорічні пряники як можна без прикраси! – раділа Явдоха.

- Чим тобі допомогти, дочко, - звернувся свекор.

- Чим ви допоможете, тату, відпочивайте, ви напрацювалися за своє життя. Он, за Мотькою доглядайте.

Мотька крутилася тут же, під столом, сподіваючись, що щось смачненьке впаде зі столу.

Явдоха відправила порцію пряників у піч і почала прикрашати випечені пряники. Перший пряник вона подала свекру:

- Скуштуйте, чи солодкі, - запитала вона.

- Ой, добрі, доню, - відповів Прохор, смакуючи пряник. - Справжні, новорічні. Як у тебе все вправно виходить, - похвалив він невістку.

Явдосі було приємно.

- Ви, тату, якщо хочете допомогти, складайте на тарілки готові пряники.

- Ось, інша річ! – зрадів дід. - А то сиджу, як на іменинах. Піду за посудом.

- Ви, тату, до Пелагеї підете щедрого вечора? Вона на вас чекає в гості. Ще й батюшку Серафима запросила.

- Можна й піти, чого ж не сходити. Ви, мабуть, молодь, по селу підете?

- Підемо козу водити з Маланкою, - засміялася Явдоха.

- Це правильно, - схвалив дід. - Веселіться, поки молоді.

*

У Катрусі та Настуні теж робота кипіла.

- Я вже засмажила млинці, - Настуня принесла гору млинців на великій тарілці.

- Ось молодець, йди, постав на стіл. Зараз вареники варитимеш, я тут наліпила, місце треба звільнити на столі.

- Із чим вареники? - запитала Настуня.

- З картоплею та цибулею, – відповіла Катруся. - Настю, візьми там тарілку, бо в мене руки в муці. І воду на вареники постав кип'ятитись!

- Вже закипіла! - крикнула Настуня.

- Ось ти молодець, молода, а спритна, господиня, - похвалила Катруся.

*

Іраклій прийшов додому.

- Нас козу водити звуть, - сказав він дружині, - ходімо?

- Мене ніхто не кликав, - надулась Проня.

- Я Кузьму зустрів, він мені передав, приходьте, мовляв, обов'язково, - метушився Іраклій, не знаючи, як умовити Проню.

- То вони без нас домовились? - Проня скривила губи.

- Вони просили тобі передати, щоб ти погодилася бути Василем, з Маланкою ходити.

- Василем!? Я – Василем? - здивувалася Проня.

- Іди, дочко, з молодими, погуляйте, - почала вмовляти Глафіра. – Досить на скринях сидіти. Я тобі і ковбаски, і сала з собою дам, і пиріг спекла.

- Що я вдягну? - задумалася Проня.

- Одягай мій новий сюртук і шапку, - Іраклій усе готовий був віддати дружині, аби вмовити її.

Проня приміряла шапку чоловіка і раптово розвеселилася.

- Ех, буду найвеселішим Василем. Пішли! Давай збиратись! - вирішила вона.

- От молодець! - зраділа мати. - Піду, зберу вам кошик.

- Все потім, мамо, - скомандувала донька. – Іраклію, давай нові штани та чоботи.

- Вони в скрині, - відповів Іраклій. – Давай, дістану.

- Я сама, - Проня відкрила скриню з добром.

*

Почало вечоріти, коли молодь зібралася біля будинку Прохора. Всі дивилися на вбрання Маланки і схвально посміхались.

- Ну, Маланка, ну наречена! - хвалив Єфрем.

- Де наш Василько? – турбувалася Маланка.

- Проню! Молодець, що прийшла! - зраділа Капітоліна, побачивши Проню та Іраклія.

Іраклій був дуже задоволений тим, що вони в компанії з сільською молоддю проведуть свято.

- Іраклій світиться від щастя, - зауважила Явдоха. - Пронька ощасливила мужика! А що, Василько вийшов як треба, як нова копійка!

Проня сміялася разом з усіма.

- Єфрем відповідає за мішок із частуваннями, - сказала Явдоха.

- Я не проти, - засміявся Єфрем, - тільки мішок дуже великий, напевно, багато частування?

- Щоб усім вистачило, – усміхнулася Настуня.

- А хто буде котом? - раптом запитала Капітоліна. - Матвій не годиться - дуже великий кіт. Так, котом буде Іраклій!

- Так, так, Іраклій! – підтримала її молодь.

- Твоя справа - сало просити, - сказала Капітоліна.

- Мяу! – відповів Іраклій і розсмішив усіх.

- А ось і коза йде! – крикнув Єфрем.

Всі обернулися й побачили Катрусю та Кузьму.

- Бе-бе, - Кузьма підняв вище голову кози, прикрашену стрічками та дзвіночками.

Дзвіночки на козі задзвонили.

- Ми вам привели гармоніста, - сказала Катруся і затанцювала під танцювальну музику, яку награвав Дмитро.

Проня не витримала і теж кинулась у танець.

- Танцюй, танцюй, Василю, - крикнула їй Капітоліна, - щоб рік веселий був!

- Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го! - заспівали всі разом, а Кузьма задзвенів дзвіночками.

Компанія попрямувала до хати Пелагеї, співаючи пісню:

Ти прийди, коза, неси радість нам,

Ти прийди, прийди, тобі сіна дам.

Тобі сіна дам, цілих три снопи,

Цілих три снопи, жуй до ранку ти.

Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го!

*

Пелагея в будинку вже мала гостей. Вони почули співи на вулиці, одягнулися і вийшли на подвір'я зустрічати Маланку.

- До вас Маланочка прийшла, - сказав Микола. – Щоб у хаті був мир, достаток та повно малюків.

Гармоніст заграв мелодію та молодь підхопила пісню:

Маланка ходила, Василя водила,

У хатах на свято пісню заводила.

Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка – то чудова пара.

Маланка в тіньочку, Василь на городі,

Усе роблять разом – двоє на природі.

Маланка в тіньочку, Василь сіно косить,

Стіжок за стіжочком, а хто його просить.

Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка – то чудова пара.

Маланка в тіньочку, а Василь у полі,

Ой, куди подітись від такої долі.

Маланка в тіньочку, він дрова рубає,

А як ніч настане ледве шкандибає.

Проня весело танцювала, показуючи, як Василько працює, а Маланка зображала, як вона спить у тіні.

- Ой, посмішили, гості дорогі! Добре співаєте, молодь, заходьте до хати, – запросила Пелагея.

- Ні, тітко Пелагеє, нам по селу ходити, - сказала Катруся. - Ось вам до свята частування, - вона дістала з мішка запасені страви.

- Як це так? Це ж ми вас пригощатимемо, - зніяковіла господиня.

- Це Маланка навпаки, - посміхнувся Прохор. – Ось і вам сала шматок та ковбаси з нашого столу.

- Мяу, - сказав Іраклій, який грав роль кота.

- Дякую вашому дому, підемо до іншого, - сказав Кузьма.

*

Молодь йшла повз будинок діда Федора та баби Варвари.

- Щось у діда Федора у вікнах темно, мабуть, пішли в гості, - зауважив Єфрем.

- Нічого, далеко не підуть, до когось на вогник пішли, - засміявся Матвій.

- Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го! - заспівали всі разом, а Кузьма задзвенів дзвіночками.

Компанія попрямувала до будинку баби Килини, співаючи пісню:

Ти прийди, коза, неси радість нам,

Ти прийди, прийди, тобі сіна дам.

Біля будинку баби Килини стояли баба Прасковія та Килина.

- Чи далеко зібралися, бабусі? - запитала Маланка.

- У гості йдемо до Гордія і Єлизавети, ми тепер наче родичі, Катруся ж моя племінниця, - усміхнулася баба Параска.

- Баба Килина, ви як Маланка вбралися. Тепер у Василя дві Маланки, – зауважила Явдоха.

- Обидві у фаті, - засміявся Іраклій.

- Ходімо, Маланочки, ми вас проводимо, - запропонував Єфрем.

Гармоніст Дмитро заграв знайому мелодію. Усі заспівали:

Перший снопик жуй, сіно доїдай,

Сіно доїдай, дай нам урожай.

А як перший з’їж, то жуй другий сніп,

Буде з нами Бог, буде в домі хліб.

Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го!

Третій снопик з'їж, буде нам приплід,

Буде повний хлів і щасливим рік!

Ти прийди, коза, неси радість нам,

На ганок до нас, я пшенички дам.

Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го!

Гордій та Єлизавета почули спів та вийшли надвір.

- До вас Маланочка прийшла, - сказав Микола. – Щоб у хаті був мир, достаток та повно малюків.

- Зустрічайте Маланок, - сказав Єфрем, - не одна до вас у гості прийшла, а дві.

- Здрастуйте, гості дорогі. А де ж Василько Маланкін?

- Ось він, - сказала Капітоліна.

Гармоніст заграв і Проня кинулася витанцьовувати.

- Добре танцює, - похвалила Єлизавета. - Прошу до хати.

- Ні, нам ще треба багато добрих людей відвідати, - сказала Капітоліна. - А ось вам частування до столу.

- Та що ж це я, - заметушилась Єлизавета, - зовсім забула. Ось вам горщик пельменів до столу.

- Дякуємо, вам, - подякувала Явдоха. – Ось вам і Маланка навпаки. Не можете без подарунків.

- Їжте на здоров'я, - побажала Єлизавета молоді та запросила до хати Прасковію та Килину.

*

Біля будинку Глафіри молодь заспівала:

Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го!

Ти постій коза, зразу не ходи,

Наберутобі чистої води.

Пий, родима, ще я водички дам,

Принеси, коза, ти надію нам.

Го-го-го коза! Го-го, біла, го, го-го, сіра, го, го-го, мила, го!

Глафіра та її подруга Харитина вийшли з хати.

- Привіт вашому дому, - сказав Кузьма. – Де коза ходить, там врожай пшенички, животина народиться, мир у хаті та достаток. З новим роком вас!

- Ану, Маланочко, танцюй, - сказала Капітоліна, - Василю, підтримай Маланку.

Маланка і Василько почали танцювати, а решта заспівали:

Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка – то чудова пара.

Маланка в тіньочку, а Василь копає,

Значить, сильно любить, отже, поважає.

Маланка в тіньочку, він корову доїть,

Як мені, Маланко, впоратись з тобою?

Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка – то чудова пара.

Глафіра дивилася на свою доньку Проню, яка вона весела, як чудово танцює. Душа Глафіри раділа.

- Ось вам гостинець на свято, - Явдоха подала частування.

- А у мене для вас цілий кошик, - засміялася Графіра.

- Нам всього не з'їсти, - зітхнула Явдоха. – Три дні гуляти треба.

- От і гуляйте, доки молоді! – побажала Глафіра.

*

З піснями та танцями добралась молодь до хати баби Груні, а тут дід Федір та баба Варвара, а з ними дід Петро.

- Доброго вам здоров'я, старенькі дорогі, - сказала Явдоха. - Ми вам козу привели, щоб хліб родив, щоб у домі мир та благополуччя жили. Прийміть наші частування.

Баба Груня на вулицю не виходила, дивилася у віконце.

Заграла гармонь і дівки кинулись у танець. А хлопці співали:

Говорив Маланці: я людей стиджуся,

Піду, краще в лісі нашім оселюся.

Василько, Василько, як же я без тебе?

Я ж тебе кохаю, не пущу від себе.

Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка – то чудова пара.

Маланка в тіньочку, Василь на городі,

Усе роблять разом – двоє на природі.

- Ох, був би молодший, і сам би кинувся танцювати, - підтанцьовував дід Федір.

- Якщо Бог парує, це все не задарма, Федір і Варвара - то чудова пара, - заспівала Катруся і всі заплескали діду Федору та його дружині Варварі.

- Діду Петре, щось вас давно не бачили, - запитав Єфрем.

- До сина їздив, а приїхав – всі одружилися. Щастя вам, молодята.

- Спасибі, діду Петре, - подякувала молодь.

- Будьте здорові усі і ви, бабо Груню! Пригощайтесь! – крикнула Явдоха, помахавши бабусі у віконце.

*

Молодь пішла далі. Вони йшли до млина, співали пісні, танцювали, щоб не замерзнути.

Біля млина вони побачили дітлахів і підійшли до малюків.

- Це чиїсь дітки? - запитала Капітоліна.

- Ми мельникові, - відповів за себе та за брата старший Андрійка.

- А це ніяк Степанко та Марічка?

- Так! - відповіли діти.

- А це чия ж мала? - запитала Капітоліна.

- Я баби Ганни, – відповіла дівчинка років чотирьох.

- А печиво любите?

- Так! – закричали діти.

- Ось вам, частуйтесь, - Капітоліна простягла тарілку.

- Спасибі! – подякували діти. – А як коза мекає? - запитали вони.

- Бе-бе, - забекав як коза Кузьма і задзвонив дзвіночками.

Діти їли печиво і сміялися з кози.

*

Мельник Захар та Параскєва вже чекали гостей на порозі будинку. Вони вже приготували кошик частування.

- Добрий вечір, господарю й господине, в вашій хаті, - заспівали гості.

Ми нагрянули юрбою з новим роком завітати!

Привели козу, Василя та красунечку Маланку,

Ми хотіли вам здоров'я та багатства побажати!

Добрий вечір, господарю й господине, в вашій хаті,

Потанцюємо з козою – для великого врожаю,

Гречка вродить хай у полі, кукурудза, рис та жито ,

І пшениця нехай родить для смачного короваю!

- Пригощайтеся, дорогі гості! - Параскева простягла їм ще теплий рум'яний коровай.

- Спасибі! - прийняла коровай Капітоліна.

- А ми до вас теж із частуванням – пряники дітям.

- Дякую, гості! Прошу до хати погрітися, змерзли, мабуть, – запросив Захар.

- Нам ще йти далі, - сказав Матвій, - до кузні.

- Зайдіть на хвилинку зігрітися, у мене гарячі пиріжки в духовці, - запрошувала господиня.

- І чарочка меду, - засміявся мірошник.

- Ви йдіть, погрійтеся, - сказав Кузьма друзям, - я скоро прийду.

*

Мельник та його дружина були хлібосольними господарями. Гості зігрілися від тепла пічки та від солодкого медового напою. Діти сиділи на печі та поглядали на гостей. Раптом на вулиці пролунав дзвін.

Усі кинулися до вікон.

- Кузьма сани привіз! – зраділи гості. - Дякуємо цьому дому, поїдемо до іншого.

Вони вийшли надвір і сіли в сани.

- У тісноті, та не в образі, - сказав Кузьма. – Но! - підстебнув він конячку.

*

Савелій і Василина почули дзвін дзвіночків. Вони визирнули у вікно.

- До нас гості, - сказав Савелій.

Вони вдяглися і вийшли на вулицю зустрічати гостей.

- Скільки вас багато! - зраділа Василина.

Молодь зі сміхом вилізла із саней.

- Як ви там усі умістилися? – здивувався Савелій.

- Ми навприсядки, а дівчата на руках, - сміявся Матвій.

Гармоніст розгорнув гармонію і заграв. Проня затанцювала.

- Замерзли, мабуть, - запитала Василина, - ходімо до хати.

- Будинок у вас гарний, новий, молодець, дядьку Савелію, - похвалила Проня.

- Зараз трохи потанцюємо і підемо, - сказала Маланка і кинулась у танець.

- Наша сваха прийшла, - зраділа Василина. - Приєднуйся до нас, Ганно!

- Танцюйте з нами, тітко Ганно, - підтанцьовував Іраклій.

Молодь заспівала:

Добрий вечір, господарю й господине, в вашій хаті,

Ми нагрянули юрбою з новим роком завітати!

Привели козу, Василя та красунечку Маланку,

Ми хотіли вам здоров'я та багатства побажати!

Добрий вечір, господарю й господине, в вашій хаті,

Хай вас Бог оберігає і дає надію всім,

Хай живуть тут мир і радість, доброта, любов і щастя,

Почуття хай розквітають, діток буде повний дім!

- Діти? Треба подумати, - почухав чоло Савелій.

Усі засміялися.

- Проходьте до хати, гості дорогі, - покликала Василина.

- Я зараз прийду, - сказав Савелій гостям, - тільки конячку в стійло поставлю. А ви йдіть, грійтеся.

Савелій розпряг кобилу і відвів її в стійло, яке він давно спорудив при кузні, адже йому часто приводили коней підкувати і він дбав, щоб коні не мокли під дощем, не мерзли в мороз і не стояли влітку на сонці.

*

До самого ранку у віконцях будинку горіло світло. З хати Савелія та Василини лунав звук гармошки та пісні молодих голосів.

Непомітно настав новий рік. Село не спало. З труб ішов димок. У віконцях то там, то тут горіли вогники. Люди зібралися сім'ями, щоб побути разом, поспілкуватися, привітати один одного з Новим роком, подарувати один одному трішки душевного тепла та любові.

А над селом розкинулося ясне зоряне небо, на якому завис яскравий місяць. Прозоре прохолодне повітря заповнило весь простір. Крізь нього на землю повільно опускалися сніжинки, які невідомо звідки з'явилися. Здавалося, самі ангели бережуть спокій цієї чудової ночі.