Ластівка моя. Чотири правдиві історії для підлітків

Малюнок з мого дитинства

Галя йшла порожніми коридорами дитячого будинку. Вона ходила дивитись ялинку в холі. Ялинка їй сподобалася, вона була висока, пишна, прикрашена іграшками та дощиком. Тільки вогників на ялинці не було – пожежник сказав, що у дитячому будинку не належить.

Галя пройшла повз їдальню. Там баба Маня мила підлогу.

- Ялинку дивилася? - привітно запитала баба Маня.

- Так, - усміхнулася Галя, зупинившись біля дверей.

- Завтра будете веселитись, - усміхнулася баба Маня. - Завтра і Дід Мороз прийде, подарунків вам принесе.

- Це малеча вірить у Діда Мороза, - скептично відповіла Галя.

- О, а ти що ж не віриш?

- Я вже виросла, не вірю в чудеса, - відрізала дівчинка.

- Ось тобі й маєш! Адже дива трапляються, - баба Маня зняла стілець зі столу і присіла на нього. - Я ось минулого року у лотерею виграла, якраз під Новий рік. У супермаркеті розігрували, ось мені набір каструль й вручили. Мої зносилися, скільки років служили.

- Просто пощастило, – з песимізмом сказала дівчинка. – А сьогодні Олечка чергує вночі? - запитала вона.

- Олечка, Олечка. Усіх укладе, казки почитає. Добре, що не Ізольда. Та тільки наказує – очі на замок та спати.

- Так, добре, - усміхнулася Галя і пішла далі.

У коридорі було пусто. Більшість дітей забрали на свята у сім'ї, у їхній кімнаті – Надю, Наташу та Маринку. Люську давно вдочерили, сестер Олю та Тому теж, а Вероніку та її брата Пашку забрала тітка Соня, знайома Алі, Олександри, Ластівки.

*

Галя увійшла до кімнати. Оленка, як завжди, гортала свої гербарії, а Маша слухала музику у навушниках, сидячи на ліжку і погладжуючи Самсона, рудого красеня-кота.

Галя сіла за стіл і почала малювати. Через деякий час до неї підійшла Маша:

- Хочеш послухати? Класний сингл.

- Ні, – відмовилась Галя.

- Все свою Олечку малюєш? Думаєш, вона тебе забере? - підколола Маша, побачивши малюнок Галі.

- Не заважай, – різко сказала Галя.

- У Олечки знаєш, скільки охочих, усіх не забереш, - не заспокоювалася подруга.

Галя схопилася з-за столу, сховала малюнок у тумбочку, схопила куртку, взула короткі чобітки на шнурівці та вибігла з кімнати. Вона побігла до службового виходу. На її щастя двері виявилися не замкненими.

*

Дівчинка вискочила надвір. Сльози наверталися на очі. Ну чому у дітей є мами, татки, вони балують дітей, люблять, а вона така нещасна. Її навіть ніхто на свята не взяв у сім'ю. Хіба це слушно? Надійку взяла тітка на канікули, Наташу – багатодітна сім'я, а Маринку забрала її мама, яка приїхала на якийсь час з-за кордону.

Галя йшла парковою алеєю. Мокрий сніг покривав стежку. Від снігу в парку було не так темно, у небі крізь снігові хмари слабо пробивався місяць.

Галя не помітила, як вона послизнулася на доріжці і покотилася зі схилу до якоїсь ями. На щастя, яма виявилася неглибокою. Такі зазвичай риють, щоб збирати туди осіннє листя. Дівчинка спробувала вибратися звідти, але ноги ковзали мокрим снігом, ув'язуючи в брудному місиві на дні ями. Вхопитися не було за що. Галя зупинилася, перестала товкти бруд, витерла сльози і подивилася навколо. Не вистачало замерзнути тут, у цій ямі. Вона зітхнула, набрала повітря в легені та спробувала вибратися з пастки. Нога знову ковзнула вниз, і Галя потрапила рукою в бруд. Вона зняла мокру рукавичку, вивернула її чистою стороною нагору і поклала до кишені куртки.

Дівчинка стояла розгублена. Корпус їхнього дитячого будинку світився вогнями метрів за сорок, кричати марно, поруч нікого. Черевики стали пропускати воду, а ноги мерзнути. Галя дістала з кишені брудну рукавицю, знову вивернула її та надягла на руку. Вона вирішила дертися по схилу, спираючись на обидві долоні, але знову сповзала вниз.

Несподівано Галя відчула чиюсь присутність. Вона, сидячи навприсідки, підняла обличчя вгору і побачила голову лошиці. Та схилилася до дівчинки, ніби хотіла її краще розглянути. З шиї кобили звисало поводдя.

Галя скинула брудні рукавиці та відкинула їх нагору. Дівчинка схопилася за шкіряні ремені поводдя і намотала їх навколо долонь.

- Тягни, - сказала вона.

Кінь ніби зрозумів і позадкував. Галя зробила кілька кроків і вибралася з ями.

Вона стояла вся брудна, мокра, не знаючи, що робити далі.

- Аркадія! Аркадія! Де ти! - почула раптом дівчинка.

- І-го-го, - заржала лошичка.

З-за кущів показалася немолода жінка, одягнена в світлий пуховик, такі ж теплі штани. На голові її була біла кроляча шапочка, навколо шиї намотаний довгий в'язаний шарф.

- Іди сюди, неслухняна, куди ти поскакала, - покликала жінка і раптом побачила дівчинку.

- Здрастуйте, - від несподіванки сказала Галя і відпустила поводдя.

- Мила, що ж з тобою сталося? - запитала жінка.

- Я потрапила в яму, лошиця допомогла мені вибратися, - відповіла дівчинка.

- Боже, ти замерзла! - скрикнула жінка, розгледівши злякану юну дівчину, що забруднилася і тремтіла.

Вона зняла свій шарф, обмотала їм шию Галі.

- Тебе як звуть?

- Галя.

- Ходімо до мене, я живу неподалік, висохнеш, зігрієшся і подзвонимо твоїм батькам, - рішуче сказала жінка, взяла Галю за руку і повела за собою, не забувши взяти кобилу під вуздечку.

- У мене немає батьків, - тихо відповіла дівчинка.

- Ти з дитбудинку?

- Так.

- Добре, підемо до мене, я сама повідомлю в дитячий будинок, що ти в мене. Скажи мені своє прізвище.

- Вітер, Галя Вітер.

*

Будинок нової знайомої здався Галі казковим палацом, він був прикрашений різнобарвними вогниками. Перед будинком росли молоді ялинки. Біля входу були широкі сходинки, по краях чотири колони під дугоподібною аркою.

- Заходь, будинок не замкнений, - сказала жінка, - а я відведу кобилу. Не хвилюйся, я скоро прийду.

Галя увійшла до хати.

- Ніно, це ти? – назустріч вийшла жінка похилого віку в окулярах, з гулькою на голові, у в'язаній шалі та теплих вовняних шкарпетках, взутих у капці.

Побачивши дівчинку, вона зупинилася.

- Я Віра Андріївна, ти, мабуть, гостя, - сказала жінка, розглядаючи дівчинку. - Знімай взуття, куртку, штани. Зараз все посушимо та почистимо. Рукавиці доведеться випрати. Ось тобі тапочки, сядь біля каміна, дочекаємось Ніну.

Галя виконала вказівки Віри Андріївни та сіла біля каміна.

- Мамо, я вдома, - почувся голос від вхідних дверей.

- Твоя гостя біля каміна, - відповіла жінка похилого віку. - Рукавиці я вже випрала.

- Дякую тобі, - крикнула дочка. - Замерзла? - запитала господиня у Галі. - Ходімо, я тобі наберу гарячу ванну, погрієшся. А потім питимемо чай з пирогом, мама сьогодні спекла. Ви вже познайомились? Мене звуть Ніна Сергіївна.

*

Галя ніколи не лежала у теплій ванні з піною. У дитячому будинку всі купалися під душем і лише малюків купали у маленькій ванночці.

Дівчинка лежала у воді, хлюпала рукою по поверхні, збиваючи піну, і насолоджувалася теплом. Зігрівшись, вона вилізла з ванни, витерлася товстим махровим рушником. Вона накинула свою білизну і надягла махровий халат, який їй залишила господиня. Халат їй підійшов, ніби на неї був зшитий.

- Оберни волосся рушником, - сказала Ніна Сергіївна. – Я вже зателефонувала вашій директорці Ірині Петрівні, і вона дозволила тобі залишитися у нас на свята.

Очі Галі спалахнули. Невже їй посміхнулося щастя? Вона не вірила своїм вухам. Її захотіли лишити на Новий рік! Ніколи їй не щастило і раптом!

- Давай висушимо волосся і підемо пити чай, - сказала Ніна Сергіївна.

Вона промокнула дівчинці волосся і дала їй гребінець. Галя ретельно розчісувала волосся, боячись виглядати неохайною.

*

- Сідай, Галю, на диван поряд зі мною, - запросила Ніна Сергіївна.

- В якому ти класі? - запитала Віра Андріївна, наливаючи чай.

- У шостому, - відповіла Галя.

- А вчишся добре?

- По-різному, - зніяковіла дівчинка. – Математику люблю та малювати.

- Намалюєш нам щось? - запитала Ніна Сергіївна. – Завтра.

- Можна. Я коней люблю малювати.

- Ось і намалюй нашу Аркадію.

- Добре.

- Бери пиріг, з журавлиною, - запропонувала Віра Андріївна.

- Ось тобі піжама, - Ніна Сергіївна поклала поряд з Галею пухнасту піжаму.

- Це халат та піжама вашої доньки? – прямо спитала дівчинка.

- Так, - відповіла Ніна Сергіївна, - вона живе за кордоном зі своїм батьком, приїжджає рідко, лише на канікули. Вона на рік старша за тебе. Спатимеш в її кімнаті.

- Дякую вашій лошиці, що вона допомогла мені вибратися з ями і вам, що ви мене зігріли, нагодували і дозволили залишитися на свято, - подякувала дівчинка. - А пиріг дуже смачний, Віро Андріївно, дякую, - додала вона.

- Їж на здоров'я, - усміхнулася бабуся.

*

Вночі Галя лежала в м'якому ліжку. За вікном падав густий сніг, він виблискував у світлі різнобарвних вогників, якими був прикрашений будинок.

«Чудеса збуваються у Новий рік», - згадала Галя знайомий наспів. А хіба це не диво опинитися в цьому будинку з такими двома привітними жінками.

А сніг кружляв і кружляв за вікном. Дівчинка прикрила очі і поринула у солодку дрімоту. Їй наснилося лоша з її дитячого малюнку. Галя тягла свою руку вгору зі шматочком цукру, а лоша нахилялося до неї і, торкаючись своїми м'якими губами, обережно брало цукор. "Аркадія", - шепотіла дівчинка. «І-го-го!» - відгукувалося лоша.

*

- Спить, - тихо сказала Віра Андріївна, зачиняючи двері кімнати. - Усміхається, мабуть, щось сниться. Нехай спить бідолаха, без батьків, мабуть, не солодко.

- Вона мені одразу сподобалася, - відповіла дочка.

- Добра ти душа, Ніночко.

- Якщо ми можемо зробити щасливим хоча б одну людину на Новий рік, то треба це робити, мамо.

- Згодна. Добре було б завтра їй подарунок під ялинку купити. Треба вигадати, що.

- Що тут думати, треба їй купити гарні фарби та альбом, - зміркувала Ніна.

- І одягти її треба, куртку нову, чобітки. Потрібно в шафі Віки поритися. Все нове й не носила, вважай, щось одягла, а щось і жодного разу. Взагалі треба дітям у дитячий будинок зібрати речі.

- Завтра все зберемо, люба моя, та іграшки. На добраніч, мамо.

- Добре, добраніч, Ніночко.

*

Вранці Галя прокинулась із відчуттям повного щастя. Це не сон – вона у затишному будинку, у добрих людей. Скільки ж вона мріяла, щоб її взяли на вихідні додому, хоч би разок, і ось диво сталося.

«І-го-го!», – почула Галя за вікном. Вона схопилася з ліжка і підбігла до вікна.

Ніна Сергіївна мчала верхи на лошиці. Промені ранкового сонця освітлювали наїзницю. З ніздрів коня виходив пар. «Аркадія, точнісінько, як кінь з мого дитинства», - раділа Галя і махала рукою у вікно.

До кімнати заглянула бабуся Віра Андріївна:

- Прокинулася? Іди вмивайся, чисти зуби, я тобі поставила рожеву зубну щітку в склянку. Рушник помаранчевий твій.

- Спасибі, - відповіла Галя і вирушила до ванної кімнати.

Коли вона повернулася, її ліжко вже було заправлено.

- Спасибі, Віро Андріївно, у дитячому будинку ми самі заправляємо ліжка з самого дитинства.

- Ось молодці, – похвалила бабуся. - Пішли снідати.

*

Галя не знала, що вчора ввечері у дитячому будинку був переполох.

- Бабо Маню, ви Галю не бачили? – питали навперебій Оленка та Маша.

- Приходила вона ялинку дивитись, а потім не бачила я її. А що трапилось?

- Галька зникла, вже дві години нема, - сказала Маша.

- Та як же це, - стурбувалася баба Маня. – Треба в Олечки спитати.

Утрьох вони пішли шукати Ольгу Ігорівну. Олечка, як її називали старші дівчинки, укладала малюків спати.

- Олечко, іди сюди, - покликала її баба Маня.

Ольга Ігорівна вийшла за двері.

- Дівчатка кажуть, що Галя зникла, дві години нема.

- Не хвилюйтесь, - відповіла Олечка. – Мені дзвонила Ірина Петрівна. Галю взяла погостювати на свята якась знайома Ірини Петрівни.

- Погостити?! - здивувалася Маша.

- На свята? – перепитала Оленка.

- Так, дівчатка, йдіть, лягайте спати, я до вас потім зайду, - пообіцяла Ольга Ігорівна.

- Ідіть, любі, добраніч, - побажала баба Маня.

Дівчата попрямували до своєї кімнати.

- Пощастило Гальці, - зітхнула Маша.

- І тобі колись пощастить, - потішила її Оленка. - Обов'язково пощастить.

- Але як вона примудрилася потрапити у гості?

- Ось повернеться і все розповість, - пообіцяла Оленка.

*

На сніданок Галя з'їла варене яйце, бутерброд із ковбасою та випила склянку апельсинового соку. Сніданок Галі здався просто божественним – дуже вона любила бутерброди з ковбасою, а свіжий помаранчевий апельсиновий сік був дуже приємним. У дитячому будинку їм давали соки переважно з упаковок чи банок, а тут бабуся Віра Андріївна видавила сік спеціальним пристосуванням.

Ніна Сергіївна, повернувшись після кінної прогулянки, теж з'їла бутерброд, випила склянку соку і потім чашку гарячої кави.

- Зараз ми тобі підберемо гардероб, а потім підемо на ковзанку. Ти колись каталася на ковзанах? - запитала вона.

- Ні, - помахала головою Галя.

- Навчишся, - усміхнулася Ніна Сергіївна.

Серце Галі застукотіло сильніше. Вона тільки по телевізору бачила, як діти та дорослі катаються на ковзанах, а тепер вона сама кататиметься! Це неймовірно!

- Дякую, Віро Андріївно за сніданок, - подякувала дівчинка.

- Будь ласка, люба, - усміхнулася бабуся.

- Ходімо, - покликала Ніна Сергіївна, і вони вдвох пішли до кімнати, де ночувала Галя.

Ніна Сергіївна відкрила шифоньєр. У ньому було повно одягу.

- Приміряй ці джинси, твої ще не висохли, бабуся їх випрала, - сказала господиня, продовжуючи перебирати речі.

Поки Галя вдягала гарні сині джинси, Ніна Сергіївна кидала на ліжко речі своєї дочки. Виросли дві пристойні купи.

- Ось це тобі, - сказала жінка, - а це відвеземо до дитячого будинку. Джинси якраз, наче на тебе шиті, - зауважила вона.

- А ваша донька не образиться? – спитала Галя несміливо. Насправді їй дуже сподобалися ці джинси. Вона ніколи таких не мала.

- Думаю, вони короткі Віці, вона трохи вища за тебе. Напевно, батько купив їй нові, можливо, не одні. У них там цих джинсів великий вибір, вони мені привозять у подарунок. Зручний одяг. Так, подивимося, що тут серед курток, светрів та взуття. Одягай цей светр і приміряй цю курточку, - вона подала дівчинці бузкову куртку з хутром навколо шиї та навколо рукавів.

Галя мало не ахнула. Про таку курточку тільки мріяти! У неї теж непогана курточка, але ця така м'яка, з хутром!

- Ось така сама шапочка. І приміряй ці чоботи. Чи підходять? Чудово. Можна вирушати на ковзанку. Речі запакуємо, коли повернемося.

До кімнати зайшла бабуся.

- Красуня! - сказала вона. – Як принцеса! Речі я сама запакую, не хвилюйтеся, - звернулася вона до дочки. – Ці у дитячий будинок?

- Так, а ці – Галі.

- Добре, все складу, - пообіцяла Віра Андріївна. – Ну, красуня! - похвалила вона ще раз дівчинку. – Ось твої рукавички висохли на батареї.

Галя стояла як іменинниця у всьому новому. Вона підозрювала, що речі доведеться повернути, як тільки закінчиться свято. Але й хай. Натомість сьогодні вона щаслива. Неначе до неї прийшла сама чарівниця-фея з дитячої казки.

- Все, вирушаємо на ковзанку! – покликала Ніна Сергіївна, прямуючи до холу.

Одягнувшись, вона зателефонувала до таксі.

- Вільних машин немає, - відповіли на іншому кінці.

- Гаразд, поїхали на маршрутці, не їхати ж на коні, - пожартувала вона. - Ти ж, мабуть, і маршруткою не каталася? - запитала вона.

- Двічі, - відповіла дівчинка. – А ви не керуєте машиною?

- Ні, коні мені ближче.

*

Льодова ковзанка розташувалася у палаці спорту. Галі видали ковзани, вона зняла чобітки і взула біленькі ковзани на шнурівці. Ніна Сергіївна теж взяла собі ковзани у прокаті. Перевзувшись, вони залишили куртки та чоботи в шафці та вийшли на лід. Галі було страшнувато, вона ледь стояла на ковзанах, ноги напружилися.

- Ходімо, не бійся, я тебе триматиму. Дивись, Правою ногою, лівою, знову правою, лівою.

Дівчинка несміливо робила кроки на льоду. Поруч упевнено каталися діти, дивлячись на новачка. У Галі стало трохи виходити їхати, але вона ще була надто невпевнена.

- Давай біля борту спробуй, може, тобі буде краще так.

Вони під'їхали до бортика і Галя міцно вчепилася в нього.

- Не чіпляйся, просто тримайся, і ногами правою, лівою, почергово. Ну як, виходить?

Галя розсміялася:

- Як на мене, виходить.

- Давай круг проїдемо, - сказала Ніна Сергіївна, обняла дівчинку за талію, і вони разом покотилися по льоду.

До кінця кола вони їхали вже тримаючись за руки.

- У мене виходить! - раділа Галя, як раптом у неї ззаду врізався якийсь хлопчик і вони обоє впали на кригу.

- Вибачте, - сказав хлопчик, підскочив, як м'ячик, і знову поїхав.

- Вдарилася? - запитала Ніна Сергіївна.

- Ні, - Галя підвелася і обтрусила рукавиці від снігу.

- Ще круг? Дивись, можна їхати так, відштовхнулася кілька разів правою, лівою, а потім двома поїхала. Вчимося?

- Так, - усміхнулася дівчинка.

Каталися вони довго.

- Втомилася? - запитала Ніна Сергіївна.

- Трохи.

- Поїхали додому?

- Ще круг, - попросила Галя.

Галя вже їхала самостійно, майже не тримаючись за Ніну Сергіївну. Їй було радісно. Іти з ковзанки не хотілося, але ноги від напруги втомилися. Коли їй ще доведеться потрапити на ковзанку? Напевно, не скоро. Але добре все ж таки, що вона взагалі сюди потрапила завдяки своїй добрій супутниці.

*

Вдома Ніну Сергіївну та Галю чекав обід. Бабуся зварила смаковитий щавлевий борщ. Він здався дівчинці надзвичайно смачним, особливо зі сметаною та хлібом, натертим часником.

- Спасибі. Давайте я помию посуд, - запропонувала Галя по обіді.

- Ну, давай, – погодилася бабуся. – Ви в дитбудинку і посуд миєте?

- Миємо за малюками та по кухні чергуємо, кухарям допомагаємо накривати столи, ставити посуд, накладати хліб, розливати компот.

- Які ви молодці. Дружно мешкаєте? Друг дружку не ображаєте?

- Дружно, - відповіла дівчинка і зітхнула.

Вона згадала, як образилася на Машу. Але з іншого боку, якби не Маша, не потрапила б вона в яму, не побачила б лошицю, не зустріла свою чудову фею і не потрапила б на ковзанку.

- Готово, - сказала Галя. – А ложки куди покласти?

- Давай з тарілок зіллємо воду, - бабуся взяла всі тарілки і нахилила їх.

- О, ти вже злила воду? Молодець. Все ти знаєш, усе вмієш. Тарілки сюди, а ложки в цей прилад поруч із виделками. Ось помічниця у мене, – раділа Віра Андріївна.

На кухню увійшла Ніна Сергіївна:

- Я до супермаркету. Що купити? - запитала вона.

- Купи олії, батон, чай, лимон та картоплі, - сказала Віра Андріївна.

- Добре. Галю, відпочивай, телевізор подивися, якщо хочеш, а хочеш книжки читай.

- Чи можна подивитися книжки Віки? - уточнила дівчинка.

- Звичайно можна. Книги для того й призначені, щоб їх читати. Гаразд, відпочивайте, я пішла, - сказала Ніна Сергіївна.

*

Книжок у Віки було багато. Вони були з хорошого щільного паперу та з ілюстраціями. Галя переглянула багато книг і обрала собі почитати казки Кіплінга, такої книги в їхній дитбудинківській бібліотеці не було.

Дівчинка зручно вмостилася на дивані, увімкнула торшер і почала читати. Книжка була дуже захоплююча. Галя сама не помітила, як прочитавши пів книги, вона задрімала.

Ніна Сергіївна, повернувшись із супермаркету, накрила дівчинку пледом.

- Хай спить, у новорічну ніч розбудимо, - сказала вона матері.

- Добре, підемо накривати на стіл, – покликала її Віра Андріївна. – Ти подарунок купила?

- Купила, купила, - усміхнулася дочка.

*

- Галочко, прокидайся, Новий рік проспиш, - сказала бабуся. - Ходімо до столу, незабаром Дід Мороз прийде. Ходімо.

Галя встала, вмилася і свіжа вийшла до столу.

- Проспала Діда Мороза, тільки-но пішов, але він залишив тобі подарунок під ялинкою, дивись.

Дівчинка підійшла до ялинки і подивилася на велику коробку у святковій упаковці зі стрічками.

– Бери, бери, – схвалила бабуся. - А мені Дід Мороз духи подарував і хутряну шапочку, тепер не замерзну в мороз, - усміхалася вона.

Галя несміливо почала розгортати подарунок.

- Ковзани! - вигукнула вона, радіючи.

- Будете з дівчатами по черзі кататися, заллєте ковзанку у дворі, - усміхнулася Ніна Сергіївна.

- Спасибі! Вам і Дідові Морозу, - подякувала Галя.

- Там ще щось є, – підказала бабуся.

Дівчинка заглянула в коробку та побачила фарби, пензлики та альбом для малювання.

- Гуаш! Я так хотіла гуаш! Спасибі!

- А тепер за стіл! – покликала бабуся.

- Бом-бом-бом, - бив годинник.

Господині собі налили шампанського, а Галі — апельсинового соку.

- З новим роком! – сказала бабуся.

- З новим щастям! - відповіла її дочка. - Загадуйте бажання!

«Щоб зі мною ще трапилося диво, – подумала Галя. – Щоб мене ще колись запросили на свято у сім'ю!»

Задзвонив мобільний телефон Ніни Сергіївни.

- Алло, - відповіла вона.

- Матусю! Вітаю тебе та бабусю з Новим роком! – пролунав голос у телефоні.

- Спасибі, люба, - посміхалася Ніна Сергіївна, - передам бабусі. Як твої справи?

- Ми з татом прилетимо завтра. Літак увечері, – повідомила Віка.

- Ой, як добре, будемо на тебе чекати, ми так скучили, - зраділа Ніна Сергіївна.

- З новим роком! До зустрічі! - кричала в трубку Віка. - Цілую вас!

- І ми тебе!

*

Після недовгого застілля Галя вирушила спати. Вона поклала на вікно подарунки.

«Яка я щаслива! – подумала вона. – Які вони добрі, Ніна Сергіївна та Віра Андріївна. А як дівчата будуть раді, коли я принесу ковзани! Тепер я всіх навчатиму кататися на ковзанах, правою, лівою, правою, лівою», - посміхнулася вона, поринаючи в сон.

Вранці, коли вона прокинулася, у вазі на письмовому столі лежала гора мандаринів. Галя з'їла один мандарин, він був дуже солодкий.

*

Після сніданку Галя запитала у Ніни Сергіївни:

- А коли ми підемо до дитячого будинку? Мені не терпиться показати ковзани дівчаткам.

- Я зараз відлучуся у справах, ти помалюй поки що, а потім ми з тобою зберемо подарунки і підемо. Добре?

- Добре, - відповіла дівчинка. - А можна я Маші та Оленці візьму два мандарини?

- Ну, звісно, забереш усе. У мене їх цілий пакет, пригостиш друзів.

Звичайно, Галі хотілося б погостювати ще, але ж вона розуміла, що приїдуть донька і чоловік Ніни Сергіївни, у них сім'я, чому їм заважати. Їй, Галі, вже несказанно пощастило, на ковзанці була, стільки подарунків отримала! А Маша та Оленка, мабуть, нудьгують. Нічого, скоро прийде.

*

Повернувшись, Ніна Сергіївна викликала таксі. Можна було, звичайно, дійти пішки, але Ніна Сергіївна приготувала стільки подарунків, що їх не донести руками.

- А де моя курточка? - запитала Галя, збираючись у холі.

- Одягай бузкову і шапочку, і чоботи, це все твоє, - сказала бабуся.

- Моє?! - зраділа Галя. - Спасибі!

- А твої речі я запакувала, може ще знадобляться. Не тобі, то дітям.

*

Коли таксі під'їхало до дитячого будинку, дехто з хлопців вискочив надвір, подивитися, хто там приїхав. Оленка та Маша виглядали у вікна.

- Галя приїхала, - оторопіла Маша. – Я її не впізнала одразу.

- Яка у неї шапочка! - вигукнула від захоплення Оленка. – І курточка з хутром! Побігли!

- Побігли!

Хлопці допомагали заносити подарунки до дитячого будинку.

- Галю! - крикнули Оленка і Маша і кинулися обіймати подругу.

- Де ти була?! - запитала Маша. – Ми за тебе так хвилювалися.

- Все гаразд, - усміхнулася Галя. - Зараз все розповім.

- Щасливо, Галю, - попрощалася з нею Ніна Сергіївна.

- Дякую вам за все, - Галя стримувалася, щоби не розплакатися.

Ніна Сергіївна поцілувала її на прощання.

- Розберетеся тут із подарунками, - сказала вона директорці Ірині Петрівні.

- Дякую, Ніночко, тобі. З новим роком!

- І вас усіх із Новим роком!

*

Галя помітила бабу Маню, підійшла до неї. Та обійняла дівчинку.

- Бабо Маню, це вам мандарини, турецькі, смачні, беріть, - вона простягла два мандарини.

- Спасибі, люба, - розплакалася баба Маня. - Та ти красуня у мене, куртка нова, шапка нова, як принцеса.

Галя засміялася.

- А Олечка коли чергує? - запитала Галя у баби Мані.

- Завтра її зміна. Скучила, мабуть, - усміхнулася та у відповідь.

- Ходімо, Галю, - покликали дівчатка, - нам не терпиться дізнатися про новини.

- А можна до вас, дівчата, ми теж хочемо послухати, - спитала Іра з двохсот четвертої кімнати.

- Приходьте, – запросила Галя.

- А можна нам? – запитали Сергійко та Вова.

- І ви приходьте, – погодилася Галя.

- Я братів запрошу, Мишка та Валерку, - сказала Маша. – Без нас не починайте.

- Добре, ми на вас чекаємо.

*

Друзі їли мандарини і слухали розповідь Галі про свої пригоди, як вона потрапила в яму, як не могла вибратися, як до неї прийшла лошиця.

Малята слухали з широко розплющеними очима.

- От би мені зустріти такого коня, - зітхнув Вова.

Потім Галя розповіла, як потрапила у гості, як каталася на ковзанці.

- Сама їхала? – дивувався Сергійко.

- Сама, мене навчала Ніна Сергіївна і до того ж ковзани спортивні на шнурках.

- От чудово! - захоплювався Вова. - От би покататися!

- А що в тебе в пакеті? - запитала Маша.

Галя дістала новенькі ковзани.

- Ух, ти! – усі завмерли у захопленні.

- Справжні! - сказала Оленка.

- Даси покататися? – запитав Сергійко.

- Якщо налізуть. Заллємо ковзанку і кататимемося по черзі, - відповіла Галя.

- Здорово! - вигукнула Іра.

- А на нас налізуть, - Валера зліз із стільця і підійшов до Галі, - ми з Мишком ще маленькі.

Друзі засміялися. На місце Валери одразу стрибнув Самсон, ніби чекав, хто йому нагріє місце.

До кімнати зайшла Ірина Петрівна.

- Ось де ви притихли, - усміхнулася вона. – А у мене новина для хлопчиків – Ніна Сергіївна подарувала дитбудинку пару хлопчикових ковзанів.

- Ура! Ура! – навперебій закричали хлопці.

- Спортивні? – поцікавився Вова.

- Спортивні. Там ще багато подарунків. Смачні гостинці роздамо по обіді, а з дівчатами ми теж розберемося, кому які речі підійдуть, там цілий кульок.

– Прикольно! - зраділа Маша. - Але там, мабуть, не буде такої чудової хутряної шапочки. Даси поміряти?

- Дам навіть поносити, - пообіцяла Галя.

- Щаслива! - замріяно сказала Лариса з двісті четвертої кімнати.

*

Увечері Ніна Сергіївна та Віра Андріївна почули, як до будинку під'їхало таксі. Вони одразу кинулися до вхідних дверей.

- Мамо! Бабусю! - Віка кинулася обіймати рідних.

- Віко! Як ми скучили! – голосила бабуся.

- Вітаю! – привітався Олег Альбертович. - Віро Андріївно, це вам, - він вручив тещі пакет із пледом.

- От дякую! Ой, який теплий, тепер буду біля каміна сидіти під пледом. Ну, догодив, Олежку, – раділа теща.

- А це тобі, Ніно, - Олег простяг букет червоних троянд Ніні.

- Спасибі! Пахнуть! – дружина понюхала квіти. - Роздягайтеся, мийте руки, вечерятимемо.

- Це до столу, - Олег дістав із портфеля пляшку шампанського.

- А мені що? - запитала Віка.

- Тобі апельсиновий сік, свіжий, - пообіцяла бабуся.

- Це я люблю, - Віка вирушила до своєї кімнати.

Вимивши руки і переодягнувшись після дороги, Віка вийшла до столу.

- А що це за малюнок? - запитала вона у матері, тримаючи малюнок в руці.

Ніна глянула на малюнок і взяла його до рук, щоб розглянути. Вона посміхнулася.

- Це дівчинка одна намалювала, вона гостювала у нас новорічної ночі.

- Дівчинка? - здивувалася донька. – Добре малює. Попона лошички в трояндах. Класний малюнок, а ти дуже схожа і наша Аркадія. Особливо мені подобаються бризки у вигляді сонячного світла та снігу. А як її звати?

- Галя.

- А звідки вона?

- Вона з дитбудинку, - відповіла мама.

- Зрозуміло, ти була снігурочкою. А скільки їй років?

- На рік молодша за тебе.

- Ми, Віко, віддали їй деякі твої речі та дещо дітям у дитбудинок до Нового року, - сказала бабуся.

- Ми привезли цілу валізу нових речей, - зауважив тато, - не знаю, навіщо стільки речей на вісім днів.

- Пригодяться, тату, - відповіла Віка. - Зараз, зачекайте. У нас вам подарунки.

Віка втекла до кімнати і повернулася з подарунками:

- Бабусі хутряні рукавички.

- Ой, ви мене задарували, - сплеснула руками бабуся. - Ой, які добрі! Теплі, м'які!

- "Теплі" говоритимете, коли на мороз вийдете, - зауважив зять.

- А це мамі новий светр із оленями, - сказала Віка.

- Краса! Спасибі! – подякувала мама. – А вам під ялинкою теж подарунки.

- Неси, доню, подивимося, як на нас чекали, - засміявся батько.

- Тобі туалетна вода, - Віка подала батькові коробочку, - а мені подивимося.

- А звідки ти здогадалася, що тобі велика коробка, а мені менша? – спитав тато, сміючись.

- У мене нюх, - відповіла дочка і теж засміялася.

Віка відкрила коробку і побачила в коробці новенький мобільний телефон, що лежав поверх кошика із фруктами.

- Телефон! Класний, дякую! - зраділа дочка. - Ананас! - вигукнула вона, дістаючи кошик з фруктами. - Це я люблю!

- Там і манго є, хурма, маракуя, - усміхнулася мама.

- Такої я не їла, - здивувалася Віка.

- Ось і спробуєш.

- Сідайте за стіл, потім розглянете подарунки, – запросила бабуся.

- Котлетки по-домашньому, бабусині, пахнуть! – сказав тато, сідаючи до столу.

*

Канікули пролетіли швидко. Ніна Сергіївна проводжала доньку та чоловіка в аеропорту.

- Я зараз підійду, - сказав тато і відійшов у справах.

Ніна та дочка стояли вдвох.

- Дзвони частіше, - попросила мама.

- Звісно, мамо. Дякую за телефон, крутий, – усміхнулася донька. - Мамо, ти не сумуй. На канікулах знову приїду.

- Ой, коли це буде, - зітхнула мама. - Ти вчися добре, старайся.

- Звісно, мамо. Мені дуже подобається у ліцеї.

- Це добре. А подруг, друзів маєш?

- Звичайно, Аліна та Моніка найкращі! Мамо, не нудьгуй.

- Так, - у Ніни навернулися сльози на очі.

- Мамо, а ти, якщо хочеш, запрошуй цю дівчинку з дитячого будинку. Галю, вона ж вам із бабусею сподобалася?

- Так, сподобалася. Чи можна я їй подарую твій старий телефон?

- Звичайно, подаруй. Він ще класний, але, звичайно, ви подарували мені суперовий!

Підійшов тато і простяг доньці та дружині по шоколадці.

- Спасибі! Люблю шоколад цієї фабрики! Пористий мій улюблений, – зраділа дочка.

- Закінчується реєстрація на рейс 322, закінчується реєстрація на рейс 322, – оголосили в аеропорту.

- Наш рейс. Цілуй маму, підемо, - Олег поцілував дружину в щоку.

- Бувай, мамо, - Віка обняла маму і поцілувала. - Дзвонитиму, цілуй бабусю.

- Бувай, щасливого польоту, зателефонуйте, як приземліться, - звернулася вона до чоловіка.

- Обов'язково. Прилітай до нас будь-коли, як надумаєш, - запрошував чоловік.

- Як скучу, прилечу. Бережи Віку, щасливо! – Ніна дивилася услід своїм рідним.

*

Галя малювала гуашшю, сидячи за столом поруч із Оленкою, яка вирізала сніжинки.

- Новий рік минув, а ти сніжинки вирізуєш, - сказала Маша, слухаючи музику.

- Ну і що, наступного Нового року знадобляться, - незворушно відповіла Оленка.

Маша встала з ліжка і підійшла до Галі.

- Що малюєш? Це Аркадія? - запитала вона.

- Так, - помахала головою дівчинка.

- Гарна, - похвалила Маша. - А поруч хто? Ти?

- Може, Оленка, може ти, - відповіла Галя.

Оленка перестала вирізувати сніжинки і теж почала розглядати малюнок.

- А що я їй даю? - знову запитала Маша.

- Цукор. Коні люблять цукор, ти знала?

- Знала. А ти пригощала Аркадію цукром?

- Ні, не довелося. Її замкнули у стайні, – відповіла Галя.

- А ти була в стайні? - запитала Оленка.

- Ні, я ж там була лише один день і дві ночі.

- От би побачити Аркадію, - замріяно сказала Маша. - Я б їй приберегла шматочок цукру.

- Може, колись побачимо її, вони живуть недалеко, - зітхнула Галя.

- А я б їй нарвала свіжої трави, соковитої, - вигадала Оленка.

- Ти ж у нас ботанік, – усміхнулася Маша.

- Коні люблять щипати траву, - заперечила Оленка.

- А давайте, повісимо цей малюнок на стіну, щоб дивитися на Аркадію, - запропонувала Маша.

- Давайте, - підтримала її Оленка. - Думаю, інші дівчатка не заперечуватимуть.

- А хочете, я вам ще покажу щось? - запитала Галя.

- Давай.

Галя полізла у свою папку та дістала малюнок.

- Ось, я його намалювала, коли мені було сім, - сказала вона.

- То ти вже тоді намалювала Аркадію? - здивувалася Оленка.

- Так, дуже схоже, - Маша розглядала лоша. - А давайте два малюнки повісимо на стіну і мріятимемо.

- Давайте, може, справдиться, - погодилася Оленка і глянула у вікно. - Пішов сніг.

- Ходімо кататися на санчатах, - покликала дівчаток Маша. - Даси мені сьогодні свою шапочку? - запитала вона у подруги.

- Бери, сьогодні твоя черга, - усміхнулася Галя.

- Ура! Одягайтеся швидше, а я побігла Мишка та Валерку покличу. А після прогулянки разом прийдемо вішати малюнки на стіну. Гарно буде!

- Галю, а ти можеш намалювати мене на коні? - запитала Оленка, коли Маша втекла.

- Намалюю. Хочеш покататися верхи на коні?

- Хотіла б.

- Гаразд, намалюю, я й сама мрію покататися верхи на коні.

- Щаслива ти, - сказала Оленка. – З тобою диво на Новий рік сталося.

- І з тобою станеться, ось намалюю тебе на коні, і станеться. Ось побачиш.

- Щоправда? - запитала з надією Оленка.

- Правда, я тепер вірю в чудеса, - посміхнулася Галя.

Подарунок для усіх

Настала весна, а з нею і свято 8 Березня. Дівчатка в дитбудинку займалися рукоділлям. Вони робили подарунки вихователям. Маша та Маринка займалася аплікацією для баби Мані. Вони разом робили барвистого метелика. Галя малювала малюнок для Олечки. Маша вже не глузувала з подруги з її симпатії до виховательки. Взагалі Олечку любили всі дівчатка, особливо коли їй випадало чергувати на вихідних, і вона могла приділяти більше часу дівчаткам. А ще вони з Олечкою готували концерт до 8 Березня. Усі охочі готували якийсь номер. Зрозуміло, що багато хто забере на свята в сім'ї, але тоді вони зможуть там показати свої вміння.

Оленка самостійно робила браслетик із бісеру, вона ще не вирішила, кому його подарувати. Надя вишивала ромашки, щоб подарувати тітці, вона обіцяла взяти її на свята.

Складніше було Наталці, бо вона вирішила приготувати подарунки для всіх дівчаток багатодітної сім'ї, куди її брали на свята, канікули та навіть на все літо. Наталка не знала, що придумати, тому Олечка принесла для неї обрізки кольорового фетру, щоб вирізати курча для кожної дівчинки. У центрі загальної листівки передбачалося посадити маму-квочку, а навколо неї курчат. Одним із курчат була сама Наталка. Їй дуже хотілося, щоб її удочерили, вона звикла до дітей цієї сім'ї та полюбила їх.

*

Ніна та мати Віра Андріївна на кухні робили печиво до свята. У ході роботи з тістом у них розпочалася розмова:

- Скучила я за Вікою! – сказала Ніна Сергіївна.

- Так у чому справа? Скучила - їдь, - посміхнулася Віра Андріївна.

- Їдь! А як же ти? Не кину ж я тебе саму, тим більш на свято! - відмовилася донька.

- Та що зі мною буде, куди я подінусь, - посміхнулася мати. – Якщо хочеш, щоб я не сумувала – запроси до нас на свято Галочку.

- Галю? Тобі ж зайві турботи, - засумнівалася Ніна.

- Ніякі не турботи, разом нам веселіше, вона дівчинка гарна, помічниця, - зауважила Віра Андріївна.

- Ні, я, звичайно, можу її запросити, але тобі точно не обтяжливо?

- Звичайно, мені в радість, ще печивом почастуємо її. А ти Віці подарунок купила?

- Ні, я ж не збиралася летіти.

- Давай я тут закінчу сама, а ти вирушай за подарунком та квитками.

- Квитки я через інтернет куплю, - відповіла Ніна, помивши руки. - Точно впораєшся?

- Упораюся, потім білками намажу печиво, буде як тістечко.

- Добре, я пішла.

- Давай, доню. Ти до дитячого будинку зайдеш? Коли ти забереш Галю?

- Зараз подзвоню до Ірини Петрівни, домовлюся. А Галю завтра після уроків заберу. Квиток куплю на суботу на ранок.

*

Телефон Ірини Петрівни був поза зоною доступу, тому Ніна Сергіївна зайшла до дитячого будинку сама. Вона запросила Галю, щоб поговорити з нею.

- Вітаю! - зраділа Галя, побачивши Ніну Сергіївну.

- Привіт, Галочко, - усміхнулася жінка. - У мене до тебе розмова. Чи не погодишся ти погостювати у нас на свята?

- На свята?! – очі Галі спалахнули.

- Так, на три дні. Справа в тому, що я хотіла б з'їздити до Віки, не хотілося б бабусю залишати одну.

- Я, звичайно, я із задоволенням, - усміхалась дівчина.

- От і добре, завтра після уроків я тебе заберу, - пообіцяла Ніна Сергіївна.

- Гаразд, - Галя побігла сходами до кімнати, щоб повідомити новину дівчаткам.

- Щаслива! - сказала Маша. - А що ти їм подаруєш?

Галя замислилась.

- Найкращий подарунок для бабусі, - порадила Надя, - це кухонна рукавиця або квадратна підставка під гаряче.

- Можу дати фетру, - сказала Наталка. – На рукавичку не вистачить, а на підставку вистачить.

- І хвостик зробити, щоб на цвях вішати, у моєї мами така. Ще її треба простягати квадратами, – підказала Марина.

- Навіщо? - запитала Маша.

- Так годиться, так красивіше, а всередину можна підкласти щось м'яке для об'єму, - згадала Марина.

- А тарілка не звалиться? - уточнила Маша.

- Так там же трішки, - засміялася подруга. - Хочеш, у мене є трохи вати з новорічної ялинки. Вона сніжками була на ялинці.

- Давай, - погодилася Галя і взялася за рукоділля.

*

Ніна Сергіївна прийшла за Галею наступного дня, як і обіцяла. Галя поклала в рюкзак альбом для малювання, фарби, пензлики та подарунки. Бабусі вона пошила підставку під гаряче, а Ніні Сергіївні вони з дівчатками придумали зробити маленьку кольорову подушечку для голок.

- Заходь у хату, Галю, а я відведу Аркадію знайомому в стайню, щоб вам з бабусею не довелося дбати про лошицю.

- Добре, - Галя попрямувала сходами до будинку.

- Галочка! - зраділа бабуся. – Заходь, роздягайся, взувай тапочки, вони на тебе чекають.

- Здрастуйте, Віро Андріївно, - привіталася дівчинка.

- О, та ти з рюкзаком!

- Фарби принесла малювати. Ще мені треба закінчити малюнок для Олечки, для Ольги Ігорівни.

- Добре, йди до Вікіної кімнати, малюй.

- А у мене для вас подарунок, - Галя дістала з рюкзака підставку під гаряче і простягла бабусі.

- Ой, дякую, ось майстриня, - похвалила бабуся. - Сама зробила?

- Так.

- Молодець. А наша підставка вже схудла, а твоя до речі, гарна!

Галя пішла до кімнати Віки.

- Обідатимеш? – крикнула бабуся.

- Я в дитбудинку поїла.

- Зараз я тобі печиво принесу, ми з Ніною пекли, - бабуся пішла на кухню.

*

Галя малювала, сидячи за письмовим столом. Їй дуже подобалася гуаш. Нею можна було навіть малювати пальцем. Вона іноді розмазувала фарбу пальцем по паперу. Віра Андріївна принесла печиво.

- Ой, та що це у тебе всі пальці в фарбі, піди, помий і пригощайся.

- А це печиво чи тістечка? - поцікавилася дівчинка, вимивши руки.

- Пробуй, потім скажеш. Там усередині секрет.

Галя відкусила печиво. Під збитим білком вона побачила червону ягоду.

- Смачно! – похвалила вона. – Дуже.

- Ось і їж, а я піду в'язати шкарпетки.

- Я теж хотіла б повчитися в'язати. Навчите мене?

- Звичайно. Кожна дівчинка повинна вміти в'язати, шарфи, шапочки, рукавички, шкарпетки. Не собі, то малюку.

- Якому малюкові? – здивувалася Галя.

- Ну, підростатимете, вийдете заміж, народяться діти, їх же треба одягати, от і будете в'язати теплий одяг.

Галя розсміялася:

- Коли це буде!

- Нічого, нічого, вчитися треба змолоду. Потім ніколи вчитися – робота, турботи. А я тобі і вовняні нитки подарую, і спиці.

- Ага, дякую, - пробубнила Галя, запихуючи печиво до рота.

*

Коли Ніна Сергіївна прийшла додому, дівчинка та бабуся сиділи на кухні зі спицями та нитками.

- В'яжете? - усміхнулася вона.

- Вчимося, - сказала захекана й напружена Галя.

- Виходить?

- Ледь, ледь. Ой, у мене для вас, Ніно Сергіївно, подарунок.

Дівчинка дістала з кишені подушечку для голок.

- Спасибі! - господиня розглядала рукоділля.

- Нарешті, у нас буде місце для голок! - зраділа бабуся. - Вішай сюди, Ніно, на цвях.

Ніна Сергіївна повісила подушечку на стіну близько годинника.

- А що у нас на вечерю? - запитала вона.

- Гарбузова каша, смачно та корисно, – відповіла бабуся. - Ти їла колись гарбузову кашу? - запитала вона у Галі.

- Ні, - усміхнулася дівчинка.

- Не може бути, невже вам ніколи не варили гарбузову кашу? – здивувалася Ніна Сергіївна.

- Таку помаранчеву та солодку не варили. А це масло?

- Масло, - відповіла бабуся. – Кашу, як відомо, маслом не зіпсуєш.

- Я завтра рано поїду, ви ще спатимете. Не сумуйте, поводьтеся добре, - наказувала Ніна Сергіївна.

Бабуся та Галя розсміялися.

*

Ніна Сергіївна поїхала. У суботу бабуся сказала дівчинці:

- Треба б прибрати в холі, але не будемо, тому як не можна прибирати, коли людина за поріг пішла. Завтра можна, але завтра – свято. Будемо з тобою відпочивати, їсти печиво, пити сік та фруктовий вишневий компот.

Вдень Галя вчилася в'язати, потім малювала, картину Олечки вона закінчила. Бабусі малюнок сподобався – там була жінка у полі, де росли тюльпани.

- Гарно, - схвалила вона. – А чому тюльпани?

- Це кохання наших сердець, - відповіла Галя.

- Ти молодець, вкладаєш сенс у свої картини, - похвалила Віра Андріївна. - А ось Віка малювати не любить, у неї до мови здібності, на льоту запам'ятовує. Скучила я за нею. Літо чекаю, може, приїде на літні канікули. Темніє. Ходімо, я тобі покажу, як на ніч треба замикати все.

- Ходімо, - Галя пішла слідом за бабусею.

- На кухні вимикаємо пічку та чайник, – вчила бабуся. - Ходімо до входу. Замикаємо замки. Тепер проходимо по будинку та перевіряємо вікна. У тебе в кімнаті вікно на провітрюванні, не забудь зачинити.

- Добре, - пообіцяла дівчинка.

- Ну гаразд, мийся і лягай.

- А чи можна почитати книгу на ніч? - запитала Галя.

- Чом би й ні, я теж люблю почитати перед сном, звичайно, зір вже не як у молодих. На добраніч, Галочко.

- На добраніч, - побажала дівчинка і попрямувала у ванну кімнату.

*

Увечері в домі було тихо. Галя читала книгу в ліжку допізна, потім зачинила вікно, вимкнула світло і лягла в ліжко.

Заснула вона швидко, зігрівшись під теплою ковдрою.

*

На вулиці було темно, місяць сьогодні не світив. Бабуся та дівчинка, бачачи сни, не підозрювали, що в їхньому дворі гуляють зловмисники. Їх було двоє. Вони крутилися біля стайні.

- Чи господарка поїхала? – питав один другого.

- Точно. Таксі зранку викликала. Певно, поїхала на свята. Бабця, божа кульбаба, в будинку одна.

Один із розбійників став колупати замки в стайні. Відімкнути двері в нього не виходило.

- Дай я, - сказав другий.

Він підсунув товсту кочергу під замок і легко зламав кріплення на дверях. Зловмисники були дуже розчаровані, не побачивши коня у стайні.

- А де ж кінь? - запитав один.

- Обдурила. Мабуть, звела на конеферму. Сідло можна забрати. Сідло роззява залишила.

- Стривай, давай хоч у будинку поживимось.

- А бабця?

- А що бабця, спить, мабуть, десятий сон бачить. Пішли.

Розбійники пішли до будівлі.

- Внизу ґрати на вікнах, лізь нагору, - сказав один розбійник.

Інший видерся на другий поверх і пішов до вікна, йому здалося, що воно прикрите нещільно.

*

Посеред ночі Галі схотілося пити. Вона підвелася з ліжка і раптом у вікні крізь гардини побачила чоловічий профіль.

Вона мало не скрикнула від страху, але пересиливши себе, зібрала свою волю в кулак.

" Що ж робити?" - швидко думала вона.

Галя згадала, як у дитячому будинку вони грали у страшилки. Вона швидко зняла простирадло з ліжка і накинула на себе. На обличчя вона натягла чорну вовняну шапочку так, що обличчя не було видно.

Грабіжник розглядав вікно за контуром, вдивляючись, як зламати кріплення. Який же був його подив, коли, опустивши нижче очі, він побачив у вікні привид.

- Ой, - скрикнув він, втратив рівновагу і впав з другого поверху прямо на клумбу.

- Що ти, Лісовику?

- Там привид, - грабіжник на прізвисько Лісовик зі страхом подивився на вікно.

- Та звідки там привиди?

- Я не полізу. Лізь сам.

*

Галя швидко побігла у спальню до бабусі.

- Бабусю, бабусю, прокидайтеся, злодії лізуть.

Бабуся розплющила очі.

- Які злодії? – міркувала вона після сну.

- У вікно до мене лізли.

- Ходімо, - сказала бабуся, накидаючи халат. – У мене рушниця є.

- Рушниця? - здивувалася дівчинка, тримаючи в руках простирадло і шапочку.

Бабуся привела її до вітальні на другому поверсі, де на стіні висіла мисливська рушниця. Віра Андріївна зняла рушницю і пересмикнула затвор.

- Ходімо, - сказала вона рішуче. – Де твої злодії.

*

У цей час другий грабіжник заліз на балкон, що був прямо над входом у будинок. Він вдивлявся у темряву вікна і раптово побачив спрямоване на себе дуло рушниці. Він кинувся навтьоки, зістрибнувши на клумбу.

Віра Андріївна, побачивши, що грабіжник ретирувався, відчинила балконні двері і для більшої переконливості розрядила рушницю.

- А як же сідло? – спитав грабіжник, почувши постріл.

- Біжимо, Лісовику, уносимо ноги, - підганяв його другий.

*

Віра Андріївна та Галя увімкнули світло на кухні.

- Здається, пішли, - сказала бабуся, заряджаючи нові патрони у рушницю. - Вмикай світло по всьому будинку. Треба було включити сигналізацію на ніч, але мені й на думку не спало, що в будинок хтось полізе.

У спальні бабусі задзвонив мобільний. Галя кинулася до телефону та принесла його бабусі.

- Віро Андріївно? Все в порядку? Що трапилося? Це ваш сусід Славко. Я почув постріли. Я біля вхідних дверей.

- Славко, я зараз відкрию, - зраділа Віра Андріївна.

На порозі стояв крупний чоловік, сусід Славко, теж тримаючи в руках рушницю.

- Грабіжники лізли, - сказала бабуся.

- У вас стайня відкрита, коня немає, - зауважив сусід.

Бабуся накинула пальто, взула чобітки і вискочила надвір.

- Ах ти, Господи, у стайню лізли. Добре, Ніночка Аркадію повела на ферму до Леоніда. Лізли до нас двоє, – відповіла Віра Андріївна.

- Треба викликати поліцію. Я зателефоную.

- Може не треба? – з надією спитала бабуся.

- Потрібно, може, відбитки пальців залишилися. Алло! Поліція? У дачному поселенні напад грабіжників на дім, – казав Славко телефоном.

- Повідомте адресу, - почулося у слухавці.

*

Поліція прибула хвилин за двадцять. Вони оглянули місце події.

- Одного, мабуть, звали Лісовик, я чула, - сказала Галя.

- Лісовик? Точно? Гарна зачіпка, - сказав поліцейський.

Поліція працювала близько години, вони зняли відбитки пальців із дверей стайні, з колони на ганку, перевірили документи на рушницю та поїхали. Сусід Славко відремонтував кріплення на дверях у стайню та поставив свій замок.

- Завтра вдень прийду подивитися, як можна міцніше закріпити двері, - сказав він.

- Дякую тобі, Славко, - подякувала бабуся.

Віра Андріївна з Галею пішли до будинку.

- Закривайтеся міцніше, на добраніч. Якщо що, дзвоніть мені, – сказав Славко.

- Добре, сусіде. На добраніч.

Бабуся та дівчинка випили чаю з печивом.

- Як би тепер заснути, - сказала бабуся. - Закриваємо добре вікна та ставимо на сигналізацію будинок. Якщо хтось лізтиме, гудітиме на всю округу. Тільки вранці треба вимкнути сигналізацію, а то розбудимо всіх.

– Я нагадаю, – пообіцяла дівчинка.

Галя довго не могла заснути після нічної події. А раптом вони ще прийдуть? Вона стежила за вікном, поки дрімота не поглинула її.

*

Настало 8 Березня. Воно саме випало на неділю.

- Галочко, снідати! - покликала бабуся. - Ми з тобою весь ранок проспали. Вже одинадцята година!

- Ого! А ви вимкнули сигналізацію? – спитала насамперед Галя.

- Вимкнула. Дядько Славко вже працює у стайні. Зміцнює замки металевими пластинами. Спасибі йому, допоміг нам. Давай вмивайся, чисть зуби і приходь у кухню, у мене святковий сніданок чи вже обід, - засміялася бабуся.

Галя встала, заправила ліжко, розчесалася і пішла у ванну.

*

- Ой, салат, - зраділа дівчинка, увійшовши на кухню.

- Олів'є. Вас, напевно, не надто тішать салатами? - запитала бабуся.

- У нас салати із свіжої капусти, з моркви з горіхами, котлетки.

- Накладай собі скільки хочеш, - запропонувала господиня. - Бери бутерброди зі шпротами.

- Це ця рибка так називається?

- Так, консерви з банки.

- Смачно! – Галя відкусила шматочок.

- Якщо їсти у свята, то смачно, а щодня шкідливо.

- Чому шкідливо, бабусю?

- Краще їсти свіжу смажену чи засолену рибу. Чим менше переробки, тим корисніше.

- Виходить, у дитячому будинку ми харчуємося корисною їжею? - запитала дівчинка.

- Так і є, вам усе готують з печі, із жару.

- Чого ж салат здається таким смачним?

- Нам смачно все, що ми їмо рідко. Ой, ти заговорила мене. Тобі ж подарунок. Зараз принесу!

Бабуся пішла до кімнати. Коли вона повернулася, в руці її був мобільний телефон.

- Ось. Телефон Віки тобі.

- Телефон!? Мені! - Галя невимовно зраділа.

У дитячому будинку майже ніхто не мав телефонів. Цей подарунок здався дівчинці казковою іграшкою.

- Ось зарядний пристрій до нього.

- А навіщо він потрібен?

- Заряджає акумулятор.

- А кому я дзвонитиму?

- Ось мені будеш, Ніні Сергіївні. Був би телефон, а комусь дзвонити знайдеться.

- Але ж за нього треба платити?

- Ніночка на рік уперед сплатила, користуйся.

- Спасибі!

- Дивись, вибираєш у телефонній книзі «бабуся» та натискаєш на виклик. Чуєш, дзвонить мій телефон. Піду, зніму слухавку.

У трубці пролунав голос:

- Алло.

- Бабусю, я чую!

Бабуся прийшла до кімнати.

- Натискай на кнопку "покласти трубку".

Галя розглядала телефон.

- Там внесено номер Ніни, Віки. Потім додаватимеш друзів.

- Напевно, у Алі, Ластівки є телефон. Можна зателефонувати, тільки номер треба дізнатися. Може, й у Вероніки є, у Люськи, — замислилася Галя.

- Зараз у всіх є – час такий, усім не терпиться, хочеться одразу все знати, все тримати на контролі.

Галя уявила, як вона дівчаткам покаже подарунок, як навчатиме їх дзвонити. «От Ользін телефон би дізнатися», - розмірковувала вона.

- І в поліцію можна зателефонувати, - сказала бабуся. – Знаєш телефон?

- Знаю, нас навчали «102» поліція, «103» швидка допомога.

- А "101"?

- Служба порятунку.

- Молодець, Галочко.

- Спасибі за подарунок!

*

У понеділок Ніна Сергіївна поверталася додому. У школі цього дня занять не було – був вихідний за 8 Березня, Галя продовжувала гостювати у Віри Андріївни.

Бабуся та Галя вирішили приготувати пельмені до приїзду Ніни. Бабуся показала, як замісити тісто. Потім вона розкотала його на столі і Галя стопочкою почала видавлювати кружечки. Потім на них вона розкладала фарш, і вони з бабусею з'єднували край. Коли пельмень був уже схожий на вареник, треба було поєднати два кінці. Круглий пельмень був готовий!

Галя з бабусею наліпили купу пельменів.

- Ми їх заморозимо в морозилці, а потім варитимемо. Давай, поїж борщу, а ввечері, як Ніна Сергіївна приїде, варитимемо пельмені.

Галя пообідала та пішла малювати.

*

О третій годині Галин телефон раптово зателефонував. Вона натиснула на зелену клавішу і приклала телефон до вуха.

- Алло. Галочка! Це Ніна Сергіївна. Як тобі подарунок?

- Сподобався.

- Я зараз приїду, я вже в аеропорту беру таксі.

- Добре, ми з бабусею чекаємо на вас.

*

- Бабусю, Ніна Сергіївна дзвонила, на таксі зараз приїде! - принесла новину дівчинка.

- Так, ставимо кип'ятити воду, вона приїде, а вода вже гаряча.

Галя набрала води в каструлю і поставила на пічку, бабуся ввімкнула конфорку.

- Давай накривати на стіл. Ось тобі скатертина, стели, ложи вилки, тарілки, став кружки для чаю з блюдцями. Постав цукорницю. Так, ще сільничку та перечницю для пельменів. А ще перечницю з каррі. Їла колись пельмені з каррі?

- Ні.

- Сьогодні спробуєш. Дуже смачно та корисно.

*

- Я вдома! Чим це так смачно пахне? Пельмені! Це я люблю.

- Вже варимо, мий руки та сідай за стіл, - розпоряджалася з кухні бабуся. - Як там Віка?

- Все добре, у цирк сходили, - відповіла Ніна Сергіївна, переодягнувшись після дороги. - Ти була колись у цирку? – звернулася вона до гості.

- Нас двічі возила Ольга Ігорівна, наша вихователька.

- Сподобалося?

- Дуже! Особливо коні!

- Зрозуміло, у тебе пристрасть до коней.

- Подавайте тарілки, я несу пельмені, - сказала бабуся.

- Як смачно! – похвалила донька, з'ївши пельменя.

- Мені Галя допомагала, - бабуся погладила дівчинку по голові.

- Я тепер сама змогла б зліпити пельмені. Я не знала, що їх треба так поєднувати за куточки, щоб вони стали круглими. Там у дитбудинку теж пельмені дають, але вони просто круглі, без бортиків.

- Їжте, у мене ще варяться, - сказала бабуся, - посипайте перцем та каррі.

- Як ви тут без мене? Все в порядку?

Бабуся та Галя притихли.

- Щось трапилося? – захвилювалась Ніна Сергіївна.

- Поліція приїжджала, злодії хотіли залізти. Спочатку залізли в стайню, а потім, не знайшовши коня, вирішили поживитись у хаті, - неохоче розповіла бабуся.

- Як же вони дізналися, що мене не буде вдома? - замислилася Ніна Сергіївна. - При мені ніби не лазили. Добре, що я Аркадію відвела до Льоні. Ви не злякалися, коли вони в хату полізли?

- Так, бабуся як вистрілить! - із захопленням сказала Галя.

- Ти стріляла зі рушниці!?

- Довелося, - зам'ялася бабуся.

- Ти ж не вмієш.

- Мені Віка показувала.

- Віка? – здивувалася Ніна Сергіївна. - І вона вміє?

- Напевно, але принаймні вона знає, як заряджати патрони.

- Добре, що патрони холості, а то б ви всіх злодіїв перестріляли.

- Якби не Галя, проспала б я злодіїв. Це вона їх помітила та злякала.

- Ти?

- Я простирадла накинула і шапку на обличчя одягла, він упав із плінтуса в квітник. А другий поліз на арку, а бабуся його злякала.

- Так, не треба було мені вас залишати, - жалкувала Ніна Сергіївна.

- Та чого там, справилися ж. Ми й сигналізацію включали, Славко приходив, замок на стайні полагодив.

- Славко, поліція, пригоди. Не знаю, хто кого більше налякав, чи вас злодюжки, чи ви злодюжок, - пожартувала, нарешті, Ніна Сергіївна.

- Ми їх, вони так кивали п'ятами! – засміялася Галя.

- Дякую тобі, Галочко, що бабусю охороняла, - подякувала господиня.

*

Після вечері Ніна Сергіївна відвела Галю до дитячого будинку та збиралася йти за Аркадією.

- Телефон у тебе мій є, дзвони, якщо що, – на прощання сказала Ніна Сергіївна.

- Спасибі за подарунок.

- Сподобався?

- Дуже!

*

Галя увійшла до кімнати.

- Дівчатка, дивіться! - вона показала телефон.

- Мобільник?! Ух ти! Дай подивитись, – кинулися дівчатка.

- А як ним користуватися? - запитала Марина.

- Давайте комусь подзвонимо. Може, Люсьці, – запропонувала Оленка.

- Ми ж не знаємо її номера! – сказала Галя.

- А ось і знаємо! - Маша дістала папірець, на якому був записаний телефон Люськи.

Галя набрала номер і натиснула кнопку «дзвінок».

- Алло.

- Люсю!? Привіт, - зраділа дівчинка.

- Галя?! У тебе є мобільник? – здивувалася Люська.

- Так, мені подарували. Ми тут із дівчатами вирішили тобі зателефонувати.

- Як чудово! Як ви там живете? - запитала Люська.

- Ми добре. А ти?

- І я добре.

- А тебе не кривдять?

- Ні, - засміялася Люська, - навпаки, балують. Дівчатка, зі святом вас! Хотілося б вас побачити, але ми переїхали до іншого міста.

- Шкода, - зітхнула Галя.

- Але все одно ми колись побачимось. Ось, підростемо трохи і я до вас приїду чи ви до мене.

- Тобі передає привіт Оленка. Даю телефон Маші.

- Люсю, привіт! Ти в школу ходиш? - запитала Маша.

- Так, у шостий клас.

- І ми у шостий.

- Я тепер біля моря живу, – повідомила Люська.

- Біля моря? Здорово. Ніколи не бачила море, - очі Маші спалахнули.

- Воно таке величезне! Ось підростете і приїдете до мене на море.

- Може. Бувай, Люсю, дзвони.

- І ви також!

Галя взяла телефон і натиснула кнопку «покласти трубку».

- Щаслива, біля моря живе, - зітхнула Маша.

- А намалюй море, - попросила Оленка.

- Знову на стіну? Мріяти? - запитала Галя. - Але ж я теж ніколи не бачила моря, як я його намалюю?

- А ти за мультиками, пам'ятаєш, як у Пушкіна: з моря виходять тридцять три богатирі та з ними дядько Чорномор. Або, як у казці про рибалку та золоту рибку, - сказала Оленка.

- Гаразд, намалюю, - пообіцяла Галя.

- Щаслива ти, була в гостях. Телефон подарували, – сказала Маша.

- Дівчатка, він буде спільний, хочете, дзвоніть, - запропонувала Галя.

- Можна?

- Звичайно!

- А кому? Згадала! Іра з двісті четвертої кімнати має телефон.

Маша побігла до дівчаток і за п'ять хвилин принесли записаний на листку номер.

- Набирай.

Галя набрала номер.

- Іро, привіт, це Маша. Запиши собі наш номер, будемо передзвонюватись.

- А Галя щось цікаве розповідала? – поцікавилася Іра.

- Ні. Галю, розповідатимеш, як ти погостила? - звернулася Маша до Галі.

- Мені треба зробити уроки. Нехай приходять у суботу, – відповіла Галя.

- Дівчатка, приходьте в суботу, на мою думку, з нею знову щось трапилося.

- Ой, до суботи ще так довго, а не можна раніше, - запитала Іра.

- А давай у п'ятницю, - Маша попросила Галю і та згідно кивнула головою. – Дівчатка, приходьте у п'ятницю. Бувай. Галю, куди натискати?

- Сюди, "покласти слухалку", - підказала подруга.

- Кому ще зателефонувати, - задумалася Маша.

- Був би телефон, а комусь подзвонити знайдеться, - згадала Галя слова бабусі і всі засміялися.

Одна мрія на всіх

Настало літо, позаду залишився навчальний рік, уроки та домашні завдання. Тепер можна було позагорати на сонечку в парку, пограти у волейбол, бадмінтон, помалювати і навіть помріяти. Звичайно, багатьох дітей забрали на літні канікули у сім'ї, Надю та Наташу теж забрали. Маринку мама не забрала, вона приїде нескоро, працює на збиранні полуниці, у червні саме час збирати врожай. Але в липні полуниця закінчиться, і мама обіцяла приїхати у відпустку аж до середини серпня, коли знову почнуться роботи з розсадження полуниці.

Галя сиділа на підстилці з Оленкою, Машею та Мариною у парку. Вони були вдягнені в літні сарафани, пошиті бабою Манею. Всі були в горошок, тільки різного кольору – у Галі жовтий, у Оленки зелений, як і належить ботаніку, у Маші помаранчевий, а у Марини блакитний до її блакитних очей. Поруч грали в бадмінтон Вова та Сергійко. А брати Маші Мишко та Валера поруч у пісочниці возили машинки. Дівчата за ними наглядали.

- Добре влітку! – сказала Марина. - Я бачила, що на кухню завезли полуницю, напевно, на вечерю дадуть.

- Це, ту, що твоя мама збирає? - запитала Маша. – А раптом вона її нарвала! Може навіть записку поклала в кошик: Маринко, не переймайся, скоро приїду.

- Фантазерка ти, Машо, - сказала Оленка. - І зовсім Марина не засмучується. Вона просто чекає на маму. Їй, не те, що іншим, є, на кого чекати і є на що сподіватися.

- Всі сподіваються, навіть якщо нема на що сподіватися, - усміхнулася Галя.

- Звичайно, тобі нема на що сподіватися! У тебе є Ніночка, бабуся, Віка, - в'їдливо сказала Маша.

- З Вікою ми поки що не знайомі і потім, я не знаю, як Віка віднесеться до мене, може, їй не сподобається, що її мама та бабуся до мене добре ставляться. Може, вона ревнуватиме.

- То вже й ревнувати! - сказала Маша. – У неї все є – мама, тато, бабуся, дім, кінь. А в тебе нічого, чого тут ревнувати.

- Ну, наприклад, до уваги та турботи, - сказала Марина. - Може, вона не захоче ділити їх навпіл.

- Дівчатка, та чого ви, мене ніхто не запрошував до себе на канікули, що мені ділити.

- Марійко! – раптом почули дівчатка голос директорки Ірини Петрівни. - Візьми Мишка та Валеру і йдіть сюди.

Маша встала, поправила сарафан і пішла з братами до директорки.

- Чого це вона її з братами покликала? - здивувалася Оленка.

- Може, бешкетували, - припустила Марина. – Може, прибрати треба за ними.

*

- Це не ми, - сказав Валера, підійшовши до директорки.

- Що не ви? – усміхнулася Ірина Петрівна.

- Це не ми поламали колеса екскаватора, вони вже були поламані, - зізнався молодший Мишко.

Директриса розсміялася і обійняла хлопчиків за плечі.

- Нічого, завгосп дядько Боря відремонтує ваш екскаватор, не біда. Машо, - звернулася вона до дівчинки, - відведи хлопчиків помити руки і зайдіть до мене до кабінету.

- Навіщо? - насторожилася дівчинка.

- Усиновлювачі приїхали, хочуть познайомитися, - відповіла директорка.

- Я їх не віддам, - Маша обняла братів.

- Не хвилюйся, якщо вони усиновлять, то всіх трьох.

- Трьох? - здивувалася дівчинка. – Зараз прийдемо. Мишко, Валеро, пішли мити руки.

*

У кабінеті Ірини Петрівни сиділи чоловік і жінка років сорока.

- Можна? - запитала Маша, прочинивши двері.

- Заходьте, - запросила директорка. – Знайомтеся, це Маша та її брати, Мишко маленький та Валера.

- Здрастуйте, - привіталися діти.

- А це тітка Ліда та дядько Богдан, – представила гостей господиня дитячого будинку.

- Ой, які молодці, – похвалив дядько Богдан. – А у футбол любите грати? – звернувся він до хлопців. – Це вам, – він дав їм дитячий футбольний м'яч.

- Дякуємо, - усміхнулися хлопці.

- Машо, ти до якого класу підеш? - запитала тітка Ліда.

- В сьомий. Тільки я братів вам не віддам, – попередила дівчинка.

- А з братами підеш до нас? У нас будинок великий, усім місця вистачить, - відповіла гостя, - а як же я без тебе? Мені помічниця потрібна, як мені з двома хлопчиками впоратися, і їсти приготувати, і випрати, і пограти. Ні, без тебе аж ніяк.

Маша пом'якшала.

- Гаразд, - сказала вона, - але спочатку треба познайомитись.

- От і добре, – сказав дядько Богдан. - А ви приїжджайте до нас погостювати на тиждень, там і побачимо. Я хлопчиків на рибалку візьму.

- Я теж з вами, – попередила Маша.

- А ми всі разом підемо на рибалку, наваримо юшки на багатті, - пообіцяв дядько.

- Ось і чудово. Ви поки що збирайте документи, а за тиждень зможете взяти дітей на кілька днів, – підвела підсумок Ірина Петрівна.

*

Маша з братами вийшли з кабінету.

- Сподобалися дядько та тітка? - запитала сестра.

- Так, - помахали головами брати.

- Цукерки та печиво дам після обіду, - пообіцяла Маша, тримаючи подарований кульок із частуваннями.

- Гратимеш з нами у футбол? - запитав Валера.

- Пограйте з Вовою та Сергійком. Ви забиваєте, а вони на воротах.

- А можна я на воротах? – спитав Мишко.

- Ти гол пропустиш, ще малий, - сказала Маша.

*

- Звідки цукерки? - здивувалися дівчата, коли Маша підійшла з пакетом.

- Будемо після обіду їсти, почастуйтеся по одній, щоб апетит не зіпсувати, - запропонувала подруга.

- Спасибі, - подякували подружки.

- Усиновлювачі приходили, - сказала Маша.

- І що? Сподобалися? – поцікавилася Оленка.

- Нічого. Не дуже молоді. Обіцяли взяти на тиждень у гості.

- Машо! От і тобі пощастило! – зраділа Маринка.

- Не знаю, дівчатка, а раптом вони візьмуть нас, а потім ми їм не сподобаємось, - завагалася дівчинка.

- Головне, не сварися з ними, прислухайся, - порадила Галя. – А якщо братів ображатимуть, одразу скажи Ірині Петрівні. Хоча твої Мишко і Валерко такі милі! Вони їх одразу полюблять!

- Якби, - зітхнула Маша. – Дівчатка, а що це за жінка йде у парку з конем?

Усі обернулися. Вони побачили жінку, яка вела коня під вуздечку.

- Це моя Ніна Сергіївна та Аркадія, - зраділа Галя.

Усі кинули ігри та побігли до коня. Хлопчаки були у захваті.

- А чи можна її погладити? – питали навперебій Вова та Сергій.

- А чи можна їй дати цукерку? - поцікавилася Маша. - У мене цілий кульок!

Ніна Сергіївна посміхнулася:

- Цукерки лошиці не можна, а шматочок цукру можна.

- Я наступного разу принесу їй цукру, - пообіцяв Сергійко.

- А скільки їй років? - запитав Вова.

- Їй уже десять років, – відповіла господиня.

- А вона у перегонах вершників бере участь? - запитала Марина.

- Ні, - усміхнулася Ніна Сергіївна.

- А що ще люблять коні? – поцікавилася Оленка.

- Як пригощання можна сухар, яблуко, моркву, - відповіла жінка.

- А чи можна на ній покататися? - запитав Вова.

- Зараз ви підете на обід, але якось ми приїдемо з моєю дочкою, і вона вас усіх покатає, - пообіцяла господиня.

- Ура! Ура! – раділи діти. - Нас покатають на коні!

- Галю, - звернулася Ніна Сергіївна до дівчинки. - Віка приїхала в гості, приходь завтра з нею познайомитись.

- Добре, - зраділа дівчинка. - Прийду.

- Я за тобою зайду близько одинадцятої, - пообіцяла жінка. - Прощайте, малеча, - посміхнулася вона.

- Приводьте ще лоша! – просили хлопці.

- Обов'язково прийдемо вас покатати, - пообіцяла господиня лошиці і повела свою улюбленицю далі.

*

Рівно об одинадцятій Ніна Сергіївна була у дитячому будинку.

- Бувайте, дівчатка, - попрощалася Галя.

- А ти надовго? - запитала Оленка.

- Увечері повернусь, - пообіцяла дівчинка.

*

- Здрастуйте, - усміхнулася Галя, підійшовши до Ніни Сергіївни.

- Привіт. Це твої подружки?

- Так, дівчата із нашої кімнати. У нас ще є Надя та Наташа, але їх на канікули забрали у сім'ї.

- А Віка тобі привезла подарунок. Їй дуже сподобався твій малюнок, де ти намалювала мене верхи на коні. Ось вона вирішила подарувати тобі мольберт. Знаєш, що це таке?

- Ні, – махнула Галя.

- Це підставка під картини, коли митці малюють, картина стоїть на мольберті. Але це маленький, настільний мольберт. Ось коли виростеш і не закинеш малювання, я куплю тобі справжній великий мольберт.

Галя нічого не сказала, тільки широко посміхнулась і подивилася на Ніну Сергіївну.

- А як бабуся поживає, мабуть, рада, що онучка приїхала, - нарешті спитала Галя.

- Ми з бабусею дуже сумували за Вікою. Прикро, що дорослішає вона без нас, вчасно не можемо дати їй поради, підказати, як вчинити.

- Але тато ж поряд, - заперечила дівчинка.

- Часом потрібна жіноча порада, жіночий погляд на речі, цього їй не вистачає. Зате влітку ми разом! – усміхнулася Ніна Сергіївна. - А ти приходь до нас частіше, а, може, поживеш у нас, дивлячись як ви з Вікою порозумієтеся.

- Ми в дитбудинку з усіма дівчатками знаходимо спільну мову, - знизала плечима Галя.

- Сподіваюся, ви подружитеся. Ось сьогодні вона обіцяла покатати тебе на лошиці.

- Дякую, - засміялася дівчинка.

*

- Галочка прийшла, - зраділа бабуся, коли Галя з'явилася на порозі будинку.

- Вітаю! – відповіла дівчинка.

- Хелло, ай ем Віка, - привітала Віка англійською.

- Галя, - скромно відповіла дівчинка.

- Ходімо до мене в кімнату, там твій подарунок, - покликала Віка і гостя пішла за нею.

На столі стояв мольберт.

- Ось це тобі. Ти чудово малюєш. Вчись, як справжній художник. Я попрошу маму купити тобі акрилові фарби. Малювала колись акриловими?

- Ні, - відповіла Галя.

- Ними можна малювати як аквареллю, але вони дуже швидко сохнуть. Мені одна дівчинка розповідала. І вони яскраві. Будеш вчитися. Може тобі до художньої школи піти?

- Тут поряд немає школи, а водити мене ніхто не буде, - розсудила Галя.

- Шкода, але ми з мамою купимо тобі книгу - самовчитель з малювання.

- Спасибі.

- Ну, що підемо, я тебе покатаю на лошиці? - запропонувала Віка.

- Ходімо, - зраділа Галя.

*

Аркадія вже стояла запряжена у дворі.

Віка легко застрибнула на неї.

- Сідай попереду мене, - сказала дівчина.

- Високо, - Галя подивилася нагору і оцінила, як залізти на кобилу.

- Тато тобі допоможе. Тато! Допоможи нам, – покликала вона батька.

- Підсадити? - запитав він, залишивши газети. - Став ногу в стремено, спиратимешся.

Дядько Олег узяв Галю за талію та легко підсадив на лошицю. Віка взяла поводи двома руками, Галя опинилася між двома її руками.

- Но! - скомандувала Віка і лошиця рушила.

Скакала вона неквапливо.

- Мама раніше займалася з хворими дітьми, - сказала Віка. – Я всіх дітей возила на лошиці. Іпотерапія називається.

- Ніна Сергіївна лікарка? – здивувалася Галя.

- Так, фахівець із реабілітації дітей.

- І ти всіх возила? – перепитала здивована Галя.

- Так. Тепер мамі нема кому допомагати. Два роки вона не практикує, як я поїхала. Слухай! У мене виникла думка. А що, якщо ти їй допомагатимеш?

- Я? - очі Галі округлилися. - Але ж я не вмію на коні.

- А я тебе навчу. Якщо хочеш звичайно.

- Я хотіла б, мені подобається їздити на коні, - усміхнулася Галя. - Але ось чи зумію?

- За літо я тебе навчу. Треба мамі запропонувати. Но! – крикнула Віка і кобила поскакала швидше.

*

- Ну що? Сподобалось? - запитала Ніна Сергіївна, допомагаючи Галі злізти з кобили.

- Сподобалося, - відповіла розчервоніла, але задоволена Галя.

- Мамо, мені спало на думку зробити з Галі твою помічницю, щоб продовжити заняття з дітьми, - по-діловому запропонувала Віка. - А я навчу її їзді.

Ніна Сергіївна дивилася на дочку з подивом. Занадто несподіваною була пропозиція.

- Не знаю, - протяжно сказала вона. – Тут треба бажання Галі, чи хоче вона їздити на коні та займатися з дітьми і не просто з дітьми, а з хворими дітьми.

- Хочу, - повела плечима Галя.

- Для початку треба Галі навчитися їздити верхи, - втрутився дядько Олег. – А далі життя покаже, чи ти зможеш відновити лікувальну практику.

- Вирішено! Я навчаю Галю їзді на коні! – уклала Віка.

*

Увечері дівчинки вже чекали на Галю.

- Ну що? - запитала Маша. - Як справи?

- На кобилі каталася. З Вікою потоваришували, - відповіла Галя.

- То вона гарна? Чи не задавака? - запитала Марина.

- Ні, начебто нормальна. Навчатиме їздити мене верхи. Завтра обіцяли покатати всіх дітей, – повідомила Галя.

- Ура! Ура! – закричали дівчата.

- Піду, скажу Мишку та Валері, - кинулася Маша.

- Не треба, – зупинила її Марина. – Раптом не приїдуть, а малеча засмутиться. Нехай завтра буде сюрприз.

- Так, і справді, - Маша сіла на ліжко.

- Я піду, скажу Вові та Сергію, - засміялася Марина. - Вони великі, не засмутяться.

- Ой, ти не знаєш новини! - згадала Оленка. – Приїжджала Люська з батьками! Вона нас усіх запрошує на море у липні!

- Ірина Петрівна погодилася! І Олечка нас супроводжуватиме!

- Ух ти! - зраділа Галя. - На море!

- Щоправда, нас із братами запрошували усиновлювачі, - задумалася Маша.

- На тиждень з'їздиш, нічого страшного, - сказала Оленка.

- А я в липні не поїду, шкода. Адже до мене мама приїде! Може ми з нею теж поїдемо на море, вона обіцяла, - усміхалась Марина.

*

Наступного дня Ніна Сергіївна та Віка справді прийшли з лошицею у дитячий будинок. Діти були раді. Вони оточили кобилу, і Маша дала їй шматочок цукру.

- Хто перший катається на коні? - запитала Ніна Сергіївна.

- Я! Я! Я! – кричали навперебій діти.

- Спочатку малюки, - сказала Віка.

- Я перший, – сказав Валера.

Ніна Сергіївна підсадила хлопчика, і він задоволений поїхав кататися. Віка катала по черзі всіх дітей на коні, і Мишка, і Машу, і Оленку, і Марину, і Вову, і Сергійка. Потім прибігли діти з інших кімнат.

- Покатайте нас! – просили вони.

Віка знову катала всіх парком. Діти були щасливі.

Підійшла директорка Ірина Петрівна.

- Ну що, накаталися? - запитала вона дітей.

Вони сміялися, але не казали, що накаталися, бо їм хотілося кататись ще й ще.

- Подякуємо Ніні Сергіївні та Віці, що вони прийшли до нас, - сказала Ірина Петрівна.

Діти стали хлопати.

- І дякуємо Аркадії, - директорка погладила кобилу, а Оленка простягла моркву Аркадії.

Лошиця акуратно взяла частування.

- Одна мрія збулася, - прошепотіла Оленка Маші. - Залишилося з'їздити на море.

*

Час біг. Минув червень місяць. За цей час Маша з братами погостювала в усиновителів. Їм там сподобалося, і на рибалку вони ходили, і юшку варили, і Маша порозумілася з тіткою Лідою.

Галя також часу не втрачала. Вона вже трохи навчилася їздити на коні. Віка була суворою вчителькою, навчала Галю, розповідала, як доглядати коней. Іноді Галя залишалася на кілька днів. У вільний від навчання час вона малювала чи читала книжки.

Якось увечері, перед тим, як повертатися до дитячого будинку, Галя сказала Віці:

- Дівчата їдуть у гості до Люськи, вона живе на морі та запросила нас. Я на кілька днів поїду з ними.

- Ой, а ми теж зібралися на море, я й бабуся, хотіли тебе покликати. Разом нам буде веселіше. Поїхали з нами, – запропонувала Віка.

Галя розгубилася. Що робити? Поїхати на море з дівчатами? Або з Вікою та бабусею?

- Не знаю. Я завтра скажу, - відповіла Галя.

*

Увечері вона поділилася з подружками:

- Не знаю що мені робити. Хочеться з вами до Люськи поїхати, але мене Віка запросила з нею та бабусею поїхати на море.

- Тобі треба їхати з Вікою. Ми, звичайно, без тебе нудьгуватимемо, але тобі треба їхати з ними. Може, вони тебе в сім'ю візьмуть, - розсудила Маша.

Оленка обняла Галю:

- Маша права.

- Хотіли їхати вчотирьох, а тепер виходить, що їдемо тільки я та Оленка, - зітхнула Маша.

- А тебе відпустили? Як ти залишиш братів? - запитала Марина.

- Брати ще гостять, їх люблять, - відповіла Маша, - а я пообіцяла, що за тиждень приїду до них.

- Щаслива ти, Машо, - Марина обійняла подругу. – Я теж щаслива – завтра мама приїжджає.

- Як добре все склалося! Ти не сумуватимеш сама, коли ми поїдемо на море, - сказала Оленка Марині.

Галя зателефонувала Віці і сказала, що поїде з ними на море, та зраділа.

*

Триповерховий пансіонат стояв на самому березі моря. Віра Андріївна та дівчатка занесли речі в кімнату, переодяглися і поспішали на море.

- Ходімо, ще встигнемо до обіду, - сказала бабуся. - Галю, ти ж ніколи не бачила моря?

- Так, - дівчинці не терпілося глянути на море.

- Що за допотопний купальник? - запитала Віка, побачивши купальник Галі. - На, візьми цей. У мене цих купальників купа, - засміялася вона.

Галя взяла купальник і пішла у ванну перевдягатися.

- Інша річ, - похвалила Віка. - Ось тобі шорти та футболка. І шльопанці. Ти думаєш, чого ми з бабусею таку величезну валізу взяли, - сміялися вони з бабусею.

- Бери, бери, – схвалила Віра Андріївна, – це все тобі.

- Дякую, - сказала Галя, беручи обновки.

Якщо чесно, купальник Галі дуже сподобався. Він був червоного кольору, а попереду – з чорними візерунками на червоному фоні.

*

Нарешті вони прийшли на пляж. Віка та Галя одразу роззулися. Галя відчула під ногами приємний дотик гарячого піску. Дівчата підійшли до берега і Галя побачила величезне море на безкрайому горизонті. Море блищало, переливалося на сонці різними фарбами, від темно-зеленої, насичено-синьої до блакитної. Галя, як художник, одразу це помітила. На ноги накочувала ласкава хвиля.

- Ходімо купатися, - покликала Віка.

- Я не вмію плавати, - несміливо сказала Галя.

- Подумаєш! В морі легко навчитися плавати! Солона вода сама тримає людину! - Віка взяла Галю за руку і повела у море.

- Холодно, - по шкірі Галі пробігли мурашки.

- Це спочатку через різницю температур, - сміялася Віка. – Зараз стане тепло.

Дівчата забігли у воду і почали стрибати у воді.

- Тепло? - запитала Віка.

- Тепло! - сміялася Галя.

- Дивись, лягаєш на воду і гребеш руками та ногами, - Віка пропливла деяку відстань вздовж берега.

Потім вона підпливла до Галі:

- Лягай мені на руки, я тебе тримаю, руки та ноги убік.

Галя зі страхом лягла на руки Віки. Але вона відчула, що Віка її міцно тримає. Тоді Галя розслабилася і простягла руки та ноги вздовж поверхні води.

- Виходить? – раділа Віка. - Тепер греби ногами, як русалка, - вчила вона.

Галя розсміялася і одразу стала на ноги:

- У русалки ж хвіст.

- Ось так треба гребти, - Віка руками показала плавні рухи ніг.

- А руками? - продовжувала сміятися Галя.

- А руками давай спочатку по-собачому греби, - показала Віка. - А ти знаєш, що коні теж уміють плавати? - запитала вона.

- Коні? - здивувалася Галя.

- Так. Коні вміють, собаки вміють. Давай, не бійся, вчися.

- Дівчата! Вилазьте! На обід час йти, - покликала бабуся. – Потім ще прийдемо.

Виходити з моря зовсім не хотілося. Галі воно здалося лагідним, чудовим. Це ж треба скільки води!

Дівчата вилізли, витерлися рушниками, які завбачливо захопила бабуся, одягли шорти, футболки, зібрали підстилку в сумку і попрямували до їдальні.

*

На морі було чудово. Галя вчилася плавати, щоправда, їй більше подобалося, коли її вчила бабуся. Віра Андріївна навчила її лежати на спині на воді і плисти, лежачи на спині. Це виявилося зовсім нескладним.

Сидячи на підстилці після купання та вкрившись рушником, Галя розглядала пейзажі, ракушки на березі моря, піщинки, дрібних креветок, медуз, викинутих на берег.

Одного дня вони побачили, як погонич веде верблюда.

- Бабусю, можна покататися? - запитала Віка.

- На верблюді? - здивувалася бабуся. – А воно тобі треба? Ти на коні не накаталася? - запитала вона.

- Ну, бабусю, ну можна? – просила Віка.

- Гаразд, - погодилася бабуся.

- Ходімо! - покликала Віка Галю, взявши гроші у бабусі.

Дівчата підійшли до погонича, Віка простягла гроші. Погонич перерахував їх, потягнув за упряжку верблюда і сказав:

- Чов-чок.

Верблюд сів. Дівчата залізли на сидіння. Верблюд піднявся на задні ноги, потім на передні.

- Високо! - сказала Галя і вхопилася за Віку.

У цей час трапилося несподіване – хтось із хлопчиків надув та хлопнув поліетиленовий пакет. Гучний звук злякав верблюда, він зірвався з місця і побіг уздовж берега. На жаль, погонич слабко тримав упряж. Він кинувся за верблюдом із криком:

- Стій! Стій, Дедді!

Але Дедді не слухав господаря, він тікав усе далі і далі. Дівчата ледве трималися на тварині. Якби не навички Віки, вони б давно впали з верблюда. Віка, як наїзниця зрозуміла, що треба за щось учепитися. До ременя упряжі вона дотягнутися не могла - дуже далеко голова верблюда.

- Зараз, - сказала вона Галі, - нахилися трохи вперед.

Віка теж трохи нахилилася і намацала попругу і схопилася за неї обома руками.

*

Бабуся, яка бачила, як верблюд забрав її дівчаток, була у розпачі. Особливо через те, що вона думала, а раптом верблюд попливе в море, а Галя не вміє плавати.

Віра Андріївна бігала берегом, вдивляючись у далечінь. До бабусі підійшов рятівник. Віра Андріївна розповіла йому, у чому справа. Рятівник набрав номер телефону. Потім він зателефонував до іншого друга.

- Зараз я спробую схопити за ремені, - сказав рятувальник на іншому кінці телефону. - Він акацію їсть, так, дівчата на спині. Ой, він плюється. Почекай, здається, господар біжить. Все, зловив.

- Дякую, Гіві, - подякував рятівник. - Кінець зв'язку. Зараз привезе дівчаток, – звернувся рятувальник до бабусі, - упіймав господар верблюда.

- Дякую, - сказала Віра Андріївна, не сильно повіривши рятувальнику і тільки коли дівчатка з'явилися на горизонті, бабуся повеселішала і побігла назустріч їм.

Господар верблюда заздалегідь приготував гроші і одразу сунув їх бабусі, вона й отямитися не встигла.

- Поїздка безкоштовна, - сказав погонич. - Чов-чок, - скомандував він.

Верблюд присів, і дівчата злізли з нього.

- Покаталися! – сказала Віка. – Здорово! Правда, Галю, – усміхалася вона.

- Та у мене в серці в п'яти пішло! – скаржилася бабуся. - Хіба так можна! Поніс у невідомому напрямку та шукай вітру в полі.

- Але все ж добре закінчилося, - Віка обійняла бабусю.

- Ось і Галочка злякалася, так? - запитала вона у дівчинки, гладячи її по плечу. - Тобі звично на конях скакати, - сказала вона внучці.

- Трохи, - відповіла Галя, - але я за Віку трималася. Вона молодець.

*

З моря Галя приїхала засмагла, посвіжіла. Дівчата Маша та Оленка теж повернулися з моря і дуже зраділи, коли повернулася Галя.

- Дівчата! Ви теж засмагнули! Як ви відпочили? - запитала Галя.

- Ми – добре, з Люською гуляли, плавали, – відповіла Оленка.

- На банані каталися, на морських велосипедах, – додала Маша.

- У Люськи такі добрі батьки! – похвалила Оленка. – Ще старший брат є. Він дорослий, має дітей. Він нас возив машиною до зоопарку.

- Гаразд, дівчата, ви тут побалакайте, а мені пора, тітка Ліда та дядько Богдан зараз за мною приїдуть. Я так скучила за Мішуткою та Валеркою!

- Біжи, щаслива! - усміхнулася Галя.

- А ти знову йдеш? - запитала Оленка.

- Поки ні, побуду з тобою, доки не приїде Маринка, не будеш же ти сумувати одна в кімнаті, - усміхнулася подруга.

- Дякую тобі, - Оленка обняла Галю. - Ось, мрія на коні покататися збулася, на морі побувати збулася. А знаєш що, намалюй мрію потрапити на ковзанку! - попросила вона.

Галя сіла малювати. Оленка їй не заважала, вона розглядала камінчики та мушлі, привезені з моря.

Коли Оленка подивилася на малюнок Галі, то дуже здивувалася, не побачивши себе на ковзанах.

Галя намалювала море, Оленку, а поруч із нею двох дорослих.

- Хто це? - запитала здивована Оленка.

- Це ти з батьками. Це і є твоя мрія та мрія кожного, хто живе у дитбудинку – мати батьків, сім'ю, дім. У дитбудинку одна мрія на всіх.

Якщо чесно, Оленці малюнок дуже сподобався. Вона просто ніколи не скаржилася і не говорила, що мріє мати сім'ю. «А може, справдиться? - подумала Оленка. - Всі малюнки Галі збуваються».

*

Через три дні баба Маня покликала Оленку до директорки Ірини Петрівни.

- Оленко, познайомся, це Лев Кирилович і Майя Тимофіївна, вони управляють тепличним господарством, яке постачає нам фрукти та овочі.

- Здрастуйте, - сказала Оленка.

- Ти ж у нас рослини любиш, – продовжувала Ірина Петрівна. - Чи не погодишся ти допомогти у збиранні нектаринів? Вірніше, збирати будуть Вова та Сергійко, а ти проконтролюєш хлопчиків, підкажеш, як збирати, як складати.

Лев Кирилович додав:

- Дерева невисокі, молоді, якраз для дітей, ще й фруктів наїдяться.

Оленка усміхнулася:

- Я теж можу збирати.

- От і добре, - усміхнулася Майя Тимофіївна. – Завтра ми за вами заїдемо.

Коли Оленка вийшла з кабінету директора, баба Маня хитро підморгнула їй.

- Ну, як сподобалися?

- Сподобалися, - відповіла Оленка.

- От і добре, може, зростеться, - баба Маня втерла сльозинку.

*

Оленка прийшла до кімнати.

- Чого тебе викликали? - запитала Галя.

- Нектарини збирати з хлопчиками.

- Погодилася?

- Так, - Маша взяла Галин малюнок. - Нічого він не схожий.

- Хто? - запитала Галя.

- Лев Кирилович не схожий. Це не вони.

- А тітка схожа? - обережно поцікавилася Галя.

- Майя Тимофіївна дуже схожа, - кивнула Оленка.

- То може це не чоловік і дружина, - засміялася подруга.

- Можливо, - розгубилася Оленка.

- Ти вір, Оленко, обов'язково вір, - радила Галя.

- А ти віриш?

- Вірю, - усміхнулася Галя, - і мрію. Давай мріяти та сподіватися разом.

- А я і сподіваюся, - засміялася Оленка.

Галя теж почала сміятися.

Ти моя сестра

Галя сиділа в кімнаті та малювала. Несподівано пролунав телефонний дзвінок.

- Хто це? - запитала Оленка.

- Віка, - усміхнулася Галя, прочитавши ім'я контакту у мобільному телефоні. - Алло, - відповіла вона.

- Привіт, Галю, - пролунав голос Віки. – Чому не приходиш?

- Ми тут з Оленою вдвох, дівчатка роз'їхалися, - відповіла Галя.

- Ти мені дуже потрібна, – сказала Віка. - Без тебе мене не пустять до клубу потанцювати. Набридло сидіти вдома, приходь сьогодні, сходимо разом у клуб.

- А нас пустять?

- Пустять, ми ж удень.

- Ну, не знаю, Оленка сама, - роздумувала Галя.

- Не хвилюйся, - відповіла Оленка, почувши розмову, - я піду до Іри та Лариси з двісті четвертої, вони у себе.

- Добре, Віко, я скоро зберуся, - погодилася Галя. - А хто попередить Ірину Петрівну?

- Мама домовиться. Я зараз під'їду на коні та заберу тебе, - сказала Віка.

- Добре, я збираюся, - Галя натиснула кнопку припинення розмови. - Ти точно не образишся? - запитала вона Олену.

- Звісно, ні, - спокійно відповіла подруга. - Не переживай за мене. Ми з Сергієм та Вовою завтра підемо на збирання нектаринів.

- У тепличне господарство? - запитала Галя.

- Так.

- Може це твоя доля.

Олена мовчки зітхнула і подивилася на малюнок Галі, на зображення моря, на світловолосу жінку.

- Ти гостюй, скільки треба, про мене не турбуйся, - сказала Оленка.

- Не сумуй, бувай, - попрощалася Галя.

*

Віку довго чекати не довелося. Вона вже була у парку з Аркадією.

- Привіт, Аркадіє, - Галя погладила лошицю.

- Ой, дівчата вчора були в клубі, кажуть, там новий соліст Анрі, так класно співає, - почала розповідь Віка.

- Які дівчата? - запитала Галя.

- Я з ними навчалася в одному класі – Аліса та Єва.

- А чого ти з ними не підеш у клуб? - здивувалася Галя.

- Так, у них своя компанія, я не хочу з Міланою в одну компанію.

- А хто ця Мілана?

- Вона на рік старша і мені вона не подобається. Ходімо зараз, я тобі знайду щось одягнути, підфарбуємося, - продовжувала Віка.

- А це обов'язково? - запитала Галя.

- А як же, - засміялася Віка. - Ти що, вперше йдеш у клуб?

- Вперше, - Галя знизала плечима.

- Нічого, сьогодні все дізнаєшся, там класно, весело.

*

Вдома Віка перерила свій гардероб.

- Я одягну бриджі з кофтиною, а тобі ці шорти-спідниця, одягай, - командувала Віка.

Галя приміряла вбрання:

- Я в них смішна, - засміялася вона.

- Просто ти не звикла, я тобі їх дарую і цей топ.

- Ні, топ не треба, краще цю футболку.

- Добре. Ось, підфарбуй тіні на повіках і губи цим блиском для губ, – Віка подала косметику.

- Це губна помада? – здивувалася Галя.

- Так, це сучасні помади. Я тобі дарую.

- Дякую, - невпевнено сказала Галя, не знаючи, чи потрібна їй губна помада взагалі.

- Бабусю, ми готові, - крикнула Віка, взуваючись.

Віра Андріївна вийшла із кухні.

- Ой, красуні, - сплеснула вона руками. – Тільки ви недовго, бо мама хвилюватиметься.

- Бабусю, ми тільки потанцюємо трохи, - запевнила Віка.

*

У клубі було дуже незвично. Він працював до восьмої вечора для тих, кому до вісімнадцяти років, потім всі покидали клуб і туди заходили потанцювати парубки та старші дівчата.

Галя з подивом розглядала оформлення клубу, розмальовані яскраві стіни, відблиски від світломузики, барну стійку з коктейлями та морозивом, непомітно роздивлялася ошатну публіку.

- Привіт, Віко! – крикнула здалеку Аліса. - Потанцюємо?

Віка махнула їй долонею та посміхнулася. Єва, подруга Аліси, теж махнула у відповідь рукою.

Заграла музика, молодь почала танцювати. Віка танцювала дуже красиво, рухи її були вигостреними, чіткими, ритмічними. У Галі так зовсім не виходило танцювати. Вона подивилася на всі боки. Молодь танцювала по-різному, кожен у своєму стилі. Галя перестала наслідувати Віці і стала просто ритмічно рухатися на місці.

- Молодець! – похвалила Віка, перегукуючи музику.

Галя усміхнулася. Від напруження після танцю їй стало жарко.

- Зараз замовимо морозиво, охолонемо, - посміхнулася Віка. - Ти не напружуйся, танцюй вільно.

- А де ти навчилася танцювати? - запитала Галя.

- Ходила колись у танцювальну студію, – відповіла подруга.

Знову заграла музика. Дівчата пішли танцювати. На сцену вийшов соліст і заспівав у ритмі блюзу.

- Твої очі - два озера в ночі, в них глибина і синь , я заблукаю в них, готовий я дивитися в твої очі, шепочучи тобі слова кохання, та я боюся признатися їм, та я боюся почути «ні», почути «ні» у відповідь.

З перших нот Віка дивилася на Анрі, як заворожена. Він уразив її тембром свого голосу. Зовні він теж був дуже симпатичним, високим, струнким. Віці здалося, що в нього така сама гарна душа, як і його голос.

Віка та Галя танцювали поруч, і соліст, здавалося, не зводив очей з Віки.

*

Пісня закінчилася, всі аплодували Анрі, він вклонився і пішов за куліси.

У холі Анрі побачив свого друга:

- Глюк, йди сюди.

Хлопець підійшов:

- Що треба?

- Як справи сьогодні? Беруть?

- Не погано. Постійна публіка бере. Вечір обіцяє бути спекотним.

- А що це за новенька танцювала біля сцени, бачив? – поцікавився Анрі.

- З хвостом? Це Віка. У неї батьки забезпечені, вона за кордоном живе з батьком. У них кінь класний. Кажуть, Лісовик із напарником хотіли його вкрасти, але не вдалося. У неї бабця влучно стріляє.

- Значить батьки забезпечені? Може, пригостиш дівчинку коктейлем, - запропонував Анрі.

- Тобі простіше, вона з тебе очей не зводила, - відповів Глюк і простяг Анрі пакетик із порошком.

- Гаразд, давай, - відповів соліст, беручи наркотик.

*

Віка та Галя підійшли до столика.

- Зараз замовимо морозиво, - сказала Віка. - Ой, правда, він класний, а голос який! - захоплювалася дівчина.

- По-моєму, він йде до нас, - відповіла Галя, - не повертайся.

- Привіт, дівчата, - привітався соліст, обнявши Віку за талію, - перший раз у нашому клубі?

- Привіт, - відповіла Віка. – Після ремонту перший. А ти Анрі?

- Він самий. А вас як звати, красуні?

- Я Віка, а це Галя, моя подруга – відповіла дівчина. - Класний сінгл. Давно очолюєш групу?

- Це мій гурт. Ми виступали у «Три коні», тут виступаємо другий місяць. Дівчата, а можна я пригощу вас коктейлем? Шеф, - покликав він хлопця-офіціанта. – Три південні ночі.

- Зараз принесу, - охоче відповів хлопчина.

Незабаром він з'явився з тацею, на якій стояли три коктейлі.

- Сподіваюся, безалкогольний, - крикнула Віка офіціантові.

- До восьми тільки безалкогольні, - відповів він і пішов.

В цей час світло у клубі згасло і замигали вогні прожекторів. Заграла музика. Ні Віка, ані Галя не помітили, що у цей момент у склянку Віки посипався наркотичний порошок.

Анрі подав склянку Віці.

- За знайомство, – сказав він.

Дівчата спробували коктейль. Галі він здався смачним. Їй хотілося пити і вона охоче потягувала його із трубочки.

- Дивний якийсь, солодкий, - скривилася Віка. Випивши половину, вона відставила келих.

- Пий, - сказав Анрі.

- Годі, - пересмикнулася Віка. - Галю, хочеш мій коктейль? - запитала вона.

- Я напилася, - відповіла подруга.

- Пішли танцювати, - покликав Анрі, бачачи, що ніхто з дівчат не хоче допивати коктейль.

Анрі трохи потанцював із дівчатами і пішов за куліси. Незабаром він з'явився на сцені і почав співати ритмічну пісню.

- Ти сказала, що сьогодні разом підемо в кіно, я купив квитки та квіти, тільки ти сказала: «О, ти купи мені поп-корну, шоколаду та конфет, іще треба для бульдога два хот-доги та білет».

Танцююча молодь почала сміятися і підспівувати: «Для бульдога два хот-доги та білет». Віка теж танцювала. Несподівано вона почала сильно стрибати в танці і сміятися.

Анрі заспівав останній куплет:

- Ти сказала, що сьогодні разом підемо в спортзал, я купив квитки та м'язи собі трохи підкачав, я озув нові кросівки, ще тобі купив конфет, та забув я – для бульдога два хот-доги та білет».

На цей момент Віка так розвеселилася, що ніяк не могла зупинитися. Вона сміялася, стрибала, мотала волоссям у різні боки.

- Віка, зупинись, - кричала Галя, але Віка її ніби не чула.

Галя дістала телефон та зателефонувала батькові Віки:

- Дядю Олеже, ми в клубі, заберіть нас.

- Зараз буду, - коротко відповів він.

Закінчивши співати, Анрі підійшов до Віки і шепнув на вухо:

- Ходімо, мала.

Він узяв її за руку і почав вести за куліси. Галя відчула недобре.

- Пусти її! - закричала вона.

Галя помітила, що осторонь стояли подружки Віки Аліса та Єва і посміювалися разом із Міланою. Їм і на думку не спало заступитися за подругу.

Але Анрі ніби не чув Галю, а продовжував вести Віку кудись коридором. Галя вчепилася в подругу і не відпускала її, і тут вона відчула удар в обличчя. Незважаючи на біль, Галя міцно тримала Віку.

- Ану, пішла, - грубо відштовхував її Анрі.

Його було не впізнати. З м'якого ввічливого хлопця він перетворився на грубого, нахабного, злобного.

- Ми разом прийшли, разом і підемо, – кричала Галя, хапаючись за подругу.

Галя не знала, чим би закінчилася справа, якби не підбіг батько Віки.

- Ану, відпусти дівчаток, - попередив він.

- Пішов ти, - сказав Анрі.

Дядько Олег ударив хлопця під дихало. Той похитнувся, хапаючи повітря. На допомогу йому біг хлопець Глюк.

- Зараз і тобі піддам, - грізно сказав отець Віки.

Глюк вплутуватися в бійку не наважився. Він підтримав під руку свого поваленого друга.

- Скажи охороні, - прошепотів Анрі Глюку.

Дядько Олег почув це і попередив:

- Не грайте з вогнем, хлопці, якщо не хочете великих неприємностей.

Хлопці залишилися стояти на місці, а дядько Олег із донькою та Галею спокійно вийшли з клубу та поїхали додому на таксі.

*

Вдома на них уже чекали мама та бабуся.

- Ой, боже! – скрикнула бабуся, побачивши внучку та Галю.

Віку сильно нудило. Її одразу повели до туалету рвати та пити багато води.

- Що ви пили? - запитала Ніна Сергіївна.

- Тільки безалкогольний коктейль, так сказав бармен, - відповіла Галя.

- Наркотик? – Ніна Сергіївна звернулася до чоловіка.

- Схоже, - відповів він.

- Що будемо робити? Викликати поліцію, заявити на клуб? – вирішувала Ніна Сергіївна.

- Та всі вони знають, напевно, самі покривають цей клуб. Якщо таке діється вдень, то що там діється ввечері, - відповів дядько Олег.

- Мамо, не треба поліції, - просила Віка. - Мені краще.

- Ви подивіться, який синець у Галі під оком, - сказала бабуся. – Хто це тебе?

- Це соліст, він тягнув Віку, я її не пускала, він мене вдарив, - відповіла дівчинка.

- Ні, треба викликати поліцію, - розсердилася бабуся, - і потанцювати молоді не можна, крізь бандити.

- Бабусю, не треба поліцію, - знову просила Віка.

- Більше в клуб ні ногою! – суворо сказав тато.

- Ти уявляєш, що з тобою могло статися, Віко? Я попереджала тебе, що це не місце для порядних дівчаток. А ти – ми лише потанцюємо. Бачиш, чим обернулося? Наркоманський притон, - сердилася мати Віки. - Бракувало ще, щоб тебе ще на наркотики підсадили. Більше не заїкайся про клуб.

- Добре, мамо, - обняла її Віка.

- Галю тепер не можна відпускати в дитбудинок, он який синець під оком, добре око ціле. Не болить? Чи треба до лікаря? - запитала Ніна Сергіївна. – Що я скажу Ірині Петрівні?

- Не болить, не треба до лікарні, – відповіла Галя.

- Гаразд, завтра вирішимо, - сказала Ніна Сергіївна.

- Нехай Галочка у нас поживе, - підказала бабуся.

- Ідіть у твою кімнату, - звернулася мама до Віки, - відпочивайте. Ми з бабусею вечерю приготуємо. Спасибі тобі, Галочко, що не покинула Віку і не побоялася. Зараз я тобі мазь від синців принесу. А в лікарню все ж таки треба навідатися.

*

Дівчата пішли до кімнати Віки.

Віка обійняла Галю:

- Спасибі тобі. Не знаю, куди він мене тягнув. Ось тобі й солодкоголосий Анрі. А я закохалася, як дурна, а він таким негідником виявився.

- Не засмучуйся, Віко, на помилках навчаються. А твої подружки сміялися, коли він тебе потягнув.

- Вони мені не подруги, зрадниці, - з образою говорила Віка. – Може, вони спеціально хвалили цей клуб, знають, мабуть, що там наркотики.

- Тобі дуже погано?

- Погано, гірше не вигадаєш. Не так нудить, як перед батьками соромно, перед бабусею.

- Вони свої, вибачать. Тим більше, ти ні в чому не винна. Коли ж тобі підсипали наркотик?

- Напевно, у коктейль. Виходить, що це зробив Анрі? - з очей Віка закапали сльози.

- Не засмучуйся, Віко. Виходить, не можна бути довірливою з незнайомими людьми, нас навчають у дитбудинку менше довіряти незнайомим.

- Я побачила гарну картинку, високого, симпатичного хлопця, а виходить, що всередині у нього труха. Адже ми неповнолітні. Нащо я йому?

- Щоб збувати наркотики, - задумливо відповіла Галя.

- Дякую тобі, що не покинула мене, - Віка обійняла Галю. - Тепер ти моя сестра, найближча подруга.

- Сестра? - здивувалася Галя. - У мене ніколи не було сестри. Мені приємно. Я тебе ніколи не зраджу, обіцяю.

- Я скажу батькам, щоб вони удочерили тебе, будьмо сестрами, - сказала Віка.

- Говорять, простіше оформити опіку, - усміхнулася Галя. – Я вас усіх полюбила. Мені дуже хочеться мати таку родину.

До кімнати зайшла мама:

- Галочко, намаж під оком маззю. Зараз будемо вечеряти. Спускайтеся вниз.

- Добре, мамо, - посміхнулася Віка.

*

Наступного дня Оленка, Вова та Сергійко прийшли до саду підсобного господарства. Оленка зняла босоніжки:

- Яка м'яка трава, - усміхнулася вона.

- Хлопці, бачите нектарини, їжте, не соромтеся, - запрошувала їхня Майя Тимофіївна.

- А чого їх називають нектаринами? - запитав Сергійко, зриваючи фрукт. – У них усередині нектар?

Майя Тимофіївна засміялася:

- Коли вони стиглі, то солодкі, як нектар. Взагалі, це вид персика, тільки у персика шкірка оксамитова, а у нектарину вона гладка, як у сливи. Коли наїстеся, складатимете в ці ящики, тільки не кидайте фрукти, щоб вони не побилися і добре зберігалися. Ці ящики поїдуть прямо до вас до дитбудинку, вашим друзям на частування. Все зрозуміло, хлопці?

- Зрозуміло, - хлопчаки жували соковиті нектарини.

- Я простежу, щоб нектарини не торкалися верхньої скриньки, - сказала Оленка.

- Молодець, ти вірно помітила, - похвалила Майя Тимофіївна, - треба, щоб фрукти не пом'ялися. А переспілі фрукти краще їжте одразу, їх у ящик складати не треба. Впораєтеся?

- Упораємося, - пообіцяли підлітки.

- Ящики зараз підвезе Лев Кирилович, – повідомила Майя Тимофіївна. - Обідати будете в мене, запрошую всіх у гості, мій будинок неподалік. А поки що збирайте. Оленка за старшу.

- Добре, - відповіла дівчина. - Все зберемо, не хвилюйтеся, все буде гаразд.

- Не забувайте, фрукти для ваших друзів, – нагадала Майя Тимофіївна та пішла займатися тепличним господарством.

*

За півдня Лев Кирилович вантажив ящики з нектаринами у свою машину.

- Молодці, добре постаралися, - хвалив він.

- Ми ще можемо допомогти, - зголосився Сергій.

- Ще? - усміхнулася Майя Тимофіївна. - Сподобалося? А помідори ви любите?

- Любимо! – відповіли хлопці.

- Що ж, запрошую вас завтра на збирання помідорів. Доведеться вас оформляти, як робітників господарства, - засміялася вона. – А тепер усі запрошуються на обід! Василь Артемович уже чекає на нас.

- А хто це? – поцікавився Вова.

- Це мій чоловік. Усі за мною! Тут йти недалеко.

*

Василь Артемович зрадів, побачивши гостей. Він був немолодий, сивий з такими ж сивими вусами. "Це не він на малюнку", - перше, що подумала Оленка.

- Я вам стіл у саду накрив, - сказав господар. - Давайте знайомитися. Я дядько Василь.

- Вова, Сергій, - хлопці по-чоловічому подали руки.

- Олена, - скромно представилася дівчина.

- Оленко, допоможи мені, - покликала Майя Тимофіївна. – Розстав тарілки та склянки.

- Добре, - Олена зраділа можливості допомогти.

Майя Тимофіївна та Василь Артемович були хлібосольними господарями. Вони намагалися нагодувати гостей смачною домашньою їжею. Тут була молода картопля, котлети, салат з помідорів та огірків, оладки з варенням та компот.

- Ой, вилки та ложечки забула, - схаменулась Майя Тимофіївна.

- Я збігаю, - сказала дівчина.

- Оленко, вони у висувній шухляді столу, - підказала господиня.

- Зараз принесу, - відповіла дівчина, прямуючи до кухні.

*

- Дякуємо, - сказали хлопці, наївшись.

Тут під'їхала машина директора Лева Кириловича.

- Ну що, пообідали, помічники? - спитав він. - Сідайте в машину, відвезу вас додому.

- А завтра ви нас заберете? - -апитав по-діловому Сергій.

- Завтра? – здивувався Лев Кирилович.

- Хлопці хочуть збирати помідори, - пояснила Майя Тимофіївна.

- О, які у нас помічники, – усміхнувся Лев Кирилович. – Якщо Ірина Петрівна дозволить, то я із задоволенням. Помічники нам потрібні.

*

Підлітки попрощалися та поїхали.

- Гарні хлопці, - закрутив вуса Василь Артемович.

- А Оленка? - запитала Майя Тимофіївна.

- А дівчинка диво, - похвалив чоловік.

- Може, вдочеримо її? - несміливо запитала Майя Тимофіївна.

- Доньку хочеш? - усміхнувся Василь Артемович. – А як же Федько?

- Хочу, - помахала головою дружина. - Дуже хочу. А що Федя, він дорослий, має свою сім'ю.

- Майєчко, - чоловік обійняв її за плечі. – Ну, якщо хочеш, поговори з Іриною Петрівною. Мені теж Оленка сподобалася, буде нам радість на старість.

- Спасибі тобі! - зраділа Майя Тимофіївна і змахнула сльозу.

*

Маша з братами гостювала у тітки Ліди та дядька Богдана. Маші тут було зручно. Вона бачила, що братам, Мішутці та Валерці, подобалося тут жити, їх любили і навіть трохи балували. Хлопчаки ганяли у футбол, грали у пісочниці новими машинками, які їм подарували прийомні батьки. Тітка Ліда та дядько Богдан уже оформили документи та чекали на остаточне рішення щодо усиновлення.

- Тітко Лідо, а можна я ходитиму до школи при дитбудинку? Я так звикла до своїх дівчат, – спитала якось Маша.

- Але ж тобі доведеться їздити на автобусі п'ять зупинок, а тут поряд з будинком нова школа, з басейном та комп'ютерним класом, - відповіла тітка Ліда. – Хіба тобі не хочеться познайомитись із новими друзями, відвідувати басейн? Навчитися на комп'ютері.

- Комп'ютери нам торік подарували спонсори, – задумалася Маша. - Мені на морі дуже сподобалося плавати, в басейн я, звичайно, хотіла б ходити.

- До першого вересня час ще є, - усміхнулася тітка Ліда. - Звичайно, краще вирішити раніше, раптом місць у школі не виявиться. Але все одно до рішення комісії з усиновлення ми не робитимемо жодних дій. Тож думай.

- Ось і я, - сказав дядько Богдан, зайшовши у двір із сумками. - Хлопчаки, збирайтеся! Там приїхав пересувний цирк, неподалік магазину встановили намет. У них і верблюд є, і дресировані собачки, і клоун. О п'ятій годині вистава.

Маленький Мишко і Валера із захопленням дивилися на дядька Богдана.

- Клоун! - запитав Валера. – Ура! Цирк!

- Ура! Цирк! – повторив за братом Мишко. - Ходімо дивитися собачок!

- От би покататися на верблюді! На коні ми вже каталися, – замріявся Валера.

- Спочатку пообідаємо, а потім у цирк, - сказала тітка Ліда. - Машо, підемо на стіл накривати.

- Обідатимемо в саду? - запитала дівчинка.

- Звичайно, в саду, літо ж, - засміялася господиня. - Хлопчики, складайте іграшки та мити руки!

*

Галя вже два тижні гостювала у Віки. За цей час вони добряче потоваришували, разом читали книги, ходили в кіно, разом каталися на Аркадії. Віка продовжувала займатися навчанням Галі верховій їзді, розповідала, як поводитися з дітьми, особливо хворими, навчала, як їх підтримувати.

- Ти молодець, - похвалила Віка, - Аркадія тебе слухається. Мама планує з твоєю допомогою продовжити заняття з дітьми.

- Я із задоволенням їй допоможу, – усміхнулася Галя.

- Тобі доведеться жити у нас, мама закінчує оформляти документи щодо опікунства, - повідомила Віка.

- Я так рада! Ви моя сім'я! Яке щастя, що я тоді впала в яму, і твоя Аркадія знайшла мене! – раділа Галя.

- Тільки ось мені з татом скоро їхати, - засумувала Віка. – Я до тебе так звикла!

- Так, - зітхнула Галя.

- Але ти не сумуй, я обов'язково приїду на канікули. І телефони у нас є, будемо телефонувати.

Галя махнула головою.

- Ти підеш у мою школу вчитися? - запитала Віка.

- Ні, тут мій дитбудинок недалеко, скоро всі дівчата з'їдуться, я вчитимуся з ними. Щоправда, Машу з братами усиновлять, мабуть, Маша навчатиметься в іншій школі. Я рада за неї. Головне, що її із братами не розлучили. Мишко і Валерка такі милі! Треба тебе познайомити з моїми подругами Надійкою, Наташею, Мариною.

- Давай коли вони повернуться після канікул, покатаємо їх на Аркадії, - запропонувала Віка.

- Давай! Спасибі тобі! Яка ти хороша, сестро, – радісно сказала Галя.

- Пр, - скомандувала Віка і дала Аркадії шматочок цукру, коли та зупинилася.

*

Цього разу Галя проводила Віку в аеропорту разом із Ніною Сергіївною. Віка та Галя трималися за руки. Їм було шкода розлучатися. Мама та тато поглядали на дівчаток і посміхалися. Їм було приємно, що дівчатка потоваришували.

- Закінчується реєстрація на рейс 322, закінчується реєстрація на рейс 322, - оголосили в аеропорту.

Мама обняла Віку:

- Дзвони частіше, доню, - поцілувала вона дочку в щоку.

- Буду, мамо. Бувай, Галю, - попрощалася Віка.

- Бувай.

Віка з батьком взяли валізу та рюкзак і пішли на посадку.

- Щасливого польоту, зателефонуйте, як приземлитесь, - крикнула Ніна Сергіївна.

Віка послала їй повітряний поцілунок, дядько Олег лише махнув рукою.

На очах Галі виступили сльози.

- Ну, що ти, ластівко моя, - обняла Галю Ніна Сергіївна. – Скоро Віка прилетить на канікули. А на нас з тобою чекають великі справи. Мені дозволили знову відкрити центр реабілітації дітей.

- Правда! - зраділа Галя.

- Тільки дивись, я розраховую на твою допомогу, - усміхнулася Ніна Сергіївна.

- Звісно, - сказала Галя. – А у нас у дитбудинку є Микита. Чи можна йому допомогти?

- Обов'язково допоможемо, люба моя, - запевнила Ніна Сергіївна.

- Ви така гарна! - Галя обійняла жінку.

- Все буде добре, - Ніна Сергіївна гладила дівчинку по волоссю. - Все буде добре.

Далі буде