Твоє світло у моїй темряві

Епізод 1 "Загублене ім'я"

Примітка: Ті, хто читав перед цими змінами, вибачте, я трохи поміняла історію, і переписала її в трохи кращому вигляді. Тепер, глави будуть більшими, і сподіваюся цікавішими. Вибачте❤️

Люнель. Маленьке містечко, в якому більшість — бідняки. Ним править одна-єдина родина. Колись впливова й шанована, нині ця сім’я відома своєю жорстокістю, поверховістю та несправедливістю. Вони не керують, а володарюють.

Втім, покинути Люнель — означає підписати собі вирок. Так постановив чоловік, якого всі бояться й мало хто бачив на власні очі. Його ім’я — Геллард Кронвілл. Саме він тримає місто в залізному кулаці, хоч насправді давно не з’являвся серед людей. Земля під його владою давно перестала бути родючою. Люди голодують. Зимою — тим більше. Їжі майже немає, дров — обмаль, а вогонь у домівках зникає разом із надією. Колись мешканці Люнеля були привітні, чуйні, допомагали одне одному. Але все змінилося, коли прийшов Кронвілл. Їхні серця скувала та ж сама зима, що щороку накриває місто товстим шаром снігу.

Сьогодні — перший день нового року. Зимова ніч тисне морозом. Вітер завиває, дерева згинаються, і навіть вулиці наче застигли у безмовному сні. Місто спить. Лише у великому дворі Кронвілла — свято. Світло, гомін, музика. Шум, що заважає спати тим, хто живе поблизу. Але це вже давно нікого не дивує. У місті є лише один дитячий будинок. Двоповерхова кам’яна будівля, колись велична, а тепер — стара, з тріщинами в стінах і облупленою фарбою на віконних рамах. Стовпи на ганку похилені, дах трохи просідає, але ще тримається. Усередині прохолодно, хоч камін ще тримає останнє тепло.

Емма — завідувачка цього сиротинця. Жінка у віці, понад шістдесят. Її волосся давно стало білим, але вона фарбує його у світлий русявий. Очі — чорні, глибокі, пронизливі, від яких у дітей стигне кров у жилах. З немовлятами вона лагідна, майже ніжна. Але щойно дитина досягає трьох років — щось у ній змінюється. Вона стає суворою, мов статуя справедливості, що давно втратила серце.

Цієї ночі Емма сиділа за столом у своєму кабінеті, схилившись над паперами. Раптом — стукіт. Ледь чутний. Вона здивовано звела брови, озирнулась, але не побачила нічого незвичного. Продовжила роботу. Минуло ще кілька хвилин — стукіт повторився. Вже гучніший. Емма підвелась, вийшла з кабінету і, прислухавшись, визначила: звук долинає з головного входу.

— Хто це так пізно до нас прийшов? — пробурмотіла вона собі під ніс.

Відчинила двері — повільно, з обережністю. На порозі нікого.

— Ей! Хто там дуріє? Ану по хатах! — гримнула вона.

Та вже хотіла зачинити двері, як раптом помітила — на ґанку стоїть кошик. Плетений, старий, обгорнутий у вицвілі сорочки. Вона нахилилася, підняла його і завмерла: всередині, загорнуте у ганчір’я, мирно спало немовля. Емма мовчки зачинила двері й зайшла всередину. Пройшла до вітальні, де ще горів камін. Тепло було слабким, але все ж зігрівало. Вона обережно поставила кошик на стіл і нахилилась над дитиною.

— Бідненька… Могла ж замерзнути… — прошепотіла, легенько торкаючись її щоки.

Дитя було холодне, але дихало рівно. Спало, ніби в затишному ліжечку, а не покинуте серед лютої ночі. Емма не могла відірвати погляду.

— Емма? Ти чого ще не спиш? — пролунав голос за спиною.

Жінка здригнулась і обернулась. За нею стояла Інес — її помічниця. Вихователька, трохи за тридцять. Струнка, з втомленими, але добрими очима кольору неба. Її світле волосся було зібране в акуратний пучок. Вона ніколи не кричала, не карала. Лише просила. Навіть докори звучали в її устах як материнське прохання.

— Інес? Налякала. Марта вже спить?

— Та де там. З таким гармидером ніхто не засне, поки той горлопан не затихне, — зітхнула Інес.

— Ну, одна точно спить, — з легкою усмішкою сказала Емма, відходячи від столу. — Дивись.

Інес підійшла ближче й здивовано ахнула:

— Оце так… Підкинули?

— Виходить, що так.

— Гарненька. Ти вже знаєш, як її звати? Чи доведеться вигадувати?

— Ще ні. Не оглядала її. Не хочу порушувати її спокій.

— Добре. Я покличу Марту, разом усе вирішимо. І ковдри візьму — перевдягнемо її.

— Чекаю.

Інес пішла нагору. Емма тим часом сіла на стілець поруч і знову глянула на немовля. На вигляд — кілька місяців. Можливо, майже рік. Коротке волоссячко вже встигло відрости. Воно було… біле? Чи блакитне? У світлі каміна відтінок змінювався, і Емма вже не була певна. Зі сходів почулися кроки — у кімнату увійшли Інес і Марта.

Марта — п’ятдесят вісім років. Невисока, трохи повна, з короткою рудою стрижкою «під хлопчика» і твердим, командним голосом. Прямолінійна, сувора, іноді навіть надмірно. Вона також працювала вихователькою.

— Що там у тебе? — буркнула Марта.

— Дитина, — сухо відповіла Емма.

Інес тим часом уже розгорнула чисту ковдру на столі. Емма дістала немовля з кошика — і помітила, що на крихітній ручці був зав’язаний клаптик паперу. На ньому одне слово: «Марілента».

— Марілента… — м’яко прошепотіла вона.

— Гарне ім’я дали. — Марта схилилася над дитиною, яка щойно розплющила очі.

— Дівчинка, — сказала Інес, зазираючи їй у вічі.

Салатові, майже прозорі, чисті, як весняне листя. Вони спокійно дивились на дорослих. Без страху.

— Ну що ж, ім’я маємо. Давай загорнемо її, а я підготую документи, — мовила Емма.

Вона поклала дівчинку на ковдру і обережно закутала її. Інес взяла дитину на руки й почала заколисувати. А Емма тим часом сіла до письмового столу, витягла чисті бланки та почала писати. Так ім’я Марілента вперше з’явилося в книгах сиротинця. Без прізвища, без історії. Лише дата та одна ніч — така холодна, що в ній можна було не народитись, а згубитися.

Пройшло декілька років. Маріленті вже виповнилось шість. Вона зростала тихою, але надзвичайно допитливою дівчинкою, і її краса щораз більше привертала увагу — бліде мов сніг личко, великі очі, в яких жевріла туга й мрія, та хвилясте, ніжно-блакитне волосся, що вже досягло довжини каре. Марілента завжди прагнула знати більше. Її світ був невеликим, але сповненим питань. Вона рідко гралась із дітьми, бо ті уникали її. Ніхто не хотів дружити, і хоч дівчинка не розуміла, чому — з часом змирилась. Найбільше часу вона проводила з Інес. Марта лякала її — жорстким тоном і гострим поглядом, а Емма взагалі віддалилась, щойно дівчинці виповнилось три. Інес же була її всесвітом. Вони разом сміялись, читали казки, ховались від дощу під великим кленом, а ввечері Інес ніжно втирала їй чоло й бажала на добраніч. Для Маріленти вона була кимось значно більшим за виховательку — вона стала мамою.

Навесні, коли все навколо розцвітало, а сонце ніжно пестило вікна сирітського дому, вони сиділи в бібліотеці. Інес читала казку, а Марілента уявляла кожну сцену, немов фільм перед внутрішнім зором.

— Ін… Я хочу читати сама, — прошепотіла дівчинка, не зводячи очей з книги.

— Хочеш навчитись читати? — здивувалась Інес, нахилившись до неї.

— Так, навчи… будь ласка, — в очах дівчинки спалахнула надія.

— Добре. Але це буде наш секрет. Нікому не кажи, що вмієш читати, гаразд?

— А чому?

— Бо тоді тебе можуть швидше забрати звідси… і ми більше не будемо разом.

Страх пробіг по обличчю Маріленти.

— Добре, я нікому не скажу!

Інес обійняла її і, вставши, пішла шукати абетку. Коли знайшла — сіли разом, і почались перші уроки. Так, за рік, Марілента вже вміла читати. Повільно, по складах, але впевнено. Інес приносила їй нові книги з базару, і дівчинка читала кожного дня, навіть ночами, ховаючись у бібліотеці з пледом та свічкою.

Вона дорослішала — і бачила більше. Інші діти грались, галасували, а виховательки без кінця прибирали, варили, прали. Одного разу, коли Інес прала білизну, Марілента підійшла до неї:

— Ін, я можу допомогти?

— Якщо хочеш — я тільки зрадію, — усміхнулась жінка.

І з того дня дівчинка почала допомагати. Спершу трохи, потім щодня. А ще через рік — хатню роботу майже повністю переклали на неї. Вона мовчала, не скаржилась, бігала між Інес і Мартою, виконувала все. Аж поки одного разу, коли їй було десять, вона вперше відмовилась. Просто не піднялась з ліжка. Її ігнорували три дні. Інес мовчала. Марта лише косо зиркала. Її майже не годували. І тоді Марілента зрозуміла: якщо не буде слухняною — стане ніким.

Наступного ранку вона знову прибирала, мила, витирала підлогу. І в очах інших дітей вона перетворилась на жертву. Її ображали, сміялись, штовхали. Вони псували одяг, обливали водою, вигадували прізвиська. А в одну з ночей хтось відрізав її волосся — нерівне, жорстко, майже до плечей. Вона мовчала. Лише Інес, коли побачила, ніжно торкнулась її щоки:

— Ігноруй їх, Марі. Не показуй емоцій. Тоді відчепляться.

— Я не можу… Я дуже емоційна…

— Будь розумнішою. Їм цікаво мучити тебе лише тоді, коли ти реагуєш. Такі вже діти.

Інес обробляла її коліно — рана після падіння з гірки, де її штовхнули. Залатала пластирем і сказала:

— Все. Йди трохи відпочинь.

— Дякую, Ін… — прошепотіла Марілента й обійняла її.

Вона пішла в бібліотеку. Там було тихо. Там було… добре. Вона сіла на холодну підлогу, дістала свою улюблену книгу й відшукала закладку. Пальці затремтіли, коли вона перегорнула сторінку.

«Тоді Мішель дістала з кишень кинджали і, мов тінь, кинулась на грабіжників… Вона нанесла кілька точних ударів по їхніх руках — не смертельних, але болючих. Троє проти однієї. Та Мішель була тренованою. Її рухи — мов танець. Вороги отямились не одразу, а коли зрозуміли, що мають справу з небезпечною супротивницею — спробували втекти. Але було пізно.»

Марілента мимоволі усміхнулась. Мішель була справжньою героїнею. Сильною. Незламною. І вона, Марілента, також буде такою. Колись. Обов’язково.

«Мішель метнулась уперед. Першому — по потилиці, другому — підніжка, третьому — кулаком у щелепу. Усі троє впали. Вона швидко зв’язала їх мотузками, що носила з собою, і заховалась на даху крамниці. Там, з висоти, спостерігала, як грабіжників забирає поліція. Вона вже зібралась іти, як обернулась… І застигла. Перед нею..»

Раптом її вирвали з роздумів:

— Марілента! — гримнув голос Марти.

Дівчинка здригнулась, швидко сховала книгу, вставила закладку з листочка і поспішила вниз. У коридорі лежала розбита ваза, земля розсипана, уламки скляні.

— Давай чесно. Це ти? — суворо спитала Марта.

— Ні… то не я…

— Брешеш. Діти кажуть, що бачили, як ти перекинула вазу навмисне.

Марілента перевела погляд на дверний проєм. Там стояли діти. Вони ледь стримували сміх.

— Але це правда не я… — голос її був тонкий, майже зламаний.

Позаду почувся знайомий крок. Вона обернулась:

— Інес? Ти ж віриш мені? Я ніколи б не зробила цього!

Але жінка лише зітхнула й, не зупиняючись, сказала холодно:

— Марі. Просто прибери.

Вона пішла нагору, залишивши дівчинку в тиші. Марілента опустила голову й почала прибирати. Руки тремтіли. Серце — стиснулось. «Коли ж це все закінчиться…»— подумала вона, прибираючи землю з підлоги.

Глава 2 "Шанс або пастка"

Минуло два роки. Марілента працювала, як Попелюшка. Вдень - нескінченна праця, вночі - короткий сон без снів. Вона засинала від втоми ще до того, як голова торкалася подушки. Але цієї ночі щось пішло не так. Її розбудила спрага. Піднявшись із ліжка, дівчина обережно ступила на дерев'яну підлогу, намагаючись не розбудити дітей, які мирно спали поруч. Вона ковзнула босими ногами коридором, прямуючи на кухню. Але біля дверей кімнати виховательок зупинилася: звідти падало світло і долинали голоси. Марілента нахилилася, приклавши вухо до щілини.

- Ну що ж, - заговорила Емма, її голос був тихий, але жорсткий. - Ревери обрали трьох дівчаток. Але, здається, найбільше уваги приділяють Маріленті.

- Ці мовчазні їм до душі, - з досадою відповіла Марта. - Вони явно знають, кого шукають.

- А для нас це біда, - бурчала Емма, - Якщо візьмуть саме її - залишимося без найзручнішого інструменту.

- Вона незамінний інструмент, - підтримала Інес, голос у неї був сухим, без тіні жалю. - Якщо заберуть її, у нас руки залишаться голі. А нову таку ще спробуй знайди.

- Тому діяти треба рішуче, - потонула Марта.

- Підготуємо їй текст, - кивнула Емма, - Нехай розкаже, що вона неслухняна, важка у спілкуванні, груба. Щоб і думки не було забрати її. Вони приїдуть через п'ять днів. Є трохи часу. Але зволікати не можна.

Серце Маріленти стиснулося. Вона відсахнулася від дверей, немов від розпеченого металу. Коліна підкосилися, у горлі пекло, а очі наповнилися сльозами. Та, яку вона вважала найдобрішою, найулюбленішою, тією, якій довіряла і вважала своєю найріднішою людиною - назвала її інструментом. Холодним, бездушним знаряддям. Не пам'ятаючи, як повернулася до кімнати, вона лягла в ліжко, тихо ридаючи в подушку. Пити вже не хотілося. Хотілося зникнути. Стати невидимою. Забути всіх і все.

Заснула вона тільки під ранок. Діти вже вставали, а дівчинка все ще лежала, напівдрімаючи. Виховательки її не турбували - думали, що знову влаштовує бунт. Вона прокинулася тільки після обіду. Очі були важкими, тіло - ватяним. Волосся злиплося, а обличчя виглядало блідим і змученим. Повільно спустилася на перший поверх. У їдальні вже майже всі закінчили обід. Вона сіла на своє місце - та порція була значно меншою, ніж в інших. Але їй було все одно. Повільно, майже не відчуваючи смаку, вона почала їсти.

Після обіду вийшла на вулицю. На вулиці панувала весна - тепла, ніжна, сповнена запаху квітів. Повітря було м'яким, а десь у гілках щебетали пташки.

- Скоро літо... - подумала Марілента і пішла в сад.

Сівши під старою яблунею, вона заплющила очі й прислухалася до співу. Листя шелестіло легко, ніби шепотіло щось у відповідь. Її дихання вирівнялося. Серце трохи заспокоїлося. Але довіри до цього місця вже не було.

-"А що як ті люди - теж такі? Що мені робити?" - Вона відкрила очі й подивилася в небо.

-"Я не можу йти з ними, не знаючи, хто вони. Спочатку - справи. Коли Емма піде зі свого кабінету, я проберуся туди і знайду все, що зможу. Якщо нічого не знайду або спіймають - тоді доведеться ставити запитання віч-на-віч. Я скажу їм прямо. Подивлюся в очі. І вже на місці вирішу - вірити їм чи ні. Йти чи залишитися". - Вона видихнула і прошепотіла:

- Як же я хочу бути вільною...

Десь позаду почулося:

- Марілента! Де ти?

- Герцог? Матусі... - Маріанна сіла просто на підлогу, тримаючи аркуші в руках. Її серце калатало. - І вони зацікавилися мною?... Не можу повірити...

Її погляд повільно ковзнув по тексту.

- "Гаразд... хоч щось. Але... чи можу я їм довіряти? Можливо, вони, як і всі інші - на людях одні, а насправді зовсім інші...".

Її пальці вже хотіли перегорнути сторінку ще раз, як раптом - скрип дверей.

Крок... ще крок... Емма. Дівчина застигла. Її тіло наче скувало льодом. Вона миттєво поклала документи на стіл і тихо пересунулася до дверей, притулившись до стіни. Двері відчинилися, сховавши її за собою. Емма увійшла повільно, щось бурмочучи собі під ніс. Її погляд ковзнув по полицях, рука потягнулася до шухляди. Ще один крок - і її б помітили. Ще секунда - "і... Тепер!"

Дівчина рвонула з місця і, ковзнувши майже нечутно, вислизнула за двері. Ледь не спіткнувшись, побігла до сходів. Серце гуділо, як барабан. Уже на поверсі вона прислухалася - Емма, здається, нічого не помітила. А в будинку вже прокидалися інші. З кухні тягнувся запах - солодкий, теплий, трохи підгорілий. Млинці.

- "Інес сьогодні на кухні..." - подумала дівчина, прямуючи до своєї кімнати.

Минуло кілька днів. І ось - настав день, якого всі чекали. За сніданком, Емма постукала ложкою по чашці і сказала сухо, беземоційно:

- Діти. Сьогодні до нас мають приїхати дуже впливові дворяни. Тому - генеральне прибирання. Вони прибудуть о 15:00. Ви маєте встигнути все до того часу. А ті, кого можуть забрати - мають виглядати відповідно. Розділіться на групи.

Вона вийшла, залишивши по собі гнітючу тишу. Усі завмерли на мить - а потім усе вибухнуло рухом. Весна панувала за вікном. Спека висіла над притулком. Повітря було густе від запаху молодої трави, землі, пилку. Пташки співали в деревах, і гуділи на вулиці комахи. Діти метушилися, як мурахи.

Хтось витягнув старі щітки, хтось - ганчірки. Інші вже бігали з відрами. Хтось мив посуд і витирав його до блиску. Хтось ганяв павуків, пил, переміщав книжки по полицях. Навіть підлогу мили на колінах. Інші - на вулиці - підстригали кущі, пололи клумби, підмітали ґанок. Маріанна потрапила в групу, яка відповідала за кухню. Її руки знову звикали до мильної води, до втоми пальців. Вона не скаржилася - краще мити посуд, ніж залишитися осторонь.

Нарешті, обід. 13:00. Їсти сьогодні готувати не встигли, тож виховательки принесли готову їжу. На стіл подали гречані котлети з картопляне пюре, шматок білого хліба, і яблучний компот. Їжа була смачна - і діти накинулися на неї, як зграя голодних вовченят. Після обіду Маріанна повернулася до своєї кімнати. Відкрила шафу - і вже не здивувалася. Її сукні були зіпсовані: порвані, з плямами.

- "Я знала..." - тільки подумала вона.

З-під матраца вона витягла одну-єдину сукню, яку заздалегідь сховала. Вона була трохи зім'ята, але чиста. Світло-кремова, з довгими розкльошеними рукавами, м'який коричневий корсет, бретелі на зав'язках - усе в ній дихало легкістю й ніжністю. Вона руками пригладила волосся, коли раптом:

- Вони тут! Приїхали! - пролунав крик когось із дітей знизу.

Серце Маріанни стиснулося.

- "Настав той момент..."

Епізод 3 Там, де мало світла

У кімнаті було порожньо — всі діти вибігли надвір зустрічати приїжджих. Марілента підійшла до вікна, щоб теж подивитися. Під дерев’яним парканом стояла розкішна біло-золота карета. Четверо білосніжних коней із золотими шлейками гордо стояли, мов статуї, мовчазно очікуючи.

З карети вийшла пара — чоловік та жінка. Жінка здавалася створінням з іншого світу: довгі густі чорні коси були заплетені в одну охайну косу, що спадала на спину. Її очі блищали на сонці — зелено-смарагдові, глибокі, як весняна трава після дощу. Вона була в блакитній сукні з тонкою золотою вишивкою й легкою, мов серпанок, накидкою.

Поруч ішов чоловік — з пофарбованим у біле волоссям і доглянутою борідкою. Його постава виказувала силу, хоча обличчя здавалося дещо суворим. Та в очах — глибоких, як океан, блакитних — жевріла лагідність. Він був одягнений у темно-синій камзол із золотими вставками й срібною брошкою на манжеті.

Вони щиро усміхались дітям, роздавали солодощі та маленькі подарунки. А потім, у супроводі Емми, увійшли в будинок — у її кабінет.

Марілента рушила туди ж. Там уже стояли дві дівчатка — Аріна і Лея. Герцог та герцогиня по черзі викликали їх до кабінету, розмовляли, ставили запитання. Марілента була останньою.

Коли настала її черга, вона глибоко зітхнула, зібрала волю в кулак і повільно ввійшла. На маленькому диванчику сиділа та сама пара, а перед ними стояв стільчик. Марілента сіла, вирівняла спину й подивилася їм у вічі. Вони виглядали добрими.

— Доброго дня, — промовила вона, сідаючи.

— Вітаємо тебе, Маріленто, — лагідно сказала герцогиня. — Ми раді знайомству.

— Я теж, — вона змусила себе всміхнутись і подивилась їм у вічі. Вони й справді здавались добрими. Але цього було замало. Їй треба було знати більше.

— Чим ви займаєтесь? — запитала вона напряму. — Не як титули, а… щодня. Як живете?

Пара перезирнулась. Герцогиня першою відповіла:

— Я доглядаю наш сад. Сама. Маю трохи помічниць, але найкраще мені вдаються троянди. Також організовую прийоми, допомагаю чоловікові з паперами. Але головне — я мама.

— А ви, пане? — перевела погляд на герцога.

— Я керую землями. У нас немає податків для селян — лише внески з урожаю. Намагаюсь, щоб ніхто не бідував. Хоча… все не так ідеально, як хотілося б.

Марілента кивнула. “Може, він і не бреше. Та все одно… чоловіки рідко показують справжнє лице одразу.”

— А ти? — тепер уже герцог запитав. — Чим ти любиш займатись?

— Малювати, — відповіла вона не вагаючись. — І слухати казки. Але найбільше — планувати.

— Планувати? — здивувалась герцогиня.

— Так. Як втекти звідси. Як знайти нове життя. Як не потрапити в пастку. — Вона трохи нахилилась вперед. — Я шукаю не родину. Я шукаю можливість. Але родина була б… приємним бонусом.

Герцогиня ледь усміхнулась. Герцог серйозно кивнув.

— А ти хочеш братика? — обережно запитала жінка.

— А він хоче сестру?

Тиша.

— У нього була сестра, — озвався герцог. — Але… стався один випадок. Тепер йому важко. Ми не шукаємо доньку. Ми шукаємо для нього помічницю. Подругу. Наймичку, якщо хочеш.

— А зарплатня буде? — холодно спитала Марілента, не відводячи погляду.

Герцог всміхнувся:

— Десять золотих на місяць. Достатньо?

Очі Маріленти округлились. “Десять?! Я ще не знаюся добре на грошах, але… це точно багато.”

— Згідна, — сказала вона.

“Це мій шанс. Можливо, єдиний. Працюватиму — й за це платитимуть. А потім… я знайду своє щастя сама.”

Це був її шанс. Можливо, єдиний. Так, їй доведеться працювати. Але вона отримає щось, про що мріяла роками. І ще — гроші. Може, коли виросте, зможе витратити їх на власне щастя.

Розмова затягнулась. Емма нервувала — за її планом Марілента мала відмовитись, і все мало відбутись швидко. Нарешті дівчинка вийшла з кабінету.

— Ти все правильно сказала? — тихо запитала Емма. Марілента посміхнулась і відповіла:

— Я сказала те, що мала сказати.

Фраза була двозначною. Емма прийняла її на свій лад, вирішивши, що та відмовила. Погладила її по голові й повернулась у кабінет до Реверів, щоб почути їхнє остаточне рішення.

Минуло тридцять хвилин. Марілента сиділа на траві, щось малювала. Вона була впевнена — виберуть її. Уже уявляла своє нове життя з ними.

Та раптом почула голоси. З будинку вийшли Ревери та Емма. Вони про щось говорили. Емма посміхалась.

"Це не до добра…", — подумала дівчинка.

І тут побачила Аріну — ту саму дівчинку — з валізою поруч із Реверами.

"Вони вибрали її..."

Усе зникло. Надія згасла. Мрії розсипались. Марілента мовчки дивилася, як ті сідають у карету. Діти проводжали їх зі сльозами. За нею б так не плакали. І, можливо, навіть не вийшли б прощатись. Карета від'їхала, залишивши по собі хмари пилу. Марілента залишилася сидіти на траві з аркушем у руках. На ньому були намальовані Ревери. І то був не дитячий малюнок. То було справжнє мистецтво.

Марілента більше не працювала з ранку до ночі в дитбудинку. Вперше за довгий час вона могла нормально спати, не втомлювалась до нестями, але... стала менше їсти. А ще — Інес віддалилася від неї. Її турбота, підтримка, обійми — цього Маріленті дуже не вистачало. Але вона подавляла ці почуття. Як і будь-які інші емоції. Бо коли не проявляла їх — діти її не чіпали.

Так минув тиждень, потім другий... місяць. Прийшло літо. За цей короткий час Марілента помітно схудла. Вона стала немов беземоційна. Точніше — перестала показувати почуття на публіку. Якщо хотіла плакати, то плакала вночі у подушку або там, де її ніхто не бачив. Посмішка більше не з’являлась сама собою — лише натягувалась за потреби.

Марілента сиділа під яблунею, занурена в книжку. Сонце гріло, але легкий вітерець робив жарке літо більш витривалим. Раптом біля неї з'явився хлопець, зовсім новий у дитбудинку. Він зупинився, не знаючи, чи варто підходити.

– Що читаєш? – запитав він, стоячи трохи збоку.

Марілента підняла погляд лише на мить, неначе оцінюючи його, а потім відповіла:

– "Ніч пригод".

– Цікаво? – хмуро запитав він.

– Так. – Вона коротко відповіла й повернулася до книги.

Хлопець мовчав кілька секунд, а потім сів поруч, не запитавши дозволу.

– Це виглядає, як хороша книга, – сказав він, але знову замовк. Його голос звучав злегка ніяково. Він ліг на траву, погляд при цьому не відриваючи від неба.

Марілента знову перевела погляд на нього, не зовсім розуміючи, чому він сидить так близько.

– Чого тобі? – вона не могла стримати цікавість.

– Нічого, мені що, не можна поряд полежати? – він усміхнувся подивившись на неї.

Марілента кинула на нього погляд, майже здивована його сміливістю.

– Так, можна... просто раніше ти навіть не підходив, а тепер ось сидиш і розмовляєш.

– ну.. раніше мені багато що про тебе говорили, але я вирішив сам все з'ясувати. Сподіваюся, що це просто наклеп.

Марілента злегка зітхнула і повернулася до книги.

– Зрозуміло. Але мені не цікаво, що ти думаєш.

– Чому? – запитав він, нахмурившись.

– Бо не хочу, – її голос звучав спокійно, але з певною холодністю.

Він подивився на неї ще кілька секунд, а потім раптово підвівся.

– Зрозуміло. Але все одно хочу знати, як тебе звуть.

Марілента була готова відповісти гнівно, але, не бажаючи ускладнювати ситуацію, сказала:

– Не скажу.

Він нахилився ближче, обличчя блискало від азарту.

– Ти точно не скажеш?

– Ні, не скажу. – вигукнула вона, намагаючись зберегти контроль.

Але раптом хлопець вирвав книгу з її рук і побіг, сміючись. Марілента піднялася, стрімко погнавшись за ним.

– Ей! Ти що, з глузду з'їхав?

Він запригнув на гілку дерева і сів, тримаючи книгу в руках.

– Віддай мені книгу!

– Хі-хі, я ж тільки хочу привернути твою увагу, – він посміхався, гойдаючи гілку.

"Хто цей хлопець?" – подумала Марілента, намагаючись не показувати своє хвилювання. – "Чому я не можу просто проігнорувати його, як всіх інших?"

– То що, будеш стояти ось так? – знову сміючись, сказав він. – Віддам книгу, якщо подружимося.

Марілента вдихнула.

– Божевільний... — "Але книга мені дорога...— подумала Марілента.

– О, не може бути, – підморгнув він. – Спочатку подружимось, а потім я віддам.

Вона зітхнула.

– Добре, але віддавай її спочатку.

– Ні, ти спочатку. – Він лукаво посміхнувся, знову повертаючи її увагу на себе.

– Гаразд, – зголосилася Марілента, бажаючи вже повернути книгу. – Спускайся, тільки швидше.

– Як скажеш! – Він стрибнув з дерева, але не розрахував висоти. І, як не дивно, приземлився прямо на неї.

Вони обоє впали на траву. Марілента охнула та застогнала від болю. Вона подивилася на хлопця, який тепер був над нею.

– Ти з глузду з’їхав? – сказала вона, не приховуючи свого здивування.

Він швидко підвівся, піднімаючи її з землі.

– Пробач, ти в порядку? – він оглянув її, стурбований.

– Ай, – прошепотіла вона, стискаючи губи.

– Що? – знову занепокоївся він.

– Я, здається, підвернула ногу...

– Дай подивлюсь, – він обережно взяв її ногу в руки.

– Не чіпай! – Вона зажмурилася від болю, і це змусило його відпустити.

– Пробач, пробач! Я не хотів! – Він зняв з неї взуття і підняв ногу трохи вище.

– Лишайся так. Тобі має стати легше. – Він уважно подивився на її ногу, намагаючись заспокоїти.

– Спасибі, – прошепотіла вона, намагаючись не показувати, як їй незручно.

– Так, я, здається, не подумав, – хлопець трохи посміхнувся. – Як тебе звати, все ж?

– А ти не чув? Ти ж тут не новачок. – Вона спробувала ухилитися від прямої відповіді.

– Ні, чому ж, я чув тільки різні чутки. Але хочу знати твоє ім’я від тебе.

– Марілента, – відповіла вона, трохи відвернувши погляд.

– О, красиве ім’я. Я Ліам. Приємно познайомитися. Ну, хоча і не у найкращих обставинах, – він глянув на її ногу.

– Не дуже, – відповіла вона, відвернувшись.

– А скільки тобі років?

– 12, а тобі?

– 13.

– Зрозуміло. – Вона лягла на траву, намагаючись не думати про біль.

– Може, досить тримати мою ногу? – нарешті запитала вона, хоча й розуміла, що він намагається допомогти.

– Може. Але тільки якщо ти обіцяєш не рухати нею.

Дівчина кивнула головою, та хлопець обережно поклав її на траву і ліг поряд, дивлячись на небо.

– Як давно ти тут? – запитав він.

– Усе життя. Мене знайшли під дверима, коли мені було кілька місяців. А ти? – її голос став м'якшим, трохи спокійнішим.

– Я сюди недавно. Батьки любили мене, але все змінилося, коли тата звільнили, а мама... вона почала пити. В кінці кінців все закінчилося тим, що мене відправили сюди, – він замовк.

– Оу... – Марілента подивилася на нього, її очі наповнилися співчуттям. – Мені шкода.

– Все добре, я вже звик.

Вона сідела на траві, вражена його історією.

– Ей, не вставай, тобі ще треба полежати.

– Все нормально. – Він підвівся і глянув на її ногу.

Марілента поглянула на свою книгу і нарешті підняла її з землі.

– Ти хотів зі мною подружитися лише через чутки від дітей? – запитала вона, не піднімаючи очей.

– Ні, це була лише друга причина. Насправді я вже давно хотів подружитися. Ти виглядала такою тихою, одинокою. І останнім часом ти зовсім змінилася, майже не говорила з усіма. Я зрозумів, що це через щось серйозне. – Він дивився на неї, розуміючи більше, ніж вона очікувала.

– Мм... зрозуміло, – відповіла вона тихо, дивлячись на книгу. – Просто... мене зрадила одна дуже дорога мені людина.

– Ось чому ти закрилася в собі, – сказав він з розумінням.

Марілента мовчала, але його слова торкнулися її. Він правий.

З того моменту вони стали друзями. Найкращими друзями.

Глава 4 "Сонце та Місяць"

Минуло декілька років. Узимку Маріленті виповнилося шістнадцять. Вона подорослішала, і в її рисах уже майже не залишилося дитячої наївності. Блакитне волосся тепер спадало нижче лопаток м’якими хвилями, а великі зелені очі здавались ще глибшими — ніби зберігали в собі таємниці, які вона так і не наважилась розповісти нікому. Шкіра залишалась світлою, майже прозорою, а тонкі риси обличчя надавали їй вигляду тендітної порцелянової ляльки. Зріст у неї був середній, а хода легка, мовби вона завжди ступала подумки десь між землею та небом.

Ліам теж дуже змінився з того часу, як вона вперше його побачила під яблунею. Він помітно виріс — тепер був значно вищий за Маріленту, а його худорлява постать перетворилася на струнку й сильну. За ці роки він підкачався, плечі стали ширшими, руки — міцнішими. Чорне волосся зберегло свою густоту й легку хвилястість, а темно-карі очі, з ледь помітним золотавим відтінком на сонці, завжди випромінювали впевненість і тепло. Посмішка лишилась такою ж пустотливою, але в погляді з’явилася зрілість, якої раніше не було. Він навчився не лише жартувати, а й слухати уважно, коли вона говорила про важливе.

Їхня дружба для інших була трохи дивною. Ліам часто називав Маріленту то «красунею», то «принцесою», не зважаючи на зауваження виховательок чи здивовані погляди інших дітей. Але дівчина не сприймала ці слова серйозно — для неї він був просто найближчим другом, тим, хто завжди приходив на допомогу і підтримував у найважчі моменти.

Деколи їх бачили разом за книгою або під час довгих прогулянок, коли вони розмовляли годинами, забуваючи про все навколо. Вони довіряли одне одному навіть більше, ніж самим собі. Ліам часто жартував, що якщо Марілента впаде в річку, він без вагань стрибне слідом, навіть якщо не вміє плавати. Вона лише сміялась у відповідь, знаючи, що це була правда.

Попри всю цю близькість, жоден із них не поспішав назвати їхні стосунки чимось більшим за дружбу. Можливо, тому, що обоє боялися порушити ту крихку гармонію, яку плекали роками.

Літо. Ранок четверга. Він був свіжим і лагідним, мов подих весни. Хоч у повітрі ще відчувалась прохолода, на небі не було жодної хмаринки — усе обіцяло гарний день.

Сьогодні ж був базарний день. Інес та Марта, взявши із собою кількох старших дітей, вирушили в центр міста. Вулиці ставали дедалі гарнішими, в повітрі змішувалися запахи спецій, випічки, свіжої риби й квітів. Торговці вигукували свої пропозиції, сподіваючись привернути увагу. Повсюди виднілися яскраві шатра, розшиті килими, кошики зі стиглими фруктами, кольорові стрічки, які тріпотіли на весняному вітрі. Посеред базару стояв старий кам’яний фонтан. Його поверхня поросла мохом, а в глибинах води плавали кілька мідних монет, кинутих на щастя. Бризки холодної води виблискували на сонці. Коли вони підійшли до фонтану, Інес кинула оком на дітей і голосно промовила:

— Діти, прошу уваги! — її голос перекрив шум юрби. — Зараз Марта роздасть вам по чотири срібні та п’ять мідних монет.

Марта одразу почала роздавати монети з полотняного мішечка.

— А тепер слухайте далі. — продовжила Інес. — Хто не знає цієї місцевості або тут уперше — залишається зі мною чи Мартою. Інші можуть гуляти вільно, але за межі базару — ні ногою. Не хочемо вас шукати по всьому місту. Усі ж пам’ятають правила?

— Так! — дружно вигукнули діти.

— Чудово. Зустрічаємось тут через дві години.

Частина дітей одразу підійшла до виховательок, інші ж радісно розбіглися між ятками.

—"Я вже тут бувала… з Інес… і навіть карту на всяк випадок взяла. Можу піти сама," — подумала Марілента, стискаючи в руках кошик.

— Хай, ну що там? — почувся знайомий голос. До неї підійшов Ліам.

— Все добре. А ти місцевість знаєш?

— Аякже! Я тут виріс. До речі, ти ж пам’ятаєш? — усміхнувся він лукаво.

— Пам’ятаю, — відповіла вона. — Закупки покажемо на пікніку.

— Молодець. Ну, тоді зустрінемось тут.

Він легенько провів рукою по її волоссю і зник у натовпі. Марілента проводила його поглядом, поки він не розчинився в людській юрбі. Її серце на мить завмерло — дивно, як одна лише присутність людини здатна робити день світлішим.

Вона йшла між ятками, вдивляючись у кольори та обличчя. Прилавки рясніли шовковими тканинами, склянками з медом, кошиками квітів і глиняним посудом. Десь грали музики — легкі ноти флейти й мандоліни переплітались із дитячим сміхом. Її погляд зупинився на фруктовому прилавку. Банани та мандарини — її улюблені. У їхньому містечку вирощували тільки яблука та груші. Інші фрукти привозили з інших міст, тому були дорожчими. Її погляд впав на банани, вони вже трохи потемнілі від сонця, але вона знала — такі найсолодші.

—"П’ять мідних монет..." — пробурмотіла вона, та трішки подумавши, розрахувалась і поклала кілька бананів у кошик.

Минула година. Сонце піднялося високо, і спека стала нестерпною. Втомлена, але задоволена, Марілента поверталась до фонтану. У її кошику тепер лежало кілька нових суконь — вперше за довгий час у неї буде щось, крім старої, заляпаної сукні. Вона також купила трохи смаколиків на вечір.

—"Залишилось дві срібні та вісім мідних монет..." — порахувала вона решту.

Недалеко від фонтану стояв невеликий прилавок із прикрасами. Її увагу привернуло намисто: на двох мотузках — сонце й місяць, які ніби притягувалися одне до одного.

—"Дві срібних та чотири мідні..." — прошепотіла вона, вдивляючись у прикрасу. Уявила, як вони з Ліамом носять це — одне сонце, інше місяць. Навіть думати далі не треба було.

— Дайте мені ці, будь ласка, — мовила впевнено, віддала монети й заховала намисто в кошик.

Біля фонтану вже зібралася половина дітей. Марта щось розповідала, деякі діти сиділи просто на краю фонтану, зануривши руки у прохолодну воду. Ліама не було. Марілента сіла біля води, змочила долоні й зітхнула:

—"Втомилась… дуже жарко…"

Минала ще година. Ліама все не було. Вона вже ходила кругами, не знаходячи собі місця.

—"Може загубився?.. Чи натрапив на поганих людей?.." — серце стискалося.

Зрештою, вона сіла на край фонтану, сперлась ліктями на коліна і заховала обличчя в долонях. Тиша навколо неї була надто гучною.

І тут — чиясь тепла долоня лягла на її голову. Вона знала цю руку. Піднявши голову, побачила перед собою Інес.

— Що? — запитала холодно.

— Хвилюєшся за Ліамом? Я бачила, як ви... зблизились.

Марілента мовчки зняла її руку зі своєї голови й відвернулась. Інес тільки зітхнула і пішла. Дівчина навіть не поглянула їй услід. Дорога під ногами була вкрита мохом, а між каменями пробивалась трава.

І раптом — знайомі сандалі стали біля неї. Піднявши голову, то був він.

— Ліам! — вигукнула вона й кинулась обіймати його.

— Воу-воу, так сильно скучила? — піддражнив він.

— Я переживала! — щиро, з докором сказала вона. — Чому так довго?

— Вибач. Просто дещо довго шукав...

— Капець, Ліам! Не роби більше так!

— Добре-добре, більше не буду, — підняв руки вгору, ніби здавався.

— Йди до Інес і Марти, покажися їм. А то тільки тебе і чекаємо.

— Ай... мені ж перепаде...

— І правильно! Щоб не повторював такого!

Ліам хихікнув і пішов до виховательок. Група повернулася до дитбудинку. Усі розійшлись по своїх справах. Лише Ліама трохи насварили й змусили мити ґанок.

— Я тоді піду до яблуні, розстелю покривало й чекатиму тебе, — сказала Марілента.

— Добре. Візьми й мій кошик, тільки не дивись що там!

— Добре, добре, — посміхнулась вона й рушила в сад.

Яблуня вже чекала. Саме під нею вони вперше відверто поговорили. Вона розстелила покривало, сіла, сперлася на дерево. Поряд поклала кошики. Вдихнула повітря — тепле, повне весняних пахощів. Сонце м’яко освітлювало траву, пташки співали знайомі мелодії, листя шелестіло на вітрі. Марілента і не помітила, як задрімала.

Прокинулась вона від того, що хтось гладив її по волоссю. Її голова лежала на чиїхось колінах. Відкривши очі — і побачила усміхненого Ліама.

— Прокинулась, красуне?

Вона різко сіла, а її щоки спалахнули красним відтінком.

— Чому не розбудив?

— Ти так мило спала, — тихо засміявся він.

— Ладно, все. Давай до пікніка. — Вона потерла очі.

— А може, ще поспиш?

— Хочу… але вночі потім не засну.

— Ну як скажеш. Ладно, тоді по черзі. Я перший!

Він відкрив кошик і витяг коробочку фундуку.

— Фундук? — вона засміялась і показала свої банани.

— Банани? Яке співпадіння, — дістав він і свої.

— Ось це так!

Вона виклала хліб та молоко. Ліам, побачивши молоко, бистро вхопив його та обійняв бутилочку.

— Молоко! Як я його люблю!

— Гей, це не тільки ж тобі!

— Тільки мені! — засміявся він, а за ним і Марілента.

— У тебе все?

— Ні. Є ще дещо. — Він дістав пачку шоколадних пряників.

— Пряники?! Звідки?

— Секрет!

— Ага! Тоді це вже мої! — Вона вихопила пряники й притисла до себе.

Вони сміялись, розмовляли, грались, бігали, ділились історіями. День промайнув непомітно. Сонце почало хилитись до горизонту, зафарбовуючи небо в помаранчеві, рожеві й фіолетові барви.

Вони лежали на покривалі, дивлячись у небо. Раптом Ліам сів.

— До речі... У мене є для тебе подарунок.

Він потягнувся до кошика і дістав книгу.

— Це… — завмерла вона.

— Третій том "Ніч пригод".

Марілента не вірила власним очам. Вона давно шукала цю частину. Від емоцій вона обійняла Ліама, пригорнувшись носом до його плеча.

— Дякую... — прошепотіла вона.

Він обійняв її у відповідь. Кілька секунд мовчання.

— У мене теж є для тебе дещо, — сказала вона.

Дівчина дістала з кошика парні намиста. Одне — із сонцем, друге — з місяцем.

— Для нас... — посміхнулась вона.

Очі хлопця засяяли.

— Це неймовірно... — прошепотів він.

Ліам допоміг їй закріпити місяць на шиї, а вона — йому сонце. І в ту мить, коли останній промінь сонця ковзнув по їхніх обличчях, між ними з’явилось щось більше за слова. Тиша вже не була порожньою.

Марілента дивилась на його усмішку… Ліама огорнуло вечірнє світло. Вона тільки тепер помітила, які у нього красиві очі на сонці. Вони блистіли й дивились прямо на неї. Її серце злегка тьохнуло, а щоки порозовіли.

"Невже це і є кохання?"

Епізод 5 "Непоправне"

З того дня Марілента зрозуміла — вона закохалась. Та зізнатися в цьому було страшно. Ліам не подавав жодних ознак, що його почуття можуть бути взаємними. А найгірше — вона не могла розповісти про це нікому.

Одного дня Марілента вирушила до бібліотеки, шукаючи бодай якусь книжку, яка допомогла б розібратися в її почуттях.

— Так… не те… ні… знову не те… Ха, і де ж вона тоді? — зітхнула дівчина й поглянула вгору.

Вона рідко брала книжки з верхніх полиць, бо боялась висоти.

— Підійматись… чи ні? — вагалась Марілента.

— Ай, що не зробиш заради дослідження, — буркнула собі під ніс, наблизилась до драбини, зітхнула глибоко й, міцно вхопившись за поруччя, почала підійматись.

Зупинившись на кількох щаблях, вона оглянула дві верхні полиці. Вони були вкриті пилом — схоже, давно ніхто не цікавився цими книгами.

— Нічого… — прошепотіла вона й піднялась ще трохи вище.

— Так, Маріленто, не дивись вниз… не дивись… — шепотіла вона сама собі, поки її тремтячі руки й ноги видавали її страх.

На самій верхній полиці вона помітила одну книжку. Назва вразила: «Кохання чи симпатія?»

— Невже тут справді таке є? — схопивши книжку, вона на мить забула про страх.

Швидко відкривши зміст, дівчина почала гортати.

— «Чи твій партнер теж кохає тебе?» — прочитала вголос, спершись об шафу.

Вона відкрила потрібну сторінку й заглибилась у читання, коли раптом...

— Марі?

Пролунав знайомий до болю голос. Від несподіванки дівчина здригнулась, похитнулась — і полетіла вниз.

Бум. Її хтось зловив.

Розплющивши очі, Марілента побачила схвильоване, перелякане обличчя Ліама. Її щоки миттєво налилися рожевим.

— Все добре? Не поранилась, принцесо? — стривожено запитав хлопець, міцно притискаючи її до себе.

— Т-так… усе гаразд… дякую… — прошепотіла вона, відвівши очі, аби не знітитись ще більше. — Відпусти мене вже.

— Ой, так, пробач, — Ліам ніяково поставив її на ноги. — Ти ж боїшся висоти… Навіщо полізла? Й

Його голос був м’яким, та водночас — з нотками докору.

— Могла б мене покликати, я б дістав тобі все, що потрібно.

— Наступного разу звернусь до тебе, — тихо мовила Марілента.

— Добре… А що читаєш?

Дівчина міцно притиснула книжку до грудей, сховавши назву. Щоки почервоніли ще більше, і вона відвернулась.

— Не твоє діло! Йди, куди йшов! — буркнула вона сердито.

Ліам здивувався — зазвичай вона завжди ділилась тим, що читала. Він усміхнувся й підійшов ближче, майже впритул.

— Принцесо, ти щось приховуєш? Навіть почервоніла… Книжка, часом, не про те саме? — піддражнив він її.

— Ні! Ти що собі думаєш?! — вигукнула вона, різко повернувшись — і ледь не врізалась у нього, бо Ліам стояв зовсім близько.

Вона відступила на крок і насупилась.

— Це… особисте. Тобі не обов’язково знати про це!

Посмішка зникла з обличчя Ліама. Його погляд згас.

Вони завжди були відкриті одне перед одним — жодних секретів, жодного "особистого". Робили все разом, ділились навіть найменшими дрібницями. А тут — мов стіна між ними.

— Ну, добре. Тоді читай. Якщо що — я у своїй кімнаті, — мовив тихо й вийшов з бібліотеки.

Марілента полегшено зітхнула, але, глянувши йому вслід, відчула щось дивне. Це не було схоже на них. Вона й справді була занадто різкою. Але… нічого не вдієш. Вона просто ще не готова відкривати свою маленьку таємницю.

Марілента сіла на підлогу, прихилилась спиною до полиці й поклала книгу на коліна. Її серце все ще калатало — від несподіваного падіння, від обіймів Ліама, від його погляду… і, мабуть, ще більше — від власного сорому.

Вона відкрила ту ж саму сторінку, та почала читати.

—«Чи твій партнер теж кохає тебе?» — читала вона подумки. — «Він проявляє турботу. Захищає тебе, коли ти в небезпеці. Часто торкається тебе — випадково або ні. Його погляд шукає тебе в натовпі. Він помічає найменші зміни у твоєму настрої…»

— Так… Це все про нього, — прошепотіла вона. — Він завжди такий...

У її пам’яті спливали дрібниці: як Ліам прикривав її від дощу своїм светром, як приносив улюблені яблука з саду, як тримав за руку, коли їй було страшно на гойдалці… Як завжди сміявся з її жартів і навіть сварився з тими, хто її ображав.

Вона перегорнула сторінку.

— «…Проте, якщо людина так поводиться з усіма — це може бути не кохання, а її звичка. Її доброта. Її характер.»

Її пальці стисли краї книжки.

— Але ж він… він же зі мною був завжди трохи інакший… хіба ні?

Вона не знала, як правильно думати. Від цих слів у книзі щось защеміло всередині. Вона ніби знайшла підтвердження своїй надії — і водночас удар по цій же надії.

— Якщо б я знала, що він думає… — прошепотіла вона. — Але він ніколи нічого не говорить прямо.

Марілента відклала книгу й підняла голову. Сонце пробивалось крізь вітражні шибки бібліотеки, кидаючи кольорові плями на підлогу. Було тихо, і вона залишилась наодинці зі своїми почуттями.

Їй здавалося, що вона заплуталась у чомусь надто дорослому для себе. І в той самий час — у чомусь дуже простому. Серце хотіло одного, а розум вже починав сумніватись.

—Може, він і справді мене не кохає? Але чому тоді… чому він такий?

Вона не знала відповіді. І поки що — не хотіла знати. Марі просто сиділа, міцно притискаючи книжку до себе, мов вона могла дати ту відповідь, якої так бракувало її серцю.

Після того дня в бібліотеці Марілента ніби зламалась. Усвідомлення, що вона закохалась, не давало їй спокою. А ще більше тривожило — те, що вона не знала, чи це взаємно. Ліам поводився як завжди: усміхався, дражнив, був лагідним, але... Хіба він був не таким із усіма? Вона перечитала книгу “Кохання чи симпатія?” від початку до кінця, відзначаючи олівцем ті ознаки, які збігалися із своєю поведінкою та Ліама. І хоча більшість із них підходили, були й інші — ті, яких у їхніх стосунках не було.

Марілента довго сиділа з книжкою під ковдрою вночі, зі свічкою в руках, схилившись над аркушами. Її серце стискалось, коли вона натрапляла на фрази на кшталт: “Закоханий завжди шукатиме привід залишитись наодинці”, або “Він дивиться лише на тебе, навіть коли поруч інші”. Ліам так дивився… але й на Наю теж. І ще — на Лору. І на Дена. І на всіх маленьких, коли ті плакали.

Перші тижні вона просто уникала його. Не повертала голову, коли чувся його голос. Не сідала поруч під час читання. Вони більше не лежали під яблунею, дивлячись на хмари, не бігали до річки, не ділились яблуками, не сміялись. І що більше вона тікала, то сумніше ставали його очі.

— Марі, чекай! — вигукнув він якось, коли вона вийшла з їдальні раніше.

— Я поспішаю, — кинула, навіть не озирнувшись та пішла.

В обід, було спекотно, сонце плавило повітря, а на подвір’ї діти грали у квача. Вони бігали навколо дерев, сміялись, падали, піднімались і знову бігли. А Марілента сиділа в тіні під навісом, із книжкою в руках, якої не читала. Її очі весь час шукали Ліама, хоч вона й не хотіла цього визнавати.

Вона рішила, що краще буде як що вони перестануть бути такими близькими, що б її почуття утихли. І з цього моменту, вона почала уникати Ліама.

Одного разу він приніс шматок тканини — ту, яку вони колись використовували для пікніків, — і запропонував:

— Ходімо до яблуні. Там тінь, і ти завжди казала, що це твоє місце сили.

— Я… я не можу. Треба допомогти з прибиранням у кімнаті, — швидко збрехала вона.

— Але ж сьогодні черга не твоя, — з подивом сказав він.

— Я добровільно.

Він кивнув і більше не просив. Лише сумно посміхнувся.

Наступного дня, коли в читальній кімнаті всі шепотілися, гортавши старі журнали, Ліам сів поруч із Марілентою, поклавши книжку на коліна.

— Пам’ятаєш, ми колись цю разом читали? Про кристали й старі дерева. Хочеш знову?

— Пробач, у мене голова болить. Піду трохи полежу…

— Хочеш, проведу?

— Ні. Не треба.

Ще через пару днів діти грали в м’яча, літнє повітря бриніло дитячим сміхом. Ліам помітив Маріленту, що стояла осторонь і щось малювала паличкою по піску.

— Хей! Іди до нас! Ти завжди смішно б'єш по м’ячу! — покликав він, весело підморгнувши.

— Я не хочу, — відповіла вона без емоцій. — Мені жарко.

— Ми якраз будемо ховатись під деревами. Я тебе в команду візьму.

— Ліам, я не хочу.

Його усмішка зів’яла. Він кивнув і повернувся до гри, але вже без звичної енергії.

Ввечері У спальні, коли всі вже вкладались, Ліам підійшов до неї, несучи в руках маленький записник.

— Я подумав, може, хочеш знову писати історії разом? У мене є новий зошит…

Марі, лежачи в ліжку спиною до нього, відповіла:

— Я втомлена. І взагалі… Більше не пишу.

— Але ж ти…

— Я сказала — не пишу. Добраніч.

Його кроки були легкі, коли він відходив. Але їй здалось, що той записник впав у смітник по дорозі.

Марі прийшла на сніданок раніше, ніж зазвичай. Сподівалась, що так уникне зустрічі з Ліамом. Але коли сіла за стіл із кашею, почула знайомі кроки — він наближався.

— Можна я біля тебе? — запитав він тихо, з усмішкою.

Вона здригнулась, швидко кивнула, але не підвела очей. Притиснула ложку до каші, ніби шукала в ній відповіді.

— Ти сьогодні така тиха. Все добре? — запитав.

— Та… так… просто не виспалась, — пробурмотіла й опустила плечі.

Коли він спробував торкнутися її ліктя — звичний жест підтримки — вона ледь помітно відсунулась. Не грубо, а несміливо. Йому стало сумно, але він нічого не сказав.

Коли вихователька повела дітей на коротку прогулянку перед сном, Ліам підійшов до неї й запитав:

— Марі, хочеш пройтись разом? Я знаю стежку з багатьма світлячками.

Вона ніби зраділа, очі на мить спалахнули, але швидко згасли.

— Ні, я… Я сьогодні з Нікою піду, вона просила… — і поспішно взяла за руку молодшу дівчинку, яка навіть нічого не просила.

Поки йшла, відчувала, що він дивиться їй услід. Їй хотілось обернутись — але вона не змогла.

Ліам одного вечора чекав її під яблунею — їхнім першим спільним місцем. У руках тримав половинку намиста. Надворі було тихо, лише щебетання птахів лунало з крон. Він сподівався, що вона прийде, як колись. І вона справді з’явилась. Побачила його здалеку, завмерла. Потім розвернулась і пішла в інший бік, хоча щойно прямувала саме туди.

Ліам дивився їй услід, навіть не покликав.

Пройшов цілий місяць літа. Місяць вона старалась триматись по далі від Ліама, але чи не перегнула вона палку?

Ночами вона лежала без сну, вдивляючись у стелю.

А однієї ночі, коли повний місяць освітлював вікна сріблом, вона підвелась, накинула легку кофту й сіла біля вікна. Сад купався в тиші. Яблуня стояла, як завжди, мовчазна й терпляча.

—"Я не можу так більше. Мої почуття нікуди не діваються, що б я не робила.. може признатись йому, і вернути усе що було раніше?"- роздумувала вона.

—"Так. Я скажу йому. Все. Не можу більше ховатись", — вирішила вона.

Наступного дня вона шукала його скрізь. У кімнаті, у їдальні, біля саду — всюди. Його ніде не було.

—"Може, він самотній? На нашому місці?" — подумала вона, й серце її закалатало.Вона пішла туди — до тієї самої яблуні, де все почалося. Де сміялись, ділились тишею, торкались неба крізь гілля. Вітер грався листям, сонце просівалось крізь крону — та сама тінь, та сама тиша. Але щось було не так.

Вони сиділи поруч. Ліам і Ная. Та сама, яка найбільше знущалась з Марі, але як появився Ліам, то перестала.

— Ти… часто сюди приходиш? — запитала Ная, сідаючи поруч на траву. Її голос був тихим, майже обережним.

— Інколи, — відповів Ліам, не дивлячись на неї. Його погляд був спрямований уперед, на гілки, що м’яко коливались у вітрі. — Раніше — з нею. Зараз — сам.

— З Марілентою? — уточнила дівчина.

Він мовчав кілька секунд, а тоді кивнув.

— Ми тут часто сиділи. Дивились на небо. Мовчали. І це було… найспокійніше, що я знав. — Його голос став глухим, ніби приглушеним тінню. — А тепер вона зникає. Щодня трохи більше. Наче її хтось повільно стирає з мого життя.

— Вона не хоче з тобою говорити?

— Вона уникає. — Ліам провів долонею по траві. — Коли я щось пропоную — прогулю, полежати тут, як раніше, — вона усміхається. Але не щиро. Каже, що зайнята, що втомлена. А потім — тиша.

— І як ти себе почуваєш?

Він знизав плечима, наче не хотів відповідати, але все ж озвався:

— Зле. Я… я не знаю, що зробив не так. Усе було добре, поки... — він замовк. Згадка про намиста зависла між ними, хоч він її й не назвав. — Я не впізнаю її. І мене, здається, вона теж більше не впізнає. — він здав у руці половинку свого намиста.

Ная трохи наблизилась, дивлячись на нього знизу вгору. Її очі були повні участі, але й тривоги.

— Ти її… кохаєш?

Він швидко зітхнув, наче збирався з думками. Погляд опустив додолу.

— Я… люблю її. Дуже. Але не так, як… — він на мить зустрів погляд Наї. — Вона для мене як… молодша сестра. Знаєш? Я завжди хотів, щоб у мене була така — смілива, тиха, трохи вперта, з очима, як у кота.

Ная усміхнулась. Не глузливо, а ніжно.

— Вона дуже щаслива, що має тебе. Мабуть… була.

— Мені здається, я все зіпсував. І навіть не знаю, чим. Може, просто… щось у ній змінилось. А я не встиг. — Він опустив голову. — Але я не хочу її втратити. Не так.

Марілента, яка слухала все це з-за кущів, затулила долонею рот. Її серце билося занадто гучно. Його слова були водночас і втіхою, і болем. Він любить… Але не так.

— Ліам… — Ная торкнулась його плеча, її голос тремтів. — можливо тобі потрібно відпустити її. І зосередитись на чомусь іншому. Наприклад, на мені? Знаєш.. я от, вже давно кохаю тебе. Просто боялась сказати. Да і, за тобою постійно Марі бігала.

Він розширив очі, здивований. Обличчя зашарілось, він трохи відвів погляд.

— Ная…

— Ти не мусиш нічого відповідати, — швидко сказала вона. — Я просто… більше не могла мовчати.

І перш ніж він щось сказав, вона схилилась і поцілувала його в щоку.

Цей дотик був легким, як пір’їна, але для Маріленти — мов удар. Вона завмерла, не могла повірити, що бачить.

Ліам ніяково посміхнувся, ніби не знав, куди подіти руки. Але не відштовхнув її.

Ная сіла ближче, пригорнулась до нього, і він не опирався.

— Я просто хочу бути поруч, — прошепотіла вона. І все.

Для Марі цього було досить.

Вона повільно відійшла, як тінь, майже нечутно. Сльози вже котились самі, а серце стискалось із кожним кроком. Її кімната здалась чужою. Ліжко — твердим. Повітря — задушливим. Вона лягла на живіт і притиснулась обличчям до подушки. Хотілось кричати, але голос не йшов.

Вона згорнулась клубком. У голові крутились їхні слова. “Рідна.” “Сестра.” “Кохаю тебе.” Усе переплелось, затягнуло, як ріка після бурі.

І з тієї ночі вона мовчала ще глибше. Ігнорувала ще впертіше. Усміхалась дітям порожньо. Від Ліама тікала, як від вогню. А коли він торкався її плеча, відсахувалась, наче він завдавав болю. Але той біль давно вже оселився в ній сам.

Спека літнього дня вже спадала, але повітря все ще було важким і липким. Сіре небо готувалося до вечірнього дощу. У коридорах сиротинця стояв глухий спокій — діти готувалися до вечері.

Ліам терпів майже місяць мовчазного болю й віддалення. І його терпіння вже підходило до кінця

Марілента тримала в руках чашку з чаєм, щоби зробити кілька ковтків на кухні й швидко повернутись до кімнати. Не хотіла ні з ким говорити. Особливо з ним.

Але коли завернула за ріг — зіткнулась із ним. Ліам. Він стояв прямо перед нею. Вище, як завжди, трохи нахилив голову й мовчав. Його очі не мали тієї грайливої іскорки — лише тиша й щось глибше, чого вона не могла розгледіти.

— Привіт, — тихо мовив він.

Марі ковтнула чай і зробила крок убік.

— Я поспішаю.

Він не дав їй пройти. Голос Ліама залишався м’яким, але в ньому з’явилась тривожна твердість.

— Ні, Марі. Тепер ми поговоримо.

— Я… — вона розгубилась. — Не зараз.

— Саме зараз, — сказав він і взяв її за руку. Не сильно, але впевнено.

Вона здригнулась, намагалась вирватися — та Ліам не відпускав.

— Не тут, — додав він. — Ходімо.

Вони вийшли надвір. Сонце вже сховалося за горизонтом, і небо набирало відтінків глибокого синього кольору. Світлячки повільно почали з’являтись між кущами. Ліам ішов мовчки, ведучи її в бік їхнього місця — під стару яблуню, де все колись почалось. Коли вони дійшли, Марі зупинилась і подивилась на нього вперше за довгі дні.

Сутінки поволі огортали сад, мов тиха вуаль. Небо ще зберігало відлуння сонячного тепла, але вже згущувались перші тіні. Листя дерева, під яким вони колись познайомились, ворушилось від легкого вітерця. Там і стояли вони — Ліам і Марілента. Він мовчав. Марі теж. У повітрі нависло щось важке, невимовне, болюче. Світлячки вже мерехтіли навколо, як маленькі душі, що намагались розвіяти напругу, та марно.

— Марі, — нарешті почав Ліам, зосереджено дивлячись у її обличчя, — я більше не можу мовчати. Мені боляче від такої твоєї поведінки. Ти — мов привид. Ти тікаєш від мене вже місяцями. Чому?

Вона мовчала, опустивши очі. Серце гупало десь аж у горлі.

— Я чекав. Я терпів. Я думав, тоюі потрібен час. Але... ти щоразу відштовхуєш мене. А потім просто зникаєш. Чому, Марі?

Вона ледь зітхнула. Її голос був тихий:

— Я… не знаю, як правильно.

— Правильно що? — Ліам нахмурився. — Просто скажи мені. Будь-яку правду краще, ніж це мовчання.

— Мені потрібно ще трохи часу, — тихо сказала вона, відвертаючи погляд. — Я боюся, що якщо скажу то..

— То що?! Марі! Ти мені дуже дорога. Я би зміг тебе вислухати і ми б вирішили твою проблему разом! І не було б усього цього цирку. Я, чесно, думав ти мені довіряєш.

Марі стиснула пальці, її губи тремтіли. Вітер грайливо закрутив пасмо її волосся, але вона не звертала уваги.

— То скажи мені, — Ліам зробив крок ближче. — Чому ти тікаєш від мене? Ми можемо вирішити твою проблему ра... - він не встиг договорити, як Марі його перебила.

— Та тому що я кохаю тебе! — вигукнула вона раптово, крізь сльози, що бризнули з очей. Її голос розірвав нічну тишу, мов грім.

Ліам застиг. Його очі здивовано розширились. Він навіть не встиг щось відповісти, як вона вже заговорила далі, нестримно, з розпачем:

— Я боялась цього. Я зрозуміла це після тих намист. Ти був надто добрий… надто близький… але я бачила, що для тебе це просто дружба. Думала, якщо буду триматись осторонь, ці почуття згаснуть. Але нічого не згасло! — її голос затремтів.

Вона заплакала, але не відверталась. Ліам стояв мов укопаний, лице почервоніло — від емоцій, від болю, від злості.

— То замість того, щоб прийти до мене — ТАК, як завжди, — ти просто… втекла? Просто… мовчала? Просто віддала мене... їй?

Марі вже не могла говорити, вона тільки ковтала повітря й стискала руками поділ сукні.

— Я думав, що ти найрозумніша. Найвідвертіша. — голос Ліама тремтів. — А ти просто… тікала. Ховалась. Залишала мене одного і нічого не пояснила.

Він зробив крок до неї. Його голос був уже різкий, емоції кипіли.

— Ти знаєш, як це боляче — коли той, кого ти найбільше цінуєш, просто відштовхує тебе? Зневажає мовчанням? Ігнорує? Оставляє одного без пояснень?! - він знову підвищив голос.

— Я не… — почала Марі, але не встигла.

Ліам, у пориві емоцій, не стримав руки. Легкий, майже несильний, але болючий ляпас зірвався з його долоні, немов випадково, ніби щось у ньому розірвалося.

Настала гнітюча тиша. Світлячки застигли в повітрі. Місяць злякано визирав з-за хмар.

Марі не зойкнула. Лише завмерла, мов статуя. Її щока почервоніла, але вона не ворухнулась, не втекла одразу. Ця пауза розірвала щось у Ліамі. Усвідомлення прийшло різко.

—О ні… Марі, я… я не хотів… — прошепотів він і зробив крок до неї, простягаючи руку, щоб доторкнутись до щоки. — Пробач… Я не стримався… Дай я… — Та вона вже відступила. Різко. Вперто. Мовчки. Її очі блиснули в останній раз, і вона повернулась, не сказавши жодного слова, й побігла до будинку.

Він не рушив за нею. Лише стояв, слухаючи, як її кроки віддаляються по доріжці, аж поки не лишилось нічого — ні слів, ні світла, ні надії. Ліам опустив голову, важко вдихаючи нічне повітря. Він знав: усе скінчено. Він усе зіпсував.