Землі меча та магії. Ліс. Книга 1

Глава 1

Від автора

Протягом книги я буду надавати деякі пояснення та підказки для вас, шановні читачі. Вони, підказки, будуть виділені отаким от курсивом.

Світ “Ліс” практично повністю покритий лісом. Майже в усіх місцях шар, утворений з відпавших гілок, листя, сміття, пилу, мілких часток грунту, нанесеного вітром, а подекуди і штучно утворений та підтримуваний, спирається на верхні гілки дерев, створює, таким чином, суцільну рівнину. Тут ростуть рослини, які полюбляють світло, мешкає переважна більшість тварин та птахів, та ті розумні раси, що призвичаїлися саме до цих умов існування. Це - Верхній Ліс.

На противагу йому, так званий Нижній Ліс, це царство суцільної темряви, вологого та теплого повітря. Тут ростуть переважно мхи, гриби, деяких рослин, які, зазвичай паразитують на стволах та корінні дерев-опор. Місцеві тварини користуються нюхом, слухом та тепловим зором. І хоча вони мають уявлення про сонячне світло, яке можуть побачити або відчути, якщо шар поверхні Верхнього Лісу буде штучно прорваний, або взагалі відсутній, наприклад, над великими річками, озерами та інше, вони уникають його. Серед них зустрічаються справжні потвори, які тільки й могли зберегтися та вижити у подібних умовах.

Під землею складна система печер, пустот, каверн, щілин. Це - Підзем’я, царство рослин та тварин, які ніколи не бачили світла.

Окремої згадки заслуговує підводний світ, або Підмор’є. Воно нічим не відрізняється від звичного нам підводного світу, за виключенням того, що мешканці Верхнього Лісу вважають його вигаданим, оскільки вони майже не контактують з великими водними просторами.

Тепер розглянемо трохи більш детально кожен з вищезгаданих “рівнів”.

Верхній Ліс та його опора

Уявіть собі стародавній грецький храм з колонами, на які зверху покладено не окремі блоки, а повноцінну плиту, розміром на весь поверх. Середня відстань між колонами - від п’ятнадцяти до двадцяти метрів.

Уявили? А тепер погодьтесь з тим, що ці колони не кам’яні, а є живими, товстими, довжелезними та міцними деревами, які поєднують в собі риси та якості секвої, баобабу, сосни та залізного дерева, та мають назву секвобаби.

Від секвої - висота, яка для дорослого дерева дорівнює від ста до ста п’ятидесяти метрів.

Від баобабу - товстий ствол, діаметр якого місцями дорівнює десяти, а іноді і більше, метрів.

Від залізного дерева - міцність деревини, яка утримує на собі вагу всього, що розташовано там, зверху, на верхньому рівні, який ще називають Верхнім Лісом.

Від сосни - рівний ствол, абсолютно всі гілки на якому зростають лише у кроні. Саме вони, сплітаючись у єдиний покров, і утворюють основу для Верхнього Лісу. Ці гілки називають “опорними” або “несучими”.

Звісно, що самі гілки не в змозі створити повноцінний шар, який стане основою для життя інших рослин та тварин. З часом, на це переплетення вітер наносить пил, мілки частки грунту, які ущільнюючись, утворюють повноцінний грунт.

Зрозуміло, що цей щільний шар не пропускає сонячне світло вниз, в Нижній Ліс, де майже завжди панує цілковита темрява, сповнена важкого, вологого та теплого повітря. Майже, тому що, наприклад, річки та озера, провалля, розщілини - все це не накрито суцільним покровом Верхнього Лісу, та являє собою умовно кажучи, ті самі розщілини в шарі грунту, з високими вертикальними стінами, утвореними стволами секвобабів.

Стволи секвобабів є доволі ціною експортною продукцією для інших світів, де вони використовуються при будівництві великих храмів, замків та інших велетенських будов.

Дерева, що зростають у Верхньому Лісі, є майже повним аналогом земної бальси, надлегкої та достатньо твердої деревини. Їх коріння росте не дуже глибоко, але дуже широко, іноді вступаючи в симбіоз зі стволами секвобабів, отримуючи від них необхідні мінеральні речовини, та займаючись фотосинтезом “за двох”. Сама деревина також високо цінується в інших світах. Абсолютно всі кораблі світлих ельфів побудовані саме з неї, за рахунок чого вони й мають свою легендарну швидкість та легкість. Трави та кущі нічим не відрізняються від своїх сородичів з інших світів.

Птахи також не мають якоїсь помітної відмінності.

А от тварини, навпаки, відрізняються в першу чергу будовою свого скелета, який складається з пустотілих, трубчатих кісток. Широкі лапи з дуже цупкими кігтями, легке, піжаре тіло, тварини Верхнього Лісу не мають жодної уяви, що таке жирові відкладини, неймовірна стрибучість та вправність - ось їх виразні риси.

Має сенс звернути окрему увагу на шахти корисних копалин, які зазвичай об’єднують єдиним терміном “ресурси”.

На відміну, від звичайних шахт, шахти Верхнього Лісу є або квітником над окремим стовбуром секвобаби, або майстернею по видобуванню соку зі стовбура.

Квіти, що ростуть з гілок секвобаби, кожного ранку матимуть всередині або кристал, або краплю ртуті, або пилок сірки, або гроно дорогоцінних камінців.

Краплі соку, що виступатимуть та застигатимуть на розрізі стовбура, будуть або каменем, або рудою якогось з металів, заліза, срібла, міді, золота, міфріла тощо.

Перенос, підсадка, самостійне виведення таких дерев неможливе, оскільки вони спроможні давати подібний “врожай”, лише за умови, що зростають на родовищі відповідного “ресурсу”.

У випадку готовності йти на ризик, мешканці Верхнього Лісу можуть прорубати постійну дірку в кроні, побудувати підйомник та заснувати шахту біля коріння такого дерева, подвоївши, таким чином видобуток ресурсу, але…

Магія майже не має якихось відмінностей у порівнянні із використанням її в інших місцях, за винятком того факту, що Некромантія отримує п’ятидесятивідсотковий штраф на підйом свіжих мерців та скелетів, оскільки гілки та коріння дерев дуже швидко розкладають тіла. Підйом давніх трупів - неможливий взагалі.

Магія Природи має двадцятип’ятивідсотковий бонус на силу заклять та чар, та таку саму економію по використанню мани на створення самих заклять та чар.

Магія Вогню ослаблена на ті самі двадцять п’ять відсотків, оскільки Ліс опирається відкритому вогню.

Нижній Ліс

Як було сказано раніше, Нижній Ліс, це царство темряви, вологого, душного повітря, які лише подекуди пробиті промінцями світла, що надходить у дірки, отвори, або розриви у шарі грунту Верхнього Лісу.

Представник флори Нижнього Лісу здатний вижити майже у будь-яких умовах, аби було до кого присмоктатися для отримання живильних соків. Паразит, що мешкає на стовбурі Секвобабу-господаря, сам може бути господарем для більш мілкого паразита. Який в свою чергу…

Деякі дослідники запевняють, що знаходили істот, схожих на корів, в яких на шкірі ріс мох. У ті часи, коли носій не міг знайти харчування, він вивертав голову та об’їдав свої бока, вилизуючи їх до гладесенької шкіри.

Переважна більшість тварин, які не мають жодних обмежень по вазі, мають міцні, важкі, суцільні кістки та цілі гори м’язів, або навпаки, покриті щільним та міцним панцирем. І хоча це виглядає дивним, оскільки кормова база Нижнього Лісу виглядає дуже бідною, але саме тут зустрічаються справжні велетні. Кажуть, що саме тут можна зустріти Махайрода…

Птахів немає, хоча зустрічаються летючі миші.

Некромантія має п’ятидесятивідсотковий бонус, який виражений у відповідному зменшенні витрат мани на створення чар та заклять.

Магія Вогню ослаблена на двадцять п’ять відсотків, оскільки Ліс опирається відкритому вогню.

Підзем’я

На відміну від обох Лісів, Підзем’я не можна вважати або розглядати як єдиний суцільний світ. Це багато печер, каверн, пустот, щілин та інших отворів у скелястій основі цього світу. Можливо, вони всі об’єднані між собою проходами та розщілинами, можливо ні - ніхто не дослідив Підзем’я достатньо достеменно, щоб надати відповідь на це питання.

Флора Підзем’я ще більш одноманітна та бідна. Декілька видів лишайників, мха та грибів - ось і все, що можна зустріти на переважній більшості просторів підземних печер. Але, це якщо не брати до уваги то різномаїття, що вивели у своїх біолабораторіях темні ельфи та гноми. Втім, як і у випадку з географією Підзем’я, інформація про результати діяльності згаданих рас недоступна.

Тварини дуже рідкі. В переважній більшості, підземні простори населені плазунами або представниками різноманітних сімейств комах.

На відміну від представників розумних рас Нижнього Лісу, які при потраплянні під сонячне проміння, відчувають доволі сильний дискомфорт, який, тим не менш, можна побороти, звикши до нього, мешканці Підзем’я отримують вельми чутливі опіки шкіри та можуть втратити зір. Період адаптації складає не лічені години, а буде тягнутися днями.

Підмор’є

Як і було згадано вище, воно майже нічим не відрізняється від звичного нам підводного світу.

Звичайні риби, звичайні рослини, водорості.

Трохи географії

Практично вся суша цього світу являє собою рівнину, вкриту Нижнім Лісом. Виключення складають:

- береги морів та океанів, де Нижній Ліс спочатку перетворюється на звичайний ліс, при цьому, зрозуміло, Верхній Ліс зникає, а далі на звичайну рівнину або степ.

- річки та озера, де Нижній Ліс зазвичай підходить майже до самого берега. Над водою Верхній Ліс обривається, утворюючи на своєму рівні прірву.

- вихід на поверхню скельних порід, які йдуть далі вверх, протикаючи шар Верхнього Лісу. Це єдиний випадок, коли мешканці Верхнього Лісу напряму контактують зі справжнім грунтом.

Глава 2

- … І нарешті, рівняйсь! Струнко! Слухайте мене, новачки. Сьогодні ваше навчання дійшло до кінця, тож ви відправляєтеся у своє перше справжнє патрулювання. Дуже сподіваюсь, що все, що вам намагалися вбити у ваші пусті голови, там якось затрималося, та ви зможете цим скористатися. Тому зараз кожен з вас йде до того зі старших солдатів, до кого вас прикріпили. Не зганьбіть нашу славетну Казарму! Вільно, розійтись!

Навіщо було так кричати? Таке, як капітан вважає нас усіх глухими. Втім, яка мені різниця, що там верзе НПС? Все, ввідний інструктаж нового гравця завершено, можно починати грати.

Озираюсь навкруги в пошуках підказки, яка б допомогла мені-гравцю, визначити, який саме з оточуючих солдат є тим, кого “закріпили” за мною Точніше було б сказати навпаки, то мене прикріпили до нього, але… У справжньому житті воно так і було б. У грі все обертається навколо задоволення гравця, тож… Ось, це мій “старший”.

Підходжу до кремезного, вусатого солдата, який порожнім поглядом дивиться перед собою.

НПС - Non player Character, не ігровий персонаж, моб. Тобто персонаж, яким керує не Гравець, а Штучний Інтелект (ШІ).

- Привіт, я…

- Закрий пельку, юначе. Мені байдуже, як тебе звати, тому що я вже втомився вас запам’ятовувати. Я зватиму тебе “Малий”, а ти будеш звертатися до мене “пане Сержанте”. Все зрозуміло?

Я відкриваю параметри персонажу, що стоїть переді мною. Згідно до прочитаних на форумах мануалів та підказов бувалих гравців, ось зараз в мене є можливість обрати подальшу лінію розвитку стосунків.

Якщо прийняти запропоновану “паном сержантом”, він ставитиметься до мене як до слухняного підлеглого, яким можна крутити, як завгодно, доручаючи все підряд. Від купівлі припасів, до збору палатки на місці ночівлі. З іншого боку, за кожне виконане доручення я отримуватиму трохи більше балів досвіду, так званих ХР, експи.

ХР - eXperience Point, очки досвіду. Одиниці, якими вимірюється розвиток персонажів. При наборі певної кількості ХР, персонаж переходить на, або отримує, наступний рівень розвитку, що надає можливості отримати додаткову одиничку до Параметрів персонажу, та вивчити чергове Вміння.

Якщо ж зараз скористатися отриманою з параметрів інформацією, та звернутися до старшого за його ім’ям, ставлення до мене буде більш “людяним”, хоча він вважатиме мене таким, якого ще треба “дресирувати” для досягнення потрібного рівня дисципліни. Що, відповідно, проявиться у наданні іноді безглуздих доручень або завдань. Так-так, сумнозвісні “впав-віджався” та інше.

Але… Як завжди, у всьому є своє “але”. Але, саме другий варіант розвитку відносин з “паном сержантом” відкриває можливість отримувати від нього якусь додаткову інформацію у вигляді спогадів, пліток, або прояву балакучості.

Тому…

- Так, пане Вільм.

Вільм, старший сержант, НПС. Рівень персонажу - 10. Клас персонажу - Воїн.

Рівень довіри - нейтральний, 0 пунктів

Вміння - приховано, навички - приховано. Для отримання доступу до більш детальної інформації про персонажа, необхідно підняти рівень “довіри” до “дружні”

Ну, звісно, а чого ще можна було очікувати? Що НПС відразу буде налаштований до мене краще, аніж нейтрально?

Раптом, екран трохи сіпнувся. Що трапилось? А, сержант сунув мені по потилиці. Був би я у капсулі віртуальної присутності, відчув би удар, а так, лише шолом, який не передає відчуттів

- Малий, я тобі як сказав звертатися до мене?

- Дядьку Вільм, не бийтеся… - проскиглив я.

- Я - Сержант! - гримнув на мене той.

- Дя-ядечку… - знов потягнув я.

- Ех… - з розчаруванням зітхнув сержант. - Бачу, нещодавно тільки від мамки відірвався? То й звик, що навкруги тільки “дядечки” та “тітки”? Добре, тоді давай так, - голос Вільма трохи помʼякшав. - Упор лежачи, прийняти! Якщо відіжмешся десять разів, дозволю звертатися “пане Вільм”. Відіжмешся двадцять - “дядечко Вільм”. Ну а тридцять, звертатимешся до мене просто “дядько”. Пішов, я рахую! Один, два…

Хех… легко сказати, “віджимайся”. В реалі, я б може й виконав твоє завдання, але тут, на жаль, віртуальна реальність, і мої здібності чітко обмежені тими характеристиками, які я собі обрав на старті.

Через особливості стартового світу, обраного мною, Вправність мала найвищій пріоритет, тому в неї я вклав цілих двадцять стартових очок. В Силу я вклав трохи більше стандартної десятки - дванадцять. Магічні складові отримали по вісім. Відповідно, Витривалість в мене склала шість.

Для виконання поставленого завдання важлива була саме остання характеристика. Сила мені б допомогла, якби Вільм наказав віджиматися з якимось вантажем. Вправність - якби треба було перестрибнути щось, або ще щось…

Характеристики або Параметри - показують можливості персонажа у тих чи інших напрямках. Всього їх шість, порівну поділяються на два типи, фізичні та магічні. Сума фізичних характеристик, помножена на десять дорівнює кількості одиниць Здоров’я персонажу.

Сила - відповідає за здатність персонажа носити вантаж та взагалі, виконувати будь-які дії, пов’язані з фізичною силою. Також безпосередньо впливає на ту Шкоду, що її здатен завдати персонаж своїм ворогам. З Силою=1 персонаж ледь здатен повільно пересуватися повільним кроком та не здатен нести на собі щось більш важке, аніж власний одяг.

Вправність - впливає на здатність персонажа вправно виконувати будь-які дії. Ухилитися від удару, сплести щось, обережно пройти поміж інших персонажів, не зачепивши нікого, стрибнути, залізти по стіні або скелі та інше. З Вправністю=1 персонаж буде чиплятися за все, що стирчить, роняти все, що можна та не можна, та не зможе обережно покласти виделку на стіл щоб не брязнути нею.

Витривалість - демонструє здатність персонажу протягом певного часу взагалі виконувати будь-які дії, що потребують докладання зусиль. З Витривалістю=1 персонаж не спроможний йти швидше, аніж повільним кроком без того, щоб не впасти без тями. Спроба підняти будь-що призведе до задишки або запаморочення голови.

Сила магії - відповідає за силу ефекту чар. За величини СМ=1 магічна стріла скоріше полоскоче та розмішить ворога.

Стійкість до Відкату - після застосування чар, персонаж деякий час не здатен створювати нові. Цей параметр показує, наскільки швидко чарівник відновлюється. За СдВ=1 після виконання чар, персонаж скоріш за все, буде не здатен на магічні дії протягом багатьох годин.

Ментальна Витривалість - впливає на запас магічної енергії, мани. За МВ=1 мани не вистачить на будь-які чари. Помножена на десять дорівнює кількості мани персонажу.

- Двадцать сі-ім, двадцять ві-ісі-ім, Два-адця-ять де-е-е-евʼя-я-ять…

Все. Полоска, яка відображала запас моєї витривалості, і яка блимала останні декілька разів віджимань, обнулилася, та стала сірою, символізуючи, що я вичерпав свій запас можливостей, і нічого не зможу робити найближчі декілька хвилин.

Земля раптом миттєво наблизилася до мого обличчя, а показник Здоровʼя блимнув, трохи зменшившись, відобразивши таким чином отримані мною пошкодження.

- Ну-ну, хлопче, вставай… - почув я над вухом голос Вільма, відзначивши, що його інтонація змінилася з нейтральною до співчутливої. - Нічого смертельного не сталося. Ну, гепнувся обличчям, бува. Сильно забився?

- Шрами прикрашають чоловіка! - гордо промовив я. Точніш, я хотів промовити це гордо, але насправді, скоріш прохрипів. Або пробелькотів.

- Що-що? Шрами? Вони прикрашають чоловіка лише за умови, що знаходяться на тілах його ворогів! - сказав, як відрізав, Вільм. - Якщо на тобі є шрами, це позначає, що ти слабкий, і тебе змогли “дістати” зброєю. Нічого, я швидко вибʼю з тебе цю дурість.

Поки він все це промовляв, я сидів на землі, піднятий та притримуваний його рукою. Часу, щоб повністю відновитись, мені звісно не вистачило, але показник Витривалості змінив колір з сірого на червоний, та заблимав, попереджаючи мене, що запасу залишилося критично мало. Якщо прямо зараз не бігти нікуди стрімголов, або не почати знов займатися фізичними вправами, то…

- Так, Малий, давай, вставай, та йди за своїми речами. Та поквапся, вже й так скільки часу даремно витратили!

- Тож, як мені до Вас звертатися? - повільно, щоб раптом знову не обнулити свою Витривалість, піднімаючись з землі, спитав я.

- Ну-у… домовлялися як? Якщо тридцять раз відіжмешся, то “дядько”. А ти зробив лише двадцять девʼять, тому…

- Дядько Вільм. - шанобливо схилив голову я.

- Отож бо! - повчальним жестом підняв вказівний палець вгору той. - Марш за речами!

- Вільм, та пожалій хлопця. Зарахуй ти йому тридцятий раз, намагався ж. Мій, он, взагалі, разу не зробив, і пересувається, як я не знаю, хто. - вступився за мене ще один досвідчений солдат, що стояв неподалік. Озирнувшись навкруги, я зрозумів, що довкола зібралося доволі багацько “наставників”. Переважна більшість… та що там казати, всі вони, окрім цих двох, вже позбулися своїх новачків, і лише я, та ще той хлопець, сиділи на землі біля ніг своїх наставників.

- Що, Левко, знов? - спитав “заступника” Вільм.

- Угу… - відповів той.

На цей час я вже підвівся і збирався йти до казарм, коли той, кого Вільм назвав Левком, обізвався до мене.

- Чув, хлопче, візьми з собою й мого. Може швидше сходите.

- Давай. Допомогти товаришу - перше діло. - погодився Вільм.

Я протягнув руку новачку, що сидів на землі, одночасно відкриваючи опис його персонажу. Отакої! Та це ж Гравець! Такий самий, як і я. Звісно, що рівень стосунків в нас був “нейтральний”, але за правилами гри, подивитися характеристики іншого Гравця, я мав можливість лише з його дозволу.

- Вставай, пішли. Як тебе хоч звати?

- Тімоф… ой, цей, той, як його… Всеспопеляючий Каратель 1279. - відповів той.

- Що трапилося?

- Та я щось сам не дуже зрозумів. На форумі казали, що для того, щоб були кращі стосунки з наставником, треба відразу запропонувати йому більш панібратське звернення, аніж він навʼязує. Ну, далі все було очікувано, хочеш так звертатися, доведи, що заслуговуєш.

- І?

- Що “і?”. Почав віджиматися, та на першому разі й впав обличчям у землю. Он, досі кров йде. Ще й здоровʼя просіло так помітно!

- Помітно? Та скільки ж в тебе його, того Здоровʼя? - спитав я, вже починаючи розуміти, що сталося.

- Тридцять одиниць! - гордо промовив той.

- Тоді я розумію, як ти розподілив стати по характеристиках… фізичні по одиничці, і все в Магію?

- Ну звісно. А нащо воно там потрібно більше одинички? Проте, уявляєш, як я можу жахнути?

- Тільки ходити та робити будь-які фізичні вправи ти здатний як сторічний дідуган. - відповів я.

Навіть незважаючи, що через його повільну ходу та задишку, ми йшли наче два смажених равлики, двері Казарми опинилися перед нами.

- Давай, йди за своїми речами. - відправив я Тимофія до гуртожитку магів.

Назад я майже біг. Все ж таки, судячи з усього, мені вдалося підняти рівень наших відносин з Вільмом, тож я вже міг розраховувати на щось цікавеньке.

Але, тільки-но я підійшов до наших двох наставників, як обличчя озирнувшогося сержанта змінилося з спокійного на розлючене.

- А де Задохлик?

- Так я це… провів його до Казарм, а там поряд його гуртожиток був…

- А назад чому його не дочекався?

- Так цей, той… А навіщо він нам? Він же повільний…

- Та-ак… - ображено протягнув Левко. - То, виявляється, я даремно заступився за тебе? Сподівався, що ти розумієш правило щодо допомоги товаришу, а ти…

Та-ак… стоп. А це вже тягне на щось дуже цікаве. Судячи з усього, наші наставники встигли про щось домовитися. Скоріш за все, що йти на патрулювання ми будемо не двійками, а підемо вчотирьох. Ще й маючи за плечима мага! А от це вже взагалі було б дуже й дуже добре.

- Так я той, зараз, миттю за ним збігаю! - відреагував я.

- Де тебе чорти носять? - накинувся я на Тіма, який тільки-но вийшов з дверей гуртожитку та повільно сунув у напрямку до наставників.

- Збирався. - огризнувся той. - Це ж вам, воїнам, збиратися, меча за пояс сунув і пішов. А мені, сумку з еліксирами збери, том Магії перевір, що туди попало… ти, мабуть, Магію собі взагалі не брав?

- Чому не брав, узяв. Але з моїми магічними характеристиками, це так, чхнути, щоб інших не заляпати, й усе.

- Отож! А я в тебе кину ту саму Магічну Стрілу, й усе. Скільки там в тебе Здоровʼя?

- Чотириста вісімдесят! - настала моя черга огризатися. - Поки ти в мене своїми Стрілами кидатимеш, я до тебе добіжу та забʼю мечем!

- Так не чесно! - ображено занив Тім. - Чому мені дало лише тридцять?

- Бо мануал треба читати, перед тим, як починати грати у гру. Бісять такі Гравці. Лізуть, не вивчивши бази, а потім ниють “те не так, і те не те”.

- Ще й щелепа болить досі… - буркнув Тім.

- Ти відчуваєш біль? Ти що, з капсули граєш?

- Угу… А ти - ні?

- Ні, я в шоломі. Капсула, то занадто дорого для мене.

- О, нарешті! Навіть сонце не встигло сісти! - зустріли нас наші наставники.

- Так, дивіться, - продовжив Вільм. - Ми з Левком домовилися, що краще та безпечніше буде йти не двома парами, а вчотирьох. Тим більш, що…

- В Задохлика неаби-які магічні здібності, я - Стрілець-лучник, а ви двоє - воїни. - завершив Левко.

- Не зрозумів, це він тебе Задохликом назвав? - пошепки перепитав Тім.

- Ні, тебе.

Так, якщо ми тепер один підрозділ, то бажано було б переглянути опис персонажа самого Левка.

Левко, сержант, НПС. Рівень персонажу - 10. Клас персонажу - Лучник.

Рівень довіри - нейтральний, відхилення +2 пункти до “дружні”

Вміння - приховано, навички - приховано. Для отримання доступу до більш детальної інформації про персонажа, необхідно підняти рівень “довіри” до “дружні”

Хм, два пункти довіри з Левком? Цікаво, за що? Треба буде глянути логи, як будемо йти. А що в мене з Вільмом? А, те саме, теж два пункти.

- Все, ми вже й так витратили достатньо часу. До міської брами, кроком руш! - як старший за званням, скомандував Вільм.

- Слухайте уважно, кажу один раз. Не зважаючи на те, що ви - новачки, та це ваш перший вихід, патрулюватимемо справжню ділянку. Тож, не дуркувати, та дивитися навкруги та, особливо, під ноги. Все зрозуміло?

- Так! - мало не дуетом відіповіли ми.

- Можна питання? - звернувся я.

- Можна знаєш кого за що? Задати питання питають дозволу. “Дозвольте питання”. Зрозумів?

- Так! Дозвольте питання?

- Дозволяю.

- Тож, як мені до Вас звертатися? - спитав я, вказуючи поглядом на Левка.

- Хех… “Дядько”. Левко просив за тебе. Сподобався ти йому.

- До речі, до мене також можеш звертатися “дядько”. - додав той.

- Так, а як ви розрізнятимете, коли я звернувся до кого з вас?

- Я ж казав, розумний хлопець! - посміхнувся Вільм до Левка.

- Коли ми обидва поряд, “дядько” та імʼя. Як на самоті, або в очі дивитимешся, просто “дядько”. А от ти, поки що, залишишся Малим.

- Дядько Левко, а чому я - Задо… - спробував спитати Тім.

- ПАНЕ СЕРЖАНТЕ! - гримнув у відповідь той так, що з найближчого куща знявся якийсь чорний птах, та злякано мокаючи, полетів геть. - Не заслужив ти на “дядьку”! Позорище, навіть одного разу не зміг віджатися!

- Що, Вільме, знову новачки тупі та задохлі? - зі злою посмішкою зустрів нас вартовий на бармі.

- Ти б краще помовчав би. - огризнувся мій наставник. - Сам взагалі, днями стоїш, наче стовбур. В тебе ноги ще рухаються, чи заклякли-задервʼяніли?

- Пішов ти… - вартовий лише трохи посунувся вбік, але я встиг помітити, що ноги в нього чомусь дійсно не гнулися.

- Дядьку Вільме, а що в вартового з ногами? Чому вони в нього не гнуться, наче насправді задеревʼянілі?

- Воно тобі треба? Собі під ноги дивись, щоб твої гнулися! - відрізав той.

- Чув, Вільме, не бісись. - встряг Левко. - Хлопець нормально спитав. Тим більше, що якщо розповісти, то хлопці знатимуть, чого треба остерігатися, тож будуть обережнішими.

- От ти й розкажи.

- Добре, якщо старший сержант наказав, розповім. Перше, хлопці, що вам розповідали по мету нашого патрулювання?

- Ну… е… що ми повинні відслідковувати будь-які прояви бажання мешканців Нижнього Лісу пролізти до нас, наверх. - Тім наче світився зсередини від того, що по-перше, випередив мене, по-друге, надав правильну відповідь на запитання.

- Добре, Задохлику. А ти що скажеш, Малий?

- Погоджусь з напарником. Оскільки з початку планувалося, що загін буде складатися лишень з двох, головне завдання загону, це слідкувати за місцевістю, та, у випадку виявлення слідів підготовки вторгнення, відразу повідомити про це…

- А як саме виглядають ці самі сліди? - раптом втрутився Вільм.

Так… Якщо мій наставник втрутився в розмову, та ще й з таким запитанням, судячи з усього, він вже щось помітив.

Я уважно придивився навколо та закляк на місці. Наш загін стояв прямо в середині неглибокого, ледь помітного заглиблення.

Судячи з усього, несучі гілки було підпиляно знизу…

- Отак от і виглядає, - раптом осипшим голосом повідомив я. - Коли пластуни “нижніх” підпилюють гілки, поверхня просідає, і утворюється отаке заглиблення, як навколо нас.

Я обвів рукою навколо, вказуючи, що саме я мав на увазі.

- Молодець, хоч зараз помітив. - посміхнувся Левко. - Заспокойтесь, хлопці. Це не справжня пастка, а навмисне підготовлена наставниками для того, щоб показати таким новачкам, як ви, що треба шукати в першу чергу. Ми кожного дня спускаемся вниз, та підпилюємо наново гілки, щоб підтримувати її у “робочому” стані.

- Так, а що ж трапилося з тим охоронцем-вартовим на брамі?

- А що з ним могло трапитися… Так само, йшов у патрулі, вони не помітили пастку. Заслаблі підпиляні опорні гілки не витримали, і їх загін провалився. Всі, окрім нього самого, попадали вниз, а він встиг схопитися за кущи. Мешканці Нижнього Лісу поцілили йому по ногах з луків, але він встиг таки вилізти перш ніж його добили другим залпом. Сусідній загін відреагував майже відразу, тому вороги не ризикнули вилізти, щоб добити, але поки його дотягли до лікаря, отрута пішла по ногах… Тому йому їх відтяли, на деревяшках стрибає тепер.

- А навіщо кожного дня підпилювати гілки на учбовій пастці? - продовжив розпитувати я. - Хіба підпиляна гілка сама не засохне?

- Так, а давай-ка перевіримо, що ви взагалі памʼятаєте з дитинства про наш світ?

Оскільки на форумах наполегливо рекомендувалося промовчати у відповідь на це питання, ми з Тімом так і вчинили.

- Зрозуміло… Або все позабували, або більше на дівчат задивлялися, аніж вчителів слухали. Ой, помилково дозволили обʼєднані навчальні класи, помилково… Але нехай, то не мого розуму справа. Добре, почну з самого початку.

Як загальновідомо, наш світ складається з трьох умовних рівнів. Наш рівень, так званий Верхній Ліс, Нижній Ліс, та Підземелля.

Наверху живемо ми, світлі люди, світлі ельфи та інші представники рас та племен, які осяяні світлом сонця. Опорою для наших ніг є крони велетенських дерев, секвобабів, гілки яких, переплітаючись, створюють щільну поверхню, здатну витримувати вагу будь-якої живої істоти нашого світу. Грунт та пил, нанесені вітром, залишки листя, перегній, все це й утворює те, по чому ми ходимо. І те, що за підпиляних опорних гілок, просідає під власною вагою.

Нижче за нас розташований Нижній Ліс, царство пітьми, вологого, задушливого повітря, повний мерзенних істот, жадібних до вбиства. Це все, чого вони прагнуть в житті, спіймати, роздерти, зʼїсти свою жертву. На щастя, густина крон секвобабів не дозволяє будь-якій тварині Нижнього Лісу дістатися до нас. На жаль, окрім тупих тварин без мізків, Низ, як ми ще іноді називаємо той рівень, населений і розумними істотами. Зовні, майже такі самі на вигляд, як ми, дві руки, дві ноги, голова, вуха, ніс, очі… Якраз за останніми трьома частинами тіла і є можливість виявити шпигуна нижніх, що дістався нашого рівня. Хвороблива реакція на гучні звуки, на потужні запахи та очі. Завжди примружені, нібито він, чи вона придивляються до чогось, чи когось.

Напевно, в вас обох виникло питання, а чому в них такі відмінності в цих органах.

Пояснюю, через мешкання у повній темряві. Очі не здатні допомогти у випадку, коли ти нічого не бачиш, тому на допомогу своєму володарю приходять вуха та ніс. Почути найтихіший рух на великій відстані, це запорука виживання в Нижньому Лісі. Відчути запах, та за ним зрозуміти, хто саме чатує на тебе за найближчим стовбуром секвобаба, жертва, яка намагається втікти від переслідування, чи навпаки, хижак, що якраз і переслідує свою здобич.

Втім, очі не такі вже й непотрібні на тому рівні. Ви самі ,помічали за собою, що навіть у повній темряві, вночі, ви все одно можете зрозуміти, де знаходиться найближча до вас жива істота? Чаклуни, що присвятили своє життя не магії, а науці, виявили, що це так званий тепловий зір. Здатність одних живих істот бачити тепло інших.

Так, щось я трохи відволікся… про що це я?

Раптом в мене окрай поля зору, зʼявляється блимаючий напис, який повідомляє мене, що щось в оточуючому середовищі моєму персонажу здається назвичним.

Через особливості світу, про який йде мова у книжці, є величезна різниця, чи Гравець грає, сидячи перед екраном, чи він у шоломі віртуальної реалшьності, чи взагалі, у капсулі ВР.

Останні, завдяки новітнім технологіям, дозволяють повністю поринути в ігровий світ, з отриманням всіх відчуттів. Відповідно, те, що Гравець побачить/відчує завдяки своїм почуттям в капсулі, в шоломі чи сидячи за екраном він не побачить/не відчує. тому такі системні підказки допомагають грати.

- Вибачте, дядько Левко… - подаю я голос.

- Слухаю тебе, Малий, але май на увазі, якщо в тебе якесь безглузде питання, то покарання буде неминучим та страшним.

- Я не можу сказати, що саме, але щось навколо нас не так.

- Загін, стій-но! - реагує на мої слова Вільм. - Левко, за тобою перед, Задохлик, слідкуй, що відбувається позаду! Кажи, що тобі здалося?

Я озирнувся та спробував придивитися уважніше. Дійсно, щось було не так, тільки що? Трава не примʼята, кущи непорушні, дерев поблизу немає. Он там цвірінькає пташка. Іділія.

- Дозвольте мені сказати, - подав голос Тім.

- Не відволікайся від спостереження, але кажи. - дозволив йому Вільм.

- Та я от дивлюсь позаду нас, поблизу, трава таке як нібито трохи іншого коліру. А он ось там, таке як… яскравіша, чи як?

- Ну, що я тобі можу сказати, Вільме, - підходячи до нас, сказав Левко. - З хлопцями діло буде. Перевірочну пастку вони помітили.

- Добре, вітаю. Першу перевірку ви пройшли. Так, після тіє, наставниками влаштовано ще одну, про яку ми вже не кажемо. Дивимось, чи помічаєте її ви самі.

- А ще перевірки будуть? - запитали ми мало не хором.

- А то ми так вам і сказали! - так само удвох відповіли наші наставники.

Хм, до речі, а що там з відносинами до мене? У обох сержантів чотири одиниці. З позначкою плюс.

І ми сунули далі.

- Так а що там з Підземеллям? - поцікавився я, коли ми трохи відійшли від перевірочної галявини. - І чому на тій галявині не було просідання рівня поверхні, а тільки зміна кольору? І…

- Тобі мати вдома теж все разом в тарілку накладала? І суп, і кашу, і узваром зверху поливала? - відповів із посмішкою Левко. - Ні? От і ти не поспішай питати. Що, розповідати далі?

- Так! - знову одноголосно відповіли ми з Тімом.

- Ну добре, слухайте далі… Але не забувайте навколо роздивлятися!

Так от. Ще існує Підземелля. Точніше, або правильніше, їх називати Підземеллями, бо, на відміну від Лісів, що Верхнього, що Ніжнього, де з будь-якої точки можна потрапити в будь-яку, під землею є лише окремі пустоти, які відокремлені одна від одної.

Інформація про Підзем’я в мешканців Верхнього Лісу доволі фрагментарна, тому прохання до читачів не вважати, що це помилки письменника, коли пізніше зустрінете інформацію, яка буде протирічити більш ранішній.

- Хоча треба визнати, що вони бувають вельми розгалужені та мають дуже велику довжину. - втрутився Вільм. - Вибач, Левко, продовжуй.

Ага, далі. Підземелля. Якщо у Нижній Ліс хоча б іноді можуть проникати сонячні промені, через що його мешканці можуть якось терпіти їх, або взагалі, з плином часу перебування в нас, тут, звикнути до нього, навіть змінивши колір шкіри з блідого на звичний в нас, то мешканці того рівня дуже болісно реагують на світло, отримуючи опіки та пошкодження очей.

- Вибачте, дідьку Левко, але Ви про шкіру нічого не казали! - зауважив я.

- Впав! Віджався! На перший раз - десяток! - миттєво відреагував той.

- І ще один, від мене! - додав покарання Вільм.

- За що? - здивовано запитав я, приймаючи вказану позу, та починаючи виконувати наказ.

- І ще один десяток!

Так… оскільки я граю в шоломі, а не з капсули, то не маю жодного впливу на здатність мого тіла перевищувати можливості. Тож, або я знову впаду на двадцять девʼятій спробі, або… Схитрую.

На цей раз, виконуючи віджимання, я не поспішав, роблячи ледь помітні затримки між кожним разом. Паузи були не настільки великими, щоб розлютити наставників, але достатніми, щоб Витривалість відновлювалась хоча б по одній одиниці.

- Тридцять! Ну, що, зрозумів, за що тебе було покарано?

- Що без дозволу перебив наставника?

- Що перебив без поважної причини. Підніми руку, та почекай, поки наставник дозволить говорити. Або, як того разу, причина повинна бути поважна. Дуже поважна.

- Наприклад, дозвольте піти посрати? - ризикнув пожартувати я.

- Га-га-га! - наче коні заржали обидва наставники. - Оце так так, дозвольте піти посрати! Оце насмішив!

Ну, звісно, грубі сортирні жарти, це саме те, що треба.

- Так на чому я там зупинився? Ага, на тому, що підземники дуже чутливі до сонця. Тому ми з ними не перетинаємося та не ворогуємо. Вони з нижніми, і ми з нижніми, а напряму - ні. Хоча, треба визнати, що з огляду на таку ситуацію, в декого з правителів іноді зʼявляється думка, що ворог мого ворога - мій товариш, але не в цьому випадку. З підземниками, на жаль, можливі лише разові, короткочасні торгові відносини і все. Дуже вже вони полюбляють капості робити.

Тім підняв руку.

- Ти диви, з першого разу вивчили. Он, отой куст виглядає безпечним, можеш туди збігати, га-га-га!

- Ні, я хотів спитати, так якщо ані вони нам не загрожують, ані ми їм, та й мешкати тут вони не можуть, чим ми можемо торгувати?

- Слушне та доречне питання. Чим? Та тими самими ресурсами. Рудою, Каменем, Мінералами та іншим.

- Але ж… Хіба ми самі не можемо це все тут добувати?

Так, Тіме. Або ти дійсно Гравець, який сів грати у Землі, не прочитавши мануалів, або штучний інтелект настільки навчився імітувати дії Гравців, що навіть здатен діяти нелогічно. Скільки ж в тебе ще таких безглуздих питань?

- А ти сам, як вважаєш? Що краще та легше, везти біс-зна звідки потрібні нам ресурси, які ми не можемо добувати в своєму Секторі, чи торгувати з кимось, в кого вони є ближче? Не десь там, зліва, чи справа, а прямо ПІД нами. Хоча, треба визнати, що доволі часто, відсутність в нас, тут, зверху, того чи іншого ресурсу напряму провина нижніх.

- Як це?

- А де ми, верхні, на твою думку, добуваємо ті, чи інші ресурси?

- Ну, копаємо шахти…

- Куди?

- Ну, вниз, риємо яму… А там пустота… - Тім замислився. - А дійсно, куди ми копаємо шахти?

- Мало того, що Задохлик, так ще й бевзь. - зітхнув Левко. - Нікуди ми хати не копаємо. Іноді трапляється так, що секвобаб своїм корінням стоїть, або проростає, якщо тобі так більше подобається, з якогось родовища корисних копалин - ресурсів, там, внизу. От, коли ми знаходимо таке дерево, ми обережно зрубаємо крону до основного стовбура, потім ставимо там насоси, які викачують соки, а вже з цих соків отримуємо те, що нам потрібно. Точніш, те, на родовищі чого виросло це дерево.

- А як саме з соків видобувають Камень? Або Руду?

- Ось цього я тобі не скажу. Навіть не тому, що це страшна таємниця, а тому, що банально не знаю. Це тобі до майстрів, які цим все життя займаються. Обережно!

Поряд з моєю ногою трава набула помітного пожухлого коліру, її тут був невеличке, але досить помітне коло. Яке, між іншим, також помітно просіло у порівнянні з рівнем грунту, ан якому стояли ми.

- До речі, хтось там з вас запитував, навіщо ми кожного дня підпилюємо гілки. Ось навіщо. Якщо їх відразу перепиляти повністю, то листя, що зростає на них, та тягнеться крізь шар накопиченого перегною та нанесеного вітрами грунту, у вигляді трави, почне жухнути. Така пастка дуже швидко викриває себе, але є більш небезпечною, оскільки засохші гілки не тримають вагу живої істоти, і та провалюється вниз.

- …? - підняв руку Тім.

- О! Бачу, вчитеся швидко! Так, дозволяю, питай, Задохлику.

- А це також учбова пастка?

- Ні. Це вже справжня. Тому ми зараз зробимо навкруги неї помітки, щоб інші загони мали змогу побачити її заздалегідь. - Левко дістав з кармана доволі велику червону ганчірку та, знявши з паска ножа, швидко відрізав від неї декілька шматків.

- Ось, обережно обійдіть по колу, та почепіть на прутках.

Я підняв руку, привертаючи до себе увагу.

- Кажи. - дозволив Вільм.

- А навіщо нам просто помічати? Хіба не логічніше буде знищити її?

- Як саме? - поцікавився мій наставник.

- Наприклад спалити. Он, нехай Тім жахне Магічною Стрілою і все.

- Тім? Який такий Тім? Тут що, ще хтось, окрім нас є? - зі штучним непорозумінням на обличчі заозирався навколо Вільм.

- Ти когось бачиш? То, може, в тебе схований талант бачити та викривати невидимих шпигунів є? - підхопив його гру Левко.

- Ні. нас тут четверо. Один старший сержант, один сержант, та двоє новачків - я і Тім.

- А, так то ти так Задохлика називаєш? Не заслуговує він на якесь інше призвисько, поки що. Як і ти, малий. А щодо жахнути Магічною Стрілою… Що ж, давайте всі разом поміркуємо, що трапиться, якщо Задохлик виконає те, що ти кажеш.

Так… Явно наставники на щось натякають, але на що? Ну, добре, Тім випалить цю підпиляну галявинку. Невже вогонь піде далі? Тоді б Магія Вогню була під забороною. Тож, справа не в цьому. Може, обпалені гілки відростатимуть набагато довше, залишаючи відкритим доступ для мешканців Нижнього Лісу сюди, наверх? Ну, скільки вони відростатимуть? Добу, дві, три? Невже, взагалі ні? Але тоді ми б повернулися до першого варіанту, з забороною Магії Вогню.

Дуже хотілося б полізти на форум, але під час ігрової сесії він доступний лише преміумним акаунтам, тому я висловлюю свою останню думку.

- Може, обпалені магією гілки не відростатимуть взагалі, тож пілся цієї події, в нас залишиться отвір, хід на нижній рівень? Який потрібно буде або постійно охороняти, або якось закривати?

- А ти, Задохлику, що скажеш?

- Я вважаю, що цієї проблеми з вогнем не буде, бо інакше вже давно б весь наш Верхній Ліс мав величезні проріхи у покрові. Гілки відростуть все одно. Може дійсно, давайте я жахну, і подивимось? Завжди ж говорять, що досвід, отриманий власноруч, запам’ятовується краще, аніж сто разів почутий.

Вільм зітхнув і поліз рукою за халяву, звідки витягнув темного, трохи загнутого ножа.

- Досвід, отриманий власноруч, як ти сказав, дійсно, цінніший за почутий. За умови, що ти залишишся в живих!

В його руці лежав величезний кіготь!

Після того, як ми з Тімом удвох вдосталь надивилися та помацали власноруч кіготь, Вільм сховав його назад, до халяви.

- А тепер пояснюю. Якщо випалити, або вирізати ось це пожовкле коло, ми відкриємо хід до Нижнього Лісу. І якщо звідти полізуть такі самі люди, як ми з вами, то в нас буде можливість вчинити їм опір, битися з ними, використовуючи перевагу розташування зверху. А от якщо знизу стрибне володар отаких кігтів, який, до того ж, вдягнений у шкіру з домішками міфрілу, то невеличкому загону, особливо такому, як в нас, де тільки два справжніх воїна, один недоробок та один взагалі, задохлик, то нам навіть не буде непереливки. Він нас просто з’їсть або порве і навіть не помітить опору. Випереджаючи ваше питання - трофей. Один такий, надо “розумний”, випалив галявину і залишив її без нагляду, вирішивши, що за дві доби нічого страшного не станеться. Та коли не стало трьох селищ загалом на сотню сімей, на полювання за Махайродом відправили наш загін. Два Вершники на Грифонах, десятеро Лицарів-Вершників, десятеро Лучників та два десятки піхоти зі щитами.

- І що? - зі справжньою зацікавленістю спитав Тім.

- Не “щокай”, бо щоки звиснуть! - підловив його на дитячій обманці Вільм. - Що-що… Половини Лучників, Вершників та піхтури не стало… Тільки завдяки Грифонам і забили його. Ми, наземники, собі по кігтю узяли, як трофей, а ті двоє - вуха відрізали. Дуже міцна тварюка.

- Зрубані, або спалені гілки відростають за дві доби. Підпиляні, заростають за одну. тому ми, наставники, кожного дня спускаємося, щоб підновити оту, саму першу “пастку”. - продовжив пояснення Левко.

- А навіщо цим… Махай-нехай-неху… - мало не матюкнувся я, звісно, навмисне. - Навіщо їм такі кігті?

- От якраз для того, щоб лазити по стовбурах секвобабів. - помітно посміхнувшись на мій жарт, відповів Левко. - Сам поміркуй, яка міць потрібна, щоб тримати на собі весь наш Верхній Ліс? А Махайроди так і полюють - залізуть куди повище на стовбур, та й чатують, поки вздовж них буде проходити якась необачна жертва. Бо бігати, з їхніми розмірами, то того, трохи необачно та небезпечно по Нижньому Лісу.

Я уявив собі цю картинку. Згідно до опису цього світу, Нижній Ліс, майже весь, уявляв собою колонаду стовбурів секвобабів, суцільну хащу, споміж якої тинялися його, Лісу, мешканці. У описі до гри пропонували уявити собі стародавній грецький храм з колонами, прямими внизу, та такими ,що розширюються зверху. Ось отим розширенням і були крони секвобабів, які, щільно сплетаючись, утворювали основу для того грунту, що його наносили вітри, і для “тверді” в нас, місцевих мешканців, під ногами.

Згідно до того самого опису, за зразок, розробники гри взяли суміш земної секвої, баобабу та залізного дерева. Тоді зрозуміло. Для того, щоб втриматися на стовбурі дерева з міцною деревиною, потрібні пазурі, розміром та міцністю з добрий залізний ніж.

До речі, я ж хотів подивитися у логах гри, за що мені додало очків відносин із сержантами.

За оту саму спробу спілкуватися по іншому - зрозуміло, спрацювало моє звернення “дядечко”.

За впертість у досягненні мети - ага, навіть так? Якби я віджався меншу кількість разів, або більшу, я б не отримав додаткове очко за те, що трохи не дотягнув до мети, але дуже намагався.

За допомогу товаришу - ходив разом з Тімом.

За кмітливість - помітив учбову пастку.

За почуття гумору - зрозуміло.

Хм, непогано… Ще стільки ж, і вже буде новий рівень відносин. А, відповідно, і розповідатимуть більше, і характеристики можна буде переглянути.

- Так, добре, на сьогодні досить, повертаємо додому. - наказав Вільм.

Хм, додому, то, додому, але чомусь не по своїх слідах, а трохи іншою дорогою. Стоп! Вони казали, що наставниками наготовано ще одну пастку, але не сказали, яку саме!

Раптом, я помітив, що Левко трохи нахилив набік голову, дивлячись на Вільма, нібито питаючи його про щось. У відповідь той ледь знизав плечима, нібито відповідаючи “ну а що?”.

- Давайте, хлопці, топайте вперед. Нам, по-перше, треба дещо обговорити щодо завтрашнього дня, а по-друге, слідкувати, щоб ви не відстали, та не залишилися тут.

Ага, ось воно що. Тобто, вони йтимуть позаду нас і слідкуватимуть, чи помітимо, чи потрапимо, та, якщо що, зможуть швидко прийти на допомогу.

- Тім, приготуйся… Нас не даремно послали вперед. Десь тут повинна бути пастка. - ледь чутно пробурмотів я.

- Та то звісно, останнє випробування. Заб’ємося, що я перший її помічу?

- Та мені все одно, ти, чи я. Головне, щоб ми її помітили!

- Е, ні, не скажи! Хто перший помітить, той відразу підніме відносини на новий рівень, незважаючи на те, скільки очок набрано. Це я тільки що на форму глянув.

- В тебе що, окрім капсули, ще й преміум?

- Ну да, а який кайф грати наче жебрак? А так, і відчуття повні, і грати легше, можна у будь-яку хвилину прочитати, як треба чинити у тій чи іншій ситуації. Я, як тільки вийду зі стартової локації, відразу кину доната, та куплю собі нормальний екіп.

Пастку ми все ж таки прогавили. З обох боків йшли більш-менш густі рядки кущів, пробиратися крізь які не було жодного бажання. Попереду вони сходилися, але не стикалися, утворюючи природню браму. Для повної подоби, обабіч проходу росли два викривлених дерева.

Як тільки ми опинилися поміж цих дерев, щось тоненько тенькнуло, і навколо нас злетіли вверх мотузки, затягуючи рибальську сітку.

І ось, нарешті мені знадобилася Вправність, на яку я витратив цілих двадцять очок стартових характеристик!

Поки сітка затягувалася навколо нас, я встиг витягнути з-за паска гострий ніж, яким почав шматувати мотузки, що складали її. Мить, і знешкоджена пастка мотуляє обрізаними кінцями над нашими головами, а Тім, стоячи поруч, здивовано озирається навколо.

- Що скажеш? - спитав Вільм.

- Та що. Реакція є, діти будуть. Ги-ги. Добре, що виплутався сам, ще й товариша врятував. Погано, що не помітив мотузки та поліз у роззявлену пащу. Не з усіх пасток можна виплутатися завдяки реакції. То що, хлопці, яку ви зробили помилку?

- Не уважно дивилися собі під ноги! - киваючи кожному своєму слову, винувато промовив Тім. - А ще, я припустився помилки, коли розподіляв стартові хар… За що? Чому?

- Дебіл, він і серед мертвих дебілом залишиться. - зло буркнув Левко. - А ти що скажеш, Малий?

- Дійсно, не дивилися під ноги. Більше нічого сказати не можу.

- А ще, - Вільм, наче справжнісінький професор, горделиво підняв вказівного пальця вверх. - Ви пішли у напрямку до самого явного прохода, який майже кликав до себе - “пройди крізь мене”. Так? Ліньки було дертися крізь кущі?

- Угу… - зніяковіло відповів я.

- Отож. І дружку своєму скажи, щоб думав наступного разу, що ляпати язиком.

Тільки-но ми відійшли від наставників, як Тім зірвався незадоволенням.

- За що? От за що мені кинули дебаф? Я ж не навмисне тому сержанту ляпнув про очки характеристик!

- Тіме, заспокойся. Ну, правило таке, не можна НПС казати чи натякати на те, що це - гра навколо нас. Або якось згадувати про ігрові реалії, окрім випадків, коли це напряму дозволено.

- Дебільні правила! І фігня оця з розподіленням очків на старті, теж фігова. Я не знаю, як ти, а в мене весь сьогоднішній день, ігровий, звісно, в очах напівтемно, від перенавантаження. Якого біса ви постійно кудись біжете?

- Та ми не бігли, ми й так, через тебе, ледь пленталися. - почав заводитися я. - За сьогодні ледь-ледь мінімум навчальних пасток обійшли.

- Ну і йдіть собі далі самі. Я на рерол піду!

- Стій, Тіме… Заспокойся. - не те, щоб я злякався, але грати командою, хоча б на початку, все одно, легше. Тим більше, якщо ти - боєць, а напарник - маг.

- Та що “заспокойся”. Тобі здається, що грати з одиничками у фізичних статах, легко? О… до речі… а чому в мене не всюди одинички? Вправність та Витривалість вже по трійці…

- Це означає, що ти, скоріш за все, підняв за сьогоднішній день дві характеристики свого персонажу. Ходив з нами на межі своїх, точніше, свого персонажу, можливостей, от і підняв їх. А от із рівнями нам з тобою не пощастило… Судячи з усього.

- Нічого, завтра доберемо. Хоча стій… а хіба? Втім, ок. Не пояснюй. Сам почитаю. Давай, до завтра.

Тім зайшов у гуртожиток магів, а я - до Казарми.

“Шановний Гравець. За перший день гри Ви заробили достатньо досвіду-ХР, щоб отримати підвищення рівня Вашого персонажу на 1 (один) рівень. Нагадуємо, що згідно механіки гри Землі Меча та Магії, Гравець обмежений двома рівнями на день. Будь ласка, зробіть свій вибір.”

Оце так так. Все ж таки, я підняв один рівень? А коли?

А-а-а… Виконав схований квест від наставників “Фінальна перевірка”. Та пастка, з сіткою, її можна було або уникнути, або виплутатися з неї, як це зробив я. Добре, то що мені запропонувала система?

Згідно правил гри, при кожному піднятті рівня, Гравець отримує довільну добавку до однієї з своїх основних характеристик та два Вміння на вибір. Перелік Вміннь, з якого вони пропонувалися, залежав від обраних на старті Книжок Знань. Кожна КЗ могла додати до переліку до чотирьох Вміннь. Деякі давали менше. Самих Книжок, точніше, пунктів, на які можна було їх умовно кажучи, купити, на старті давалося одинадцять. Завдяки деяким хитрощам, можна було додати ще чотири.

Ви отримали підвищення рівня. Вправність +1. Оберіть Вміння:

Атака або Майстер обладунків.

Атака - збільшує шкоду, що її завдає ворогу ваш персонаж будь-якою зброєю фізичної дії на одну одиницю.

Майстер обладунків - збільшує майстерність вашого персонажу у використанні обладунків будь-якого типу. Зменшує отримувану шкоду на один відсоток.

З урахуванням того, що завдяки обраним мною фізичним характеристикам, Здоров’я в мене поки що цілком достатньо, обираю Атаку.

Викликаю меню, та тисну кнопку “Вихід”.

Глава 3

Наступного дня я ледь зміг дочекатися час повернення з роботи додому. Навіщо ж я тоді взагалі виходив з віртуальності? Причин на те було декілька.

Перша полягала в тому, що неперервне перебування у віртуальності могло привести до так званого “зриву”. Феномену, який було відкрито не так вже й давно, та який полягав в тому, що розум та особа Гравця полишали його фізичне тіло, та навіки переміщалися в той комп’ютерний, вигаданий світ, в який у той час грав нещасний. Знову ж таки, нещасним він міг бути дуже умовно. Доволі багато людей, які у той чи інший спосіб були незадоволені своїм життям в справжній реальності, навмисне затримувалися якомога довше у віртуальній. До того ж, лікарі-психотерапевти вважали, що на вірогідність “зриву” не аби-як впливало і бажання людини “зірватися”, залишити земне життя, де йому було незручно, сумно, або важко. Серед “зірвавшихся” було дуже багато невиліковно хворих, що втратили останню надію вилікуватися, молоді з їх віковічним нещасливим коханням, боржників, які у такий спосіб уникали судового переслідування та інших. На відміну від справжнього самогубства, “зрив” залишав особу Гравця існуючою навіть тоді, коли його тіло витягали з капсули віртуальної реальності. Просто сидячи за комп’ютером чи ноутбуком, зірватися було неможливо. Між іншим, те саме казали і про шоломи віртуальної реальності, що під час перебування в них, Гравець захищений від “зриву”, але я все одно берігся.

Окрім самого бажання “зірватися”, було важливо і те, скільки часу людина проводила в грі. Згідно до останніх досліджень, термін менший за чотири години на добу, був майже стовідсотково безпечним, тому переважна більшість пристроїв, що надавали доступ у віртуальну реальність з “повним зануренням”, як от капсули чи шоломи, мали запобіжник, який примусово відключав користувача. Але що ж то за запобіжник, який не можна відключити… Мене цілком задовільняло моє життя, тож особливого бажання піти у зрив я не мав.

Друга причина вийти з гри полягала в тому, що своє тіло потрібно якось обслуговувати - годувати, хоча б. А для того, щоб купити ці самі харчі, треба заробити гроші. Ну, і так далі…

Відпрацювавши день, я мало що не бігом попрямував додому.

- Щось ти пізненько прокидаєшся. - зустрів мене Вільм. - Задохлик он, ледь-ледь сонечко піднялося, а він вже тутечки. Левко навіть поснідати нормально не встиг. Узяв перекус із собою. Але добре. Добре, що ти хоч взагалі з’явився, а то знаємо ми вас таких. Спочатку біжать поперед усіх, а потім зникають біс-зна-де.

Таке як квестом потягло?

- То ми їх розшукувати будемо? - зацікавився я.

- Ні, навіщо. Навіщо їх шукати, якщо можна зайти хоч до Казарми, хоч до гуртожитку магів… Та хоч у ту саму Таверну зайди, скільки їх таких. прийдуть, сядуть, замовляють щось і… все. Наче заснули. Власник Таверни тільки й зна, що викликати Лікаря. Той приходить, дивиться, та й каже “Сон Безсмертного”. Ото тільки й роботи, що підняти тіло, та й віднести його кудись. Раніше їх селили по окремих кімнатах Таверни, але останній час їх таких стало стільки, що вже тупо розносимо по селищу. Ото де знаходимо пусту хату, туди й “заселяємо”. Якщо прокинеться через декілька днів, сам вийде. А ні, то… Думаєш, нас насправді стільки у цьому місті мешкає?

Ти диви… Он воно як виглядає, коли Гравець, на мові НПС - “безсмертний”, кидає свого аватара на довгий час, або взагалі, саму гру.

Ну, чому нас називають безсмертними, то зрозуміло, тим більше, що на форумах та у мануалах це прямим текстом сказано, через те, що загинувши, ми, на відміну від НПС, відроджуємося та повертаємося. До речі, саме це було викладено як приклад того, що дозволено в грі казати, а що ні. Називатися та бути безсмертними - можна, а от розповідати місцевим, що все це навколо - комп’ютерна гра, емуляція, не можна. І карається миттєвим, але, на щастя, тимчасовим погіршенням відносин до тебе оточуючих НПС, що ми вчора і бачили на прикладі Тімофія. Навіщо так вчинили розробники - гарне питання, але “тут так прийнято”.

Ну, добре, йдемо, “дядьку”.

- Сьогодні я отримав завдання, розібратися, що сталося з останнім караваном, який повинен був привезти кристали від ближнього родовища. - повідомив мені Вільм. - Ми домовилися з Левком, що вони підуть до родовища відразу, а я, або дочекаюсь тебе, та разом з тобою, або самотужки наздожену їх.

Ми сунули прокладеною дорогою, яка являла собою дві колії, вдавлені у поверхню. Зелений, щільний ковер рослинності та трави було перерізано двома слідами, глибиною у пів долоні та завширшки у дві кожна. Для пішохода, або вершника було цілком природньо обрати собі праву колію для руху, в результаті чого зустрічні розходилися без усіляких проблем. Возики також якось роз’їжджалися.

Ми йшли доволі швидкою легкою ходою, і я навіть почав тихенько намугукувати улюблену мелодію, коли Вільм раптом зупинився, піднявши руку вгору.

- Стій-но! Нічого не відчуваєш?

Я “прислухався” до своїх відчуттів. Оскільки старший сержант спитав, чи я нічого не відчуваю, відповідно, звертати увагу на рівень грунту не мало сенсу. У правому нижньому куті поля зору заблимав маленький знак оклику, який означав, що система має мені щось повідомити.

“Ваша шкіра відчуває ледь помітний вітерець… але він якийсь дивний. Не прохолодний, що несе полегшення, а теплий та вологий, трохи задушливий.”

Теплий, вологий, задушливий… тобто саме такий, яким є повітря в Нижньому Лісі! Відповідно, якщо я відчуваю його, порд десь є отвір, крізь який і тягне оцим протягом.

Я віддаю команду своєму аватару, звернути увагу, звідки дме вітер, і отримую відповідь “знизу”.

Ставши навколішки, починаю дуже ретельно та уважно роздивлятися навкруги.

- Що трапилося? - спитав мене Вільм, також ретельно обдивляючись навколо, але поверху, над моєю головою.

- Я відчуваю вітерець, але він дме не з боку, як зазвичай, а знизу. Знайшов! - ледь не скрикнув я.

Ось… А там, ондечки, ще. І ще, і ще!

У грунті були отвори. Такі, ніби хтось довгою гострою палкою тикав то тут, то там, залишаючи позаду себе ямки.

- Та-ак… зрозуміло… - насторожено протягнув Вільм. - “Гострі зуби”. До речі, Малий… не поспішай, але ду-у-уже обережно посунься вбік на пару долоней.

Я виконав його розпорядження, після чого обернувся та подивився на землю, де перед цим сидів. Прямо там, де були розташовані мої сідниці, зяяла ще одна дірка.

- Якраз на шляху пересування караванів. - промовив Вільм. - Беруть опорну гілку, обережно її звільняють від зайвих гілочок, відтягують вниз, а на неї спирають цілу конструкцію, як граблі, шпичаками догори. над кожним шпичаком роблять отвір в шарі грунту й закріплюють її мотузками. Як тільки над пасткою з’являється щось, варте уваги, мотузки перерізають і ті, хто зверху, нанизуються на шпичаки, наче шашлики на шампур. Все, що треба “нижнім” далі, це вилізти, зібрати все, що їх цікавить, та прибрати тіла.

- А тіла то навіщо прибирати?

- По-перше, трупи видають місцезнаходження пастки. По-друге, їсти то щось треба, там, внизу.

- Коней, добре, але людей?

- Їсти схочеш, все з’їси. - зло відповів Вільм. - І коней, і корів з биками, і людей, дорослих та дітей… Всіх.

Він дістав з рюкзака чергову ганчірку та почав рвати її на шматки. Я звернув увагу, що цього разу ганчірка була іншого кольору, не червона.

- А чому…

- Щоб відразу було зрозуміло, якого типу пастка. - відрізав Вільм. - Тримай, розставляй палки та чіпляй на них шматки.

Завершивши розмічати пастку ми посунули далі.

Коли наш підрозділ підійшов до родовища кристалів, я відразу звернув увагу на те, наскільки нерівно було розташовано огорожу навколо будівлі. Хоч у реальному житті, хоч у іграх, але ми звикли, що все розташовується, підкоряючись якимось законам рівних прямих, або кутів, які можна було хоч якось пояснити.

Натомість тут огорожа йшла, як здавалося, навмання. Ніби дитина натикала опорних кутових башен як їй закортіло, та й усе. А хтось з дорослих потім прокладав паркан.

- Дядьку Вільме, дозвольте запитати. - звернувся я до старшого сержанта, пам’ятаючи, що використання словоформи “можна”, викличе стандартну солдатську реакцію.

- Дозволяю.

- А чому стовпи та вежі розставлені не рівно, а наче з мішка висипані?

- Хм… Тобі взагалі, розповідали, як будують будинки у Верхньому Лісі?

- Або ні, або вибачте, але я прослухав . - я вирішив обрати, як на мене, найобережнішу лінію поведінки. З натяком “може і я винен, може не я, але розкажіть наново”.

- Добре, нагадаю. - посміхнувся Вільм.

Незважаючи на те, що шар “грунту”, по якому ми ходимо, доволі міцний, він не здатний самостійно тримати на собі велику вагу. Особливо, якщо її буде зосереджено в одній точці. Більше того, навіть якщо він, шар, і витримає, він все одно прогнеться, демонструючи “нижнім”, що ось отут можна зробити якусь капость, заподіяти нам, “верхнім”, якоїсь шкоди. Що вони залюбки і роблять, як тільки хтось з нас припускається помилки.

- А що вони роблять? - не втримався та перебив його я. - Отакі шпикачки, як у тій, останній, пастці, втикають?

- Ні. Увіткнути щось гостре знизу в будинок не матиме сенсу. А от узяти та гострим лезом перерізати опорні гілки - то залюбки. Перерізав хоча б частину, інші вже не втримають, і вся будівля з гуркотом провалюється вниз.

- Але ж… - я простягнув руку в напрямку будинку, де відбувалося видобування кристалів.

- Отож. Тому будь-яку капітальну споруду обов’язково ставлять на тому місці, де внизу є стовбур секвобабу. Саме тому тут, в нас, будівлі стоять не як схочемо ми, а як зростають дерева там, внизу. Так от, ми зрізаємо шар грунту, розбираємо сплетені несучі гілки, та зрізаємо частину верхівки опорного дерева. зверху в той його зріз заширять величезні цвяхи-костилі, до яких вже кріплять фундамент будинку. Якщо потрібно, то опору роблять на декілька стовбурів, на які кладуть поперечні балки, зроблені з деревини тих самих секвобаб, а вже на них кладуть фундамент, зводять стіни, та все інше.

- І тоді скільки б нижні не підрізали опорні гілки…

- І тоді періодично обов’язково потрібно заглядати під фундамент, щоб бути впевненим, що нижні не пропиляли собі лаз, та не влаштували тимчасову базу-схованку під нашим будинком.

У цей час ми підійшли до самої видобувної будівлі.

- Заходь, подивишся, як відбувається видобування кристалів. - Вільм підштовхнув мене у спину.

У першому приміщенні стояв довгий стіл, на якому, під прозорою кришкою були розташовані кристали різної форми. Поряд із ним сидів кремезний, вусатий чолов’яга без однієї руки. точніше, рука в нього була, але її хтось відтяв відразу за зап’ястком, залишивши обережний зріз.

- Доброго дня, Вільме. - привітався той до мого наставника.

- І тобі доброго. Як справи?

- А як вони можуть в мене бути? Як зазвичай, як справа, так і зліва. Майже… - він торкнувся обрубка здоровою рукою. - Ви як, по справах, чи…

- По лівах! - віджартувався Вільм. - Левко зі Задохликом тут?

- А де їм ще бути… Як ти сказав, Здохлик? Влучно, не перечитиму. Там, роздивляється, як його майбутні накопичувачі народжуються.

- А що з його рукою сталося? - спитав я пошепки, тільки-но ми відійшли від чоловіка.

- Випадково втратив рівновагу, та хотів спертися на стола, але промахнувся та влучив рукою у форму із застигаючим кристалом. Довелося відтяти.

- Яку форму? Тобто, “застигаючий кристал”? - почав розпитувати я, але тут Вільм відкрив інші двері, і ми увійшли до наступної кімнати.

Посередині приміщення, прямо в полу був отвір на кшалт криниці. Неглибокої, навіть від дверей я бачив поверхню рідини червоного кольору. Один з місцевий працівників якраз тримав в руках цеберко, яке він готувався опустити вниз.

Неподалік від криниці були розташовані різноманітні ливарні форми, деякі вже заповнені червоною рідиною, інші пусті.

Чоловік обережно опустив цеберко вниз і, коли воно занурилося, потягнув за мотузку, яку було прив’язано до ручки. Так само, обережно та старанно, як він опускав ємність, працівник почав витягувати її вверх.

Я звернув увагу, що там, де мотузка була ближча до ручки, вона майже не гнулась та виблискувала яскравим червоним світлом у променях сонця, що заглядало у вікно. До речі, на руках в працівника було одягнено рукавиці, які мали майже такий самий вигляд.

- А навіщо в нього рукавиці, та чому мотузка червона? - тихо спитав я у Вільма.

- Хух, нарешті ви з’явилися! - порадів Левко. - Все, нарешті я тобі надам відповіді на всі твої питання, Задохлику. - звернувся він до Тимофія. - Я навмисне не відповідав, щоб потім не повторювати по два рази. - а це вже було до Вільма. Той лише кивнув головою.

- Комірника у попередній кімнаті бачили? - спитав сержант нас. - Руку бачили?

У цей час працівник нарешті витягнув цеберко і, підхопивши його під дно, почав заливати чергову форму.

- Якщо зараз йому на шкіру хлюпне хоча б маленька краплина, йому буде дуже непереливки. - запевнив нас Левко. - Смола секвобабів, яка несе в собі розчинені ресурси, по-перше, дуже швидко застигає, а по-друге, роз’їдає будь-що живе. Тож рука комірника застигла у кристалі, коли він випадково потрапив нею у форму.

- А навіщо різні форми? - спитав Тимофій.

- А це вже треба у вас, у магів, питати. - посміхнувся Левко. - Я так розумію, для різних потреб потрібні кристали різної форми.

Тим часом я трохи наблизився до кринички. Як з’ясувалося, її було видовбано прямо у стовбурі секвобабу, який був опорою для цього будинку-копальні. Неглибока, на мій погляд, десь у лікоть завглибшки та у два завширшки.

- А хіба якщо криницю видовбати глибшу та ширшу, не більший видобуток буде з неї? - здивувався я.

- Ні. Більше, аніж здатне дати смоли дерево, брати не треба. Бо інакше воно засохне, і ми взагалі втратимо можливість добувати кристали.

Виливши цеберко, працівник поставив його на землю, та почав переносити заповнені форми ближче до вікна. Як він пояснив на запит Тимофія, під впливом сонячного проміння та вітерця з вікна, смола застигає набагато швидше. Потім форму розбирають, кристал йде на склад до комірника, а її знову збирають та заповнюють смолою.

Дерево, що спирається своїм корінням на родовище ресурсу, в даному випадку - кристалів, розчиняє їх у своєму сокові-смолі, та жене по стовбуру наверх, де його й збирають. Все просто та зрозуміло.

Оскільки криничка буде наповнюватися доволі довгий час, ми пішли далі, до кімнати начальника шахти.

Вільм відразу повів розмову про зниклий караван. Як з’ясувалося, це були не перевізники цінних речей, або “інкасатори”, як ми б назвали їх у реальному світі, а розвозники харчів та припасів, які привезли запас їжі для працівників шахти та вже поверталися додому пусті.

Ми розповіли про знайдену пастку зі шпикачками, під час чого я із задоволенням помітив, як побільшав лічильник Досвіду в мого персонажу.

Тобто, це вже було зараховано як виконання завдання. Ех, ще б трохи, і я б отримав третій рівень.

- А чи є для нас ще якесь завдання? - звернувся до начальника шахти Тимофій.

- Є, чому ж немає, є. Але не про вас. - відповів той. - Занадто вже ви заслабкі для цього.

- А що саме треба зробити? - підключився я.

- Та багато чого. Починаючи з знайти залишки пропалих учасників каравану, або навіть з’ясувати, чи не залишився хто живий, та до помсти за загибель хлопців.

- Ну так, а чом би нам не узяти якесь з цих… - запитав Тимофій і отримав по потилиці від Левка.

- Бо не з твоєю незграбністю лізти зараз вниз. Ти навіть спуститися не в змозі, сил не вистачить, я вже не кажу про безшумне пересування Нижнім Лісом. Нагадати?

- Ні, не треба… - знітився Тім.

- А що саме? - зацікавився я.

- Це чудо так топало та хекало, що коли ми підійшли до брами біля шахти, охоронці вже чекали на нас, гадаючи, що це за новий страшний звір пре на них крізь кущи.

- Та дістали ви вже мені тикати цим! - закричав Тимофій. - І що, якщо я - інвалід? Постійно вказувати мені на це?

- Та наче не схожий ти на інваліда, - здивовано відповів йому Вільм. - І чого його так кричати, наче тебе ведмідь вкусив.

- Та якщо ведмідь вкусе, то там не так кричатимеш. - втрутився я. - Ото що схопив зубами, те й відтяти може.

- Хто, ведмідь? Відтяти? Зубами? Хлопче, ти з Підзем’я виліз, чи що? Де ведмідь, а де навіть Задохлик, не кажучи вже про тебе. Хто там в кого щоб відкусити може, га?

Ведміді Верхнього Лісу - то звичайнісінькі панди. Безпечні, пухнасті та кумедні.

Саме тому в Гравців і виникло непорозуміння із старшим сержантом.

Персонаж Тимофія стояв непорушно, наче заснув. Я, не звертаючи уваги на розбурханого Вільма, торкнувся руки Тіма.

- Тіме, агов! Ти чого?

Раптом той різко рвонувся та вискочив на вулицю.

Звісно, що з Витривалістю в одиничку, далеко він не втік, тож я його наздогнав майже відразу.

- Нужбо, ти чого? Тіме, заспокойся.

- Відвали від мене! Задовбали, все життя тільки й чую, інвалід, інвалід… Ну, помилився я на старті, обрав не те, що було треба, чи не так, як треба було, що мені, всю гру в обличчя тицяти тепер? А якщо не я помилявся?

- Це НеПіСі, ігноруй їх. Ну кажуть казна що, не реагуй. Помилився, не помилився, спробуй пограти так. Уяви собі, а в реальності люди народжуються з вадами…

- УЯВИТИ? УЯВИТИ? В тебе дві ноги? Дві руки? Ти цілий? Здоровий? Ну то й не кажи мені “уяви”!

- Тіме, та що трапилося.

- Що трапилося… Хочеш побачити мене в реалі? А? - продовжував нервувати Тимофій.

- Та заспокойся ти. Твоя справа - хочеш, покажеш себе, не хочеш, не покажеш.

- Інвалід я… ноги та руки нерозвинені. Так і живу все життя в ліжку. Дякуючи Богові, що хоч голова здорова. Нею заробляю собі на життя. Ото й заробив, купив капсулу, вирішив, може зірвуся в віртуальність, хоч тут житиму нормальним життям.

- Так, а… чому тоді таки характеристики?

- А в біса я знаю? Капсула зчитала моє тіло, мої поточні можливості, сприйняла їх як параметри і визначила їх так. Я вже майже розібрався, як відключити автовизначення, тож ще день-два, та піду на рерол.

- Дай здогадаюсь. - зі злістю пожартував я. - нове тіло буде із загнаними до максимуму фізичними параметрами?

- Не вгадав. - з кривою посмішкою відповів він. - Я б не заробляв таких грошей, якби був таким дурним. Знову візьму мага, але вже з нормально збалансованим розподілом параметрів.

Глава 4

- Все, перепсихував? - спитав Вільм, коли ми повернулися до наших наставників.

- Так, - тихо відповів йому Тимофій.

- Це він тебе заспокоїв? - кивнув Левко на мене.

- Так, - збрехав Тім.

Мить, і в моєму інтерфейсі блимнув напис “Вашому наставнику сподобалося, що Ви допомогли товарищу впоратися з гнівом. Ви отримали Досвід. Ви отримали підвищення рівня”.

- Навіщо ти збрехав? - пошепки спитав його я.

- Я все одно піду на рерол, а так хоч тобі трохи допоможу. - відповів він.

- Дякую.

- Що тобі випало?

- Зараз гляну.

Ви отримали підвищення рівня. Витривалість +1. Оберіть Вміння:

Захист або Лідерство.

Захист - зменшує шкоду, що її завдає ворог вашому персонажу будь-якою зброєю фізичної дії на одну одиницю. Не може бути менше однієї одиниці.

Лідерство - підвищує Мораль у стосунках з НПС, що перебувають в одному з вами загоні або підрозділі.

Поки що Вміння, пов’язані зі зброєю виглядають набагато більш переконливими, тож обираю Захист.

- Збільшилася Витривалість, вибрав собі Захист.

- Ммм… непогано. До речі, знаєш, чому ти не зрозумів їх щодо ведмедя? Чи зрозумів?

- Ні… а звідки ти…

- А поки психував, щоб заспокоїтися, вийшов та глянув у мануалах гри. Справа в тому, що ведмідь, який мешкає тут, у Верхньому Лісі, це не той, до якого ми звикли з тобою. Той дуже важкий для того, щоб тутешній грунт його витримував. Тому розробники поселили наверху… панд!

- Панд? Оціх пухнастих увальнів?

- Так, звичайнісіньких панд. Тому твоє здивування словам сержанта необгрунтоване.

- Слухай… ти тільки що сказав, що виходив… Вибач, якщо ображу своєю цікавістю, але… ти ж сказав, що інвалід. То звідки в тебе кошти на преміум акаунт, на капсулу?

- Давай так, я тобі один раз відповім та й усе, добре? Бо не дуже полюбляю цю тему. Я ж казав, що в мене кінцівки недорозвинені? От, а як відомо, природа не полюбляє пустот, тож… мені це компенсувалося розумовими здібностями. Мізками заробляю, і непогано. Зрозумів?

- Вибач…

- Все, забули.

- Накурликалися? - доволі грубо втрутився Вільм. - От і добре, тоді йдемо далі. В нас на сьогодні ще заплановано патрулювання Фруктових Садів.

Фруктові Сади - будівля, яку може будувати Повелитель Замку. Є розширенням можливостей базової будівлі “Ферма”. Постачає меншу кількість ресурсу Їжа, але піднімає Мораль мешканців того Замку, на території якого розташована Ферма.

На відміну від Шахти, Фруктові Сади вражали тим, наскільки рівними та щільними рядами було посаджено дерева. Невже опорні секвобаби там, внизу, теж розташовані у такому, майже ідеальному порядку?

Як з’ясувалося з роз’яснень Вільма, ні. Дерева, які росли у цьому Саду, своїм сплетеним корінням створювали достатньо щільний та міцний шар, який не вимагає для власної підтримки частого розташування опорних дерев знизу.

Відповідно, в мене відразу виникло питання, а чи хіба не можна обсаджувати кожну Будівлю чи Будинок, що ми їх будуємо для себе, такими деревами? Це ж відразу дозволить нам не прив’язуватися до розташування секвобабів знизу.

- З одного боку, це дуже добре, що ти замислюєшся над питаннями полегшення життя для нашої раси. Але з іншого, Малий, нагадую, що ти в першу чергу - воїн. А цим нехай опікуються будівельники, Архітектори, наш Повелитель, врешті решт. Щоб допомогти тобі викинути цю думку з голови я, по-перше, призначу тобі тридцять віджимань, а по-друге, поки ти віджиматимешся, нагадаю тобі про такий ресурс, як Вода.

Тимофій демонстративно приклав долоні до вух, імітуючи, що він також “розвісив вуха”, та готовий дуже уважно слухати все, що повідомить нам старший сержант.

- Так, думка, що спала тобі, дійсно доволі слушна та доречна… Була б, за умови, що в нас нескінченний запас Води. Чи відомо тобі, яку кількість цього, вельми важливого ресурсу, споживає той самий Фруктовий Сад? А тепер уяви собі, що ми висаджуємо дерева навколо кожного Будинку. Отож бо й воно… Давай, не лінуйся, третій десяток вже пішов! - підбадьорив він мене. - Між іншим, цю думку, щодо висаджування дерев навколо найважливіший Будинків, не закинули. Якщо колись відвідаєте столицю, то побачите, що там саме так і роблять. Замок, резиденція Повелителя, Кафедральний Собор, Магічна Гільдія та деякі інші укріплені саме таким чином.

“Завдяки постійним фізичним навантаженням, Ваша Сила збільшилась на один пункт”

Механіка ігрового світу “Земель меча та магії” винагороджує Гравця за постійне використання можливостей свого персонажу-аватара. Чим більш інтенсивно та часто він виконує якісь дії, тим краще зростають характеристики.

Втім, треба зауважити, що це зростання стає важчим з плином часу. Якщо для того, щоб отримати перше “натреноване” підвищення, необхідно витратити на заняття одну годину, то для кожного наступного ця цифра дорівнюватиме номеру підвищення, тобто для другого - дві години, для десятого - десять. З іншого боку, для кожного параметру цей лічильник індивідуальний. У вищезгаданій ситуації, Головному Герою, для отримання наступного підвищення Сили потрібно буде витратити дві години, а от для Вправності, оскільки це буде перше “треноване” підвищення - лише одну.

Наступним об’єктом, який нашому загону треба було відвідати, виявилася Сторожова Вежа. Оскільки селище, що стало стартовим для нас з Тимофієм, знаходилось не в центрі Сектора, а майже біля його кордонів, то до останніх нам було набагато ближче.

На перший погляд, Вежа не мала якихось помітних відмінностей від своїх аналогів, які можна було б зустріти в будь-якому іншому світі-плані всесвіту Земель. Така сама, зібрана з дерева, будівля, що спиралася на чотири опори, та мала наверху невеличку площадку під дахом.

Але, як і у будь-якому випадку порівняння світу Лісу з іншим віртуальним або реальним світом, були і свої відмінності. Сторожові Вежі нашого світу будувалися не лише вверх, але і вниз, під Покров. Зовнішньо, вони мали практично такий самий вигляд, ті самі опори, драбина, майже така сама площадка для розташування солдат-спостерігачів. Єдина відмінність полягала в тому, що умовна стеля в перевернутої Вежі ставала підлогою.

Якщо в верхній частини Вежі вартовими ставили будь-кого, то в нижню - лише тих, в кого були добре розвинені слух та вміння бачити в суцільній темряві.

Звісно, що нас, як новачків, в обов’язковому порядку відвели спочатку на верхній рівень.

Я миттєво злетів наверх, після чого зупинився і розгублено озирнувся вниз, де повільно, передихаючи майже після кожної другої-третьої сходинки, піднімався Тимофій.

- Блін, Тім, давай я тебе на собі потягну, швидше буде. - запропонував я йому, потай сподіваючись на подальше покращення відносин з сержантами.

- На-фі-га… - пропихтів на кшалт паротяга Тім. - Я ж тренуюсь! В мене майже вся “фізика” вже по трійочці! Фух… - він таки видерся на оглядову площадку та зараз стояв поряд зі мною, важко відхекуючись.

- Бажання допомогти своєму товаришу цілком природне, та заслуговує на похвалу, але і його думку слід враховувати, бо Задохлик цілком слушно бажає тренуватися. Втім, обидва, майте на увазі. У бойових обставинах треба робити те, що вигідніше всьому загону. А було б вигідніше вчинити саме так, як запропонував Малий. - зауважив Вільм.

Один з вартових прочитав нам коротку лекцію на тему, які обов’язки вартового на Вежі, за чим треба слідкувати, чого не можна робити, а що, навпаки, потрібно.

- …І наостанок. На відміну від інших проступків, за які призначають покарання, тут, на Вежі, ціна вашої недбалості - смерть. В кращому випадку, ваша особиста, частіше, ваша та вашого товариша, якому ви прикриваєте спину. Найстрашніше… - він зітхнув. - Смерть тих, кого ви охороняєте.

- Але ж… а від кого? - запитав Тім. - Я розумію, знизу. А тут, по нашому рівню, хто буде нападати?

- Починаючи від наших “улюблених” сусідів, і закінчуючи тими самими “нижніми”, які вилазять до нас там, за межами периметру, що його охороняємо, та йдуть, маючи зовнішність наче місцевих.

- Стоп, одну хвилинку. - перериваю його я. - А якщо “нижні” пройдуть кордон в себе, під Покровом?

- От для цього наші Вежі і роблять дворівневими. - відповів мені вартовий. - Зараз вас відведуть на нижній рівень і там вам все розкажуть.

- Що ви вже знаєте про призначення наших Веж? - запитав нас вартовий з нижньої частини.

- Вони призначені для захисту нашого Сектору від нападу з-назовні. Хоч поверху, хоч понизу. - бадьоро вигукнули хором ми з Тимофієм.

- Добре… Хоча це ще не все. А чи казали вам…

- Зажди. - обірвав його Вільм. - Хлопцям ще зарано дізнаватися про це.

- Про що? - спитав я.

“Для отримання даної інформації ваш персонаж повинен досягнути десятого рівня” - спливло системне повідомлення в мене перед очима.

- Зарано вам ще цього дізнаватися. - відповів старший сержант. - Подорослішаєте, хтось та розповість. Продовжуй. - махнув він рукою вартовому.

- Так от. Все вірно. Наші Вежі призначені для того, щоб перехоплювати будь-які спроби наших сусідів, або ворогів, напасти на нас. Якщо там, наверху, спостереження вести легше, оскільки можна покладатися на зір, то тут, внизу, треба дослухатися та дочуватися. - і він виразно потягнув повітря носом. - Хоча останнє, це дійсно останнє. Якщо ворог вже підкрався настільки близько, то… Та не хекай ти так! Всі звуки глушиш навколо.

Дійсно, після підйому наверх та спуску вниз, Тимофій ніяк не міг вирівняти дихання, яке своєю гучністю змушувало незадоволено кривитися всіх вартових нижньої Вежі.

- Навіщо він вам взагалі? - звернувся один з них до Вільма.

- Безсмертний… - знизав плечами той. - Останні дві седмиці взагалі мало новачків, а цей ще й маг.

Седмиці - у світі Земель меча та магії довжина ігрового тижня коливається в залежності від рівня складності, який обрав собі Гравець. Для “Складного” рівня, це п’ять днів, для “Середнього” - сім, для “Легкого” - десять. Це безпосередньо впливає на довжину строків виконання тих квестів та завдань, які отримують Гравці.

Як можна зрозуміти з назви, Головний Герой та Тимофій обрали для себе другий варіант, тож тиждень в них триватиме сім днів. Така назва притаманна лише деяким поселенням, та не є універсальною та загальноприйнятою для всього світу Лісу, не кажучи вже взагалі про всі Землі.

- Маг? А оце вже непогано. Навіть, якщо він слабкий та повільний як ті черепахи, на яких стоїть наш світ, якщо він вміє… Нужбо, як там тебе звати, що ти вмієш? - звернувся вартовий до Тимофія.

- Магічна стріла, Придушення, Зцілення… - почав гордо перелічувати Тім.

- Мда… А щось корисне є? - з відчутним розчаруванням протягнув вартовий.

- Ну… Магічна Сила в мене дорівнює дев’ятнадцяти! І Стійкість, і Магічна Витривалість!

- Потужний бойовий маг. - підвів ітог охоронець. - А в тебе що? Чи ти лишень боєць? - звернувся він до мене.

А от мені було чим його порадувати. Під час старту, я, обираючи собі Вміння та Знання, виміняв другий том Магії на можливість обрати собі самостійно перші Чари, що будуть доступні моєму персонажу від самого початку гри.

В Землях, Гравець починає гру, завітавши до Дракона, в якого повністю налаштовує свого персонажа. На старті доступні одинадцять Книжок Знань - умовних балів, за які Гравець “купляє” собі ті, чи інші Знання.

Перед моїми внутрішніми очима постала сцена на старті, в лігві Дракона, де я “конструював” свого персонажа…

Початок спогадів головного Героя…

- Вітаю тебе, Безсмертний! - пророкотіла басом зелена крилата ящірка. - Ти стоїш на початку довгого шляху, який вестиме тебе до перемог та слави. Багато чого, про що ти міг раніше лише мріяти, відтепер стане буденністю. Вже зовсім скоро ти не схочеш собі іншої долі, оскільки армії відданих лише тобі воїнів йтимуть на смерть за одним твоїм словом, найкращі…

- Ні. - обірвав я його. Це був один з декількох варіантів змінити стандартний початок гри.

Взагалі, Землі були стратегією, де гравець отримував під своє командування чималеньку ділянку, яку тут називали Сектором, деякий запас ресурсів та золота - розмір якого залежив від обраного рівню складності, та, також в залежності від останнього, Замок. Головною метою було, розвивати своє королевство, загарбувати сусідні території-Сектори та воювати з сусідами.

Але, був в Землях і інших варіант - відмовитись від тих початкових умов, та грати у звичайне РПГ. Головна відмінність полягала в тому, що тоді Гравець не отримував у свою власність Сектор та Замок, а починав гру в Секторі для новачків, який вважався “школою”. В обох випадках, перші три ігрових тижні в нього був певний захист, який полягав в неможливості сусідів напасти на його володіння для “стратега”, та в неможливості загинути (лише втрачалась свідомість на останньому “хітпоінті) для “рольовика”.

Також відмінність полягала в дещо іншому ефекті, який мали та надавали ті самі Книжки Знань, та в доступності деяких з них.

- Ні? - аніскілечки не здивувався Дракон. - Тобто ти бажаєш стати одинаком, який розраховуватиме лише на свої сили? Але й весь досвід забиратимеш собі? Тоді визначись, чи бажаєш ти в подальшому все ж мати можливість заснувати щось своє? Нагадую, така можливість залишається в тебе у будь-якому випадку, але від твого вибору залежатимуть ті Книжки Знань, що я їх тобі запропоную. Чи ти бажаєш стати справжнім шукачем пригод?

Так, і знову варіативність вибору. Той самий “інший” варіант поділявся, умовно, звісно, ще на два. Один був шляхом “чистого” РПГ, а другий був міксом, мішанкою між першим та другим.

З неодноразових вивчень форумів та мануалів по грі, я знав, що цей, останній, був відвертим непотрібом, не-приший-нога, оскільки відрізнявся лише тим, що відкривав доступ до декількох Книжок Знань, та й усе, тому абсолютна більшість гравців, хто обирав собі долю шукача пригод, брали собі “чистий” варіант. Який, в свою чергу, все одно, не блокував можливості заснувати своє власне “щось”, але шлях до цього міг бути набагато довшим та складнішим.

- Ні, я бажаю обрати собі долю справжнього шукача пригод, який розраховує лише на свою вдачу та свій меч!

- Добре, Безсмертний. тож назви мені своє ім’я. Те саме, яке потім будуть згадувати у легендах та піснях.

- Майк Олдфілд! - Майк, це європеїзована форма мого справжнього ім’я Михайло, а Олдфілд можна перекласти як “Старе поле”, хоча я насправді - Полянський. - Скорочено просто, Майк.

- Добре, Майке Олдфілде, вибери расу свого персонажу.

- Людина, звичайна, світла.

За механікою світу гри Землі Меча та Магії, раса людей поділяється на багато різновидів. Наприклад, вищезгадані світлі люди, вікінги, кочевники, темні люди (які не є неграми!), безпосередньо темношкірі… поділ на раси в першу чергу впливає на те, які технології, юніти та будівлі будуть доступні Гравцеві, що обрав ту чи іншу расу.

В тому чи іншому вигляді, подібний розподіл присутній майже у будь-якої іншої раси, чи то ельфи (свтілі, темні), орки (степові, гірські) та інші. Звісно, що ті ж самі демони бути умовно “світлими” не можуть за визначенням, хоча ми всі добре розуміємо, що сам поділ на світлих та темних дуже умовний…

- Добре, тепер розподіли шістдесять одиниць параметрів свого персонажу. Пам’ятай, що граничні значення, особливо мінімальні, дуже сильно впливають на якість гри, та можуть зробити цей процес таким, що не приноситиме тобі задоволення!

Оскільки світ, в якому я планував далі грати, мав певні відмінності від переважної більшості інших світів Земель, основну увагу мені потрібно буде звернути на Вправність. Магічні властивості можна зробити трохи слабшими за середнє значення, а от Силу бажано як мінімум залишити на запропонованому рівні.

- Сила - десять очок, Вправність - двадцять, Сила Магії, Стійкість до Відкату та Ментальна Витривалість - по вісім очок, і залишок, скільки там залишилось, шість? Так, шість очок на Витривалість.

- Добре, тепер поглянь на свою зовнішність, та скажи, чи все тебе влаштовує?

Перед моїми очима постала кукла персонажу. Трохи зміню колір волосся. Робити крутезними плечі не буду, оскільки, по-перше, в мене і Сила не така вже й велика, а по-друге, воно мені не потрібно, щоб за зовнішнім виглядом до мене чіплялися всі, кому не ліньки, а от трохи підтягнути живіт, та зробити руки та ноги жилистими, це треба. Ну, десь так нехай буде…

- Готово? - поцікавився Дракон. - Добре, тоді обери собі клас.

І знову деякі відмінності від стратегічного варіанту гри. Якщо там клас персонажа залежав від його раси та Замку (останнього вибору в РПГ варіанті не було!), впливав на його вміння та можливості, та взагалі, був унікальним для кожної раси, то у РПГшному варіанті, класи були універсальні.

Наприклад, розглянемо Замок Інсектомансера, Гравця, що гратиме та керуватиме квазірозумними мурахами - клаконами.

В нього є на вибір три класи: Мімікр, Швидконіг та Мутант.

Мімікр - цей клас дає можливість Гравцю вже на початку гри надавати своїм підлеглим юнітам вміння змінювати фарбування панцирю, маскуючись на фоні оточуючого середовища. В подальшому, за певних умов розвитку, вони стають здатні взагалі міняти свою зовнішність, стаючи схожими на ворогів.

Швидконіг - надає майже двократне прискорення руху, реакції та дії для всіх юнітів, підконтрольних Гравцю.

Мутант - Гравець отримує можливість підсаджувати Ляльок клаконів в тіла полонених, отримуючи потім найрізноманітніших мутантів з властивостями, що їх неможливо, або набагато складніше отримати іншими шляхами.

У той самий час Гравець, що обирає собі Варвара і расу орка, отримує вибір з Жаги Крові, Всі в Бій, Помста та Під Захистом.

Але все це доступно лише в стратегічному варіанті гри.

Воїн, Паладін, Стрілець, Грабіжник, Бард, Жрець, Монах, Чаклун, Друїд та багато інших стандартних РПГшних класів.

З урахуванням обраних та розподілених мною раніше параметрів, я обрав…

- Воїн.

- Добре, тепер вибери собі Книжки Знань. Роби це розсудливо, тому що змінити його вже буде неможливо, а сам він безпосередньо впливатиме на твою подальшу долю, та на Вміння, що будуть тобі доступні.

Переді мною з’явилася книжкова шафа з полицями, щільно заставленими томами Книжок Знань. Оскільки я вже обмірковував цей момент, то багато часу в мене це не зайняло.

Зброяр - для стратега, ця Книжка Знань поліпшувала вміння підлеглих використовувати зброю ближнього бою. У випадку режима РПГ вона впливала безпосередньо на персонажа самого Гравця, піднімаючи його показник “Атаки” у відсоткових значеннях. Один том.

Майстер обладунків - те саме, але для обладунків та Захисту. Також один том.

Майстер стрілецької зброї - вміння використовувати будь-яку стрілецьку зброю (окрім вогнепальної!) без штрафів. Як було сказано в описі книжки “Ваша стріла полетить хоча б у напрямку ворога, а не у вашу власну ногу!”. Ще один том.

А от тепер починалися справжні відмінності від стратегічного варіанту гри.

Якщо там Гравець не повинен був самостійно піклуватися про наявність Їжі, яка між іншим, також була Ресурсом, оскільки її видобували підлеглі, то в режимі РПГ потрібні були або навички самостійного видобутку, або необхідно було постійно слідкувати за наявністю її запасу в Сумці Гравця, та постійно поповнювати його шляхом купівлі.

Згідно до того Світу, в кому я планую грати, мені найбільше знадобиться Книжка Знань Мисливця. Один том.

Не зважаючи на те, що підлеглих та підданих в мене поки що немає, а може й взагалі не планується, Книжка Знань Толерантність дуже бажана. Для “стратега” вона дозволяє об’єднувати в своєму Замкові та війську юніти різних рас з набагато меншим падінням Моралі та меншою вірогідністю виникнення суперечок через чужинців поряд. В моєму випадку, вона, Книжка, покращувала ставлення до мене самого з боку представників інших рас під час спілкування. Якщо в Гравця немає бажання ускладнити собі ігровий процес, то це дуже необхідна річ. Ще один том.

При грі в стратегію, далі, зазвичай, вибирають собі расу або раси підданих. Для мене це недоступно, але, з іншого боку, я мав приціл на конкретний світ, тому…

- Я бажаю відправитися в світ під назвою Ліс!

- Ліс? І що там цікавого, дерева та й годі. - відреагував на мою заявку Дракон. - Добре, Ліс. Чи бажаєш ти обрати собі конкретний рівень світу Ліс, чи покладаєшся на Його Величність Випадок?

Ет, ні, вельми щиро дякую. Рандомайзер, або Випадок, міг викинути мене з рівною вірогідністю будь-де в Лісі. Хоч у Верхньому, хоч у Нижньому, хоч у Підзем’ї, хоч у… До речі, цікаво, а чи доступно моєму персонажу, з тим набором здібностей, що в нього є зараз, потрапити у Підмор’є? Ні, не буду гадати. Я хочу тримати задоволення від гри, а не намагатися хоч якось вижити. Можливість вибору конкретного світу коштує одну Книжку Знань, а от право обрати конкретне місце, де я з’явлюсь - дві.

- Мене цікавить Верхній Ліс.

- Добре, але це обійдеться тобі у два томи Книжок Знань.

Таким чином, я вже витратив сім томів. Настав час поміркувати щодо магії. Загалом, на старті був шанс отримати по одній чарі за кожен том Книжки Знань, але тоді вони розподілялися випадковим чином. Якщо для гравця-стратега це не було дуже критично, оскільки він мав змогу почати дослідження у своїй Вежі Магів, та поступово відкрити інші чари, то для такого як я, шукача пригод на свою голову, наявність тих чи інших чар на старті була дуже критична, тому гра дозволяла вибрати собі конкретні. Звісно, що не просто так. Якщо без права вибору чотири томи книжок магії давали мені шанс отримати від двох до чотирьох чар, то за право вибору я “розплачувався” двома книжками за одні чари.

- Я хочу мати можливість вибрати конкретні чари, з якими я розпочну гру!

- Добре, але нагадую, що в такому випадку тобі потрібно мати не менше двох томів в тій школі магії, з якої ти збираєшся вибирати чари. - нагадав мені Дракон.

- Так, я пам’ятаю це. Тож, я розподіляю дві Книжки Знань в школу магії Розуму, та обираю чари під назвою “Емпатія”. Також, я розподіляю дві книжки в школу магії Життя, та обираю “Зцілення”.

Школа магії розуму - об’єднує чари, що впливають на розум чи підкоряються розуму цілі або чаклуна.

Чари “Емпатія” дозволяють чаклуну зрозуміти, яке ставлення в оточуючих до нього. Чим сильніший чаклун, або чим більше він вкладе мани в чари, тим більший радіус “опитування” та тим легше з’ясувати напрямок на носія конкретних емоцій.

Школа магії Життя - об’єднує чари, що впливають безпосередньо на характеристики або тіло персонажу.

Чари “Зцілення” дозволяють чаклуну вилікувати ціль від пошкоджень та ран. У випадку застосування на неживу істоту (мертву) наносить їй пошкодження, що дорівнюють можливому зціленню. Також знімають більшість довготривалих негативних ефектів з тіла цілі.

Увага! Чари “Зцілення” часто плутають з чарами “Лікування”, які лікують від хвороб, чого саме “Зцілення” НЕ робить!

Тобто, якщо результатом використання прокльону “Чума” на персонажа, стало постійне зменшення його показника Здоров’я - ХП, то “Зцілення” відновить їх, але не зніме прокляття. У той час як “Лікування” зніме “Чуму”, але відновлення ХП буде відбуватися повільно, завдяки природній регенерації. Або потребує застосування ще й “Зцілення”.

- Добре. - погодився Дракон. - Я бачу, ти зробив свій вибір. Чи бажаєш ти обрати якісь негативні Книжки Знань?

Негативні Книжки Знань. Як можна зрозуміти з назви, надають якихось негативних ефектів, але додають пунктів, за які можна взяти ще якісь Книжки Знань. Загалом, сума пунктів не може бути більшою чотирнадцять за рахунок КЗ, та один можна докупити за рахунок донату, сплативши реальними грошима.

- Ні, дякую.

- Тоді надай відповідь на останнє питання, який рівень складності ти обираєш?

- Середній.

- Добре.

Кінець спогадів Головного Героя.

Глава 5

Отримавши попередження, що таймер примусового виходу з віртуальності спрацює через одну хвилину, я ледь встиг домовитися та попрощатися з Тимофієм, а отримання четвертого рівня мого персонажу я відклав вже на завтра.

Наступний день в мене почався з отримання відкладеного з учора приємного бонусу - підвищення рівня мого персонажу.

Ви отримали підвищення рівня. Сила Магії +1. Оберіть Вміння:

Майстер Повеління Комахами або Майстер Ілюзій.

Обидва Вміння відносилися до Шкіл Магії, що я обрав собі на старті, але, на жаль, жодне з них саме зараз мені не було потрібне від слова зовсім, оскільки вони підсилювали мою майстерність вправлятися з Чарами саме цих підрозділів. А в мене їх не було.

Майстер Повеління Комахами - збільшує ефект Чар, що відносяться до даного підрозділу Школи Магії, знижує витрати мани на десять відсотків. Під ефектом мається на увазі як радіус області дії, так і силу впливу, тобто силу, іноді рівень, комах, що їх було призвано, їх кількість та час призову.

Майстер Ілюзій - збільшує ефект Чар, що відносяться до даного підрозділу Школи Магії, знижує витрати мани на десять відсотків. Під ефектом мається на увазі як радіус області дії, так і силу впливу, тобто силу, іноді рівень, Ілюзорного створіння, що його було призвано та час призову, або, у випадку, якщо ілюзію було накладено, тривалість її існування, стійкість до розвіювання та якість самої ілюзії.

Той факт, що в мене збільшилася саме Сила Магії, можна було пояснити тим, що вчора я якраз, найбільше використовував саме саму магію, відносно до фізичних здібностей, але чому мені випали два непотрібних Вміння?

Добре, сподіватимусь, що однією з перших мені стане доступною чара якоїсь Ілюзії, тому роблю свій вибір на користь Майстра саме цього підрозділу.

- Все, зібралися? Добре. На сьогодні наше завдання - розвідка на нейтральній території. Пошук слідів спроб можливого проникнення “нижніх” на наш Шар, пошук та збір ресурсів, раптом ми їх знайдемо та, звісно, подальше ваше ознайомлення з оточуючим світом. - проголосив Вільм.

- А коли ми вже прийматимемо участь у справжніх бойових діях? - поцікавився Тім.

- Не поспішай, бо встигнеш. - відповів Левко. - Всьому свій час. Ще встигнете навоюватися, набридне. Колись приймете.

Як він помилявся…

Цікаве почалося ще на знайомій території. Коли ми підійшли до вчорашньої Сторожової Вежі, на її місці в Шарі тутешнього грунту зяяла доволі велика дірка.

Як з’ясувалося під час розмови Вільма з одним з Паладинів, Махайрод відчув їхній загін, та все ж таки поліз наверх. Бійцям вдалося його скинути вниз, а під час падіння величезний кіт не зміг загальмувати падіння пазурями об стовбур секвобаби та розбився об землю. Зараз загін очікував підходу підкріплення для організації експедиції вниз, за цінними залишками звіра.

- Дозвольте спитати, - вліз у їхню розмову Тимофій. - але в вас було більше солдатів. Вони що, загинули?

- На щастя, це виявився молодий Махайрод, що не встиг набрати повну силу, тож ні. Втрат ми не понесли, а половина загону зараз допомагає з відбудовою Вежі та постійно кидає вниз палаючи факели, щоб відлякати мілких хижаків та падальників від нашої здобичи.

- Розраховуєте багато з нього видобути?

- Та з однієї шкіри мінімум одна міра самого міфрілу - це вже окупить не лише нашу експедицію, але й багато чого іншого!

В Землях меча та магії всі ресурси, окрім, звісно, золота, вимірюються одиницями виміру - мірами. Але для кожного ресурса розмір цієї міри різній. Якщо одна міра Деревини та Каменю дорівнює умовній телезі, то вже Руда, з якої видобувають залізо (сталь) - десь візочок, Кристали та Дорогоцінне Каміння - жменька, Ртуть - колба, Сірка - ковшик, об’ємом зі жменю.

Рідкі Ресурси, як то той самий Міфріл, рахуються окремо.

Ми залишили Вежу за спиною, та рушили через кордон, у нейтральні землі.

- Десь години три, а потім зможемо перепочити. - порадував нас звісткою Вільм. - Там далі буде тракт, на якому розташований непоганий шинок, з власником якого я непогано знайомий.

- Це той де тобі тричі поспіль пику начистили? - зі сміхом перепитав Левко.

- Я тобі зараз самому начищу! Обмірковуй, перш ніж в присутності молодих щось ляпати!

- Та що я такого сказав. Чи ж я сам по пиці не отримував? То ж все справи молоді…

- Стули пельку, я сказав! А ви чого роти пороззявляли, чекаєте, поки білка скоче? По сторонах дивіться уважніше!

- Та ми дивимося, дядечку Вільме… - ззовні ввічливо промовив Тимофій. - Тільки б от розуміти, що саме видивл… Що це таке?

І наш маг тицьнув пальцем в бік від дороги, якою ми рухалися, показуючи на щось, що трохи виблискувало під сонцем на галявині.

Предметом, що він помітив, виявилася жменька червоних Кристалів, що лежали просто неба, поряд з зів’явшою величезною квіткою.

Як з’ясувалося з пояснень Левка, іноді, Ресурси з’являлися самі по собі, окремо від своїх родовищ. Втім механізм їх появи був дуже схожий.

Якась квітка ти кущ, довгий час накопичував в собі сік з Ресурсом, поступово формуючи у своїй квітці його міру, яка з часом просто падала на землю.

- Але… а якщо ми знайдемо Каміння, чи Руду, нам їх що, також класти у похідний рюкзак? - поцікавився я в Вільма.

- Звісно, що ні. В такому випадку я подаю сигнал, і через деякий час до нашої знахідки приїжджає телега, яка і забирає Ресурс.

- А якщо ще хтось його знайде, та забере собі?

- Тож потрібно або залишатися на місці, очікуючи транспорт та охороняючи здобич, або… Або вислуховувати потім від Повелителя, які ми дурні, що прогавили її та втратили свою винагороду.

- Яку винагороду?

- Як це, яку? Звичайну. Винагородну винагороду, якою винагороджують винагороджуваних. - скаламбурив Левко. - Гроші, у кількості десяти відсотків від поточної вартості знайденого. Між іншим, це так само відноситься і до сундука із скарбами.

- Хех, було б непогано. - неголосно промовив Тимофій, потираючи руки.

Наступним об’єктом, що трапився нам на шляху, виявився Обеліск Досвіду.

Звичайнісінька сіра колона, що стирчала просто неба посеред ще однієї галявини.

- О, до речі, камінь. Давайте, підходьте до нього. - махнув рукою Вільм. - Ви, безсмертні, дуже радієте, коли знаходите такий новий.

- Та звісно ж радіємо, досвід, рівень… можливо. - відповів йому Тім, біжучи до Обеліску.

Ви отримали підвищення рівня. Сила +1. Оберіть Вміння:

Мирне співіснування або Полювання на тварин.

Мирне співіснування - це Вміння, надане Книгою Знань “Толерантність”. Для Гравця, що обрав собі стратегічну гілку гри, воно зменшує падіння Моралі від мешканців різних рас, що мешкають в одному місті під владою Гравця. Для мене, воно надавало можливість відразу перевести відношення з персонажами мого підрозділу на новий рівень.

Полювання на тварин - Вміння, яке відноситься до Книги Знань “Мисливець”. І знову ж таки, його ефект помітно різнився для мене, та для “стратега”. Якщо для мене воно збільшувало кількість Ресурсу Їжа, що я міг отримати від вбитої мною тварини, та зменшувало кількість очок ХП моєї здобичи, які мені потрібно було “зняти”, щоб вдало вполювати її, то для другого варіанту воно взагалі збільшувало видобуток Їжі всіма підлеглими Гравця.

Оскільки після закінчення терміну навчання мене очікував світ, де мені доведеться самому займатися питанням забезпечення мого персонажа всім необхідним (до цього моменту, завдяки ігровим домовленостям, вважалося, що мене годують в Казармі), вибір був цілком очевидним.

Скажімо так, непогано! День лише розпочався, а я вже і вчорашній рівень отримав, і один з двох сьогоднішніх.

Наступним об’єктом, що зустрівся на нашому шляху, виявилася Поляна Леприконів.

Судячи з усього, якийсь загін, або шукач пригод вже проходив тут на цьому тижні, бо скільки ми вчотирьох не ганялися за прудким чоловічком в зеленому одязі, спіймати його ми так і не змогли. А згідно до механіки гри Землі, перший, хто завітає на Галявину, гарантовано мав спіймати лепрікона та отримати від того у подарунок або золото, або міру Ресурсу.

- То що, втомилися вже? - радо спитав нас Вільм. - Нічого, ще десь півгодини, і ми зможемо відпочити в Кіма. Пива вип’ємо, може новини які дізнаємося.

- Дивись тільки, не напивайся, бо капітану сам потім пояснюватимеш, чом від тебе тхне, наче з бочки. - підчепив його Левко.

- Йой, згадала бабка, як дівкою була. Коли то було останній раз?

- Та коли… Дай згадаю. Чи то на тому тижні, чи на поза тому.

- Ну так а що я міг зробити, якщо в нього вино підозрілим виявилося? Довелося перевіряти.

- Ага, доперевірявся, що тебе першим ліпшим караваном додому відвантажили.

- Так, а ну, цить, Левко-дурко! Не ганьби мене перед молодими!

- Сам ти дурень… - пошепки буркнув Левко і, насупившись, замовк.

Хвилин через десять ми вийшли на доволі добре накатану дорогу, яка складалася з двох широченних колій, що тягнулися в обидва боки до самого обрію. Степ, по якому ми рухалися, лише іноді уривався невеличкими кущиками, простягаючись рівним шаром різнотрав’я, над яким подекуди було помітно маленьких жовточорних працівниць - бджіл. Наш загін повернув ліворуч і рушив у тільки Вільму відомому напрямку. Ще через деякий час десь там, в далечині, розвиднілася якась будівля.

- А ось це, взагалі, доволі дивно. - здивовано протягнув Вільм, коли ми майже підійшли до корчми.

- Що саме? - перепитав Тім.

- По-перше, в Кіма завжди є відвідувачі, чиї коні або стоять поряд, або іржуть з конюшні. А зараз, чомусь, пусто. По-друге, подвір’я в нього завжди чисто виметене, а зараз - зверни увагу…

Дійсно, невеликий майданчик біля будинку корчми був доволі рясно закиданий листям та гілками.

- Ні, я то згодний, що безлад, це погано, але… чому ти так акцентував увагу на цьому моменті? - продовжив розпитувати Тимофій.

- Справа в тому, що Кім ніколи запускав своє подвір’я, завжди даючи йому лад. Так, всім мовчати, говоритиму я. Якщо що, раптом, то ми - простий загін солдатів, яких відправили до Сторожової Вежі, зрозуміло?

- Але ж Вежа залишилася позаду…

- Я тобі що сказав? - визвірився на Тіма Вільм. - Все, тихо.

Вже заходячи до корчми, я звернув увагу на заляпаний багнюкою стовпчик. Ледь помітні відбитки долонь натякали на те, що її туди накидали навмисно. Ще одним аргументом на користь моїх підозр було те, наскільки високо розташувалася багнюка на стовпі та стінах будівлі.

- Радо запрошую вас до моєї корчми, щиро радий вас тут бачити! - корчмар випромінював стільки щастя, що здавалося, приміщення можна було освітлювати лише його посмішкою. - Чи здалеку йдете? Чи втомилися ви під час подорожі? Чи зробили боги вашу дорогу легкою та безпечною? Що я можу вам запропонувати? Чи, може, відразу по кухлю пива, розігнати, так би мовити, апетит? Кожен другий кухоль - за рахунок закладу!

- Два кухлі. - насуплено буркнув Вільм. - Стій! Куди тебе чорти понесли? - смикнув він за рукав Тимофія, який радо посунув до найдальшого столика, біля якого вже гостинно відсував для нас стільці корчмар. - Ми сядемо тут, поблизу дверей.

- Як скажете, шановний. Але я все ж таки наважусь зауважити, що ви замовили лише два пива, а вас…

- А їм зараз заступати на чергування на Вежі, тому вони не питимуть! - як відрізав Вільм.

- Вільме, щось не так. - ледь чутно пробурмотів Левко.

- Бачу. Це не Кім! І поводиться він не як Кім, і виглядає не як Кім, і пригощає… Кім пригощає за рахунок закладу! Та скоріше ти сталевим ножем примару заріжеш, аніж він щось комусь задарма подасть. Малий, слухай мене уважно. Задохлик - єдиний маг в нашому підрозділі, тому він відпадає. В парі ти та Левко, він більш досвідченіший воїн, тому він також відпадає. Тож, пиво питимемо ми з тобою. Я - як командир, який не може наказом наражати на небезпеку підлеглих, ти - як, вибач, менш… Так, дякую, красно дякую, ось, візьміть. Ні-ні, я наполягаю, беріть повну оплату, за обидва кухлі. Потім подасте нам бонусні…

Корчмар прийняв мідяки і почав старанно шкребти поверхню стола поруч з нашим.

- Ага, так от, про що то я… - Вільм старанно розіграв з себе людину, яка розповідала щось цікаве, але її раптом відволікли, і вона тепер намагалася згадати, про що йшла розмова. - А, так! Беру я одну ногу на одне плече, іншу - на інше, та я-ак засаджу…

Тимофій старанно приснув зі сміху. Я, відсьорбнувши пива, зробив вигляд, що мало не вдавився ним, розбризкуючи його на всі боки.

Корчмар поглянув на нас, незадоволено скривився, та повернувся до своєї стійки.

- … Тому ми з Малим п’ємо пиво, а ви - ні. - неголосно продовжив він. - Жодного відвідувача, раз. Чужа людина замість Кіма, це два.

- Підозрілий бруд на стовпчику на вході, яким наляпано набагато вище, аніж можна було це зробити випадково. - додав я.

- Не помітив, але вірю тобі на слово… Це три. Обережно!

Вільм ледь помітно підчепив лікоть моєї руки, в якій я тримав свій напій і смикнув його. Кухоль я не випустив, але майже все пиво розплескалося по столу та підлозі поряд зі мною.

- Та не нервуйся ти так, вже все пройшло. - лагідно та заспокійливо звернувся він до мене. - Агов, Кіме, принеси ще кухоль хлопцеві!

Корчмар відреагував не відразу. Пройшло декілька секунд, і Вільм ще раз звернувся до нього, перш ніж той підняв голову.

- Кажу, Кіме, ще один кухоль пива принеси. Бачиш, хлопець свій розлив.

- Так-так, пане, несу! - він мало не підтюпцем приніс пиво. - Але прошу вибачення, я не Кім.

- О, а де ж Кім подівся? Що, знову до тітоньки поїхав?

- Так-так. - корчмар закивав головою з такою швидкістю та силою, що здавалося, ще трохи, і вона відірветься від шиї и хлюпнется в розлите пиво.

- А він не казав, до якої саме? - здивовано поцікавився Вільм.

- До… Елайзи… чи то до Ель..

- Ельзи?

- О! Так, то є так. Дійсно, він називав це ім’я! - корчмар радів так, нібито виграв купу золота.

- Добре, дякую, тоді зрозумів. Візьми. - Вільм кинув йому ще декілька мідних монет.

Корчмар прибрав мій спустілий кухоль і радісно, ледь не підстрибуючи, повернувся до стійки, підкидаючи монети в повітря та збираючи їх єдиним рухом назад, в долоню.

- Погано… Дуже погано. - пробурмотів Вільм. - Дуже-дуже погано.

- Кодове ім’я? - перепитав Левко.

- Так. Ще й найгірший варіант.

- Себто, найгірший?

- В нас з Кімом була деяка домовленість, якраз на випадок, якщо він змушений буде раптово кудись зникнути. Немає в нього тітки, та й взагалі, жодних родичів. Тому, якщо з’ясовується, що він поїхав до них, це позначає, що цю інформацію він видав під тортурами. Або не під ними, але проти власної волі. Більше того, в нього на випадок, якщо його навіть не питатимуть, за стійкою була пам’ятка, яку він кожні день-два оновлював. Щось на кшалт “не забути, через два дні з’їздити до тітоньки”. А от вже ім’я, це якщо його питатимуть, він повинен був додати сам. І Ельза - якщо йому доведеться називати ім’я під тортурами. Тож отакі пиріжки з кіценятами, ти їх їси, а вони навчать.

- Тож, що робитимемо, дідьку Вільме? - спитав я.

- То Ви саме тому й збрехали, що ми йдемо до Вежі, а не від неї? - поцікавився Тім.

- Майже так. По-перше, я сподіваюсь, що нас приймуть за зміну, на яку чекають на вежі, тож не затримуватимуть. По-друге, як я і починав казати, тому лише половина нашого загону зараз п’є тутешнє пиво.

- Вважаєте, що там отрута?

- Я б сказав, скоріш не отрута, а снодійне. Якби ми йшли ВІД Вежі, наш загін мало б сенс знищувати, а так, якби ДО, в них був би шанс змусити нас поснути, та відправити своїх бійців під виглядом нас, туди. - відповів Левко.

- Але ж хіба немає сенсу нас зараз потруїти, та замість нас відправити…

- А пароль? Або кодове слово?

- А хіба воно…

Вільм гепнув долонею об стіл так, що ми підстрибнули.

- Все, годі теревенити. Пора йти. Кіме, ми на зворотньому шляху ще завітаємо, тоді бонусні келихи й вип’ємо!

- Добре, я запам’ятаю! - відповів той.

- Під час відходу від корчми, дуже уважно слідкуйте, чи піде хтось за нами слідом, чи ні? - пробурмотів Вільм.

- Може, як тільки ми відійдемо, я чарами перегляну навкруги? - запропонував я.

- Слушна думка, добре, так і зробиш. Тільки зайдемо за найближчі дерева, щоб нас не було видно.

Глава 6

- Що скажеш? - поцікавився в мене Вільм, тільки лишень наш загін завернув за перші ліпші дерева.

- Цікавість та… таке як, бажання нас вбити? Але чому?

- Так, чому, Ви ж сказали їм. що ми йтимемо до Вежі, тож нас немає сенсу вбивати? - приєднався Тимофій. - Лише змусити поснути, але для цього треба ще пароль спитати.

- А тепер уважно роззирніться навколо, та самі надайте відповідь, поки ми з Левком підготуємо засідку.

- Стоп, зрозумів… але чому? Чому ми не пішли до Вежі?

- По-мір-куй… - з напруженням відповів Вільм, сунучи разом із Левком якусь деревину ближче до дороги. - Сам…

- Для того, щоб не повести “хвіст” за собою?

- Ні. - обивда сержанти, нарешті, завершили облаштовувати таке собі “сховище”, тому, відсапуючись, змогли надати більш детальну відповідь. - Заявивши, що ми йдемо до Вежі, але пішовши у іншому напрямку, ми змусили ту засідку, яка засіла у корчмі, вийти назовні та піти за нами.

- І зараз вже не вони полюватимуть та чатуватимуть на нас, а ми - на них! Ховайтесь!

Ми всі разом присіли за деревиною, виглядаючи с-поміж гілок на дорогу.

- Цікаво, - прошепотів Тім. - А серед них є хтось з такими саме чарами, як в Майка?

- Сподіваємося, що ні. - відповів Левко. - Ти, до речі, підготуй свої чари. Що ти там казав, в тебе є?

- Магічна Стріла та Придушення. Це з атакуючих, те, що зараз нам може знадобитися.

- Як збираєшся використати їх? - поцікавився Вільм.

- Хм… Якщо так, щоб з розумом, то… Залежить від того, скільки їх там, та хто. Якщо мало, двійко-трійко, але потужні, то Стрілою спробувати вибити найсильнішого, а потім вже за плином Відкату, вибивати по одному, допомогаючи вам, бійцям ближнього бою.

- А якщо їх з п’яток, але більш-менш рівні нам?

- Тоді площадне Придушення, щоб знесилити, а вже потім…

Саме у цю мить з-за повороту дороги вийшли десь з півдесятка людей.

- Семеро! - прошепотів Левко. - Нуж-бо, Задохлику, давай. Покажи, на що ти здатен!

- Х-ха! - з гучним вигуком, Тимофій викинув обидві руки у напрямку до загону наших переслідувачів.

- І навіщо це було робити? Узяв та розкрив нашу засідку! - ображено гиркнув на нього Вільм. - Дурень! Давай, Малий, за мною, вперед!

І ми разом вискочили з-за дерева та побігли у напрямку супротивника, який або впав на землю та дер руками свої горлянки, або встояв на ногах, але зігнувся у кашлі, намагаючись прочистити стиснуте горло.

Поки ми добігли до них, поміж нами встигли свиснути три звичайні та одна магічна стріли, які випустили Левко та Тім. Кожного разу хтось з ворогів хапався за уражене місце та падав на землю, а в мене на мінікарті гасла чергова червона мітка.

Двійко більш кремезних бійців зосередили свою увагу на Вільмі, а та двійка, що залишилася, молодші та, зовнішньо, слабкі, пішли на мене.

От тепер і подивимось, чи дадуть мені достатньо допомоги ті Книжки Знань, що я їх обрав на старті.

Зброяр, окрім додаткових відсотків Шкоди, та самого факту володіння холодною зброєю, давав моєму персонажу деякі готові зв’язки ударів та знання, куди саме треба наносити удар.

Майже так і сталося. Як тільки система розпізнала, що я вступив у бій, тіло мого персонажу самостійно зробило ледь помітний крок убік, пропустивши повз себе удар першого атакуючого ворога, та “спіймало” його на виставлений меч.

Тепер вже під моїм керуванням, робимо крок назад, висмикуючи зброю з трупа, та…

Ага, на жаль, другий супротивник виявився трохи розумнішим, та замість простої атаки у стилі “біжимо на ворога”, почав кружляти навколо мене, періодично атакуючи мене своїм мечем.

Так, що ж ти робиш? Угу, зрозумів. Змушуєш мене постійно бути спиною до Вільма з його супротивниками, та тримаєш мене між собою та Левком і Тімом, щоб вони не поцілили тебе.

- Малий, ти як? - із помітним зусиллям спитав мене старший сержант.

- Нормально, одного вбив, зараз кружляємо з іншим.

- Добре, тоді тримайся, бо мені дісталися два дуже досвідчених вороги, і я не можу тобі зараз допомогти. Може Левко підійде… От, зараза! На!

Так, тобто мені залишається поки що розраховувати лише на себе самого. Добре, зрозумів. То, що ж, “пане штучний інтелекте”, а як тобі отаке?

Оскільки я грав не з капсули віртуальної реальності, яка напряму зчитувала нейронні та нервові імпульси, і що, відповідно, робило результат подібних сутичок дуже залежним від справжніх навичок володіння холодною зброєю, а лише у шоломі, моє керування персонажем відбувалося за допомогою ігрових контролерів, далеких нащадків клавіатури та миши.

Відповідно і моє умовне тіло реагувало не з тим запізненням, яке потрібно нервовим імпульсам, щоб пройти ним, тілом, до кінцівок, а лише із тим, яке потрібно, що встигли відреагувати пальці. Долі секунди? Так, але у бою навіть вони могли надати, та дійсно надавали, перевагу.

Плюс, деякі зв’язки, або, як їх іноді називали, комбо, ударів, були доволі складні для виконання за рахунок самого тіла.

І, найголовніше, не слід забувати про показник Вправності, який хоч і не впливав на Шкоду, яку я завдавав кожним ударом, але допомагав мені відвертатися від ударів ворогів.

Оп, оп, і от так! На! Відбитий меч супротивника ще рухається в сторону від мого тіла, а його голова вже полишила шию, та відправилась у вільний політ.

Не зупиняючись, відразу повертаюсь до Вільма. Його супротивники, розуміючи, що зайшовши з двох боків, вони підставляються під постріли нашої іншої двійки, атакують його з одного боку, тримаючи старшого сержанта між собою та ними.

На їхній жаль, таким чином вони підставляють свої спини мені.

Не вигадавши нічого кращого, я роблю банальний прямий удар, прорубаючи хребет лівому ворогу. У цю саму мить, скориставшись тим, що останній супротивник трохи відволікся на смерть товариша, Вільм наносить потужний удар, який вибиває меча з рук, та розвалює тіло чи не навпіл.

- Які пропозиції? - питає Левко, поки старший сержант стоїть, зігнувшись навпіл, та впершись руками в коліна, намагається відхекатися.

- Відходити за допомогою. - каже Тимофій. - Наврядчи за нами відправили весь загін, відповідно, не факт, що ми в змозі перебити всю засідку. Чи я не правий?

Левко заспокійливо піднімає праву руку.

- Ніхто не каже, що ти не правий. Ми зараз висловлюємо думки. Тебе почули. Майк, ти?

- Хм… Я, якраз, навпаки, думаю, що має сенс напасти на Корчму, оскільки в них зараз не достає оцих сімох бійців. Та й до того ж, поки ми бігатимемо за допомогою, ті, хто залишилися там, зрозуміють, що ці не повернулися, й втечуть.

- Каратель, ху-ух… що в тебе… з запасом ма…ни? - із задишкою спитав Вільм.

“Каратель”? Вільм назвав Тимофія на його ігрове ім’я? Втім… Левко і мене тільки-що назвав аналогчно, не “Малим”.

- Майже повний! - миттєво відповів той. - Лише одне Придушення та одна Стріла, фігня, з урахуванням мого запасу.

- А якщо у разах використання?

- Ще на три-чотири Стріли, або на пару масових Придушень.

- Тобто, ти витратив третину Резерву? І кажеш, що це небагато? Втім, з урахуванням твоєї пропозиції відступити, цілком адекватна оцінка.

- Я не пропонував тікати з поля бо…

- Тихо! Ніхто не казав, що ти пропонуєш тікати. Я сказав - відступити. Майк, що в тебе?

І знову “Майк”? В нас що, відразу ото так підросли показники відносин?

- Так я ж сказав, пропоную напасти.

- Резерв мани, що в тебе з ним?

- А… як сказати… ще на одні Чари вистачить гарантовано. Якщо трохи часу сплине, то, може, встигну піднакопичити ще на одне.

- Проте боєц непоганий. - посміхнувся Вільм. - Он як трьох перебив. Ну-мо, що там?

Левко, який весь цей час тинявся трупами та оглядав їх, розігнувся та подивився в нашу сторону.

- Нижні. Деякий час встигли провести тут, в нас, наверху, оскільки очі вже більш-менш адаптовані. Судячи з озброєння, або група розвідників, які мали дізнатися більше інформації для подальшої підготовки плацдарму, або… Або його вже почали розгортати.

- Плацдарму? Але для чого? - здивувався Тім. - Якщо нижні не пристосовані для життя тут, наверху, то для чого їм готувати якийсь плацдарм? Його подальший розвиток, це захоплення територій, так?

- Так. Все так. - зітхнув Вільм. - Трохи згодом, добре? Тож, що ми маємо? Двоє молодших висловили протилежні думки. Левко?

- Я б… мабуть… підтримав “свого”. Нас небагато, і, хоча хлопці показали себе в бою доволі непогано, нам не відомо, скільки там ще ворогів у корчмі.

- А я якраз більше погоджуюсь з Майком…

Знову “Майк”!

- … Дійсно, поки ми бігатимемо туди-сюди, шпигуни втечуть. Але ж думки в нас розподілилися “двоє на двоє”. Що робитимемо?

- Тягнути жереб? - невпевнено запропонував Тимофій.

Обидва сержанти перевели погляди на мене.

- Дядьку Левко… Вибачте мені, але… В армії не повинно бути розбрату та будь-яких проявів демократії. Хоч Ви мене іноді і підтримували, але зараз я змушений згадати, що Ви - лише сержант, а дядько Вільм - старший сержант, тож його…

Ваші відносини з персонажами Вільм та Левко змінилися на “товариші”!

Відтепер вам доступний перегляд всіх характеристик цих персонажів!

“Отакої!” встигла промайнути в мене думка, перш ніж я отримав два добрячих стусана в плече. Один від Вільма, другий від Левка.

- Гарний солдат з тебе вийде, Майку! Молодець! Все ти вірно зрозумів. В армії головне - дисципліна. Що командир сказав, те й треба виконувати. - похвалив мене Левко.

- Розумний командир, яким я і намагаюсь бути, завжди спитає думку підлеглих у складній ситуації. Звісно, якщо обставини дозволяють та є час. Але остаточне рішення приймає саме він. І відповідальність за свій вибір несе також, лише він. - додав Вільм. - Левко, стріли зібрав?

- Так.

- Тоді вирушаємо до корчми.

- Дядьку Вільме…

- Віднині просто - Вільм. Слухаю тебе, Майку.

- Взагалі то в мене є навички Лучника. Може є сенс узяти для мене один з трофейних луків, та поки ми підкрадатимемося до корчми, або якщо хтось буде тікати - два луки краще, ніж один.

Не випустивши ані пари з вуст, Левко мовчки дустав з-за спини ще один лук, окрім того, що вже тримав в руці, та простягнув його мені. Передавши його мені, він так само подав і запасний колчан зі стрілами.

- Ти літати, випадково, не вмієш? - з кам’яним виразом на обличчі спитав мене Вільм. - Ні? Жаль. Було б непогано.

- Вибачте, пане командире, недопрацював. Обов’язково навчусь! - з посмішкою на все обличчя пожартував я. - А якщо даватимете мені копняка, то й швидко!

- А ти хлопець із почуттям гумору! - так само посміхаючись, відповіли мені обидва сержанти. - Все, годі жартувати, пішли!

Будівля корчми проглядалася крізь кущі доволі непогано, тож ми мали змогу споглядати за тим, що відбувається біля неї, перебуваючи непомітними. На відміну від нашого попереднього візиту, зараз біля входу стояли двійко чоловіків, які докладали зусиль, щоб виглядати безтурботними.

- Вартових виставили.

- Вважаєш, очікують нападу?

- Я б сказав, скоріш за все, виставили вартових, бо сильно поменшало бійців. Майку!

- Агов, - пошепки відгукнувся я.

- Цей, той, того, а ти маєш можливість під час використання своїх чар, зрозуміти, скільки там тих, хто ото, якісь емоції відчувають?

- Ні, на жаль, поки що ні, не можу.

Дійсно, зараз, на тому рівні володіння магією Розуму, що був в мене, я міг відчути лише сам факт наявності емоцій та їх “відтінок”. А от кількість носіїв, спрямованість їхніх думок особисто на мене, точне місце розташування, відстань та інше, всю цю інформацію я почну отримувати лише тоді, коли мій рівень майстерності у цій конкретній школі магії почне зростати.

Взагалі, існує чотири щаблі майстерності у школах магії. Це - Початковий, Просунутий, Майстер та ГрандМайстер. Кожен з них додає сили чарам, розширює можливості у їх використанні для самого Чарівника та інше.

Не кожен персонаж, чи то Гравець, чи то НПС, може досягти найвищого, четвертого щабля мастерності. В першу чергу, на кількість доступних щаблів впливала здатність раси персонажу до саме цієї школи магії. Якщо поміркувати логічно, то стане зрозумілим, що, наприклад, нежива істота, на кшалт зомбі, скелета або Ліча, матиме дуже малу здатність до магії Життя, відповідно, максимум на що можуть розраховувати представники цих рас, це Початковий щабель.

У той самий час, представники демонів легко та спокійно можуть розвинутися до Майстра у магії Хаосу або Вогню, оскільки раси цього сімейства мають неабияку схильність до цих напрямів магічного Мистецтва.

Обрана мною раса “людина”, або, як її іноді ще називають “хуманс”, для того, щоб не плутати представника раси та просто живу істоту, надавала мені такий самий доступ до Майстра в обох обраних мною школах магії.

Відповідно, для того, щоб отримати ріст у цьому напрямкові, мені, точніш, моєму персонажу, потрібно було наполегливо працювати над собою. В даному конкретному випадку, це позначало або посилено використовувати магію, або шукати вчителя-наставника, який допоміг би мені у розвитку. Звісно, за золото.

- … Майку, агов! Ти там що, заснув?

Так, щось я трохи заміркувався.

- Так, Вільме, слухаю.

- Кажу, давай, спробуй “послухати”, що там взагалі відбувається. Чи очікують вони на нас, чи це просто так варту виставлено.

Я сконцентровуюсь та створюю чари Емпатії.

- Вільме… Судячи з усього, цю варту було виставлено не проти конкретно нас.

- Чому ти так вважаєш?

- Немає люті або надмірної стурбованості чи зосередженості. Звичайна увага, роздратованість чимось, загальне незадоволення та…

Системна підказка, яка роз’яснювала мені, що саме я відчуваю, написала, що присутня емоція, яку можна описати як жага помсти та справедливості, що й було передано мною сержантам.

- Жага справедливості… - сумно посміхнувся Вільм. - Ну-ну… Це якраз до вашого запитання, навіщо нижні сюди лізуть та влаштовують плацдарми. Як будемо живі - повернемося до цього питання.

Наш загін підкрався ближче до вартових. Коли до них залишилося менше ніж півсотні метрів, Вільм одним жестом перекреслив собі рота та показав нам кулака, мовляв, анічірчик!

Левко торкнувся мого плеча та вказав поглядом на одного з вартових. Кивок - “візьмеш собі?”

Так само киваю у відповідь, так. Левко поглядом щось повідомляє Вільму. Той стає позаду нас, просуває руку між нами та декілька раз трясе кулаком.

Три пальці… Ага, зрозумів, це щоб ми одночасно зробили постріли. Два пальці… Один… Кулак!

Стріла Левка протика горлянку його цілі та впивається у дерев’яну стіну корчми. Саме на цьому дивному шампурі і повиса тіло нижнього. В свою чергу, не встигнувши достатньо попрактикуватися у стрільбі з лука, я поцілюю у голову, як більш помітну та легку ціль. Мить, і мій супротивник осіда на землю.

Краєм ока помічаю, що плеча Вільма торкається рука Тимофія. В його погляді читається німе питання “а я коли?” Старший сержант вказує двома пальцями спочатку у вічі, а потім обводить навколо. З жорстким виразом на обличчі перекреслює горлянку и імітує пальцями жест, яким Тім кидав свою Магічну Стрілу.

Зрозуміло “слідкуй навкруги, якщо буде скрутно, кидай чари”.

Вільм підзива нас до себе помахом долоні. Коли ми всі зібралися біля нього, він показує пальцем на двері корчми та прямує до них. Невже старший сержант збирається просто увійти у приміщення? Біля самих дверей він обертається до мене.

Торкання пальцем лоба, вказівка на очі і на корчму. Ще раз перевірити емоції?

- Просто порахуй, скільки різноманітних емоцій ти відчуєш? - пошепки командує він мені.

Відкат в мене якраз пройшов… проте це ж мої останні чари, на які в мене вистачить мани!

Але, як я сам казав раніше, в армії немає місця демократії. Командир сказав, тож виконую.

- Стурбованість, жага вбивства, жаль, що заборонено щось зробити та… ледь відчутні страх і розпач. - ледь чутно шепочу на вухо Вільму.

- Угу… від двох або трьох супротивників, може й більше, якщо декілька відчувають одне й те саме і полонений. Може двоє. Карателе, коли ми увірвемося, твоє завдання, вдарити Магічною Стрілою по тому, хто буде найбільший за розмірами, зрозумів? Далі поводимося за обставинами. Дуже сподіваюсь, що їх там буде небагато.

- Обставин? - спробував пожартувати я.

- Ворогів… Тихо! - люто відповів мені Вільм, але Тім, на жаль, не втримався і доволі гучно “хрюкнув” від сміху.

- Семене, що там у вас? - пролунало з корчми.

- Вперед! - заволав Вільм, і ми увірвалися до будівлі.