Спартана 4 - Країна Вранішнього сонця

Розділ 1

Дівчині снився дивовижний сон - вона зовсім маленька дівчинка, яка сховалася в сараї від злих хлопчаків. В інтернаті куди її спровадили від батьків-алкоголіків, вона нІ разу не почувала себе в безпеці. Єдиною втіхою дитини були малюнки. Малювала вона самозабутньо і вельми правдоподібно - хоч крейдою, хоч олівцем, хоч ручкою, все-таки гени прадідуся мабуть, давались взнаки. Вона зображала римських легіонерів, хоча жодного разу не була в Італії. Ну, або, наприклад, старовинні вулички Парижа з екіпажами, що проїжджають повз них…

Дуже добре виходили у неї малюнки самураїв, природно в Японії вона теж – «ні оком, ні вухом» не була, все ж таки є якась пам'ять минулих життів, чи може таки були сни?

Вікторія просто навчилася переносити побачений нею уві сні світ на папір, а хто скаже, що таке сновидіння? Чи не пам'ять це карми?

Дуже багато було малюнків із її зображенням, точніше старшим чином войовниці, дуже схожою на неї.

Свої малюнки дівчинка ховала у схованку – звичайна металева коробка з-під печива, яку вона підібрала у смітті, та ховала її у підсобці охоронця, від дітей - злодюжок. Там лежало тріснуте дзеркальце, різнокольорові обгортки від цукерок, маленька брошка, подарована старим вахтером-китайцем і пошарпаний блокнот із малюнками.

Немов перекресливши кривавою пеленою марево, вона побачила іншу страшну картинку.

Маленькі діти, Ксяожи (маленька веселка, кит.) і Ксяокін (небесна синьова, кит.), лежали немов поламані ляльки, на лавці, у червоних плямах крові. Поруч ніби намагаючись їх накрити своїм тілом, здригаючись від передсмертних конвульсій, стояла жінка-японка Руолан (орхідея, яп.). Тонкий пунктир, червоних крапок через усю спину, наочно показав - вона була тяжко поранена. Нещасна впала прямо на руки наставника Боджинга (захоплений перемогою, кит.), виплюнувши потік крові прямо йому на груди і померла.

Оторопілий чоловік спочатку завмер, а потім, ніби прийшовши до тями щось вигукнув і його тіло почало діяти...

Зробивши неймовірний кульбіт через густі чагарники, він опинився біля іноземного автомобіля, схожого на Джип. Прямо через його капот двоє молодиків у спортивних костюмах з написом: «Адідас» вели безладну стрілянину у бік фонтану, перший відморозок навіть не зрозумів, що вже мертвий , здивовано витріщаючись на вирваний кадик з горла, що лежав прямо біля «двірників» лобового скла. Другий лише утробно ковтав повітря, розуміючи, що теж не жилець, два схрещені пальці руки майстра практично повністю увійшли до його міжребер'я, пробиваючи легеню. Як виявилось, за товстими деревами було ще троє смертників, які зрозуміли, що ворог поряд, перенесли вогонь із пістолетів на нього.

Використовуючи вправу «маятник», він біг їм назустріч, гойдаючись з боку на бік, і напевно кожен із них виразно відчув – це насувається його власна смерть, що невдовзі й підтвердилося.

Рухи вчителя єдиноборств були невловимі і смертельні - стрибок, удар в область серця кулаком і миттєва смерть, другий стрибок і вказівний палець пробиває око, а разом з ним головний мозок, третій удар ногою в пах перетворює на криваву кашу все чоловіче «господарство» бандита та призводить до смертельного больового шоку.

-Ні, це ще не всі вбивці, моєї сім'ї, десь на проти знаходиться інша банда: - сердито прошипів Боджинг крізь зуби і буквально злетів через чагарники, зробивши неймовірне сальто через голову. Чоловік приземляється на дах автомобіля, що аж здригнувся. Від сильного удару скло тріскається, розлітаючись шрапнеллю на всі боки, а коли вбитий горем батько і чоловік наважується знищити кожного, до кого дотягнеться рука, то завмирає в сантиметрі від першого горла…

Наступні картинки, що виникли в її свідомості наче калейдоскоп, стали ще страшнішими.

Дівчина потрапила до римського Колізею, на який випустили величезного голодного ведмедя, він буквально волочив на мотузках по землі своїх бестіаріїв у напрямку рідного брата. Паща хижака була в кривавій піні, отже він уже зумів скуштувати людського тіла та не наситився.

Гладіатор стояв не ворухнувшись, з двома мечами, підібраними з піску.

Здавалося, неминуча смерть уже простягала свої кістляві пальці до бійця. Коли звір уже дихав своєю смердючою пащею, римлянин різко відстрибнув убік і з усієї своєї сили завдав по черзі декілька ударів сталевими мечами по спині. Ведмідь конвульсивно смикнувся від вбивчої сталі в хребті і буквально пробуравив землю своєю непідйомною тушею.

- Максимілліан! Спартана! Рудіс! Максимілліан! Спартана! Рудіс…

Засвистів та закричав натовп глядачів, засипаючи арену мідними та срібними монетами, а деякі шанувальниці кидали квіти і навіть коштовності, зняті прямо з себе.

Але далі сталося те, що ніхто не очікував - гострий тризуб крупеларія, встромився в шию переможця, викидаючи червоний струмінь крові - це нарешті прийшов до тями від поразки, гладіатор в масці черепа, який зважився на цю підлість.

-Маскімілліан! Маскіміліан! Маскіміліан! Маскимилліан! - стали долинати крики коханої дружини Лукреції з трибуни та сестри Кріскентії з арени. Чоловік захитався, тримаючись рукою за рану і впав спиною на пісок, втрачаючи останні краплі крові, а значить і життя. Публіка замовкла буквально на хвилину, а потім знову що мочі почала кричати:

-Транквілін! (спокійний, рим.) Транквілін! Транквілін! Транквілін…

Крупеларій підійшов до поваленого противника, щоб востаннє зазирнути йому в очі і навіть не помітив дівчину, що стояла за його спиною, а коли обернувся, то з подивом побачив холодні порожні очі самої смерті і два короткі, мечі які наче ножиці зрізали йому голову геть-начисто.

-Спартана! Рудіс! Спартана! Рудіс! Спартана! Рудіс!

Шалілася безмежнак публіка, розуміючи, що такої драматичної постановки вони вже ніколи не побачать, та й грошові ставки, зроблені на цьому поєдинку, багатьох зробили багатіями.

-Зупиніть її хто не будь! - закричав пронизливий жіночий голос.

Кріскентія обернулася і обомліла - її подруга Лукреція благала вцілілого раба пронизати її серце кинджалом, але той заперечливо хитав головою і задкував. Тоді дівчина сама накинулася на гострий клинок своїми грудьми і впала біля свого коханого чоловіка пронизана на смерть.

Подальші події цього мерехкотілого калейдоскопа в підсвідомості дівчини були немов у швидкоплинній зйомці…

Майстер Боджінг застрибнув на автомобіль убивць і закрутився наче дзига, розкидавши трьох найближчих супротивників. Зробивши сальто через голову збентеженого бандита, він вихопив його меч із руки і одразу ж розрубав двох вбивць, майже навпіл, через шию. Потім підібравши ще одну гостру, холодну зброю він немов кривава м'ясорубка кинувся на ворога - ще троє представників Якудза, що тримали мечі, втратили голови і вони наче м'ячі покотилися по крутому кам'янистому схилу.

Решта бандитів задкувала, не перестаючи стріляти. Вікторія, викотившись з-під машини з жахом бачила, як кілька куль потрапили в майстра. Падаючи на коліно, він метнув гострий меч у далекого ворога і той захрипів кров'ю з пробитого горла,а потім завалився на спину. Ще одному вчитель відрубав обидві руки, і кривава струмінь забризкала все навколо, включаючи дівчину.

Лишалося лише троє найманих убивць, тих перших, які були злегка нокаутовані і вже цілилися в них з пістолетів. Першому Кінгжао зламала шию, застрибнувши у стрибку двома ногами і крутнувшись униз. Другому невдасі вирвав горло Боджінг, отримуючи ще пару куль у своє тіло. Останній кинувся тікати покидавши зброю і кричачи щось своєю «пташиною» мовою, але наздоганяти найманця сил у неї вже не було.

Вікторія нахилилася над своїм старим майстром, його груди були в крові, очі напіввідкриті.

-Дочко, я йду, мій час уже закінчився, - хрипким голосом шепотів старець, з його вуст поштовхами побігла кров, але він через силу посміхнувся.

- Ти знаєш, адже це правильно, що діти ховають своїх батьків, а не навпаки і як приємно бачити улюблене обличчя наприкінці життєвого шляху.

У стані повної прострації, Віка невиразно пам'ятала, як поховала свого батька-наставника на самій вершині гірської гряди, обклавши тіло камінням. Як потім цілувала його в лоба і заплющувала його очі рукою перед цим. То як вона дісталася в аеропорт і далі літаком, вона не пам'ятала зовсім…

Японська мафія Якудза справді нічого не прощала, особливо коли на кону стояла особиста влада, честь клану Даїчі (велика мудрість, яп.) Кейташі (твердість, яп.) і гордість, його племінниці Йошиекі (яскрава удача, яп.). Бандити підірвали пасажирський літак разом з невинними громадянами, але прорахувалися - екіпаж ціною неймовірних зусиль зумів приземлитися на поклонній горі. Перед тим, як вибухнути, одна жіноча тінь вибравшись назовні, зуміла стрибнути в безодню водоспаду, що протікав біля його підніжжя, а значить нічого ще не закінчено…

Розділ 2

-Наша чарівна незнайомка прийшла до тями, нагодуй її курячим бульйоном, Кікуті (菊地 - хризантема + земля), це додасть їй сил: - сказав старий-японець, своїй явно наполовину молодшій чим він сам, дружині.

-Добре Міята - (宮田 - храм, палац + рисове поле), мої цілющі зілля майже затягли її рани, дивно яким чином вона взагалі вижила після падіння з такої висоти.

-Значить її люблять боги, або вона ще не все встигла зробити, що назначено долею. Дружина моя, принеси мені ще чаю!

Дівчина розплющила очі і здивовано покрутила головою, вона повністю розуміла, про що говорять незнайомі їй люди, але абсолютно не пам'ятала, як сюди потрапила, сильно скривившись від болю в грудях, піднялася на лікті і запитала:

-Вибачте, я що в лікарні? Зовсім нічого не пам'ятаю. Господи, я навіть не пам'ятаю, як мене звуть… мабудь що Вікто.., Чи може ні? Що мені робити лишенько… хто ви такі будете?

-Заспокойся мила, все буде нормально, згодом ти все згадаєш. Ми знайшли тебе біля підніжжя водоспаду Ямагуті ( 야마구치 - гора + рот, вхід), у тебе були зламані ребра, та вивихнута рука. При падінні з такої висоти, ти легко відбулася, судячи з усього ти іноземка-європейка, говориш непогано японською, але з відчутним акцентом. До нас люба ти напевно на навчання приїхала? - запитала жінка і піднесла до її губ чашку з трав'яним настоєм, потім не чекаючи відповіді, продовжила:

-Пий, це особливий склад гірських трав, сама збирала, я тут неначе місцева цілителька, чоловік в основному полюванням та рибалкою зайнятий. Тебе-то мій чоловік Міята знайшов у повній нестямі, з води витяг, сюди приніс. Боги тебе люблять, а ми ось так і живемо на віддаленні, подалі від людської суєти і ближче до природи. Будиночок наш майже біля самої води розташований, чуєш, як вода шумить?

-Так, чутно ... це просто кошмар якийсь, весь час біліберда снилася, якісь видіння, а розплющила очі - нічого згадати не можу, - дівчина сьорбнула відвару і скривилася від гіркоти.

-Нічого страшного донька, ліки приємними не бувають, ось вже скоро на ноги станеш, цілих чотири тижні між життям і смертю перибувала. Почнеш нам допомагати, а там і пам'ять повернеться, тебе до речі Спартаною кличуть. Не знаю, що це означає, але ти часто кричала уві сні, що я – Спартана! Дивне імячко як для нас, проте ще про якийсь там Морок волала, не інакше мафіозі нетутешній, щось ще про частинку зла, про відродження, про помсту… Ухухухух і дісталося тобі моя дівчинка! Нічого час все вилікує.

-Досить причитати Кікуті, давай приготуйся до чайної церемонії, та й її навчи заодно, незайвим буде в цьому житті. Сподіваюся послух молоді старшим у вас також вітається? — запитав старий хазяїн, сердито хмуривши брови.

-Не пам'ятаю ... напевно що так ... звичайно так! Як може бути інакше? До речі і чай я дуже люблю. Точно це знаю, а ось церемонію, напевно, ні… не подужаю поки що…

Господиня будинку піднесла на низенький стіл три маленькі чашки з окропом, щоб у гостя викликати таїнство передчуття наступної церемонії не як питво, а як священний ритуал гостинності.

Потім вона вивела за руку, дівчину на вулицю, в сад «тягива» до чайного будиночка «тясицю», по вкритій білосніжним камінням доріжці «роді», яка виглядає як гірська стежка. Цей перехід має особливий сенс - ухиляння від життєвої суєти, дрібних турбот , заворушень та нещасть.

Дивлячись на цей сад, гостя схиляють до духовного споглядання та очищають думки від повсякденних турбот, а ще повертають втрачену пам'ять.

Уся трійця підійшла до невеликої дерев'яної криниці, яка постійно наповнювалась джерельною водою, і кожен зробив церемонію омивання, що означало встановлення тілесної та духовної чистоти, полоскався також рот і глиняний черпак з якого набирали воду.

Всі увійшли в невеликий вхід, що позначає край повсякденного, суєтного світу і увійшовши в будиночок обов'язково роззувались. Невеликі розміри входу робилися спеціально, щоб змусити вклонитися будь-якій людині незалежно від її статусу, походження, достатку та посади - нагадати хоча б один раз, що ми всі рівні.

Міята розпалив вогонь в осередку, поставив котел з водою і розмістив у спеціальній ніші поряд із входом (токоному), пергамент (тематичний сувій із висловлюваннями), букет квітів та курильницю.

Неподалік господаря знаходилися потрібні для чаювання предмети: дерев'яна скринька з запашним чаєм, чаша та мішалка з бамбука. Перед церемонією господиня виставила на стіл «кайсекі» – просту, але вишукану їжу, яка не наситить, але зніме почуття голоду.

- Спартана… доню, щоб ти знала цю їжу, називається «кайсекі», що означає нагрітий камінь, в давні часи ченці, що подорожують, клали його за пазуху для пом'якшення голоду, а ось ці солодощі звуться «омогасі», - тихо сказала Кікуті і додала:

-Їж люба, набирайся сил, вони тобі ох як знадобляться. Мій чоловік сказав мені якось, що ти подарунок небес, що звалився до нас згори. На жаль, у нас немає дітей і вже ніколи не буде. Бандити жорстоко вбили з місяць тому сина Ісіхара (石原 - камінь + рівнина, поле; степ) та красуню-доцю Кояма (小山 - маленька гора). Свідками, вони чогось там виявилися на дорозі... так нам поліція сказала вже потім. От ти нам замість дочки поки і будеш. Постривай поки що відмовлятися, хоча б пам'ять віднови, а вже потім, роби як знаєш. В житті нічого не буває випадковим…

Жінка замовкла, а по її щоках побігли сльози, поруч з незворушним обличчям стояв господар. Але в його погляді було скільки ненависті, що здавалося він готовий пропалити їм дерев'яну стіну навпроти, потім чоловік заплющив очі і здавалося заспокоївся.

- Ідіть у сад прогуляйтеся, мені потрібно кілька хвилин для умиротворення, - сказав господар, витираючи долонею закриті повіки. Через кілька хвилин жінки увійшли з поклоном у будиночок. Дідусь поклав у «токоному» букет із квітів та гілок «тябану», що уособлює єдність контрастів – соснова гілка міцність, а квітка камелії крихкість.

Нарешті почалася головна дія - приготування порошкового зеленого чаю. Це дійство відбувалося в цілковитій тиші, дівчині здалося, що вона чула биття свого серця. Майстер рухався розмірено в ритм із диханням, Спартана відкрила рота від цієї медитативного таїнства, слухаючи звуки закипаючої води та потріскування палаючого вогнища. Господар засипав чай у грубу керамічну чашку, потім залив окропом і став перемішувати бамбуковою мішалкою до повного приготування.

Потім він підвівся, вклонився гості і передав їй велику чашу з тканиною, промовивши:

-Дочко, візьми цю шовкову хустку «фукус» у ліву руку, а правою зроби ковток і обітри з краю, потім передай мені і так по колу. Зрозуміла?

Дівчина мовчки кивнула, зробивши все вище сказане. Від цього ковтка запашного чай у неї все буквально попливло перед очима, немов від спиртного. У пам'яті ковзнули якісь знайомі обличчя, дитячий інтернат, малюнки крейдою на асфальті, старий китаєць, що дає їй у руки гарну брошку, потім знову видіння зникло.

Чаша пішла по другому колу вже порожня, щоб кожен оглянув її, пізнав контури, та відчувши в руці. Потім господар налив «легший» чай у маленькі філіжанки. Настав час розмови, тема якої була написана на сувої у «токономах» дуже проста - знайомство.

- Не знаю, що тебе гризе з середини донька, але я тобі допоможу, тільки дозволь тебе все ж таки називати Канеко (金子 - золото + дитина). Важко нам вимовляти твоє складне прізвисько, ми люди прості, для нас найбільше багатство - це діти, от і ти будеш для нас "золотцем", не заперечуєш?

-Ні, звичайно, дякую вам за все, особливо що врятували мене. Не маєте думок, як я на річці опинилася під водоспадом?

-Чому не знаю, скажу, тільки пообіцяй, поки не одужаєш нікуди звідси не втечеш!

-Обіцяю!

- Тоді слухай! Піднявся я на самий верх гори, а там залишки літака і купа трупів, що повністю обгоріли, та всюди розкидані. Ніхто крім тебе не вижив, я впевненний і тебе мертвою усі вважають. Починай життя з чистого листка.

-Та чому саме так? Може мені в посольство якесь… наприклад у місто Токіо поїхати? Ну не хочу я в цій глухомані повік «кукувати», до речі, крім японської я здається ще й слов'янські мови знаю.

- Все, висловилася? Тепер головне послухай - після того як я тебе в будинок притягнув, до мене гокудо (극 бандити) навідалися з угруповання Борекудан, чула мабуть, про таке? Правда частіше їх називають Якудза, (якуза), так от, вони питали мене, чи я не бачив когось чужого, особливо дівчат, твого віку приблизно і труп у целофановому пакеті тягли, судячи з обрисів явно жіночий. Чи не тебе моя красуня вони шукали, а коли знайти не зуміли, то першу «головеню», що трапилася, вирішили босам показати, щоб уникнути покарання? Знаєш, що роблять за порушення кодексу мафії? Ні? Розкажу, спочатку за дрібну провину палець відрубують, потім другий, а на третій раз живіт роспорюють, зрозуміла?

-Так, зрозуміла, тільки я тут до чого? Грошей у мене великих при собі немає, нікого начебто образити не могла?

- Дізнаємося з часом красуне, обов’язково дізнаємося…

-Можна ще щось про цю мафію почути.

-Добре тоді запам’ятай. Якудза буквально вплетена в економічне та політичне життя Японії і хоча не має певних територіальних зон впливу, але дуже сильно спирається на родинні зв'язки, як на структурну основу своєї організації і навіть не тримає в таємниці свою ієрархію. Вони мають свої емблеми, свої розпізнавальні малюнки-тату на тілах, свої штаб-квартири під виглядом патріотичних асоціацій та об'єднань. Тільки не питай, звідки я все це знаю... з часом зрозумієш, вистачить на сьогодні, іди вже.

Господар підвівся вклонився, притиснувши праву руку в області серця і вийшов назовні.

-Пішли Канеко, тобі дійсно потрібно відпочити, а Міята зараз повернеться. За традицією чаювання, йому потрібно буде переосмислити цю розмову та почуття, спричинені нею же.

Вже на виході з чайного будиночка, Спартана побачила господаря, що кланявся їм. Увійшовши в будинок, Вікторія помітила якийсь відблиск світла в їхньому житлі. Підійшовши впритул, крізь не щільно зачинену циновку, вона виявила на низькому столику дві палаючі свічки та дерево-бонсай (Бонса вирощене в підносі), - це була маленька копія справжнього лісового кедра. Також кинулось у око недопита чашка паруючого чаю, але найдивовижнішим був справжній самурайський який своєю бездоганною гостротою блищав в напівтемряві.

Розділ 3

Спартані цієї ночі снилася битва римлян проти ... римлян, точніше повстання в травні 1347 року, коли була проголошена республіка на чолі з римським трибуном (лат. tribunus - посадова особа) Кола ді Рієнцо ...

Кола мріяв про відродження колишньої величі Стародавнього Риму, в якому на той час панували злидні та запустіння. У місті господарювали барони та магнати. Кола на собі випробував всю красу правління, що існувало тоді: один з баронів абсолютно безкарно вбив його молодшого брата.

Опівночі із чотирма прапорами, разом із папським легатом Кола підійшов до Капітолію та оприлюднив нові закони. Скликані за цим народні збори затвердили запропоновані їм реформи. За допомогою міської міліції Кола придушив опір баронів. Кола прийняв титул римського трибуна та провів низку прогресивних перетворень, намагаючись об'єднати Італію в єдину національну державу. На його заклик відгукнулися двадцять п'ять дрібних італійських держав, які уклали союз із Римом. Шалений опір баронів і церкви завадило трибуну здійснити до кінця задумане. Син свого часу, Кола ді Рієнцо намагався боротися з тиранією, використовуючи тиранічні методи. Він ввів дуже великий податок на громадян, щоб утримувати наймане військо та боротися з аристократами. Це підірвало престиж Рієнцо; 8 жовтня 1354 спалахнуло повстання римлян, під час якого трибун був убитий.

Дівчина раптом згадала чиїсь слова: Roman Aqueducts & Water Supply, акведуки приходять туди куди приходить Рим, і вона побачила уві сні заповнені резервуари, але тільки не водою, а людською кров'ю…

Гучні викрики на вулиці, швидко вивели дівчину зі сну, ще морщачись від болю в грудях, вона підійшла до вікна і обімліла - у світлі гасових ліхтарів, на вулиці точилася справжня битва. Чорні тіні миготіли навколо господаря Міята немов шуліки, кожен тримав у руці меч-катану, (короткий меч з металевою рукояттю, обплутаний чорними смужками шкіри), або каму (серп, з рукояттю довжиною 45 см і закріпленим перпендикулярно до неї лезом вигнутої форми). У одного з нападників була в руках нагіната (японська алебарда з п'ятнадцятисантиметровим лезом), ще в одного був саї (гострий тризуб, що представляє собою багатогранний шістдесятисантиметровий стрижень, з заточеними гардами). Про все це дівчина дізналася значно пізніше, як і вмінням володіти цією зброєю.

Старий майстер був бездоганним, жодного зайвого руху, жодного зайвого зітхання. Тримаючи свою зброю-катану за рукоятку, лезом до себе, він ніби перетворився на статую, але як тільки в його бік наносився помах, він парирував його, наносячи контрудар, що рубає або різає, вражаючи противника на смерть. Навколо нього вже лежало з десяток трупів, але приблизно стільки ж кружляли навколо нього, збираючись вбити. Раптом засвистіли стріли і одразу ж троє найманих убивць впали замертво з перовим деревцем в оці чи шиї.

- Кікуті, я сказав тобі не висуватись, це наші чоловічі справи, знову непослух висловлюєш? - голосно промовив старий і знову змахнув мечем, цього разу в нього були кинуті метальні стрілки, (гострі стрижні довжиною десять сантиметрів, носилися потай у рукавах), майстер віртуозно їх відбив і напружено крикнув:

-Бережися сюрикенів, (тонка заточена пластина різної форми), вони можуть бути з отрутою!

Спартана навіть скрикнула від несподіванки, коли побачила свою господиню біля вікна. Жінка вже відклала свою зрою, але тримала в руках тесен (віяло з металевими заточеними спицями), відбивши від себе дві кинуті метальні зірки, вона буквально розчинилася в пітьмі і відразу ж пролунали хрипке булькання. Як виявилося незабаром, Кікуті, в черговий раз не послухалася чоловіка і пригвоздила до стіни будинку відразу двох нападників цим «милим» дамським аксесуаром. Коли останній із уцілілих заніс над її шиєю свій шобо (металевий стрижень, який приєднувався до середнього пальця за допомогою кільця), жінка парирувала удар тим самим предметом і відповіла випадом долоні. На одному з пальців у неї був какуте (кільце із загостреними виступами, з нанесеною отрутою), удар прийшовся в шию і ворог закочував очі і пускаючи криваву піну з рота, сповз по стіні додолу.

-Ну, все чоловік мій, здається всіх повбивали. Лишенько, говорила я тобі, що синобі (раппа, суппа - невидимі воїни яп.) села Кога не дадуть нам спокою, а ти як завжди спокійний і безтурботний, як усі чоловіки - самураї. Навіщо тільки за тебе вийшла заміж, прийняла релігію сьогуната Токугави (конфуціанство), що наказує жінці підкоряться батькові в дитинстві, чоловікові в зрілості і синові в старості. Бути завжди витонченою, дбайливою, тихою і покірною домогосподаркою, прикрасою батька чи чоловіка! Набридло все, досить! Багато років я забувала, що є єдиною дочкою Ямада Юдзі, одного зі спадкоємців села ніндзя, селища Іга (м. Іга преф. Міе), а школа бійців Кога (м. Кога преф. Сіга), з періоду Сенгоку («Епоха воюючих провінцій », Друга половина XV-кінець XVI ст.) веде з нами нескінченну війну, де мої батьки - загинули у усобиці. Скажи мій чоловік, де мої рідні діти? - їх напевно що вбили слуги Борекудан. Може, скажеш мені, де твоя рідна сестра Руолан? – яка поїхала вчитися в СРСР, вийшла заміж за китайця і теж загинула за нез'ясованих обставин, разом з дітьми. Чому до цих пір ми ховаємось у лісі та намагаємося самоусунутись від усіх проблем звичайною медитацією?

- Мовчи, жінко… чи я вирву твій зміїний язик! Ти на жаль знаєш не всю правду, ці найманці прибули не по наші душі. Вони прийшли за життям цієї дівчинки… Спартани. Я встиг підслухати їхню розмову ще перед нападом… їх найняв Даїчі Кейташі. Це щось особисте, пов'язане з його племінницею Йошиекі. Отже попередні бандити, були перед своїм кланом надто непереконливі і нам варто звідси негайно йти. Прийдуть інші цього разу з автоматами, треба терміново Канеко підготувати до бою, тут знадобиться і твоє вміння – ніндзя і моє – самурая! Не дамо нашій юній гості загинути ще раз…

Вікторія, затамувавши подих слухала всі ці новини і її ніби обдало крижаною водою - стрімкі фрагменти пам'яті сколихнули свідомість, знайомі японські імена: Іошієкі, Руолан їй відразу згадався сон з убитими дітьми і чоловіком - китайцем Боджінгом, що божеволів від горя. Вчитель – китаець, названий батько та його останні слова: - «як приємно бачити, улюблене обличчя наприкінці життєвого шляху» ...

Сльози покотилися її щоками, і дівчина тихо лягла на ліжко, прикидаючись сплячою, а ще в голові закрутилася дивна незбагненна фраза: - Ave Ceasar, morituri te salutant! – Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе, Цезарю!

Потім пішли картинки калейдоскопу із стародавньою японською зброєю та її описом:

Меч-катана, (короткий меч з металевою рукояттю, обплутаний чорними смужками шкіри).

Кама (серп, з рукояттю довжиною 45 см і закріпленим перпендикулярно до неї лезом вигнутої форми)

Нагіната (японська алебарда з п'ятнадцятисантиметровим лезом).

Саї (гострий тризуб, що є багатогранним шістдесятисантиметровим стрижнем, із заточеними гардами)

Метальні стрілки, (гострі стрижні довжиною десять сантиметрів, носилися потай у рукавах).

Сюрікен (тонка заточена пластина різної форми).

Тессен (віяло з металевими заточеними спицями).

Шобо (металевий стрижень, який приєднувався до середнього пальця за допомогою кільця).

Какуте (кільце із загостреними виступами, з нанесеною отрутою).

Розділ 4

Цілу ніч Спартану вели її прийомні батьки, ніби прив'язану кізочку за руку, піднімаючись високо в гори і не пояснюючи причин такої швидкої втечі. На всі питання лише махали руками, мовляв, усе потім. Дорогою Міята розповідав цікаву історію про виникнення неперевершених воїнів-самураїв.

-От, ти послухай доню, навряд чи вам в інститутах там різних, таке розповідатимуть… дух справжньої Японії – це дух самурая! Стародавніх японських воїнів називали спочатку буси (озброєні люди). Історія відносить їхню появу до VII–VIII століть. У Європі тоді панували темні віки, що виникли на уламках Римської імперії. Варварські королівства тріскотіли під ударами арабської кінноти. Слово «самурай» у військовому середовищі почало вживатися приблизно з X століття і перекладається як - служити. Тоді ж сформувалася тактика, що проіснувала майже в незмінному вигляді до XVI століття і виражалася у прагненні воїнів до поодиноких сутичок. За службу пан мав годувати самурая, надавати йому дім, а часом і землю. Подібні процеси відбувалися і на Заході, де до XI століття утвердилася васальна система. Лицарі також прагнули звести бій до одиночних поєдинків і як наші далекосхідні колеги, відрізнялися зневагою до простолюдинів.

Свого розквіту європейське лицарство і самураї досягли у період феодальних воєн, що червоною ниткою проходять через Середньовіччя. На перший погляд, це були схожі тенденції та напрями у розвитку військових станів і начебто спільність менталітетів. Однак є суттєва відмінність. Воно полягає у відношенні до смерті та сприйнятті світу загалом.

Лицар, як і самурай, був готовий померти без страху на полі бою, бо християнський світогляд давав йому надію на майбутнє життя в Царстві Небесному. В епоху Хрестових походів багато хто вірив, що якщо загинуть у битві з мусульманами, то неодмінно потраплять до раю. До речі це їм обіцяв у 1095 році папа Урбан II, який надихнув європейських воїнів на боротьбу за визволення гробу Господнього. Певною мірою винні тут були самі християнські місіонери, які возвеличували Спасителя серед німецьких племен, для яких війна була природним станом і розмови про любов і прощення не мали жодного сенсу. Тому Христа проповідували як Бога перемоги, що, безумовно, сприяло хрещенню німців.

-Так що стародавні лицарі, теж прагнули загинути в бою на славу Господа? - запитала дівчина, коли нарешті вони зробили короткий привал на обід та природні потреби. Тяжкий мішок за плечима, просто згинав її спину навпіл і болісно смикав рани, що не до кінця загоїлися.

- Ну, не зовсім так Канеко, лицарі не боялися смерті, але й не прагнули до неї і в цьому їхня суттєва відмінність від самураїв. Крім того в епоху феодальної роздробленості та міжусобних воєн на Заході та Японії склалося принципово різне ставлення до полона. Для лицаря він не був чимось поганим. Та й противники не горіли бажанням убити один одного, скоріше захопити для подальшого викупу. Полонений лицар, як правило знаходився у свого переможця на становищі почесного гостя. У нашій Країні сонця, що сходить, все було інакше. Війни велися на знищення противника, полон вважався незмивною ганьбою.

- Тихо, чоловіку мій, замріть усі, я щось чую, там попереду... хтось крадеться, - зашепотіла Кікуті і натягла тятиву на луці. Чоловік нечутно дістав із піхв меч і безцеремонно заштовхав дівчину за спину. Потім став до небезпеки грудьми, але на щастя це були не наймані вбивці, а звичайний білогрудий ведмідь.

Він проломив густий чагарник і став на задні лапи та почав ревти, лякаючи непроханих гостей.

-Не будемо завдавати йому шкоди, напевно у нього тут барліг і це його територія. Тихесенько відходимо вправо, там є вузька стежка до нашого притулку, а такий захисник у тилу, точно зайвим вже точно не буде, - сказав чоловік і схопивши поклажу став підганяти жінок до відступу. По дорозі їм ще попалася бенгальська кішка, але на відміну від криволапого хижака вона не стала задиратися, а просто зло зашипівши і зникла в кроні дерев.

До великої печери-схованки дісталися лише опівночі. Якби старий не відсунув густі зарослі зі входу, то Спартана ніколи б не здогадалася, що тут може бути житло. Причому добре обладнане всередині цегляною піччю і плетеними меблями. В цьому схроні було також невелике озерце із джерельною водою. Запитувати, як усе це сюди потрапило втікачка не стала, бо була вимотана і просто безсило повалилася на товсті циновки в кутку притулку, поринаючи в рятівний сон.

Цього разу слава Богу кошмарів не було, їй лише наснився майстер Боджінг, який готував її до змагань зі східних єдиноборств.

Рухи сенсея були легкі та невловимі, одним лише пальцем він блокував її атаку ногою та легким помахом долоні кинув дівчину на підлогу. Хоча йому було на той період під вісімдесят років. Китаець любив говорити: - «Ми не нападаємо, але змушуємо противника самому напасти, це досягається внаслідок систематичних тренувань та контролю за збалансованістю кожної дії. Але найголовніше чому я тебе вчу Кінгжао, (чуйна до чужих емоцій, кит.) наше східне єдиноборство це не просто спорт, а мистецтво виживати. Тому запам’ятай ученице - в ньому немає жодного правила».

Рано-вранці її розбудила господиня Кікуті:

-Дочко, виглянь тихесенько з притулку, ти напевно такого ще не бачила,- і поманила пальцем до виходу. Коли дівчина подивилася крізь товсті стовбури рослин що плетуться, то навіть протерла очі від подиву. Прямо перед нею випасалися дивовижні звірята, з мордами свинок, але тілами антилоп, ще й з ріжками, їх було з десяток.

-Це серау, вони травоїдні і дуже смачні на багатті, зараз я покажу як полюють справжні ніндзя, - з цими словами жінка дістала з-за пазухи бамбукову трубку і вклавши туди маленьку стрілку, дунула в неї в бік парнокопитних. Відразу одна з них завмерла і ніби підкошена впала набік, інші жваво жували траву наче нічого не сталося.

-Стріла напевно отруєна, а як ми це м'ясо будемо їсти? - запитала Спартана вельми здивовано.

-Ох і дурна ти дівчинко, у мене є цілий набір зілля і серед них є не тільки отрута, а й протиотрута та снодійне. Його добувають з макового молочка, я тебе всьому з часом навчу, але для початку підстріли ще одного козлика, з цього фукібарі, бажано самочку , нам тут мабуть що довго ховатися, а їжа зайвою ніколи не буває.

Дівчина мовчки кивнула і взявши таку екзотичну на вигляд зброю в руки, одразу вистрілила. Ще один ссавець впав на землю без жодного руху і лише тоді решта стада в паніці розбіглася.

Фукія, фукібарі - (духова трубка 5-30 см. Голки змащуються отрутою або снодійним).

Розділ 5

Щодня Спартана осягала ази рукопашного бою та володінням меча під керівництвом вчителя Маята. Деякі речі в неї виходили відразу, наче м'язова пам'ять працювала автоматично, деякі не виходили зовсім, але майстер був терплячий. Кікуті наполегливо навчала дівчину мистецтву скритності, цілительства, використанню як зброю будь-який предмет.

- Ти знаєш Канеко, що всі мої прабатьки були не просто ніндзями-воїнами, вбивцям та грабіжниками з великої дороги. Це все кіношні вигадки. Насправді всі вони були звичайними землеробами, які першу половину дня витрачали на землеробство, а другу на виснажливі тренування, де вдосконалювалося фізичними навантаженнями не тільки тіло, а й розум. Найважливішим завданням для них було зібрати інформацію про противника і передати її сюзерену (панові), а для цього потрібно було вціліти, уникнувши бою і вижити. Тому вони вдосконалювали не способи атаки і знищення противника, а особливої техніки, що дозволяє втекти від ворога.

Я навчу тебе як розвивати силу м'язів та витривалість, для покращення рухових здібностей та душевної стійкості. Ти зберігатимеш чистоту розуму, за будь-яких обставин і будь-якій обстановці, напевно ти бачила як ми розправилися з найманими вбивцями. Не опускай очі, я знала що ти не спиш, почула твій подих, цьому навчитися теж можна.

- Мені здається моє тіло багато пам'ятає зі свого минулого життя, чи втраченої пам'яті, як мені її відновити наставниця? – запитала стурбовано дівчина.

-Не все відразу дівчинка моя, не все відразу ... думаю, що і ці випробування тобі випали не просто так. Може твоя пам'ять блокується важкою втратою, може ще що, але головне вірити і прагнути осягнути всі нові знання, що ми з чоловіком тобі віддамо. Нам вже багато років, а ти ще молода. Збережи разом зі своїм життям давні знання «ніндзюцу» і мудрий дух воїна-самурая!

- Я зрозуміла, збережу! Скажи Кікуті, а чи це правда, що ніндзя могли зникати зовсім без сліду, на очах у противника?

-Так, незважаючи на понівечений кіношний образ, у нас дійсно було це вміння, називалося воно «онгедзюцу» - спосіб зникати з поля зору в сліпі плями. Для цього лише потрібен особливий пороховий склад, що засліплює ворога, цьому я тебе теж навчу, як і виготовлення факелів або димових сигналів, що піднімаються виключно вгору.

Ось подивися ученице, прямо перед тобою на підлозі лежить лише мала частина атрибутів воїнів ночі. Це одяг не обов'язково чорного кольору, все залежить від місця та часу дня, де проводиться вилазка. Ось бачиш це «ашико» на ноги і «шуко» на руки, для подолання більшості перешкод. Для взяття стін у нас використовують мотузку «кагінаву», а для зняття вартових «кієкетсу-шозі». Дивись мила, ось тут для ближнього бою підійде «деко-те», а для далекого «кусарі-гама-кама». Запам'ятай, бо невдовзі ти всім цим маєш навчитися володіти, якщо хочеш вижити…

Дівчина лише кивнула та почала у голові прокручувати назви та застосування зрої:

Кагінава – «кішка» на мотузку або ланцюзі великої довжини, використовувалася для подолання стін.

Ашико-гострі металеві пазурі, які одягалися на ступні і допомагали з високою швидкістю підніматися на дерева та стіни. Також використовувалися як зброя - ними можна було завдати тяжких ушкоджень.

Шуко-застосовувалися для лазіння по деревах та подолання високих укріплень.

Кусарі-гама-кама, до якої кріпився ланцюг із вантажем на іншому кінці. За допомогою ланцюга здійснювався перехоплення зброї та викидання леза на відстань довжини ланцюга, з подальшим поверненням ками, до рук найманого вбивці.

Деякі були металевими часто отруєними кігтями, які одягалися на пальці. Здебільшого застосовувалися жінками, синобі куноїчі - для ушкодження очей противника.

Кієкетсу-шоге – мотузка з прив'язаним на одному кінці ножем, а на іншому ручкою у вигляді обруча.

Як то кажуть –«Хочеш жити, вмій крутитись».

Якщо до обіду зі Спартаною займався старий самурай, то після нього до пізньої ночі наставниця-ніндзя. Пройшло вже більше трьох місяців, коли дівчина мала випробувати всі набуті навички на практиці. Хазяїн Міято не помилявся, за ними справді вислали бойову групу вбивць клану Якудза і цього разу з автоматами.

Спочатку внизу пролунали поодинокі постріли, потім, автоматичні. Далі рев дикої тварини підтвердив, що бандити не зуміли пройти непомітно повз володіння білогрудого ведмедя, але він загинув не дарма.

-Через півгодини-годину вони будуть тут, сподіваюся ви до цього часу будете готові дівчата? - промовив старий самурай, безтурботно дивлячись у вічі коханій дружині.

-Так Міято, мій чоловік! Канеко добре навчена, але не скуштувавши крові вона не пройде повної посвяти, думаю час вже настав…

Засідку вирішили влаштувати за кілометр від притулку, хоча вони розуміли, що і його знайти маючи досвідченого слідопита, чи хоча б парочку собак – не проблема.

Спартана одягнена в колір «хакі» і з трубкою «фукія» сховалась у густому чагарнику якоїсь рослини, схожої на дику шипшину. Вже колючок там було немов голок у їжака, цього разу стрілки в неї були з отрутою. Поруч із нори вибігла єнотовидна собака, але ніби почувши загрозу що наближається, голосно тьохнула і зникла у лісі.

Групу з тридцяти чоловік справді вів досвідчений слідопит, він немов службова вівчарка, водив навколо носом, постійно оглядався назад і нахилявся до землі. Вкотре піднявши голову, він упіймав оком стрілу, як і троє бандитів, що йшли за ним. Інші злодії розосередилися по найближчих укриттях і почали стріляти на всі боки, з усього що в них було. Щоправда, двоє померло від отруйних стрілок бамбукової трубки, уткнувшись носом у землю, а ще троє були зарубані мечем старого майстра, що причаївся за каменем.

Потім дівчина на свої очі побачила велике мистецтво «ніндзюцу» і не менш значуще, бойове вміння самурая. То тут, то там чулися передсмертні вигуки найманих убивць. Мутними тінями серед дерев миготіли силуети старого - самурая та його дружини – ніндзя. Спартана лише здивовано плескала віями не уявляючи, як можна так рухатися та ще й у такому поважному віці. Чоловік рубав мечем ніби в руках у нього було перо і він малював «кайга» ( 絵 картина, малюнок), кожен помах це малюнок смерті на особі ворога. Наставницю ж практично було не видно, лише вміло кинуті в шию чи горло злочинців метальні дротики, сюрікен чи стріла, що нагадували про її присутність. Коли більшу частину бандитів було перебито, всі почули гучний голос ватажка банди:

- Міято, зупинись! Це я Камата ( 鎌田 - серп, коса + рисове поле) з клану Даїчі Кейташі, ніколи б не подумав, що тебе тут зустріну. Сподіваюся твоя дружина Кікуті також з тобою, судячи з усього. Так, відчувається почерк справжнього майстра... Дідько бери, адже говорили тобі багато років тому - іди до нас на службу, був би ситий взутий і діти були б твої живі.

-Заткнися Камата, або я за себе не ручаюся, самураї ніколи не служили бандитам і ніколи не служитимуть! Поки ми живі-жива наша честь!

-Добре старий ... дай нам піти, не обіцяю, що слідом за нами не прийдуть ще більші сили, але час забитися в якусь нору в тебе точно буде! Ось ще… даремно ти рятуєш цю дівку… саме через неї загинули і твій син Ісіхара та дочка Кояма. Відпустиш нас живими розповім, а якщо віддаси дівчину, взагалі про тебе забудемо, обіцяю!

Потяглися тривалі хвилини очікування, потім майстер промовив:

-Добре, я вас не зачеплю, підете з моїх очей геть, але без Канеко. Вона мені як дочка… запам'ятай це Камата! Даю слово самурая! Говори, але тільки правду!

Розділ 6

- Так, це все правда, Спартано? Мої діти загинули лише тому, що бачили як вас із батьком, там на дорозі намагалися вбити? Камата не бреше? – грізно спитав старий, стискаючи рукоятку меча, ніби хотів розчавити її руками.

- Так, наставник Міято, це правда! Лише зараз я почала згадувати, що виграла змагання з бойових єдиноборств у Йошиеки. Хоча мені перед цим запропонували їй програти, але я нікого не слухала, лише свою гординю. Вибачте мене вчитель якщо зможете, я здобула титул найсильнішої, але втратила все що мені було дорого - свого названого батька Боджінга, свою пам'ять і зараз напевно втрачу вас. Я так більше не можу… прошу вашого дозволу зробити собі сеппуку (самогубство яп.) Вибачте, що стала мимовільною винуватицею загибелі ваших дітей, - опустивши голову до колін бурмотіла дівчина, а по її щоках текли гіркі сльози.

Міято підійшов до дівчини і заніс над її шиєю катану, відкинувши її довге чорне волосся, потім він зрізав їх одним лише помахом, насипав на шкіру якийсь порошок, бризнув водою з фляги і одразу ж встромив у нього свій перстень із зображенням самурайського меча та свічки з ієрогліфом, що означало – військовий дух самурая, чиста честь, стан душевного спокою.

Дівчина закричала від болю, але навіть не підвела голови. Не розуміючи, що відбувається і чекаючи найгіршого –смерті. Біль від хімічного опіку на шиї був настільки болючим, що вона буквально заридала.

-Поплач дочко, поплач, нехай з цими сльозами підуть усі твої печалі та біди втрат. Відтепер на тобі тавро нашого стародавнього клану Тайра-но Масакадо, кожен хто посягне на твоє життя буде кровним ворогом усього нашого роду, а хто відмовить тобі в допомозі, позбудеться її і від нас назавжди!

Дівчина підняла вгору голову, з застиглими в очах сльозами і зробила шанобливий уклін сенсею, він стояв над нею і тихо бурмотів:

- Канеко ти тепер не тільки моя названа дочка, а дочка самурая, що довела – честь твоя не порожній звук. Я навчу тебе всьому що знаю, моя дружина - решту таємних вмінь. Так ми часто сперечаємося, але ми й доповнюємо один одного. Ми носії давніх знань, наших прабатьків… гірко усвідомлювати що не зуміли передати їх своїм дітям. Вони обрали інший шлях… вирішили вивчитися у місті, та жити там за своїми правилами. Даремно, ось підсумок – не зуміли захистити навіть себе від жменьки вбивць. Я тепер здогадуюсь, що їх просто заманили в пастку і вбили. Та моя помста буде страшна! Кожен хто причетний до їхньої загибелі помре – слово самурая, а ми не боїмося померти, ми прагнемо смерті!

-Міято, наставник, але чому? - дівчина трохи прийшла до тями і привстала на ноги.

-Для того щоб це зрозуміти ти маєш знати нашу історію - наші столиці часто змінювалися, для позбавлення від контролю буддистів столичного регіону Нара, імператор Камму в 794 році зробив новою столицею місто Хейан. Столицю миру та спокою, яка згодом отримала назву Кіото тому період створення першого сьогунату, прийнято називати епохою Хейан (794-1185г.). Через відсутність зовнішньої та внутрішньої безпеки для керівної влади в Японії була відсутня регулярна армія і для захисту своїх володінь аристократія створювала військові загони «служилих людей» - самураїв. Ними командували представники столичної знаті. Тоді і став утворюватися самурайський дух, навіть провінційні клани бажали володіти великою силою воїна меча. Дуже давно мій предок Тайра-но Масакадо, під командуванням Фудзівара-но Сумітомо, навіть підняли заколот проти імператорського будинку... вже й дісталося їм тоді! Без армії імперія утихомирювала бунтівників за допомогою інших кланів самураїв, тим самим піднявши їхній авторитет.

Гаразд дочко, на сьогодні достатньо інформації, наступного разу продовжимо розмову, треба дізнатися, як там справи у Кікуті.

Старий Міято не збрехав і відпустив бандитів з очей геть, але це не означає, що їх вирішила відпустити його дружина – ніндзя. Вона чудово розуміла, що живі свідки одразу вкажуть хто є захисник у Канеко і де вони ховаються, а значить - немає людини немає проблеми.

Перших двох найманих убивць, вона просто зарубала коротким мечем. Володіла вона не так віртуозно, як чоловік-самурай - «з ким поведешся», але досить смертельно. Кинувши під ноги пороховий заряд, ніндзя буквально розчинилася в димній хмарі і з'явилася поблизу ще двох бандитів, подробивши їм ноги «ашико» (кігті на ногах). Потім майстерна вбивця пробила кожному сонну артерію на шиї за допомогою "шуко" (кігті на руках), і знову перемістилася в укриття.

Пальба в її бік із короткоствольних автоматів не принесла належного успіху. Тому що прямо з-за дерева вилетіли на ланцюгах гострі «кусарі-гама-кама» і металеві серпи розкромили не захищені бронежилетами тіла найманців, немов м'ясорубкою. Решту бідолах, жінка розстрілювала з лука немов у тирі, доки не залишився єдиний уцілілий – ватажок.

- Ви ж обіцяли нас відпустити Кікуті... невже ти зганьбиш честь свого чоловіка? - пролунав схвильований голос чоловіка, що сховався між камінням.

- Ну вже ні Камата… я тобі нічого не обіцяла, моя честь у зберіганні вірності своєму клану, на відміну від тебе, зраднику! Адже ти ріс зі мною в одному селі… вчився стародавнім знанням «ніндзюцу», але потім втік наче боягуз у велике місто… кинув мене, хоча знав, як я до тебе ставилася. Саме на зло тобі я теж пішла з села і вийшла заміж за старого Міято. Лише з ним я пізнала радість кохання… потім справжнього щастя від народження моїх дітей. На жаль тобі цього не зрозуміти… помри гідно, колишній коханець!

-Почекай Кікуті, перед тим як убити мене ... вислухай! Адже ти нічого не знаєш. Твій батько Ямада Юдзі хотів розв'язати війну з сусідами синобі (воїни темряви яп.) села Кога і саме він наказав мені проникнути до них під виглядом божевільного жебрака. Цілих три місяці я зображував блаженного дурня, їв усілякі покидьки, спав під парканом. Кожен хлопчик норовив штовхнути мене ногою або кинути камінь, всі знущалися з мене як могли… всї крім Сімідзу (清水 — чиста вода яп.), дочки глави поселення Сугимото ( 杉本 — японський кедр + коріння яп.) саме його я повинен був убити, але не зміг.

На мене вже ніхто не звертав уваги і звичайно ж я звернув би старому шию, але вперше в житті я закохався. Вибач мила ти для мене була як сестра, навіть після того як я не виконавши завдання втік у Токіо і прийняв присягу на вірність клану Даїчі Кейташі. Зваж я не переставав наводити про тебе довідки і дуже зрадів, що ти теж пішла з селища Іга, та вийшла заміж за почесного самурая. Що нарешті з'явилися діти. Ух, якби не ця європейка, вони були б досі живі, їй не можна було зганьбити Йошиеки. Запамятай це саме вона найняла вбивць із клану наших одвічних ворогів – Кога. Вони виявилися зовсім погано підготовленими, а ця дівка разом зі старим, впоралися з ними за дві секунди. На свою біду поряд з ними, машиною проїжджали твої діти, вони встигли відвезти дівчину в аеропорт добре розуміючи чим для них це може закінчитися і навіть написали заяву в поліцейській дільниці. Ось саме це й було їхньою помилкою, ти ж знаєш що майже кожен поліцейський під ковпаком у Якудза, а вони свідків своїх злочинів живими не залишають. На жаль, вони були приречені, вибач мені, якщо зможеш, я надто пізно дізнався про все…

Жінка підійшла впритул до свого колишнього коханого, а він сидів просто на землі, тримаючись за стрілу, що стирчала в боці і піднявши очі на свою одноплемінницю, приречено мовив:

- Іноді я дуже шкодую, що не самурай, бо Харакірі (самогубство) зробив би із задоволенням щоб зберегти честь, але яка вона може бути у найманця? Мені тепер все одно не жити... Кікуті допоможи мені… прошу тебе!

Ніндзя-Куноїчі (вбивця) з селища Іга підняла підборіддя чоловіка, дивлячись йому прямо в очі, сльоза покотилась по її щоці. На пальцях лівої руки у неЇ були надіті «деко-ті», (кігті з отрутою) і вона подряпала шкіру на його щоці. Жінка про щось задумалася і потім тихо промовила:

- Камато, я прощаю тобі все, навіть смерть коханих, іди зі спокоєм у душі. Хто ми такі, щоб розпоряджатися чужими долями? Бажаю в наступному житті викупити тобі всі свої гріхи за нинішні.

З рота ватажка потекла кривава піна, він захрипів, але його очі випромінювали радість і якесь умиротворення, його нарешті пробачили…

Розділ 7

Трійця втомлених мандрівників нарешті поверталася додому. На сімейній раді було ухвалено рішення не бігати і не ховатися лісами наче сайгаки, а починати полювання на ватажків та вбивць клану Якудзи.

По дорозі, старий самурай продовжував навчати свою молоду ученицю та прийомну доньку, філософії самурайства та його головних основ:

- У вас у європейців, зокрема слов'ян, де шанують православне християнство є схоже посилання: - «Для мене життя Христос і смерть – придбання» (ап. Павло), але ваша Церква і суспільство, засуджує добровільний відхід від життя…

Навіть коли ваші воїни йшли на вірну смерть, то, як правило, це виражалося в бажанні виконати євангельську заповідь: «Немає більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх». Прагнення самознищення чуже і ісламу: з позиції віри середньовічного воїна-мусульманина його хоробра смерть у війні з невірними гарантує райські обителі, але ритуального розставання з життям і ця традиція не знає. Для нас, самураїв, загибель була не просто цінністю, наша військова культура створила цілу естетику смерті, зовсім далеку від вашого менталітету. Самурай мав розлучитися з життям красиво, пройшовши через витончену процедуру ритуального самогубства – сеппуку… Зрозуміла?

По дорозі їм попався на очі, покритий парою ставок, напевно з гарячого джерела що тік в камінні, але найдивовижнішим було те, що в ньому приймали водні процедури японські макаки. Звірятка весело бавилилися, не звертаючи уваги на людей, ніби приймаючи їх за своїх одноплемінників-приматів.

Мандрівники вирішили перепочити і заодно перекусити, попиваючи з глиняного глечика нихонсю, в побуті саке або о-саке (алкогольних напій - в основі якого лежить рис. Його розпарюють, потім додають спеціальний сорт плісняви) кодзі кін, в результаті чого виходить рисовий солод. Після цього за допомогою води і закваски роблять спиртові дріжджі. З цієї суміші отримують брагу, яку згодом піддають перегонці. Спочатку саке виходить неміцним: 17-18%, щоб його зробити міцнішим, його ще кілька разів переганяють).

Спартана, куштуючи цейслабоалкогольний напій дещо кривилась, але випила маленькими ковтками та знову запитала:

-Чим же було зумовлене подібне прагнення самознищення, вчитель?

Старий воїн сьорбнув із вузької шийки посуду, передав її дружині і задумливо промовив:

-Причин декілька - ключ до розуміння ментальних установок нашого братства дає термін «буси», що означає не просто воїна, а людину меча та вченості. Менталітет кожного самурая багато в чому сформувався під впливом дзен-буддизму, в основі якого лежать так звані чотири благородні істини. Перша з яких свідчить: «Існування є стражданням». Для подолання страждання слід вбити їх джерело – бажання. Людина, яка зуміла досягти цього, стає буддою – просвітленою і досягає нірвани.

У певному сенсі буддизм, з погляду вас європейців, закликає до небуття, а саме буття є ілюзія, внаслідок чого у цій релігійній системі мосту між часом і вічністю немає. Подібні світоглядні настанови сприйняті самураями робили наше земне життя і пов'язані з ним цінності нічого не значущими: якщо життя – ілюзія, отже, смерть не трагедія.

- Гаразд Міята, досить філософствувати, пішли додому. Вже давно пора нам самоочиститися від усього того бруду, що до нас прилип, Канеко сподіваюся ти пам'ятаєш обряд чаювання? Сьогодні ти будеш його проводити по праву нашого нового члена сім'ї,- - сказала жінка і першою стала спускатися вузькою лісовою стежкою.

Вони дійшли до свого будинку ближче до вечора і практично без пригод, хіба що дівчину моторошно злякав нічний птах - езо фукуро (сова), що вилетів з чайного будиночка прямо їй в обличчя. Потім швидко оглянувши всі околиці і не виявивши присутність чужинців, домочадці почали проводити обряд чаювання.

Попиваючи запашний, зелений чай із дрібних чашок, всі сиділи мовчки досить довго, споглядаючи свій внутрішній світ, але незабаром Спартана не витримала і запитала:

-Наставнику, поясніть мені будь ласка детальніше сутність японської релігії.

- Добре доню, скажу, я повністю відновив свою духовну рівновагу, тепер слухай уважно. Наша віра – «синтоїзм», перекладається як шлях богів. Вона заснована на культі предків, а в ньому не просто шанування померлих, а й формування у свідомості воїна уявлень про цілісність та єдність буття, що також по суті призводить до заперечення смерті та притуплює страх перед нею.

Більшість нашого населення досі вірять, що імператор – нащадок богині Аматерасу. Релігійна доктрина синтоїзму заснована на вірі в камі - божественній істоті, що пронизують всесвіт. Після смерті самурай стає камі. Він не вмирає, а просто змінює форму буття.

- Це я зрозуміла, але як жива людина може сама себе вбити, та ще й у стані умиротворення, де її інстинкт самозбереження?

Так-так, ученице моя... сепуку дуже болісний відхід нашого життя, тому на допомогу воїну приходить дзен – медитативна практика, яка дозволяє зректися себе і тим самим позбутися страху смерті. Цьому я тебе також навчу.

- Вибачте мені наставник, але я почала згадувати зовсім іншу картину буття - завдяки християнству мої співвітчизники сприймають себе як унікальну особистість із найбільшою цінністю-життям, даровану Богом. І якщо нею жертвувати, то лише заради істинної віри чи захисту Вітчизни.

-Знаю Канеко ... тому ти маєш сама вирішити, що тобі ближче, те що ти перерахувала або відданість нашому роду. Чи хочеш ти повернуться додому і все забути, чи все-таки помститися за смерть близьких нам людей? Здається, саме ваш «Блаженний Августин» говорив: - «Немає минулого, сьогодення та майбутнього, існують сьогодення минулого, сьогодення сьогодення, сьогодення майбутнього» і я з ним повністю згоден.

Після чаювання вони все-таки вирішили спати по черзі, щоб уникнути непроханих гостей, першою на двогодинне чергування поставили наймолодшу…

- Ось донька візьми прогорни наш альбом, так і час швидше пройде і ти трохи ближче до нас станеш. Фотографій нажаль небагато, не любимо ми це діло, але ось діти наші...

Жінка не домовила, лише захлинулась сльозами та швидко пішла до себе в кімнату. Коли Вікторія почала гортати пожовклі від часу в деяких місцях сторінки, то коротке волосся стало в неї дибки, а дихання сперло від нестачі повітря - на останніх сторінках вона побачила зображення симпатичної пари - сина Ісіхара і дочки Кояма. Це були хоч і з трохи розкосими очима, але цілком узнаванні Максимілліан і Лукреція - примари її снів, з минулих життів.

Розділ 8

Дівчині знову наснився дивний сон - вона в ньому була ватажком утікачів і гладіаторів, Віка знову стала Спартаною…

Група бійців, що втекла з гладіаторської школи і захопила зброю, була оточена переслідувачами римлянами біля гори Везувій, проте вночі спустившись сходами з виноградної лози, втікачі зуміли піти з гори і перебити всіх переслідувачів.

Довгі місяці вони блукали околицями римської імперії, розбиваючи поки що нечисленні загони легіонерів і збираючи все більше невільників під свій початок. Як завжди, не всі були згодні підкорятися хоч і вольовій, але все-таки жінці, внутрішній розкол послабив армію повсталих. Частина людей вирішили воювати самі за себе та були повністю знищені.

Решта примножувалася і росла як у кількісному, так і якісному потенціалі. У складі армії рабів були всі види військ: важка, легка піхота і навіть кіннота, озброєння теж не поступалося римським легіонерам. Спартана не допускала агресії по відношенню до мирних жителів, купуючи за срібло все необхідне, або користуючись трофеями з пограбованих караванів купців. Кожне бойове дійство ретельно готувалося, але сили були надто нерівними.

Оточивши їх у черговий раз, римськими легіонами під проводом протоконсула Марка Ліцінія Красса, у берегів річки Села що біля міста Апулії, вони схльоснулися на смерть - десятки тисяч воїнів убивали один одного з усього, що в них було - мечі рубали тіла, списи протикали їх, а кіннота топтали людей копитами на смерть. Десятки тисяч випущених стріл вносили загальне сум'яття і знаходили нові та нові жертви. Ріки крові та крики болю…

Прокинувшись вся мокра від поту, дівчина зрозуміла, що цей сон був неспроста, а попереду на неї явно чекають великі випробування і напевно чужа смерть.

Наступного дня вони всі виїхали до передмістя Токіо і зняли там номер у вельми непримітному готелі. Для початку потрібно було провести розвідку та з'ясувати, де перебуває людина, що винна у смерті їхніх рідних. Наставник Міята був старим, але не дурним і розумів, що всіх бандитів Якудза йому не здолати, але відрубати одне «щупальце» цієї мафії, у вигляді клану Даїчі Кейташі, йому цілком під силу і починати треба з його единої племінниці Йошиеки.

-Кумагаї ( 熊谷 - ведмідь + долина), які новини по нашій групі Камати? Минуло вже багато часу, а від них ніяких новин, мені потрібна голова цієї Кінгжао, ось тут біля моїх ніг, - зло запитала Йошіекі у свого головного помічника, вельми значного зросту.

-Наші люди прошерстили ліс і все в окрузі, ми зробили все що могли. Якби перша група не повела нас хибним шляхом і не притягла б труп іншої дівчини, ми давно відшукали її, а так є лише одне припущення.

-Кажи Кумагаї, я слухаю тебе! Та краще щоб ти мене не розачорував.

-Думаю дівчинку сховали місцеві, ми вже заслали туди наших розвідників і у них є якась інформація. Ви знаєте пані, що в тій місцевості високо в горах знаходяться два села ніндзя. Вони звичайно іноді воюють один з одним, але частіше домовляються.

-Не томи порожніми балаканинами, я сама кілька років навчалася в селищі Кога, у них хто більше заплатить той і господар і нікої політики. Місцеві не лізуть у чужі розбірки без особистої вигоди.

-Так, я це знаю, але також мені стало відомо, що неподалік місця катастрофи є будинок старого дурня Міята, пам'ятаєте наші люди доповідали. Спочатку вони прийняли його за звичайного землероба, але тільки днями прийшла інформація, що це справжній самурай із клану Тайра-но Масакадо. Колись дуже давно, ваш дядечко навіть пропонував йому працювати на нас, але він відмовився.

-Дивно і після цього він досі живий? Недозволена розкіш як на мене…

-На жаль господиня, їхній клан раніше був дуже могутній, якби його тільки пальцем торкнулися - почалася б війна і я навіть не впевнений змогли б ми перемогти самураїв!

-Так, що ж ти жалюгідний черв'як, вважаєш, що ми слабкі і не в змозі перемогти цих зухвальців з заржавілими мечами?

-Ні шановна Йошиекі, не вважаю, пройшло багато часу і часи самураїв залишилися далеко позаду ... мабуть тільки в історії. Зараз Японією править Якудза, а ми є одним з самих могутніх кланів її армії.

-Так що там, щодо дівки? Не нуди, я втрачаю терпіння!

-Думаю це він її сховав, більше нікому, та й дивне зникнення наших людей мене дуже і дуже турбує. Впевнений це його гострий меч постарався, а трупів ми вже ніколи не знайдемо. Та й ще - та пара свідків на дорозі, що ми зарубали... були його дітьми!

-Зібрати всіх і шукати де б він не сховався, будь-які гроші за інформацію! Починаю шкодувати, що стратила тих, хто міг його впізнати, нічого іншим буде наука! Обманювати клан Даїчі Кейташі смертельно небезпечно…

- Я зуміла з'ясувати, де знаходиться резиденція цього мерзотника та його племінниці, чуєш Міята, добрі люди допомогли, сьогодні вночі висуваємось. Вона мешкає на околиці міста... там приватний будинок із парком, на березі штучного озера. Можна сказати, роздолля для мене. Даже не знаю, що б я робила в межах міста, перед десятком поліцейських і сотнею камер.

-Добре Кікуті, відпочивай поки що, я трохи помедитую, а потім розповім Канеко про чорні сторінки нашого самурайского суспільства…

-Слухай доню і запам'ятовуй! Я дуже любив історію і буквально зачитувався всіма книгами, які знаходив у міських бібліотеках. На долю нашої Країни сонця, що сходить, випало чимало потрясінь: в 1867 році впала влада сьогунату, почалася реставрація Мейдзі, в результаті якої привілеї самураїв були знищені.

Японія вступила на шлях бурхливого військово-економічного розвитку та зовнішньої європеїзації, подібно до тієї, що випробувала Росія в першій чверті XVIII століття. До речі мені чомусь здається, що ти саме звідти будеш, надто вже зовнішність схожа. Слухай далі, здавалося б, самураїв чекала доля вашого дворянства після «петровських реформ». Адже саме тоді з'явилися дві Росії: маленький і затишний світ панських садиб, у якому французькою говорили краще, ніж російською, і вороже йому неосяжне селянське царство.

Проте історична доля Японії склалася інакше. Позбавлені станових привілеїв, які значною мірою пережили злидні і приниження, самураї які вистояли привнесли у військово-технічну міць країни свій дух. Справа в тому, що в нашому суспільству виявилися близькими їх світоглядні настанови, засновані на спільній для всього населення релігійній традиції. Зауважимо, що крах імперій (трьох християнських – Російської, Австро-Угорської, Німецької та однієї мусульманської – Османської) в результаті Першої світової війни стала наслідком у тому числі релігійного індиферентизму та небажання вмирати за колишні ідеали. Друга світова війна теж внесла свої корективи, але віра в імператора залишалася непохитною, незважаючи на те, що американці змусили Хірохіто публічно виступити зі спростуванням його божественного походження. Яскравим проявом самурайського духу стали «камікадзе», (смертники) серед яких не всі були нащадками стану воїнів. На жаль, у наші дні клани самураїв стали значно слабшими, а клани мафії Якудза сильнішими…

Розділ 9

Темної ночі три невиразні тіні прослизнули між декоративними деревами парку, мов привиди. Численна охорона, озброєна короткоствольними автоматами, безтурботно бродила голосно перемовляючись, особливо не оглядаючись на всі боки. Ну хто міг у тверезому розумі, посягнути на родичку одного з найвпливовіших представників клану Якудзи? Хіба тільки самогубець якийсь. Свист стріл і метальних дротиків майже не було чути, як і хрипке булькання пробитих гортанів охоронців.

Десяток трупів було розкидано по всьому двору, неначе ганчір’яні зламані ляльки, але коли нічні гості проникли в будинок, то там зіткнулися зі справжніми професіоналами поселення Кога – ніндзями, яких найняв для охорони особисто Даїчі Кейташі – голова клану. Почалася справжня м'ясорубка.

Використовуючи все своє вміння, Кікуті увірвалася в сплетіння чорних шат воїнів, немов смерч. Саї (гострий тризуб), в її руках замиготів немов віяло і кожен випад практично досягав мети - або вражав ворога, або відбивав його випади. Міято надійно прикривав тили своїм мечем, відсікаючи невдачливі голови, або кінцівки. Канеко зуміла непомітно проникнути на пульт охорони і знищити як відеоспостереження, так і виведену сигналізацію на пульт поліції. Коли все ж таки від шуму боротьби зчинилася загальна тривога, сімейній парі нападників довелося відступити знову на подвір'я до штучного озера, де у світлі ліхтарів, безтурботно плавали декоративні риби.

Три десятки охоронців практично взяли їх у кільце, у більшості були в руках затиснуті катани (мечі), камі (серпи) або нагінати (алебарди).

Спартана завмерла на даху будівлі охорони, не наважуючись втрутитися. Її головним завданням було вбити Йошиеки, вину всіх нещасть, але й прагнення допомогти людям, які врятували її від смерті, теж було занадто велике. Роздуми перервав гучний бойовий клич і сюрікен (металева зірка) встромлений у її плече.

-Так і знала, ти сама з'явилася за своєю смертю ... твій погляд я ніколи не забуду Кінгжао, як і ганьбу, яку ти мені принесла! Я вбиватиму тебе повільно, насолоджуючись твоєю агонією! Також як я насолоджувалась, вбиваючи дітей цього старого Міята… він надто погано їх підготував. Подивимося на що ти здатна, - злісною змією зашепотіла дівчина-японка і накинулася на суперницю з мечем.

У цей самий момент, старий самурай бився немов останній раз, він прийшов не тільки за помстою – хоробрий воїн прийшов захистити честь свого клану.

Назустріч йому вискочив величезного зросту суперник з гострим мечем, це був помічник Кумагаї, він злісно глянув на старого і мовив:

-Сам, з'явився ... хм ... не дивно! Моїх людей на чолі з Каматом, теж ти вбив?

- Так я… підлий мерзотник і вб'ю кожного хто посягнув на мою родину та честь самурая!

-Навіть не сумніваюся, тільки ти знаєш старий… у мене в охороні не всі дотримуються стародавніх традицій. Прямо з горища на тебе дивиться досвідчений стрілець, варто мені лише змахнути рукою і тобі, твоїй дружині та дівці, прийде кін...

Договорити він не встиг, бо меч самурая пробив йому горло наскрізь. Потім перекинувшись убік, він штовхнув свою дружину у воду озера і встиг лише крикнути:

-Улюблена, збережи доньку Кане ...

Точний постріл снайпера, потрапив йому прямо в серце, чоловік упав навколішки міцно тримаючи меч і помер з гордою усмішкою на обличчі. Що може бути почеснішим для самурая, ніж смерть у бою зі зброєю в руках?

Кікуті, пропливла під водою всю відстань від краю до краю і виринула на тому місці, де її ніхто не чекав, її очі горіли небаченною люттю. Здавалося в її тіло вселився злий демон - збирач людських душ. До речі він їх став швидко збирати. Стрілка-снайпера жінка вбила першим, вистріливши з фукібарі (духова трубка) прямо йому у око. Решту вона почала шматувати всім, що в не було - кієкетсу-шозі (мотузка з прив'язаним на кінці ножем) злітав раз-по-раз, пробиваючи голову або вражаючи живіт ворога. Тонто (короткий меч), ашико і шуко (металеві пазурі на руках і ногах) вона використовувала в ближньому бою, пробиваючи легені, вириваючи кадики, пошкоджуючи очі.

Битва двох споконвічних суперниць була в самому розпалі, вміння володіти мечем у них було приблизно однаковим, а якщо зважити на те, що Вікторія була поранена в плече, то це її робило більш уразливою.

-Тварюко... дивлюся старий Міято тебе добре натаскав, але нічого ... самітника-дідугана мої воїни прикінчать так само болісно, як і твого наставника Боджинга! Вмиєшся кривавими сльозами, сука... ненавиджу! - кричала племінниця Якудзи, завдаючи остервеніло ударів з усіх боків. Розуміючи що втрачаючи кров вона втрачає сили, Канеко зробила хибний випад, відкриваючи свою шию і коли гостра сталь уже торкнулася її шкіри, спритно вивернулась і завдала удару «ненависті» - кулаком у ділянку серця. Він був настільки сильний, що проломив грудну клітку, а кістки пробили таке черство серце...

Спадкоємиця клану Ямада Юдзі та мешканка селища ніндзя Іга, зупинилася вбивати лише тоді, коли вже більше в живих нікого не було. Тіло войовнички теж було все в кривавих ранах, а в очах застигли сльози. Дружина нахилилася біля свого мертвого чоловіка і заридала на весь голос. У цьому житті їй мабуть довелося плакати лише двічі - після смерті дітей і зараз.

Дві втомленні жінки сиділи поряд, біля загиблого самурая, обнявшись, молода європейка та літня японка. Вони були абсолютно різними і водночас однаковими, їх пов'язували загальний біль та втрата частини душі.

- Канеко… доню, ти молодець, я бачила ваш бій здалеку. Йошиеки була гідною суперницею, тільки я не зрозуміла, що вона там кричала про Боджінга, чи не чоловік це Руолан, рідної сестри Міята?

-Так, наставниця, під час бою до мене повністю повернулася пам'ять, мене насправді звати Вікторія, хоча вчитель називав мене на свій манер – Кінгжао. Та ще я помстилася не лише за загибель свого названого батька, а й ваших дітей. Йошиеки не тільки найняла вбивць, вона їх особисто…

- Дівчинко моя, ми виграли тільки бій, але не війну. Даїчі Кейташі ніколи не простить нам смерть своєї єдиної племінниці, як і вся Якудза, - перебила її жінка, змахнувши сльозу і продовживши:

- Закони карми непохитні! Наші долі переплетені, не знаю чому і не хочу знати. Нині треба поховати мого чоловіка, твого другого батька.

Лише через годину, двом тендітним жінкам вдалося непомітно винести тіло близької їм людини до себе додому і провести обряд поховання.

Міято лежав повністю оголеним на дерев'яному ліжку, його губи Кікуті змочила водою, а на груди поклала ритуальний ніж (для вигнання злих духів). Канеко запалила ароматизовану свічку і поставила її на столик, оздоблений квітами. Потім закрила білим папером синтоїстський вівтар, для захисту від злих духів, (80% японців сповідують буддизм і синтоїзм одночасно), з сльозами, що потекли по щоках, жінки омили старого чоловіка і нанесли похоронний макіяж. Одягнули в його новий костюм і поклали у викопану заздалегідь яму. Саме туди ж дружина засунула старий закоптилий, але такий улюблений чайник і шість мідних монеток - плата через річку мертвих Сандзу.

-А меч матінко, як же похованння без його стародавнього меча? - запитала дівчина.

-За стародавньою традицією самураїв - зброя не іржавіє в землі, а перемагає ворога і передається у спадок дітям, ти наша дочка і тому він по праву твій Канеко. Зараз трохи помовчи… прошу тебе, - тихо мовила жінка, крадькома витираючи сльозу.

За відсутності священика, читання сутри (молитви) здійснювала Кікуті, а дочка тримала в руках чотки-дзюдзу і щось шепотіла рідною мовою. Обидві жінки були одягнені в чорні кімоно і здавалися ангелами смерті, що спустилися з неба за душею небіжчика. Жінки тричі закурили церемоніальні пахощі, накрили тіло простирадлом і почали засипати його землею.

Увійшовши до будинку, вони сіли біля вівтаря, присвяченого померлим предкам і стара жінка тихо сказала:

-Ти знаєш дочко, його дух тепер з нами ... він наш вічний покровитель. Наступні поминки будуть на сьомий день (сімка співзвучна зі смертю). Ми приготуємо його улюблені страви, згадуватимемо його добрі справи, ти знаєш для нас, японців, померлий залишає назавжди будинок, лише коли поховані його онуки. Після цього він приєднується до духів, що опікуються нашим родом, а поки ми будемо розділяти з померлим усі свої радості та негаразди, тут...

Розділ 10

Цієї ночі Вікторії снився сон з її юності… уривки її улюбленої кіношної комедії «Кавказька бранка», тільки в ролі викраденої нареченої була саме вона. Так само її насильно заштовхали в мішок нестаріючі бандити - Боягуз, Бувалий і Балбес, а у вухах чулися пісні: - «десь на білому світі…» і «якби я був султан», а потім кунаки, поспілкувавшись із товаришем Сааховим: - Бамбарбія! Кергуду!», стали торгуватися за наречену, - «спортсменку, комсомолку, нарешті, просто красуню». Якщо наречений готовий її викупити, то не менше ніж за: - «двадцять п'ять баранів, холодильник фінський новий та путівку до Сибіру», причому вже прокидаючись, дівчині ще згадалися слова кавказького тосту: -

«Маю бажання купити будинок, але не маю змоги, маю можливість купити козу, але не маю бажання. Тож вип'ємо за те, щоб наші бажання збігалися з нашими можливостями!».

Навіщо б це, таке собі марення вона так і не зрозуміла…

-Знаєш Канеко, я нарешті зрозуміла що потрібно робити. Нам точно не впоратися з усіма вбивцями, яких до нас будуть надсилати знову і знову! Буде найкраще сховатися в селі мого батька... шкода, що він уже помер.

- Кікуті, матусю… ти думаєш нам там допоможуть і селяни не злякаються воїнів Якудзи?

-Не зважай на такі дурниці доню. По-перше, я єдина спадкоємиця клану Ямада Юдзі і по-друге мешканка селища Іга, а вони не прості землероби, а справжні ніндзя. Правда проти нас знову можуть найняти наших одвічних ворогів із селища Кога, та нічого впораємося, не вперше. До речі, ти їх уже бачила в бою, там в оточенні воїнів маєтку Йошиеки.

Дійти до околиці села Іга двом жінкам вдалося практично без пригод, хіба що їх обох страшенно налякав плямистий олень, що височив прямо на вузьку стежку. Як виявилося його переслідувала невелика зграя сірих вовків, але побачивши у всеозброєнні незнайомих людей, вони вирішили їх обігнути по широкій дузі.

Як виявилося пізніше, дістатися до самого поселення ніндзей було вельми непросто. Спочатку, вони двічі мало не потрапляли в «вовчі ями» з гострими кілками на дні, ще тричі досвідчена наставниця виявляла інші хитромудрі пастки. В одну з них примудрилася-таки провалитися Віка - глибока яма, але на щастя без колів, зате з отруйними павуками, гірськими п'явками, сколопендрами та мухоловками. Для будь-якої жінки це природний жах, а якщо врахувати, що їх ще занадто багато… Брррр!

-Будь уважнішою Кікуті, тобі ще пощастило, у попередній пастці були отруйні змії, - шепнула наставниця і різко стрибнула убік, там, де вона щойно стояла, встромилося відразу три стріли.

-Не стріляйте, я дочка Ямада Юдзі! Мир вам мешканці селища Іга! - крикнула вона, сховавшись за деревом, а Спартана зовсім завмерла в ямі заплющивши очі і морщачись від огиди, через комах, що повзали по її тілу.

-Тобі теж Кікуті мир та злагода! Бачу старий майстер «ніндзюцу» недаремно витратив на тебе час. Реакція відмінна, майже всі пастки пройшла, а що за дівчисько там у ямі сидить, чи не дочка Кояма, а син твій Ісіхара, теж десь ховається, стара ти пройдисвідка? - пролунав хрипкий голос літнього чоловіка.

-Ні, Ігарасі (五十嵐 - 50 штормів), я впізнала тебе по голосу, мої діти мертві, мій чоловік Міята мертвий, а їхні безжальні вбивці крадуться за нами по п'ятах.

- Пробач сестро… не знав… сюди рідко доходять новини, молодь майже вся, як і ти подалася у велике місто, залишилися люди похилого віку та бабусі, ще внучата на шиї сидять, от якраз їх і навчав сьогодні. Іди краєм стежки, нікуди не повертаючи, далі міст там тебе зустрінуть.

Відпльовуючи від гидливості та ругаючись Віка вибралася з ями і судорожно стала струшувати все, що на неї наповзло. Особливо бридко виглядали в її волоссі різнокольорові - «денки мусі» (гусениці), а на руках п'явки, що вже насмокталися крові.

Єдиний навісний міст через глибоку прірву, повністю контролювався десятком лучників, що сховалися за товстим бруствером з колод і каміння відразу з двох боків. Крім того в неглибокій ямі, прямо посередині проходу горів вогонь, їм довелося його перестрибнути, щоб пройти далі.

-Цей міст і ці укріплення починав будувати ще мій батько, а багаття для страховки. Варто в нього більше кинути хмизу і він відразу перекинеться на дерев'яний прохід і ворог згорить живцем, ще до того, як впаде на каміння внизу, - з сумом у голосі промовила жінка і перша зробила крок на переправу, що захитався під їхньою вагою. Пропустили їх на другому березі безперешкодно, напевно у них був якийсь таємний знак для пропуску, вже перед самим селом дівчина запитала:

-Наставниця, а навіщо вам два укріплення з різних боків? Чимало воїнів потрібно, щоб його утримати, чи не простіше з одного боку оборонятися?

-Колись дуже давно, у період міжусобних воєн, наші селяни дуже довго шукали надійного притулку, від усіх ворогів, а коли знайшли то збудували цю переправу. Ось коли вони почали переходити на інший бік, то їх дуже багато загинуло, не встигнувши сховатися від стріл лучників переслідувачів. Саме тому за традицією – перший рубіж відсікає нападників. Придивись уважніше там за бруствером, навіть балісти з катапультами є, а охорону переважно здійснюють дорослі діти, це дуже почесно – охороняти вхід до села.

- Дивно Кікуті, я не помітила жодного охоронця по дорозі, адже ви постійно у стані військових дій.

- Те що ти їх не помітила, лише говорить про твою неуважність і вміння наших воїнів добре маскуватися, Асано ( 浅野/淺野 дрібний + поле; рівнина), виходь старий ти пеньок. Запах твоїх немитих ніг я досі пам'ятаю чітко! - звернулася вона до каменя біля дороги і він відразу перетворився на товстого низького чоловіка, з сивою бородою та залисинами по всій голові, скинувши з голови химерний сірий плащ.

-Так-так, дякую Кікуті що пізнала, але запамятай що твій гострий язик хтось обов'язково відріже, думаю це буду саме я, - викрикнув він і накинувся на жінок з двома «камами» в руках (серп, з рукояттю). Це було дивовижно, його гостра зброя замиготіла так швидко наче чоловіка і не було, лише сполохи сталі перед очима. Обидві жінки вміло ухилялися від його ударів, та навіть не маючи нагоди атакувати.

-Все, вистачить Асано! Беру свої слова назад - ти не старий і не пень! Та ноги у тебе орхідеями пахнуть! - благала наставниця, ледве переводячи дух.

Майстер серпів відразу завмер і посміхаючись мовив:

-От так би відразу ... подумати тільки я ще до неї свататися колись думав! Ух… якби ти не втекла з поселення, то слухалась би мене без заперчень. До речі, де твій чоловік-самурай, удома залишився? Чого хмуришся? Іржавий серп мені у дупу, скажи що нарешті трапилось?

- Все потім, перестань мене мучити запитаннями… колишній наречений. Відведи до правителя селища, там все і дізнаєшся, важко мені щоразу історію свою переповідати…

До пізньої ночі колишня одноплемінниця розповідала про все, що з нею трапилося останнім часом, довготелесому чоловікові голові Куботе (久保田 довгий + підтримувати + рисове поле) та двом старійшинам поселення. Вони слухали мовчки, поки один із них найстаріший, шепелячи беззубим ротом промовив:

- Шановні односельці, якщо ми приймемо дочку Ямада Юдзі назад під свій захист - приречемо все поселення на війну з Якудзою. Ці собачі діти не шанують традиції наших предків і замість мечів у них автомати! Нас так мало… уб'ють усіх без розбору і селищу Іга кінець!

-Ти, напевно забув Наканісі (вв.-захід + середина), що для нас усіх зробили її предки, а Ямада особисто зміцнив наше селище і навчав усім премудростям «ніндзюцу» до останнього свого дихання. Вн загинув достойно захищаючи наше село! - заперечив не менш поважний Одзакі (尾崎 - хвіст + мис).

- Та я теж схиляюся до думки, що ми не можемо вигнати нашу одноплемінницю, навіть після того, як вона сама втекла звідси. Пам'ять наших предків та їхня честь вимагають не лише захистити цю жінку, а й покарати винних у загибелі її рідних. Тому я підтримаю шановного Одзакі. Ба більше того, якщо наші сусіди із селища Кога дізнаються, що ми не в змозі захистити своїх близьких, отже і самих себе, а тому слабкі! Нас що, можна прирізати наче тупих баранів? - гнівно промовив глава Кубота, кивком даючи зрозуміти жінкам, що їхня доля вирішена наперед і за їхніми плечима відразу ж виросла непробивна стіна захисту всього клану ніндзей, поселення Іга…

Розділ 11

На ранок були створено мобільні загони самооборони - десять команд по десять осіб. Фактично армія безстрашних бійців чи нічних убивць. Кордон периметра охороняли старші діти на чолі зі своїми наставниками, були також вислані розвідники в усіх напрямках - для визначення місця нападу. Те що на них нападуть уже ніхто в селищі не сумнівався, односельці дуже близько прийняли біль втрати своєї одноплемінниці і всіляко намагалися допомогти.

Жінки масово шили захисний одяг та готували стріли для луків. Багато з них були не просто домогосподарками, а й умілими бійцями. Хоча справді багато молоді шукало кращого життя поза селом, той хто залишався коштував двох, а то й трьох бійців супротивника.

Вікторія з великим подивом спостерігала за тренуваннями молоді, яка займалася завжди і скрізь - вмінню стріляти, боротися на мечах, ховатися та готувати різні зілля. На їх везіння це село було справді створене для війни. Хоча селюки дотримувалася стародавніх традицій – «мистецтво війни», та кілька великокаліберних кулеметів на найвищих деревах вона таки помітила. Вказавши на них своєї наставниці так названої матері, кивком голови, вона запитала:

-Дивно спостерігати подібне, як воно в'яжеться з вашими підвалинами та старовиною?

-Дуже просто донька, адже ми не самураї з їх кодексом честі, б'ємося всім чим зручно. Якби ми могли збивати вертольоти балістами, то думаю цієї зброї ти б не побачила тут. І до речі, ця трофейна зброя із запасів військових, адже у вас слов'ян, здається кажуть: «Хочеш жити – умій крутитися»?

-Мені більше подобається інший вислів: - «Хочеш жити у мирному світі - готуйся до війни!»

- Кікуті, матусю невже на нас можуть напасти з повітря?

-Так Канеко, таке вже було... багато років тому… ми тоді сильно «пощипали» наших сусідів з поселення Кога, а вони практично були на побігеньках у Якудза, ось саме тоді і загинув мій батько, - сумно мовила жінка і в її очах застигло стільки кохання та шанування, що Віка навіть рота відкрила від подиву.

Незабаром прийшли неприємні новини - ворог все ж таки зважився напасти на їхнє поселення і ворогів було дуже багато.

- На нас їде ціла колона на броньованих автомобілях: близько двадцяти, в кожній по вісім – десять найманців. Даже смішно… думаю якби їм вдалося домовитися з військовими, то йшли б на бронетранспортерах та танках! – доповідав молодий, симпатичний командир розвідників Окумура (奥村 глибокий (прихований) + село) правителю села, старійшини та жінки сиділи поряд, затамувавши подих.

-Ну, що все не так і погано як я думав- мафія вирішила діяти нишком, не привертаючи зайвої уваги до влади. Це добре, та й військовим повірте теж жити хочеться. Пам'ятаєте склади що пограбували нещодавно? Думаю, вони вже зрозуміли хто ми такі! На цьому всі хороші новини закінчуються, швидше за все у всіх ворогів Якудза буде вогнестрільна зброя. Чи не так розвідник? - промовив Кубота дивлячись на юнака, який утупився в Канеко закоханими очима.

-Саме так правитель... мої бійці ще бачили близько півсотні воїнів-ніндзя з клану Кога і дві вантажівки самураїв з мечами. Вони їдуть позаду всіх на вантажівках! Припускаю, що з такою швидкістю нападники будуть на краю лісу ближче до ночі.

-Невже, вони зуміли підкупити когось із обраних?

-Скоріш за все не підкупити, а обдурити або мати на них якийсь компромат, - перебила його Кікуті, але побачивши гнівний погляд, лише винувато посміхнулася.

-Добре шановне панство, всім діяти за нашим затвердженим планом. Припускаю їх там всього не більше трьох сотень, думаю впораємося! Ми ще покажемо, чого стоїмо і чого варте наше вміння вбивати.

Як і припускав Окумура, автомобілі під'їхали до лісу десь за північ. Далі проїхати не було можливості і всі бійці висипали з машин немов чортики з табакерки. Кожен найманець знав, що треба робити. За їхніми злагодженими діями було видно, що це були справжні профі які швидше за все мали досвід бойових дій. На подив, деякі навіть опинилися зі слов'янськими особинами обличчя. Майже на кожному був бронежилет, обвішаний гранатами, шолом та окуляри з нічним баченням, у руках короткоствольний автомат чи пістолет-кулемет. Загарбники знали куди йшли і відповідно добре готувалися, не врахували лише одного, що ця територія належала кланам місцевого поселення, а отже кожен із селян, знав тут кожен кущ та дерево.

-Заглибившись на пару кілометрів у глибину лісу, почали спрацьовувати пастки - з десяток бійців попровалювалися в ями, якщо не з кілками на дні, то з отруйними гадами. Приблизно стільки ж постраждало від розтяжок, які закінчувалися або гострими шипами з кущів, або важкими каменями з дерев. Почалася загальна метушня і безладна стрілянина на всі боки, що привело до важких ран кілька своїх побратимів, поки найголовніший з них Сакаї ( 酒井 - алкоголь + колодязь) не наказав по рації:

-Припинити стрілянину ідіоти, ви повбиваєте один одного! Просто дивіться на всі боки уважно довбні, після такого феєрверку вони точно нас чекають і не з квітами в руках. Телепні!

-Договорити він не встиг, тому що з усіх боків на їх численний загін посипалася злива стріл. Так, половина не зуміла пробити броню або товсте скло шолома, але друга, дуже вдало застрягла в руках і ногах ворога, роблячи його абсолютно безпорадним у поступі на далі. Тоді в хід уже пішли ручні гранати.

- Вони зверху дурні! Стріляти по деревах... гранати їх не зачеплять! - знову закричав благим матом командир найманців і отримав у незахищене плече сюрікен. На щастя для нього, металева пластина не була оброблена отрутою, але змусила його сховатися за своїми бійцями подалі.

Стрілянина тривала не менше півгодини, були постраждалі з обох сторін, але із суттєвою різницею на користь ніндзей. Під шквалом куль і в захисному диму від порохових зарядів їм довелося відступити до мосту, тягнучи на собі поранених. Саме там біля першого укріплення, на них і напали войовничі сусіди Кога. Навчаючись приблизно за одними методиками, вони практично не поступалися один одному вмінням володіння холодною зброєю і поки найманці з першої групи «зализували» свої рани і перезаряджали свою зброю. Два поселення як і сотні років тому, доводили свою криваву перевагу один перед одним.

Виблискували катани (мечі), миготіли списи та «нагінати» (алебарди), зі свистом розтинали повітря «ками» (серпи) та «саї» (тризубці). Використовуючи знаряддя вбивства своїх предків, воїни люто вражали їхніх спадкоємців. Ці бійці були гідними учнями своїх наставників. З майже сотні вбивць з кожного боку було ліквідовано не більше десятка, решта закривавлених, хто в свою кров, хто в чужу, застиг один перед одним в останньому ривку, немов на картинці, переводячи дух.

-Нам нема чого ділити брати, ми раніше були добрими сусідами, давайте припинимо цю марну різанину! Це кажу вам я Кікуті дочка Ямада Юдзі! Люди послухайте, не втрачайте останній шанс вижити! У мене Якудза з вашою допомогою вбили дітей та чоловіка, прошу вас зупиніться! - голосно закричала жінка позаду всіх, вона була без зброї, але в очах горіло полум'я люті.

-Бережись! - крикнув її старий друг дитинства Асано, що виник буквально з-нізвідки і закрив своїми грудьми від десятка метальних стрілок і сюрикенів.

-Ненавиджу! Усіх вас уб'ю! - закричала жінка і ніби «фурія» метнулася в бік підступного ворога. Бій знову спалахнув немов сухий хмиз у вогнищі. Крики поранених і схлипи вбитих, все як завжди. Віка знаходилася поряд з наставницею і дуже успішно прикривала її тил, через бруствер полетіли гарпуни баліст і купа каміння з катапульт. Дівчина навіть заплющила очі від стану «дежавю». Ніби все це з нею вже було, але тільки в іншій реальності. Ворожі ніндзя втрачаючи людей стали відступати, але на зміну їм прийшло підкріплення – найманці з автоматами, що перегрупувалися і самураї з мечами. На превеликий жаль їм довелося терміново відступити, підпаливши міст.

У цій битві дуже героїчно повівся ще один боєць, командир розвідників - Окумура, воїн йшов останнім, вже по обійманому полум'ям мосту і буквально на руках виніс Вікторію, яку помітив лежачої на землі, з кульовими пораненнями в стегні та плечі. Дісталося також і Кікуті - гострий самураєвий меч сильно розсік їй спину, тільки самовладання і витримка допомогли їй самій переповзти переправу та тільки тоді втратити свідомість.

Втрати були великими, але не смертельними – дванадцять убитих та двадцять дві людини виявилося пораненими. Це разом із жінками та дітьми, втрати ворога, судячи з прогнозів, були в п'ятеро вищими, але бандити знову підтягували резерви, оточуючи всі підходи, а значить головний бій був ще попереду.

Крім усього іншого, японська мафія провела розвідку території, пролітаючи на великій відстані від кулеметних пострілів, на гелікоптері і виходило, що небезпека могла прийти з будь-якого боку і будь-який час…

Розділ 12

- Мерзотники! Ви витратили купу моїх нервів, моїх грошей! З півсотні моїх людей… моє терпіння! Ну, а головне вся моя повага зійшла у землю, так і не зумівши знищити цих втікачок! Який сором, що майже програли напівграмотним селянам із села Іга і не помститилися за смерть моєї племінниці! - голосно кричав на командира найманців Сакаї, голова клану Даїчі Кейташі, потім трохи заспокоївшись, подивився на перебинтоване плече чоловіка і запитав:

- Ви впевнені, що вони нікуди звідти не розбігуться як таргани, нам давно треба було знищити це «гніздо» отруйних шершнів.

- Так, впевнений, шановний Кейташі, вони в кам'яному мішку, подітися їм просто нікуди. Крім того, як я вже казав, там загинули не лише ваші бійці, а й мої! Повірте, багато хто пройшов «гарячі» точки по всій нашій земній кульці, але воювати з ніндзями, це було для всіх бійців вперше. Вони знають місцевість, нестандартно мислять і застосовують такі давні знаряддя вбивств, що просто на голову не налаз…

-Досить порожніх балачок бовдуре! Я втомився від цього всього, ми маємо чергову зміну влади в уряді! Потрібно встигнути «засунути» туди своїх людей та поспритніше. Та де їх тільки взяти в такий короткий час? Вас проводять за двері, чекаю тільки гарні новини чи… - промовивши це, голова клану подивився на командира найманців так, що той одразу зрозумів, що краще одразу застрелитися не виконавши наказ, чи вмирати доведеться болісно і довго…

Від поранень обидві жінки одужували на диво швидко, чи організм був сильний в обох, чи лікування місцевих цілителів сприяло, але вже через тиждень, вони стали на ноги і почали тренуватися. Від Вікторії ні на крок не відступав командир розвідників, постійно намагаючись їй догодити. Починаючи від навчання володіння бойовим жердиною і закінчуючи всілякими подарунками, від квітів до солодощів.

На останньому побаченні, смаглявий чоловік подарував їй гарну гірську орхідею і якийсь скруток, зі словами:

- Ось візьми від мене, на згадку… це срібна спиця з орнаментом орхідеї по всій довжині. Можна і волосся закріпити, а можна і сонну артерію проткнути при нагоді, у нас цей аксесуар дарують замість обручки коханим жінкам…

-Дивися дочко, Окумура від тебе не відчепиться, бачу по очах-закохався по «саме не можу», скоро свататися почне. Жаль що все так не вчасно, ну та гаразд, букетно-цукерковий період все одно повинен пройти. Користуйся мила, хто знає, що нас завтра чекає чи навіть сьогодні, - тихо сказала наставниця, погладив дівчину по волоссю, потім ніби щось згадала, її очі заблищали і вона пішла до хати.

Парочка сиділа біля струмка, далеко від чужих очей. Чоловік встав та легко продемонстрував віртуозне володіння мечем. Вікторія все точно за ним повторювала, потім стомлено опустившись на камінь, вона з сумом запитала:

-Окумуро, Скажи мені правду, ми тут все загинемо, виходу немає?

-Чоловік сів поруч притиснув дівчину до себе і дивлячись прямо в очі мовив:

- Не бійся зеленоока, сьогодні ми точно не помремо! Та й що таке смерть - лише перехід душі до іншого стану?! Минуло кілька сотень років, воєн та всіляких катаклізмів, а наше поселення досі живе і вшановує традиції наших предків. Ми народжуємось воїнами і ними вмираємо, по суті, звичайні селяни, але з великим досвідом військового мистецтва. Нехай змінюється озброєння, влада, блага. Це неважливо, ми завжди будемо шанувати своїх старших і палко любити дружин з дітьми. Померти не за гроші, а за своїх рідних, що може бути почесним і нас таких багато?!

- Але проти нас Якудза, зі своїми арміями нескінченних бійців і нікуди тікати з оточення!

- Повір кохана, рано чи пізно вони почнуть закінчуватися. Потрібно знищувати не щупальця, яких багато, а зрубати голову цьому «спруту» і в цьому напрямку, ми теж працюємо, - почав шепотіти на вухо дівчини розвідник і обдавши гарячим подихом її шию, вп'явся в губи пристрасним поцілунком.

Їхні тіла перепліталися немов лісові ліани… губи ковзали по чутливій шкірі, а пальці рук торкалися всіх потаємних місць. Увійшовши один в одного, вони ставали єдиним цілим у цій дивовижній боротьбі протилежностей – чоловік доповнював жінку, як день доповнює ніч, а вогонь у печі доповнював воду.

Заснувши від любовних втіх прямо між велетенськими каменями, вони обидва прокинулися практично одночасно вночі від якогось галасу.

Розплющивши очі і швидко одягнувшись, коханці з жахом спостерігали приземлення десятків дельтапланів з тілами озброєних солдатів, що висіли під ними - це знову були найманці і вони десантувалися у них у тилу.

-Тихесенько вибирайся до нашого першого «секрету», нехай старший піднімає людей, з цього боку ми їх не чекали, швидше за все там будуть новачки і вони не втримають прорив, - зашепотів командир розвідників, але Віка лише закрила його губи поцілунком, зашепотів:

-Ні любий, втекти вже не вийде, а якщо і судилося померти, то краще поряд з коханою людиною, думаю якщо ми зараз гарненько зашумимо, то наші точно почують.

Шум, справді був гучний - парочка не придумала нічого кращого, як піднятися на вершину пагорба і зіштовхнути звідти величезний валун. Він звичайно нікого особливо і не зачепив із нападників, але грюкнув об каміння гірського струмка немов граната, ще й розкидала уламки каміння, поранивши декого з нападників. Далі пішло вміння «ніндзюцу». Окумура ніби тінь розчинився в ранковому тумані й одразу звідти почали чутися свист меча і хрускіт перебитих гортаней.

Розуміючи що ще не зовсім одужала, дівчина не лізла на рожон, але бажання допомогти коханому було таке велике, що вона наче ящірка поповзла в тому ж напрямку. По дорозі вона помітила сіру тінь у капюшоні, що цілилася в когось із гвинтівки з глушником. Не думаючи ні хвилини войовниця пригнула на ворога з мечем на перевагу, але на жаль, зовсім забувши про бронежилет ворога і свої рани.

Меч від сильного удару зламався, лише відштовхнувши чоловіка на спину, а вона від болю на кілька секунд навіть знепритомніла. Як виявилося незабаром, ще парочка найманих убивць були поруч і встигли заломити їй руки, бажаючи взяти «язика», ось тут вона й згадала про подарунок нареченого. Крутавши різко головою назад, войовниця сильним ударом потилиці зламала носа нападникові, а коли він від болю випустив її руку, схопилася за гостру спицю у волоссі і всадила нею в різні боки тричі. Всі троє шпигунів отримали смертельні удари в область шиї, очей і навіть проткнутого наскрізь вуха.

Далі Спартана вже почула голосні автоматні черги і вибухи гранат. Зрозумівши, що їхній таємний десант виявлений, бандити стали відступати назад не шкодуючи боєприпасів. Потім дівчина почула войовничі крики мешканців села і тріскотню великокаліберного кулемета. Не інакше стріляли в повітря по ворогах, що засіли у вертольоті прикриття. Пробитися до нього зміг лише один захисник, а з тридцяти восьми диверсантів уціліла лише половина. На жаль, у цьому бою зазнав смертельного поранення Окумура. Саме він, зістрибнувши з високого дерева, зумів убити пілотів практично голими руками і некерована машина впала на дно ущелини.

-Коханний... не вмирай прошу тебе! - болісно кусаючи губи, благала дівчина свого хлопця, тримаючи його голову у себе на колінах. Її очі були сповнені сльозами і з надією дивилися на сільського ескулапа.

-На жаль дівчино, я тут нічим допомогти не можу! Та й ніхто не зможе! - тихо сказав лікар і сумно покивавши головою, вийшов із кімнати.

- Ти знаєш кохана… кхкхх… саме ти зробила мене найщасливішою людиною на світ кхкхкх… хай і ненадовго, але я був кхкхкхк… по-справжньому щасливий з тобою! Хоча в тебе і багато різних кхкхкхкх… імен - Вікторія... Спартана... Кінгжао... Канеко... напевно, тому що невблаганна доля дуже тебе цінить кхкхкх...

Чоловік пускаючи криваві бульбашки захрипів, але з остнанніх сил посміхнувся, а його погляд засклів.

Розділ 13

Вікторії снилася люта зима у всій своїй величі - тайга з високими соснами, морози від яких холоне кров у жилах і навіть плювок на повітрі. Але чомусь вона тремтячи від холоду, стояла навпроти бурого ведмедя, в одній лише в легкій одежі і уламком списа у руці. Господар тайги став на задні лапи і загарчав так, що обрушив сніг, що лежав на колючих гілках. Спартана угледіла що у його грудях, стирчав наконечник списа і дівчина раптом зрозуміла, що це єдиний шанс перемогти та не стати обідом хижака.

Підстрибнувши в повітря вона провела потужний удар п'ятою від себе, втовкмачуючи сталь у серце звіра. Але він-таки примудрився вдарити її кігтистою лапою прямо в груди. Дівчина прокинулася мокра від поту і опинилась лежачи на підлозі хатини, з болем у ребрах.

-Що дочка сон поганий наснився? – ніжно погладивши по голові, запитала її наставниця, їхні плетені ліжка стояли поряд.

-Так матінка, моторошний ведмідь мене атакував, але начебто я його вразила наповал, ось тільки і мені дуже дісталося.

-Нічого серденько, значить сон в руку був, так здається у вас кажуть, давай снідати і збиратися в дорогу, відвідаємо твого звіра у його власному барлозі!

Ось я дивлюся я цю картину що на стіні, де самураї голови рубають неквапливим воїнам і думаю Кіноса ( 木下 дерево + під, низ). Чи вже не почати застосовувати мені цю розправу повсюдно. Нещодавно… мене командир найманців Сакаї переконував, що його бійці каменю на камені не залишать від села ніндзей і що до біса в результаті? Сам загинув та половину своїх людей втратив дурбецело! - гнівно розмахуючи руками, кричав Даїчі Кейташі, потім випив кілька чарок саке, та не закушуючи мовив:

-Ваш клан самураїв багато років з нами співпрацював, зважте - на взаємовигідних умовах і що тепер, відмовляєтеся нам допомогти вирубати це зло під самісінький корінь?

-Так шановний Даїчі, на жаль, ми не знали всієї повноти інформації і ваших непростих стосунків, скажімо так… із селищем Сага. Тепер уже знаємо ... вони захищають не тільки свою одноплемінницю, але і вдову нашого вельми шанованого Міято з клану Тайра-но Масакадо, під командуванням Фудзівара-но Сумітомо! Мого до речі предка, вони багато чого корисного зробили для Японії та самураїв зокрема. Максимум чого я можу зробити для вас шановний- підтримувати нейтралітет, але і це думаю, що не на довго, - сказавши це з помітною шляхетністю, огрядний самурай піднявся на ноги, зробив напівпоклін і пішов геть.

-Сволота! Негідники! Зрадники! Навколо одні зрадники… нічого не можуть. Хоча гроші люблять всі як один! Посилити патрулі та подвоїти охорону! Незабаром до нас гості завітають, впевнений що треба підготуватися! – закричав представник династії, своєму новому помічнику Оосаві (大沢/大澤 велике болото), у старого «закінчилися» пальці (за провину мафія зазвичай рубала пальці) і знову почав поглинати саке, але вже прямо з пляшки…

- Ми провели розвідку з квартири в центрі Токіо. Нажаль цю мерзоту не викурити, там і охорона і поліція, та й у разі потреби війська можуть підняти по тривозі. Потрібно чекати будь-якої його вилазки. Ну не буде ж він усе своє життя в будці ховатися, тим більше що є чиновником середньої руки? - говорив новопризначений начальник розвідки Хіросе (広瀬/廣瀬 широка швидка течія) правителю селища, потім посміхаючись додав:

-Схоже, у наших ворогів стали зникати люди. Найманці відійшли на узлісся і звідти просто ведуть спостереження! Окрім іншого до нас прийшов гонець від самураїв клану Кіносіта. Вони просять їх пробачити за свою участь у тій сутичці, кажуть – «не знали, що ми Кікуті боронили». Як вибачення обіцяли витягнути Даїчі Кейташі зі свого міського бункера і точно вказати куди? Крім того, шепонули, що він став сильно пити і ось - ось злетить з державної служби за корупцію.

-Дуже добре, значить будемо чекати, це ми вміємо! - промовив глава Кубота і похмуро запитав у підлеглого:

-Як там наші жінки Кікуті та Канеко, дуже журяться?

- Так зовні начебто ні… тримаются, але що там усередині в душі робиться… хто знає?

Самураї не підвели – зуміли знайти гідну причину для зустрічі одного з членів глави кланів Якудза – Даїчі Кейташі. Це був величезний занедбаний портовий склад на околиці міста. Близько сотні бійців охорони прибули заздалегідь і зайняли кругову оборону. Стільки ж найманців – ніндзей було із селища Кога – вони залишилися чекати на приїзд поважного боса на виїзді. Ось саме по дорозі й була організована засідка.

Ватажок клану їхав у броньованому Мерседесі та у супроводі цілої кавалькади таких же броньованих джипів, десь з п’ятнадцять авто. Колона в'їхала у вузький прохід якихось непрацюючих складів. Першою злетіла в повітря машина яка їхала попереду, потім буквально за хвилину остання. Низка вибухів промайнула конвоєм, піднімаючи більше тонни машин на пару метрів і завалюючи їх набік. Потім з бічних вуличок з'явилися люди в чорному з промовистими трубами на плечах і з кожної пролунав постріл, а струмінь стисненого повітря виплеснув ракету. Майже всі вони знайшли свою ціль. Ті декілька охоронців, що зуміли вибратися з димлячих машин, безжально знищувалися воїнами клану Сага.

Лише одне авто стояло недоторканим прямо посередині палаючої колони. Почорніле, озлоблене обличчя голови клану дивилося з-за тонованого скла ненависним очима на два силуети що підступали, він скреготів зубами немов звір у клітці і загарчав:

-Все скінчено! Переграли ви мене… шалені хвойди! Все через цю слов'янську дівку! Чому? Не зрозумію ніяк! Оосаве сиди тут у машині, може вони тебе й не чіпатимуть! Донеси голові кланів Хігуті (樋口 — жолоб; стік + рот, вхід), хто саме стоїть за моєю смертю та зрадою клану? Пам'ятай про пальці свого попередника, він це так без уваги не залишить!

Вийшовши з авто, чоловік витягнув свій меч і одразу ж кинувся на своїх супротивників, можливо він теж був колись із династії самураїв або проходив навчання в їхній школі, тому що бився він цілком непогано. Тіснячи двох нападників до стіни, бандит незабаром почав задихатися від втоми і припустився помилки, що коштувала йому життя. Відразу два клинки встромилися йому в груди, пробиваючи її наскрізь. Впавши на спину, мафіозі побачив силуети, що схилялися над ним. Нападники зняли свої каптури і чоловік почав сміятися, викидаючи поштовхами з горла кров, потім різко смикнувся і завмер нзавжди.

-Ну ось і все Канеко, дівчинко моя... твій нічний жах тепер закінчився! Ти вільна вибирати – залишаєшся з нами і продовжуєш допомагати рубати «щупальця» японській мафії або повертаєшся до себе додому… на Батьківщину!

Дівчина подивилася на вбитого ворога, потім кудись у далечінь і тихо сказала:

-Дякую наставнице за все що ти зробила для мене, але зараз я дійсно на роздоріжжі. Одна частина душі постійно кличе мене до себе, та до улюбленої країни, а друга що живе всередині вимагає негайно залишитися в Країні сонця, що сходить. Адже я вагітна і думаю, що напевно це буде хлопчик! Назову його обовязково на честь батька - Окумура (奥村 глибокий (прихований) + село) думаю, що лише час покаже найправильніший вибір.

Раптом яскравий спалах блискавки засліпив очі, а гучний грім начисто позбавив слуху. За спиною Спартани-Вікторії утворилася вирва вітру, що світилася всіма кольорами веселки, яка втягнула кричущу від жаху дівчину у свою неосяжну глибину іншої реальності…