Заборонене Кохання (Украинская версия)

Глава 1

Передісторія.

Бласерас-це тропічний острів в Тихому океані.

Баласерас-це країна яка захлинулася в крові від власного правителя.

40 років сім'я Рохас знищувала те, що будували попередні правителі. Вони промивали уми тих хто був не згоден, а коли цей спосіб перестав працювати - почали вбивати. За пару років красивий тропічний рай перетворився на притулок для трупів.

Революція відбулася в 1989 послабила потік жертв якими забивалися річки, озера, моря.

Кровожерливий диктатор Андрес Рохас зачаївся, адже тоді народ був здатний його повалити. Він був на межі свого правління.

Але, вже в 1990 відновив свою кровопролитну "чистку". Знову набрав військових і посилив тортури.

Зараз, вже 2020-час технологій. Але не в Баласерасі. Введені світом санкції через масові вбивства і загрози війни усунули її від світу, і вона загрузла в злиднях і голоді.

ВАРІ ДЕЛЬ КРУЗ. ЧЕРЕЗ 4 РОКИ.

Я сиділа на високому стільці на мене були спрямовані десятки камер. Через такий довгий час після повалення правління мого батька, я зважилася на Публічне інтерв'ю. Всередині мене був легкий страх що мій народ обуритися, що відкине мене як батька, і воно не покидало мене весь час мого правління.

Ведуча інтерв'ю порахувала до трьох, показуючи що ефір ось-ось почнеться. Я випросталася, склала руки і стримано посміхнулася.

- Ведуча: Всім доброго вечора! Сьогодні з вами - Баласерас Тудей та її президент Джессіка Рохас! Прямо зараз починається перше інтерв'ю з нашою шанованою і почесною гостею.

- Ведуча: Добрий вечір Джессіка.

- Джессіка: Добрий вечір.

- Ведуча: Розкажіть нам будь ласка, як ви прийшли і зрозуміли, що зможете правити країною, з багатою історією, але не найкращою репутацією?

- Джессіка: прийшла до цього я ще в дитсві, коли батько перший раз змусив мене подивитися на смерть людей. Для нього це було щось на зразок навчання мене. Але для мене це було нестерпно. Кожен раз коли я це бачила, всередині мене тремтіла жалість і страх за вже Свій народ. Їх стратили просто за те, що вони мають думку яка розходиться з думкою мого батька.

- Ведуча: ми всі знаємо що ваш батько був дуже жорстоким правителем і батьком, але розкажіть насколо. Глядачі просять з самого початку.

- Джессіка: Ох... Це буде довга історія....

ВАРІ ДЕЛЬ КРУЗ. 4 РОКИ ТОМУ.

Сидячи в особистій резиденції батька, я читала книгу яку мені подарував Генерал Антон, він же мій племінник. За вікном вирували мешканці. До мене долинали як розбиваються пляшки, кричать люди. Як грає гімн Баласерас. Я лише на мить повернула голову і розвернулася назад, надівши навушники. Ця какофонія жаху стала для мене буденною, адже подібні бунти траплялися неймовірно часто. І так само часто закінчувалися жертвами.

Двері резиденції відчинилися і увійшов мій батько. Він був неймовірно спокійний. Підійшовши до мене він заглянув щоб дізнатися, що ж я робила.

- Батько: що ти робиш?

Він насупив брови, ніби те що я роблю здавалося йому нісенітницею. А мені-подобалося.

Джессіка: Читаю книгу подаровану Антоном.

- Батько: Ох цей Антон... Підводитися.

Я повільно піднялася повеліваючись йому. Навіть будучи 19 річною дівчиною, я продовжувала слухняно виконувати те, що він говорить. Він же вважав це нормальним.

- Батько: сьогодні ми продовжимо тебе вчити бути жорсткою і не мати жалю.

По дорозі він дістав з кормана сигару і підпалив її. На сигарі був логотип тютюнової компанії країни-Баласерас. Втягнувши дим, він повільно видихнув.

- Батько: знаєш що відрізняє справжнього правителя від типового слабака нашого часу?

Я задумалася намагаючись згадати.

- Джессіка: то що він знає що краще для свого народу? То що він повинен бути готовий на все заради свого народу?

І це виявилося правильно. Батько з посмішкою подивився на мене.

- Батько: молодець дорога. Сьогодні буде ще один урок, але на цей раз, він перевірить твоє холоднокровність. Наскільки ти здатна вистоїти перед тисячами ненавидять тебе поглядів.

Залізні двері відчинилися, і переді мною постала вся вулична картина. Матюкаючи, убиті горем за смерть дітей кидалися на військових, які захищали резиденцію. Решта протестувальників намагалися вирватися з котла вояк з щитами. Постріли, молотови, все це про той кошмар. Вони кричали: "смерть Рохас". Розписні плакати височіли над їх головами і здавалося, ніби на них була зображена їх душа. Те, що у них внітрі. Те, що вони відчувають.

Я вже не раз бачила це все, але з кожним разом їх ненависть до нашої сім'ї все росла.

- Батько: я-президент. І одного разу цей тягар доведеться нести тобі. А наш народ не вміє бути щасливим. Людей терзають їх переконання, нерішучість. Їх душить-їх же свобода. Навіть якщо ти любиш їх усім серцем, бажаєш їм найкращого і хочеш їх врятувати від самих себе. Тебе зненавидять, очорнять всі твої слова, справи, заслуги, погляди. Абсолютно все.

- Батько: назвуть тебе лиходієм, монстром. І відплатять-бажанням вбити тебе.

- Батько: у нашій країні всього дві головні частини.

Він вказав на протестуючий натовп.

- Батько: наш народ.

Він половив свою руку мені на плече.

- Батько: і ти.

Сказав він, сильно стиснувши плече.

- Батько: а не те, все БУМ.

Під кінець його слів десь неподалік вибухнула граната.

- Батько: Твоя хватка повинна бути міцною. Повинна витримати всі невдоволення які буду всіляко відокремлювати тебе від очищення.

Він запитально подивився на мене.

- Батько: Ну що? Зрозуміла?

Я повільно, невпевнено кивнула.

- Батько: Доведи.

Він вклав мені в руку пістолет і направив на сидячих на колінах людей яких привели під резиденцію спеціально.

Один з них подивився прямо мені в очі, з такою ненавистю, з такою огидою того що я роблю.

- Джессіка: "постріл що я зроблю остаточно виставить мене перед ними копією батька. Я не можу...."

Батько опустив мій палець на курок і прибрав свою руку спокійно:

- Батько: Давай же.

БАХ!

Я вистрілила. Але не в невинного, а ногу солдата стоїть перед ним, І відділяв його від натовпу в якій можна було сховатися. Солдат заволав від болю, а хлопець втік.

— Джессіка: Прости... я не втримала.

Батько вихопив у мене пістолет.

— Батько: ...

Злість і розчарування читалися в його особі чітко. Від кинув пістолет солдату стоїть не подалеку і розвернувся щоб піти, але забарився, і на останок кинув:

- Батько: нічого страшного. Все буває дуже просто.

І пішов. А я залишилася стояти ошелешена останнім словом. Саме так мене називала покійна мати. Я пам'ятала майже все про неї. Зовнішність, очі, голос... але як же я могла забути про це?

Я в ступорі стояла і дивилася на весь натовп, розмірковуючи.

- Джессіка: "чому він вирішив саме так мене назвати? Він же ніколи такого не робив..."

ТОРРЕ ДЕЛЬ РОХАС.

Після того як ми розминулися з батьком, я попросила відвезти мене в Тореї дель Рохас - найвища будівля в столиці. З нього відкривається вид на весь Баласерас. На той час на вулицях вже стемніло. Морок накрив весь острів і тільки в дали мерехтіли вогники світла міст. Десь, частково їх перекривав дим пожеж.

Як тільки я увійшла в кімнату то відразу ж повалилася на ліжко, а потім і в сон.

Всю ніч, перевертаючись я раз по раз прокидалася. Те від криків що стояли на вулиці, то від кошмарів які снилися.

- Джессіка: "та що таке?"

Я вдарила по подушці, ніби винна вона в моїх снах. Потім повернула на місце і вляглася дивлячись у стелю.

- Джессіка: "Florecita..."

Свідомість все ще не могла заспокоїтися після слів батька. Я кожен раз задавалася все більшою кількістю питань, і все менше відповідала на них.

- Джессіка: "він ніколи, за все моє життя мене так не називав! Чому ж вирішив зараз? Чи це був жест загрози? Що якщо я не буду слідувати його вченням то повторю долю матері?"

- Джессіка: "не знаю...."

Сама того не помітивши, я знову провалилася в сон. Очі закрилися самі. Але краще б цього не сталося....

СНУ.

Прокинулася я немов в іншій реальності. Замість теплого тропічного клімату-холод який пробирав до самих кісток. Навколо все було приховано сірим серпанком, який точно завісу театру, приховував найцікавіше.

- Джессіка: Де я?

Невідоме місце відповіло лише відлунням.

Де я? Де я? Де я?

Я продовжуючи озиратися пішла вперед.

- Джессіка: тут хто небудь є? Ау?

Є, є є.

Луною відбилося лише останнє слово, як би показуючи що там дійсно хтось був. Крок за кроком я рухалася вперед. Бажання дізнатися що там знаходиться або відсутній заволоділо свідомістю.

І ось, я дійшла до колючих земель. Гігантська арка складається з сухих троянд, але не сухих шипів. Шипи були живі, ало-зелені. Пелюстки сухих троянд валялися на землі.

- Джессіка: "Мама любила троянди! Це все явно пов'язано"

Просунувши руки в колючі нетрі я моментально відсмикнула. Біль пронизав руку, а з крихітних ранок залишених шипами потекла кров. Я скрикнула, але відразу ж закрила рот рукою.

- Джессіка: Ауч...

Але щось мені підказувало що навіть через біль потрібно йти вперед. Що це все тільки випробування, що це не правда, що це просто сон і через кілька хвилин я просто прокинуся.

- Джессіка: "Давай Джес... ти впораєшся"

Потроху, по сантиметру я почала пробиратися крізь нетрі. Біль пробирала тіло, кров здавалося, текла рікою але я йшла. Маленькі кроки, але вони все одно були.

В кінці, крізь маленькі гілочки почав пробиватися світло. Такий теплий, ніжний. Він манив, притягував. Хотілося зануритися в нього з головою і це допомагало мені йти швидше. Світло точно обійми і дотики матері допомагали йти вперед не дивлячись на проблеми що були позаду.

Вийшовши з колючих кущів я подивилася на свої руки. Не було ні ран, ні порізів. Я ніби й не заходила туди.

- Джессіка: Ч-що?

Я озирнулася на всі боки. Яскраве сонце висвітлювало зелені луки. Красиві гори височіли десь далеко-далеко. Маленькі звірята гралися і ховалися в густій траві а по середині галявини стояв пень. На ньому сиділа якась жінка, яку було не розгледіти.

- Джессіка: Сонце... яскравий.

Тільки силует. Було видно що вона сиділа прямо і дивилася на всю цю картину як і я.

Підійшовши ближче я крикнула.

- Джессіка: Вибачте! Мене звуть Джессіка! А хто ви?

Жінка розвернулася. Сонце в моменті закрило хмарою, і я змогла розглянути її всю.

Моєму шоку не було меж. Я застигла на місці, серце шалено забилося, а дихання збилося. Єдине що я змогла з себе видавити це:

- Джессіка: М... мама? Це дійсно ти?

- Мама: так моя маленька Florecitа. Це я.

Глава 2

ВИРОБНИЧА КОМПАНІЯ JC CREATIVE! ЯКЩО ТОБІ СПОДОБАЄТЬСЯ ГЛАВА ТО БУДЬ ЛАСКА, ДОДАЙ ЇЇ В БІБЛІОТЕКУ І ПІДПИШИСЬ НА НАС!

- Мама:так це я.

Я підбігла до неї і обняла, як тільки могла. Вона обняла мене у відповідь і від цього на душі стало тепліше. Перед очима відразу почали з'являтися картинки дитинства.

Рука... які обіймали маленьку дівчинку. Губи які розпливалися в усмішці і в яких чітко читалося: "ти молодець". Стільки гордості за свою дочку може бути здавалося б, в одній тільки посмішці. Це все змусило мене зануритися в хвилю мурашок, яка накрила мене з головою.

- Джессіка: Я так нудьгувала! Проте... ти ж померла?

Мама подивилася мені в очі і посміхаючись, так само як в дитинстві вимовила ангельським голосом:

- Мама: так, то так дорога. Але я завжди поруч з тобою.

- Джессіка: але чому ти снишся мені? Чому так чітко?

Мені хотілося ставити все більше і більше питань. Мені здавалося що часу залишалося біса мало, так і було.

- Мама: тому що я повинна тобі дещо сказати. Але часу мало по-цьому прошу, не перебивай. Я постараюся відповісти на всі твої питання.

- Мама: я у тебе в сні, тому що твоя підсвідомість не впевнена в твоїх діях. Ти сама не впевнена. Ти сумніваєшся в діях Батька які відображаються і на тобі, на твоєму характері.

- Мама: якщо раніше ти не замислювалася про це, то тепер ти задумалася і це правильно.

- Мама: Скажи, батько розповідав тобі що небудь про себе? Про мене?

У пам'яті не було жодного подібного моменту.

- Джессіка: Ні..

Мама схилила голову вниз і подивилася на чудову, зелену траву.

- Мама: твій батько хворий. Щось на зразок одержимості. Він готовий піти на все щоб відродити свій чортів рай. Він думає що тисячі смертей це правильно, що це прорідить народ від лже-баласерівців, але це не так. Народ єдиний, і в цьому його сила!

- Мама: твій батько цього не розуміє, і ймовірно не зрозуміє. Я була проти цієї ідеї і всіляко намагалася врятувати невинних, але безуспішно. В один прекрасний вечір він зайшов до кімнати... здавалося як завжди.

- Мама: його руки були приховані за спиною і це відразу насторожило мене. Я розуміла: щось не так. Але я не вірила що він опуститися до цього...

- Джессіка: До чого?

Хоч я і задала це питання, всередині я вже знала відповідь.

- Мама: до вбивства. Він опустив руки тримаючи в руках пістолет, а потім... вистріливши.

- Мама: останнє що я від нього чула це.. "Прости, але ти сама відмовилася. Ти зрадила мене"

- Мама: через кілька хвилин, мене забрали військові і забрали. Поховали мене біля старої Пальми, на мисі Сальвадору. Там ми з твоїм батьком і познайомилися.

Раптом, ото всюди пролунав голос батька.

— Батько: Джессіка, посыпайся.

Всі птахи навколо розлетілися. Степові тварини розбіглися. Голос для них був точно загроза, і вони намагалися сховатися від нього.

- Мама: він будить тебе! Прошу, якщо не віриш, сходи туди! І будь обережна з батьком! Якщо будеш у відкриту йому заважати він вб'є тебе! Але ти повинна зупинити його!

- Батько: Джессіка!

- Мама: я люблю тебе!

Вона поцілувала мене в лоб і сон повільно почав зникати. Прокинулася я вже в реальності.

РЕАЛЬНІСТЬ. 10:00

Я прокинулася, а наді мною стояв батько. Здригнувшись, я відсунулася і присіла на ліжку.

- Джессіка: Фух..

- Батько: щось не так?

Я моментально почала придумувати причину такої поведінки.

- Джессіка: так ні.. просто кошмар приснився. Не бери в голову.

Посміхнувшись йому, я попрямувала у ванну, щоб виконати всі свої ранкові процедури і заодно обміркувати сон.

- Джессіка: скоро повернуся.

Батько ж залишився мовчки стояти.

- Джессіка: "Мама сказала що похована на мисі.. потрібно сходити туди. Але дочки, чий батько вбиває народ виходити небезпечно"

- Джессіка: "потрібно знайти якусь мантію або щось мішкувате"

Закінчивши всі справи я вийшла з ванної і попрямувала до батька в кабінет. Раптово промайнула думка, наштовхнула мене на цікаву ідею.

- Джессіка: "що якщо стати мисливцем? Встати з батьком на одному рівні і дізнатися про маму. Інакше виходити в місто просто так це нерозумно"

- Джессіка: "я дізнаюся або правду, або я збожеволіла"

Майже все моє життя, батько забороняв входити в його кабінет без дозволу, і різко порушити це правило важко, але до всього можна звикнути.

Дійшовши до дверей я потягнулася до ручки, але потім забарилася в нерішучості. Що буде якщо я ввійду? Що буде потім?

- Джессіка: "це я і дізнаюся"

КАБІНЕТ БАТЬКА

Увійшовши в кабінет я зупинилася і озирнулася. У кабінеті нікого не було.

- Джессіка: "яка удача.."

Намагаючись запам'ятати максимум деталей. Гігантський портрет сім'ї, прямо над його кріслом і столом дивився немов мені в душу. Ілюстрація лже-сім'ї яка висіла чисто для галочки, нібито вона щось для нього значила. Багато полиць, багато книг. Велика фляга алкоголю стоїть праворуч, і велике вікно висвітлює стіл. Я посміхнулася, і сказала про себе:

- Джессіка: "ось звідки відкривається вид на весь острів?"

Було страшно заходити і здавалося що він стежить за мною. Ззаду, зверху, збоку, звідусіль. Це змушувало діяти швидше.

Перше що я вирішила зробити це оглянути ящики.

- Джессіка: "ТАТО любитель паперу, ніколи не зберігає нічого в електронному вигляді"

Які тільки папірці мені траплялися на очі. Документи про будівництво торре дель рохас, документи про бізнес батька, і багато іншого. Траплялася і цікаві. Такі як:

- Джессіка: "15 плантацій Баласерівського тютюну? Навіщо?"

Не ставши довго думати над нею, я стала шукати хоч щось пов'язане з мамою. Особисті записи, який-небудь щоденник. І знайшла.

У найдальшому кутку ящика лежала маленька записна книга, з шкіряною палітуркою і яскравою, червоною закладкою. Діставши його я відразу ж переглядати і шукати потрібне відмітаючи не потрібне.

- Джессіка: "знову ці плантації, записи про бунти, ось!"

- Джессіка: "Елеонора, я знав що тобі важко буде зрозуміти мою думку про рай, але я не думав що ти почнеш мені заважати. Я хотів щоб ти залишилася осторонь раз вже не поділяєш моїх поглядів. Замість цього ти приєдналася до групи найсильніших повстанців з цієї... зграї яка кличе себе "Есперансою""

- Джессіка: "мені шкода що доведеться зробити це, але як казав мій батько: перешкод перед головним бути не повинно. І не буде. Я хочу щоб ти знала - я люблю тебе і роблю все це заради нашої дочки і народу. Прощавай."

- Джессіка: значить мама була повстанцем? І значить це правда що він убив її! Але як можливо те що вона мені наснилася і сама це розповіла?!

Я продовжувала задавати собі питання і втрачати час, але чи був в цьому сенс? Після цього запису я просто зобов'язана була піти на мис і затвердити все до кінця!

- Джессіка: Так і буде.

ЧЕРЕЗ 10 ГОДИН

ВЕЧІР

Прибравши все що розворушила, я почала насторожено чекати вечора. Година за годиною пролітав так натягнуто, і мені не терпілося швидше вийти і нарешті дізнатися правду. Дізнатися як жити далі. Але з іншого боку було і напружено. Я не знала куди йду і вперше буду дивитися від обличчя простої людини. Ця невідомість лякала, але бажання покласти край всім таємницям було сильніше.

Коли нарешті стемніло і батько пішов спати, а я могла зібратися і вийти. Майже. Одягнувши мішкуватий плащ, накривши обличчя капюшоном я могла спокійно ходити по вулицях, але як би я вийшла?

- Джессіка: біля вежі і в вежі Тисяча і не менше військових... Мабуть доведеться вийти і вже на вулиці одягнутися.

Вийшовши з поверху я попрямувала до ліфта. Там мене чекало дві людини. Вони схилили голови як тільки я підійшла.

- Військовий: Доброї ночі міс Рохас.

- Джессіка: Здрастуйте, я пройду?

- Військовий: ваш батько сказав нікого не впускати і не випускати.

- Джессіка: я домовилася з батьком і він просив передати що я можу вийти подихати повітрям на території столиці. Хочете посперечатися?

Військові переглянулися і задумалися, але все ж вирішили мене пропустити. Як тільки двері ліфта закрилися я важко видихнула.

- Джессіка: з поверху я спустилася, далі - приймальня.

Але на подив у приймальні нікого не було, і я без проблем вийшла на вулицю. Мене зустріла чертовски порожня столиця. Світло у всіх вікнах було погашено, вулиці були порожні. І тільки на блокадах які захищали будівлю горіло світло і ходили вояки.

- Джессіка: "чорт, блокади. Вони ж по периметру. Там мене точно не випустять"

- Джессіка: "потрібно щось придумати.."

І я приймаю рішення пройти крізь одну з житлових будівель, в надії що там нікого не буде.

- Джессіка: "ну, погнали"

Намагаючись не миготіти перед очима варти я пробиралася в будівлю. По дорозі я змогла надіти плащ.

Зайшовши в велику висотку я хотіла пройти непоміченою простими людьми, але не змогла. По дорозі мені зустрічалися жінки, чоловіки і діти які просто гуляли по під'їзду. Вони тільки й діло що говорили про нікчемність моєї сім'ї і божевіллі батька, і я... була з ними згодна.

Навіть вночі, коли всі повинні спати грав чортів гімн країни і моя з батьком мова. Забруднена пропаганда висіла майже на всіх стінах.

- Джессіка: "це жахливо.."

Вибравшись з території Торре дель Рохаса я змогла зітхнути спокійно. Мені було важко знаходиться в тій атмосфері де я ніколи не було, і де знаходяться кожен день мої люди. Від цієї картини з мене вирвався істеричний смішок.

- Джессіка: Хах. Кажуть: столиця-обличчя країни. Якою ж є моя країна?

Пройшовши ще далі, я виявила групу повстанців. На руках у них була червона пов'язка зі знаком перевернутої галочки. Вони стояли біля якогось дешевого кафе. В руках у кожного був автомат і пару ножів.

Мені хотілося обійти їх, але обходу не було і мені довелося йти через них.

- Джессіка: "нехай вони мене не впізнають будь ласка..."

Опустивши голову нижче, я намагалася просто пройти повз і не зачепити нікого. Моє волосся виглядали з за капюшона, і я не могла їх заховати. Хтось із натовпу сказав:

- Хлопець: Будьте обережні!

Я у відповідь кивнула і постаралася якомога швидше піти.

МИС САЛЬВАДОР

Дійшовши до мису переді мною відкрився чудовий вид на столицю. Хоч і здалеку вона була красива, всередині неї панував хаос і страх. Страх що породив мій батько і продовжував їм душити невинних.

Відвернувшись від столиці я почала шукати хоч щось, що могло б натякнути на поховання матері. І знайшла.

Де то в траві лежала табличка, з ім'ям, і прізвищем мами.

"Елеонора Рохас"

- Джессіка: він навіть не поставив її дівоче прізвище, вона все продовжує лежати з його...

Сама того не помітивши я впала на коліна, а з очей бризнули сльози. Мені було боляче визнавати той факт що...

- Джессіка: мій батько дійсно вбив її... УБЛЮДОК!

Я вдарила кулаком по землі, а мій крик наповнив небо.

- Джессіка: я вб'ю тебе... своїми ж руками.... за маму, за народ!

Завдяки щасливому випадку на вулиці почався дощ. Крапля за краплею вони падали на табличку, потім на голову, руки... як би описуючи мій душевний стан.

Ще кілька хвилин я сиділа і просто дивилася на неї, а потім відчула що до голови щось впирається. Потім холодний, чоловічий голос.

- Чоловік: підніми руки і встань.

- Джессіка: П.. послухайте, я не хотіла зробити нічого поганого. Чесно.

- Чоловік: мені пофіг. Надягати.

Він подав мені мішок. Я слухняно одягла його на голову. Удар! Темрява...