Ластівка моя

Замість передмови

Цей екземпляр книги 2026 року БЕЗКОШТОВНИЙ і не може ніким використовуватись для продажу.

©Усі права належать Ганні Рось.

Ілюстрації автора. Обкладинка зроблена ШІ від ChatGPT4.

У електронних книжкових магазинах можна зустріти платну версію 2019 року випуску з обкладинкою від Видавництва Андронум.

Новий дім

У дитячий будинок мене привела тітка-поліцейський. Я нічого не могла зрозуміти, чому я тут опинилася і хто я така. Напевно, я загубилася. Я не знала, де мої мама і тато, і хто вони.

Я сиділа на шкіряному дивані в кабінеті директора, притискаючи до себе маленьке кошеня, якого підібрала в кімнаті поліції, коли мене туди привезли.

Кошеня забився під мій короткий хутряний жакет без ґудзиків, вткнувся мені в живіт і тихенько бурчав.

Я знала, це - кошеня. Це - кімната, це - диван, на якому я сиджу, на столі - лампа, он стілець. Ця тітка, яка привезла мене, поліцейський. А хто я? Я не знала. Я знала одне, я - маленька дівчинка. В голові звучало дивне слово - касатка.

- Мене звуть Ірина Петрівна, я директор дитячого будинку. Ти пам'ятаєш своє ім'я? - запитала жінка, яка сиділа за столом і щось записувала в свій журнал.

Навіщо вона запитала? Мене вже розпитували в поліції про це. «Ні», - махнула я головою.

- Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося? - запитала Ірина Петрівна, вставши зі стільця і підійшовши до мене.

Я знову негативно помахала головою. Ірина Петрівна погладила мене долонею по волоссю і злегка обняла за плечі.

- Добре, - сказала вона.

Тут двері розчинилися і до кімнати увійшла жінка. Як з'ясувалося, це була Ізольда Карлівна, завідуюча з виховної роботи.

- Викликали? - запитала вона

- До нас нова вихованка, - сказала Ірина Петрівна. - Дівчинка пережила величезний стрес, втратила мову, пам'ять, але лікарі стверджують, що вона здорова, в хороших умовах і в турботі все може відновитися.

- Саме тому ми привезли її у ваш дитячий будинок, - сказала тітка-поліцейський

- Дякую, Марино Аркадіївна, у нас з вами давні традиції дружби, - подякувала директорка і звернулася до мене. - Ти вчилася в школі?

Я повела плечима. Я дійсно не пам'ятала.

- Ти вмієш читати? - запитала Ізольда Карлівна.

Я не знала.

- Напиши що-небудь, - попросила Ізольда Карлівна, подавши мені листок паперу і ручку.

Я встала з дивана, взявши кошеня, підійшла до столу і сіла на стілець. Я написала друкованими літерами єдине слово, яке крутилося у мене в голові: «КАСАТКА».

Ізольда Карлівна запитала:

- І все?

Я мовчала. Вона взяла ручку і написала приклади:

3+2= 7-4= 5+5= 10-6=

- Вирішиш?

Я відразу написала відповіді.

«Кішка», - написала вона. Я погладила кошеня. Вона написала: «Волосся». Я торкнулася моєї коси, яку мені заплела тітка-поліцейський.

- Думаю, дівчинка підготовлена. Спробуйте у другий клас, - сказала директорка, - перевести в перший завжди встигнемо. Вона дівчинка кмітлива.

- А як її звати? - запитала Ізольда Карлівна.

- Прізвище вона написала, запишемо, як Касатку.

- А ім'я Килина, - запропонувала Ізольда Карлівна.

- Килина Касатка, так і оформимо, - погодилася тітка-поліцейський.

Так у мене з'явилося нове ім'я.

- Відведіть її в сто восьму, там є вільне місце і дівчатка хороші, - сказала Ірина Петрівна. - І підберіть їй одяг.

- Добре, дозвольте йти?

- Ідіть.

- Підемо, Килина, - покликала мене Ізольда Карлівна.

- Щасливо, Килина, це твій новий дім, - сказала мені вслід тітка-поліцейський.

В коридорі

Я повільно попленталася за Ізольдою Карлівною по коридору. Мені було сумно. Чомусь ця Ізольда Карлівна відразу мені не сподобалася.

- Дай кошеня, йому не місце в дитячому закладі, - сказала вихователька, коли ми відійшли подалі від дверей директорки.

Ізольда Карлівна рішуче потягнула руку, щоб вихопити у мене кошеня з рук. Я притиснула кошеня до себе, а воно вчепилося в мій хутряний жакет. Серце його сильно калатало.

- Віддай, кажу, - сказала Ізольда Карлівна і схопила кошеня за шию, щоб вирвати його у мене.

Кошеня стало голосно нявкати, дряпатися. Я кричати не могла. Не було голосу. Та кого я могла покликати на допомогу в незнайомому місці? Я вкусила Ізольду Карлівну за руку. Вона відразу кинула кошеня, але я тут же отримала удар в зуби і у мене потекла кров з губи.

Я однією рукою взяла міцніше кошеня, а в другу виплюнула зуб. Дуже боліли ясна і щока. Я відчула, як опухає губа.

- Негідниця, - сказала Ізольда Карлівна. - Акула! Ти у мене ще пошкодуєш, я тобі покажу, як кусатися. Я тобі всі зуби виб'ю, - тихо зі злістю сказала вихователька.

Було дуже страшно. Її очі навіть через окуляри дивилися на мене з надзвичайною люттю. На моє щастя по коридору назустріч вже бігла якась бабуся.

- Ой, дитинко, - заголосила вона, - ходімо зі мною. Дай мені кошеня, зараз його нагодуємо. Ой, кров у тебе з губи.

- Це її кошеня подряпало, - як ні в чому не бувало сказала Ізольда Карлівна. - Бабо Маню, відведіть її в сто восьму, обідати не давайте. Не вмре, - вихователька відкотила рукава блузи, щоб ніхто не побачив місця укусу і не ставив зайвих запитань.

- Як тут нагодуєш дитину, якщо у неї весь рот в крові, - заплакала баба Маня. - Підемо, моя хороша, підемо, дорога, і кошеня нагодуємо і тебе, і до медсестри тебе зводжу.

Самсон

На кухні я просиділа до самого вечора. Баба Маня виявилася дуже доброю. Вона нагодувала кошеня, дала мені молока з м'яким печивом, тому що нічого іншого я їсти не могла з-за розбитої губи і переднього зуба, який випав.

Баба Маня мила підлогу в їдальні, а ми з кошеням тихо сиділи на стільці біля дверей.

- Ось повечеряєш, і підемо знайомитися в твою кімнату. Дівчата там хороші, тебе в образу не дадуть. Ось домию підлогу, а потім підемо, знайдемо тобі нічну сорочку. Або ти піжами любиш?

Я знизала плечима.

- Тоді сорочку. Застелимо тобі ліжко, підіб'ємо подушку і будеш спати, як принцеса. А кота як звати? Не знаєш? Ой, у нас в лікарні, де я раніше працювала, був такий кіт хороший! А звали його Самсон, спати любив. Сам собі сон, ось і Самсон. Може, і твого так назвемо?

Я згідно кивнула.

- Ось і добре. Так дівчатам і скажемо - Самсон, мовляв. Виросте - буде Васьці допомагати мишей ловити, - не замовкала баба Маня, викручуючи ганчірку. - А ти, мила, на Ізольду Карлівну не ображайся, хто сироту образить, того сам Бог судитиме. Вона взагалі не зла, такі у неї життєві обставини. От як. Ну, ось і все, і порядок. Підемо, кошеня в моїй каптьорці залишимо, поки повечеряєш, а ввечері я вам його принесу. Згодна?

Я зітхнула.

- Не переживай, нікуди не дінеться, твій буде, і дівчаток твоїх. Мабуть, всім тепла та ласки хочеться, янголята ви мої.

Баба Маня вилила в туалет воду з відра, поставила сушитися швабру, вимила руки з милом і обняла мене.

Мені стало якось легше. А, може, не обдурить? Може, віддасть кошеня?

А очі у баби Мані добрі, чесні.

Знайомство

На двері кімнати був номер «108».

- Тут будеш жити, - баба Маня відкрила двері. - Ну ось, дівчата, знайомтеся, ваша нова сусідка.

- АкулИна АкУлина? – засміялася одна дівчинка.

- Не АкУлина, а Касатка, - сказала інша дівчинка. - Я - Вероніка, біля мене вільне ліжко, підемо. А це Галька, не звертай на неї уваги, вона завжди така.

- Яка? - задерикувато спитала Галя та наблизилася до нас.

- А така - глузлива, - відповіла Вероніка.

- Ой, йой, йой, - перекривила Галя.

- Цить, - строго сказала баба Маня, - вам не задиратися треба, а дружити, оскільки одне у вас горе по життю - позбавлені батьківського піклування.

Баба Маня звичними рухами заправляла ліжко.

- Ось і все, будеш солодко спати всю ніч. Одяг в шафу можеш вішати, а що дрібне - сюди, у кожного своя тумбочка. Ця - твоя.

Баба Маня висунула верхній ящик тумбочки.

- Це хто тут своїх речей наклав? - суворо запитала вона.

- Подумаєш, я, - підійшла одна дівчинка, - нехай полежать, у Килини все одно немає речей.

- А ну, швидко прибирай! Немає, так будуть, - відрізала баба Маня.

Дівчинка зібрала аркуші паперу, олівці і понесла в свою тумбочку.

- Цяця яка з'явилася, - пробурчала вона.

- Неси, неси, Машо, і не бурчи, - навмисне суворо говорила баба Маня. - І не надумайте новеньку ображати.

- А хто її ображає? - огризнулася Галя.

- Галько, не грайся, кажу, - погрозила баба Маня. - Ну, гаразд, ти тут влаштовуйся, а через півгодини я прийду, - підморгнула мені баба Маня і пішла.

- Здрастуй, я - Оля, а це моя сестра - Тома, - до мене підійшли дві дівчинки. - У нас рік різниці, - пояснила Оля, побачивши мій здивований погляд.

- Я - Люська, - підійшла до мене маленька руда дівчинка.

- Ти не думай, Люсі вісім, а маленька вона тому, що харчувалася погано, ось і не виросла, - пояснила Вероніка, обіймаючи Люську.

- Я ще виросту, - пообіцяла Люська.

- Оленко, йди, познайомся, - покликала Тома. - Оленка у нас ботанік.

Я здивувалась.

- Ну, любить жучків, комашок, метеликів, травичку, - пояснила Оля.

- Курити, - додала Галя.

- Неправда! Нічого вона не курить! Палити шкідливо! - заступилася за подругу маленька Люська.

- Ага, особливо тобі, карапету такому шкідливо, - огризнулася Галя.

- Сама ти карапет!

- Від такої чую!

- Привіт, - підійшла Оленка і відразу повернулася за стіл, де у неї був розкладений гербарій.

- Галька завжди така, не звертай увагу, - сказала Оля.

- Дай поносити свій наряд, - підійшла до мене Галя і стала знімати з мене хутряний жакет.

Мені чомусь це не сподобалося, я грізно на неї подивилася і відштовхнула. Галя відступила:

- Ой, йой, йой, вирядилася, як принцеса, тільки губа розбита.

- Нічого вона не вирядилася, бачиш, важко їй, перший день вона, - заступилася Вероніка. - Тобі легко було в перший день?

- Подумаєш, - підтримала подругу Маша, ліжко якої стояло біля Галиного.

Тут двері кімнати розчинилися, і в кімнату увійшло маленьке кошеня.

- Ой, дивіться, кошеня! - скрикнула від подиву Оля.

- Дай мені! - закричала Маша.

- Цур, мені! - крикнула Галя.

Кошеня розгубилося, але побачивши мене, стрибнуло до мене на руки і вткнулося в жакет. Я сиділа на своєму ліжку, а дівчатка оточили нас.

- Це твій? - здивувалася Люська.

- Її, її, - увійшовши, сказала баба Маня. - Нехай спить у вас, а дверцята не закривайте, я йому горщик поставила в каптьорці, такий розумний кіт, все розуміє.

- А як його звати? - запитала Тома.

- Самсон, - відповіла баба Маня.

- Самсон? - здивовано повторили дівчинки.

- А можна ми його погладимо?

Я відкрила кошеня. Воно тремтіло. Дівчата по черзі гладили його долонями.

- М'який, - посміхнулася Люська.

- Боїться, - сказала Оленка.

- Йому теж важко, він же сьогодні перший день, - Галя теж погладила кошеня. - А хочеш, я сьогодні з ним почергую? Я не сплю ночами. Буду його вартувати.

Мені дуже хотілося обняти мого нового м'якого, теплого і пухнастого друга, але мені здалося, що хоч хтось в цьому будинку вже і не перший день, але дуже потребує тепла і любові. Я передала кошеня Галі.

- А можна завтра я буду його вартувати? Я сьогодні висплюся, а завтра не зімкну очей, - дивилася благально Маша.

Я згідно кивнула.

- І нам, і нам дозволь, - просили дівчинки.

- Дівчата, ви забули, що Килина не може відповісти? - сказала Вероніка.

- А давайте влаштуємо чергу, хто буде вартувати кошеня, - запропонувала Тома.

- Правильно, - підтримала Оля. - Килина, ти згодна?

Я кивнула головою.

- А правда тебе звуть Килина? - запитала маленька Люська. - Таке ім'я дивне.

Я знизала плечима, мовляв, не знаю.

- Напевно, Ізольда придумала, - припустила Люська.

Я згідно кивнула.

- А ну, її, вона всім придумує. Головне - рідше їй потрапляти на очі, - сказала Маша.

- Особливо з котом! - підтримала Галя.

Всі дівчатка засміялися.

Ніч

Вночі мені не спалося. Я розглядала в світлі нічних ліхтарів нашу кімнату. У нас було два вікна, між якими стояв круглий стіл, укритий ажурною світлою скатертиною. Навколо стояло п'ять стільців. Штори на вікнах не були закриті повністю, і в кімнату через тонкі гардини потрапляло світло. У правого вікна було ліжко Олі, а поруч в кутку стояло ліжко її сестри Томи. Подушки сестер лежали поруч. Наші ліжка з Веронікою теж стояли кутом, і Вероніка перед сном переклала свою подушку в мою сторону. В ногах у мене стояла тумбочка і шафа для книг, а далі - двері.

Зліва ліжка стояли майже так само. У вікна спала Галя, далі Маша, потім в кутку стояла велика шафа для одягу. Далі до дверей розміщувалися ліжка Оленки та Люськи.

- Килино, ти спиш? - прошепотіла Вероніка.

Я простягнула руку до її подушки.

- І я не сплю, - вона торкнулася моєї долоні. - Мені здається, що Галька вже спить, піду, гляну.

Вона встала і навшпиньках пішла до другого вікна. Галя вже спала солодким сном, поруч лежав, згорнувшись калачиком, Самсон.

- Сплять, завтра субота, в школу не йти, - пошепки сказала Вероніка, - я познайомлю тебе з моїм братом Пашкою, йому шість років, він в сто першій кімнаті з хлопчиками. Ми вже тут живемо півроку. Раніше у нас були мама і тато, але коли тато загинув, мама поїхала на заробітки, - зітхнула Вероніка, - а нас залишила бабусі Каті, тільки бабуся померла в кінці зими. Ось нас і віддали в дитячий будинок. Тут жити можна, але так хочеться, щоб мама повернулася скоріше!

Вероніка зітхнула, витерла сльозу. Я погладила Вероніку по волоссю.

- Тут всі такі нещасні, без батьків, - продовжувала Вероніка. - А у Гальки батьки є. Бомжі. Галька каже, що квартиру у них забрали, пропили вони її. А Галька, вона не така погана. Це вона так захищається, тому що її багато кривдили. Ось ти її пожаліла, кошеня дала. Кумедний він. Коли ж буде моя черга спати з котом, - мрійливо зітхнула Вероніка і позіхнула. - Він такий хороший, - сказала вона крізь сон.

Субота

Вранці після сніданку Вероніка повела мене в майстерні.

- Пашка завжди тут пропадає. Папа вчив його забивати цвяхи, закручувати шурупи, пиляти деревинки. Павлику дуже подобається, він весь свій вільний час проводить тут. А дядько Гена, завгосп наш, дозволяє йому майструвати і навіть дає доручення. Пашко! - покликала Вероніка.

З майстерень вийшов кумедний хлопчисько з русявим хвилястим волоссям.

- Ось, привела, - сказала сестра.

Пашка подивився на мене.

- Красива, але на акулу вона не схожа. Очі добрі, - зауважив він.

- Паш, синку, треба потримати дошку, йди, допоможи, - покликав завгосп.

- Іду! Мені ніколи, - діловито сказав нам Пашка. - Потім прийду подивитися кошеня.

Ми з Веронікою пішли в парк. Раптово ми побачили, як з корпусу вибігла ридаюча Галя.

- Що з нею? Побігли, - потягнула мене Вероніка.

Ми бігли за Галею до самої альтанки, там вона сіла на лавку і гірко заплакала.

- Галька, що з тобою сталося, - запитала Вероніка.

Тут підбігли дівчатка з нашої кімнати.

- Ізольда сказала, - схлипувала дівчинка, - що мамка з татком вчаділи. Я тепер кругла сирота.

- Ну, не плач, он Оля і Тома теж сироти, і Оленка, - вмовляла Маша.

- Ага, у тебе хоч брати є, Мишко і Валерка, а у мене нікого, - плакала Галя.

- А хочеш, - запропонувала Люська, - я буду твоєю сестрою, хочеш?

- Але тебе ж скоро заберуть в сім'ю.

- А я буду до тебе приходити, як до сестри, - обняла її Люська.

- Ти гарна, Люська, - Галя витерла сльози.

Я зняла свій хутряний жакет і простягнула його Галі.

- Це мені? - не повірила вона. - А ти?

- Одягай, поки дарують, - сказала Маша. - А ти, нічого, хороша, - сказала вона мені.

Напевно хороша. Я не знала. Мені просто дуже було шкода Галю. Ніяка вона не груба, навіть плакати вміє і взагалі не Галька вона - Галя.

- А де кіт? - надівши жакет, запитала Галя.

- Про кота забули! Побігли, дівчатка!

Ми помчали в кімнату. Самсон спокійно спав на сонечку, примостившись на вікні.

Сон

Вночі Самсона знову віддали Галі, щоб вона легше пережила своє горе. Маша сказала, що потерпить ще до завтра днинку.

Увечері почав капати дощ, до ночі він посилився і монотонно стукав по склу. Дівчата швидко заснули.

- Пашка знає твою таємницю, - позіхаючи, сказала Вероніка.

«Яку таємницю?» - подумала я. Я і сама не знала ніякої таємниці.

- Він сказав тебе привести, він тобі розкаже. Завтра підемо, може дощ закінчиться. На добраніч, - сказала Вероніка і незабаром засопіла.

Я теж швидко заснула. Мені наснилася мама. Вона була в довгій, білій сукні, її густі каштанові локони спадали на плечі. Мама посміхалася.

- Доню, моя люба, не переживай, - сказала вона і погладила мене по голові. - Все буде добре.

- Мамо, а коли ти приїдеш? - запитала я уві сні.

- Тебе забере тато, він тебе обов'язково знайде. Чекай його. А моє місце тут, серед зірок. Тут світло і радісно.

Раптом мама заспівала:

Деревце кожне славиться гілкою,

Кожна рослинка славиться квіткою,

Тільки любисток славиться пряністю,

Добрий наш Боженька славиться радістю.

Раптово промінь світла ковзнув по моєму обличчю, і я прокинулася. Я сіла на ліжко і заплакала. Мене оточили дівчинки.

- Мама наснилася? - запитала Люська.

Я згідно кивнула.

- Всі плачуть, коли мама присниться, - погладила мене по голові Оля.

Ластівка

Після сніданку ми знову пішли в майстерню. З нами пішла Люська з Самсоном на руках.

- Пашко, що ти хотів сказати Килині? - запитала Вероніка.

- Ой, яке гарне кошеня! Дай потримати, - попросив Пашка.

Він взяв кошеня на руки і погладив його.

- Він мене лизнув, - засміявся хлопчик.

- Він мене теж лизав за ніс, - посміхалася Люська.

Пашка погладив кошеня і сказав:

- А касатка - це не акула.

- А хто? - здивувалася Люська.

- Дядя Гена сказав, що касатка - сільська ластівка.

«Ластівка», - промайнуло у мене в голові.

- А хочете подивитися гніздо ластівки? - запитав Пашка.

- Хочемо!

- А давайте покличемо дівчаток, - запропонувала Люська, - зачекайте, я зараз збігаю.

Люська побігла до корпусу.

- Полундра! - почула вона. - Чийсь папка приїхав! Пішли до директриси, а її немає! З Ізольдою будуть говорити, а вона сяде в крісло Ірини Петрівни.

Зустріч

У кабінеті директорки сиділи два солідних чоловіки.

- Ми розшукуємо дівчинку семи років, - сказав начальник охорони, показуючи фото Ізольді Карлівні. - Нам сказали, що до вас надійшла якась новенька. Чи не ця дівчинка?

Ізольда одразу впізнала Килину.

- Ні, - сказала вона, - до нас надійшла Килина. А як звуть цю дівчинку?

- Олександра Шевчук.

- Нічого спільного. Нічим не можу допомогти, - відмовила завідуюча з виховної роботи.

- Каламутна вона якась, - сказав начальник охорони, коли чоловіки вийшли з кабінету.

Ізольда Карлівна дивилася їм услід з-за гардини.

«Треба було сказати їм, може грошей дав би», - подумала вона.

А дівчатка в цей час прибігли дивитися на гніздо ластівки. Я теж дивилася на маленьку ластівку. Мені навіть здалося, що ластівка мене впізнала, вона літала біля мене і ніби кудись кликала.

- Пішли за нею, Касатка! Ластівка! Касатка! - кричали діти.

- Касатка? - почув один з чоловіків. - Підемо до дітей!

Повернувши за ріг будівлі, він раптово зупинився, побачивши мене.

- Касатка! Аля! Ластівка моя! - кинувся до мене тато.

Я його одразу впізнала.

- Тато! - крикнула я і кинулася до нього.

Він мене підняв, поцілував і довго кружляв.

- Донечка моя! - радів він.

Я була у захваті. Мене знайшов тато. Це таке щастя!

У двір заїхала машина, з неї вийшла Ірина Петрівна.

- Татко знайшовся? - здивувалася вона. - Як я рада за Килину!

- Це Олександра, Аля, - сказав тато.

До Ірини Петрівни підійшов начальник охорони. Діставши мою фотографію, він запитав:

- Як ви думаєте, з цього фото можна було впізнати дівчинку?

- Звичайно, - відповіла Ірина Петрівна.

- Я теж так думаю, - сказав чоловік.

- Ходімо до мене в кабінет, - запросила Ірина Петрівна.

Подарунки для друзів

- Тато, а можна ми купимо подарунки моїм друзям? - запитала я.

- Звичайно! Навіть обов'язково! - обіцяв задоволений татко. - Ми поїдемо у великий магазин і купимо багато-багато подарунків і частування.

- Ура! - кричали діти.

Баба Маня витирала сльози в сторонці. В цей час до ганку під'їхала машина і Ізольду Карлівну кудись відвезли.

- А як же Самсон? - переживала Люська, тримаючи кошеня. - Він тепер поїде з тобою?

Я глянула на Самсона, на дівчаток, на Пашку.

- Ні, кошеня залишається з вами. Він вам дуже потрібен.

- Ура! Ура! - раділи діти.

- Тато, треба ще купити подарунки бабі Мані і Самсону.

- Подарунків в магазині вистачить усім, - посміхнувся татко.

- Ми скоро приїдемо! - пообіцяла я друзям.

Коли ми з татом сіли в машину, він сказав:

- Алю, ти не запитала про маму.

- Вона на небесах, - відповіла я серйозно.

- Хто тобі сказав?

- Вона мені наснилася.

- Але ж мама зараз бачить нас, вона дуже рада, що я тебе знайшов. Дуже, - татко помовчав. - За подарунками друзям?

Я кивнула і зрозуміла:

- Папа, адже я тепер вмію розмовляти! І я все згадала, наш дім, Соню, її чоловіка.

- Алю, дому тепер немає. Будинок у нас новий, - серйозно сказав тато.

- А Соня?

- З нею все гаразд. Вони чекають на тебе в нашому новому домі.

- А Соня ще хоче дитину з дитячого будинку?

- Здогадуюся, що у тебе є кандидати, - засміявся тато. - Ластівка ти моя, всіх обігріти хочеш, - обійняв він мене. - Ну що, за подарунками?

- За подарунками для всіх! Щоб усі стали щасливими!

- Полетіли, касатко моя, дарувати радість дітям!

«Добрий наш Боженька славиться радістю», - чулося мені.