Життя після сонця

Глава 1 "Сектор Котомізації"

2019 рік

– Та Герда її звати! – викрикнув в натовп своїх підстаркуватих друзів Олег Петрович. Він саме діставав кошеля з кишені старих джинсових штанів і збирався розрахуватися за зроблені ним покупки й повний бак бензину на місцевій заправці.

– А хіба не Гертруда? – задумався в голос шістдесятирічний друг Олега Петровича на прізвисько “Лисий”.

– Складай краще продукти, бо й сонце зайде поки ми до тієї річки доберемося, а потрібно ще й риби якоїсь наловити! – Олег Петрович ткнув своєму другові пустий пакет, який щойно взяв на касі в оператора заправки.

– То ще мені еко активісти! Підлітки, які в школу ходити не хочуть, а замість того ходять на мітинги! Хм. По мягкому місці їм в дитинстві не давали, – бурмотів під носа ще один майже пенсіонер, на ім'я Степан Кирилович, який страждав від хронічного тремору в руках, бо надто полюбляв випити. Кидаючи в пакет пачку цигарок з фільтром, пляшку горілки, дволітрову пляшку “Pepsi”, він щиро не розумів, чому всі так зациклились на навколишньому середовищі та екології, і хто взагалі дає добро тій малій дівці виступати з найбільших сцен світу й обвинувачувати дорослих в тому, що вони своїми діями відбирають в неї дитинство.

– За нею хтось стоїть однозначно. Хтось спонсорує ту Герду чи Гертруду! – висловив свою думку“Лисий”, прямуючи з пакетом в руках до автівки.

– Та чорт з ними, з тими еко активістами, все-одно ми не доживемо до того кінця світу, який вона так гучно пророкує. Сідайте вже, бо риба вся втече, або що гірше – дощ піде.

***

– Ти вже скільки вати з марлею накрутила?– запитала молода дівчина в білому халаті, яка щойно зайшла в кабінет. Халат її виглядав не дуже охайним, а коли вона підійшла ближче до столу, за яким сиділа ще одна молода дівчина і потрапила під сонячні промені, що пробивалися крізь єдине вікно, то її медичний халат виглядав зовсім брудним і заяложеним по боках, а на застібках не вистачало кількох ґудзиків.

– Та ще є, – похмуро відповіла Яся, що зосереджено крутила марлеві тампони.

– Навіщо воно тобі потрібно? Пішли покурим, – продовжувала Оксана, яка зовсім не соромилася своєї брудної форми, ковирялася в зубах і постійно цмокала, намагаючись дістати з рота те, що не вдавалося пальцям.

– То як? Зараз прийде ця дурепа і скаже, що не зарахує залік! А мені потрібна нормальна оцінка з хірургії. Сідай біля мене й допоможи, швидше буде, – не відриваючись від марлі й не приховуючи роздратування, відповіла Яся.

– Хех. Яся, щоб знати хірургію, то потрібно книги читати, а не марлю крутити. Ти скільки інструментів хірургічних знаєш?

– А ти?!

– При чому тут я? Я не претендую бути супер лікарем, як дехто. Закінчу універ і стану дерматологом. Потім пройду курси косметології та буду нормальні гроші заробляти й без жодних операцій, що і тобі раджу, – Оксана нахилилася над Ясею і забрала з її рук моток марлі.

– Добре, вже вмовила. Пішли, – здалася Яся під натиском подруги. – Тільки пішли за ЦСВ, бо за моргом я палити не буду. Там смердить!

– Як скажеш!

Дівчата були студентками шостого курсу медичного університету і перебували в державній лікарні. Тут в студентів проводили деякі заняття. Але як таких пар насправді не було. Студентів віддавали в руки медсестрам, які давали їм ті чи інші завдання. Накрутити марлевих тампонів, зібрати під дверима палат баночки з аналізами, рознести таблетки хворим, тощо. Студенти більшість часу тинялися туди-сюди, а потім за це отримували оцінки.

Щойно дві подруги вийшли з ординаторської в лікарняний коридор, почули словесну перепалку біля медсестринського посту.

– Пішли глянемо що там, – запропонувала Оксана, яка машинально вже тягнула свою подругу за зап'ястя.

– Воно тобі треба? – протестувала Яся.

– Та ходім!

Дівчата підійшли ближче до посту медсестри й побачили, як одна з медсестер намагалася виштурхати з відділення дивного чоловіка. По зовнішньому вигляду можна було одразу зрозуміти, що він не пацієнт стаціонару. Чоловік постійно щось бурмотів собі під носа, виглядав виснаженим і нездоровим, в першу чергу психічно. Огрядна медсестра, яка кляла все на чому світ стоїть, швиденько взяла його під руки та виставила за двері, а для надійності зачинила відділення на ключ.

– Що?! Куди вже зібралися?! – буркнула вона до студенток, які осторонь спостерігали за дійством.

– Та нікуди. Просто почули, що щось відбувається і вирішили подивитись, – відповіла одна з дівчат.

– Що? Що? Хіба не видно?! Прохідний двір, а не відділення, їй Богу! Прийшов провидець, мать би його! Хоча б помився, а потім вже до людей підходив! – вигукувала збурена медсестра.

– В якому сенсі провидець? – запитала Яся.

– Та бубнів, що третя світова війна наближається, без зброї! Що планеті потрібно очиститись від людей. Ох…Завжди дивуюся звідки у людей така маячня народжується в голові. Добре дівчата, як хочете кудись вийти з відділення, то тільки чорним ходом, бо центральний відкривати вже не буду. Зрозуміли?

Дівчата мовчки виразно закивали головами й пішли до чорного входу, щоб все ж зробити те, що збиралися кілька хвилин тому.

***

Ліда сиділа за ноутбуком і періодично зиркала на годинник, в надії скоріше піти на обідню перерву. Разом з нею в кабінеті за ідентичними столами сиділо ще шість осіб. Ненависних для молодої двадцяти дев'яти річної дівчини. В цій торговій компанії вона працювала декілька місяців – з жовтня. Але кількох місяців їй вистачило для того, щоб побачити всі махінації, які проводить ця контора. Вона розуміла, що це все робили для того, щоб навмисно не виплачувати заробітну плату працівникам і її це дуже сердило. З дня в день вона спостерігала за безхребетними колегами, які працювали в цій конторі не перший рік і мирилися з усім цим неподобством. Та Ліда не збиралася з цим миритися, тому вирішила допрацювати до новорічних свят, а після них шукати собі іншу роботу.

Коли на годиннику пробило 12:45 вона мовчки встала із-за робочого столу, одягла дублянку, схопила сумку і попрямувала на вихід. Обід для неї був щоденним ковтком свіжого повітря, наскільки не комфортним було її теперішнє місце роботи. Вона не була голодна, просто їй потрібно було провітрити голову і, як мінімум, з кимось поспілкуватися, бо в офісі ніхто і ні з ким ніколи не спілкувався. Всі люди мовчки сиділи за своїми робочими місцями. Єдиним звуком, що лунав коридорами та кабінетами – був звук клавіатури по якій безперестанку відбивали десятки стомлених пальців найманих працівників.

Ліда попрямувала на заправку, яка розташовувалась метрів триста від офісу. Як не дивно, але черги на ній ще не було, тому дівчина без очікування купила каву й вийшла на вулицю. Поруч крім заправки більше не було ніякого іншого місця, в якому можна було спокійно випити чашку гарячої й смачної кави. Це була промислова зона, тому Ліда поставила паперовий стакан на бордюр, прокручуючи та злегка втискуючи його в сніг, який ще вчора ввечері запорошив всю столицю. Їй здавалося, що так кава остудиться швидше. Потім дівчина дістала смартфон і зателефонувала мамі.

Мама мешкала в центральній Україні. В мальовничому селі, яке з дитинства Ліда пам'ятала, як розвинений населений пункт, а вже сьогодні це село спіткав занепад. Тому коли Ліда закінчила навчання, то вимушена була поїхати в столицю, бо тільки там можна було знайти роботу. Орендована квартира, в якій мешкає дівчина була однокімнатною, тому вона любила час від часу їздити до своєї матері, яка проживала в 3-х кімнатній квартирі. Там було більше місця для особистого простору.

– Алло, Ліда.

– Привіт, мамо.

– В тебе обід?

– Так, – зітхнула дівчина.

– Що там вже? Чим ти стурбована? – потривожилася мама, яка добре вміла розрізняти інтонації в голосі своєї доньки.

– Та все по старому. Хочу вже скоріше приїхати на Новий Рік до дому.

– А на день народження залишишся?

– Я планую залишитись, якраз Різдво й одразу день народження, а потім приїду і звільнюсь. Буду шукати щось інше.

– Дивись, дочко, тобі видніше там на місці. Я тебе підтримаю завжди.

– Дякую, мамо.

– О! Ліда, сьогодні дивилася по новинах, що в Китаї якийсь новий вірус знайшли, кілька людей ним захворіло, – ділилася мама.

– Ой! Мамо! В тому Китаї завжди якісь віруси знаходять, – скептично відповіла Ліда.

Вони ще трошки поговорили й дівчина попрямувала знову в офіс. Тепер вона чекала 18 години вечора, щоб нарешті поїхати додому.

2200 рік

– Як твоє самопочуття? – Анук світила кишеньковим ліхтариком в зіниці, ще вчора знайомому їй чоловіку, – Мене звати Анук. Я – твій лікар.

Молодий чоловік дивився на Анук примруженими очима. Він розумів, що з ним сталося, та його розум був як в тумані. Йому не терпілося вийти на сонце. Тільки заради цього він погодився на це перетворення.

– Вчора ти пройшов процедуру Котомізації. Всі когнітивні функції в нормі. Залишився лише один тест. Я знаю, що ти з нетерпінням цього чекаєш, – Анук взяла чоловіка за зап'ясток, він був надто гарячим. Це завжди здавалось їй незвичним, але було нормальним станом таких людей. Вона знала, що він її не впізнає. Після цієї процедури вони вже не впізнавали нікого, не згадували своїх рідних і коханих. Котомам, так їх називали, навмисно знищували пам'ять. Щоб нічого не відволікало від служінню високій меті – Вселенському Диву.

Вселенським Дивом було… Була… Був… Були…

Ніхто достеменно не знав хто чи що то було. Та всі були переконані у вищій меті, яку несло Вселенське Диво. А метою було збереження мізерної купки людства. Того, яке ще не згоріло під сонцем. Ніхто і ніколи не отримував прямих команд від Вселенського Дива. Цей порядок був таким давнім, що кожен житель Євразійського Континентального Сектору Котомізації знав, що саме йому потрібно робити та за якими правилами проживати своє життя.

Була поставлена всього одна мета – врятувати людство від сонця.

В невеликій кімнаті було багато світла. Звичайна палата посткотомізації. В центрі стояло ліжко на якому сидів чоловік років сорока п'яти. Ще три дні назад вони з Анук були колегами. Його звали Касто. Точніше це ім'я належало йому раніше. Від сьогодні воно вже не важливе. Зараз в нього є лише порядковий номер. Та навіть він не належить йому. Насправді це був номер чіпа Котомізації, який вживили в його тіло.

Касто - біоінженер. Спогади про це були єдиними, які йому залишили. Він був цінною людиною, бо міг займатись котомізацією інших, поки ще, звичайних людей.

Котомізацю винайшов вчений з Японії Акуі Танака ще в далекому 2050 році. Тоді цю технологію вперше почали тестувати на живих організмах. Метою було лікування невиліковних тоді хвороб, таких як рак чи ВІЛ, шляхом вмонтовування в їх ДНК-ланцюг нанороботів, які згодом вносили зміни в генетичний код. Того часу це був дуже успішний проект.

Та зараз вже 2200 рік. Котомізація тісно інтегрувалася в життя людей й перебуває в періоді свого розквіту. Анук знала, що скоро Котомізація захопить всю планету. Точніше те, що від неї залишилось.

Земля давно вмирала. З того самого року, коли людина почала розвиватись, а масова індустріалізація захопила кожен куточок планети. В історичних файлах зазначене 17-18 століття н.е. точкою відліку до кінця світу.

Людство також вмирало.

Багато речей, які раніше були важливими для людства, вже давно втратили свою цінність. Нафта, бензин, золото, коштовне каміння… Ні! Це було не важливим і не потрібним. Прісна вода і кисень тепер були головними скарбами.

Глобальне потепління було вбивцею, який без жалю нищив Землю і людей разом взятих.

Що сьогодні мають люди зі своїх минулих досягнень? Аж нічого.

Анук працювала в Євразійському Континентальному Секторі Котомізації біоінженером. Вона не стояла у джерела становлення технології. Просто вміла це робити, бо мала відповідну освіту. Точніше це єдине, що вона насправді вміла і до чого її готували від самого народження. А освічена людина була великою рідкістю.

Касто не мав сім'ї. Тому йому було легше стати Котомом. Так чи інакше, зараз в цій технології бачили єдиний вихід, щоб врятувати людство. До участі в проекті було не легко долучитись. Якщо людина не мала відповідної освіти, то автоматично вона ставала неважливою і непотрібною, бо не могла принести жодної користі Сектору Котомізації.

Котоми мали велику перевагу перед іншими. Попри те, що вигляд в них був, як у звичайної людини, шкіра Котом не боялася сонячного світла. На відміну від інших. Звичайні ж люди могли вийти на вулицю лише в спеціальних кріо-костюмах. Адже там, на свіжому повітрі, температура сягала +70 С. А на залишках екваторійських континентів, які вже давно вважаються непридатними до життя, майже +90 С. До їх числа входили колишні Африка, Австралія та Південна Америка.

Раніше Касто був говірким і веселим, а зараз сидів, як паралізований. Анук дивилась на нього і не могла повірити в те, що більше не зможе поговорити з другом про звичайні дрібниці. До цього дня жінка провела вже понад сто процедур, але тільки сьогодні відчула, що її по справжньому хвилює те, чим вона займається.

Анук було хотіла сказати щось колишньому другу, та до палати посткотомізації увійшла темношкіра молода жінка в білому медичному халаті. Це була Мара – перевірчий біоінженер Євразійського Континентального Сектору Котомізації. Своячка Анук.

Вона привіталася і жестом руки вказала Анук на двері, які вели до Кімнати Світла. Це була кімната в якій тестували на сприйняття сонячного проміння всіх новостворених Котом. Анук мовчки взяла Касто за гарячу руку і підвела його до дверей.

– Зачекай, – зупинила вона чоловіка перед входом до Кімнати Світла. Попорпавшись у своїй кишені, Анук дістала з неї окуляри. Швидко, щоб не відбирати зайвого часу, протерла їх подолом білого халата та одягла на обличчя Касто. Окуляри належали йому. Він перебував в стані адаптації, тому ніяк не відреагував на її жест.

Анук зачинила двері за Касто і стала поряд з Марою. Перед ними з'явилася реалістична голограма. Тільки так вони могли слідкувати за тим, що за мить буде відбуватись з чоловіком в Кімнаті Світла.

Кімната Світла являла собою невеличке темне приміщення в яке не проникав жоден промінь сонця. Та тільки до тих пір, поки не почнеться тестування. В цей момент заслінки поступово почали підніматися і кімнату заливало пекуче сяйво.

Завжди був відсоток похибок і деякі Котоми не проходили тест, а просто вмирали в цих кімнатах від палючого сонця. Усе відбувалося так, ніби звичайна людина вийшла без кріо-костюму на відкритий простір.

Та Касто впорався. Він більше не відчував дій високої температури на свій організм. Приклавши руку до скляної стінки він дивився на пустелю. Перед очима була порожня земля чорно–коричневого кольору. Вона плила і вигиналась, наче змій. Та не від затуманеного розуму, а від температури повітря назовні.

– Вони йому більше не потрібні, – скупо посміхнулася Мара.

– Що? – Анук не зрозуміла, що саме Мара мала на увазі.

– Окуляри йому більше ні до чого, – скупо перефразувала Мара.

Анук весь час тестування дивилась не на Касто, а на Мару. Жінка вже давно помітила, як її своячка реагує на проходження тестів в Кімнаті Світла. Коли в ній з'являвся черговий піддослідний, Мара насторожено і з надією вдивлялася в Котому. А після вдалого проходження тесту, на її обличчі з'являлася ледь помітна посмішка і вираз обличчя ставав спокійним. Анук не розуміла, чи то Мара турбується так за кожного, чи має якісь свої особисті інтереси? У всякому випадку така реакція їй здавалася дивною.

– Можливо ти передумаєш? – Мара повернулася до своячки й прошепотіла так, щоб це почула лише Анук.

– Маро, ні! Ти знаєш, що я не вірю в такий порятунок. Я зробила точно з сотню цих процедур. Я все частіше задумуюсь над тим, що вони перестають бути людьми. Лише зовні. Вони вже не люди. Вони – раби. Я повинна спробувати. Я вірю Беку. Ти знаєш, що можеш піти з нами. І, по правді сказати, я не розумію чому ти відмовляєшся? – шепотіла Анук.

Мара знала про плани Анук. Знала про те, що Анук не прийде на планову Котомізацію, а спробує дістатись Абійського континенту, щоб зустрітись з її братом Беком. Мара не була такою ж сміливою і в деякі моменти її це виводило з рівноваги, вона починала відчувати ненависть до Анук.

– Анук, я – не ти, – вона на мить замовкла. – Я знаю, що вони не мають власної свідомості.

– Мара, як ти можеш?! А як же твоя сім'я? Я довго над цим думала і знаєш… Ми з тобою не завжди ладнаємо, але я дружина твого брата і ми, типу, рідня… А я не хочу, щоб з моєю ріднею сталося щось погане. А це, між іншим, і є тим поганим, що може статися. Віддай мені хоча б доньку. Ти ж знаєш, що після вашої з Тігулом Котомізації, Саю відправлять на вертикальні ферми до кліматичних переселенців. Їй всього вісім років, – Анук взяла Мару за плече, намагаючись викликати в родички хоч якісь емоції, та Мара лише відвернулась.

– Годі, Анук. Якщо ти віриш в те, що зможеш дістатись Абійського континенту і знову зустрітись з Беком, то я в це не вірю. Ви загинете разом з Хітоном. А йому всього дванадцять. Ти знаєш, що процедура обов'язкова для мене. Це – оптимальний вихід, щоб я, Тігул і Сая могли жити на цій клятій планеті, яка хоче нас усіх підсмажити. Я тебе прикрию, але не більше, – Мара повернулась до Анук спиною і потягнулась до кнопки на пульту керування. В Кімнаті Світла почали опускатись сонцезахисні заслінки.

– А як же Сая? Її віддадуть?Ти ж так про неї мріяла, Маро, – очі Анук стали мокрими від сліз, які вона ледь стримувала.

– Саї підберуть іншу сім'ю. Поки вона не отримає освіту і не почне самостійно працювати в Секторі Котомізації, – твердо відповіла Мара.

– Маро, ти ж знаєш, що ніхто її не віддасть в іншу сім'ю. Всі хочуть лише немовлят. Восьмирічна дівчинка вже завелика, щоб її хтось забрав до себе, – остовпіла Анук та Мара ніби навмисно відмовлялась її розуміти.

– Забери його і досить намагатися маніпулювати мною. Як ти вже сказала, ми – рідня яка не яка і я тебе вже добре знаю, – Мара кивнула підборіддям в сторону дверей, які вели до Кімнати Світла і дала зрозуміти Анук, що їй час зайнятися своїми прямими обов'язками.

Це означало, що розмова закінчена. Анук ніколи відкрито не перечила Марі, бо та відрізнялась складним характером і інколи, вибухаючи в істериці, звичайні речі сприймала занадто емоційно. Тому жінка мовчки виконала наказ і вивела піддослідного Касто з Кімнати Світла.

Анук знала, що через тиждень Мара пройде Котомізацію. Її чоловік Тігул також, бо працює генетиком в цьому ж Секторі. Анук чекала така ж доля. Для освічених людей, працівників Сектору Котомізаціїї – це було обов'язково. Незгодних чекала смерть, а їх непотрібних дітей переміщали на вертикальні ферми до кліматичних переселенців. Ніхто не хотів дорослих дітей у свої сім'ї. Всі хотіли немовлят, від народження. Бо діти коштували шалених грошей, а за втрачені роки батьківського щастя, знижку не давали.

Кліматичні переселенці були найбіднішим населенням на Євразійському континенті. Люди, що врятувалися з тих земель, які були затоплені та підсмажені палючим сонцем. В них нічого не було. Вони проживали на вертикальних фермах і працювали за їжу та азот для своїх кріо-костюмів.

Та Анук не могла погодитись добровільно на цю процедуру, бо мала надію на інший порятунок. Стати людською подобою і забути про своє справжнє життя? Ні! Вона була віддана своїй сім'ї до кінця.

Бек був її чоловіком, братом Мари та інженером ядерних технологій. Вони не бачились вже три роки. Тут він був у розшуку за те, що відмовився займатись Котомізацією. Та Анук знала, що він переховується на Абійському континенті, який знаходився надто далеко, щоб до нього було легко дістатись. Та і не був Бек надто цінним співробітником, за ким потрібно було посилати цілу армію чи найманих головорізів. Інша справа Анук. Вона була у своєму роді вундеркіндом біотехнологій, тому після втечі Бека, Сектор Котомізації зосередився на спостереженні за біоінженеркою, яка була ціннішою від свого чоловіка–зрадника.

Ще пів року назад Анук не розуміла як жити далі та одного дня знайшла записку у своїх особистих речах. Звичайну. На папері. Написану кульковою ручкою. І тоді вона знову почала жити й радіти. Бо то був почерк її коханого Бека. Він написав, що за ними з Хітоном прийдуть і доставлять їх до Абійського континенту. Довгих два з половиною роки після втечі Бека, Анук не отримувала від нього жодної вісточки. Інколи вона думала, що він не дістався до Абійського континенту і загинув. Потім проганяла страшні думки й вмовляла себе вірити в краще. Інколи ця віра переходила у відчай, бо думки про те, що Бек просто забув про неї з сином, знищували цю віру, як сонячні промені Землю.

Вже через шість днів за ними прийдуть. Анук розповіла про це Марі, бо хотіла врятувати їх, а особливо маленьку Саю. Та Мара сприйняла пропозицію в штики, хоч і сказала, що не видасть план Анук.

Анук вирішила тікати від системи вдвох зі своїм сином Хітоном.

– Ти – молодець! У нас все вийшло, – нахилилась над Касто Мара. Він сидів нерухомо на своєму ліжку з затуманеним поглядом.

– Анук, закінчуй з ним і можеш бути вільна, – Мара перевела погляд на своячку.

В її очах Анук не побачила радості. Чим ближче до дня втечі Анук, Мара ставала сумнішою. Анук надіялася, що Мара передумає і втече з нею, або хоча б віддасть Саю. Та Мара була невблаганною.

День добігав кінця. Жінка стояла в роздягальні й крутила в руці литу коробку хромованого кольору. Вона відкрила її та почала поступово діставати її вміст. Це були контактні точки кріо-костюму. Вони мали вигляд круглих кульок. Дві з яких Анук вставила у свої вуха, ще два в обидві ніздрі. Після дістала з коробки капу, яку міцно обійняла зубами та окуляри, куди ж без них. Браслет на її зап'ясті, більше схожий на широкий наручник, почав мигати зеленим. На ньому була всього одна кнопка. Натиснувши її, Анук обволік кріо–костюм новітнього зразка. Такими костюмами забезпечувались лише працівники, які займаються котомізацією. І тільки для того, щоб переміщатися на роботу та у зворотному напрямку. Для повсякденного життя Анук мала інший кріо–костюм, більш застарілий. Як скафандр, який ще потрібно було мати сили, щоб натягнути на себе. Вона сіла в капсулу ліфта і виїхала на вулицю. Це було обов'язковою умовою для пересування при такій температурі. Та тільки для людей, бо Котоми не сприймали жару цього пекла. Вони й самі палали. Їх звичайна температура тіла піднімалася до 70 С. Білок в їхньому організмі більше не звертався і вони не вмирали від сонячних променів, не отримували опіків. Зовні на Анук чекав спеціальний автомобіль. Ще мить і вона буде вдома. Поряд з сином.

Дорога додому займала десь пів години. За вікном флаймобіля, більше схожого на ілюмінатор, завжди був однаковий пейзаж. Чорно-коричневі краєвиди розкинулись на багато кілометрів. Де-не-де виднілись однакові будинки без вікон. Як маленькі, однокімнатні коробочки. Але для жителів Євразійського Континентального Сектору Котомізації це було звичайним видовищем. Ці люди не бачили нічого, крім цієї нескінченної пустелі.

Єдиною красою, яка завжди милувала око і ніколи не повторювалася, було нічне сяйво на небі. Кожної ночі воно грайливо переливалося на небі, ніби витанцьовувало під якусь свою музику, яку чує лише воно. Неперевершене, але оманливе видовище, яке насправді не обіцяло нічого хорошого. Сяйво на небі лиш нагадувало про те, що в планети більше немає атмосфери, яка би захистила її жителів від радіоактивних сонячних променів.

Флаймобіль пересувався надто тихо, тому Анук завжди відводила ці пів години тиші для своїх думок. Останнім часом, в ці моменти, вона постійно прокручувала в голові план втечі й це завжди підіймало їй настрій. Вона мріяла про нове життя.

2020 рік

Ліда вилетіла з кабінету головного бухгалтера і попрямувала до свого робочого місця. В кабінеті все так же само сиділи безликі й безмовні працівники. Вони навіть не звернули увагу на те, що увійшла Ліда. Дівчині тиждень тому виповнилося тридцять років. Своє День Народження вона збиралася відсвяткувати в кругу сім'ї, в селі з мамою, але керівництво сказало, щоб вона вийшла на роботу. Того дня в офісі її ніхто не привітав зі святом. Своє тридцятиріччя вона провела на робочому місці з ранку до вечора, а вдома скромно повечерявши, лягла спати. Корпоративної культури не було, так само як і колективу.

Зарплату в черговий раз не захотіли виплачувати. Тому Ліда вчинила скандал директору і головному бухгалтеру. Після такого відношення її бісило в цьому офісі все і всі, тому вона мовчки вимкнула робочий ноутбук, склала всі свої речі до жіночої сумки, яка на щастя була чималою, ще раз озирнулася по сторонах. Перевірила чи нічого не забула, встала й вийшла з думкою про те, що більше ніколи не повернеться до цього офісу.

Дівчина твердо вирішила відкрити свою справу, так вже їй набридло гнути спину на безмозких ідіотів, якими вона їх вважала. І в неї було навіть кілька планів, які потрібно було добре обдумати й проаналізувати.

Того вечора перший раз за кілька місяців вона перебувала в піднесеному настрої. Але мама в телефонній розмові все ж зазначила, що високосні роки, яким був саме прийдешній рік, завжди важкі. І навела в приклад, як початок чогось лихого, тотальні пожежі в Австралії, Канаді та Російській Федерації, що випалювали все і всіх на своєму шляху наприкінці 2019 року. Ліда, бувши прогресивною молодою людиною, звісно ж не вірила у всякі пророцтва та кару з неба, але з ввічливості завжди слухала та інколи навіть підтримувала розмову про всі конспірологічні теорії, які їй розповідала матуся.

***

– Ліда, привіт.

– Привіт, мамо.

– Як справи? Ти вже кілька тижнів вдома? Як просувається оформлення документів?

– Мамо, все за планом. Через тиждень вже буде відкритий ФОП і можна буде працювати.

– Ліда, я сьогодні дивилася новини по телевізору. Так там сказали, що в Китаї епідемія, – голос мами прозвучав занепокоєно.

– Мама, яка епідемія? – ледь приховуючи роздратування, запитала Ліда. Вона розуміла, що є така проблема, але їй було, м'яко кажучи, зараз не до цього.

– Та, пам'ятаєш, я тобі казала, що в Китаї знайшли якийсь новий вірус. А ти мені ще казала, що то все дурниці. Так от у них почалася епідемія.

– А, я пригадую. Мамо, де ми, а де Китай, – заспокоїла дівчина маму.

***

– Привіт, мамо, – сьогодні Ліда була налаштована не так скептично до теми нового вірусу та епідемії в Азії, як кілька тижнів тому, коли відчувала роздратування від обговорення з мамою цієї теми.

– Привіт, ну що там кажуть? – в голосі мами Ліда чула занепокоєння, але по правді кажучи вона чула його там завжди. Мама завжди про все турбувалася й сприймала близько до серця.

– В Китаї дуже серйозно все. Там багатомільйонні міста закрили на карантин, жителям заборонено виходити з будинків, а на вулицях все дезінфікують, – Ліда ділилася останніми новинами, які прочитала в інтернеті. Вона їх переказувала тому що мама не вміла користуватись інтернетом, а новини про світ отримувала лише зі старенького телевізора.

– Це дуже сумно і страшно, – відповіла мама.

– Мамо, там медики в протичумних костюмах ходять. Кажуть, що він швидко поширюється і від нього немає вакцини чи ліків.

– Так, я чула.

– Зараз тільки початок лютого, а в них вже десятки тисяч хворих. Багато хто каже, що це просто грип, але я не впевнена.

– Дочка, ну правди ж ніхто не скаже. Можливо, дійсно просто як грип? – здавалося, що мама сама в це не вірить.

– Не знаю, мамо, не знаю…

***

– Мамо, привіт. Послухай, він розповсюджується по всьому світу і мене це, якщо чесно, трохи лякає. Ще тільки лютий, а епідемія починається в Європі.

– Так, доню, я також дивлюся новини й диву даюся. Як так може бути?

***

Ліда дістала з запиленої полки книжної шафи такий же самий запилений блокнот. Вона любила всякі різні блокноти, а в дитинстві мріяла написати свою власну книгу. Та завжди чогось не вистачало. То сюжету сильного, такого, який би міг за душу взяти, то часу вільного, то лінь перемагала над усіма талантами дівчини. Та і сьогодні вона дістала блокнот не для того, щоб написати свій бестселер. Знову був не час.

Вона здмухнула з обкладинки пил, сіла за письмовий стіл, взяла до рук ручку з чорним чорнилом (вона їх особливо любила, більше ніж з синіми) і почала писати, виводячи кожну букву так старанно, що можна було подумати про участь в конкурсі по каліграфії.

“Щоденник”, – вивела на титульній сторінці тендітна рука, що тримала ручку.

Ліда ніколи не вела щоденник. Вона завжди думала, що щоденники ведуть дурні дівчата, які корчать з себе принцес. А себе до їх числа вона не відносила, бо не було у неї тієї нахабної впевненості в собі, як у деяких дівчат. Ліда була скромною дівчинкою в дитинстві. Такою скромною, що боялася підійти й познайомитись з іншими дітьми, а познайомившись відчувала дикий дискомфорт, бо не розуміла про що з ними говорити. Це стосувалося як дівчат, так і хлопців. Вже потім, коли стала дорослою, вона тренувала себе підсвідомо і таки навчилася заводити нові знайомства, навіть стала відчувати себе розкуто в присутності незнайомих людей, але нахабності так і не навчилася.

“Стає страшно! Сьогодні останній тиждень березня 2020 року. Китайська епідемія переросла в офіційну пандемію. Вірусом заражені майже всі країни світу. Так кажуть і я цьому вірю. Бо ті країни, які ще офіційно не підтвердили зафіксовані випадки інфікування, скоріше за все просто погано діагностують хворобу.

Весь світ пішов на карантин. Життя зупинилося на всій планеті. Новим епіцентром стала Європа, а найбільше страждає Італія, Америка, Іспанія, Франція. Там помирають тисячі людей за добу.

На сьогодні офіційно 500000 заражених і понад 21000 мертвих по всьому світу.

Медична система жодної країни не справляється. Не вистачає ресурсів. Лікарі вимушені обирати більш перспективних пацієнтів, яких вони будуть лікувати.

Люди всього світу сидять вдома і виходять лише за нагальної потреби раз в кілька днів купити їжі чи ліків. Дорослі не ходять на роботу, бо нічого не працює крім лікарень, продуктових магазинів, аптек та поліціянтів, а діти не відвідують навчальні заклади – навчаються дистанційно.

Наша країна вже два тижні на карантині. Кілька днів тому, влада оголосила, що карантин продовжили до кінця квітня 2020 року. Але всі думають інакше. Скоріше за все його продовжать ще щонайменше на місяць. Кажуть, що наша країна ще не увійшла в піковий період пандемії.

Та в Китаї вже епідемія пішла на спад і вони починають скасовувати карантин, але все-одно кожного дня реєструють 20–50 нових інфікованих. Та тепер для них це незначні цифри. Китай пройшов пік епідемії, тому будемо надіятися на краще.”