Дід Храп (українська казка)

Глава 1

Початок пригод Діда ХРАПА та баби Храпуньки

Десь далеко на обрії, за широкими ланами, сховалося невеличке село під назвою Чугуєвка.

На краю села, біля ставу, стояла самотня хата діда Храпа. Дід жив не сам, а з бабою

Ворчихою, собакою Хавкаю та кішкою Мявкою.

Лісочок

У них на подвір’ї був безголосий півник із обідраним хвостом, якого баба звала Лісочком.

Хата у діда була старенька, а тин, як решето, тому Лісочок часто гуляв осторонь від дому в

лісочку.

Якось зустріла його лисиця, накинулась на півника та й каже:

— Я тебе з'їм!

Злякався півник, та як закричить:

— Кукуріку! Спіймали мене в лісі!

А лисиця його тримає й не відпускає, а потім каже:

— Дурнику, ну чого ти кричиш? Ніхто тебе не почує.

— Та й справді, чого кричати? — відповів півник. — Відпусти мене, лисонько, я тобі дорогу

до курника покажу і проведу.

— Так там же в тебе дід Храп із рушницею, — каже лисиця.

— А ми його одуримо, — відповідає півник.

Замислилася лисиця, відпускаючи півника, а сама думає.

— А справді, навіщо мені цей худий півник, коли в курнику багато жирних курочок-несучок

із курчатами? — мовила лисиця. — То що ти пропонуєш?

— Ти, лисице, прикинься мертвою, а я стану над тобою й скажу, що це я тебе здолав. Дід

побачить, забере тебе та принесе у двір і кине до курника.

Сподобалася лисиці така пропозиція від півника, тож погодилася. Лягла вона посеред дороги, а півник став над нею.

Почув дід крик півника, прибіг і дивиться — стоїть півник, а поруч лисиця. Схопив дід

лисицю за хвіст, тряхнув, а лисиця й далі прикидається мертвою. Поклав дід її на плече та

поніс до двору, а півник іде поруч.

Так вони йшли, аж поки дід не спіткнувся. Лисиця з плеча впала, вдарилася головою об

камінь та померла. Приніс дід мертву лисицю додому та каже бабі:

— Ось тобі, Храпунько, лисиця. Поший мені з неї капелюха, а собі візьми хвіст на комір.

— Звідки ж таке добро? — питає баба.

— Це півник у лісочку знайшов, — відповів дід.

Відтоді півника прозвали Лісочком.

Поїздка до кума

Якось каже дід до баби:

— Храпунько, а спеки-но мені хлібину, я поїду до славетного міста Харківа на ярмарок. Та

зайду ще до свого кума Чубарика, віддам йому гостинець — хлібину від тебе.

— Ой, діду, — відповідає баба, — а чи ж не замало хліба на гостинець? Може, йому ще й

сала прихопити? Знаєш же, що він завжди любив під'їсти.

— Та чого б і ні, — погодився дід, — додамо йому шматочок, хай похрумтить на здоров'я. А я

йому ще свіжої городини привезу.

Зібрали вони клунок, а дід сів на воза, та й поїхав до Харківу.

Доїхав дід до Харкова, а там ярмарок у розпалі: люди гомонять, музики грають, торгівці

викрикують свої товари, куди не глянь — барвисті шатра, крам, вишиванки та всілякі дива.

Вирішив дід трохи пройтися, бо давно не був на такому великому ярмарку. Продавці

навперебій закликали його скуштувати меду, придбати черевики чи навіть завітати до

гадалки.

Ярмарок

— Гей, шановний, заходь до мене, тут кращий медок на всю округу! — кричав один.

— Ні-ні, діду, купи черевики від пана шевця! Якраз для твоїх ніг, — вмовляв інший.

Але дід був собі на умі: не піддавався на умовляння, бо знав, що гостинець для кума

найголовніше. Та раптом побачив у натовпі старого знайомого — веселого музиканта на

прізвисько Цимбаліст.

— Еге ж, діду Храпе! Давно не бачились! Ходи-но сюди, вип'ємо по чарці за зустріч та за

ярмарок! — запросив Цимбаліст, жартуючи, наче завжди.

— Та добре, вип'ю по чарці, але тільки одну, бо в мене важлива справа, — відповів дід, примруживши очі.

Сіли вони на лавці, почали балакати, як раптом бачить дід, що зовсім поряд стоїть чортова

карусель, і люди крутяться на ній, наче з глузду з'їхали. Трохи подивувався та й вирішив

спробувати, що воно таке. Але, як тільки сів на дерев'яного коня, карусель раптом почала

вертітися так швидко, що в діда аж капелюх злетів!

— Ой, ну й вертушка ж! Ще трохи — й як віднесе мене до самого кума, — вигукнув дід, тримаючись за коня.

Коли карусель нарешті зупинилася, дід трохи похитався, але тримався мужньо. Зібравши свої

клунки, він вирушив далі на ярмарок, де натрапив на ворожку в барвистій хустині. Вона

гукнула до нього:

— Підходь, діду, я передбачу твоє майбутнє! Хочеш, скажу, що чекає тебе в дорозі до кума

Чубарика?

— А чом би й ні, — відказав дід, — скажи, чи знайду я дорогу та чи буде кум радий

гостинцю?

Ворожка

Ворожка поглянула на карти, кинула кілька зерняток на стіл та проказала:

— В дорозі тебе чекають перешкоди, але знайдеться помічник. А кум буде не тільки радий, але й приготує для тебе несподіванку. Та й пильнуй, щоб нічого не вкрали на шляху.

Дід лише посміхнувся, подякував та попрямував далі, бо йому ще треба було знайти

особливий подарунок для кума на ярмарку. Врешті, він придбав справжню козацьку люльку з

виточеним срібним орнаментом, щоб передати Чубарику.

Так, вирушив дід у дорогу, але, як і передбачила ворожка, на шляху його чекали

несподіванки.

На його шляху несподівано, наче з-під землі, з’явився шинок із відчиненими дверима. На

ганку стояла шинкарка, що радо запрошувала гостей до столу. Побачивши діда, вона

привітно усміхнулася і запропонувала:

— Зайдіть, діду, скуштуйте чарку горілки в обмін на вашу гарну люльку.

Храп похитав головою і відповів:

— Ні, ця люлька — подарунок для мого кума. Не можу її віддати, навіть за чарку.

Шинкарка зітхнула, а дід, не звертаючи уваги на спокусу, рушив далі по дорозі. Але тільки-но

він пройшов декілька кроків, як раптом почув позаду голос:

— Ех, діду, дарма відмовляєшся, шинок цей непростий!

Дід озирнувся і побачив, що шинкарка вже зовсім зникла, а замість шинку на тому місці

залишився тільки старий пень, порослий мохом. Храп здивувався та зрозумів, шо то була

постка.

— Ось бісова напасть, — посміхнувся дід, згадуючи чортову карусель. — І коли ж оці

хитрощі скінчаться?

Кум Чубарик

Продовжив він свій шлях, уважно дивлячись по боках, щоб не потрапити на нову хитрість.

Нарешті дід доїхав до воріт обійстя кума Чубарика. Як тільки він підійшов до воріт, кум вибіг

назустріч, розкинувши руки:

— Ой, здоров був, Храпе! Нарешті дістався до мене! Я вже думав, що ти заблукав чи тебе ще

на ярмарку затримали.

— Та де там! — відказав дід, обіймаючи кума. — Я ж тобі гостинця приніс — хлібину від

Храпуньки. І люльку козацьку на додачу, щоб ти мене згадував у доброму здоров’ї.

— Ой, спасибі, куме, — усміхнувся Чубарик. — А я для тебе вже вечерю приготував. Давай-но сядемо, відпочинемо та добряче побалакаємо.

Сіли вони за стіл, поставили хлібину на рушник, налили по чарці. Куми розмовляли про

давні часи, згадували, як молодими ходили на ярмарок, як розважались і як жартували над

шинкарями. Дід розповів Чубарику про чортову карусель і про шинок, що зник, наче його й

не було.

— Ото диво, — мовив Чубарик. — Дивись, Храпе, щоб далі в дорозі не сталося ще чогось

подібного.

— Та вже ж, куме, — відповів дід. — Але, здається, всі хитрощі залишились позаду.

Настала пора прощатися. Кум Чубарик провів діда до воріт, порадив йому бути обачним та

побажав щасливої дороги.

Дід Храп покинув обійстя кума і вирушив у зворотний шлях. Йшов повільно, насолоджуючись тишею, що панувала на дорозі. Нарешті він дійшов до рідного села, де його

вже чекала Храпунька.

— А ось і наш дід повернувся, — вигукнула вона, побачивши його здалеку. — Що там у

Харкові? Чи кумові наші гостинці сподобалися?

— Усе добре, Храпунько, — відповів дід. — Кум був радий і хлібині, і люльці. А шо у

дорозі були пригоди та спокуси, я потім розповім.

А тим часом Цимбаліст, якого дід Храп зустрів на ярмарку, йшов тією ж дорогою, що й дід.

Цимбаліст та чортова торбина

Раптом бачить — край дороги лежить покинута торбина.

— Їгого! — вигукнув Цимбаліст. — Не годиться добру пропадати!

Та й взяв ту торбину, навіть не замислившись. Але торбина була не проста, а чортівна, та ще

й лиха її володарю принесла. Не знав того Цимбаліст, взяв її собі на плече та й пішов далі на

ярмарок.

Як тільки дійшов до кінця торговельного ряду, торбина раптом важкою стала, наче повна

всякого добра з лавок! Розкрив Цимбаліст її, глянув — аж закляк: у ній і хустки барвисті, і

ковбаси, і горшки, і навіть нові чоботи.

— Оце так знахідка! — прошепотів Цимбаліст, облизуючи губи.

Швидко закрив торбину і мерщій до постоялого двору — ховати здобич в амбарі. А тоді

знову на ярмарок пішов, як ні в чому не бувало. Та що ж це за чудо таке? Як тільки доходив

до кінця кожного ряду, торбина знову наповнювалась, наче сама по собі тягнула до себе

всіляке добро.

Так і бігав Цимбаліст туди-сюди, носив товар до амбару, поки з усіх боків не залунало:

— Караул! Грабують! Лови злодія! Рятуйте!

Злякався Цимбаліст, як стояв, так і завмер, аж доки не почув із натовпу:

— Держіть вора, бо у нього шапка горить!

Схопився Цимбаліст за голову, і всі навкруги побачили, що тільки він тримається за свою

макітру. Тут його й схопили.

— Відповідай, — кажуть, — де подів чуже? Покажи нам, якщо все знайдемо ціле, то

відпустимо з миром.

Цимбаліст і сам зрозумів, що влип у велике лихо, і показав амбар, де все заховав. Як тільки

відкрили двері, всі товари на місці — і хустки, і чоботи, і ковбаси, усе, що у кого зникло.

— Ну, гляди ж, більше так не роби, — мовили йому, відпускаючи з ярмарку.

Цимбаліст тільки розвів руками:

— Еге ж, чорт попутав, точно.

І кинув ту торбину подалі від себе. А сам, ідучи додому, вирішив:

— Ніколи більше не чіпати те, що не моє, а то натрапиш на чортівнє!

Млин на дорозі

Тільки-но позбувся Цимбаліст тієї чортової торбини, як раптом бачить — на шляху з’явився

млин, двері якого були широко відчинені та грюкали від поривів вітру.

— Не годиться, — замислився Цимбаліст, — так і двері зламатися можуть.

Він підійшов ближче, зазирнув усередину — а там, посеред млина, стоїть стіл, а на столі

барабан для лотереї, що тихенько скрипів, ніби закликав: "Підійди, пограй!" Світло крізь

маленьке віконце падало прямо на барабан, і той здавався якимось чаклунським.

— Оце диво, — подумав Цимбаліст, переступаючи поріг, — хто ж тут барабан залишив?

Раптом сам барабан почав крутитися, а з нього вилетіли білети — один за одним, як весняні

метелики. На кожному білеті було написано "Щастя" або "Нещастя", "Багатство" або

"Злидні".

— Ну, раз доля така, то треба випробувати щастя, — зважився Цимбаліст, витягнувши один

білет. Розгорнув його, читає: "Тобі випадає багатство, але з подвійним зиском прийде і

подвійне лихо".

Тільки-но він дочитав це, як двері млина грюкнули з такою силою, що вітер зняв з нього

капелюха. І ось, наче з нізвідки, з'явився високий чоловік у чорному каптані, з бородою, як у

чаклуна, та очима, що світилися жовтим сяйвом.

— Вітаю тебе, шановний! — заговорив незнайомець. — Тепер ти — власник цього млина.

Але пам'ятай, млин не простий: або ти примножиш своє багатство, або зведеш себе до повної

біди.

Цимбаліст тільки встиг промовити:

— От тобі й на! — як млин знову закрутився, барабан почав гучно скрипіти, а віконниці

ляскали, наче вітрила на буремному морі.

— Ні, більше я в такі ігри не граю! — вигукнув Цимбаліст, заплющивши очі. Він

перехрестився тричі та сплюнув через ліве плече. Раптом млин на дорозі зник, а замість

нього посеред шляху стояв трухлявий пень, порослий мохом.

Цимбаліст зітхнув з полегшенням, але, відходячи від пня, відчув, як хтось немов би шепоче

на вухо:

— Пам’ятай, добру торбу не чипай та в барабан не грай, бо чорт завжди поруч, знай!

Цимбаліст перехрестився ще раз і швидко пішов геть, намагаючись більше не озиратися.

.....далі буде