Останній День

Пролог

Простора кімната. Біля стіни стоїть великий стіл з великим комп’ютером. То не простий комп’ютер– на ньому зберігається вся інформація. Не лише про нашу планету. Не лише ті знання, які доступні людям. Той комп'ютер знає все про все. І на його моніторі є безліч файлів. Але один був виділений– файл під назвою «Людство».

Біля комп’ютера стояла людина, яка також знала все про все. Але то не звичайна людина. То сам Бог. Він уважно переглядав статистику виділеного файлу. Як Він не намагався, але хорошого в тому файлі було не багато. Він вирішив. Його палець потягнувся однієї кнопки, яка могла вирішити абсолютно все. Мить вагання, і кнопка натиснута. Кнопка DELETE.

На екрані засяв напис: “До завершення операції 3 роки, 7 місяців і 23 дні”.

Дивна новина

– Люк! Люк! Ти де?

– Я у своїй кімнаті! Що таке?

– Ти читав новини? Вчені динозаврів воскресили! – в кімнату дванадцятирічного Люка зайшов Джонні– високи шістнадцятирічний парубок. – Вже всюди ця інформація!

– Я знаю. Думав, то знову хтось пускає брехливі чутки, а виявляється– правда! Як думаєш, воскресити динозаврів було хорошою ідеєю?

– Думаю, що так. Все ж таки людям треба не лише знищувати види тварин, а й відновлювати втрачені. Та й що поганого може трапитися? Вчені їх перепрограмували так, що вони тепер хороші, мов собаки.

– Але ж не всі собаки добрі. Згадай, як минулого тижня тебе мало не покусали.

– Так ті собаки не були перепрограмовані.

– Ну, як знаєш. Сподіваюсь, ти правий.

– Та розслабся. Ходімо краще вечеряти.

– Ходімо.

Тринадцять років лише раз

*Через 7 місяців*

– Де наш іменинник?

– Мамо! Я ж не хотів святкувати!

– Тринадцять років виповнюється не щодня! ТА й ми ж не святкуємо. Ми так, привітати вирішили!

– Тату! Ти ж був в командировці!

– Як я міг пропустити день народження сина!Тай хто тобі подарує ці справжні парні палаші?

– Це мені?

– Звичайно! Ти ж сьогодні іменинник! До речі, а де Джонні?

– Він сказав, що має якісь справи. Має бути через кілька хвилин.

– Не мене чекаєте?– до кімнати зазирнула кудлата голова Джонні.– Де мій любий братик? Дивись, що я для тебе знайшов.– у руках хлопця була чимала коробка. Звідти висунулась голова.

– Це ж птеродактиль! – скрикнув Люк.

І дійсно, в коробці був маленький птеродактиль. Його чорні очі роздивлялися все навкруги. Мама від такого ввійшла в ступор.

– Його звати Вуйко! Доведеться доглядати, зате ні в кого не має такого!

– Дякую!

– Так, ходімо до столу!– вийшла зі ступору мама, і всі пішли у вітальню.

Життя, як у поганій казці

*Через 3 роки*

Посередині просторого підвалу розваленої багатоповерхівки палахкотіло вогнище. Біля ного сиділи три сестри. Язики полум'я кидали химерні відблиски на стіни підвалу та на обличчя дівчат.

– Де вони?

– Ліно, не хвилюйся. Вони дорослі хлопці, з ними нічого не трапиться.

– Ти впевнена? Вони повинні були повернутися ще годину тому!

– Впевнена! З ними все гаразд!

– Ліно, Анфісо, заспокойтеся! Ну запізнюються й запізнюються! З рештою вони все одно прийдуть!

– Еммо! Чому ти така! А якщо не прийдуть?– не могла не хвилюватися Ліна.

– Намагайся про це не думати. Очисть свої думки та поринь у подорож світом. Чи ще про щось хороше подумай. Нехай дехто з них і безрозсудний, разом їхнього розуму вистачить, аби викрутитися з будь якої халепи!

– Про кого балакаєте?– Фред, Люк та Джонні зайшли в імпровізовану хату, що розташовувалася під однією з багатоповерхівок. Вони несли чималу тушу якоїсь великої тварини.

– А я тобі казала!– докоряла Ліні Анфіса.– А ти панікуєш!

– Так, заспокойтеся. Сьогодні у нас в меню м’ясо тиранозавра. Та й на завтра. А якщо Вуйко не буде надто голодним, то і на післязавтра вистачить!

– Це все, звичайно, добре, але де ви так затрималися?– озвалася Емма.

– Цей звір не хотів бути нашою вечерею. Але ми його й не питали! Довелося повозитися з ним. До речі, ми бачили інших людей. Вони нам допомогли. Вони мандрують до своїх друзів, які мешкають за кілька десятків кілометрів звідси– Джонні розповідав подробиці полювання.– До речі, нашому імениннику мало голову не відкусили.

– Але ж не відкусили!– включився в бесіду Люк.– Давай краще допомоди дівчатам вогонь розвести.

– Чому я?

– Бо найбільше балакаєш– кинув Фред. Це високий бородатий парубок, який захоплювався астрономією.– До речі, Люку, чому не розповідаєш про те, як ти злітав у покинуте місто по сусідству з нашим та знайшов там в магазині кілька пляшок вина?

– Я й забув!

Наступні 2 години пройшли за приготуванням чверті туші тиранозавра та розмовами. Потім всі повечеряли. М’ясо тиранозавра трохи тверде. Але звикнути можна. Тим паче якщо це мало не єдина їжа.

– За твої 16!– Підняв келих Джонні.– Щоб ти був обережніший і аби твоя голова завжди була у тебе на плечах, а не в череві якогось динозавра!

Вино виявилося надто міцне для підлітків, які останній рік їдять м’ясо динозаврів. Тому результатом спустошення кількох пляшок стали душевні спогади:

– А пам'ятаєте, як ми зустрілися? Люка мало не з’їв тиранозавр. А дівчат намагався розчавити центрозавр– ділився спогадами, які й без нього всі знали, Фред.

– Добре, що я тоді на Вуйку пролітав поруч, то й зміг допомогти– озвався іменинник, який, до речі, був єдиний зі світлою головою.

– А я пам'ятаю, як мама з татом не долетіли до америки– на Джонні найшла хвиля сумних згадок.

– Мої батьки також були на тому літаку. Проклята зграя птеродактелів! Якби не вони, всі ті десятки людей були живі!– розізлився Фред.

– А я казав, що воскрешати динозаврів було поганою ідеєю!

–Заспокойтеся! Не лише ваші рідні загинули через динозаврів! Пліозавр потопив корабель з нашими батьками! І ми з сестрами залишилися самі! Так, Еммо? Так, Ліно?

– Так, заспокойтеся! Йдіть краще спати! З вас вистачить балачок на сьогодні!– Люка починало це дратувати.

– А чергувати?– поцікавився відповідальний Джонні.

– Куди вам у такому стані? Я почергую замість вас– Люк подивився на наручний годинник на сонячній батареї.– Вже досить пізно, йдіть спати!

– А навіщо взагалі ми чергуємо? Це абсолютно даремна справа!– включився в розмову Фред.

– Це для того, щоб вночі динозаври не скоротили нам віку! Йдіть вже спати!– вскипів Люк.

Обсерваторія

Наступний день пройшов без пригод– нікому не намагалися відкусити голову, нікого не намагалися розчавити. Всі спали мало не до вечора. Всі, окрім Люка. Він сидів біля входу в їхнє помешкання та спостерігав за краєвидами. Хоча, які тут можуть бути краєвиди– всюди руїни та розруха. Але це заворожувало його. Він хотів жити нормально, а не таким життям. Жити без страху опинитися в череві якогось чергового динозавра. Їсти нормальну їжу, а не напівсире м’ясо. Одягатися нормально, а не в це лахміття, якому невідомо скільки років. Навчатися в школі, потім в університеті. Стати відомою людиною. Писати вірші, малювати картини, заснувати свій бренд одягу. Але дивлячись на всі ці руїни Люк розумів, що цього ніколи не буде. А що робити? А що вони, шестеро підлітків, можуть зробити у цьому світі? Як вони ще досі живі? Може, це якесь диво? Хоча, яка різниця? Це все одно справа часу– якщо не сьогодні, то завтра за ними прийде стара пані в каптурі та з косою.

– Це не діло. Треба терміново поспати.

– До кого ти там говориш?– Фред прокинувся першим.

– Та так, думки вголос.

– Гаразд, йди. Я почергую. Тобі треба добре виспатися. Найближчим часом треба вийти на полювання.

– Гаразд.

Черговий змінився. Але не змінилося одне– сумні думки. І хай ніхто ніколи не висловлював їх вголос, проте кожен з них думав про це.

– Гей! Що ти тут роби?– це вже Анфіса покинула царство снів.

– Не треба робити вигляд, що все добре. Ми обоє розуміємо, що це не так.

– А є якісь причини для суму?

– Ти їх сама знаєш. І хай ти намагаєшся бути оптимісткою, сама частенько думаєш над ними. Тож давай будемо чесними.

– Гаразд. То що ти тут робиш?

– Чергую. Заміняю Люка.

– А я до вас!– прокинувся Джонні, ще один оптиміст.– До речі, Фреду, пам’ятаєш, ми вчора бачили людей, і вони сказали, що за 100 кілометрів на північ є обсерваторія?

– До чого ти ведеш?

– Ти ж цікавився астрономією. То, може, злітай. Вуйко швидкий– за годину будеш там. Та й ні ч– майже всі динозаври сплять. А я почергую.

– А це гарна ідея. Анфісо, ти зімною?

– А давай. Мені треба розвіятись.

Вуйко також був за. Він теж хотів розвіятись.

Анфіса не літала вже кілька місяців. Вона й забула, яке це прекрасне відчуття, коли вітер б’є в обличчя, земля внизу несеться з шаленою швидкістю.

Аж ось і вона– обсерваторія.

– Вуйку, далеко не лети. Ми швидко. Ходімо, Анфісо. Як добре, що я взяв ліхтарик.

В будівлі була велика зала, посередині якої знаходився великий телескоп.

–Вау! Як давно я цього хотів!– Фред почав роздивлятися обладнання. Подивишись в телескоп, хлопець щось повернув, потім знову подивися та знову повернув.– Ідеально! Що тут у нас?

Після кількох хвилин споглядання він скрикнув: “О ні!”. Піднявши кілька важелів та прокрутивши кілька дисків, Фред знову подивився в телескоп та повторив свою фразу.

– Що таке?– не витримала Анфіса.

На обличчі хлопця з’явився жах.

– Прямо на Землю летить гігантський астероїд! Хоч би я помилився!!Зараз краще перевірю– Фред знову глянув у телескоп.– Так!

– А ну перевір ще раз!– тепер вже нажахалася Анфіса.

– Гаразд..

Наступну годину хлопець пристально дививсяу телескоп, періодично щозь прокручуючи чи натискаючи.

– Так! Курс прямо на Землю! Зіткнення відбудеться приблизно через двадцять одну добу!

– Дай я подивлюся. Я теж розбираюся в астрономії!

– Дивися!

Цього разу вже Анфіса схилилася над телескопом. Ще годину дівчина намагалася знайти помилку в підрахунках Фреда. З кожною хвилиною упевненість змінювалася жахом.

– Ти був правий! І він досить великий! Цей астероїд знищить все живе! Як колись динозаврів! Летімо швидше до наших! Треба їм сповістити! Вуйку, лети сюди!

Вуйко також відчував щось недобре, тому летів додому ще швидше, ніж до обсерваторії.

– Люку, Ліно, Еммо, Джонні! Швидше йдіть сюди!– захеканий Фред намагався говорити спокійно, проте виходило в нього не дуже.

– Де ви були?– Ліна, побачивши занепокоєння Фреда та Анфіси, також почала панікувати.

– В обсерваторії! Я там побачив, що прямо на Землю летить величезний астероїд! Я не можу говорити! Фред, скажи ти!

– Так, на землю летить астероїд. До зіткнення двадцять одна доба.

– Дуже смішно! А якщо серйозно? – Джонні ввімкнув свою недовірливість.

– Ми серйозно!

– Ви точно не помилилися? – прокинувся від галасу Люк.

– Ні. Я перевірила. Фред перевірив.

– А що станеться після зіткнення?– паніка охопила кожного.

– Ви чули про те, що історія циклічна? Пам'ятаєте, як шістдесят п'ять мільйонів років тому метеорит знищив динозаврів? Так от, нас чекає те ж саме!

– Як іронічно! І чому ці космічні тіла так люблять падати на динозаврів? – намагався Джонні розрядити обстановку.

– Та не хвилюйтеся ви! В нас ще більше двадцяти днів! Ще встигнемо пожити! Та й немає доказів того, що Фред з Анфісою не помилилися! – ділилася своїм світоглядом Емма. Всі пройнялися цією думкою, але гнітюче відчуття неминучої гибелі не не покидало голови кожного.

Полювання

Першого дня підлітки майже не розмовляли – кожен переживав шок від почутої звістки. І навіть Емма почувалася жахливо – та Емма, яка завжди могла всіх заспокоїти, та, яка була спокійною в майже будь якій ситуації. Від тієї спокійної Емми не залишилося нічого. "Через кілька тижнів нам кінець. Чому саме у Землю? Є ще купа планет. Та, зрештою, всьому колись прийде кінець. Навіть нам. Особливо нам. Як цей кінець не прийшов раніше? Як купка підлітків змогла виживати у цьому захопленому злими тваринами суворому світі страждань цілих півтора роки? Та й що у смерті поганого? В нашому становищі смерть– це оптимальне рішення. На тому світі точно краще. А якщо й ні, то хоч будемо з батьками. Хоча ні. Вони б не хотіли нашої смертію Навіть зараз. Хоч би то була просто помилка не досвідчених дітей. Якби це було добре…"

Так, у повній мовчанці, пройшов перший день. Кожен занурився у світ своїх думок. Другий день відрізнявся від першого лише тим, що всім трохи полегшало– у такій ситуації найкраще залишитися наодинці з собою.

– Люку, Фреде, Джонні! В нас їжа закінчується. Треба вийти на полювання! Ми з дівчатами з вами! – Ліна трохи вимкнула свою паніку. – Та й нам треба розвіятися.

– А який сенс напружуватися, якщо все рівно помремо? – Джонні явно не розділяв оптимізму Ліни.

– По- перше, ми можемо вижити. А по- друге, краще померти потім і від метеориту, а не зараз і від голоду. Тому вставайте, і ходімо! – вступилася за сестру Анфіса.

– Так, підйом! Ми йдемо на полювання! – підтримав дівчат Люк. – Досить байдикувати! Треба вижати із цих кількох тижнів максимум!

Хоч і неохоче, але Джонні з Фредом встали. "І звідки в шістнадцятирічного хлопця стілки мудрих речей? Люк молодший за всіх нас, але складається враження, що він наймудріший серед нас. І як влаштований цей світ?" – думав Джонні.

Люк пристегнув свої палаші до поясу, Фред взяв кинджал, Джонні підготував мотузку. А дівчата з цікавістю спостерігали за хлопцями. " Так цікаво, наче бачу це вперше, а не всоте. Як це працює?" – думала Ліна.

– Гаразд, я на розвідку– "головний" Люк сів на Вуйка та полетів.

Через кількадесят хвилин хлопець повернувся.

–Десь за кілометр звідси спить майюнгазавр. Зараз туди.

І група з шістьох підлітків вирушила на полювання. Дехто міг не повернутися, але всім було байдуже – кожен розумів, що це не має значення, адже за три тижні абсолютно кожен– і динозавр, і людина, і будь яка інша тварина– звільнить місце для більш досконалих видів. І еволюція піде знову.

За чверть години вони дійшли динозавра.

– І що будемо робити? НАш ящір вже прокинувся– сказала за докором Анфіса.

– В мене є запасний план. Я та Фред підлітаємо на Вуйку. Наш любий птеродактиль повільно та максимально низько пролітає над тією рептилією. Я зістрибую, кілька ударів– і він він труп. Потім про всяк випадок зв' язую, і ми разом тягнемо його до нашого дому. Зрозуміло?

– Так, капітане! – жартував Джонні. – Що робити мені?

– Ти стоїш тут. І якщо щось піде не так, береш другий клинок та йдеш на допомогу. Зрозумів? А ви, дівчата, слідкуйте за тим, аби Джонні нічого не зайвого не зробив.

– Гаразд.

Фред та Люк сіли на птеродактиля. Той зробив стрибок і полетів. За хвилину Вуйко зменшив швидкість та почав планувати над маюнгазавром.

Коли птеродактиль знизився до кількох метрів над землею та вкотре пролетів над гігантським ящіром, Люк витягнув свій палаш та стрибнув. На щастя, хлопець не обрахувався і приземлився прямо на динозавра. Але ящір відчув, що на його спину хтось стрибнув, і побіг. Від несподіванки Люк впустив клинок. Аби не впасти, він перекинув мотузку через пащеку маюнгазавра. "Або це буде найцікавіша пригода в моєму житті, або мої друзі номінують мене на премію Дарвіна. Як добре, що кутні зуби не гострі і ними не можна перекусити мотузку" – зітхнув з полегшенням хлопець.

Тим часом Фред, побачивши всплеск активності їхньої вечері, зрозумів, що його другу зараз не надто добре. А коли Люк "осідлав" динозавра і поїхав кудись на цій ящірці, до Фреда дійшло, що друга потрібно рятувати. Він спрямував Вуйка до Люкового палаша, потім полетів по Джонні.

– Бачив, Люк вирішив покататися на динозаврі. А що, колись він хотів перемагати в заїздах на конях – зустрів Джонні Фреда.

– Цього "наїзника" треба рятувати! Застрибуй! Дівчата, будьте тут. Ми швидко.

А в голові у Люка була ціла купа різних відчуттів– і страх, і радість, і відчуття свободи. Але, як кажуть, твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого. І Люк це розумів. Йому треба було щось зробити, аби спинити динозавра. Але що?

Через пів хвилини в голові у хлопця з'явився дурний план. Але це був єдиний шанс на швидкий порятунок. Люк міцніше стиснув мотузку, повільно піднявся на ноги, взяв мотузку так, аби він не міг стати в повний зріст, і різко випрямився.

Від сильного ривка динозавр знизив швидкість. Але не спинився. Тим часом Люк увійшов в кураж та відчув себе ковбоєм. Зрозумівши схему керування динозавром, хлопець почав повільно повертати ящіра.

– Що він робить? – Джонні з Фредом нарешті наздогнали "ковбоя".

– Ти краще подумай, що ми будемо робити.

– У мене є ідея! – Джонні аж засвітився від цього. – Гей, Люку! Сповільни трохи цю рептилію!

– Зараз! – Люк знову зробив ривок. Маюнгазавр дійсно сповільнився

– Лови палаші! – з цими словами з птеродактиля полетіли вниз Люкові клинки.

Хлопець ледве спіймав їх. Один з них мало не відрубав юнаку вухо. Але зброя була в руках "ковбоя". Люк заніс один палаш над динозавром та різким рухом встромив його в шию ящіра. Це лише розізлило рептилію. Але в хлопця був ще й інший клинок. Його юнак вирішив встромити під ребра. Так він і зробив. Від цього потвора почала бігти з шаленою швидкістю, залишаючи за собою слід із крові. Що робити далі, хлопець не знав. Тому вирішив імпровізувати. Міцно взявшись за ручку першого палаша, він потягнув його на себе. Цим рухом Люк розрізав шию маюнгазавра, молячи всі вищі сили про те, щоб він зачепив якусь трахею чи артерію. Через кілька хвилин динозавр почав сповільнюватися. Ще через хвилину і зовсім почав падати. Хлопець встиг зістрибнути.

Поруч приземлилися Фред та Джонні.

– Ти можеш хоч чотири дні прожити так, аби тебе ніхто не намагався вбити? – жартував Джонні.

– Думаю, це неможливо. Допоможіть краще!

Разом вони позбавили рептилію страждань, обв'язали її тіло мотузкою. Вуйко потягнув тушу маюнгазавр, а хлопці пішли до дівчат. По дорозі до їхнього помешкання, кожен ділився своїм сприйняттям ситуації. Як їм було добре в такі моменти!

Нічні бесіди

Чергова ніч. Чергове чергування. Знову Люк сидить біля входу в підвал. Знову дивиться вдалину та думає про нездійсненні мрії. "До зіткнення залишається п'ятнадцять днів. За п'ятнадцять днів нас не стане. Не стане нікого. І що робити з цими знаннями? Краще б Фред з Анфісою не побачили метеорита тоді. Хоч на душі було б легше".

– Що ти робиш? – вивела хлопця з роздумів Емма.

– Чергую. Що я ще можу робити? А ти чому не спиш?

– Чомусь не спиться. Можна я з тобою посиджу?

– Чому б і ні?

Дівчина сіла поруч з Люком. Кілька хвилин підлітки сиділи мовчки. Нарешті Люк порушив мовчанку:

– Ти колись думала про красу?

– Про яку красу?

– Про красу цього світу. Ти лише подумай, який він гарний. І який він гігантський. Мільярди зірок, мільйони галактик, нескінченна кількість планет– а метеорит вирішив знищити саме нас. І динозаврів вирішити відродити саме на нашій планеті. І подивись, що вони зробили– всюди руїни та розруха. Але ж як це гарно! Он тей будинок нагадує кота. А тей– квітку. Це виглядає так прекрасно!

Емма не знала, що й відповісти. вона ніколи про це не думала. не дочекавшись відповіді, Люк поставив Еммі нове питання:

– Як думаєш, я міг би бути відомим художником?

– Все залежало б від тебе. Як ти сам вважаєш?

– Думаю, нію І хай колись я досить непогано малював, відомим в мене стати вийшло б навряд…

– А ти думаєш, всі ті художники відразу стали відомими? Звичайно ж ні! Вони прокладали собі шлях багатьма картинами. І ти б також через кілька років практики став би відомим!

– Думаєш? А ким би ти хотіла стати? Хоча яке це має значення? Все одно цьому ніколи не статися. Вже ніколи…

– Я планувала стати перукарем. Я часто заплітала сестер. Придувала нові зачіски

– Дійсно! Хоча яке це має значення? Все одно цьому ніколи не статися. Вже ніколи…

– Давай не будемо про сумне. Ти якийсь не такий, як завжди. Скільки ти вчора спав?

– Не багато. Я з Джонні та Фредом сидів.

– Йди спати. Тобі треба виспатися.

– Помиляєшся.

– Хай буде так. Лягай мені на коліна.

– Навіщо?

– В тебе волосся довге. Хочу згадати, як колись сестер заплітала.

– Гаразд.

– А тепер подивися на небо. намагайся запам'ятати його. Тепер закрий очі та згадай. Зроби глибокий вдих, потім видих. подумай про красу неба.

Люк не розумів, навіщо йому це робити. Але Емма просто так нічого не робить. Тому хлопець виконував вказівки дівчини. Через кілька хвилин він забув про все та провалився у сон.

– Який же він милий, коли спить– сказала емма сама до себе.

***

Люк прокинувся від настирливого дзвону будильника. "То це був сон. Чому такий дивний?"

Хлопець одягнувся та подивився на календар. Вчора був його день народження. Виявляється, дійсно сон. Потім ще тринацятирічний юнак пішов снідати. Там була вся його родина– мама, тато та Джонні.

– Як спалося? – запитала мама.

– Чудово. Що сьогодні на сніданок?

– Омлет з сосисками. А на десерт торт з какао. Сідай до столу.

Після сніданку тато завіз Джонні та Люка до школи. По дорозі Заїхали по однокласника Джонні– Фреда.

Коли діти виходили з машини, земля під Люком провалилася, і хлопець почав падати.

***

Люк сіпнувся.

– Як поспав? – почув він голос Емми.

– І це той, який спати не хотів – поруч з Еммою сиділа Емма.

– Мені наснився дивний сон. В ньому виявилося, що ці три роки після мого тринадцятиріччя– сон. А виявилося, що то був сон.

– Як цікаво вийшло! А що в твоєму сні було незвичайне? – допитувалась Ліна.

– Я падав у пітьму. А потім прокинувся.

– Як у звичайному сні– підсумувала Ліна.

***

До кінця світу лишалося десять днів. Анфіса сиділа біля входу та спостерігала за рухом хмар. Збиралося на дощ.

– Можна до тебе? – Фред вийшов з помешкання.

– Сідай. Бачиш, як хмари швидко рухаються? І он які чорні в далині. Я думаю, сьогодні буде дощ.

– Дійсно. Ти лиш хмари тут розглядала?

– Я ще сузір'я згадувала. Давно цього не робила.

– Он "Велика" та "Мала Ведмедиці".

– Он сузір'я "Скорпіона".

– Стривай, а що то за цятка? не схоже на жодну зірку.

– Я вчора вночі дивилася на небо. Її не було.

– Схоже, то летить наша погибель. Інших варіантів не бачу.

– А може то інопланетяни летять врятувати нас?

– Ага. Розумні динозаври.

– Дракони. І вони зпалять тей метеорит.

– Було б не погано. А як ти зацікавилася астрономією?

– Влітку я часто їздила до бабусі в село. І там дуже чисте небо. І ночі дуже зоряні. І мені бабуся часто розповідала про різні космічні тіла. Еммі та Ліні це подобалось менше, ніж мені. І я почала всерйоз цікавитися астроносією. А яка в тебе історія?

– Десь в сьомому класі до нас в школу приїжджав планетарій. І там все так цікаво розповідали. Я почав цікавитися. А потім в університет на астронома пішов вчитися. До речі, Джонні був моїм однокласником. І коли приїжджав той планетарій, він не міг зрозуміти, як ці оголошення привертають увагу дітей. Потім стало ясно, що це спеціальний психологічний прийом маркетологів. І він вирішив вчитися на психолога.

– Якось не дуже в'яжеться образ Джонні та професія психолога.

– Він тому і постійно жартує– половину освіти ми з ним встигли здобути. Він каже, що своїми жартами він знімає напругу з нас. Погодься, нам живеться нелегко. А через нього трохи простіше.

– Ого! Я й не думала про це.

– Як думаєш, є якась вірогідність того, що метеорит зіткнеться з місяцем?

– Є. Тоді ми може й виживемо. Але найвірогідніше, що той літаючий камінець знищить Місяць. Ти бачив його розміри?

– Та бачив. А ти хотіла вчитися на астронома? Чи хотіла присвятити себе якійсь іншій професії?

– Я хотіла проектувати космічні шатли і колись полетіти в космічну експедицію. Але, як бачиш, не склалося.

– Та ні в кого не склалося. Дивись, зірка падає! Загадуй бажання!

***

Психолог без кар'єри чергував. І хоч за багато місяців такого життя нічних нападів не було, чергувати треба було.Бо хто знає, що на думці у тих динозаврів. Тож доводилося сидіти. Сьогодні було прохолодно. Тож Джонні взяв ковдру та закутався в неї.

– Джонні! Ти де? – Ліна вийшла з підвалу. – Ч знаю, що ти десь тут!

– Я ось сиджу. Де завжди.

– О! То то? Я думала, що то камінь.

– Я просто в ковдрі. Холодно сьогодні. Давай до мене.

Дівчина також закуталась в ковдру та поклала голову на плече хлопця.

– А це правда,, що ти хотів бути психологом?

– Правда. І я бачу, що в тебе не спокійно на душі. Будеш моєю першою пацієнткою?

– Добре. Що мені робити?

– Розказуй мені все, що тебе тривожить.

– Гаразд. До зіткнення шість днів. Ми всі помремо. Я не боюся цього. І я не знаю, як це– просто жити, і потім померти невідомо як через метеорит. І помруть всі мої друзі. Їх більше не буде. І мене більше не буде. Як це? Я дуже боюся. І ми живемо найгіршим життям. Мої мрії ніколи не здійсняться. Я ніколи не стану співачкою. І навіть не допоможе п'ятирічний стаж у школі вокалу. Я просто помру.

– Так, пацієнко. Вам не потрібно боятися та турбуватися через це. Як сказав Омар Хайям: "Про завтра не журись– воно ще не настало!". То ж не думай про це.Просто цього не існує. І буде жити простіше. І ще. Є два світи: світ живих та світ мертвих. Світ мертвих краще. Але тебе там не приймуть, якщо спеціально закінчиш життя. А так там буде краще. І ти не будеш сумувати за друзями. І вони за тобою не будуть. Адже ви помрете одночасно. І одночасно опинитеся на тому світі. І ви будете нормально існувати. А не так, як зараз. Ти зустрінешся з батьками. В смерті немає нічого поганого– просто душа людини переходить в кращий світ. Пам'ятай про це. І не турбуйся через тей метеорит.

Кілька хвилин Ліна намагалася осмислити слова Джонні. Нарешті вона сказала:

– Ти правий. Дякую мені дійсно легше.

– Будь ласка. Звертайся, якщо що.

***

– А он і метеорит. Бачите? – Анфіса показувала астероїд сестрам.

– Складно не помітити. Він же займає половину небосхилу! – підмітила Ліна.

– І як це ти його раніше не помітила? Щось не схоже на тебе– Емма здивувалася так правдоподібно.

– Та ми з Фредом помітили його ще тиждень тому. Просто не хотіли вас лякати. А більший за місяць у повні тому, що до зіткнення три дні.

– Цікавий висновок в тебе. Я мала точно таку ж гіпотезу – Ліна грала навіть краще за Емму.

– Досить глузувати!

– Та що ти? Як ти нас розкусила?

– Ти повинна була дізнатися через тиждень.

– Ну досить!

– Гаразд. Вмовила. То що, точно на Землю летить?

– Як бачиш.

– Не надто гарна новина. То що робити будемо?

– А що нам залишається? Треба продовжувати жити. Хай і не довго. Але жити.

– Мені Джонні кілька днів тому сказав, що не потрібно про це думати, адже цього ще немає. І що той світ кращий за наш. І ми там будемо щасливі. А не так, як зараз. І мені в ці кілька днів жилося легше, ніж останні кілька тижнів. Хоча повинно бути гірше. спробуйте також це прийняти і не думати про метеорит.

– Складно не думати про те, що займає пів неба– підмітила Анфіса.

– А ти не дивися на небо. От і всі проблеми – винайшла дієву схему Емма.

– Тобі легко казати. Ти не планувала пов'язати своє життя з космосом.

– По такій логіці я повинна постійно дивитися на наш одяг. Я ж цього не роблю.

– Бо ти хотіла стати дизайнером не по справжньому.

– А як тоді?

– Не знаю. Але точно не так сильно, як я.

–Еммо, Анфісо, не сваріться! Зараз це ні до чого. Давайте проживемо ці кілька днів дружно і без сварок.

– Я й не хотіла.

– Я теж. Воно само вирвалося. Пробачте.

– Гаразд. Через цей метеорит ми поводимося не як сестри, а як вороги. Треба щось з цим робити. Є ідеї?

– Немає. Хоча можна попліткувати. Чули, тиранозавр спав цілу добу?

– А жінка маюнгазавра навіть не плакала за чоловіком.

– А родичі Вуйка навіть не намагалися його знайти.

– Цікаво як. Що ще з новин? Метеорит забув ключі вдома та вирішив повернутися?

– Звідки ти дізналася? Я ж тобі ще не казала.

– Та так, інтуїція. А що там з трицератопсом?

– Про нього нічого не чути.

– Котра година? Щось я спати хочу.

– Четверта ранку. Довго ж ми тут сидимо. Йди, напевно, в середину та лягай вже.

– А ми тут ще побудемо.

***

– Вам напевно цікаво, чому я вас тут зібрав – інтригував друзів Джонні.

– І чому ж? – з цікавістю запитав Люк.

– По перше, де ще я міг вас зібрати посеред ночі?

– А по друге?

– В пам'ятаєте наші нічні бесіди?

– Які з них? – включився в розмову Фред.

– Про дівчат. Про те, що кожна з них одночасно така складна і така проста. Що кожна з них має свої вподобання та свій характер. Що вони кардинально відрізняються одна від одної навіть не зважаючи на те, що вони сестри-близнюки. Що кожна з них особлива.

– Ти зараз знову будеш проводити психологічну лекцію на тему: "Ви живете краще, ніж здається"? Бо за останній час ти щось дуже активізувався в цьому плані.

– Ні. Завтра вночі повинен впасти метеорит. І ми повинні вирішити, де і як проведемо наші останні кілька годин.

– Я думав про це. Пропоную на даху нашого міського хмарочоса. Там і небо добре видно, і все місто, як на долоні– запропонував Люк.

– Можна. І там доволі романтично– додав Фред.

– Гарна ідея. І це в'яжеться з наступним пунктом мого плану – продовжував свою думку Джонні.

– Ми уважно тебе слухаємо.

– Повертаючись до наших нічних розмов. Дівчата не знають того, що знаємо ми. І ми повинні сказати їм про одну річ.

– Яку? – Люк та Фред добре розуміли, про що говорить Джонні. Але чомусь вирішили спритати.

– Ви знаєте, про що я. Ваші здогадки вірні.

На хмарочосі

До кінця дня лишалося кілька годин. А це означало, що це буде кінець не лише дня, а й всіх живих створінь на планеті Земля.

Шестеро підлітків стояли біля хмарочоса. Єдиний шлях нагору– полетіти на птеродактилю.

– Вуйку! Перевезеш нас на гору? Звичайно ж перевезеш. Хороший птеродактиль. застрибуйте по двоє. Так буде швидше– командував Люк.

Першими полетіли Джонні та Ліна. За ними Фред та Анфіса. І останніми піднялися на дах хмарочосу Емма з Люком.

– Як тут гарно! Я й не думала, що наше місто таке гарно! – захоплювалася красою Емма.

– І небо так добре видно! Щоправда його перекриває метеорит, але це все одно дуже гарно! – приєдналася до сестри Анфіса.

– А тобі як? – запитав Люк у Емми.

– Я й не знаю, що сказати! В мене перехопило подих!

– Тут, звичайно гарно. Але в нас кілька годин лишилося, тож давайте не витратимо їх на розглядання міста. Хоча б не весь час– просив Джонні.

Але всі, навіть він сам були захоплені видом. Тож найближчі півтори години підлітки розглядали небо та місто, жартували, ділилися найпотаємнішими думками та мріяли про подальше життя. У цей момент вони були по справжньому щасливі, і ніякий метеорит не міг зіпсувати їхнього настрою.

Раптом хлопці перезирнулися та перервали солодкі мрії дівчат.

– Еммо!

– Ліно!

– Анфісо!

– Я тебе...

Епілог

Операція завершилася. І як Творцю не було боляче через файл, який розвивався багато мільйонів років, як Він за цей гігантський проміжок часу не звик до цих дивних маленьких створінь, але справу зроблено. Файл знищено. Можливо, буде інша його версія. Проте зараз на екрані був один-єдиний напис: "файл "Людство" успішно знищений".