Просто Маня. Історії про друзів наших менших

Замість передмови

Цей примірник книги 2025 року БЕЗКОШТОВНИЙ і не може ніким використовуватись для продажу.

©Усі права належать Ганні Рось.

Ілюстрації автора.

В електронних книгарнях можна зустріти платну версію 2019 року випуску з обкладинкою Видавництва Андронум.

Найда

Почалася ця історія, коли мої батьки купили новий будинок. До цього ми жили у двокімнатній квартирі п'ятиповерхівки, тато, мама, я і бабуся. Так, ще й кішка Селя. Папа завжди хотів свій будинок. І ось він у нас з'явився.

А що, мені будинок сподобався, у мене навіть з'явилася своя кімната і у бабусі теж. Правда, Селя підселилася у кімнату бабусі, але бабуся Валя не ображалася, говорила - так веселіше. Ображався я на Селю. Чому вона не вибрала мене? Звичайно, бабуся її годує, ось вона і прижилася у неї, щоб вранці відразу на кухню водити.

Зате, наївшись, Селя скоріше бігла до мене та намагалася якось розбудити. Я вставав, вмивався, снідав, чистив зуби, і ми з Селею виходили на подвір'я. Тут було привілля! Ми з нею бігали, ховалися один від одного за сараєм, за стосом дров. Іноді Селя забиралася на яблуню і виглядала мене, а я, користуючись моментом, сідав покататися на гойдалках. Літо! Канікули! Добре!

*

Якось раз, у вихідний, ми з татом і мамою зібралися поїхати на озеро купатися. Папа вигнав машину за ворота.

- Олено, - сказав тато мамі, - там ганчірка якась валяється за парканом біля куща, прибери її.

Мама вийшла за ворота, нахилилася, взяла ганчірку в руки, а в ній виявилося маленьке вмираюче щеня.

- Подаруночок від сусідів, - сказала мама, - підкинули цуценя. Матвійко, дивись! - покликала вона мене. - Що з ним робити? Чи не викинеш же. Жива душа.

- Щось мені підказує, що поїздка на озеро відкладається, - почухав потилицю тато.

Я з цікавістю розглядав цуценя. Мама занесла його на подвір'я. Малюк був зовсім крихітний, не міг стояти на ногах, його очі ще не відкрилися.

- Бабусю, - покликав я, - йди дивитися цуценя!

- Може йому молочка? Або водички? - запитала мама.

Бабуся вже несла блюдце з молоком, але, побачивши цуценя, сказала:

- Так він ще занадто маленький, щоб з блюдця пити.

Селя теж прибігла подивитися на найду. Вона стрибнула на лавку і здивовано розглядала незваного гостя. Селя, звичайно, була незадоволена, що когось збиралися поїти її молоком з її ж блюдця. Вона змахнула хвостом і, образившись, зістрибнула з лавки.

- Постав, може, відчує молоко і буде лизати, - запропонував тато.

- Так він же не стоїть на ногах, - відповіла мама, - як же він буде їсти?

- Хлопчик чи дівчинка? - запитав тато.

- Здається, дівчинка, - припустила мама, - піду за піпеткою, будемо її годувати, а що робити?

- Скидається на цуценя вівчарки, але ясно, дворняжка, тому й викинули. Вівчарку б не підкинули, - повів вусами тато.

- А як ми її назвемо? Вона така манюня, - сказав я.

- А хто тобі сказав, що ми її залишимо, так нам всіх собак з вулиці будуть підкидати, - відрізав тато.

- Але не викинеш же ти за ворота безпорадну істоту, - осудливо сказала мама, набираючи в піпетку молока.

- Їсть, значить, буде жити, - зауважила бабуся, дивлячись, як собака жадібно смокче молоко з піпетки.

- Ну, раз вона так мало їсть, нехай залишається, - погодився тато.

- Давайте назвемо її Манюня, - запропонував я.

- Ага, виросте, як кінь, і буде Манюня, - засміялася мама. - Ні, вона Маня. Просто Маня.

- Гаразд, - зрадів я. - Маня, так Маня.

Ось так в один сонячний ранок я став господарем собаки. Я, звичайно, давно мріяв про собаку, і ось вона сама знайшлася, навіть не довелося у батьків випрошувати. А раптом з неї ще справжня вівчарка виросте! Буде будинок вартувати. Загалом, я був дуже задоволений. Тільки Селя ображалася.

Годувальниця

Прижилася у нас Маня. Тільки мамі довелося нелегко. Всі турботи про собаку лягли на мамині плечі. Вона наполегливо годувала малечу, протирала їй очі, вушка, витирала за нею калюжі.

Правда, була у мами одна помічниця - собака Лінда. Це собака татового друга. У неї близько двох місяців тому народилися цуценята. Лінда була хорошою матір'ю, вигодовувала своїх трьох цуценят, доглядала за ними і виховувала.

Так вийшло, що коли у нас з'явилася Маня, двох цуценят Лінди вже віддали новим господарям. Молоко у Лінди було, одному цуценяті з надлишком. Ось і запропонував дядько Володя привести Лінду спробувати погодувати Маню, щоб у нашої малої імунітет був міцніше. Папа із задоволенням погодився.

Коли до нас привели Лінду, вона обнюхала Маню, лизнула її та прилягла поруч. Маня, зачувши молоко, уткнулася Лінді в живіт. Знайшовши сосок, вона стала жадібно смоктати молоко.

Коли Маня наситилася, вона вляглася відпочити під бік Лінді. А та, як справжня мати, лежала нерухомо, поки малятко спало.

Коли за Ліндою прийшов дядько Володя, бабуся простягнула йому пакуночок.

- Що це? - здивувався дядько Володя.

- Частування для Лінди, - посміхнулася бабуся. - Для годувальниці.

- Ну, раз тут такі пригощання дають, чекайте завтра в гості, - пожартував дядько Володя.

Подарунок з бантиком

А Маня непомітно підростала. Спочатку незграбно встала на ноги, потім почала бігати, невпопад переставляючи міцні лапи і смішно виляючи хвостом.

Спала Маня спочатку в невеликій коробці. Мама, змінюючи пелюшки в коробці, часто повторювала:

- Собака твоя, а воджуся я.

- Підросте, я буду за нею доглядати, - одного разу пообіцяв я.

- Подивимося, подивимося, - примружив око тато. - Пам'ятай, синку, собака - не іграшка. Завів собаку або будь-яку тваринку - це одна на все її життя, на вулицю викидати не можна.

- Я свою собаку нізащо не викину, - відповів я, гладячи Маню по спині.

- Вчи її, щоб ім'я знала, Маня, Маня, - погладив її тато.

А наша Маня навіть дуже симпатична. Шерсть у неї темна, шоколадного кольору. Над бровами у неї маленькі симетричні коричнево-палеві цяточки. Такого ж кольору щоки, шия і лапи. А ще у Мані на грудях пляма, що нагадує бант. Мама так і казала, що Маня - подарунок з бантиком.

Новий дім

Селя спочатку сердилася на Маню і не визнавала її, але незабаром вони потоваришували і вже разом носилися по будинку або у дворі. Навіть частенько Селя не приходила ночувати у м'яке крісло в бабусиній кімнаті, а залишалася спати з Манею в передпокої, де тато визначив нове місце малятку. «Місце, місце», - вчив я Маню, щоб вона запам'ятала, де спати.

Недалеко від підстилки Мані зазвичай стояли мамині капці. Якось мама пішла в магазин, а я дивлюся - Маня гризе нові тапочки. «Не можна!» - закричав я і забрав тапок. Я знайшов м'яку іграшку - маленького ослика з помаранчевою гривою, дав собаці, погладив її і сказав: «Можна». Маня все зрозуміла і стала грати яскравою забавкою.

Собаці було вже більше місяця, коли тато посадив її у велику будку у дворі, що залишилася від попереднього пса.

- Ось твій новий будинок, обживай, - сказав тато, постеливши в будку стару ковдру. - Будеш будинок вартувати, кашу відпрацьовувати.

Будка була погризена, але Мані сподобалася, вона її обнюхала і, сівши на ковдру, задоволено гавкнула.

- Гав, гав!

Відразу прибігла Селя. Запах чужої собаки в будці їй не подобався, вона змахнула невдоволено хвостом і пішла.

- Гав, гав! - покликала її Маня, але Селя побігла в сад, ніби запрошуючи Маню пограти.

Літо все-таки, чого в будці сидіти.

Кіт Базиль

Сусідський кіт Базиль частенько навідувався до нас у гості. Він бачив, як Селя і Маня грають у дворі. Йому теж хотілося побігати з м'ячиком, але тут стояло спокусливе блюдце зі свіжими курячими шкурочками.

- Мяу, - тихо сказав Базиль і непомітно підібрався до тарілки.

Не минуло й двох хвилин, як всі шкурочки були успішно проковтнуті котом.

Мані ще хотілося пограти з Селею, але, ймовірно, вона згадала про їжу, залишену бабусею на блюдечку. Яке ж було здивування маленької Мані, коли вона побачила порожнє блюдечко і нахабного кота, що облизував вуса.

- Тяв! Тяв! - ображено гукнула Маня.

Вона наблизилася до кота, виляючи хвостом, мовляв, чого не поділився?

А сусідський кіт, який був в два рази більше Мані, кілька разів, як боксер, змахнув на неї своєю лапою і, гордий, проліз через штахетник в свій палісадник.

Ще не один раз Базиль крав їжу у Мані і задирав її, ховаючись в своєму палісаднику. Потім ситий і задоволений він укладався на ганку і бурчав на сонечку. Напевно, думав, що Маня завжди буде такою малою.

На рибалку

А Маня підросла. Вона носилася по саду, обстежуючи кожен куточок, гавкала на чужих котів, що заглядали в гості до Селі. Кличку свою Маня вже знала і ми стали привчати її першим командам - «До мене» і «Гуляй». Собака дуже любила, коли я їй казав: «До мене». Вона знала, що далі ми підемо з нею грати у дворі, бігати за моїм футбольним м'ячем або шукати, де сховалася Селя.

Мані було близько трьох місяців, коли тато вирішив взяти її з нами на ставок трохи порибалити. Ближче до вечора ми взяли вудки, відро для риби, термос з чаєм, бутерброди, які приготувала нам мама.

- Може ще одне відро дати? - сміялася мама. - А то в одне відро улов не поміститься.

- Не глузуй, - відповів тато, - ось побачиш, скільки риби ми тобі наловимо. Маня, підемо.

Ми вийшли за ворота і попрямували в балку. Маня крутилася поруч й вихляла хвостом. Ми вже перейшли дорогу, коли на ній раптом замаячила легкова машина. А коли вона наблизилася, Маня гавкнула і кинулася до неї.

- Маня, до мене! - пронизливо закричав тато.

Водій різко загальмував. Маня лежала перед машиною і важко дихала.

- Швидше в лікарню! - сказав водій, відчуваючи свою провину.

Мама вже бігла до нас. Вона чула, як кричав тато, кличучи Маню.

Папа підняв нашу малу, ми усі сіли в машину до дядька і він відвіз нас у ветеринарну лікарню. Сльози текли у мене по щоках. Дуже було шкода Маню.

*

Лікар обстежив собаку і сказав:

- Кістки цілі, переломів немає. Є забій, я випишу ліки. Що ж ви, господарі, собачку без повідка водите? Собака обов'язково повинна бути на повідку.

Папа винувато опустив голову. Йому теж дуже було шкода Маню. Ми з мамою шмигали носами.

Додому нас привіз той же водій. Він виявився доброю і свідомою людиною.

Маню ми довго виходжували. Селя не відходила від подруги, спала всі ночі поруч з нею, терлася об неї шерстю і навіть лизала вухо. У будинку було тихо, ніхто не носився, не гавкав.

- Нехай краще шкодять, - сказала бабуся Валя, - ніж така тиша. Що тобі зварити, Маня, щоб порадувати тебе? Кашу з тушонкою хочеш?

Маня повела носом.

- Здається справа на поправку, - усміхнувся татко. - Синку, забув! Я ж купив Мані подарунок!

Папа дістав з сумки новенький шкіряний поводок і нашийник.

- Маня, це тобі! - сказала мама. - М'який.

- І міцний, - сказав тато. - Тепер за ворота тільки на повідку. Видужуй, Маня скоріше, а то Селя хоче, щоб ми їй рибки наловили.

- Мяу, - сказала Селя і облизнулася.

- Що, рибку знаєш? - засміялася мама.

- Гав! - відгукнулася Маня.

- Хто гавкав? Ось каша, - прийшла бабуся.

Маня встала і підійшла до тарілки. Селя прилаштувалася поруч.

- Ну, слава Богу, - сказала мама, - здається, оклигала. Їсть, значить, видужає.

Бридке каченя

Маня все-таки поправилася. Вона, як і раніше, носилася по саду, грала з Селею. Якось раз я намагався забрати у Мані іграшку, так вона мене почала кусати, не боляче, але тато сказав, що собака повинна знати, хто головніший. Татко взяв голову Мані за загривок і притиснув її до землі, кажучи команду «Фу». Я теж так робив, коли Маня починала гарчати або дряпати мене під час гри.

До п'яти місяців Маня знала нові команди - «Сидіти», «Лежати» і «Стояти». Ми почали водити її на собачий полігон. Якщо чесно - найкращим тренером була мама. Татко вічно пропадав на роботі, а маму Маня з перших днів сприймала, як господаря і віддано дивилася в очі, старанно виконуючи всі команди.

Найголовніше - близь п'яти місяців у Мані стали стирчати вуха. Папа сміявся, що вуха у неї від справжньої вівчарки, а в іншому вона - бридке каченя.

Застряг

Восени Маня підросла і зміцніла. Вона вже була більше Селі і навіть Базиля. Коти набирали жирок на зиму, розпушились, як кульки.

Маня і Селя любили після ігор в саду прийти до кухонного вікна і випросити у бабусі щось смачненьке. Селя становила лапки на стіну і пильно дивилася у вікно. А Маня, нагостривши вуха, теж не зводила очей з вікна.

- Ох, і обормоти, - сказала бабуся і викинула їм на дощечку курячі лапки.

Маня і Селя радісно накинулися на частування. Звідки не візьмись, з'явився Базиль, намагаючись схопити одну лапку. Йому все-таки вдалося вкрасти курячу ніжку. Маня церемонитися з ним не стала. Вона просто взяла його за шкірку і віднесла до паркану. Коли Маня відпустила його, кіт зрозумів, пора ховатися в палісаднику. Він хапнув Маню лапою і швидко тікати. Але ось невдача - застряг між штахетинами і став голосити:

- Мяу! Мяу!

- Відгодувався на хазяйських харчах, - сміялася бабуся, - ореш, як недотепа.

Папі довелося рятувати невдачливого гостя і пересаджувати його через паркан. Я кинув коту курячу лапку, яку він хотів поцупити.

Напевно, кіт все-таки зрозумів, що Маня сильніше його. Більше він її не чіпав. А ми весь час сміялися, згадуючи цей кумедний випадок.

Незваний гість

Коли прийшла зима Маня не могла зрозуміти, чому холодно, що це таке біле. Хоча вона перший раз в житті побачила сніг, але швидко втямила, що сніг - це весело, що можна повалятися в снігу і потертися шерстю. Селя взимку не любила виходити на вулицю, вона все частіше пристроювалася до кого-небудь під бочок погрітися, якщо Мані не було вдома.

Зима пролетіла швидко, а навесні під час весняних канікул тато вирішив вивезти нас в ліс.

У квітні в лісі краса! Природа ожила після зимової сплячки. Піднялася, напившись талих вод, і зазеленіла трава, зацвіли перші весняні квіточки.

Нам з Манею було привілля! Ми бігали уздовж річки, навколо сосен і пухнастих ялин. Маня поводилася, як справжній сторожовий пес, прислухалася до шелесту і уважно вдивлялася в далечінь. Будь-якої хвилини вона була готова встати на мій захист. Ось така вірна Маня.

*

Приїхавши увечері втомлені, ми полягали спати. А вранці Маня чомусь стала млява, відмовилася від їжі, почала рвати.

- Погуляли, - сказав тато, - збирайтеся, поїхали до ветеринара.

У лікарні ветеринар виявив у Мані незваного гостя – кліща, що напився крові.

- Кепські справи, може не вижити, - сказав лікар, - залишайте її у нас, поставимо крапельниці. Або приспати?

У мене полилися сльози.

- Нізащо! Ми будемо боротися до останнього! - рішуче заявила мама. - Ставте крапельницю, ми її заберемо додому. Говоріть, як лікувати, що купувати.

Вдома Мані стало ще гірше, вона не могла ходити, у неї була температура. Ветеринар приїжджав до нас додому. Обколов собаку ліками і сказав, якщо ніч переживе, то буде жити.

У мене очі весь час були на мокрому місці. Так говорила бабуся. Втім, очі на мокрому місці були у всієї родини, навіть, як мені здавалося, у Селі.

Рано вранці, прокинувшись, я побіг перевірити, що з Манею.

- Буде жити, - посміхався тато, - ген дворняжки допоміг перемогти хворобу.

- Ось коли цей ген стався у нагоді, - мама гладила Маню по голові. - Одна радість, що Матвійку не вкусив кліщ. Треба добре закривати тіло від кліщів і перевіряти одяг після прогулянок.

- І шерсть Мані, - додав тато, - а то не перевірили ретельно, ось Маня і з'їла наш літній відпочинок. Так, собака.

Маня повела вухом.

- О, вухами ворушить. Молодець. Треба їй купити хороший засіб проти кліщів, - сказала мама.

- Так, це дешевше, ніж лікування, - підтримав татко.

- Видужуй швидше, Маня, - попросив я.

Селя стрибнула до мене на руки. У переживаннях про Маню ми зовсім забули про кішку.

- Селя, мила, - погладив я кішку. - Рибки хочеш?

- Мяу, - Селя зіскочила на підлогу.

- Підемо, пригощу тебе, - покликала її бабуся, і Селя слухняно попленталася на кухню. - Зараз і Мані яловичої печінки наріжемо, треба ж одужувати.

І Маня все-таки одужала. Уже через місяць вони з кішкою грали в саду. Весна все-таки. Скоро літо, канікули! Ось нам з Манею буде роздолля!

Рятівник

Червень видався спекотним. Коли тато приходив з роботи, ми вирушали на ставок поплавати в приємній прохолодній воді. Маня вже знала, куди ми збираємося. Вона сідала біля воріт і чекала, коли мама одягне їй поводок, і ми вирушимо на пляж. Бабуся і Селя залишалися вдома. Селя взагалі не любила купатися, але вона ретельно чистила шерсть язиком.

*

Наша Маня страшенно любить купатися. Згодом вона звикла спокійно плавати поруч з нами, а спочатку просто не давала плисти, починала нас рятувати, лізла прямо на голову у воді. Було дуже смішно, але в той же час не можна було запливати глибоко, оскільки, коли Маня починала рятувати нас, треба було терміново ставати на дно.

Поступово ми, звичайно, відучили Маню так рятувати людей. Але одного разу вона дійсно врятувала хлопчика, який зайшов по шию у воду і сильно злякався. Маня підпливла до хлопчиська, він взявся за нашийник, і собака погребла до берегу.

З тих пір Маню усі знали на пляжі, як собаку-рятувальника. Я дуже пишався своєю підопічною.

Але це ще не все, що вміла Маня. Одного разу вона примудрилася стрибнути з містка у водойму та пішла під воду з головою. Через кілька секунд вона виринула, тримаючи в зубах старий черевик.

Ми, звичайно, сміялися. А Мані так сподобалося пірнати, що вона норовила щоразу пірнути слідом за татом. Я вирішив подивитися, як Маня плаває під водою.

Якось тато купив мені маску для підводного плавання. Я набрав повітря і пірнув під воду. Маня в цей час зістрибнула з містка, попливла до мене і ми зустрілися з нею ніс до носа. Собака здивувалася і, виринувши, стала гавкати, поки я не виліз із води.

- Давайте їсти, водолази, - покликала мама.

Маня відразу зрозуміла, про що мова, обтрусилася від води, забризкала мене так, що мені довелося знову сполоснутися у водоймі.

Все закінчилося дружньою вечерею. Ох, і смачні у бабусі пиріжки з картоплею і курячі крильця. Смакота! Маня підтверджує:

- Гав! Гав!

Гість на порозі

В середині літа до нас в гості приїхав мій старший брат. Я був дуже радий, оскільки скучив за Лукою. Брат привіз мені у подарунок новий конструктор, і, поки мама і бабуся готували смачне частування, ми розглядали деталі конструктора. Манею мені займатися було ніколи. Втім, у Мані теж було важливе заняття. Брат привіз свого пса-таксу Річа.

Вони познайомилися з Манею ще в минулому році, але Маня тоді була маленькою. А тепер Річ і Маня удвох носилися по саду, по городу, по дому. Бабусині вовняні доріжки були зсунуті. Папа не витримав такого неподобства і закрив друзів в комірчині.

Сидять вони в коморі, раптом дивлюся, Маня просунула лапу під двері і шкребе. Двері трохи відчинилися, Річ їх тягне, зачепивши зубами куточок обшивки дверей. І Маня допомагає.

Ми з Лукою спостерігали за друзями. Вони тихенько вибралися з комори, вийшли у двір і через кілька хвилин з вулиці вже доносився веселий гавкіт.

- Втекли, бандити? - здивувався тато.

- Вони працюють в парі, - сміявся брат.

*

Після обіду Річ не доїв кісточку і закопав її в городі, «на чорний день», так би мовити.

Маня не розгубилася. Знайшла кісточку і стягнула її. Коли Річ виявив пропажу, то півдня ганявся за Манею. Тільки лише коли бабуся дала йому нову кістку, він заспокоївся і помирився з подружкою.

Увечері, втомлені, вони вляглися разом спати.

А Селя не ображалася, вона теж любила Річа.

*

А коли Лука їхав додому, то забрав Річа і Селю, тому що це була його кішка. Мені було сумно, Мані теж.

Але все-таки ми з Манею вирішили не сумувати, адже ми з нею є одне в одного, а ще - мама, тато, бабуся. А до Річа і Селі ми поїдемо в гості наступного літа, обов'язково поїдемо.

Відважна Ромі

Довго без кішки ми не жили. Сусіди подарували нам молоду кішку Ромі. Маня відразу прийняла її. Звичайно, такої любові, як з Селею у них не було. Ромі була кішка серйозна, зайнята. Вона постійно ходила на полювання і приносила в зубах мишей. Бабуся дуже хвалила Ромі і всякого разу пригощала її чимось смачненьким після вдалого полювання.

Одного разу бабуся замкнула Ромі в курнику, бо мама побачила там великого нахабного щура, який виглядав з-за кутка і хотів вкрасти куряче яйце.

- Чи впорається Ромі, - переживала мама, - вона ще така молода і дрібна.

- Будемо сподіватися, що впорається, он, як спритно мишей ловить, - відповіла бабуся.

З курника лунав шум та вереск. Коли ми відчинили двері, звідти вискочила Ромі з величезним щуром в зубах. Це була повна перемога! Мама і бабуся стали хвалити кішку, а тато пообіцяв купити їй курячих крилець.

- Що їй чекати винагороди, підемо, нагодую тебе, наша рятівниця, - покликала бабуся, і кішка швидко побігла на кухню.

- Мамо, а це добре, що вона ловить мишей і щурів? - запитав я. - Мишок шкода.

- Синку, це дуже добре, - відповіла мама, - адже миші та щури - рознощики хвороб. З давніх-давен кішки оберігали житло людини від гризунів. А Ромі молодець, відважна, не побоялася великого щура.

*

Нашу Ромі полюбили всі сусіди, тому що вона передавила щурів по всій окрузі.

Ось така героїчна кішка.

Куди уходить сонце

Як тато і обіцяв, наступного літа ми поїхали до Луки в гості.

Маня одразу впізнала Селю, Річа. Радості не було меж! Будинок брата стояв біля річки, поруч була галявина і гайок. Маня та Річ гралися вдосталь, ганялися за моїм м'ячем, купалися в річці.

Нам з татом теж було роздолля. Увечері я, тато і брат відправлялися на рибалку. Маня незмінно нас супроводжувала, а Річ залишався вартувати будинок, маму і Селю.

На березі ми закидали вудки і спостерігали, коли ж почне клювати риба. Маня теж сиділа тихо і стежила за поплавком. Коли хтось із нас витягав з річки плотву, чехоня або навіть ляща, Маня радісно стрибала навколо, гавкала, явно схвалюючи наш улов.

Потім Маня знову сідала на березі, вдивлялася в гладь води і спостерігала за сонцем, яке, здавалося, сідало прямо у воду.

Я збоку спостерігав за Манею, яка вона красива, горда, віддана. І, хай це не чистопородна вівчарка, але для мене це найкращий та чуйний друг.

*

Додому ми поверталися вже наприкінці літа. Сумно було їхати. Річ тужив, ми з Манею теж. Адже Річ дуже доброзичливий пес.

- Приїжджайте наступного літа, - запрошувала мама Луку.

- Приїдемо, так, Річ, - сказав брат.

Річ тільки махнув хвостом.

Знов сюрприз

Коли ми під'їхали до нашого дому, Маня, вискочивши з машини, побігла обстежити територію.

- А вас тут чекає сюрприз, - сказала бабуся, обіймаючи мене.

- Який? - здивувався я.

- А он глянь, Рижик та Чижик.

У дворі з'явилися два допитливих кошеня.

- Звідки вони взялися? - засміялася мама.

- О, нові нахлібники, - пожартував тато.

- Ромі привела, - сказала бабуся.

- Щось кошеня підозріло рудий, - зауважив папа, - а татко, мабуть, Базиль.

- О, Базиль їх любить, поки Мані не було, він тут бавив кошенят, - засміялася бабуся.

Я підійшов і погладив малих. Примчала Маня і полізла носом обнюхувати нових членів сім'ї. Кошенята нащетинилися.

- Не бійтеся, Маня не образить, - гладив я малюків. - Маня розумна.

З'явилася Ромі. В зубах у неї була миша.

Ми погладили Ромі, пригостили її ласощами. Кішка взяла мишу і попрямувала навчати кошенят, як слід поводитися з мишами.

- А де сплять кошенята? - запитав я у бабусі.

- У моєму кріслі, де і Селя спала.

- Мамо, як ти думаєш, Рижик та Чижик подружаться з Манею? - запитав я.

- Звісно, неодмінно подружаться, - запевнила вона. - Заходь, Базиль, не бійся, - запросила мама, помітивши гостя.

Сусідський кіт пробрався через дірку в штахетнику і поглядав на кошенят. Маня дружньо виляла хвостом. Напевно, вона думала: «Я вдома, як добре». А Базиль, здається, думав: «Цікаво, що бабуся Валя приготує сьогодні на обід для Мані? Може, реберця? Вони такі апетитні!»

- Малюки, їсти, - покликала, нарешті, бабуся.

Всією юрбою Маня і коти помчали до своїх тарілок. Базиль неспішно пішов слідом за ними.

- Іди, іди, татусю, може і тобі щось перепаде, - підбадьорював тато. - Матвійко, неси подарунок бабусі, - сказав він мені.

Я пішов до машини і дістав великого солоного ляща.

- Ось так сюрприз! - зраділа бабуся.

- Почекай, бабусю, - сказав я. - Там ще повне відро риби!

- Цілий тиждень у котів свято буде, - сміялася бабуся.

- А у Мані? - запитала мама.

- А для Мані у мене припасені курячі лапки, - сказала бабуся.

Кошенята і мама Ромі дружньо їли кашу. І тільки Маня і Базиль повели вухами. Вже хто-то, а вони знали толк в апетитних курячих лапках.

Після їжі Базиль за звичкою хотів втекти до свого палісаднику. Дорогу йому перегородила Маня. Вона пильно подивилася на нього, мовляв, а хто кошенят няньчити буде, татусенько? Базиль ніби зрозумів і неквапливо пішов до кошенят, а мама Ромі вирушила на полювання.

Небачений звір

Через годину ми вже накривали на стіл. Мене посадили вартувати смажену рибу, щоб ніхто ненароком не вкрав прямо зі столу смачне частування. Риба так пахла, що вся весела компанія крутилася поруч, раз у раз, поглядаючи на мене. Кіт Базиль потерся об мої ноги.

Папа різав салат зі свіжих помідорів і огірків та сміявся:

- Мало своїх, ще й сусідських котів годуй.

Незабаром вся родина зібралася за столом.

- Ой, яка смачна риба, - підхвалювала бабуся. - Як ви там, у Луки відпочивали?

- Наша Маня накупалася вдосталь! І ми також! - хвалився я.

- Ти краще розкажи, як Маня вперше побачила коня, - сміявся тато.

- Так, сиділи ми якось на крутому березі, Маня віддалік бігала. А тут вершник з’явився, - розповідала мама, - а Маня раніше коней ніколи не бачила. Так вона вуха притиснула, стала приземкувата, і геть від коня до нас.

- А кінь за нею, - додав я.

- Ага, Маня, не довго думаючи, за секунду злетіла на курган, кінь за нею, а вона стриб, і за нами сховалася, - сміявся тато, - ось така охорона!

- Такої відданої собаки ми ніколи не бачили. І переляканої теж, так, Маня, - мама подивилася на улюбленицю. - Ми потім довго згадували цей випадок і сміялися.

Маня слухала і, здавалося, все розуміла. Вона потупила очі.

- І все одно Маня найкраща, а ще вона - рибалка, так, Маня, - сказав тато.

- Гав! - відгукнулася собака.

- Улюблениця, просто Маня, - я витер руки і погладив її.

Вона, як завжди, віддано дивилася в очі.