WitcH HousE

ПЕРЕДМОВА

Почати писати це, надихнув один з моїх близьких друзів, якого я знаю так давно, що інколи здається, що він зі мною усе моє життя. А приступити до роботи підштовхнула подруга, така близька, але така далека, бо мешкає за дві тисячі кілометрів від мене. Дуже дякую їм за те, що допомогли почати робити маленькі, але важливі кроки на цієї стежині творчості.

Сидячи ввечері розпалюючи багаття, ми обговорювали те, що, як круто було б написати ту чи інакшу історію зі свого життя, дати їй вихід у світ, стати таким собі малим письменником.

Зібравшись усіма силами, ця затія була відкладена у довгий ящик. Відсутність часу та бажання, страх, що нічого не вийде, та таке інше – відмовки, які сам для себе вигадав. Та думки, що це вийде щось шалено круте, як рій бджіл, як рій розлючених бджіл-вбивць, що зжеруть тебе і не помітять, якщо ти нічого не будеш робити. Усе ж таки набравшись сміливості, був покладений початок до маленької мрії стати письменником, *сміх*.

ВСТУП

Усі бачать сни. Кожен бачить свої сни. Хто бачить яскраві, різнокольорові, інші бачать невиразні та сірі, а хто в загалі їх не бачив жодного разу у житті. Останні, це історія не про нас з вами, правда? Надіюсь, що це так.

Люди з першої категорії – мандрівники, яким доводилося мандрувати дивовижними казковими мирами, про які нам читали на ніч у дитинстві матуся або батько. Мирами, які впитували із кіно та книжок у юнацтві. Мирами, які самі вигадували, будучи дорослими, вже для своїх маленьких мандрівників, які будуть наповняти цей мир, уже своїми історіями та світлинами. Усі вони найсправжнісінька правда. Усі ці дивовижні речі створюють мультивсесвіт, у якому ми мешкаємо і є його частиною.

Поговоримо трішки про мене.

Мій діагноз – злістний мрійник. І я, як злістний мрійник, можу, невзираючи на навколишню ситуацію, зануритися у свій теплий «кокон», та сидіти у ньому годинами, днями, неділями та місяцями. Пропустити мимо вух усе що мені кажуть, навіть, якщо це край важливо. А що може бути важливішим, ніж поток роздумів, що скручується у штопор, який жадно впивається у пробку молодої, напівсолодкої думки, видирає її і дає змогу наповнити пустий бокал білосніжного листа, впиваючи свої багрові краплини історії в білосніжне буття життя.

Незліченна кількість подорожей крізь вир пам’яті була зроблена мною, та ще скільки доведеться пройти за моє коротке життя цими звивистими стежками, що в’ються уздовж володінь Морфея. Стежками, що ведуть з незвідки в нікуди, стежками, у яких не моє напрямку, немає ні верху, ні низу, немає повороту ні наліво, ні направо, неможливо навіть повернутися назад. Усе що можливо, це йти вперед без огляду, та покірно приймати усе те, що буде з тобою відбуватися.

Це були прекрасні, великі фантастичні світи. Інколи, це були книжкові світи, інколи світи з кіно, де я представляв себе, якщо не головним героєм, то не менш важливим персонажем у цьому світі, або жертвою ман'яка, що гнався за мною увесь мій сон, залишаючи мені краплину сил на наступний день. Особої цінності, для мене, набували, та набувають і сьогодні, ті світи, які з'явилися від пережитих стресів, від хвилювань, від приємних моментів, від того пережитого мною опиту, який зробив мене мною та які забути неможливо, бо це буде злочином, принанні, передомною.

Наскільки б вони не були прекрасними, та не передати словами скільки сил треба, щоб утримувати ці світи цілісними, природніми, недоторканими, незайманими. Коли у них з'являється хтось з твого реального життя. Перше що приходило, це провести своїми углами цю людину, поділитися усім болем та жахом, красою свого внутрішнього миру, показати, що море, воно не тільки у очах, воно ще й у душі.

Вхід

Напевно, ніхто не думає, як може закрутитися їх життя, буквально, через 5 хвилин

А дарма.

Втік…

Знов…

Знову втік, на зло усім, доказуючи свою правоту, даремно відходячи від нескінченного великого потоку життя, потоку емоцій, почуттів, проблем та їх вирішення, доказуючи, що я король та властитель цього життя. І це необміркованне рішення призвело до повного колапсу, на питання "навіщо?" або "для чого?" знайти мені відповідь неможливо.

Стоячи на краю міста, у чорта на болоті, на самоті, розумієш, що інколи треба присаджувати свій запал, та слухати не тільки шило у своїй дорогій дупці , а ще й тих, у кого є мозок, якщо свого немає, а його і немає, бо звідки йому з'явитися. Замість мозку є м'якуш гномського хліба, м'яти м'язи або використовувати як подушку, можна забити цвяха, але використовувати як "обмірковувач" ні. Взагалі то, краще думати головою, але, як це пояснити свої імпульсивній натурі? Але нехай, це будуть проблеми завтрашнього мене. А зараз важливо піддатися власним тарганам та втікти, бігти, летіти, кружляти та крутитися, повзти туди, за небокрай буття, від проблем, від людей, від ілюзорності цього життя. З останнім в край важко, тільки якщо не підключати магію. Усі мої проблеми могла б розрішити фея-хрещена, але ані фей, ані хрещенної, та навіть магії я поряд з собою не бачу. [Магли ж не можуть бачити магію егеж]. Як там у пісні группи "Кіно": "Но если есть в кармане пачка сигарет", але нічого в цьому дні не є нормальним.

Ніч розкриває свою плотну ковдру темряви, добряче всіяною зірками, знаеш, така нескінченно темна з такими недосягаємими зірками, що дає надію на те, що ми мещкаємо у цьому світі не самі. На покошених стовбах від поривів вітру гудять розтянуті провода, велика біла луна висвітлює мій шлях попереду. Одна біда, що промоклий одяг доносить, досить добре, обійми морозного повітря та холодне дихання бабусі Смерті у потилицю. Вона робить усе, щоб її діти опинилися поряд з нею, незалежно від того, хочеш ти цього, чи ні, їй неважливо як ти ставися до неї, які в тебе плани на життя і куди ти запізднюєшся, чекають на тебе гості на твоєму дні народження, чи чекає твого приїзду дівчина. Неважиливо, яка ти людина, бідняк чи багач, старик чи красивий молодий парубок або дівчина, їй все одно, вона приходить та бере своє, безвідмовно, тихо, залишаючи наостанок відчуття нестерпної болі, жалю та нескінченної самотності. Як любляча бабуся вона усе пробачить, та окутає своїми холодними обіймами, залишаючи від тебе тільки спогади. Усе життя, як нескінчений бій між життям та смертю, буттям і небуттям, у якому, рано чи піздно, усі ми програємо.

Стара кляча ще не знає, що я вже йду прямісінько до неї, що я нічогісенько не боюся, а колий прийду, станцюю з нею вальс, та з нас залишаться лише один, та це далеко не вона.

Ковтунці снігу падають з неба, ніби, пластівці вівсянки у тарілку. Падають скриваючи своїм білосніжним пухом дороги, вулиці, площі, хозяйські будинки, двори та угіддя. Скривають і мої сліди, які я залишив, не даючи мені змоги розуміти звідки та куди я йду. Морозне повітря та пориви вітру безжалістно нагадують, що вмене є кінцівки. З часом вони стали схожими на синяві відростки, віддаючі болем тільки но спробуй руш їми. Кожен шаг віддавався тисячами гілок, подрібненним склом у твоїх черевиках. Кожен шаг відчувався не легким і повітрянним, а так, ніби мої ноги стали з дерева, що пускають свої коріння глибоко у землю, кожен раз намагаючись спинити мене та залишити під цією білосніжною ковдрою снігу, на цьому сухому морозцю. Це все не так страшно, як знання того, що, напевно, кількість пропущенних, на моєму розрядженному телефоні, давно перевалило за два десятки, та хтось дуже розлючений моїм черговим походом, та ще у таку "прекрасну" погоду.

Після деякого часу скітання, спала на думку ідея, що настав час навітатися до місцевих жителів у гості, не покинуть же вони людину у такий скрутний момент. Найближчим видався дім, який стояв за кам'яним парканом, висотою 2/3 мого зросту, а я не такий маленький хлопчисько, зросту в мені день 186 см, він покритий часовим брудом який було подекуди видно, крім того на його кам'яних виступах зібралося чи немало снігу, як взагалі усюди де я йшов. Ближче до входу до двору, було видно, що нею хтось користується, ще недавно і це всіляко всиляло у мене надію, що тут я нарешті зможу зігрітися.

Зупинившись біля калитки, дивлячись за паркан, моєму погляду відкрився двохповерхневий старовинний дім, який напевно був побудован якимось заможним поміщиком. Кам'яна кладка вже давно уся покрилася мохом та тріщинами, а по вуглах вже не вистачало деяких камінь, що ніяк не псувало його виду, а тіки підкреслювало, що він прожив довге, складне многовікове життя, бачив багато сімей та як вони уходять у небуття, даючи змогу отримувати відчуття комфорту та затишку новим людям. По склепіннях розрослася лоза, приховуючи старовинні дерев'яні віконниці та величне кам'яне минуле цих товстих стін. Дивним здавалося те, що у вікнах не було світла, хоча, чого дивного, глуха ніч на дворі, усі вже бачать сьоми сон, окрім мене звичайно. ///А може і тебе, мій дорогий читачу/// Дім стояв величний, загадковий, під слабим світлом лунного та зірового сяйва грав тінями від диму з пічної труби, візерунки тіней малювали дивні картини на даху, який частково був побитий часом. Між дом та парканом був досить великий двір, у якому не було ні квітів, ні городу, ні дитячого майданчика, а ні єдиного дерева, нічогісенько, щоб казало, що тут хтось. Усе поросло травою, бур'янами, дикими квітами, накшталт кульбаби, скрізь які, хтось час від часу повзав. Скоріш за все, тут живуть старі люди, до яких ніхто, дуже давно не приїжджає та ненавідує, їм доводиться доживати у цьому богом забутому місці свої останні, та такі швидкоплинні моменти життя.

До мене не одразу дійшов той факт, що усе місто було занесено по рівень даха снігом, а тут ані сніжинки, ані криги, начебто літо завітало посеред лютого, але тільки до цього двору. Це все пройшло увздовж мого сприйняття реальності, ані трохи не змусило поміркувати у чому тут річ, та не зупинило від того, щоб не замерзнути від холоду до смерті.

Здвинувши засув та штовхнувши хвіртку роздався тихий протяжний писк застарілих, давно не бачивших мастила, петель. Дійшовши по вимощеній доріжці до ганка, я постукав у двері в надії, що хтось відчинить двері. Нічого. Ще раз. Нічого.

- Один раз, другий, третій... Скільки, я тут буду стояти? Мабудь, пойду постукаю по вікнах, хто-нудь да прокинеться, та нарешті, я зможу зігрітися, та в ідеалі випити горячого чаю, а ще краще шоколаду, так, краще шоколаду, бо це все вже невиносно...

На кажен шаг плитка рід ногами віддавала співучим *скрип* *скрип* *скрип*, розносячи у ніч звуки того, що я потурбував якесь давнє зло. Зло, що дрімало у цьому домі, дрімало у цьому паркану, дрімало у цій плитці, дрімало у цьому повітрі, яким я дихаю, дрімало у тищі, яку я порушив. Воно дрімало у мені, тепер і я частина цього дому, частина його історії.

Обійшовши дім навколо та опинившись на задньому дворі, я помітив, що горить світло через щілини дверей підвалу, це хоть якось пояснює те, що мені ніхто не відчинив дверей, залишивши одного на вулиці. Напевно, там є і котельня, і запаси їжі, дуже хочется так думати і я цього дуже чекаю, що коли я відчиню двері, так воно і буде.