Ти моя надія

Глава 1

" Мені було 13, коли це почалося. Спочатку я робила це через егоїзм, хотіла привернути до себе увагу. Але потім… я дещо зрозуміла. Кожного разу мені ставало легше... Зараз я розумію, чому і як це все відбувається. А після 15 років я вже не змогла зупинитися. Тоді й настав мій час власних випробувань…"

– Я досі не знаю, навіщо це тобі розповідаю. Але вже 7 хвилин щось балакаю, сподіваюся, ти цінуєш свій час і не будеш це слухати.

Оля відправила запис голосового повідомлення в телеграм-чат до своєї подруги Софії. Поклала телефон у кишеню свого пальта й знову пообіцяла собі не набридати Софії й взагалі припинити так багато говорити. Якби це було так просто, вона, напевно, не порушувала б своїх обіцянок, усвідомлюючи, як це може набридати.

Дівчина вдихнула свіже повітря й, намагаючись налаштуватися на найкраще, подивилася на небо: "Господи, благослови". Сьогодні була чудова погода, та, що надихає. Хоча, можливо, для когось вона була жахливою та дощовою, для Олі вона була ідеальною. Ідучи на співбесіду, думки не хотіли залишати її молоду голову ні на мить. Уже промайнули роздуми про подальші дії, якщо її не візьмуть, і плани на останні години цього насиченого дня.

Підходячи до кафе, де була призначена зустріч, Оля сповільнила крок. Вона роздивлялася, наскільки гарний вигляд має ця споруда. Двоповерхова будівля, на першому поверсі вікна по всій довжині, на другому — між вікнами встановлені перегородки з каміння. Хоча сама будівля була не велика, але на перший погляд виглядала дуже затишною.

– Добрий день, що будете замовляти? – Не встигла Оля підійти до барної стійки, як бариста, стоячи біля каси, почав свою роботу.

– Добрий день, я записувалася на співбесіду… – несміливо проговорила дівчина й отримала незадоволений погляд від хлопця-баристи.

– Даш, це до тебе, – хлопець, повернувшись обличчям до дверей, що була позаду, напівголосно покликав дівчину. Через хвилинку він знову звернувся до Олі: – Можете пройти до третього столика, старша бариста зараз прийде і все пояснить.

«Якби ще знати, де той третій столик». Столики були розміщені в хаотичному порядку, хоча, якщо придивитися, то навіть у цьому хаосі було певне логічне розташування. Вони були круглі, біля кожного — два стільці. Лише чотири квадратні столики, по два з кожного боку від барної стійки, мали по чотири стільці. На вікнах, від плінтуса до підлоги, висіли штори, а поверх них – гірлянди з жовтими світлодіодами. Підвіконь не було. Поруч кожного столу стояла тумба, на якій розміщувалися флораріуми з дуже гарними квітами всередині. На стінах висіли різноманітні картини, виконані в одному стилі. Загалом увесь інтер'єр був з творчим підходом, виконаний у коричнево-бежевих тонах, викликаючи почуття затишку та спокою. Оля відчула чийсь погляд на собі й припустила, що занадто довго стоїть, розглядаючи зал. Ще трохи спостережень, і вона пішла сідати за третій столик біля вікна. Насправді вона просто хотіла сісти саме там — звідси відкривався дуже атмосферний вид. Навпроти закладу був парк з деревами, кущами, квітами... «Цікаво, який тут світанок?»

– Добрий день, – хтось поруч привітався й відірвав Олю від розглядання вулиці, змусивши подивитися на прибулу. Це була дівчина середнього зросту, з волоссям, зібраним у хвіст. Нічого незвичайного, може, лише сережки: на губі, кінчику брови та ще декілька у вухах. – Я Дарія, старша бариста.

– Оля, приємно познайомитися, – з привітною посмішкою відповіла дівчина.

– Навзаєм. Тож, спочатку ти розкажи про себе, а потім я тобі все про наш заклад і твої обов'язки. Ми не просто беремо когось на роботу, а скоріше приймаємо в свою маленьку родину. Тому важливо, щоб у нас з самого початку був хороший зв'язок. Розумієш, про що я? – лагідно посміхаючись, підморгнула старша бариста.

– Чесно, не дуже… Але сподіваюся, що це щось хороше, – відповіла Ольга з сумнівом у голосі.

– Зрозумієш, не хвилюйся. До речі, той хлопець — Олександр, він також старший бариста. Зазвичай ми обоє проводимо співбесіди, але він сказав, що у нього свої методи… Вибач, відхилилася від теми, – одразу заговорила Дарія з тією ж посмішкою.

– Та все добре. Тепер зрозуміло, чому він одразу посмутнів, коли почув, що я на співбесіду.

– Не хвилюйся, це не через тебе. Тепер до справи, – очікуючи розповіді, Дарія схрестила руки й сперлася на спинку стільця.

– Добре. Я — Марчук Ольга Юріївна, мені 19 років. Навчаюся в Університеті культури та мистецтв, уже на 3 курсі за спеціальністю «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа». Досвіду у приготуванні кави не маю, але маю значний досвід у сфері обслуговування. Працювала офіціанткою, а раніше – нянею. Взагалі я з Ірпеня, там навчалася й працювала. Нині орендую кімнату недалеко звідси, 20 хвилин пішки. Навчання в мене денне, але думаю перейти на заочне. Зараз проходжу практику в одному видавництві, здебільшого онлайн, але іноді треба бути присутньою. Хочу одразу попередити, що не знаю, скільки буду у вас працювати. Можливо, перейду на заочне, якщо все складеться. Наче все.

– Таак, навіть питань немає, – посміхнулася Дарія. – Наше кафе називається «Hope», якщо ти помітила, як і весь заклад, дуже креативне. Це єдине кафе в країні з такою індивідуальністю... Працюємо як на виніс, так і в закладі. Через те, що ця споруда не дуже велика, офіціантів немає. На зміні працюють двоє барист: один готує каву, інший відносить замовлення. Можна мінятися, це взагалі не проблема. Швидко звикнеш, головне спочатку не проґавити. Так само у нас працюють кухарі та кондитери. Вони роблять різноманітні тістечка, пироги, сендвічі, є також солоні та солодкі вафлі. Потім дам тобі меню, вивчиш усе. Прибираємо ми також самі, кожен на своєму місці. У нас така невеличка сім'я, тому простіше самим усе зробити. Оскільки ми з ним удвох трішки не встигаємо, вирішили знову спробувати найняти баристу. Кафе працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 21:00, у суботу та неділю — з 9 ранку до 10 вечора. Оплата погодинна — 120 грн. За день це приблизно 1 560 гривень. За місяць має набиратися приблизно 15 змін, це виходить 23 400 грн, але графік такий плавучий, тому може бути менше або більше. Мінімально це 18–19 тисяч, максимально до 30 000 може набратися. Не хвилюйся, усе буде узгоджуватися, нічого не будемо робити без твого погодження. Щодо заробітної плати: вона виплачується двічі. Відпрацювавши два тижні, ти отримаєш її 15 числа, сума залежить від кількості змін, наступна виплата — ще через два тижні, 30 числа. Стажування проходитиме зі мною три дні, потім два дні з Сашком, і вже вийдеш на ставку. Я покажу й розкажу тобі все. Перший день — теорія, наступні два — практика. Якщо хочеш, перші два дні можеш попрацювати по півзміни, щоб не перевантажуватись. На третій день залишишся на повну зміну, будеш сама працювати. Якщо все буде добре, на четвертий день уже вийдеш на роботу, якщо ні, то трішки продовжимо стажування. Хоча мені цього не дуже хочеться, і я сподіваюся, що все буде добре. Є якісь питання?

Протягом усієї розмови Оля намагалася запам’ятати всі важливі деталі. Паралельно згадувала питання й зіставляла їх із тим, що казала Дарія. Розумом вона відчувала, що, можливо, умови не дуже зручні: і з часом доведеться пізно повертатися до квартири, і робота по днях якось незрозуміла, ще й працювати вдвох. Дівчина ніколи не боялася зайвий раз напружитися, навпаки, їй подобалося прибирати та виконувати більш фізичну роботу, ніж сидіння за тією ж касою. Але ж тут є свої правила. З іншого боку, серце підказувало, що варто погодитися. Причина була невідома, але хоча б можна спробувати. Дівчина ця виглядала дуже втомленою, а парубок той стояв ніби похмурий. Від будь-якої роботи втомлюєшся, тим паче якщо вона пов’язана з комунікацією й таким графіком.

«Ну тоді добре, якщо мені потрібна ця робота й вона піде на користь моїй душі, то нехай буде так, як скажуть», — подумала Оля й з м'якою посмішкою відповіла старшій баристі.

— Поки немає питань, інформація ще обробляється. Гадаю, у процесі з’являться.

— Ну то добре, давай тоді прийдеш завтра о 12 годині. Дам тобі меню, повчиш, познайомишся зі всіма, подивишся, як тут усе влаштовано. Годинки чотири потримаю тебе — і підеш. Наступного разу перевірю меню, і попрактикуєшся.

— Добре, тоді до завтра. Гарного дня!

— Навзаєм, — відповіла Дарія й посміхнулась. Оля, підвівшись зі стільця, направилася до виходу. Та перед тим як вийти з кафе, подарувала яскраву посмішку, подивившись спочатку на Дарію, а потім на хлопця, що стояв за барною стійкою й увесь час спостерігав за нею. Наче сказала цим: «Гарного вам настрою й тримайтеся».

Знаючи Оля, що з цієї самої посмішки й почнуться всі її проблеми, напевно, все одно посміхнулася б. Погодившись на співпрацю, вона ще не здогадувалася, що стане надією для них, а вони — спасінням для неї. Бо з цього самого моменту й почалася її подорож до неминучого спокою й постійної радості в душі.

Глава 2

Стажування для Олі проходило дуже насичено. Як казала Дарія, вона стала наставницею, наставляла й усе показувала. Той хлопець за ці три дні більше не з'являвся. Оля була не зацікавлена, тому й не питала про нього.

У перший день, прийшовши у визначений час, Олі надали листок паперу з меню: капучино, еспресо, фільтр, флет-вайт, лате, американо… «Сподіваюся, мені пояснять, як це готувати, інакше буду дивитися в інтернеті. Скоріше б перейти до практики. Якщо ще зрозумію». Попри хвилювання дівчини, наступний листок — технічна карта — був спеціально для стажиста, де було написано, як готувати ті чи інші напої. «Тепер інше завдання — це все запам’ятати». Окрім різноманітної кави, були ще фруктові чаї, какао та різні коктейлі. З їжі готували одне й те саме, але інколи меню змінювалося через нові ідеї кухарів та кондитерів: солодкі пироги (вишня, яблуко з корицею, ананас із вершками, груша з сиром дорблю), солоні (курка з грибами, карбонара, сирна, індичка з ананасом), тарт (з лимоном, полуницею, лохиною, кокосом, шоколадом, лососем та філадельфією, шинка та сир), макаруни та печиво (шоколадне, бананове, кремове, горіхове, кокосове, фісташкове, малинове). Також були сендвічі (з лососем, тунцем, куркою, індичкою) і звичайні салати (грецький, Цезар, овочевий та фруктовий).

Старша бариста розповіла, з чого починається робочий день, як відкривати та закривати зміну й що потрібно робити протягом дня. Показала, як працювати з кавовою машиною, постером, як правильно спінювати молоко, налаштовувати помол, де й що знаходиться для подальшої роботи. Потім провела екскурсію по всій кав'ярні. Нарешті вони спустилися на кухню, яка знаходилася з іншого боку від барної стійки.

— Увага всім! — відчинивши двері, гучно промовила Дарія. — Знайомтеся з новою баристою. Це Оля, дівчинка мила, скромна, не ображати.

Закінчивши промову, вона відійшла, і Олі відкрився чудовий робочий хаос. На неї дивилися дві пари очей, обидва хлопці. Один був у білому кондитерському костюмі, весь у борошні, інший — у такому ж костюмі, але трохи заплямованому чимось рідким. Спочатку Олі здалося, що в них була бійка. Вони подивилися на неї кілька секунд, а потім почали сміятися.

— Не звертай на них уваги — це їхній нормальний стан, — заспокоїла Дарія. Поки хлопці намагалися заспокоїтися, Оля роздивлялася кухню. Кольорова гама була така ж сама, як і нагорі — коричнево-бежевий відтінок. Але замість картин та столів зі стільцями, всюди були тумбочки й шафи з різним посудом та приладдям. Це був підвал, тому було лише маленьке віконце, але працювала кухонна витяжка, тож потреби в ньому не було. Вздовж стіни стояли кілька плит та духовка, також мікрохвильовка, кілька морозильних камер і холодильник. Посередині приміщення стояв величезний стіл, а під ним ще кілька кухонних приладів. Усе виглядало затишно, і хлопці ідеально сюди вписувалися. Оля не пропустила погляду, що вони дуже гарні.

Пробувши там ще кілька секунд, вони вирішили піднятися. Дарія пообіцяла Олі, що завтра всіх збере й нормально познайомить.

— Для тебе перший день — повчальний. Зараз подивишся, повчишся, що потрібно. Завтра буду питати меню та склад. Зараз спробуєш спінити молоко. Хоча, можливо, спочатку на милі навчишся, щоб не переводити… — задумливо промовила Дарія після проведення інструктажу.

Марчук сумнівалася у своїх здібностях щодо приготування напоїв. Її мучили різні лукаві думки, вона ледве їх відганяла.

— Так, добре. Можна спробувати… До речі, а яка тут нумерація столиків? Учора мені сказали піти за третій столик, але я не впевнена, де він.

— Так у нас нема третього столика. І взагалі ніякої нумерації, якщо ти помітила, тут твориться хаос… перепрошую, «творчий хаос», як каже Сашко. А сіла ти на його улюблене місце, до речі. Він учора всім казав сісти за 3 столик, усі сідали або поруч каси, або з іншого боку. Тобі, мабуть, одній сподобався цей вид.

— Тут справді затишно… — відповіла Оля на останню фразу, не звертаючи уваги на попередні, з передчуттям чогось хорошого посмішкою, і прийнялася за вивчення меню. Після спробувала спінити молоко, потренувавшись на милі. Намагалася зрозуміти, як налаштовується помол. Коли до закриття залишилося всього дві години, дівчину відпустили додому для ретельного вивчення меню та технічної карти.

На другий день стажування було ще цікавіше, ніж у попередній. Пройшовши тест на вивчення меню, Ольга перейшла до практики. Складніше здавалося попереду: запам'ятати все було не так складно, залишалося не плутати й робити все потихеньку, не поспішаючи, а з цим якраз і були проблеми. Якщо не говорити про те, як Оля нервувала, то спочатку все проходило спокійно.

З помелом наче труднощів не виникало, хоча коли вона залишилася одна на кілька хвилин, зрозуміла, що проблеми з ним ще будуть. Збивати молоко на милі все ще здавалося якоюсь дикістю, постійно щось не так виходило. Не встигла засмутитися, як перший клієнт прийшов за кавою. Незважаючи на те, що від нервів у неї тремтіли руки й молоко ледь не розлилося, усе вийшло добре. «Як добре, що цього не побачила Дарія, який жах. І чому я так нервую. Сподіваюся, камери цього не бачили, фух… Господи, помилуй», — думала про себе Ольга, намагаючись заспокоїтися.

Віддавши замовлення, через хвилину підійшла старша бариста.

— Ну як ти тут?

— Та все добре, ось зробила карамельне лате, — відповіла Ольга, замовчуючи про несподіваний збій.

— Ну як, ніхто не помер? Усе добре? — запитувала Дарія з легкою посмішкою і надією в очах.

— Та, все добре.

— Ну от і добре, — погодилася Дарія й пройшла за касу.

Далі все проходило мирно, друга кава робилася спокійно. Та попри те, що людей було не так багато, Ольга повторювала меню й дивилася відеоуроки про те, як правильно збивати молоко й готувати різні напої. Бо навіть попри те, що один раз вийшло, потім щось не дуже виходило. Інколи приходили друзі Дарії, хоча вони більше поводилися як сім'я. Як і обіцяла старша бариста, вона зібрала всіх і представила кожного окремо. Всі імена Ольга одразу не запам'ятала, зате в голові залишилося одне враження після знайомства з іншими працівниками: "Які вони милі". Ця милість проявлялася у кожного по-різному, надаючи кожному свою індивідуальність.

Ольга мала здібність бачити й цінувати людей не за зовнішніми ознаками, а більше за їх душу, бачити крізь обкладинку. Ще була дуже мила відмінність і схожість одночасно: у всіх були світлі очі — зелені, сірі й блакитні, а відтінки різні у кожного, але у всіх яскраві й дуже гарні. Особливо у деяких хлопців вони були настільки добрі, що хотілося посміхатися, коли їх бачила або згадувала. З такими дуже хотілося поспілкуватися. Та попри свої бажання, хоч Оля й була балакучою (через що постійно себе лаяла), вона не набридала тим, хто сам не хотів спілкування. Тому вирішила для себе, що не буде спілкуватися з ними, особливо якщо відчує, що інші цього не хочуть. Принаймні до того часу, як не знайде точки дотику, щоб не було так нудно в години, коли не буде напливу людей.

— Класно, напевно, жити там, де працюєш, і працювати в місці, де живеш, — на третій день стажування Дарія розповіла всі тонкощі роботи й ще раз перевірила, як стажист справляється зі своїми обов'язками. Оскільки це не приховаєш та й не потрібно від нової баристи, вона розповіла, що за дверима підсобки знаходяться сходи, які ведуть на другий поверх, де розміщені кімнати, в яких і живуть всі працівники. У кожного кімната схожа на маленьку квартиру: є ліжко, шафа, душова й вбиральня. Єдине, чого немає, це кухня, хоча це не є проблемою, бо всі все одно ходять у підвал — на кухню. Для гостей вбиральня окрема, з лівого боку від каси. Туди також ходять усі інші під час роботи.

Олі було цікаво, як це — жити в одному будинку, де ти працюєш. На її думку, це було і зручно, і незручно одночасно. Зазвичай Марчук не дуже цікавиться, бо розуміє всі тонкощі у кожного та певні межі. Через це питання вона думала досить багато часу. Це її непокоїло, тому вирішила краще запитати й забути.

— Та не дуже, жарти про те, що ми живемо на роботі, не були жартами, — відповів Олександр, виходячи з тієї самої підсобки.

— Ого, ти живий, — награно здивувалася Дарія, ігноруючи попередні слова.

— Пф, наче в мене є вибір. Ти ж не залишиш стажиста одного, без нагляду. Тим більше на вихідні — людей трохи більше буде, — тим самим тоном відповів Сашко. Шпилька за шпильку.

— Ви такі милі, — ніжно посміхаючись, перервала перепалку Ольга. Дві пари очей одразу перетнулися, і вся увага була зосереджена на дівчині. Дарія схрестила руки на грудях, відповідаючи на таке спостереження лише здивованим, не зовсім схвальним поглядом. Олександр навпаки почав посміхатися.

— Дякую, це дуже миле зауваження, — попри нотки сарказму, що прозвучали у словах старшого бариста, Ольга все одно подарувала легку й добру посмішку. Здавалося, що світлі очі були у кожного працівника, але в Олександра вони були світліші за всі інші. Олю це дуже дивувало й водночас захоплювало. Навіть не запам’ятовуючи колір очей, вона ніби зазирала в душу. Може, це через сонце?

— А хто написав ці картини? Дуже креативні, — спочатку подивившись на одного баристу, потім на картини, а тоді повернувшись поглядом до Дарії, вона чекала на відповідь. Але відповів на запитання Олександр, не зводячи очей з нової баристи. Оля стояла спиною до вікна, і сонце, проникаючи в приміщення, відблискувало на ній, наче створюючи світлий ореол на її і так світлій голові.

— Це власниця, одна з них. Вона це все намалювала. Креатив — перше, що спадає на думку, коли побачиш їх.

— Круто... — почувши відчинення дверей, Оля з легкою посмішкою розвернулася обличчям до виходу. — Добрий день, що будете замовляти?

— Добрий, американо з собою, — відповів звичайним похмурим голосом.

— 30 гривень, карта чи готівка?

— Карта.

— Ти ба, як професіонал, — насміхався Олександр, спостерігаючи за діями дівчини.

— Почекай, це вона тільки третій день працює, тим більше, що взагалі в цій сфері.

— Ти взяла дівчину, яка раніше навіть не бачила таку конструкцію? Серйозно? Чому? У той день було стільки дівчат, та й хлопців не менше! — почувши останню фразу подруги, Олександр, припинивши спостерігати за дівчиною, повернувся до Дарії, очікуючи відповіді на її вчинок.

— Так, але ми вдвох із тобою знаємо, чому саме її. Тож іди й не заважай працювати. Завтра ви разом, а післязавтра — сам. Потім з понеділка вирішимо.

— Будь ласка, ваше американо. Смачного, гарного дня, — Ольга мовчки робила замовлення, не зважаючи на розмову між колегами. Здавалося, що легка посмішка не сходила з її обличчя протягом усього часу. Віддавши напій, дівчина подивилася на барист, які наче переглянулися тільки мовчки, очима.

— Добре, — згодом погодився Олександр і, переводячи погляд на Олю, продовжив: — Коли людина одна, не обов'язково повторювати її замовлення. Не хвилюйся, вони пам'ятатимуть.

— Добре, дякую, — щиро з тією ж посмішкою відповіла на пораду Оля. Олександр ще хвилину здивовано дивився на дівчину, після чого відсалютував двома пальцями й, розвернувшись, вийшов з кафе.

— Не зважай на нього, йому не подобається, коли його правда кидається в нього ж самого як аргумент, — промовила Дарія й трохи згодом додала, але вже тихіше: — не любить він стажистів.

Причину Оля так і не зрозуміла, але вирішила не брати до уваги й почала тренуватися далі, повторюючи меню та готуючи каву.

Глава 3

Настав день повної зміни для Олі. Напередодні, щоб упевнитися у здібностях дівчини, Дарія попросила приготувати їй капучино й заодно подивитися, як та збиває молоко. Як для стажистки, Ольга чудово справлялася, хоча часом було складно. У цій сфері вона всього три дні, тому ніхто не здивувався, коли Оля переплутала сторони на кавомашині, перегріла молоко та ще й випадково вилила його собі на пальці. Та, незважаючи на всі «проколи», в неї було стільки ентузіазму й радості від приготування напоїв, що не залишилося жодних сумнівів. Окрім цього, стажистка увійшла в колектив з добрими намірами, і всі інші прийняли її з усмішками та надією на робочо-дружні стосунки.

Помолившись зранку, Оля з хорошим передчуттям пішла на роботу, майже професійно відганяючи всі тривожні думки, які посилювалися з наближенням до кафе. Дивно, але протягом днів стажування тривожність проявлялася тільки спочатку, при перших спробах готування та налагодження помелу. Але зараз це був не страх, а якесь дивне передчуття, ніби щось станеться. У таких думках пролетіли хвилини, доки Ольга не увійшла в кафе. Точніше, вперлася у зачинені двері.

— Вибач, забув, що в нас стажистка. Ми двері відкриваємо вже після повного відкриття зміни, — сказав Олександр, відчинивши двері на стук дівчини, й почав пояснювати, що не навмисне залишив її за порогом.

— І тобі доброго ранку, — посміхнулася Ольга й зайшла всередину. Її ніяк не бентежила забудькуватість колеги. Оглянувшись, дівчина зрозуміла, що бариста нещодавно прокинувся і ще не встиг підготувати приміщення до роботи. Її погляд зупинився на Олександрові, який виглядав сонно: волосся розтріпане, спортивні штани й худі вільно лягли на його фігуру. Для Олі він виглядав гарно й дуже затишно. Трохи згодом вона згадала про тривожність, але її вже не було. Замість неї була тиша й прагнення до скорішої роботи.

Олександр ще хвилину потинявся, увімкнув світло, кавову машинку для нагрівання й пішов спускатися в підвал — на кухню. Оля, не знаючи, що робити, пішла за ним.

— Усім доброго ранку! — весело привіталася дівчина з хлопцями на кухні.

— Доброго ранку, my dear! — привітався кухар на ім’я Єлисей. За ці три дні Ольга дізналася про нього дещо: він милий і навчався в Англії, тому в його діалогах часто можна почути іноземні слова. Виглядає це приголомшливо, бо його акцент і статура йому пасують. Сам Єлисей високий, брюнет, має світло-зелені очі, чорні широкі брови та довгу усмішку. Він завжди пахне травами, дуже смачними, а його парфуми нагадують аромат коньяку з ожиною, ладаном і перцем — дуже специфічні, але йому це пасує.

— Привіт, люба, — звернувся Олексій. Він — кондитер, хоча Олексій більше підходить йому, ніж Лешка. Виглядає він, як той, хто асоціюється із Францією, хоча там ніколи не був. У нього сірі очі, біле, як пісок, волосся, веснянки та довгі вії, яким можна тільки позаздрити. Якщо Єлисей більш крутий і нахабний, то Олексій ніжна й тонка натура. Вони, як найліпші друзі, яких не можна розлучати, ідеально доповнюють один одного, знайомі ще з самого дитинства. До речі, від Олексія йде ніжний аромат імбирного печива з корицею — ідеальний запах для нього.

— Коли ви встигли стати такими друзями? — здивувався Олександр, або Сашко, як його називає Дарія. Хоча йому пасує його повне ім’я або Алекс. Він зовсім інший: русяве волосся, голубі, як озера, очі, похмурі брови, як береги біля озер, пухлі губи та дуже гарна душа. З першого погляду можна помилитися й подумати, що він похмурий і непривітний, але насправді в нього щире та добре серце. Олександр серйозний і намагається показати всім свою суворість, хоча з друзями він інший. «Цікаво, який він насправді, яка в нього історія?» — промайнула думка в дівчини й одразу щезла.

— Тебе довго не було, друже, — озвався Єлисей.

— Я відпочивав. У мене було багато справ...

Ніхто не став питати подробиці — можливо, через конфіденційність інформації або просто тому, що зайвим людям знати не потрібно. Оля не знала, але й довго над цим не думала. Олексій запропонував на сніданок її улюблене тістечко з чаєм, а Єлисей приготував яєшню з беконом, сиром та тостами. Тож недовго думаючи, вони сіли снідати.

До відкриття залишалося п'ять хвилин, тому Олександр з Олею піднялися нагору. У кухаря та кондитера був графік кожен день по декілька годин: їм потрібно було зранку зробити те, чого не вистачало на вітрині, та можливий обід для баристів. Тому з восьмої ранку працювали вже всі, крім Дарії, звичайно.

— Доброго ранку, що бажаєте?

— Доброго, мені, будь ласка, карамельний латте та твій номер, крихітко. Вперше тебе тут бачу, стажерка?

Такого Оля не очікувала. Коли все було готово для відкриття зміни, Олександр сам налаштував помел і зробив собі капучино. Поки він його пив, Ольга стояла за касою й приймала замовлення. Старший бариста мовчки спостерігав за нею, поки вона обслуговувала клієнтів. До того моменту, як не прийшов хлопець, який збентежив дівчину. Олександр таких не любив, мажорів, яким усе було дозволено. «Роби, що хоч, ніхто тебе не троне», — думав він, але Алекс тронув би, вдарив так, що той зорі побачив.

— Стажерка, але без мого дозволу жодного номера ти не отримаєш, — сказав Олександр, і, не думаючи довго, помінявся з Олею місцями та розрахував клієнта: — З вас п’ятдесят чотири гривні.

— Картою, — махнув телефоном клієнт і, приклавши його до термінала, розрахувався. По його обличчю було видно, що він не задоволений такою відмовою.

— Будь ласка, ваш латте, — посміхаючись, через декілька хвилин подала напій Ольга, — гарного дня.

— Не звертай уваги, таке іноді буває, — коли хлопець пішов, Олександр повернувся обличчям до дівчини й намагався заспокоїти, але був здивований її реакцією.

- Та все добре, я розумію. Минулого року працювала офіціанткою, і, повір, там одним номером не відіб’єшся.

- Хмм, вибач… Я звик заступатися за Дарку, вона не дуже любить хлопців…

- Оу, та нічого. Дякую, що заступився, все одно було трохи неочікувано.

- Навіть не запитаєш «чому»?

- Навіщо? Це не моє діло. До того ж, якщо Дарія захоче, сама розкаже.

- Я не про це… Ти дуже дивна… і цікава… Не знаю, що гірше.

Розмову перервала компанія, яка вирішила посидіти в суботу за чашками кави та тістечками з сендвічами.

- Не думай, що я не помітив, як ти збила молоко. Це жах, — згадав Олександр, роблячи напої.

- Я знаю, але на милі в мене виходило краще…

- Oh Mon Dieu! Я тебе благаю, не кажи, що вона вчила тебе збивати молоко на милі. Це ж повна нісенітниця!

- Добре, не буду, Алексу… — здивована Оля не знала, що сказати. До неї не одразу дійшло, як саме вона назвала колегу. Хвилину вони мовчки стояли і дивилися один на одного. Першою отямилася Ольга. Вона взяла замовлення на піднос і пішла до столика з лівого боку від кухні.

- Можеш купити пляшку молока й тренуйся на ньому, будь ласка, хоч увесь день.

На цьому спілкування закінчилося. Кожен виконував свої обов’язки. Загалом Оля приймала та відносила замовлення, а Олександр готував напої. За 15 хвилин до обіду старший бариста поклав упаковку молока на стіл зі словами: «Тренуйся на цьому, будь ласка». А після того як побачив техніку, закрив очі й підійшов ближче, аби показати, під яким кутом і як правильно тримати пітчер. Від Олександра йшов дуже приємний запах свіжості, морського бризу та чогось рідного для Олі. Стажистка дивилася на дії Олександра, який керував її руками, намагаючись зрозуміти й запам’ятати всі дії. Після того як молоко було достатньої температури, а відсоток пінки збігався з технічною картою, Олександр вимкнув паровий кран і легким рухом відбив молоко в пітчері по столику. Їхні погляди знову зустрілися, і на мить нікого, окрім них, не було ні чути, ні видно. Сонце огортало їх своїми променями так, що їхні очі здавалися світлішими, ніж зазвичай. Вони дивилися один на одного й не могли відвести погляду, не розуміючи, що їх так тягне один до одного.

- Хей, годі фліртувати один з одним, — почули галас, і Олександр з Олею відстрибнули один від одного й одночасно подивилися на старшу баристу, яка вийшла з підсобки, — вас взагалі не можна залишати наодинці.

- Кхм… Даш… ти чого тут? — почав говорити Олександр, але закашлявся. З ним таке вперше. Оля тим часом роздивлялася, чи немає нових гостей, і повернулася до Олександра з Дарією.

- Сашко, ти чого? Я тут живу наче.

- Як у тебе справи? Хоч виспалася? — вирішила перервати дивну перепалку Оля.

- Таак, все гаразд, тепер хочу їсти. А ви як тут? Він тебе хоч не ображає?

- Все добре, вже майже навчилася збивати молоко й розібралася, де яка пінка.

Дарія, вислухавши, схвально кивнула й пішла на кухню. В цей час щось пілікнуло, й не одразу було зрозуміло, що це. Олександр витягнув з кишені штанів телефон і подивився на екран: «Ми потім з тобою про це поговоримо» — повідомлення від Даші.

«Нема про що говорити».

«Я все бачила! Якби я вас не відволікла, що могло статися? Тобі не соромно?»

«За що мені має бути соромно? Все, йди їж собі».

Олександр сперся об стіл і переписувався, поки Оля дивилася на нього.

- Так, мала, годі на мене витріщатися, йди молоко збивай. Майже вміє вона… — закотив очі старший бариста й пішов на ліву сторону від барної стійки. Стажистка залишилася сама, але не вперше, тож панікувати їй не довелося.

- Чому я маю залишатися з тобою? Дарія мене відпускає раніше, — запротестувала стажистка. День пролетів дуже швидко. Олександр з Олею намагалися, окрім робочих тем, по хвилині на добу не розмовляти. Навіть не дивилися один на одного. Можливо, в пам’яті все ще була та непередбачувана близькість, або вони вже набридли один одному, і тому так уникали. Коли до закриття кав’ярні залишилося дві години, між старшим баристою та стажисткою виникла суперечка.

- Мені все одно. Я не Даша. Тим паче, чого це я маю тебе відпускати раніше?

- Бо мені ще додому йти хвилин 25.

- Ти що, пішки йдеш? — здивувався Олександр і не одразу дав відповідь.

- Ну так…

- У мене нема слів. Ти ще дурніша, ніж я думав.

Глава 4

Вихідні для Олі промайнули дуже швидко. Як завжди в неділю, Оля пішла до монастиря на Богослужіння, а потім залишилася на послух. Монахині, або Матушки, як їх ще називають, вже знали дівчину, тож довірливо давали завдання, не переймаючись результатом. Треба було почистити підсвічники, прибрати підлогу та виконати ще багато різних робіт. Територія монастиря була досить велика, а храм, у якому закінчилася Літургія, теж не маленький. Звичайно, були деякі казуси, але про це Оля намагалася не думати, бо нема доброго діла без спокус. По дорозі додому вона закупила продуктів на тиждень наперед, бо ходити до магазину кожного дня в неї не було ні часу, ні ресурсів. Хоч торби й були важкуваті, Оля не занепадала духом, постійно промовляючи: «На все слава Богу».

Прийшовши до квартири, де дівчина знімала кімнату в одного дідуся, вона почала думати, що робити далі. Усі дні Оля намагалася викинути з голови баристу й дивні відчуття, які огортали її, коли вони були поряд. «Він дуже милий і добрий, як і всі робітники того чудового закладу. Але зі всіма ними щось сталося, щось нехороше… Чому ж мені хочеться проводити з ним якомога більше часу, дізнаватися про нього та пізнати його справжнього? Та ще ці голубі очі, як озера, відблискують, коли на них падає сонечко… Можливо, мені пора до психолога, бо скільки можна…» Оля думала про це й навіть хотіла записати голосове повідомлення подружці Софії, але, побачивши, що вона ще не прослухала попередні, відкинула цю думку.

— Доброго ранку, країно! — з посмішкою влетіла до закладу дівчина. Понеділок зустрів її похмурим і дощовим. Хоча дівчині така погода була до душі. Насолодившись гарячим чаєм та поглядом на погоду за вікном, спокійно зібравшись, дівчина пішла до кав'ярні, не забувши, звичайно, зранку прочитати «Ранкове правило».

— Який він добрий, така погода, що спати хочеться! — запротестувала Дарія, протираючи заспані очі.

— Згоден, але, Дарко, не дивись на неї, вона божевільна, — погодився з нею Олександр.

— А можна запитання? — здивувалася дівчина, побачивши двох барист у приміщенні, намагаючись не думати про відчуття та дивне бажання знову працювати з Олександром. Не чекаючи відповіді, запитала: — З ким я сьогодні працюю?

— Не бійся, я за кавою і назад до ліжка. У мене сьогодні дуже великі плани, — відповів Олександр, посміхаючись.

— Знову з тією шабашною зустрінешся? — запитала Дарія й попрямувала до кухні. Олександр лише відмахнувся, мовляв, «не верзи дурниць», і пішов за нею. Оля, нічого не зрозумівши, теж пішла слідом.

Понеділок приніс для Ольги багато неочікуваного. Виявилося, що Дарія та Єлисей знайомі з давніх часів. Колись, у її підлітковому віці, він її врятував, але від чого і як — не зрозуміло. Оля, маючи толерантність, не стала розпитувати подробиці. «Як захоче — сама розкаже», — це було своєрідною приказкою дівчини, аби не набридати людям. Як і обіцяв Олександр, взявши з собою сніданок та зробивши на зворотному шляху капучино, він дійсно піднявся нагору до кімнати. А ми з Дарією почали новий робочий тиждень.

— Скажи, яка різниця між капучино й латте? І що таке латте макіато? — якось запитала старша бариста Ольгу посеред робочого дня.

— Ну, в принципі, нічим… тільки велике капучино робиться на подвійній закладці, а латте на одній. Так само й латте макіато — на одній, тільки система приготування різна. Якщо в капучино й латте спочатку еспресо, а потім молоко, то в макіато спочатку молоко, а потім еспресо.

— Молодець, зміна з Сашком на тебе добре вплинула, навіть молоко навчилася спінювати, а для новачка це взагалі чудово.

— Дякую…

— Чесно кажучи, я здивована. Ти всього кілька днів тут працюєш, але вже зі всіма зріднилася, наче…

Це було риторичне питання, як зрозуміла Ольга, тому не відповіла. Хоча насправді дівчині не було що сказати, вона не знала, як так вийшло, що за кілька днів увійшла в колію і почала почуватися комфортно з чужими людьми. День проходив доволі спокійно, як завжди з Дарією, не зважаючи на важкий робочий день через початок робочого тижня. Дві баристи гармонійно співпрацювали, тому ніяких суперечок чи потреби пояснювати щось по десять разів не виникало. Протягом робочих годин, паралельно готуючи каву, дівчата розмовляли на особисті теми. Ольга вирішила, що нічого страшного не станеться, якщо вона розповість свою історію. Вона була дуже простою, можливо, через це люди й тягнуться до неї. Хоча її історія доволі сумна.

Все життя Ольга прожила з бабусею в Ірпені, де й народилася. Батьки покинули її ще в дитинстві, поїхавши на заробітки десь у Європу. З малечку вона мріяла подорожувати й обов’язково полетіти до Швеції, можливо, через почуття покинутості. Навчається вона добре, хоча й перейшла на заочну форму. Раніше в неї був синдром відмінниці — вона хотіла, щоб батьки нею пишалися. На жаль, нічого хорошого з цього не вийшло: вони ігнорують її й спілкуються лише через бабусю. Зараз у неї випливли назовні всі страхи, травми й переживання, тому робота стала для неї відволіканням, плюс вона давно хотіла спробувати себе в цій майстерності. Не зважаючи на труднощі в житті та самотність, Ольга знайшла порятунок у вірі. Бабуся була набожною людиною, тому з малечку вони разом ходили до церкви на Богослужіння та приймали Святе Причастя (Євхаристію).

У підлітковому віці був дуже важкий період, навіть якийсь переломний момент у житті Ольги. Проблеми були і з навчанням, і з друзями, а хлопця в неї ніколи не було — чомусь не тягнуло. Найжахливіше стало тоді, коли у її бабусі виявили рак, майже невиліковну хворобу. Чорна хмара, здавалось, накрила її життя, не залишивши надії на повернення до нормального світлого існування. Ользі знадобилося багато часу та сил, щоб витримати ці удари долі й знову почати жити з посмішкою. Її не покинули: бабуся, завдяки молитвам і допомозі лікарів, на кінець одужала, а Ольга вступила до університету в Києві, ще й на бюджет. Кожні вихідні та на канікули вона приїжджала до бабусі й з тугою в серці поверталася назад, щоб втілювати свої мрії.

— Моя бабуся дуже смиренна людина. Не зважаючи на її тяжке життя, вона безмежно всіх любить і щиро допомагає, віддає майже останнє. Каже, що в нас усе є, а в них і малого від нашого нема… — з посмішкою згадала Ольга слова своєї найріднішої людини. Звичайно, вона не змогла розповісти всі подробиці, але сенс був зрозумілий.

— Я можу тебе зрозуміти… Сама одна. Насправді, тут усі одні, так чи інакше. Життя ще та стерва, — відповіла Дарія на одкровення й додала: — Дякую, що поділилася. Тепер зрозуміло, чому ти так швидко вписалася до нас. Ми всі тут були самотні, принаймні колись. Ярослава, власниця кав'ярні, зібрала гурт самотніх і зробила нас сім’єю. Тепер ми є один в одного, і ти дійсно до нас підходиш.

— Дякую, це дуже мило з вашого боку, що так прийняли мене.

— Таак, ну дівчата, варто було піти — і ви вже тут нюні розпустили. Ви чого? — втрутився Олександр. Ольга подивилася на нього й, не знаючи, що сказати, просто посміхнулася. Хлопець виглядав дуже гарно, відпочилим і причепуреним. Він спустився, щоб піти по своїх справах, але, почувши, як дівчата розмовляють, вирішив дізнатися, про що йде мова.

— Та нічого, просто балакаємо, — відповіла Дарія. Переглянувшись з Олею, наче запитуючи, чи можна розповісти, й отримавши легкий кивок з посмішкою, додала: — Оля розповіла про своє життя. Ти не помилився, вона дійсно як ми.

Олександр лише кивнув, ніби сам собі, легка посмішка торкнулася його обличчя. На жаль, ненадовго, бо йому подзвонили. Взявши слухавку, він попрямував геть з кав’ярні, залишивши дівчат знову наодинці. Дивне відчуття з’явилося в Ольги: чомусь саме йому вона хотіла розповісти все до найменших деталей свого життя. Але відкинувши цю думку, вона пішла до каси, щоб обслуговувати гостей і варити каву.

Глава 5

Наступного дня після закінчення своїх змін, Олі потрібно було пройтися по магазинах, аби купити собі ще теплі речі. Всі ці бутіки вона не дуже любила, приміряти, обирати та ще й витрачати купу грошей на тканину, яка не дуже якісна. Оля дивувалася, чому люди перестали шити нормальні речі. Що це за штани, які зверху широкі, а знизу вузькі? Або кофта кольорова з вирізами на спині та ще з кишенею десь збоку, занадто облягаючі сукні або безрозмірні. Можливо, Ольга зовсім не розумілася в моді та трендах. Їй подобалася звичайна одежа, хоча останнім часом вона полюбила оверсайз речі, чомусь в них почувалася більш комфортно та гарніше. Ольга не вважала себе якоюсь товстою, бо насправді в неї була звичайна фігура, але у важкі часи вона набрала кілограми й з самооцінкою були деякі проблеми. Зараз вона схудла й виглядає досить спортивно, а любов до оверсайза залишилася так чи інакше. Пройшовши весь вечір по торговому центру, який якраз знаходився поруч із кав’ярнею, в якій працює, вона все-таки купила собі спортивні штани, світшот та кросівки якраз для роботи. Після цього вирішила пройтися до продуктового, але перед цим захотілося ще до парку прогулятися. І яке було здивування для дівчини, коли вона дійшла до парку. Окрім чудового пейзажу, різноманіття фарб за деревами було озеро, таке гарне маленьке озеро. Поруч були дерев’яні лавочки, на одну з яких сіла Ольга, роздивляючись красу цього міста.

– О, привіт, мала. – Незабаром хтось підсів до дівчини, і вона одразу зрозуміла, що це Олександр, адже він нещодавно постійно так називає Ольгу. – Ти чого тут?

– Привіт, та так, прогулююсь, все ж таки вихідний, а ти чого тут? – Здивувалась дівчина, адже сьогодні якраз зміна Олександра й Дарії, й наскільки вона розуміла, він мав зараз знаходитись у кав'ярні працювати. А знаючи старшу баристу, навряд чи вона так могла відпустити хлопця гуляти в робочий час.

– Так вийшло, що ми іноді з Даркою на пів зміни працюємо. Особливо, коли нема запари, як сьогодні, будній день, я відпрацював до обіду, зараз там Дарія одна сумує. А в мене тут зустріч… Як справи? – Подумавши, згодом відповів хлопець. Для Олі це було відкриття і доволі розумно, що вони ось так роблять, по-перше, у кожного пів дня вільні, можна поспат або погуляти. Це було цікаво для дівчини, їй спало на думку, що вона теж була б не проти так спробувати. Але вони можуть так звикнути між собою й не захотіти брати її в цю схему. Або ж Алекс відмовиться від змін з нею, чомусь у розкладі в них більше змін разом, ніж з Дарією. Та замість того, щоб розвіювати ці думки, Ольга все ж вирішила поговорити з Олександром, він цікавий співрозмовник, з ним вона почувається спокійно, навіть оці думки не дають їй впасти в тривогу, як зазвичай.

– Все добре, ходила по магазинам. – Посміхнулась дівчина й вперше за ці хвилини повернулась обличчям до Алекса. – Хоча, чесно кажучи, я не дуже люблю обирати собі речі та ходити декілька годин по торговим центрам, це доволі виснажливо…

– Розумію… У дитинстві мама з татом придумували гру кожен раз, коли потрібно було їхати за новими речами. А я постійно скандалив… Хоча зараз все б віддав, аби поїхати з ними кудись. – Обличчя Олександра з насмішливого на хвилину стало сумним, наче згадував якісь події життя.

– Мені шкода, я теж хотіла б поїхати зі своїми батьками. Але вони того не хочуть…

– Ну вони хоча б живі.

– Знаєш… іноді не зрозуміло, що гірше. Коли твої батьки гарні люди і все життя любили тебе, це безумовно краще, ніж тоді, коли навіть не знаєш цієї батьківської любові. Все життя навіть жодного разу не бачилась з ними. Хоч вони живі, але мене виховувала бабуся, а їх я ніколи й не знала. Тобі хоча б є що згадувати. – Ольга розуміла, що цей випадок хлопця був не зі зла, але мусила захистити свої переконання. Вона мала сказати, що різні бувають випадки, і це в жодному разі не значить, що одна ситуація гірше або краще за іншу. Ні, вони двоє жахливі, але для кожного по-різному. На свої 20 років Оля зрозуміла, що всі батьки залишають травми своїм дітям. Так чи інакше.

– Вибач… це мене не виправдовує, але завтра день, коли сталася аварія. Тому я весь на нервах… Цей парк насправді одне з моїх улюблених місць і озеро, завжди сюди приходжу останні кілька років. Є в ньому щось таке вічне…

– Хочеш, я завтра замість тебе вийду? – Незважаючи на дивне спілкування, Олі було шкода хлопця, і тому хотіла якось допомогти.

– Та ні, все гаразд… але дякую… – Нарешті посміхнувся Олександр.

Вони дивилися на озеро й кожен думав про своє. Ніхто не хотів порушувати цю гармонію тиші, що виникла між ними. Якось так стало комфортно сидіти пліч-о-пліч і просто мовчати.

У Олі промайнули думки: хлопець, взагалі-то, прийшов сюди на зустріч, а натомість сидів з нею й мовчав. Олександр, здавалося, був спокійним, навіть телефон не діставав — був занурений у свої спогади. Дівчина не стала запитувати, чому він не йде.

На мить вони зустрілися поглядами й, наче в дзеркалі, побачили одне одного. Але це були не просто обличчя — щось більше, ніби вони зазирнули в душу. У цю мить Оля нарешті зрозуміла, що перебуває на правильному шляху.

Останнім часом вона довго сумнівалася, чи не піти їй у монастир, аби присвятити себе служінню Богові. Він урятував її від загибелі, тож їй хотілося якось віддячити. Але зараз, дивлячись на Олександра і його озерно-голубі очі, вона бачила тугу й смуток за минулим, невизначеність у майбутньому. Хлопець був загублений так само, як і вона колись.

Можливо, Оля не зможе йому допомогти, але хоча б зрозуміє, як це — бути самотнім серед натовпу. Хоча, насправді, вона вже не була одна. Щоб це усвідомити, знадобився час і дещо жахливе в її минулому.

— Вже стемніло, — незабаром сонце сіло за обрій, проводжаючи день гарним краєвидом. Поруч почали засвічуватися ліхтарі. Наче прокинувшись, хлопець заговорив: — Давай я тебе проведу.

— Дякую, але не треба. Не хочу тебе турбувати.

— Дурниці! Ти мене сьогодні врятувала від смутку, тож я твій боржник. Тим більше, ти не уявляєш, для чого створено транспорт. А ще ти розумієш, як небезпечно ходити одній уночі містом? — збунтувався Олександр, занепокоєний її безпекою.

Оля не знала, що відповісти. Вона лише сором’язливо усміхнулася й, мовчки погодившись, пішла поруч із ним.

Хлопець ще раз здивував дівчину, взявши її сумки в одну руку, щоб полегшити їй дорогу. Але цього разу вони вже не мовчали.

Поки йшли до місця, де жила Оля, розмова не стихала ні на мить. Спочатку все почалося з простого: — Тож, як справи? — поцікавився Олександр.

І тоді розмова зав’язалася. Вони обговорювали все: погоду, навчання, улюблені предмети в школі, кольори, і навіть те, як так сталося, що саме ця професія їм до душі. Вони так захопилися розмовою, що не помітили, як дійшли до її будинку.

— Ось у цьому будинку я живу, — сором’язливо сказала Оля, ховаючи усмішку. — Дякую, що провів і допоміг із пакунками… це дуже мило.

— Нема за що. Якщо потрібна допомога — звертайся, — підморгнув дівчині Олександр і усміхнувся, хоча було помітно, що йому не хочеться йти. — Тільки не подумай нічого зайвого, ми ж не зустрічаємося, це просто дружній жест.

— Пфф, нісенітниці. Я й не зустрічаюся, тож не переймайся. Хоча дружити не проти, — посміхнулася дівчина. Цього разу її усмішка була щирою.

Вони стояли, дивлячись одне на одного й посміхаючись, ніби ділили між собою якусь спільну загадку, приховуючи її, мов секрет.

***

— Агов, Сашко! Ти чого? Що сталося? Ти заснув? — почала вередувати Дарія, побачивши друга, який сидів на табуретці й мовчки дивився в одну точку.

— Що? Ні, я… Просто задумався… — відмахнувся Олександр, хоча думками він був далеко. Він знову переживав події того вечора.

Тоді він збирався піти з подругою, щоб якось забутися. Після смерті батьків біль став постійним супутником його життя. Він намагався заглушити його алкоголем, курінням та небезпечними гонками. З Дарією вони познайомилися саме на одній із таких вечірок.

Того разу вони сильно напилися, а прокинувшись, Олександр опинився поруч із нею в гуртожитку. Цей ранок був страшним для обох. Дарія, побачивши його, пережила нервовий зрив. Йому знадобилося багато часу, щоб заспокоїти дівчину. Тоді прийшов їхній спільний знайомий і пояснив, що сталося: на щастя, між ними нічого не було.

Цей випадок став уроком для Олександра — він більше так не напивався. Відтоді вони почали переписуватися, потім гуляли разом. Попри всі труднощі, їхні стосунки залишалися суто платонічними. Вони сприймали одне одного, як брата й сестру.

На останньому курсі Олександр влаштувався на роботу до кав’ярні, де вже працювала Дарія зі своїм хлопцем. Точніше, другом, але вони поводилися так, наче зустрічалися багато років. Якось увечері Дарія розповіла Олександру, чому вони тримаються разом: вона боялася «типових мужиків».

Після цього їхні стосунки стали ніжнішими, турботливішими. Але поцілунок, який між ними одного разу трапився, лише додав комічності їхнім відносинам і поставив крапку в будь-яких романтичних сподіваннях. Їх пов’язували жарти, підтримка, сарказм — і все це створювало ідеальну дружбу.

Здавалося, все нарешті почало складатися. Олександр почувався на своєму місці, працюючи в кав’ярні. Але був один день на рік, коли він не міг тримати себе в руках — день аварії, у якій загинула його сім’я.

Це був день, коли він утратив усе: батьків, сестру, яка ще не встигла народитися, і надію на щасливе життя. Ця втрата била сильніше за все. Щодня він намагався не думати про це, але в цей день дозволяв собі слабкість.

Однак цього року все було інакше. Вперше йому не хотілося пити чи шукати забуття. Учорашня розмова з новою баристою змінила його. Її дивна, незграбна манера говорити зачепила щось усередині нього.

Кожного разу, дивлячись на неї, він відчував, що вона інша, не з цього світу. Щось у ній було світле, тепле, що зігрівало й притягувало. Зустріч із нею змусила його відмовитися від планів провести вечір із подругою.

— Сашко… Все гаразд? Ми ж поряд, ти пам’ятаєш, так? — Дарія співчутливо подивилася на нього. Вона знала, наскільки важко йому в цей день. — До речі, вчора твоя «подружка» приходила, шукала тебе.

— Пф, я їй написав, що зайнятий. От причепа… — Олександр знизав плечима. Йому було приємно, що дівчина звертала на нього увагу, але він розумів, що справжні люди, які турбуються про нього, — тут, у кав’ярні.

— Що це за «пф»? Ти ніколи так не казав, — здивувалася Дарія. Слово здалося їй знайомим.

І тут її осяяло. Вона посміхнулася.

— Що? Невже нова бариста так на тебе вплинула? Від неї вже слова переймаєш!

— Ну що за нісенітниці? Пф... От халепа, заспокойся. Так багато хто говорить, — почав виправдовуватися Олександр, але нічого не вийшло.

Дарія не відступить цього вечора. А Олександр, уперше за довгий час, не хотів забутися. Навпаки, він прагнув запам’ятати цей день. І, можливо, написати тій дівчині, аби продовжити їхнє спілкування.