По сторінках казок Ганни Рось

Те, що ви маєте безкоштовно українською

Поруч з книжкою статистика читачів. Долучайтеся!

Далі знайомимося з іншими казками українською. Приємного читання!

Мураха та його друзі. Вертоліт для мурахи

Летіла якось бабка, милувалася луговими квітами. Побачила вона ромашки, вирішила відпочити. Сіла вона на ромашку, вітерець ромашку колише, а бабка катається. Гой-да, гой-да. Добре!

Летів повз хрущик.

- Гей, бабка, - кличе, - давай політаємо!

- Ні, - каже бабка, - краще йди сюди, будемо на ромашках гойдатися, дивись як: гой-да, гой-да.

- Ух ти! - каже жук.

Сів він на другу ромашку, вітерець дме, ромашки колишуться, а бабці і хрущику весело. Гой-да, гой-да.

Повз по стежці мураха, а на спині у нього лежала гілочка.

- Гей, Мурашик, повзи до нас, - закричав хрущ, - будемо кататися на ромашках!

- Та коли мені кататися, у мене роботи багато, - відмовився мураха.

- Що ти все працюєш та працюєш, - сказала бабка, - перепочинь трошки. А ходімо пити березовий сік! - запропонувала бабка.

Жарко було мурасі. Поклав він гілочку на травичку, витер лоба.

- Соку випити можна, - погодився Мурашик.

- Я знаю, де сік, всі за мною, - скомандувала бабка і полетіла.

Хрущ полетів за нею, а мураха повз по землі. Бабка сіла на гілочку берези.

- Сюди, повзи сюди, - кликала вона мураху.

Мурашка повз все вище і вище на березу, поки не опинився на гілці, де його вже чекали бабка і жук. Хрущ простягнув мурашкові наповнений смачним березовим соком листок із загнутими краями.

- Пий, Мурашик, ми вже напилися, дуж-же смачно! - хвалив жук.

Мурашка випив сік залпом. Сік був дійсно дуже смачним, солодким і прохолодним.

Раптово величезна тінь закрила сонячні промені. Бабка і жук швидко полетіли з берези, а маленький мураха сховався між гілок. Це дятел прилетів на березу і постукав своїм дзьобом. Дятел відчував, що мураха десь близько. Він висунув довгий язик і намагався захопити мурашку між гілок. Мураха дуже злякався. Він шукав щілину, куди можна забитися від страшного дятла.

- Тримайся, Мурашик, - крикнув хрущ, - зараз ми що-небудь придумаємо, щоб врятувати тебе!

- Як же його зняти з дерева? - переживала бабка. - Може, попросити павучка сплести нитку, по якій Мурашик міг би спуститися? - запропонувала вона.

- В нас немає часу! - крикнув жук. – Стривай, я ж-ж здається, придумав!

Бабка здивовано дивилася на жука.

- Допомож-жи мені, - скомандував жук і полетів до клену.

Під кленом лежало багато насіння. Хрущ знайшов підходяще насіннячко і крикнув:

- Ти з одного боку, я з іншого, полетіли!

Бабка та жук вхопилися за насіння і понесли його до гілки, де ховався мураха.

- Мурашик, сідай на вертоліт, - кричав жук, - лети!

Мурашка обхопив лапками насіння клена. Насіннячко закрутилося, як пропелер гвинтокрила і, обертаючись, почало опускатися на землю.

- Ура, ура, - кричали бабка та жук, - вертоліт приземлився! Ура!

А дятел, не знайшовши мурашки, полетів на інше дерево шукати жучків.

Маленькі друзі сиділи під ромашками і весело розмовляли:

- Я так злякалася, - казала бабка, - я думала, дятел тебе з'їсть.

- А ти хоробрий, - хвалив жук, - ти відмінно сховався від ворога і не побоявся полетіти на вертольоті.

- Друзі, спасибі вам за допомогу, без вас я б не впорався, - дякував мураха.

- А, може, ще соку? - запитала бабка.

Всі дружно засміялися.

- Давайте іншим разом, мені вже пора працювати, - відповів мурашка, - а вертоліт я візьму собі на пам'ять і навчу інших мурах, як треба літати.

- Я придумав, - підскочив жук, - залиш мені вертоліт, ми відкриємо вертолітну школу для мурашок. Стрекотуха, будеш мені допомагати?

- Ні, - відмовилася бабка, - я відкрию атракціон з катання на ромашках! Це так чудово!

- Вам би все розважатися, - сказав мураха, - піду я працювати.

- Заходь на гойдалки! - запрошувала бабка.

- Приходь політати! - кликав хрущ.

Мурашка взяв свою гілочку і поповз далі. А бабка і жук довго каталися на ромашках, які розгойдувалися на вітрі. Гой-да, гой-да. Друзі мріяли. Гой-да, гой-да. Добре!

Мураха та його друзі. Прогулянка на хмаринках

Повз якось мурашка до свого мурашника. На спині тримав великий соковитий листочок. Почув мураха стрекотіння цвіркуна, зупинився, поклав листочок.

- Це ти, Мурашик, - запитав цвіркун, - що несеш?

- Несу частування для своїх братів, - відповів мурашка.

- Відпочинь, послухай, я нову музику склав, - попросив цвіркун і взяв в руки свою скрипочку.

- Тр, тр-тр, цр-цр, цуіть, - грав цвіркун, - ц, ц, цуіть!

- Добра твоя музика, - похвалив мурашка, - така мелодійна!

- Ля-ля-і, у-лю, а-ля, - почули раптом друзі.

Вони підняли голови і побачили, як летить бабка.

- А-ля, у-лю, мі-соль, соль-ля, - продовжувала співати бабка, наближаючись до них.

- Чого така весела, Стрекотуха? - запитав цвіркун.

- А я, а я літала в хмарках! - співала бабка.

- А які вони, хмарки? - запитав мураха.

- Вони такі чудові! - хвалила бабка. - Вони схожі на ранковий туман. Можна стрибати з крапельки на крапельку. Так весело!

Очі у мурашки загорілися. Він представив багато-багато кульок з водою.

- Що замислився? - запитав цвіркун, дивлячись на замріяного мураху. - Ходімо зі мною.

Цвіркун пострибав у бік сусідньої галявини, мурашка поклав свій листок на спину і поповз слідом за цвіркуном. А бабка полетіла слідом за ними, щоб спостерігати, що ж придумав цвіркун.

На сусідній галявині росла велика-превелика тополя, а під нею на траві лежали цілі хмари легкого, як пух, повітряного насіння тополі.

- Підемо гуляти по хмарах! - запросив цвіркун.

Мурашка залишив свій листочок і поповз на гору білого м'якого насіння.

- Давай стрибати, як на батуті, - запропонував цвіркун.

Мурашка заліз на білу кулю і вони із цвіркуном почали стрибати, хто вище. Вище стрибати виходило чомусь у цвіркуна. Звичайно, адже у нього такі довгі ніжки. Але мурашка нітрохи не ображався. Йому просто було весело.

- А можна, і я, - попросилась бабка.

Вона підлетіла до білої кулі і вони втрьох по черзі підстрибували і весело сміялися.

- Цр-цр, цуіть, - кричав цвіркун.

- Мі-соль, соль-ля, - співала бабка.

- Чого галасуєте? - раптом почули друзі.

- Ми стрибаємо на повітряному батуті! - сказав мурашка хрущику, - стрибай з нами, - запросив він.

- Із задоволенням! - сказав жук і приєднався до компанії.

- Ж-ж-ж, - гудів жук щоразу, коли підстрибував угору.

- А давайте кататися з гірки! - знову запропонував цвіркун.

Друзі полізли на найбільшу пухову хмарку і почали скочуватися по пологому схилу. Вони лягали на спину, ковзали по гірці і скочувалися, весело сміючись. А цвіркун коли котився по гірці, то впав на батут, відскочив від нього і знову опинився на вершині гори. Він це зробив так майстерно, як справжній акробат.

Подув вітерець. Від вітру нове насіння відривалося з гілок тополі. Завдяки пучку волосків, вони парили в повітрі і спускалися на траву.

- Дивіться, тополиний дощик, - сказав мурашка, - ловіть крапельки!

Всі кинулися ловити пухнасте насіння тополі.

- А у мене більше! - кричала бабка.

- Ні, у мене, - гудів жук.

Награвшись досхочу, друзі втомилися.

- Давайте відпочивати, - запропонував цвіркун.

- Так це ж зручні матрацики, тут можна спати, - підтримала його бабка.

- Відпочивайте, а я пригощу вас зеленим соком, - сказав мурашка і поповз за своїм соковитим зеленим листком.

Коли всі напилися соку і добряче відпочили, мурашка сказав:

- Чудова подорож по хмарах, спасибі тобі, цвіркун.

- Я і сам не очікував, що буде так весело, - відповів цвіркун.

- Ця подорож не гірше моєї ранкової прогулянки по хмарах, - сказала бабка, обмахуючись крильцями, як віялом.

- На-ж-жаль, ви заморились. Але мені ду-ж-же сподобалося! - похвалив жук.

- А мені було ду-ж-же весело, - сказав мураха і усі голосно засміялися.

Гранатове зернятко. Маленька принцеса

У далекій, далекій північній країні Дарленд жила маленька принцеса. Їй було всього дев'ять, але вона була така розвинена дівчинка, у неї було стільки турбот, стільки занять і планів, що вона цілий день, з ранку до самого вечора невпинно працювала. Матері у принцеси не було, а її батько, король, душі не чув у своїй дочці.

- Відпочинь, моя принцеса! - раз у раз просив король.

- Ваша величність, я дуже зайнята, мені ніколи відпочивати, - зазвичай відповідала принцеса і утікала по справах.

«Чим же маленька дівчинка займалася весь день?» - подумаєте ви. Ну, заняття іноземною мовою, ну, уроки етикету для прийому іноземних послів, ну, заняття бальними танцями.

Чим же ще займатися принцесі? А ось чим. Про це по порядку.

Коли народилася маленька принцеса, з далекої жаркої країни перський цар направив королю у подарунок десять кущів прекрасних троянд. Одна троянда сорту Флорида, що поєднувала бурштиновий, персиковий і рожевий кольори так сподобалася королю, що він до імені дочки додав назву троянди. Тепер повне ім'я принцеси було - Марія Северина Флорида. Але близькі звали її просто - принцеса Флорида.

Гранатове зернятко. Оранжерея

Звичайно, поки принцеса була маленька, всі троянди росли у великих глиняних горщиках. Але коли принцесі виповнилося дев’ять років, вона сказала татові-королю, що її троянди вимагають нової великої оранжереї. Король, звичайно, хотів догодити своїй улюбленій дочці і наказав скликати кращих зодчих[1] для розробки проекту оранжереї і її якнайшвидшого будівництва.

Принцеса Флорида сказала, що вибирати проект буде сама. Вона переглянула всі запропоновані малюнки, але тільки один привернув її увагу. У цій намальованій оранжереї внизу були кам'яні гроти, а склепіння були прозорими, двоярусними, з якогось матеріалу, схожого на скло.

- Чий це малюнок? - запитала принцеса.

Назустріч їй вийшов досить молодий чоловік, який трохи кульгав і спирався на тростину.

- Мій, ваша високість, - відповів зодчий.

- Містер Ленц, - представив його придворний.

- А що це за камін в оранжереї? - запитала принцеса.

- Ваша високість, оранжерея повинна опалюватися камінами в холодну пору року, а взимку додатково тепле повітря буде надходити з котельні. Крім того, в літній час через виходи в гротах буде забезпечуватися провітрювання оранжереї, а один грот буде виходити прямо до моря. Морська вода буде використовуватися для функціонування фонтану в центрі оранжереї. При цьому рух повітря з гротів буде забезпечувати квіти свіжістю морських фонтанів, - розповідав зодчий Ленц.

- Мені подобається ваша оранжерея. Вам треба врахувати, що оранжерея повинна при необхідності легко розширюватися, що в ній повинні бути місця для виведення птахів, які будуть жити в оранжереї і вільно там літати. Крім того, навколо оранжереї повинна бути широка тропа, по якій будуть їздити мої конячки, поні та лами. А ще для них потрібна нова стайня. Не забудьте!

- Звичайно, - відповів зодчий Ленц, схиливши голову.

- Приступайте до роботи негайно, - наказав король.

[1] Будівельників, архітекторів

Гранатове зернятко. Лист до Персії

Увечері, коли принцеса пішла в кабінет побажати батькові «На добраніч», вона побачила, що він пише листа своєму давньому другу правителю Персії. Це було дуже доречно.

- Ваша величність, для нової оранжереї нам знадобиться багато родючої землі, але її у нас мало. І потрібне нове насіння, нові квіти, кущі та дерева.

- Добре, принцеса Флорида, - батько погладив її по голові. - Яка ти в мене розумна дівчинка! Ось якби твоя мати бачила тебе, як ти на неї схожа! - з гіркотою сказав король.

- Ваша величність, я обіцяю, що ніколи не залишу вас, - Флорида поцілувала батька в щоку.

- Не хвилюйся, донечко, будуть у тебе і нові квіти для оранжереї, і дерева, і птахи, і риби, - запевнив її король.

- Ой, спасибі, тато, за ідею. Ми зробимо ще й акваріуми з рибками! - зраділа Флорида. - Завтра ж скажу Ленцу, щоб він і акваріуми розмістив!

Ластівка моя. Новий дім

У дитячий будинок мене привела тітка-поліцейський. Я нічого не могла зрозуміти, чому я тут опинилася і хто я така. Напевно, я загубилася. Я не знала, де мої мама і тато, і хто вони.

Я сиділа на шкіряному дивані в кабінеті директора, притискаючи до себе маленьке кошеня, якого підібрала в кімнаті поліції, коли мене туди привезли. Кошеня забився під мій короткий хутряний жакет без ґудзиків, вткнувся мені в живіт і тихенько бурчав.

Я знала, це - кошеня. Це - кімната, це - диван, на якому я сиджу, на столі - лампа, он стілець. Ця тітка, яка привезла мене, поліцейський. А хто я? Я не знала. Я знала одне, я - маленька дівчинка. В голові звучало дивне слово - касатка.

- Мене звуть Ірина Петрівна, я директор дитячого будинку. Ти пам'ятаєш своє ім'я? - запитала жінка, яка сиділа за столом і щось записувала в свій журнал.

Навіщо вона запитала? Мене вже розпитували в поліції про це. «Ні», - махнула я головою.

- Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося? - запитала Ірина Петрівна, вставши зі стільця і підійшовши до мене.

Я знову негативно помахала головою. Ірина Петрівна погладила мене долонею по волоссю і злегка обняла за плечі.

- Добре, - сказала вона.

Тут двері розчинилися і до кімнати увійшла жінка. Як з'ясувалося, це була Ізольда Карлівна, завідуюча з виховної роботи.

- Викликали? - запитала вона.

- До нас нова вихованка, - сказала Ірина Петрівна. - Дівчинка пережила величезний стрес, втратила мову, пам'ять, але лікарі стверджують, що вона здорова, в хороших умовах і в турботі все може відновитися.

- Саме тому ми привезли її у ваш дитячий будинок, - сказала тітка-поліцейський.

- Дякую, Марина Аркадіївна, у нас з вами давні традиції дружби, - подякувала директорка і звернулася до мене. - Ти вчилася в школі?

Я повела плечима. Я дійсно не пам'ятала.

- Ти вмієш читати? - запитала Ізольда Карлівна.

Я не знала.

- Напиши що-небудь, - попросила Ізольда Карлівна, подавши мені листок паперу і ручку.

Я встала з дивана, взявши кошеня, підійшла до столу і сіла на стілець. Я написала друкованими літерами єдине слово, яке крутилося у мене в голові: «КАСАТКА».

Ізольда Карлівна запитала:

- І все?

Я мовчала. Вона взяла ручку і написала приклади:

3+2= 7-4= 5+5= 10-6=

- Вирішиш?

Я відразу написала відповіді.

«Кішка», - написала вона. Я погладила кошеня. Вона написала: «Волосся». Я торкнулася моєї коси, яку мені заплела тітка-поліцейський.

- Думаю, дівчинка підготовлена. Спробуйте у другий клас, - сказала директорка, - перевести в перший завжди встигнемо. Вона дівчинка кмітлива.

- А як її звати? - запитала Ізольда Карлівна.

- Прізвище вона написала, запишемо, як Касатку.

- А ім'я Килина, - запропонувала Ізольда Карлівна.

- Килина Касатка, так і оформимо, - погодилася тітка-поліцейський.

Так у мене з'явилося нове ім'я.

- Відведіть її в сто восьму, там є вільне місце і дівчатка хороші, - сказала Ірина Петрівна. - І підберіть їй одяг.

- Добре, дозвольте йти?

- Ідіть.

- Підемо, Килина, - покликала мене Ізольда Карлівна.

- Щасливо, Килина, це твій новий дім, - сказала мені вслід тітка-поліцейський.

Ластівка моя. В коридорі

Я повільно попленталася за Ізольдою Карлівною по коридору. Мені було сумно. Чомусь ця Ізольда Карлівна відразу мені не сподобалася.

- Дай кошеня, йому не місце в дитячому закладі, - сказала вихователька, коли ми відійшли подалі від дверей директорки.

Ізольда Карлівна рішуче потягнула руку, щоб вихопити у мене кошеня з рук. Я притиснула кошеня до себе, а воно вчепилося в мій хутряний жакет. Серце його сильно калатало.

- Віддай, кажу, - сказала Ізольда Карлівна і схопила кошеня за шию, щоб вирвати його у мене.

Просто Маня. Найда

Почалася ця історія, коли мої батьки купили новий будинок. До цього ми жили у двокімнатній квартирі п'ятиповерхівки, тато, мама, я і бабуся. Так, ще й кішка Селя. Папа завжди хотів свій будинок. І ось він у нас з'явився.

А що, мені будинок сподобався, у мене навіть з'явилася своя кімната і у бабусі теж. Правда, Селя підселилася у кімнату бабусі, але бабуся Валя не ображалася, говорила - так веселіше. Ображався я на Селю. Чому вона не вибрала мене? Звичайно, бабуся її годує, ось вона і прижилася у неї, щоб вранці відразу на кухню водити.

Зате, наївшись, Селя скоріше бігла до мене та намагалася якось розбудити. Я вставав, вмивався, снідав, чистив зуби, і ми з Селею виходили на подвір'я. Тут було привілля! Ми з нею бігали, ховалися один від одного за сараєм, за стосом дров. Іноді Селя забиралася на яблуню і виглядала мене, а я, користуючись моментом, сідав покататися на гойдалках. Літо! Канікули! Добре!

Якось раз, у вихідний, ми з татом і мамою зібралися поїхати на озеро купатися. Папа вигнав машину за ворота.

- Олено, - сказав тато мамі, - там ганчірка якась валяється за парканом біля куща, прибери її.

Мама вийшла за ворота, нахилилася, взяла ганчірку в руки, а в ній виявилося маленьке вмираюче щеня.

- Подаруночок від сусідів, - сказала мама, - підкинули цуценя. Матвійко, дивись! - покликала вона мене. - Що з ним робити? Чи не викинеш же. Жива душа.

- Щось мені підказує, що поїздка на озеро відкладається, - почухав потилицю тато.

Я з цікавістю розглядав цуценя. Мама занесла його на подвір'я. Малюк був зовсім крихітний, не міг стояти на ногах, його очі ще не відкрилися.

- Бабусю, - покликав я, - йди дивитися цуценя!

- Може йому молочка? Або водички? - запитала мама.

Бабуся вже несла блюдце з молоком, але, побачивши цуценя, сказала:

- Так він ще занадто маленький, щоб з блюдця пити.

Селя теж прибігла подивитися на найду. Вона стрибнула на лавку і здивовано розглядала незваного гостя. Селя, звичайно, була незадоволена, що когось збиралися поїти її молоком з її ж блюдця. Вона змахнула хвостом і, образившись, зістрибнула з лавки.

- Постав, може, відчує молоко і буде лизати, - запропонував тато.

- Так він же не стоїть на ногах, - відповіла мама, - як же він буде їсти?

- Хлопчик чи дівчинка? - запитав тато.

- Здається, дівчинка, - припустила мама, - піду за піпеткою, будемо її годувати, а що робити?

- Скидається на цуценя вівчарки, але ясно, дворняжка, тому й викинули. Вівчарку б не підкинули, - повів вусами тато.

- А як ми її назвемо? Вона така манюня, - сказав я.

- А хто тобі сказав, що ми її залишимо, так нам всіх собак з вулиці будуть підкидати, - відрізав тато.

- Але не викинеш же ти за ворота безпорадну істоту, - осудливо сказала мама, набираючи в піпетку молока.

- Їсть, значить, буде жити, - зауважила бабуся, дивлячись, як собака жадібно смокче молоко з піпетки.

- Ну, раз вона так мало їсть, нехай залишається, - погодився тато.

- Давайте назвемо її Манюня, - запропонував я.

- Ага, виросте, як кінь, і буде Манюня, - засміялася мама. - Ні, вона Маня. Просто Маня.

- Гаразд, - зрадів я. - Маня, так Маня.

Ось так в один сонячний ранок я став господарем собаки. Я, звичайно, давно мріяв про собаку, і ось вона сама знайшлася, навіть не довелося у батьків випрошувати. А раптом з неї ще справжня вівчарка виросте! Буде будинок вартувати. Загалом, я був дуже задоволений. Тільки Селя ображалася.

Просто Маня. Годувальниця

Прижилася у нас Маня. Тільки мамі довелося нелегко. Всі турботи про собаку лягли на мамині плечі. Вона наполегливо годувала малечу, протирала їй очі, вушка, витирала за нею калюжі.

Правда, була у мами одна помічниця - собака Лінда. Це собака татового друга. У неї близько двох місяців тому народилися цуценята. Лінда була хорошою матір'ю, вигодовувала своїх трьох цуценят, доглядала за ними і виховувала.

Так вийшло, що коли у нас з'явилася Маня, двох цуценят Лінди вже віддали новим господарям. Молоко у Лінди було, одному цуценяті з надлишком. Ось і запропонував дядько Володя привести Лінду спробувати погодувати Маню, щоб у нашої малої імунітет був міцніше. Папа із задоволенням погодився.

Коли до нас привели Лінду, вона обнюхала Маню, лизнула її та прилягла поруч. Маня, зачувши молоко, уткнулася Лінді в живіт. Знайшовши сосок, вона стала жадібно смоктати молоко.

Коли Маня наситилася, вона вляглася відпочити під бік Лінді. А та, як справжня мати, лежала нерухомо, поки малятко спало.

Коли за Ліндою прийшов дядько Володя, бабуся простягнула йому пакуночок.

- Що це? - здивувався дядько Володя.

- Частування для Лінди, - посміхнулася бабуся. - Для годувальниці.

- Ну, раз тут такі пригощання дають, чекайте завтра в гості, - пожартував дядько Володя.

Ми повернемося, або Одна неяпонська казка. Глава 1

Японський острів Садо був раєм для птахів. Особливо він сподобався ібісам, великим білим красеням з червоними ногами, яскравою червоною головою з жовтою радужкою очей і з витонченим зігнутим чорним дзьобом з червоним кінчиком. На потилиці у ібісів є чубчик з довгого пір'я, а ще у цих птахів є одна чудова особливість. Але про це далі в нашій казці.

Острів Садо був батьківщиною ібісів. Тут вони виводили своє потомство. Острів цей був незвичайної форми. Куди б не полетіли ібіси, повертаючись, вони бачили два хребта високих гір із зеленою рівниною між ними, де завжди було вдосталь їжі. З висоти пташиного польоту здавалося, що це два великих корабля пливуть в море, а між ними натягнута величезна сітка. Причому один корабель плив трохи попереду, а другий корабель його наздоганяв.

Птахи, народжені на острові Садо, могли щасливо прожити все життя, радіючи сонцю, безкрайньому небу, квітучим садам і веселому щебетанню своїх пташенят. Від негоди, морських штормів і сильних вітрів ібіси завжди ховалися за високими горами, а коли знову наставало затишшя, вони виходили з укриттів, поправляли зруйновані гнізда і знову весело щебетали в пошуках смачної їжі, видаючи якісь воронячі звуки - «ка-га, ка-га, ка-га» або «каг, каг, каг».

*

В одній молодій сім'ї ібісів, що жили на острові Садо, народилися первістки - два прекрасних пташеня.

- Ах, боже мій, як вона прекрасна, - захоплювався молодий батько, дивлячись на дочку. - Вона красунечка!

Самка ібіса весело засміялася, бачачи, як самець захоплюється непривабливим пташеням, покритим світло-сірим пухом з рожевою мордочкою і червоно-помаранчевими скорченими ніжками.

- Вона непосида, - сказала вона.

- Я назву її Мей[1]! Та, що танцює. Мей! - придумав щасливий батько.

- Синок у нас теж молодець, - сказала самка, - виросте - перетвориться в великого сильного ібіса, такого, як ти, Іоші[2], - вирішила підбадьорити вона свого чоловіка. - Ти тепер тато, - засміялася самка, - тато-чічі [3].

- А ти - мама, - посміхався гордий ібіс. - Мама-хаха[4].

- Чічі, - сказала самка, - малятко Мей і старший брат Ічіро[5] зголодніли.

- Я зараз принесу їм смачного жабеня, - самець поспішив на пошуки їжі.

- І прихопи ще дрібної рибки для Мей, вона її так любить, - кричала йому вслід самка.

*

Ібіс розкрив свої сильні крила і полетів над заливним лугом. Його гострі очі помітили рибку. «Раз Мей любить рибку, мабуть, принесу їм поласувати», - подумав він, знизив висоту і спритно спіймав двох невдачливих рибок. Зі здобиччю він полетів до гнізда.

Ще в тридцяти метрах від гнізда він зауважив, що там щось негаразд. Він прожогом кинувся на захист самки і пташенят. Мама-хаха, розкривши свої крила над гніздом, вкривала пташенят. Вона безстрашно кричала на ворон, але сили їх були нерівні. Дві ворони раз у раз підлітали до гнізда, намагаючись схопити малюків, але самка відважно била їх своїм дзьобом.

Ібіс швидко підлетів до гнізда і накинувся на кривдників. Чубчик над його головою розпушився. Він кинувся спочатку на більш сильного суперника і вдарив його своїм крилом. Другий кривдник спостерігав, готуючись напасти на самку, якщо ібіс не виграє єдиноборство з першим розбійником. Але ібіс різко повернувся, набрав висоту і каменем кинувся на суперника. У ворони посипалося пір'я.

- Кар-кар! - закричали незадоволені ворони і відлетіли від гнізда, отримавши гідну відсіч.

- Іоші, ти такий сміливий! - захоплювалася самка. - Вони тебе злякалися.

- Я так хвилювався за вас, коли побачив ворон, - відповів Іоші. - Папа за вас хвилювався, хороші мої, - обіймав він пташенят. - Ти молодець, мама-хаха, ти теж відважно захищала наших малюків, - він ніжно притулив до неї свою шию.

- Ви злякалися, малюки? - запитав ібіс дітей, але вони нічого не могли відповісти, адже вони були зовсім-зовсім крихітні. - Не бійтеся, - продовжував ібіс, - тато-чічі захистить вас. Тільки ось - невдача, рибку я розгубив. Чи не нагодував вас.

- Не страшно, Іоші, наловиш нової, - сказала самка.

- Ні, я постережу гніздо, раптом вони повернуться, - вирішив ібіс. - А ти, Момоко[6], полети, розправ крила і сама трохи поїж.

- Добре, - погодилася самка і полетіла на заплавні луки.

[1] Мей (яп. ім'я) - танець

[2] Іоші (яп. ім'я) - хороший

[3] Чічі (яп.) – папа

[4] Хаха (яп.) - мама

[5] Ічіро (яп. ім'я) - перший син

[6] Момоко (яп. ім'я) - дитина персика

У жирафа чотири ноги

В одному зоопарку,

В чудовім зоопарку,

У величезнім парку

З'явились в один рік

Слон, ослик, мавпенятко,

Маленьке мишенятко,

Їжак, ведмідь, зайчатко,

І рись неподалік.

Всі разом підростали,

І дружньо пустували,

Ніяк не нудьгували,

Бо грали день за днем.

Жилося їм чудово!

Цікаво і казково,

Пісні співала мавпа

Про друзів, про усе.

- У слоненяти чотири ноги,

У слоненяти є вуха і хвіст,

Не потрібні йому дві руки,

Виручає його довгий ніс.

Радіє слоненятко,

Він вже не дитинчатко,

Бо вухами плескає,

Немов дорослий слон.

Про нього склали пісню!

Тепер два тижні дійсно

Співати буде, звісно,

Сурмити, як тромбон.

- У слоненяти один довгий ніс,

У слоненяти два ока, раз, два,

А два вуха і хвіст то є три!

І чотири ноги у слона!

Тут жваве мавпенятко

Побачило зайчатко,

Який нагострив вуха

Та м'ячик розглядав.

Привітний, добрий, дружній

Зайчатко простодушний,

Побачив в небі кульку,

За нею вмить помчав.

- У зайчатка чотири є лапки,

У зайчатка пухнастенька шубка,

Зайченятко - він теплий і добрий,

А ще є у нього рожевих два вушка.

Радіє зайченятко!

Про нього склали пісню!

Тепер два тижні дійсно

Співатиме один.

Про вушка і про лапки,

І про морквинку з грядки,

Як м’ячиком всі грали,

Як кулькою грав він.

- У ослятка чотири ноги,

І у нього мітелкою хвіст,

Впертий він, як осел, і співає "ІА",

Нам візочок дарунків привіз!

І віслючок щасливий,

Про нього проспівали!

ІА-кати він буде,

Радіти через край.

- Пі-пі, - волає мишка, -

А як же я, мартишка,

Хай сіра та хвостата,

Про мене заспівай!

- В мишеняти чотири ноги,

А ще ворухливий тонесенький хвіст,

Хоч вона і мала, любить масло та сир,

У неї допитливий гостренький ніс!

- І у їжачка теж чотири ноги,

На мордочці чорний зволожений ніс,

Росте ліс густенький на спині його,

Він колючок везе цілий віз!

- Пі-пі, - пищить малятко, -

Про мене проспівали!

- І про мене! І ніс мій! -

Аплодував їжак.

- Мартишка, молодець ти!

- Вона пісні дарує!

- А про себе, мартишка,

Чом не співаєш так?

- У мартишки всього дві ноги,

Але у мене є дві спритні руки,

Я можу за гілки триматись,

І співати й сміятись, сміятись!

- А у рисі?

- Чотири ноги!

Дуже гострі малі пазурці,

Вушка з пензликом на голові,

Милі щічки пухнасті твої!

Лелі, лелі, лелі ( Колискова )

Сонце вже сідає низько,

Спи, моє малятко,

Ковдрою накрийся в ліжку,

Радісне дівчатко.

Колискову заспіваю,

Сон хай поглинає.

Голос тихий, як струмочок,

В тиші пролунає.

Прилетіли сизі гулі,

Крильцями махають,

Гулі, гулі, не будіть ви,

Чадо засинає.

Сонце теж лягає спати,

День за днем минає,

А моя красуня-доня

Трішки підростає.

Місяць сонце як проводить,

Зірочки засяють,

Я про гарну дівчиноньку

Пісню заспіваю.

Помолюся за дитинку,

Бог хай помагає,

Хай твій Янгол-охоронець

Завжди захищає.

Хай дасть Бог тобі здоров’я

І щасливу долю,

Процвітай, мов ніжна квітка

У садку на волі.

А як виростеш красуня,

Сонце в небі зійде,

Добрий парубок до тебе

Свататися прийде.

Дзвоники дзвенять на трійці,

Коні весело іржуть,

То красуню молодичку

Вже вінчатися везуть.

В хаті добрій господиня,

За віконцем солов’ї,

Будуть в тебе, моя доню,

Гарні діточки свої.

Будеш діткам ти співати

Колискову перед сном.

Гулі-гулі не турбуйте,

Не воркуйте під вікном.

*

Так матусенька співала

Колискову слобідську,

Та вона іще не знала

Доленьку гірку мою.

Що мій любий з козаками

Піде скоро у похід,

І в бою нерівнім, грізнім

Він положить свій живіт.

Я не встигла народити

Від коханого маля.

Як мені вже далі жити?

Гірка доленька моя.

Я блукаю безпорадна,

Весь мені не милий світ,

І я сохну, ніби квітка,

Опаду, як маків цвіт.

*

Молодичка сумувала

І до річки підійшла,

Та побачила раптово

У човні мале дитя.