Не вір незнайомому принцу

Сутичка на шосе

Цим червневим ранком я зовсім не помічав шалену задушливу спеку, що впала на південний схід України ще наприкінці травня. Від неї мене захищав потужний кондиціонер, встановлений в моєму наддорогом автомобілі, де я зручно влаштувався на задньому сидінні. Машина, залишивши Запоріжжя далеко позаду, з вітерцем мчалася по шосе у напрямку Дніпра та Харкова. Пєтя, мій водій та охоронець, щось невдоволено буркотів собі під ніс, мабуть, обурювався станом асфальту, та висловлював непристойні припущення стосовно статевого життя матерів дорожніх робітників. Куди саме він мене везе та що я маю там зробити, я навіть гадки не мав – батько сказав, що чим менше знаєш, тим менше розбовкаєш кому не треба, тож про мету цієї подорожі він мені розповість, коли я вже опинюся на місці. Що ж, батько має великі гроші, отже, батько має право трошки чудити.

Мабуть, десь у тих краях живе якійсь його друг, якщо, звісно, у таких людей, як мій батько, можуть бути друзі. А той друг, мабуть, має незаміжню доньку. Батько до нестями бажав онуків, а я, його єдиний син Денис, у свої двадцять п’ять зовсім не поспішав одружуватись. Якщо я вгадав, це буде вже третя наречена з числа спадкоємиць батькових ділових партнерів. Перші дві були нічого так, не красуні, але й не потвори, проте виявилось, що одна з них лезбійка, а друга вже в когось палко закохана. Цілком можливо, що вона теж лезбійка та закохана в дівчину. Сподіваюсь, третя буде того ж штибу, чомусь доньки багатіїв майже усі збоченки у той чи інший бік.

Колись я мріяв про шалене кохання та, здавалось, мав досить ґрунтовні підстави розраховувати на зустріч з ним на своїх життєвих стежинах. Адже я досить високий та стрункий, як той Іванко з відомої пісні, давньої, як гівно мамонтів, а ще в мене русяве волосся з ідеальною короткою зачіскою. За ті гроші, що заробляють на мені перукарі, вона аж ніяк не може бути не ідеальною. А ще в мене тоненькі вуса, якими я раніше дуже пишався, а зараз зберігаю лише за звичкою. Дівчата бігали за мною цілою юрбою, цілком готові до статевих стосунків, але ж я не зовсім дурень, отже, швидко зрозумів, що усі вони цікавляться зовсім не моїм світлим розумом, чарівними вусами та навіть прутнем, а лише грошами батька. Але якщо вже секс за гроші, навіщо мати справу з хвойдами-аматорками, коли професіоналки усе роблять краще, жодних проблем не створюють та ще й задовольняються набагато меншими сумами?

Мої глибокі філософські міркування про стосунки багатіїв та їх нащадків з дівками перервались, бо Пєтя, раптом натиснувши на гальма, зупинив машину. Я глянув уперед, та побачив на дорозі двох поліціянтів у чорній формі, дуже незручній у спеку, з так званої нової поліції. Обидва були озброєні автоматами, які держали у руках. Пєтя видав довгу лайку про статеве життя матерів цих копів, витяг з бардачка права і ще якісь документи, та зібрався вийти з машини.

- Пєтя, нєт! – заволав я. – Оні нє копи! Дрискаєм отсюда!

- Нє волнуйтєсь, шеф, нє опоздаєм, - спокійно, як завжди, відповів Пєтя. – Ета байда на пару мінут, нє больше.

Мій охоронець, колишній десантник, підійшов до копів, простягаючи їм свої права та техпаспорт на машину. Один з них раптово вдарив його прикладом чи то в живіт, чи то в пах, а потім смачно додав по макитрі. Пєтя впав на асфальт, цівка крові з його голови миттєво утворила невеличку калюжу. Другий “коп”, а тепер вже стало цілковито ясним, що вони не справжні поліціянти, йшов до задніх дверцят, мерзенно посміхаючись. Автомат “копа” був націлений у вікно, за яким сидів я. Його поплічник тим часом обшукував непритомного Пєтю.

Батько наказав, щоб я залишив зброю вдома. Навіть вжив деяких заходів, щоб саме так і було. Але дзуськи! Два роки тому я повернувся додому з трофейною “Береттою”, і зараз цей пістолет лежав у тайнику під заднім сидінням. Але ж пістолет проти автомату – майже ніщо. Хоча все ж таки майже ніщо трохи краще, ніж цілком ніщо. Я вийшов з машини, бандит зробив крок до мене й почав замахуватись, щоб вдарити прикладом – обидва “копи” діяли цілком однаково. Постріл з “Беретти” виявився для нього повною несподіванкою, до того ж останньою у житті. Я досить часто стріляв по мішенях, та й з такої відстані, майже впритул, промазати неможливо. Щодо моральних мук, пов’язаних з вбивством людини, то останній випадок, коли я щось таке відчував, відбувся чотири роки тому, а вбивати мені відтоді довелось ще майже два роки, та суттєво більше, ніж одного.

“Коп” отримав кулю в око та впав, вже без автомату, який я встиг вхопити. Його поплічник гарячково вертів зброєю, націлюючи її на мене, але відчувалось, що автомат для нього – щось не дуже звичне. А я немов повернувся назад на три чи чотири роки, тіло діяло само собою, цілком незалежно від свідомості. Запобіжник – на стрільбу чергами, затвор пересмикнути, та стріляти у ворога, не гаючи часу. І ні в якому разі не стовбичити на місці – якщо в тебе стріляють, ти мішень, це вже досить неприємно, та краще все ж бути рухомою мішенню, ніж нерухомою, бо так в тебе трохи більше шансів дожити до кінця сутички.

Коротка черга з трьох куль, дві з них влучили в голову фальшивого копа, потім така ж сама контрольна. Двоє “копів” навіть якщо й не мертві, на них вже можна не зважати, але чи було їх тільки двоє? Не зупиняючись, я прислухався, та щось почув з придорожніх кущів. А може, лише щось звідти почулося. Замість того, щоб з’ясовувати, чи дійсно хтось є у тих кущах, а якщо є, ворог це чи ні, я випустив туди весь залишок боєкомплекту. Звідти долинув чийсь стогін, але перевіряти, хто там та чи серйозно він поранений, мені навіть на думку не спало. Нема дурних наражатися на ворожу кулю через милосердя.

- Пєтя, в машину, бистро! – гаркнув я. – Отліпай от асфальта!

Але Пєтя мовчав та не ворушився. Знов турбота про власну безпеку перемогла милосердя – в кущах хтось стогнав, а стогнуть лише живі, а якщо ці живі – озброєні вороги, то вони легко пристрелять занадто жалісливого бійця, який кидається до пораненого товариша та перетворюється у нерухому мішень. Замість цього я швидко вскочив за кермо, завів двигун та рвонув з місця так, щоб закрилися задні дверцята. Проте їхати по шосе не схотів, завернув на першу-ліпшу ґрунтовку, яка вела кудись у поля, трохи нею проїхав, потім зупинив авто, зателефонував батькові та все йому докладно розповів.

- Что такоє “задвухсотіл”? – перепитав він.

- Убіл, - пояснив я.

Навряд чи батько когось вбивав власними руками, але з трупами справи мав неодноразово. Отже, знав, що треба робити у таких випадках, тож запевнив, що все минеться без якихось особливо неприємних наслідків. Хоч ситуація склалася досить важка, мені в першу чергу було приємно, що він повірив моєї розповіді цілком, відразу та беззастережно. А ще він наказав мені залишатись там, де я є, та чекати на дзвінок Геннадія Вікторовича, який був одним з адвокатів батька, саме тим, який залагоджує усілякі проблеми, пов’язані з різноманітними злочинами. Неможливо займатися серйозним бізнесом, не вляпуючись у злочини. Я достав з тайника пачку патронів, перезарядив свою “Беретту”, та більш нічого не робив, очікуючи на подальші вказівки батька або Геннадія Вікторовича. Про невиконаний мною наказ їхати беззбройним не було сказано ані слова.

Поліція буває ввічливою

Адвокат зателефонував десь за півгодини та спитав, де це все сталося. Я продиктував йому координати, що прочитав на навігаторі, та отримав інструкцію чекати далі. Потім десь так хвилин за двадцять Геннадій Вікторович зателефонував знову та запропонував повернутись на місце події, нібито він вже все з поліцією залагодив, залишилися самі формальності, і щоб з ними покінчити, нагально необхідна моя присутність. Коли цей чоловік казав, що все залагоджено, завжди так воно й було, тож я розвернувся, трохи подавивши якісь злаки на полі, навіть під загрозою втратити життя не розрізню один злак від іншого, та поїхав “здаватися” поліціянтам, цього разу вже справжнім, Геннадія Вікторовича не обдурити.

Там вже стояли машини поліції та швидкої допомоги, хтось фотографував трупи, хтось збирав стріляні гільзи. Пєтя лежав на ношах з перев’язаною головою та за своєю звичкою щось буркотів. Трохи осторонь від усіх стояли Геннадій Вікторович та поліціянт з майорськими погонами, вони щось дружньо обговорювали. Я заглушив мотор та підійшов до них.

- Оцей хлопчина і є Денис Миколайович Коваль, син того самого Миколи Олексійовича, - представив мене адвокат.

Геннадій Вікторович був товстим та лахматим чоловіком трохи за п’ятдесят, на вигляд доброзичливий та цілком нешкідливий, але за потреби перетворювався на злого та небезпечного.

- Дуже приємно, - посміхнувся майор, потискаючи мені руку, але своє ім’я чомусь не назвав. – Тож, пане Денис, розкажіть мені, що тут відбулося. Бо ваш охоронець, пан Петро, несе якусь суцільну ахінею. Мабуть, через удар по голові, в нього там садно та величезний шишак. Розпочніть, будь ласка, з того, як ви опинились на старій дорозі. Нова траса йде трохи правіше.

- Не знаю, - здивувався я. – За кермом сидів не я. А що каже Пєтя?

- Шановний пан Петро каже, - відповів замість поліціянта адвокат, - що поліція перекрила основну трасу, та весь транспорт скеровувала в об'їзд. Але вже напевно відомо, що поліція цього не робила. Отже, Петро повернув за власним бажанням, а навіщо – через травму голови не пам'ятає. А тут, на старій дорозі, на вас чатували два грабіжника в поліційній формі. Так усе було, пане майор?

- Саме так, якщо ваша ласка, - погодився майор. – Так буде краще для всіх, і для мене теж. Навіщо мені шукати тих фальшивих копів, які нібито завернули вашу машину на об'їзд? А якщо їх не було, то й шукати геть нікого не треба.

- А я ще удивився… тобто, здивувався, що геть нікого на трасі немає, - українську я розумів добре, але розмовляв нею не дуже впевнено. – А це, виявляється, тому, що ми повернули на стару дорогу. Хоча, пане майор, мені ще здалося, що був третій. У кущах. Я стріляв в тому напрямку, але не перевіряв, влучив чи ні.

- Ми бачимо по гільзам, що ви туди стріляли, та бачимо кров на кущах, тобто, ви справді влучили. Але в кого – оце питання з питань. Найвірогідніше, у якого-небудь зайця. Або кроля. Можна було б провести експертизу крові, але, якщо ваша ласка, ми її проводити не будемо.

- Не треба, не треба! – підтримав його адвокат. – Ні в якому разі! Грабіжників було лише двоє.

- Гаразд, - погодився я. – Нехай буде двоє.

- Отже, пане Денис, про початок подій ми все з'ясували, - повів далі майор. – Тепер розкажіть, будь ласка, як вам вдалося впоратись з грабіжниками. Я маю вашу розповідь записати та підшити до справи, інакше не можна. Бо порядок такий. Уважно вас слухаю.

- Нас зупинили двоє чоловіків у чорній поліцейській формі, проте я відразу зрозумів, що вони не поліціянти…

- Вибачте, а що вам підказало, що вони липові?

- Інтуїція, мабуть. Ну, зовсім не схожі на ваших. Проте дуже схожі на братків. Та ще й з автоматами, але без бронежилетів. Досить странно, тобто, дивно. А коли Пєтя отримав прикладом у ряпальник, останні сумніви зникли.

- Зрозуміло. Продовжуйте, будь ласка.

- Один з братків щось шукав у Пєті в кишенях, а другий наставив на мене автомат, але мені вдалося поцупити в нього пістолет, і тоді…

- Денисе, не верзи дурниць, - зупинив мене адвокат. – Твій батько дослухався моєї поради, отже, ця “Беретта” вже давно зареєстрована де треба, тобто, це цілком легальна зброя, що належить тобі на законних підставах. Він мені й платить за те, щоб усе було по закону, принаймні там, де це можливо. Не базікай зайвого, зроби таку ласку.

- Я нічого не чув після того моменту, як браток наставив на вас автомат, - розсміявся майор. – Відволікся, мабуть, трошки. Продовжуйте, будь ласка, пане Денис.

- В мене був при собі пістолет “Беретта”. З нього я пристрілів бандюка та відібрав в нього, вже мертвого, автомат. В перестрілці з його напарником більш пощастило мені, він навіть жодного разу не встиг стрелити. Отже, я переміг. А потім щось зашаруділо у кущах, тож я стрелив і туди. Звідки ж мені було знати, що то був заєць чи кроль?

- Вас здивувало порожнє шосе, а мене – ваш цілковитий спокій. І під час сутички, і після неї. Хіба що охоронця кинули напризволяще, але я, мабуть, розумію, чому ви так вчинили. Отже, пане Денис, ви поводили себе як професійний вбивця, та ще й з неабияким досвідом. Або який-небудь боєць-спецпризначенець.

- Ні, пане майор, я не спецпризначенець. Навіть не десантник. Ось Пєтя, він справжній десантник, хоча й колишній.

- Це в пана Дениса темперамент такий, - зі щирою посмішкою пояснив Геннадій Вікторович. – Таких людей називають флегматиками, якщо пам'ять мене не зраджує.

- Нехай називають, як їм до вподоби, - відмахнувся майор. – Мене це не обходить. Але ближче до справи. Мені потрібні покази пана Дениса, тож я сподіваюсь, що ви їх якнайшвидше привезете до райвідділу. Вибачте, але нагадаю – грабіжників було саме двоє. Не один, не п’ятеро, а рівно два. Вашу “Беретту” я б волів забрати з собою. Тимчасово, звісно. Бо я обов’язково маю віддати її на балістичну експертизу. Чекаю вас у відділку за годину. Вам цього вистачить?

Адвокат запевнив, що часу вдосталь, Денис віддав свій пістолет в обмін на клаптик паперу з написом, що пістолет марки “Беретта” за номером таким-то було тимчасово вилучено як речовий доказ у справі за номером таким-то у громадянина Коваля Дениса Миколайовича майором поліції таким-то, дата, підпис майора. Поліціянт потис їм руки на прощання та кудись собі поїхав, найскоріше за все, у відділок.

- Він не вказав у розписці свою посаду, - мовив Геннадій Вікторович.

- Та він взагалі трохи дивний, - підтримав його я. – Усіх називає панами. Хіба тут ще хтось так розмовляє? Воно, оте кляте “панство”, ще й липне до співрозмовників. Ми теж почали це слово вживати.

- Біс із ним, з цим дивним паном майором. Головне, що від хабара не відмовився. Ця непотрібна нам справа має бути закрита якнайшвидше. Так сказав мій шановний клієнт Микола Олексійович. Денисе, ти певен, що вони хотіли тебе вбити?

- Навпаки, певен, що не хотіли. Якби хотіли, то вбили би. Або вони геть дурні. Я думаю, що вони намагались мене викрасти. Гадали, що викрадають звичайного мажора, та зовсім не чекали опору після того, як вирубили Пєтю.

- Дідько з ними, - виніс вердикт адвокат. – Поїхали, напишемо твої покази. Часу в нас не так вже й багато.

Адвокат стає безкоштовним

У поліційному відділку перебувало дуже багато людей, які утворили величезні черги, бозна, чого їм усім там було треба, але Геннадій Вікторович пройшов крізь них як атомний криголам крізь скупчення шаланд, навіть не звертаючи на них найменшої уваги. Я йшов у його кільватері з охоронцем Грішей, який замінив постраждалого та звільненого мною Петра. Свого охоронця адвокат залишив десь на вулиці, тут і без нього народу більш ніж вистачало. Утрьох ми увійшли до кабінету майора, той був зайнятим, але заради вельмишановних відвідувачів погодився перерватись та запросив нас розташовуватись на будь-яких вільних стільцях, що нам сподобаються.

А відклав він допит якоїсь жахливої дівки у брудному закривавленому домашньому халаті та з набитою пикою, яка сиділа на стільці навпроти нього. На її лівій вилиці аж до ока розплився здоровенний свіжий синець, проте око не заплило. Розпатлане волосся було заляпане чиїмось блювотинням та трохи залите кров’ю. Смерділо від неї тим самим блювотинням у суміші з дуже неякісним самогоном. На зап’ястках дівки блищали новенькі наручники, позаду неї стояв конвоїр з погонами сержанта. Коли вона знову та знову вигукувала якусь брудну лайку, він ліниво відвішував їй черговий запотиличник. Але дівку це жодним чином не зупиняло, лаятись вона не припиняла. Мене вона назвала мажором та сволотою, ще й плюнула. Не дуже влучно – мітила, певне, в обличчя, а попала на рукав сорочки. Мені це однаково дуже не сподобалось, але бити жінку… гаразд, особину жіночої статі, та ще й тоді, коли в неї сковані руки – це не моє. Ніякий я не флегматик, Геннадій Вікторович збрехав за адвокатською звичкою, але вчинив я, немов справжнісінький флегматик. Тобто, незворушно витяг з кишені носовичок, витер рукав, та й по всьому.

Майор тим часом прочитав буцімто мої покази, написані громіздкою юридичною мовою, що мали автором Геннадія Вікторовича, від мене там був лише підпис. Майор посміхнувся та сховав кудись цей, мабуть, надзвичайно цінний папірець, сказавши, що цього не зможе осягнути не тільки жоден тутешній поліціянт, але також і жоден прокурор або суддя.

- Ми ідентифікували тих вбитих жевжиків, - додав він. – Обидва – наші знані клієнти. Вже відбували покарання, один – навіть двічі. До речі, третього теж ідентифікували.

- Якого ще третього? – вдав здивування адвокат. – Їх було двоє, не більш та не менш.

- Так, звісно, пан має рацію. Він є зайцем або кролем, як ми і домовились. Але ми все ж відшукали цього зайчика-кролика у нашій лікарні. Хтось його добряче підстрелив. І хто ж тут у нас стріляв по зайцях, порушуючи встановлені правила полювання? Не знаєте? Я теж не знаю. Ще ми його гвинтівку знайшли.

- Що ти верзеш, мєнт поганий? – раптом заорала дівка. – Який ще заєць з гвинтівкою? Яка ще рація? Тут геть нема жодного зайця та жодної рації!

На обличчі сержанта, який знов нагородив її запотиличником, була написана смертна туга, бажання поміняти роботу та розуміння, що іншої роботи йому ніколи не знайти. Мені було не до них – я безперервно підписував якісь ідіотські папірці, що підготував майор, а потім уважно переглянув та схвалив без жодного застереження Геннадій Вікторович. Підтвердив, що пістолет марки “Беретта” за таким-то номером є моєю власністю. Підтвердив, що маю дозвіл МВС саме на цю зброю, хоч я й взнав про це якусь годину тому. Підтвердив, що не маю претензій до технічного стану пістолета після балістичної експертизи. Визнав, що мене поінформовано, що я зобов’язаний надати цю зброю для усіляких можливих додаткових експертиз за першою вимогою поліції, прокуратури або Служби безпеки України. Було іще декілька документів, змісту чи навіть назв яких я не запам’ятав, та й зовсім про це не жалкую.

Геннадій Вікторович, окрім читання усього цього паперового сміття, встигав ще час від часу нишком кидати погляди на дівку, бурмочучи при цьому російською щось на кшталт “Да, почему би и нє она, мать єйо за ногу?”. Ще він енергійно тис на кнопки свого телефону, можна було б припустити, що він порівнює вміст якогось документу з чимось у Інтернеті, але мені здалося, що мій адвокат з кимось спілкується в месенджері. Потім він задоволено посміхнувся та залишив телефон у спокої.

- У чому звинувачують цю дівчину? – спитав він у майора. – Хто вона взагалі така?

- Ця, як ви кажете, дівчина тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року народження носить ім’я Шелест Ніна Анатоліївна, хоч я б не гарантував ані того, що її батька звали Анатолієм, ані того, що її мати була взагалі знайома з її батьком. Там дуже, дуже проблемна сім’я, вони не просто пияки, вони там усі довершені алкоголіки. Еталон алкоголіків з міжнародного бюро мір і ваги у Парижі, або де воно там є. Ну, ви самі бачите, пане адвокат. А звинувачують її у вбивстві. Вони усі залили зєнки, і пані Ніна зі своєю матусею не поділили добром спільного коханця.

- Ти паскудне брехло! – заволала дівка. – Усе було геть не так!

Сержант тяжко зітхнув та з неохотою знов її вдарив, проте не сильно. Мабуть, він поділяв її думку, що пан майор є паскудним брехлом.

- Відповідно до вимог статті п’ятдесят другої, пункт перший Кримінального процесуального кодексу України, участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів, - урочисто промовив Геннадій Вікторович. – Якщо підозрюваний не в змозі залучити захисника за власні кошти, той має бути призначений безкоштовно. Вбивство, без жодного сумніву, достатньо тяжкий злочин. Дівчина вже має адвоката?

- Може, ти станеш моїм адвокатом? – зухвало запропонувала вона. – От тільки грошенят в мене трошки негусто. Але ж тобі це не завадить захистити невинне дівча?

- Яке з тебе дівча? – пирхнув Геннадій Вікторович. – Тобі десь так двадцять один, це вже жінка, а не дівчинка. Та й незайманістю від тебе навіть не пахне, скоріше, навпаки, пахне величезною “займаністю”, якщо мені буде дозволено так виразитися. Що ж до грошей, то я іноді, хоч і не дуже часто, працюю безкоштовно. Благодійністю займаюсь. Отакий я великий філантроп. На Заході, не у Львові чи Тернополі, а на справжньому Заході з великої літери “З”, це називається “працювати про боно”, що означає надання професійних послуг добровільно і безоплатно особам, які не мають коштів для оплати цих послуг. Тобто, таким особам, як ти.

- Ото повний пипець! – відреагувала Ніна, вирячивши очі від щирого здивування. – Хрін повірила б, якби зараз сама на власні вуха не почула!

- Якщо ти згодна, щоб я захищав твої інтереси у цьому кримінальному провадженні, продиктуй мені, будь ласка, номер внутрішнього паспорту та ІПН, який іноді називають ідентифікаційним кодом.

- Я цього на пам’ять не знаю, - трохи розгубилась дівчина.

- Гаразд. Ці дані ми з’ясуємо пізніше. Твій ПІБ, тобто прізвище, ім’я та по батькові, а також рік народження, мені вже відомі. Тож від тебе потрібен лише автограф. Розпишись отут, - адвокат підсунув їй чистий бланк.

Поки Ніна скованими руками намагалася поставити підпис, я дуже дивувався з усього того, що відбувалося на моїх очах, анітрохи не менш, ніж вона. Набагато реальніше було дочекатись Другого Пришестя, ніж того, щоб Геннадій Вікторович працював безкоштовно, та ще й при цьому його не давила жаба. Але я пригадав, що насправді дива ніколи не трапляються, а те, що здається дивом, зазвичай є якимось шахрайством. Отже, я досить швидко зметикував, що Геннадію Вікторовичу хтось-таки за це платить, скоріше за все той, з ким він нещодавно листувався по месенджеру.

Але хто ж цей інший клієнт адвоката? Якщо Геннадій Вікторович береться за другу справу, відкрито нехтуючи своїми обов’язками переді мною, то він зовсім не боїться мого батька. Тобто новий клієнт цілком спроможний захистити адвоката від гніву та люті Коваля-старшого. Зважаючи на те, що у справи цій дівки легко можна було втрутитися так, щоб я ніколи нічого не помітив, новим клієнтом могла бути лише одна людина – той самий Коваль-старший. От тільки незрозуміло, навіщо батькові оця дівка? Злягатися з нею він напевно не схоче, зробити з неї мою дружину та матір своїх онуків – теж.

- Чи можу я ознайомитися з доказами, що є у поліції проти моєї клієнтки, тобто, підзахисної? – офіційним тоном поцікавився Геннадій Вікторович, тільки-но дівці вдалося розписатись у документі.

- Нема питань, - відповів майор.

На волю - із чистим сумлінням

Я вирішив, що моя присутність у відділку вже нікому не потрібна, у першу чергу самому мені, отже, піднявся зі стільця та навіть встиг зробити пару кроків до дверей і відкрити рота, щоб попрощатись, але Геннадій Вікторович сказав, щоб я поки що залишився у кабінеті. Вибору я не мав – батько наказав виконувати всі забаганки адвоката, а я вже давно пережив вік, у якому хлопець принципово не підкоряється батькам, щоб довести їм, що він вже дорослий. Я вже давно усім довів усе, що хотів, у першу чергу самому собі. Сьогоднішній випадок, коли я, керуючись інтуїцією, знехтував батьківським наказом та прихопив у дорогу зброю, був нетиповим винятком. Отже, я повернувся на незручний стілець, який намагався покинути. Майор незадоволено скривився, але залишив своє незадоволення при собі.

А Геннадій Вікторович почав проглядати матеріали справи цієї дівки. Аркушів в течці виявилось небагато, отже, багато часу йому не знадобилося. Закривши теку, він широко посміхнувся майору, той відповів йому такою самою посмішкою. А я тим часом намагався вгадати, хто мене зрадив. Бандити чекали саме на мене, отже, хтось їм розповів, коли я поїду та куди. Організувати таку складну пастку – справа аж ніяк не п’яти хвилин. Вони мали гарного інформатора. Але ж хто він?

На першій погляд, це має бути Пєтя. Він міг під’їхати до засідки у визначений час. Він покірно повернув на стару дорогу, навіть не спробувавши сперечатися. Він знехтував моїм наказом не виходити з машини. А що отримав прикладом по яйцям та черепу – то таке, воно цілком може бути якісним інсценуванням. Тим більше, що він ще зовсім недавно був десантником, а десантура головою б’є вщент хоч пляшки, хоч цеглу. Але було дещо, що цьому суперечило – я власними очима бачив, як один з бандитів обшукував непритомного Пєтю, а якщо вони спільники, то як це пояснити? Жодної потреби не було ритись у його кишенях, та й інсценування таке зовсім не потрібне. Я цієї сцени взагалі не мав бачити, бо мов зачарований, дивився би на автомат, що наведений на мене. Зазвичай мірняк саме так і поводиться, але ж їм чомусь не сказали, що я не зовсім мірняк. До речі, якщо бандит з автоматом не обкрадав би Пєтю, мав би значно більше шансів не загинути від моїх куль.

Пєтю, звісно, допитають, але після такого інциденту його б допитували у будь-якому разі. Можливо, з детектором брехні або сироваткою правди. А може, на додаток ще і з тортурами. Батьковій службі охорони плювати з високої гори на закони та милосердя. Можливо, саме тому ця служба така ефективна, а батько донині живий, хоч тими, хто мріє вкоротити йому віку, давно можна греблі гатити. Навіть таку греблю, як в моєму рідному місці. Пєтя, звісно, про все це знав, то й навіщо йому ці допити, дуже неприємні для тих, кого допитують? Не кажучи вже про те, що охоронець, якому я беззастережно довіряв, мав усі можливості підійти до мене ззаду та вдарити по голові. Я б навіть не побачив, хто мене вирубив. Зовсім не треба жодних складних планів з інсценуваннями. Отже, хай там що, але це не Пєтя. Тоді хто?

Дівка, яка вже досить довго мовчала і не лаялась, досить ввічливо попросила закурити. Але ж це в кіно підозрюваних на допитах пригощають цигарками, насправді ж їх пригощають лише запотиличниками. Хоча за прохання сержант її не вдарив, просто усі проігнорували. Я б поділився куривом, якщо б вона в мене не плювалася. Нехай мене вважають дріб'язковим, але щось дарувати неприємним мені людям я аж ніяк не зобов'язаний. А вона дуже образилась, та знову почала лаятись.

- Хтось почастує дівчину цигаркою, чи ви тут усі педерасти та зневажаєте усю жіночу стать? – верескливо вигукнула вона.

- А от бити підозрювану у присутності її адвоката – це зайве, - зупинив майор сержанта, який вже замахнувся.

- Отже, цигарки не дасте? Невже дійсно педерасти? Я вгадала!

- Панночко Ніна! – звернувся до неї адвокат. – Якщо ви не припините поводити себе, як гівно, я вийду з кабінету на декілька хвилин, щоб не заважати пану сержанту набити вам пику як слід.

- Ой, ну, пожартувала трошки, що ж ви реагуєте на мене, як оті самі пе… Все, далі мовчу, як риба об лід.

- Це добре, панночко. А вам, пане майор, я таке скажу – проти неї ви не маєте жодного переконливого доказу. Жодного!

- Чогось я на кшталт цього я і очікував, - знизав плечима той. – Але все ж поясніть, шановний пане юристе, чому вас не переконує її добровільне зізнання?

- Хоча б тому, що воно було отримано за відсутності адвоката. До того ж, я власними очами бачив, що мою клієнтку били. Так, на моїх очах її били не для того, щоб отримати зізнання, але ж били! А ще я бачу аналіз крові. Алкоголю більше двох проміле! Вона ж п’яна в дупу, це навіть і без аналізу помітно, за її поведінкою. Тож яка ціна такому зізнанню?

- Браво, пане адвокат! А як ви оцінюєте покази її мамки?

- Певен, вона була не менш п’яною, ніж її дочка. Це, звісно, припущення, але добре обґрунтоване.

- Вірне припущення, - кивнув майор. – Старша жінка теж п’яна в дупу, навіть сильніше, ніж ця цнотлива панночка Ніна.

- Ще я вам скажу, пане майор, що будувати звинувачення на основі показів близької родички, тим більш матері – це щось негарне. Не кажучи вже, що на суді, якщо він відбудеться, вона, скоріше за все, свідчити проти доньки відмовиться.

- Згоден. А як щодо відбитків панни Ніни на ножі, який є знаряддям злочину?

- Поліційний дактилоскопіст виявив на рукоятці відбитки двох людей. “Пальці” постраждалого усюди перекривають “пальці” моєї клієнтки. Тобто, він тримав ніж після неї. З цього витікає…

- У чоловіків зазвичай витікає не з цього, а он з того, - повідомила Ніна.

- Пане сержант, давайте я на хвилинку відвернуся, а ви зробите, як у вас тут заведено, - запропонував адвокат. – Присягаюсь, я нічого не почую.

- Та ну її до лисого дідька, - відповів сержант. – До неї огидно торкатися. Без прямого наказу керівництва – тільки за додаткові гроші.

- Залиште дівку у спокої, - скривився майор. – Пане адвокат, не відволікайтесь, будь ласка. Розкажіть нам, що там, звідки та куди витікає. Якщо ви, звісно, не згодні з версією своєї клієнтки.

- Витікає, що підозрювана торкалася рукоятки ножа до вбивства, - продовжив адвокат. – Але невідомо, за скільки саме часу до вбивства вона брала ножа до рук. Можливо, вона саме цім ножем різала хліб, сало, огірки, чи що там вони тоді їли.

- Там і тоді вони не їли, а закусували. Чим саме закусували, ми точно взнаємо лише після розтину потерпілого. Проте я не вважаю, що це є надто важливим. Тобто, якщо я вірно вас зрозумів, ваша версія така: підозрювана нарізала сальця та сира з ковбаскою, аж раптом потерпілий вихопив в неї ножа та порізав собі живота, впав та помер. Так?

- Ця версія не суперечить жодному із зібраних вами доказів, - адвокат кивнув, посміхаючись.

- А як щодо закривавленого одягу? Того самого, що на ній зараз? Хоча це й не одяг, а лахміття.

- Сам ти лахміття дране! – не промовчала дівка.

- Не звертайте на неї уваги, пане адвокат. Що не так з оцим закривавленим лахміттям? Чому воно не доказ?

- Ось я бачу опис місця злочину та фотографії. Написано, що одяг є закривавленим у обох жінок, і фото це підтверджує. Але ж ви не висунули обвинувачення старшій жінці з кров’ю на одязі, отже, самі не вважаєте це переконливим доказом.

- Гаразд. То що нам з усім цим робити?

- Вирішувати вам, пане майор. Самозахист, нещасний випадок, самогубство… А до панни Ніни краще за все буде застосувати такий застережний захід, як особисте зобов’язання, згідно зі статтею сто сімдесят дев’ятою Кримінального процесуального кодексу України. Те, що колись раніше називалося підпискою про невиїзд.

- Гаразд, гаразд. Скоріше за все, отримаєте ви собі цю вбивцю. От лише не розумію, навіщо вона вам знадобилася.

Дівка теж геть не розуміла, навіщо вона знадобилася чи то цьому заможному адвокатові, чи то якійсь ще більш заможній людині, яка його найняла. Отже, вона приготувалася уважно слухати відповідь адвоката.

- Вона не вбивця, - заперечив той майору.

- Певні?

- Звісно. Вбивцею людину може визнати лише суд, але аж ніяк не поліція.

- Я висловився у побутовому сенсі, а не в юридичному. Вбивця – той, хто вбив. Але це другорядне питання. Ви мені скажете, навіщо вам ця дівка?

- Ні. Вас, пане майор, це зовсім не має обходити.

- Нехай буде так. Тоді ось, - майор продемонстрував адвокатові телефон, на екрані якого виднілися якісь цифри.

- Згоден, - ні на мить не завагавшись, кивнув той.

Поза всяким сумнівом, це була сума хабара. До цифр я не придивлявся – ані сума, ані спосіб її передачі мене аж ніяк не цікавили.

- Покази панни Ніни та її люблячої матусі, - мовив майор, витяг з течки кілька аркушів та підпалив їх. – Немає більше жодних показів. Хто ж п’яних баб допитує? Хіба божевільний якийсь. А я ще з глузду не з’їхав. Тобто, цих показів не тільки немає, а ще й ніколи не існувало. Щодо наглої смерті потерпілого… Що тут можна сказати? Хіба що “яке прикре самогубство!”. Панно Ніна, розпишіться, будь ласка, отут, під особистим зобов’язанням. Сержанте, зніми з неї наручники. Трохи невеличких бюрократичних формальностей на завершення, і панночка може йти звідси геть. Ви, пане юрист, це краще за мене знаєте. Отже, до побачення.

- Денисе, обов’язково зачекай мене біля машини, - наказав Геннадій Вікторович. – Хвилин за п'ятнадцять я впораюсь, а то й скоріше.

Масштабна спецоперація

Здавалось, на автостоянці біля поліційного відділку немає жодної живої душі, але ми з Грішей чудово знали, що це не так. Десь тут перебував ще один охоронець, що теж працював на батька. Він мав доглянути за машиною, щоб поки ми упорядковуємо справи з поліцією, ніхто б не підклав до неї бомбу чи ще якусь капость.

- Юрік! – гукнув його Гріша.

- Я! – Юрік з'явився нібито нізвідки.

- Нормально?

- Ага! Вітьок.

- Де той Вітьок?

- Там, - Юрік якось невизначено махнув рукою кудись у бік.

- Гріша, ти розмовляєш українською? – щиро здивувався я.

- Простіте, шеф, я…

- Та нічого. Просто ніколи не чув від тебе.

- Так я ж, шефе, родом з-під Вінниці, а там… До речи, українською мене звати Гриць.

- Гаразд, Грицю.

- Ви болтаєтє, - нагадав про себе Юрік.

- Наш великий оратор діло каже, - погодився з ним Гриць. – Стовбичимо на місці, як бовдури, а це небезпечно. Поїхали вже кудись.

Я теж дуже не полюбляю перетворювати себе на нерухому мішень. Отже, я влаштувався на задньому сидінні, Юрік – за кермом, Гриць – поряд із ним. Наказав Юріку довільно покружляти по вулицям райцентру, хоч їх тут і небагато, а Гриць нехай подивиться, чи не стежить за нами якась падлюка. Після ранкових подій було б нерозумно нехтувати безпекою. “Хвоста” ані Гриць, ані Юрік, ані я сам не помітили, тож я трохи заспокоївся, зателефонував батькові та коротенько про все йому доповів. А йому вдалося здорово мене здивувати.

- Забєри у Гєнкі дєвку-убійцу і посєлі єйо у сєбя, - наказав він. – Сдєлай так, чтоби она черєз два мєсяца виглядєла как прінцесса. І нікакіх возраженій, Ден!

Потім він пояснив, що зовнішність та поведінку представниці королівського дому маю зробити дівці не особисто я, а люди, яких я найму на цю роботу. Фінансування не обмежене у розумних рамках. Обмеження у іншому – ні в якому разі не можна з нею кохатися, ані зараз, ані пізніше, коли вона стане схожою з дочкою якогось короля. Я маю поводити себе з нею, як з рідною сестрою.

- А она мнє сєстра? – спитав я.

- Тєст ДНК я не дєлал и нє собіраюсь, - отримав я відповідь, якщо це можна назвати відповіддю.

Я ще деякий час намагався дізнатися, навіщо все це робиться, але батько мені так нічого й не розповів. Скінчивши розмову, я ще декілька хвилин розмірковував, чи не послати батька з його безглуздими забаганками під три чорти. Я іноді так робив, бо фінансово від нього не залежав. Власного заробітку мені б, звісно, не вистачило на утримання вілли, на якій я мешкав, та численної обслуги, але я легко обійшовся би звичайною дво- або навіть однокімнатною квартирою, готувати та прибирати досить добре вмію сам, довелося навчитися, а за бажанням найняв би для цього якусь стареньку.

Проте про відрядження на північ батько казав, що це питання життя та смерті, і схоже, що так воно і було, бо автомати – дуже серйозна річ, навіть якщо люди, що тримають їх у руках, спочатку не планують нікого вбивати. Ця дівка напевно теж має якийсь стосунок до цього питання. Та й хотілося б викрити того мерзотника, який повідомив ворога, куди та й коли я їду. Звісно, розслідування проведе Сірий, він же Сергій, начальник батькової охорони, але сищик з нього дуже слабенький, я впораюсь краще, якщо батько мені це дозволить. Відмовлюсь возитися з дівкою – напевно не дозволить. А дівка, хоч і потворна – то вже не так і жахливо. Я не зобов’язаний займатися нею особисто, лише догляну за людьми, яких найму. Буду таким собі доктором Дулітлом, який сам не навчає Галатею, а тільки оплачує працю чисельних гувернанток, які навчають.

- Усі все зрозуміли? – спитав я у охоронців.

- Нє, - відповів Юрік.

- Усе ясно, - не погодився з ним Гриць. – Розвертай тачку, Юрік, їдемо за дівкою. Тільки, шефе, є одна порада. Сподіваюся, ви мене за неї не викинете на мороз, як Пєтьку.

- Пєтю я звільнив, бо він у критичній ситуації проігнорував мій прямий наказ, і через це він валявся непритомний, а мені довелось битися самому з трьома ворожими торпедами. Роботу охоронця я уявляю собі трохи інакше. Тобто, такий охоронець мені не потрібен. Тож, Грицю, давай свою пораду, і я тебе не звільню, навіть якщо вона виявиться суцільною дурнею. Слухаю тебе.

- Про Пєтьку тепер зрозуміло, шефе. Він був неправий, а ви – молодець. А порада в мене така. Окрім тих торпед, що на вас полювали, напевно в тій шоблі є й інші. Вони, мабуть, зараз десь відсиджуються перелякані, але можливо, що й ні. Можливо, вони чекають вас біля мєнтівки. Щоб не ризикувати без нагальної потреби, нехай адвокат передає нам дівку десь в іншому місці. Наприклад, у вас дома. Або десь по дорозі.

- Ага, - погодився з ним Юрік.

- Слушно, - визнав я. – Взводний теж казав, що тільки бовдури повертаються з рейдів своїми слідами. Там їх можуть чекати якщо не ворожі засідки, то міни або розтяжки.

- Ага, - схвалив Юрік.

А ось Геннадій Вікторович не схвалив. Він довго лаявся та відмовлявся, бо не хотів садити дівку до своєї машини, дуже вже ця достойна громадянка смерділа. Але я категорично відмовився їхати до поліції, тож йому залишалось лише пристати на мої умови. На жаль, відвезти дівку до вілли, де я мешкав останні два роки, він теж категорично відмовився. Отже, довелося перетворювати передачу дівки на якусь спецоперацію.

За планом, що я нашвидкуруч склав, Геннадій Вікторович мав, не дуже поспішаючи, їхати трасою, а в зручному місці, на мій вибір, висадити з машини дівку, яку тут же підхоплять Юрік та Гриць. Я заздалегідь сяду за кермо, водити автомобіль я вмію непогано, хоч і не настільки, як будь-хто з охоронців. Якщо пощастить, дівку вдасться пересадити з однієї машини в іншу за лічені секунди, тож вороги, навіть вистеживши їх, не встигнуть атакувати. Принаймні, я дуже на це сподівався.

Залишалося лише визначитись, де уся ця спецоперація має відбутися. Треба було підшукати безлюдне місце, бо дівка в закривавленому одязі, яка пересаджується з одного недешевого автомобіля в інший – це сенсація, а фотографувати зараз вміє майже кожний, до того ж маючи для цього усі можливості. По номерам встановлять, чиї це машини, та піде нікому не потрібний розголос. Навряд чи батько мені за це подякує, не кажучи вже про Геннадія Вікторовича. Але ж на шосе досить жвавий рух, де ж на ньому знайти безлюдне місце? Хтозна. Залишалося покладатись на удачу, але я цього дуже не полюбляв. Як колись і мій взводний, та й інші хлопці.

- Дєвка толстая? – спитав Юрік.

- Нє, - відповів йому Гриць.

- Адвокат в пінжакє. Он даст яво єй, і тади всє зрітєли пофіг.

- Це гарна ідея! – зрадів я.

- Ага.

Знов Геннадій Вікторович не розділяв думки, що віддати дівці свій досить дорогий піджак – це гарна ідея, довго лаявся, але врешті-решт погодився, бо дуже хотів якнайскоріше її здихатись, нехай вже разом із піджаком.

Без коте життя не те

Ми досить довго їхали за машиною Геннадія Вікторовича, мені це не завдало жодних труднощів – Вітьок тримав невелику швидкість, як ми і домовились. Я чекав, поки охоронці визначаться, стежить за нами хтось чи ні. На мій непрофесійний погляд, небажаних спостерігачів не було, але нехай вирішують вони.

- Жодного “хвоста” не бачу, - доповів мені Гриць. – Ані за нами, ані за адвокатом. Але якщо на якійсь з наших машин маячок, їх і не побачити.

- Ага, - погодився з ним Юрік.

Радіомаяки мене не хвилювали. Якщо хтось стежить за нами на великій відстані, він не встигне нічого зробити – зупинка має бути короткою, дівка пересяде за кілька секунд. Не встигне – залишиться на узбіччі, а я поїду, бажання ризикувати заради неї зовсім не маю. Що ж, до діла. Я зателефонував Геннадію Вікторовичу та сказав йому, що пора.

- Вітьок говорит, что за намі хвост, - трохи злякано повідомив мені адвокат.

- Це, мабуть, ми, - хмикнув я.

- О, не зрозумів відразу, Денисе, - заспокоївшись, він знову перейшов на українську.

Його машина пригальмувала, дівка вискочила з неї, як ошпарена, та побігла назад. Я зупинив автомобіль, Юрік відчинив задні дверцята та вискочив, і вона стрибнула на заднє сидіння, мов за нею чорти гналися. Ледь хлопнули двері, я рвонув з місця так, що, мабуть, задимилася гума.

- М’яв, - долинуло до мене.

- Який ще, в дупу, "м’яв"? – рявкнув я. – Поводься, як людина!

- Це не вона, шефе, - сказав Гриць.

- Ага, - підтвердив Юрік. – Кошка.

- Яка ще, на фіг, кішка? Звідки вона узялась?

- Із диркі своєй мамкі, шеф. Как всє.

- Шефе, кішка була у дівки під піджаком, - пояснив Гриць.

- Була? А де вона є зараз? – похмуро поцікавився я.

- Поруч із вами. На місці стрільця. Чи мерця. Біс його зна, як воно по-справжньому зветься. Коротше, на спинці правого переднього сидіння.

- Ага, - Юрік не балував нас різноманітністю своїх висловлювань.

Я швидко глянув на сусіднє сидіння. Так, на спинці розташувалась невеличка руда киця, яка цілеспрямовано рвала пазурами чохол, що коштував набагато дорожче сотні таких киць. Я пересадив її звідтіля собі на коліна. Кішка миттєво згорнулася клубочком та закрила оченята.

- Твій звір? – спитав я.

- Мій, - відповіла дівка. – Тобто, моя. Її звуть Муся. Тільки вона на своє ім’я не відгукується.

- В мєнтовці в тебе ніяких звірів не було. Як вона опинилася в тебе?

- Сусідка принесла, біля мєнтівки мені віддала. Каже, мама хоче Мусю вбити. Щоб мені помститися.

Чудова сімейка! Та й Геннадій Вікторович ще та падла – про звіра у дівки ані пари з вуст! З іншого боку, киця може стати у пригоді – якщо дівка її хоч трохи любить, можливо, погрозою скормити її сторожовим псам вдасться примусити майбутню принцесу хоч іноді поводити себе пристойно – чуття підказувало, що з цим неминуче виникнуть проблеми. До того ж, від кішки пахло досить приємно, на відміну від самої дівки, яка смерділа гірше за труп тижневої давності.

Киця уві сні замуркотіла, я її погладив, і вона замуркотіла голосніше. Мені буде складно віддати її собакам, а якщо чесно, то геть неможливо. У нас в бліндажі мешкав здоровенний сірий кіт Мангуст, давив там мишей, пацюків та навіть змій, за що, мабуть, своє ім'я й отримав. Ми звідти пішли на ротацію, а він з нами не схотів, залишився з тими, хто туди прийшов замість нас. Чимось вони схожі, хоч і зовсім різні.

- Хлопці, а пригостіть цигарочкою, - попросила дівка. – Курити так охота, що аж вуха пухнуть.

Охоронці незворушно сиділи, жодним чином на неї не реагуючи. А мені чомусь стало шкода цієї смердючки, тож я наосліп поліз у бардачок, витяг звідти пачку цигарок з запальничкою та передав усе це Юріку. Навіть сплячу кішку не потурбував. До смороду дівки додався запах тютюнового диму, отже, вона нарешті отримала те, про що мріяла ще в поліції. Жодного слова від неї, хоч трохи схожого на подяку, я, звісно, не дочекався. Навпаки.

- Таке гівно курять тільки опущені, - вередливо повідомила она та кинула ледь великий недопалок на вільне переднє сидіння.

До тютюнового диму долучився гар від тліючого ворсу чохла. Я смачно вилаявся більш мені звичною російською, відкриваючи вікно та викидаючи тліючу цигарку. Перелякана Муся голосно заорала та вчепилася пазурами у моє коліно. Джинсова тканина від них, звісно, не врятувала, тут допоміг би хіба брезент, та й те не напевно. Але розлютився я не на кицьку.

- Зробить їй боляче, - наказав я охоронцям. – Тільки, будь ласка, без фанатизму.

- Чоловікам бити жінку западло, - зухвало повідомила дівка.

Звука ударів я не чув, але вона раптом дико заверещала, потім закашлялась.

- Шеф, тормозітє! – заволав Юрік.

Я вдарив по гальмам. Муся перелякалась ще більше та знов встромила в мене пазурі, цього разу глибше. Гриць схопив дівку за обличчя, прикриваючи їй рота, відчинив дверцята зі своєї сторони, та витяг її з машини, щось крикнувши при цьому мені, на жаль, я дуже погано розчув.

- Что он сказал? – перепитав я у Юріка.

- Говоріт, тіпа єй нудно, - відповів той.

Юрік дверцята закрив, а я не дуже швидко поїхав далі. Стояти на місці бозна де – це випрошувати у долі неприємності. Небажано бути нерухомою мішенню, я про це, мабуть, вже кілька разів казав. Тож, кермуючи лівою рукою, правою заспокоїв Мусю, і вона люб’язно погодилася витягти з мене пазурі та сховати їх до наступного разу. Але почала зі мною гратися та досить чуттєво вкусила за палець.

Дочекавшись зручного моменту, я розвернув машину та поїхав назад. Гриць з дівкою вже стояли напоготові, я знов розвернувся та зупинився. Гриць запхав її у салон та вліз слідом. Дівка смерділа ще сильніше, хоча раніше здавалося, що це геть неможливо. Тепер вона ще й плакала, заливаючись сльозами та шмарклями. А я раптом здогадався, що казав Гриць, коли витаскував її на свіже повітря. Не нудно їй було, а її нудило. Гриць, мабуть, перестарався, завдаючи їй біль. Я з задоволенням дивився у дзеркальце, як вона шмаркається в дуже дорогий піджак Геннадія Вікторовича.

Жіноча бійка

Додому ми доїхали без жодних перешкод та неприємностей. Не вважати же за неприємність спробу дівки дуже голосно співати якісь дурні матюкливі пісеньки, не маючи ані слуху, ані голосу? Я все чекав, що вона почне щохвилини проситися справити нужду, але ні, обмежилась потворним співом. Хтозна, може, злякалася, що за її навіть короткочасної відсутності салон машини стане не таким смердючим.

Поставити машину до гаража я доручив Юріку, а сам задумався, як помити дівку, не заводячи її до дома, бо у приміщеннях, які вона відвідає, надовго запанує сморід, непідвладний жодному відомому мені дезодоранту. Але довго розмірковувати мені не дали – Муся, яку я пустив погуляти на травку, побачила сторожового пса та велике дерево, і миттєво опинилася на самому верху. Дівка почала скиглити, що кицька не зможе спуститися, я намагався не звертати уваги, але з думки вона мене все ж таки збила. Що ж, коли чогось не можеш зробити самотужки, звертайся до професіоналів. Але спочатку переконайся, що це дійсно треба робити.

Отже, зателефонував батькові та повідомив його про те, що дівка схожа на принцесу не більше, ніж моя дупа на річку Дніпро, і скоріше моя дупа потече до Чорного моря, ніж дівку можна буде, страшенно напружившись, уявити в короні. Звісно, говорили ми російською, він інших мов не вживає. Насправді я зовсім не чекав, що батько скасує наказ – він був страшенно впертий і своїх помилок ніколи не визнавав. Але помилявся він досить рідко, завдяки чому я, власне, і є сином мультимільйонера, а не безхатька. Він мене не розчарував – сказав, що прийме мою відмову тільки після того, як я спробую, та ще й спробую як належить.

Отже, я нагадав йому, що він обіцяв дати гроші на цей божевільний прожект, та попросив дозволу задіяти його секретарку. Своєї в мене нема й ніколи не було, якось до цього дня не мав в неї жодної потреби. Про гроші він, звісно, забув, він досить часто “забуває” їх віддати, ось коли йому хтось винен та не платить – то зовсім інша справа. Але тут був не той випадок, щоб никати обіцяне, тож він миттєво кинув мені на картку суму, що на моє розуміння здавалася вельми завеликою, та ще й пообіцяв, що якщо не вистачить, додасть ще. А от в послугах секретарки він категорично відмовив, сказав, що я маю гроші, отже, маю усі можливості наняти усіх, кого буду вважати за потрібне.

З’явилася думка взяти секретаркою саму дівку, звісно, після того, як її хтось відмиє як слід, але вирішив, що це суцільне божевілля, та рішуче викинув це з голови. Отже, бажаєш, щоб щось було зроблено – зроби це сам. Подзвонив у приватну клініку, там мені спробували трохи полюбити мозок, але ледве виявилося, що я син того самого Коваля, усі стали дуже ввічливими та люб’язними, і миттєво до нас виїхала терапевтична бригада. Я й гадки не мав, що це за бригада така, але звучало вагомо.

Потім, послухавши, як дівка оплакує свою кицьку, яка так і помре на верхівці дерева, визвав ще й ветеринара, який спеціалізується саме на кішках. Можливо, цей Айболіт, щоб не втратити замовлення, був цілком спроможним визнати, що він спец по слонам або тиранозаврам, але тут вже нічим не зарадити.

Продовжуючи плакати, дівка не забувала оглядати будинок, який зазвичай називали віллою. Чотири поверхи плюс ще два під землею, скільки усього кімнат, я навіть гадки не мав, ніколи їх не перераховував, а користувався ледь десятою їх частиною. Ціла армія прислуги, не рахуючи охорони. На вид вілла була дуже схожа на англійський Тауер – так колись забажав батько, який оплатив будівництво та дотепер оплачував утримання. Я вже згадував, що мені така розкіш зовсім не обов’язкова, але я вже звик за два роки, і мені тут подобалася. А дівка так і застигла з відкритим ротом. Це вона ще толком не бачила парку навкруги самої вілли. Парк, казали, теж схожий на британський, але я в цьому зовсім не шурупаю, мені що британський, що французький, що аргентинський.

Першим прибув ветеринар, спец по котам і мамонтам. Дізнавшись, що кішка на верхівці дерева, він побризкав на низ стовбура валер’янкою, і я навіть не помітив, як Муся рудою блискавкою стрибнула йому на руки, теж трохи змащені улюбленою котячою речовиною. Що ж, тепер я наочно побачив, що він дійсно ветеринар, а не шарлатан.

- Кошка здоровая, но с блохамі і глістами. Будєм виводіть? – спитав він.

- Неодмінно будемо, - погодився я. – І усі належні щеплення теж будемо робити.

- А чого ви розговаріваєте українською? Тобто, розмовляєте.

- Бо так треба, - я таємниче понизив голос та підморгнув. – Справа величезної важливості.

- Треба, так треба, - він, напевно, вже багато разів бачив дуже дивакуватих клієнтів, тож давно навчився спокійно сприймати їх примхи.

Одна з вівчарок підійшла до нас та з недоброю цікавістю подивилась на Мусю. Киця засичала, але якось безнадійно. А звірячий доктор назвав собаку песиком, поплескав його по холці, та сказав “Ета кошечька будєт здєсь жить”. Замотилявши хвостом, пес доброзичливо гавкнув та побіг собі по своїм собачим справам. А я ще раз переконався, що він спец не тільки по анакондам чи чомусь такому. Це ж треба, стороння людина запросто торкається собаки-охоронця, а той його ще й слухається беззаперечно.

Цей геній ветеринарії пішов в дім у супроводі покоївки, щоб розставити по фен-шую котячі лотки, з одного киця буде їсти, а в інший – гадити. Корм та пісок він теж з собою привіз. А Мусю віддав мені, хоч я і вважав, що на сьогодні мені кішок вже занадто. Отже, я поставив її на травку, і раптом зметикував, як помити дівку, не заводячи її у будинок. У тутешньому парку розташовувалися басейн, тенісний корт та стрільбище. Звідси, від головного входу, їх не побачити, але вони там були. А біля басейна – душ. Саме те, що треба. Щоправда, там нема ані мила, ані рушників, але це дрібниці, прислуга принесе.

- Ходімо, помиєшся, - запропонував я дівці.

- Нікуди я не піду! – заперечила вона. – Ти не маєш права!

Можливо, я дійсно не мав права примушувати митися дівок, навіть таких смердючих. Звідки мені знати, я ж не юрист, та й конституцію навіть не вивчав, може, це там прямо так і написано? А от що ця дівка помиється так чи інакше – тут я сумнівів не мав. Бо таку смердючу потвору у дім заводити неможна. Мабуть, я б спромігся помити її силою, але чи мені таке треба? Довірюсь профі, вони незабаром мають прибути.

Профі, тобто, так звана терапевтична бригада, прибули дійсно невдовзі, але справи в них пішли, скажемо чесно, не дуже. Складалася ця бригада з двох жінок у білих халатах віком десь близько п’ятдесяти, одна – дуже красива, струнка, з довгим чорним волоссям, яскравою косметикою та у босоніжках на шпильці сантиметрів десь так дванадцять щонайменше. Ззаду вона взагалі виглядала якщо не школяркою, то студенткою, але її очі дивились на світ з гіркотою. Навколо них можна було розгледіти гусячі лапки, та й руки не виглядали дівочими. Ця відрекомендувалась терапевтом, або, як кажуть останнім часом, сімейним лікарем.

Друга жінка дуже скидалася на охоронця, такий собі клубок м’язів з незворушним обличчям, але терапевт представила її санітаркою. Мені здалося, що під її халатиком схована якась зброя, скоріше за все, гумовий кийок. Така легко поб'є в рукопашній майже будь-якого чоловіка, мене – так напевно. Саме їй лікарка доручила помити пацієнтку, тобто, ту саму смердючу дівку.

Здоровенна санітарка підійшла до майбутньої принцеси, щось їй сказала, вислухала відповідь та ухопила її за лікоть, намагаючись завернути руку за спину. Але дівка, схоже, росла там, де нагально треба вміти натовкти пику ближньому, бо інакше ближні почнуть безперервно товкти твою, та навряд чи колись зупиняться. Сам я виріс в зовсім інших умовах, але в універі товаришував з хлопцями з нетрів, тож наслухався чимало жахливих історій, які вони розповідали, як щось цілком буденне.

Отже, дівка без жодних роздумів з силою опустила п’ятку на пальці санітарки. Та скрикнула і відпустила руку, а дівка розвернулася та вдарила противницю кулаком по щелепі. Але санітарка не впала, а вихопила кийок, замахнулася… Я перехватив кийок, не дозволяючи бити смердючу принцесу по голові. Санітарка розвернулася до мене та спробувала добратися до моєї пики. Але цього їй не дозволив Гриць, про якого я зовсім забув, а він, на щастя, про свої обов’язки пам’ятав добре. Кремезна жінка глянула на нього, як на гівно, але з трави раптом вискочила Муся з мишею у зубах, і санітарка заверещала, поточившись на землю. Такі вже в нас профі, нічого не поробиш.

Приборкання, перший успіх

Муся гордо дивилася на свою хазяйку, стоячи над напівпридушеною мишею. Гриць намагався привести до тями санітарку, але усі його спроби залишалися марними. На мій упереджений погляд, це мала б робити лікарка, але вона зблідла, застигла нерухомо, а в її очах, що втупилися в нещасну мишу, плескався дикий жах. Поки я розмірковував, чи не пнути напівдохлу мишу, щоб вона полетіла геть з очей, кішка знов метнулася у гущу трави та принесла ще одну. Лікарка застогнала, зблідла ще сильніше, але залишилася стояти. Мабуть, вона ще не впала лише завдяки надвисоким підборам.

- А ти мишей не боїшся? – спитав я у дівки, яка стояла над непритомною санітаркою с тією ж гордістю, що й Муся над мишами.

- Ні, чого б це? – здивувалась вона. – Ані мишей, ані пацюків. Що в них такого жахливого? А от змій та великих павуків боюся.

- Обов’язково знайду для тебе гадюку та тарантула. Якщо знадобиться, навіть з-за кордону замовлю. Але це потім. Зараз треба щось робити з двома трьохсотими серед мирняка, поки вони дуба не дали. Будемо викликати ще одну терапевтичну бригаду чи відразу труповозку?

Я тільки на якусь мить відвернувся від Мусі, а перед нею вже лежало три миші.

- Ви їх тут розводите на продаж? – єхидно поцікавилася дівка. – Муся завдала величезні збитки вашій торгівлі?

Тепер я дивився на неї трохи по-іншому. Якщо жінка має хоч якесь почуття гумору, вона ще не остаточно втрачена для людства. Проте зараз в мене з’явилося куди більш нагальне питання.

- Дідько з ними, з мишами, але що робити з трьохсотими? Грицю, в нас є хтось з медичною підготовкою, кращою за тебе?

- Навіть гадки не маю, - відповів Гриць.

- А ти не бачив, Айболіт вже звалив звідси?

- Хто такий Айболіт?

- Ветеринар.

- Не знаю, чи звалив, але… - від подзвонив охоронцю на воротах. – Ні, шефе, він ще тут.

- Чудово! – зраділа дівка. – Для цієї свині ветеринар – саме те, що треба! Хоча ні, їй більш за все потрібен різник.

Не звертаючи уваги на її до відрази одноманітні жарти, я зв’язався з покоївкою, що супроводжувала ветеринара, а вона за моїм наказом передала телефон йому. Обидва тяжко дихали, отже, я переконався, що вірно вгадав, чому Айболіт так довго нібито розставляє котячи лотки.

- Годі осіменяти мій персонал, - сказав я. – Йдіть туди, де оглядали кішку, треба декого повернути до життя.

З’явився ветеринар досить скоро, трохи спітнілий, але в одязі, що перебував у бездоганному стані.

- Кого тут лєчить? – спитав він. – Неужелі мишей? Всєх шестерих?

- Свиней, - буркнула дівка. – Особливо оту, жирну.

Санітарка зовсім не була жирною та навіть товстою, але сперечатися по цьому питанню я не став.

- Мишей щойно було лише п’ять, - замість того нагадав я.

Тоді ветеринар сунув мені в руки Мусю, сказавши, що поки вона буде тягати сюди все нових та нових мишей, жінок до тями не привести нікому, навіть Ескулапу та Авіценні разом узятим, не кажучи вже про пересічного ветеринара, отже, кішку треба звідси куди-небудь забрати. Притискуючи хижачку до грудей, я наказав дівці йти до душа. У відповідь вона плюнула мені в обличчя, і цього разу влучила.

- То й що ти мені за це зробиш? Невже вб’єш? – весело поцікавилась вона. – То вбивай! Мені пофіг!

Звісно, дуже глупо вбивати когось на очах такої кількості свідків. Та й який мені з цього зиск? Може, все ж відмовитись від батьківського доручення? Тоді він не дозволить мені допитати Пєтю, але хіба цей допит для мене такий вже важливий? Проте, якщо дівку на кілька днів засадити в якій-небудь карцер, де нюхати її сморід буде лише вона сама, а батькові нічого про це не казати, Пєтю мені на розправу віддадуть, а коли взнаю від нього все, що мене цікавить, можна буде й від завдання відмовлятись.

- Ізвінітє, пожа… Тобто, вибачте, будь ласка, Денис Миколайович, - звернулась до мене лікарка, яку вже встиг розморозити ветеринар. – Ми з вами не зустрічалися років за три тому? Ви дуже схожі на одного солдатика, який приїздив до нашої клініки, щоб відвідати свого, як він казав, побратима. Дуже, дуже він схожий на вас. Тільки він був без вусів та з поголеною головою. Його звали Рябчик.

- Моє прізвище Коваль, - нагадав я, знизуючи плечима. – Ви це чудово знаєте, хіба ні? Та й не солдат я, а мажор. Мажори не воюють, це загальновідомий факт.

- Як скажете, пан Коваль. А що там моя пацієнтка? Все не погоджується митися?

- Так. Вона, мабуть, якась сектантка. З тих, кому Бог митися категорично заборонив.

- Ніяка я тобі не сектантка! – заволала дівка.

- Тобі видніше, - погодився я.

Рішення щодо неї прийнято, вона мене вже зовсім не цікавить. Нехай собі робить, що її душі заманеться.

- А цигаркою не пригостиш?

- Ні, - якщо я почну кожного, хто плює мені в рожу, чимось пригощати, тут вишикується така черга бажаючих, то я потону у слині цих поціновувачів халяви.

- Я б теж не відмовилась, - сказала лікарка. – Вже років п’ять як кинула, але з цими мишами так перенервувала, що аж ніяк не завадить.

Я дістав з кишені цигарки та запальничку. Дав прикурити лікарці, і собі не відмовив – в мене день теж був не з найлегших, а тут на додаток ця потвора не лише смердить, а ще й плюється. Руки свербіли пристрелити цю сволоту, а я замість цієї міри соціального захисту продовжував зображати суцільний спокій флегматика, витираючи носовичком пику від її плювка.

- Тільки ви, пані лікар, маєте знати ось що: на думку деяких дівок, цей сорт цигарок – гівно, яке курять лише опущені. Але я такий невіглас у тюремних питаннях, що навіть не знаю, чи бувають опущені жінки.

- Бувають, - просвітила мене дівка, вкрай незадоволена тим, що їй не дали покурити.

Тримати у руках одночасно цигарку та кішку було незручно, отже, я пустив Мусю на землю. Дівка весело заржала та наказала їй натаскати сюди нових мишей. Я цим не переймався – добре знав, що кішки не виконують жодних наказів, нічиїх. А от лікарка прийняла цю погрозу серйозно.

- Боже збав, - прошепотіла вона, знову зблідла та навіть перехрестилася рукою, в якій тримала цигарку.

- Залиш мені на пару раз затягтися, - попросила її дівка.

- Згинь, - відмахнулася лікарка.

- Чого ти на мене визвіряєшся? Що я тобі зробила?

- Ти заважаєш мені виконати роботу та отримати за неї гроші. Мені цього більш ніж досить.

- А що ви зі мною зробите, якщо я помиюся?

- Особисто я проведу медичний огляд та візьму матеріали для аналізів. А що зробить Денис Миколайович – навіть гадки не маю. Може, зґвалтує, а може, закурити дасть. Або те й інше одночасно. Мене це не обходить.

- Тоді покажіть мені хто-небудь, де тут можна помитися.

- С чого б це ти раптом передумала? – не зрозумів я.

- Який ви молодий та наївний, Денис Миколайович, - із заздрістю мовила лікарка. – Ще не знаєте, якими непередбачуваними можуть бути жінки.

Від лікаря нічого не приховати

Медики провозилися з дівкою близько півтори години. Гадки не маю, що вони з нею так довго робили, весь цей час я проплавав у басейні. А чим ще я міг зайнятися, якщо лікарка зажадала, щоб я далеко не відходив, бо дівка неадекватна, а басейн майже поруч с душем? Так, огляд та всі інші процедури проводили біля душа. Вочевидь, медикам тут давно остогидло, отже, вони робили все, щоб якомога скоріше вшитися звідси геть.

Перед моїми очами дівка постала чиста та одягнена в мій старий банний халат та чиїсь в'єтнамки, завеликі для неї розміру десь на чотири. Халат теж трохи волочився по землі, бо я вище за неї, але вона досить оригінально з цим впоралася – завернула поли до верху та прихопила їх паском. Тепер вони не діставали навіть до середини стегон, але це її зовсім не бентежило. Ніжки в неї були красивої форми, але не завадило б якось прибрати з них досить густе, хоч і коротке волосся. А ось педикюр не вразив – для дівки з райцентру нормально, для мажорки, навіть фальшивої – цілком не те. Манікюр, природно, теж не вражав. Як і багато що інше. Глупо сподіватися, що відмита дівка з-під паркану перетвориться на красуню, та ще й схожу на принцесу, як просив батько.

Дівка на мене не дивилася, бо мала кращий об’єкт для уваги – вона жадібно затягувалась цигаркою, яку держала трьома пальцями, ховаючи в кулак. Так курять зеки та солдати-фронтовики. Чого зеки – не знаю, а фронтовики – щоб ворожому снайперу було складніше цілитися, орієнтуючись на вогник. Може, ще й школота, якій курити забороняють. З’ясовувати, де саме вона цьому навчилася, я зовсім не збирався. Але позначку у пам’яті зробив про всякий випадок. Не дарма, виходить, разом з новим одягом наказав принести для жінок пачку цигарок та запальничку.

- Мажор, де мої капці? – поцікавилася дівка, яка нарешті зволила приділити увагу і мені.

- За моїм наказом спалили разом з іншим одягом, - чесно відповів я. – Все це було дуже смердючим, отже, мало бути знищеним. Прати таке не можна – Дніпро перетвориться на мертву річку. Кажуть, у кишенях нічого не було. Мабуть, у протигазі хтось обшукував, бо інакше ніяк.

- Вовки позорні! Мені тепер що, у цих ходити? – вона обурено ворухнула пальцями ніг.

- Трохи завеликі, - визнав я. – Якщо зовсім незручно, походи боса. Завтра купимо взуття по розміру. А поки – не скигли.

Поки ми вели оцю світську бесіду, санітарка складала в машину усе їхнє медичне обладнання, а лікарка запекло тарабанила по клавіатурі свого ноутбука. Нарешті, скінчила це заняття, швиденько перечитала набраний текст та спитала в мене, на який е-мейл мені його переслати. Я продиктував назву своєї електронної поштової скриньки, і майже миттєво тихенько пискнув айфон – я отримав СМС-повідомлення, що до скриньки надійшов новий лист.

- Там не тільки звіт про огляд цієї пацієнтки, а ще й рахунок за нього. Туди не входять аналізи, бо їх ще не зроблено, за них ви отримаєте окремий рахунок.

- Добре. А тепер, будь ласка, розкажіть мені простими словами, що ви в неї знайшли.

- Практично здорова. Гарантовано не вагітна. Грибок на лівій ступні, мазь, яку я прописала, за пару днів знищить його остаточно. Зуби нагально потребують уваги стоматолога, це ви й самі бачите. Ще у неї легке запалення бронхів, хронічне, скоріше за все через надмірне куріння…

- Ти брешеш! – заволала дівка. – Я працюю на базарі, стою там навіть у люту холоднечу, як тут горло не застудити?

- Бідолаха, - поспівчував я. – Учора було так холодно, так холодно, багато снігу нападало, замети просто жахливі… А сьогодні зранку була така жахлива хуртовина! Продовжуйте, доктор, не звертайте уваги на оце одоробло.

- Даремно ви так з дівчиною, Денис Миколайович, - дорікнула мені лікарка. – В неї психічна травма, з нею зовсім недавно трапилось щось жахливе. Їй би не завадила консультація з психологом або навіть з психіатром.

- Нізащо не піду ні до якого психіатра! – знову збудилася дівка.

- Уперше діло кажеш, - погодився я. – Не підеш, звісно. Якщо виникне така потреба, він сам сюди прийде. Або вона. Але поки що я такої потреби не бачу, хоч ти й вочевидь схиблена. Тим більше, я-то знаю, що з тобою трапилось.

- Нічого ти не знаєш!

- Знаю. Твій з мамкою спільний коханець здійснив самогубство в тебе на очах. А потім було ще жахливіше – надмірно ввічливий майор та страшенно балакучий адвокат, обидва, без сумніву, дуже жахливі люди, з неясною метою тебе звільнили.

- Ти паскудне брехло! – дівка оскаженіла. – Він не мій коханець!

- Звісно. Він вже нічий не коханець. Бо він труп.

- Він і не був ніколи моїм коханцем! Він хотів мене зґвалтувати!

- Але йому стало соромно, він передумав та покінчив з собою. Хай буде так.

- Пацієнтка на протязі останньої доби, а може, й більше, не приймала участі у традиційних статевих актах, - підтвердила лікарка. – Дозвольте, я закінчу усний звіт та поїду собі додому. Отже, я планую доручити нашій лабораторії перевірити, чи не загрожує пацієнтці діабет, СНІД, онкологія, туберкульоз та ЗПСШ. Ви не заперечуєте проти цих аналізів?

- Що таке ЗПСШ? – не зрозумів я.

- Захворювання, що передаються статевим шляхом. Їх ще називають венеричними.

- Зрозуміло. Аналізуйте.

Не думаю, що ця дівка потрібна батькові надовго, отже, онкологія, тобто рак, навряд чи зможе вбити її раніше, ніж вона втратить свою цінність, у чому б та не полягала. З діабетом – усе те саме. Але нехай проводять аналізи. Більше аналізів – більше сума в рахунку. Медикам теж треба якось заробляти, щоб добре жити. А батько від цих трат, мізерних у масштабах бюджету цієї операції, аж ніяк не збанкрутує. Може, медики за ці гроші навчаться розрізняти "на протязі" та "протягом", коли вже навіть я цьому якось навчився?

- Ти дуже хотів її трахнути, - заявила дівка. – Хоч вона за віком старше за твою матір. І вона чудово це зрозуміла. Але відмовила, навіть слова не сказавши.

- Так і є. Дуже приваблива жінка, - погодився я.

- Відмовила тому, що ти їй збрехав прямо в обличчя.

- Ти про що?

- Насправді ти і є той солдат, про якого вона згадала. Рябчик. А чому ти Рябчик?

- Віршик такий був: “Єш ананаси, рябчіков жуй, дєнь твой послєдній пріходіт, буржуй”. Інші бійці його знали. Тож позивний мені довелося вибирати з буржуя, ананаса та рябчика. Рябчик – найкраще з усього цього, як на мій погляд. Ти взнала все, що хотіла?

- Ні.

- Поговоримо за їжею. Бо я дуже зголоднів, гадаю, ти теж. Будемо їсти ананаси та пожуємо рябчиків. Або щось інше.

Ми пішли до дому. Десь по дорозі незрозуміло звідки вистрибнула Муся та миттєво опинилася на руках у своєї господині.

Розмова про біографії

Муся показала себе дуже кмітливою кицею – миттєво зрозуміла, як користуватись котячим туалетом. Хоча, можливо, вже вміла, я ж не знаю, жили вони з дівкою та її мамкою у приватному будинку чи у квартирі, а питати в дівки чомусь не хотілося. Отже, Мусю можна тримати в домі, не побоюючись, що вона усе тут запаскудить. Принаймні, деякий час, бо я чув, що коти та кішки мають шкідливу звичку мітити територію або мститися за якісь образи, пісяючи в тапки або на килими. Але це питання почну вирішувати лише тоді, коли Муся розпочне таке витворяти.

Дівка за вечерею їла так, що аж за вухами тріщало, я – теж, бо через ту безглузду стрілянину пропустив обід. Вона спитала в мене, як називаються ті блюда, що ми їмо, але ані я, ані дівчина-служниця цього не знали. Позвали кухаря, але він теж не знав, сказав, що вміє смачно готувати, а знати назви блюд від нього ніколи не вимагали. Мені здалося, що він клеїть дурня, проте заважати йому у цій благородній справі я не став.

- Ти завжди так їси? Кожного дня? – спитала дівка.

Я подумав, що годі називати її дівкою, в неї є якесь ім’я, я його навіть сьогодні вже чув. На пам’ять я ніколи не скаржився, отже, швидко згадав.

- Так, Ніно, - відповів їй я. – І навіть зазвичай тричі на день. Але сьогодні, на жаль, лише двічі.

- Ульот, - прокоментувала вона. – Денисе, ти обіцяв мені багато чого розповісти за вечерею.

- Не пам’ятаю такого. Я обіцяв лише поговорити з тобою за вечерею. От ми й розмовляємо.

- А розкажи, навіщо я тобі здалася? За яким дідьком твій адвокат витяг мене з мєнтовки та переселив до королівського палацу?

Дуже гарне питання. Сам би не відмовився дізнатися відповідь. Але якщо батько відразу не сказав, то вже й не скаже. Не піддавати ж його тортурам, та й охоронці будуть проти. Усі вони, навіть ті, які охороняють мене, насправді працюють на батька. Хто платить, той і замовляє музику. Не дуже хотілось визнавати, що сам я знаю лише трохи більше за неї, але й жодного сенсу брехати теж не бачив.

- І гадки не маю, навіщо ти комусь тут знадобилася. Навіть не певен, кому саме знадобилася – моєму батькові чи нашому адвокатові. Але не мені, це точно. Я лише виконую наказ батька.

- Як маленький хлопчик, якому дорослі дають по дупі за зайві питання?

- Приблизно так.

- І тобі не соромно? Такий здоровенний лобуряка, а поводишся, як немовля.

- Ні, не соромно.

- Як же ти до армії попал, якщо в усьому слухаєшся батька?

- Я не попадав до армії. Записався у один добровольчий батальйон, його назва тобі ні до чого, а потім пішов з нього. Обійшовся без бюрократії. Навіть моє прізвище ніхто там не знав.

- А звідки ж вони тоді взнали, що ти мажор?

- Навіщо тобі це? – не витримав я.

- Якщо хлопець привозить мене до себе, я хочу знати про нього якнайбільше. Це ж природно, хіба ні?

- Як скажеш, - я знизав плечима. – В мене були найкращі каска, бронік, берці, камуфло та усе таке. Я витратив на це шалені гроші. У інших хлопців таких грошей не завалялося, отже, їхня снаряга була набагато гірша. А багатій для них – буржуй. От я і став Рябчиком.

- А тобі там доводилось вбивати? – вона трохи занепокоїлась.

- Чого тебе це бентежить?

- Бо я тебе трохи піддражнювала, але якщо ти вбивця, то це дуже небезпечно.

- Останніх двох я задвухсотив сьогодні вранці. Через те й у ментівці опинився. Ти ж це чула.

- Мені там не до тебе було. Ви щось про зайця якогось обговорювали, я геть нічого не зрозуміла.

- Ніно, а ти насправді вважаєш плювки у морду таким собі дружнім заграванням?

- Ой, ну, вибач мене, будь ласка. Я трохи розгубилася, не кожного ж дня мене мажор усиновляє, от і стала творити казна-що.

- Проїхали, - зітхнув я. – Але надалі простого "вибач" буде замало. Ще питання є?

- Звісно. І дуже багато, - вона мені посміхнулася, як давньому другу.

- Один, останній. Бо мені це вже набридло.

Ніна ненадовго замовкла, чи тому, що задумалась, чи тому, що нам принесли каву, і вона деякий час насолоджувалась цим чарівним напоєм та цигаркою.

- Денисе, скажи, чому ти розмовляєш українською? – нарешті спитала вона. – Ти щосили намагаєшся говорити як слід, але ж їжаку зрозуміло, що ти російськомовний по самі зябра.

- Спочатку мене заразив отой клятий майор. А потім… Про “потім” розповім тобі іншого разу, це дуже не коротка оповідка. Спитай що-небудь інше, попростіше.

- Гаразд. Що таке рація?

- Це такий мобільний прилад, радіоприймач та передавач в одному флаконі.

- Айфон?

- Ніколи не чув, щоб айфон називали рацією.

- Але ж майор сказав адвокатові, що в того є рація. А той не заперечував, хоч мав лише айфона. Я тоді перепитала, та мені ніхто не став пояснювати.

- А! – я пригадав, про що мова. – Майор сказав не “у вас є рація”, а “ви маєте рацію”.

- Хіба це не одне й те саме?

- Нінко, ти темна, як три підвали! Мати рацію – не володіти рацією та не трахати її. Якщо кажуть, що хтось має рацію, це означає, що він сказав щось розумне. Це від слова "раціональність". Чула його коли-небудь?

- Я на базарі стільки різних слів чую, що напевно чула і це. Тобто, майор мав на увазі, що адвокат сказав щось розумне? А радіопередавач чи айфон зовсім ні до чого?

- Усе так. Краще й не пояснити.

- Але ж у нас так ніхто не каже!

- Мабуть, так розмовляють на західній. Майор взагалі дуже схожий на західника.

- Хай йому грець! Цей слизький тип навмисно так розмовляв, щоб я нічого не розуміла!

- Дідько із ним. Тепер твоя черга відповісти на пару-трійку питань. В тебе є бойфренд?

- Тобто, постійний коханець? Ні.

- А одруженою була?

- Ні. Лише нареченою. До шлюбу справи так і не дійшли.

- Розповідай, будь ласка. Чи я маю кожне слово тягнути з тебе кліщами?

Ніна мовчала досить довго. Мабуть, не хотіла про це говорити, але все ж ляпнула через необачність, що заручини чи щось на кшталт того в неї були, а ось до шлюбу справи чомусь не дійшли. Це досить важливо. Батько хоче, щоб Ніну вважали принцесою, тобто, мажоркою. Припустимо, я знайду людей, які зроблять їй потрібну зовнішність. Якщо Ніну десь випадково зустріне хтось з її подружок, вони якнайбільше подумають "Ота дівчина-мажорка трохи схожа на Нінку", та підуть собі повз неї у своїх справах. Але якщо раптом з'явиться якійсь хлоп у лахмітті, тобто відставний жених, та заволає щось на кшталт "Нінко, падла срана, піди глянь, чи не твоя мати лежить забльована отам попід парканом?", це кінець маскараду. Або сама забльована матуся пришкандибає – буде те ж саме.

Звісно, друзям та родичам Ніни треба надійно заткнути рота. Це нескладно – хоч грошима, хоч тумаками. Але ж для цього потрібно знати, кому затикати. Де подівся той жених? Емігрував кудись до Австралії чи досі вештається десь тут, щоб вигулькнути у найнепотрібніший момент?

- Мій наречений зґвалтував мою бабусю, - нарешті заговорила Ніна. – Вона від цього померла за кілька днів. Яка тут могла бути свадьба?

- Бабусю? – не повірив я.

- П’яний був. Він хороший, коли тверезий. Але як набульбениться, може що завгодно утнути. Ось того разу й утнув.

- І куди він подівся?

- Звідки мені знати? Щез, я його більше не бачила. І дуже рада, що не бачила.

Я визвав покоївку та наказав їй відвести Ніну до гостьової кімнати. Щойно вони зробили крок до дверей, звідкілясь вискочила Муся та встрибнула Ніні на руки.

Глісти та інша живність

Прокинувся я від жіночого лементу на два голоси. Жінки верещали, як душі, які от тільки зараз здогадалися, що їх волочуть до пекла. Мабуть, Ніна знов щось утнула, таке жахливе, що налякало їх сильніше за смерть. Звісно, я не побіг їх рятувати, і взагалі нікуди не побіг, тільки приготував свою вірну «Беретту» та запер на пару додаткових надійних замків двері до моїх апартаментів, як я називав ті три кімнати, які вважав своїми. Десь там відбувається щось надзвичайне, але це діло аж ніяк не моє, а охорони.

Жінки замовкли, але задзвонив мій телефон. Не айфон, який іноді буває мобільником, а стаціонарний. Вони тут всюди встановлені, ми навіть власну домашню АТС маємо. Толку з неї майже нема, в усіх тут є мобільники, але колись життя було зовсім іншим, ось з тих часів АТС і залишилася. А зараз ще й стала комусь у пригоді. Виявилось, що Юріку.

- Шеф, у кошач’єва горшка ползают какіє-то гадкіє звєрі, - повідомив він. – Ідітє, гляньтє, ну і прінімайте рєшєніє. Больше нєкому.

Отже, охоронець просить туди прийти мене, тобто того, кого охороняє, мабуть, він не вважає отих бридких звірів для мене небезпечними. Зазвичай я не дуже боягузливий, майже два роки на фронті це переконливо доводять, але на передовій я швидко зрозумів, що ризикувати є сенс тільки заради чогось важливого. Бридкі звірі щось не здалися мені такими вже надважливими. Тож я сховав “Беретту” до кишені домашнього халату та визвав на підмогу Гриця. Звісно, я довіряю Юріку, але Пєтє я теж довіряв, і що з того учора вийшло?

Дочекався, поки Гриць зателефонував та доповів, що він стоїть у коридорі перед дверима до моїх апартаментів. Переконався, що це саме Гриць, а не якійсь кілер, що більш-менш вдало його зображує. Навіть після цього йти нікуди не хотілося, але ми з ним все ж таки пішли до тієї комірчини, де учора ввечері ветеринар розмістив котячий туалет. Комірчина ця була майже поруч з моїми апартаментами, біля неї юрбилася прислуга, але ті обличчя, що я встиг розгледіти, виражали зовсім не жах, а страшенну відразу. Служниць, а тут зібралися майже самі жінки, явно нудило, але чомусь ніхто звідси не йшов.

- Вот, шеф, - показав Юрік, який зранку й так вже сказав дуже багато слів, значно більше, ніж зазвичай.

“Беретта” тут ніяк не могла стати в нагоді. У котячому лайні копошилися якісь чи то слимаки, чи то мокриці, я у фауні цього штибу геть не розбираюся. Але було схоже, що вони мають якійсь стосунок до Мусі, бо лайно ж її. Покоївка, одна з тих двох, що першими побачили цю гидоту, а потім підняли божевільний ґвалт, намагалася щось мені розповісти, але я її не слухав. Я тикав пальцями у екран айфону, намагаючись зателефонувати до ветеринара. Виходило не дуже, бо я вже давно не стикався з такими огидними тварюками. Наші бліндажі відвідували й мокриці, й павуки, навіть тарантули, і ми якось з ними уживалися, не лише люди, а ще й кіт Мангуст. Нічого не поробиш, ми не мали ані часу, ані натхнення їх позбавлятися, завжди знаходились більш важливі зайняття. Але зараз я у чомусь на кшталт палацу, а не у бліндажі. Тут цим тварюкам робити зовсім нема чого.

Було ще досить рано, ветеринар, скоріше за все, насолоджувався останніми, найсолодшими ранковими сновидіннями, і зовсім не був радий моєму дзвінку. Але не відповісти він змоги не мав – з Ковалями так себе не поводять, таке обов’язково карається, щонайменше втратою клієнта. Отже, ветеринар відгукнувся, увімкнув на моє прохання відео, та глянув на усе це неподобство, що відбувалось перед моїми, та й не лише моїми очами.

- Ето глісти, навєрно, із кошкі, - миттєво визначив він.

- Що мені з ними робити? – спитав я, але він вже перервав зв’язок, і я почув лише короткі гудки.

Та нехай, невже ж я не здатен прибрати к дідькам невеличку купку якихось там глистів? Тим більше, мені не обов’язково прибирати їх власноруч.

- Спалити цей непотріб на хрін! – скомандував я. – Там, де вони повзали, підлогу помити з хлоркою або чимось таким подібним до неї. Чи хтось має питання?

Питань ні в кого не знайшлося. Мабуть, прочитали в мене на обличчі, що тих, хто спробує задавати дурні питання, з високою ймовірністю буде звільнено. І звідки їм знати, чи не схочу я вважати будь-яке найрозумніше питання за дурне. От вони усі і промовчали. Мовчання – золото, це давно відомо. Звісно, мовчали вони досить недовго, бо більшість з них були жінками, а жінки не в змозі довгий час жити у тиші. Але проти обговорення теми, як прибрати глистів, не торкаючись їх голою шкірою, я нічого не мав, мене це зовсім не обходило. Скоріше за все, вони тягнуть час, чекаючи, поки прийде прибиральниця, яка все й зробить без зайвого галасу.

Отже, нічого незвичайного не відбувалося, тож я відпустив Гриця, який сьогодні був у резерві, та зателефонував батькові, який, на відміну від мене, завжди прокидався не пізніше, ніж вставало сонце. Навіть гадки не маю, що б він робив, якби ми жили за полярним колом. З ним ми обговорили кілька питань, пов’язаних з Ніною, та ще я вмовив його дозволити мені допитати Пєтю. Єдиною його умовою було не застосовувати тортури без достатніх підстав. Які підстави вважати достатніми, батько залишив на мій розсуд, отже, я не дуже зрозумів глибокого сенсу цієї умови.

Скінчивши розмову з батьком, я пішов до Ніни та рішуче постукав до дверей у її кімнату. Вона гукнула щось не розбірливе, тож я вирішив, що це запрошення ввійти. Цей замок можна замкнути зсередини, але треба знати, як. Ніна не знала, їй цього ніхто не показав. Отже, я ввійшов безперешкодно. Зустріла вона мене не дуже приязно, це якщо казати м’яко. Вона стояла біля ліжка в нічній сорочці, лівою рукою притискаючи до себе Мусю, а в правій держала націлену на мене виделку, ніби це не звичайне столове приладдя, а ефективна зброя, щось на кшталт отруйного кинджала чи стилета Медичі. В її очах плескалася суміш страху та ненависті, те й інше, поза сумнівом, на мою адресу.

Звісно, виделкою, якщо пощастить, можна виколоти око, і вона явно вміла використовувати посуд саме таким чином, тобто, я мав бути хоч трохи обережним. Але я дивився зовсім не туди, куди треба. Сорочка була дуже завелика для Ніни, отже, декольте в ній, або як воно там називається, отой виріз над цицьками, теж виявився завеликим. Для габаритної жінки, якій така ночнушка по розміру, все було б нормально, а у цієї значна частка низу волочилася по підлозі, а зверху тканина ледь-ледь прикривала соски, та й ті не цілком.

- Я не дам тобі зашкодити Мусі! – злобно просичала Ніна, потрясаючи націленою мені в обличчя виделкою.

Кішка, якій, мабуть, було не дуже зручно у Ніни на руках, стрибнула до мене, встромив кігті в тканину мого халату. Я поклав її на зігнуту ліву руку, і вона відразу перевернулася на спину, якимось незрозумілим способом тримаючи там рівновагу. Погладив їй животик, а вона схопила мою праву руку усіма чотирма лапами та почала кусатися. Трохи боляче, але шкіру не прокушувала та кігтями не рвала, і за те велика подяка. Ніна дивилася на це, як на диво дивне.

- Ти її не викинеш за паркан? – боязко спитала вона.

- Навіщо? – не зрозумів я. – За те, що кусається? Не верзи дурниць.

- Ні. За глистів. Це ж через них шум у коридорі.

- З глузду з’їхала? Я особисто заплатив, щоб з неї вивели глистів. Яким треба бути бовдуром, щоб потім саме за це її карати?

- Їх неможливо вивести. Муся їсть мишей.

- Що може бути природнішим, ніж кішка, яка поїдає мишей?

- А у мишей – глисти! Як їх у Мусі не виводь, вони все одно в неї будуть!

- Це питання не до мене, а до ветеринара. Карати за те, що кішка їсть мишей – це божевілля якесь.

- Тобто, ти її не скривдиш?

- Хіба що вона утне щось по-справжньому жахливе. Поїдання мишей, нехай навіть із глистами, до такого не належить. Тож поклади виделку, щоб випадково когось не поранити. Наприклад, себе.

Киці набридло лежати на моїй руці, тож вона перевернулася, стрибнула на стіл, а звідти – на ліжко. Переповнена попільничка впала на підлогу та покотилася, щедро розсипаючи по килиму попіл та недопалки. Гірко зітхнув, я викликав покоївку та наказав їй усе це прибрати. Муся на ліжку, припав на передні лапи, видала гучний “м’яв”, вимагаючи уваги. Я протягнув до неї ліву руку, а за праву мене схопила Ніна та почала голосно ридати, ткнувшись у моє плече. Отже, справа прямо в мене ридає Ніна, зліва зі мною грається Муся, а позаду жахливо матюкається покоївка.

- Цицьки сховай, - порадив я Ніні.

- Насрати, - схлипуючи, відповіла вона. – Якщо так цікаво – дивися, мені не шкода.

Навіщо ця авантюра?

До сніданку я наказав подати пива. Ніна напевно страждала від похмілля, а це найкращі ліки від нього. Але я, такий підступний, хотів не стільки полегшити її страждання, скільки подивитися, чи не є вона справді доконаною алкоголічкою. Якщо стане пиячити із самого ранку, ні в яку принцесу її не перетворити, навіть маючи на увазі лише зовнішність. Отже, я здув піну зі свого бокалу та із задоволенням сьорбнув трохи цього напою. Очікував, що вона миттєво схопить бокал та спустошить його одним ковтком, але ні, їй вдалося неабияк мене здивувати.

- Денисе, можна мене трохи пива? – несміливо спитала вона. – Голова дуже болить, але якщо ні, то й біс із ним, перетерплю якось.

- Лікуйся, дівчинко, - дозволив я. – Але, будь ласка, не зловживай. Сьогодні в нас має бути дуже насичений день. Тобі конче потрібні одяг та взуття, хоча б тимчасові. Такі, щоб у них було не соромно людям показатися. Тож якщо тебе розвезе на примірці, це буде дуже недоречно.

Ніна запалила цигарку, з насолодою відпила пару невеликих ковтків, та щаслива, відкинулася на спинку стільця.

- Я трохи чула, як ти по телефону розмовляв, - сказала вона. – Нібито ти зробиш з мене принцесу. Ти, мабуть, з глузду з’їхав? Яка з мене принцеса?

- Тобто, твої нинішні халат, ночнушка та в’єтнамки тебе цілком влаштовують? Поміняти їх ти не бажаєш?

- До чого тут одне до іншого? Звісно, я дуже хочу перевдягнутися у щось свого розміру. Але на принцесу від цього не перетворюся. Навіть якщо взуюся у кришталеві черевички, як Попелюшка.

- Попелюшкою тобі ставати не треба, - посміхнувся я. – Бо в неї опівночі тампакс перетворився на тикву, тобто, на гарбуз. Цього навіть ворогу не побажаєш, тим більше, ворогіні.

Ніна розсміялась, обсипавши себе попелом з цигарки, обтрусилась та загасила недопалок у попільничці.

- Ось тепер я справжня Попелюшка, - весело проголосила вона.

- В ті часи цигарок ще не було, курити вона могла лише трубку, - заперечив я. – А з трубки обсипатися попелом не так вже й легко. Але ближче до справи. На принцесу ти не тягнеш, і я вважаю, що й не потягнеш ніколи. Навіть на таку, як Меган Маркл.

- Це дружина англійського принца, так?

- Так. Того, що не стане королем, якщо не відбудеться чогось зовсім неочікуваного. Але не будемо відволікатись. Я ніякий не принц і ніколи їм не стану, а звичайнісінький такий собі мажор. Ти теж маєш виглядати та поводитись, як мажорка. А це, вважаю, досить реально, хоч і складно.

- А навіщо це тобі або твоєму батьку? Яка вам користь з того, щоб я стала схожою на мажорку? Чи мені про це заборонено питати?

- Питати, Ніночко, можна. Але я, на жаль, не зможу тобі відповісти. Бо сам точно не знаю. Але ж ти отримаєш досить пристойний одяг та взуття, та ще дещо з ювелірки. Навчишся…

- Що я від цього отримаю, воно ще вилами по воді писане. Може, отримаю, а може, й хрін на рило. Життя, воно таке. А ти, якщо точно не знаєш, скажи мені неточно.

- Гаразд, Ніно. Слухай. Учора вранці я вляпався у перестрілку…

- Ти вже про це розповідав, - перервала мене вона. – Там ще кроль безвинно загинув. Або не загинув, а був тяжко поранений.

- Затрьохсотився, - уточнив я.

- Точно. Пам’ять в мене, звісно, дівоча, але ж не настільки. І до чого тут оті зайці та кролики?

- Мій батько вважає, що я не сам відбився від бандюків, а мені допоміг Бог. Отже, треба віддячити. Я цього не можу, бо атеїст, тобто, невіруючий. От він і вирішив зробити добро комусь бідному та нещасному, і доручив адвокатові знайти того, кому потрібна безкоштовна допомога. Отой адвокат знайшов тебе, далі ти все сама бачила. Ти ж не думала, що той юрист дійсно зробив це за свій рахунок?

- Я тоді дуже здивувалася. А зараз не розумію, навіщо з мене робити липову мажорку?

- Я теж його про це спитав. Отже, якщо тебе просто повернути до матері, рано чи пізно ти напевно знов ускочиш в яку-небудь халепу. Якщо тобі дати трохи грошенят, їх в тебе відберуть, а тебе, може, ще й вб’ють. Але якщо зробити з тебе мажорку, хоч і липову, ти зможеш сама знайти хорошу роботу, а далі вже усе в твоїх власних руках. Просереш свій шанс – хто ж тобі тоді злобний Буратіно?

- Яку роботу? – зашарілася Ніна. – Ти не забув, що я вмію тільки торгувати на базарі?

- Вважаю, що мажорка, якою ти станеш, якщо, звісно, станеш, зможе торгувати і в якомусь бутіку. А якщо ця мажорка ще й родичка Ковалів, хоч і далека, платити їй будуть неабияк. Але вічно возитися з тобою ніхто не стане. За два місяці ти звідси щезнеш, так чи інакше. Усе зрозуміла?

- Це якась божевільна маячня!

- Можливо. Але так або близько до цього розповів мій батько. Сьогодні вранці.

- Він бреше!

- Анітрохи не здивуюся, якщо саме так. Він по місцевим міркам досить крупний бізнесмен. Бізнесмени, які завжди кажуть правду, крупними не стають. Але коли батько бреше, його брехню неможливо спростувати. Я вже багато разів намагався – хрін там.

- Я приголомшена, - зізналася вона. – Здається, я все ж Попелюшка. Тобто, попала до палацу казкового принца.

- Не забувай, Ніночко, що не у всіх казочок гарний кінець, - нагадав я.

- Не забуду. А тепер вгамуй мою цікавість. Ти обіцяв!

- Що я обіцяв?

- Розповісти, чому ти розмовляєш українською, хоч це вочевидь не твоя звична мова.

- О’кей, зараз розповім.

Деякий час я витратив на те, щоб зібрати думки до купи. Ніна, як не дивно, мене не квапила, але була готова уважно слухати. Я не розумів, чим це питання для неї таке важливе, проте якщо дівчина хоче це з’ясувати, не бачу сенсу відмовляти їй у такій дрібничці.

- Справа ось у чому, Ніночко. Для того, щоб тебе мали за мажорку, ти маєш поводитись як мажорка. Наприклад, ось так курити категорично неможна.

- Якщо ті вважаєш, що я кину курити…

- Ні, я так не вважаю. Але ти маєш курити не як гібрид босоти зі школотою. Те саме з вмінням розмовляти. Твоя теперішня мова – це суцільний жах. Її треба виправити. Проте я певен, що навчити тебе розмовляти російською на пристойному рівні геть неможливо. Принаймні, за той час, що ми маємо. Але якщо ти розмовлятимеш українською, ніхто з нашої тусовки не зможе зрозуміти, помиляєшся ти чи ні. Отже, нам вкрай потрібне україномовне середовище. Для початку – хоча б у єдиній моїй особі.

Нова охоронниця

Гігантські халат та в’єтнамки, які вимушено напнула на себе Ніна, ображали мої естетичні почуття, які голосно волали, що жодній жінці, навіть з жовтими від тютюну зубами та синцем під оком, неможна носити речі, які на декілька розмірів більші за неї. Отже, треба терміново купувати для неї одяг та взуття. Хоч трохи замаскувати синець теж зовсім не завадить. А ще треба замінити їй сережки, бо ту дешевку, що висить зараз в її вухах, жодна мажорка в себе не встромить, хіба що під дулом пістолета. А до сережок потрібно якесь кільце або перстень, з таким же камінчиком.

Одяг, взуття та сумочка мають органічно поєднуватись з ювеліркою та косметикою, та ще й пасувати до зачіски. Отже, усе це треба підбирати одночасно, хоча ювелір, перукар, стоматолог та інші – цілком різні люди, які працюють далеко не поряд одне з одним. Першим, на мою думку, треба було б відвідати стоматолога, бо жіночі зуби мають бути білосніжними, незважаючи на кольори повік, нігтів, сукні, босоніжок, камінців у намисті та усіх інших пунктів цього нескінченного бабського переліку, який я весь не пам’ятаю та запам'ятовувати не хочу. Але у цьому завеликому халаті та в’єтнамках, що більше схожі на снігоступи, ніж на літнє взуття, жінку просто соромно виводити на очі сторонніх людей.

Тож зателефонував до фірми, в якій купляв одяг та взуття для себе, та замовив у них сукню, шльопки, ліфчик, труси та усі інші тампони чи що там вдягають на себе жінки. Дівчина с того краю умовного телефонного проводу спитала в мене розміри усього, що я перелічив, тож я був вимушений віддати айфон Ніні. Дівчата довго щось обговорювали, та все ж порозумілися. Після цього я записав Ніну до стоматолога, найкращого у місті, як я вважав. Ніна цьому зовсім не зраділа, але не сперечалась. Це нормально, я теж дуже не люблю візитів до зубних лікарів, навіть найкращих у своєму фаху. Більш того, за все життя я не бачив жодної людини, яка б це хоч трохи полюбляла. Хіба що самі стоматологи, але й вони навряд чи.

Ми чекали жінку, жінка до нас і приїхала. Але я с першого погляду зрозумів, що жінка не та. Коли вона увійшла до вітальні, де перебували ми з Ніною, моя рука сама собою сіпнулася до кишені з “Береттою”. В неї за спиною стовбичив Юрік зі своїм “Глоком” у руці. Хтось інший, дивлячись на неї, побачив би звичайнісіньку домогосподарку років десь так сорока, але і я, і Юрік впевнено розпізнали очі вбивці. Я на таких людей на “нулі” надивився досхочу, і на тому боці, і на нашому.

- Шеф, ето Лєна, - доповів Юрік. – Сєрий подтвєрдил.

Я чекав на продовження, але марно – Юрік не збирався казати щось ще.

- Розказуйте, хто ви така, - наказав я жінці-вбивці, нервово стискуючи у кишені пістолет вже зі знятим запобіжником.

- Українською обов’язково? – посміхаючись куточками губ чомусь своєму, спитала вона.

- Так.

- Ви – Денис?

- Знову так.

- Я – охоронниця для якоїсь дівчини, мабуть, для неї, - вона кивнула на Ніну. – Сірий може підтвердити. І так, я теж бувала на “нулі”.

- Хто вам, пані Олена, сказав, що я там був?

- Ніхто, шефе. Я по вашим очам бачу.

- Хіба не я ваш шеф? – спитала Ніна.

- Ні. Ви об’єкт, який я маю охороняти. А накази віддавати буде Денис. Отже, саме він і є моїм шефом. До речі, яке у вас ім’я?

Поки жінки знайомились, я зателефонував батькові та спитав, чому Пєтя так і не приїхав. Виявилося, що Пєтя виконує якесь дуже важливе батькове завдання та приїхати до мене аж ніяк не може. Ані сьогодні, ані завтра. Де він його виконує та коли звідти повернеться – це величезний секрет, який мені знати ні до чого. Коротше кажучи, повна туфта, локшина на мої бідні вуха. Відбувалося щось дивне – зазвичай він брехав так, що викрити брехню було майже неможливо, а зараз усе було зрозуміло з першої фрази.

Мої роздуми перервала поява продавчині одягу у супроводі носія з величезними чемоданами, обох я вже не раз тут бачив. Юрік миттєво сховав “Глок”, я теж смикнув запобіжник та поспіхом вийняв руку з кишені. Розмахувати зброєю на очах двох свідків – дуже погана ідея, та ще й напрочуд глупа. Я наказав Ніні влаштувати примірку в її спальні, а Оленці – дати мені свій номер телефону та негайно приступити до обов’язків охоронця. Усі четверо пішли туди, а я за відсутності або недоступності Пєті вирішив трохи допитати Юріка.

- Ти добре знаєш цю Оленку? – спитав я.

- Лєнку? Нє!

Що ж, не дивно. Якщо б він її добре знав, навіщо б оце йому хапатися за зброю?

- А Пєтю?

- Ага.

- Скажи, Пєтя міг зрадити?

- Ага.

- Точно?

- Ага. Любой мог прєдать.

- Як це? – розгубився я.

- Любой. Я, Гріша, Лєнка, Пєтя, Сєрий…

- Обоснуй.

- Любого пєрєкупят. Вопрос сумми.

- Ти вважаєш, що всі люди продажні?

- Ага.

- Зрозуміло. А хто знав, куди я поїхав?

- Ви, шеф.

- А ще хто?

- Босс, навєрно, - босом, іноді великим босом, тут називали батька. – І Сєрий.

- А ви з Грицем не здивувалися, що мене буде охороняти Пєтя, а не хтось з вас?

- Нє. Пєтя сказал – пріказ Сєрого.

Було дуже схоже на те, що більше я від нього нічого путнього не почую, отже, викликав до себе Гриця та спитав його про те саме. Гриць помітно кмітливіший, ніж Юрік, проте й він майже нічого нового повідомити не зміг. Тільки й того, що він відповідав набагато детальніше. Єдине, що я в нього взнав, це те, що коли Пєтя послався на наказ Сірого, Гриць миттєво зателефонував Сірому та зажадав від нього підтвердження. Сірий підтвердив, і мої штатні охоронці пішли відпочивати. Я їх за це не звинувачував – я й сам поїхав з Пєтєй лише тому, що мені так наказав батько.

Отже, на думку моїх охоронців, про мою поїздку докладно знали четверо – я, Пєтя, батько та Сірий. Насправді ж не четверо, а троє, бо я нічого не знав. Учора вранці батько мені зателефонував та сказав, що я маю негайно поїхати з Пєтєй, він вже на моїй віллі та цілком готовий стартувати. Куди їхати, він поки що не знає, тільки загальний напрямок, на північ, але вже в дорозі буде знати. Мета поїдки й досі залишається невідомою, і мені здається, що її не було взагалі.

Отже, треба допитати Сірого, але допитувати свого начальника охорони жодний бізнесмен не дозволить нікому. Навіть власному синові. Дуже багато Сірий знає про батька, і серед того є такі речі, які, на думку великого боса, мені знати зовсім необов’язково. А без наказу боса Сірий не розповість мені нічого. Я йому аж ніяк не командир. Але був ще один чоловік, який дещо про все це знав, хоч, можливо, і небагато. На мою думку, буде корисно з нього щось витягнути.

Я зателефонував Оленці, доручив їй, коли Ніна отримає пристойний одяг, доправити її до стоматолога. Почав описувати, де розташована клініка та як туди їхати, але виявилось, що Оленка це і сама знає.

- Гриць, Юрік, поїхали звідси, - скомандував я.

- Куда? – спитав Юрік.

- Туда, - впевнено пояснив я, нікуди не показуючи.

Допит "кроля"

До районної лікарні я доїхав швидко, навіть нікого не розпитуючи по дорозі. Я вмію користуватися навігатором, хоч і не дуже його полюбляю. Юрік, як завжди, залишився стерегти машину, а ми з Грицем пішли до реєстратури, або на ресепшен, мені ця назва подобається більше. Там сиділи дві тітоньки, одну з яких вже можна було б назвати бабцею, і у кожній на обличчі було написано “Та йдіть ви усі до дупи!”. На моє питання, як побачитись з пацієнтом, якого учора підстрелили, я жодної відповіді не отримав. На стінці висів перелік пацієнтів по палатам, але там були тільки прізвища та ініціали, а я й гадки не мав про ім’я того, кого затрьохсотив у тих кущах.

Але я застосував одну дуже ефективну зброю – дві двадцятидоларових купюри, і миттєво переміг цих монстрів на стражі української медицини. Мені навіть здалося, що я переплатив, і по десятці їм би вистачило з головою. Але мажору не личить шкодувати за даремно втраченими двадцятьма баксами. Ми, мажори, суттєво вище таких дрібниць, отже, не приділяємо їм жодної краплі своєї дорогоцінної уваги.

Ще одна мимра сиділа біля входу у хірургічне відділення. Вона наполегливо вимагала, щоб ми наділи білі халати та перевзулися у капці, але за сотню гривень погодилась вважати, що ми вже наділи та перевзулися. По коридору сновигали нечисленні медсестри, переважно з крапельницями у руках, і перебинтовані пацієнти, майже усі похилого віку, без краплі надії у згаслих очах. Жоден з них не був схожим навіть на найгіршого у світі охоронця, отже, пораненого ніхто не охороняв. Звісно, хтось міг бути безпосередньо біля нього, у палаті, але Гриць туди заглянув та дав мені знак, що небезпеки нема, можна заходити.

Палата вважалася люксовою, тож я здригнувся, уявивши решту не люксових палат, які напевно ще гірші. Проте стан медичного обслуговування у глибинці мене не обходив, тож я зайнявся безпосередньо пацієнтом. Бідолаха нерухомо лежав із заплющеними очима, відразу із двох крапельниць пластикові трубки тяглися к його венам на руках. Навіть якщо в нього десь у ліжку схований пістолет, швидко скористатися зброєю він не зможе. Непокоїло мене зовсім інше – а чи здатен цей пацієнт відповідати на питання? Якщо він помер, втратив свідомість або збожеволів, то я даремно сюди приїхав.

Але ні, він відкрив очі, байдуже оглянув Гриця, перевів погляд на мене, і раптом впізнав. Байдужість змінилася на переляк. Він поворушився, намагаючись до чогось дотягтися, скоріше за все, до зброї, але зрозумів, що не встигне, та знов застиг. Судячи по виразу обличчя, кожний рух викликав в нього неслабий біль. А може, він спритно прикидався, готуючи проти нас якусь капость.

- Бачу, ти мене впізнав, - неголосно мовив я.

- Узнал, - невдоволено буркнув він. – Ну, добівай, фраєрок.

- А може, домовимося? Твій труп мені ні до чого. Але якщо наполягаєш…

- А шо ти із-под мєня хочеш?

- Інформацію, звісно. В тебе більше нічого нема. Колісь, дядя.

- Ти всьо у мєня узнаєш, шо тєбє надо, а потом прікончиш.

- Може, й так, а може, ні. Але якщо будеш мовчати, тобі хана. Сам розумієш, що ти не та людина, смерть якої викличе в мене хоч тінь скорботи.

- Но я нічего нє знаю. Я дєлал только то, шо говорил брігадір.

- О, бригада, три гада… Розповідай, що тобі казав бригадир, де він тобі це казав та коли.

- Я нє видаю корешей.

- Твої кореша мені потрібні ще менш, ніж ти.

- Слушай, фраєрок, скажи мнє вот что. Говорілі, шо ти Коваль…

- Так.

- Да ти гоніш! Коваль постарше будєт!

- Я – Коваль-молодший. Джуніор. А ти хто? Ім’я в тебе є?

- Мєня Дімой звать. Закуріть даш?

- Охоронцю, дай йому цигарку. Але покуриш, коли ми звідси підемо.

- В мене теж є ім’я, - образився Гриць.

- І ти вважаєш, що його конче потрібно знати нашому пораненому другу?

- Вибачте, шефе, - зашарився він. – Фігню споров.

- Уважно слухаю тебе, добродію, - поквапив я пораненого.

Діма дуже помилявся, вважаючи, що він нічого не знає. Я з нього витяг дуже багато. Його банда, яку він вперто називав бригадою, почала готуватися до полювання на мене за три доби до початку самого полювання. Принаймні саме тоді Діма отримав задаток, або авансову частину свого гонорару. Так, саме за три доби. Це напевно щось означало, але я ще не розумів, що саме.

Колись, ще до зони, Діма непогано стріляв з гвинтівки, щоправда, тільки по мішенях. Разом з грошима бригадир видав йому рушницю з патронами, досить пристойну, тим більше, що відстань для стрільби була дуже невеликою. Планувалося, що бандити, одягнуті у мундири нової поліції, зупинять потрібну машину у цілком безлюдному місці. Хтось мав забезпечити безлюдність, але хто і як, Діма не знав.

У машині мали їхати двоє чоловіків – ботан та його охоронець, колишній десантник, який буде за кермом. Десантника треба вирубити, це не має бути важко, бо він беззбройний та не очікує нападу. Якщо з ним щось піде не за планом, Діма мав його пристрелити, бажано не до смерті, але це усього лише бажано, а не обов’язково. Здихавшись охоронця, “копи” мали схопити ботана та кудись увезти, куди саме, Діма теж не знав. Якщо ботан спробує втекти, наприклад, стрибне за кермо машини, побачивши, що його охоронець вирублений, Діма мав стріляти по колесах. Якщо ж ботан побіжить до ліса, треба підстрелити його в ногу, або ще кудись, але теж не до смерті, цього разу це обов’язково, бо якщо ботана буде вбито або він втече, замовник грошей не сплатить.

З охоронцем вийшло чудово – він отримав прикладом по черепу та звалився на асфальт, надовго втративши свідомість. А от із ботаном усе пішло шкереберть. Той якось спромігся вкоськати двох “копів”, а потім Діма ніяк не міг його вицілити – ботан жодної миті не стояв на місці. Більш того, він обстріляв кущі, де Діма ховався, і декілька куль в нього влучили. Після цього ботан щось вигукнув, і відразу стрибнув за кермо та швидко поїхав звідти геть.

Поранений Діма зателефонував бригадиру, і той витяг його звідти та переправив до лікарні. Вбитих “копів” залишили там, бо якщо трупи зникнуть, поліція може розпочати серйозний розшук, а це зовсім ні до чого. Потім у лікарню приперлися мєнти, від них Діма й взнав, що до цієї справи якимось чином причетний Коваль. Але ботан був значно молодше Коваля, тож Діма вирішив, що йому нахабно гонять фуфло.

- Ти даже прєдставіть сєбє нє можеш, как етот ботан бєгал туда-сюда, і пріцєліться било совєршенно нєрєально, - завершив свою розповідь Діма.

- На жаль, Діма, ти цілком правий, - із сумом погодився я. – Я ніколи у житті навіть уявити не зможу, як бігав той ботан. І ніколи не зрозумію, навіщо він там бігав.

Прощаючись з нами, Діма сказав мені, що я дуже схожий на того ботана, і це не може бути випадковістю.

- Забєй і не парься, - порадив йому я. – І ще, друзяко, краще не приховуй, що все мені розповів. Бо якщо хтось хоче, щоб усе це залишилося таємницею, він схоче заткнути тобі пащеку, тобто, вбити. А взнавши, що ти вже все розбовкав, зрозуміє, що вбивати вже трохи пізно, отже, може й пощадити, хтозна.

Даремні спроби щось зрозуміти

По дорозі назад за кермом вмостився Гриць, я – поряд із ним, а Юрік - позаду. Я хотів обдумати те, що розповів Діма, а це краще робити, не відволікаючись на керування автомобілем. Чи навпаки, краще керувати, не відволікаючись на всілякі роздуми, щоб не збільшувати кількість автокатастроф. А поміркувати було над чим. Що мене намагались викрасти, а не вбити, я зметикував ще вчора. Але ж хто і як все це організував? За три доби про мою майбутню поїздку в усіх подробицях могли знати тільки батько та Сірий, але жоден з них не назвав би мене звичайним ботаном, якого легко схопити та утягти. Обом чудово відомо, що ботан я чи ні, але два роки провів на передовій, а там беспорадні та беззахисні стільки не живуть.

А навіщо у цю мерзенну історію втягнули Пєтю? Бандюки задовго до самої поїздки знали, що за кермом буде колишній десантник, а іншої десантури у нас охороні нема. Тобто, батько з самого початку планував відрядити зі мною саме його, а не призначив першого-ліпшого, хто опинився під рукою. Чим же для батька Пєтя краще Юріка чи Гриця? Тим, що він був десантником, тож добре вміє битися? Щось я цього не помітив. Його відлупцював звичайнісінький бандюк без якихось навичок рукопашного бою.

- Грицю, якщо б нас зупинили озброєні автоматами копи та наказали тобі вийти з машини, а я б натомість наказав тікати від них, щоб ти зробив? – запитав я, щоб перевірити одну ідею.

- Шефе, чесно скажу – не знаю, - відповів Гриць. – Мабуть, все ж вийшов би до них. Автомат – штука серйозна.

- А ти, Юрік?

- Я? – перепитав той.

- Ти. Як би ти вчинив?

- Єсли б что?

- Послухається вас, на мою думку, - відповів за нього Гриць.

- А якщо ви б отримали наказ мого батька не слухатися мене?

- Ну, й питаннячко у вас, шефе. Не знаю я. Платить нам великий бос, а не ви, але ми з Юріком більш довіряємо вам, а не йому. До того ж, бос нам особисто накази не віддає, а Сірому ми ще менш довіряємо. Проте довіра довірою, а сім’ї нам чимось годувати треба. І бажано не лайном. Отакі справи.

То й що тут незрозумілого? Пєтя готовий виконати будь-який наказ Сірого, а Гриць та Юрік – хтозна. Може, виконають, а може, й ні. З ними гарантії нема. Але що ж йому доручили такого, від чого відмовилися би мої звичайні охоронці? Невже його завданням було передати мене з рук на руки викрадачам? Ні, зовсім не схоже. В сучасних машинах двигун запускається натисканням кнопки, але саме в тому лімузині застаріле управління стартером – замок з ключем, як у минулому столітті. Якби Пєтя хотів здати мене тим “копам”, він би не залишив ключа в замку, забрав би його з собою, а я не вмію заводити машину, з’єднуючи якісь дроти, як це показують у американських фільмах. Мені би тоді довелося втікати пішки, бо я б не зважився ритися у кишенях Пєті під прицілом гвинтівки когось на кшталт Діми.

Тобто, як і раніше, я геть нічого не розумів в учорашніх подіях. Допит пораненого бандюка майже нічого не додав до картини у моїй уяві. Хіба що Сірий став трохи більш зловісною фігурою, але він і раніше не здавався мені добрим, білим та пухнастим. До того ж я зовсім не розумів його дії – чому він ховає від мене Пєтю, але пальцем не поворухнув, щоб завадити допитати Діму. Той розповів досить багато цікавого, головне – що про мою поїздку вороги знали заздалегідь. Це вже я сам винен, що не можу скласти усе, що мені відомо, у єдиний пазл.

- Сєрий, - раптом виголосив Юрік, перериваючи мої міркування.

- Що? – перепитав я.

- Сєрий, - повторив він.

- Сірий?

- Ага.

- Де?

- Там, - Юрік впевнено показав кудись назад. – Єхал.

- Ти його бачив?

- Нє.

- На таких швидкостях неможливо розгледіти когось у машині, - пояснив Гриць. – А ось саму машину впізнати можна. А він її нікому не дає.

- Ти бачив машину Сірого? – спитав я у Юріка.

- Ага.

Цією трасою можна дістатися тисячі різних міст та містечок, але я чомусь був цілком певним, що Сірий їде у добре відомий нам райцентр, де хоче зустрітися з пацієнтом районної лікарні на ім’я Діма. Я вважав дуже ймовірним, що Діма цю зустріч не переживе. Але це мені було байдуже – нещодавно він намагався мене підстреліти, тож жодних теплих відчуттів до нього я не мав. Але чому Сірий вирішив вбивати власноруч? Невже він не має, кому доручити брудну роботу? А чи знає про це батько? До речі, можна в нього й спитати.

- Папа, ето ти послал Сєрого добіть ранєного бандюка в райцентрє? – так я почав розмаову з ним.

У відповідь почув багато усілякої маячні. Що зараз ніхто нікого не добиває, бо вже давно не девяності. Що тільки суцільні бовдури на кшталт мене забувають, що усі розмови по безпровідному зв’язку можуть прослуховуватися, та патякають по мобільному телефону казна-що… Отже, я прийшов до такого висновку – батько якщо й не наказував Сірому вбити Діму, то зовсім не був здивованим, що той збирається це зробити. Діма знав або міг знати щось таке, що батько волів би залишити в таємниці від шановної публіки, а особливо від власного нащадка. Дуже цікаво, чи розповів він це “щось” мені?

- Шефе, ви б менше дражнили боса, - порадив мені Гриць. – Ви, звісно, його син, але все одно вас можуть вбити. Ми з Юріком тут мало чим допоможемо, бо Сірий нам не по зубах, а великий бос доручить ваше вбивство саме йому.

Але я був певен, що батько не вб’є мене просто так. Рідна кров – не водиця, що там не кажи, хоч у нас і не дуже теплі відносини. Він зараз готував якусь дуже крупну угоду, як він сам казав, “крутую сдєлку”. Що то була за угода, я навіть гадки не мав, і не тому, що не цікавився, а тому, що її тримали у повній таємниці, принаймні, від мене. Усе, що мені було відомо – угода дуже вигідна, і укладена вона буде десь місяця за три. От якщо я спробую її зірвати, тоді мене майже напевно вб’ють, наплювавши на рідну кров. Але ж я не самогубець, тож у справи з цією угодою не полізу ні за які пряники.

Ще мене дуже дивувало, що батько, по вуха загрузлий у підготовці своєї “крутой сдєлкі”, знайшов час, натхнення та гроші, щоб паралельно затіяти якусь сумнівну аферу з Ніною. Звісно, я ні на мить не повірив, що це якась доброчинність. Він отримає з цього якісь зиск, але зараз його цікавила лише та клята угода, і більш ніщо. Ніщо, окрім Ніни. Невже вона дійсно його позашлюбна дочка? Але тоді виходить, що сталося неймовірне співпадіння – не змовляючись, майже одночасно його син двухсотить двоїх мерзотників та трьохсотить третього, а дочка двухсотить ще одного мерзотника, і доля їх випадково зводить у кабінеті поліцейського майора у якомусь забутому Богом райцентрі. Я б сказав, що такого бути не може, тому що не може бути ніколи.

- Хлопці, раз уж мова зайшла про Сірого, Пєтя – його людина? – спитав я.

- Ага, - відповів Юрік.

- Відданий йому цілком та повністю, по самі зябра, - доповнив Гриць.

- А Олена?

- Вона – теж.

- А можна її якось усунути з посади охоронниці?

- Ага, - впевненно відповів Юрік.

- Якщо вбити, - погодився з ним Гриць.

Зуби та хвіст

Олену ще не вбили, бо вона мені раптом зателефонувала, отже, я спитав, як пройшов візит до стоматолога. Виявилося, що цей візит, як не дивно, досі триває, а сама охоронниця трохи розгублена, бо кішка хуліганить, а призвати її до порядку Олена не в змозі, бо та нікого не слухає.

- За яким бісом ви потягли Мусю до стоматолога? – здивувався я. – В неї що, прикус не такий, як треба? Як на мене, нормальний прикус.

Олена схвильовано розповіла, що кішка встрибнула до машини, і вигнати її звідти не вдалося. Під час поїздки поводила себе лагідно, а потім, вже в клініці, як збожеволіла. Що ж, Муся така не перша – я теж злітав з котушок, коли бачив стоматологічне кресло або чув бормашину. Така вже аура тих місць, де лікують зуби, не нами це заведено, не нам і змінювати. Є місця для щастя або задоволення, а є юдолі сліз та страждань. Кішка, магічний звір, чудово відчуває ауру.

Я відчув себе великим приборкувачем хижаків, тож велів Грицю їхати до клініки. Охоронці не приховували незадоволення, хто ж хоче відвідувати стоматологів, я й сам не хочу, але підкорилися. Гриць залишився наглядати за машиною, Юрік пішов зі мною. Я чекав побачити щось епічне, хоча б таке, як з мишами, але клініка виглядала досить буденно. Муся сиділа на верхівці величезної скляної шафи, як вона туди потрапила, я навіть уявити не міг, та їла там придушеного горобця. Клієнти та персонал на неї зрідка поглядали, але ніхто не панікував. Та й відбувалося усе досить тихо, Муся гарчала, але неголосно.

Хвилин за десять з кабінету вийшла Ніна, демонструючи у посмішці сліпуче білі зуби. Одяглася вона у джинси, футболку та кросівки, і це виглядало значно краще, ніж будь-який одяг, який я бачив на неї раніше. Якась дівчина у білому халаті віддала мені рахунок, і в мене, мажора, від суми відвисла щелепа. Найдорожчим пунктом значився збиток від дій домашньої тварини, яка належить пацієнтці. Я не бачив особливих збитків, та й Олена підтвердила, що кішка нічого не розбила, тільки трохи насмітила гороб'ячим пір’ям, а це суцільна дрібниця. Схоже, хтось хоче зробити з мене лоха, а я такого не полюбляю.

- Дуже дивний рахунок, - промовив я. – Гадаю, це фуфло, яке я таке оплачувати не стану.

- Кішка налякала літню пацієнтку, яка… - почала торохтити дівчина у халаті.

- З кішкою питань нема, - перервав її я. – Але я тут бачу лікування п’яти зубів. Це не забагато?

- В неї було п’ять дірок. Що не так?

- Не так – п’ять доз обезболювання. Це суцільна брехня. Після п’яти доз напевно має виникнути анафілактичний шок. Отже, я бачу або злочинну недбалість медичного персонажа, або відверте шахрайство. Я краще звернусь до адвоката.

Миттєво з’явилася завідувачка, чи як там називається її посада. Ми з нею трохи посперечалися, вона питала мене, навіщо сюди приперли кішку, а я намагався зрозуміти, що тут робив горобець окрім того, що гадив на голови пацієнтам. У підсумку про збитки від Мусі геть забули, а кількість уколів у щелепу Ніни знизили до трьох. Я оплатив рахунок, і завідувачка зітхнула з неприхованим полегшенням. Потім я ще заплатив їм за склянку валер’янки, ціною десь так з половину не дуже нового джипу, якою виманив кішку з верхотури.

- Нах було перти її сюди? – спитав я Ніну, не подбираючи слів, тим більше, що саме таку мову вона розуміла краще за все.

- Боюся зубних лікарів, - зізналася вона. – Потребувала хоч якоїсь підтримки. Денисе, не ругай мене, будь ласка.

Олена розповіла мені дещо інше, але з'ясовувати, чи сама Муся схотіла поїхати з хазяйкою, чи клята хазяйка її покликала, я не став. Натомість по дорозі до автостоянки я глянув на ще один космічний рахунок, цього разу на одяг та взуття. Не можуть джинси з футболкою та кросівками стільки коштувати! Навіть найпрестижніші бренди! Але Ніна здорово здивувала мене, усе пояснивши.

- Труси та бюстгальтер ти не враховуєш? – з отрутою в голосі спитала вона. – Вважаєш, що принцеса має ходити без трусів? Мабуть, щоб вони не заважали розпусному принцу?

- З трусами усе ясно, - погодився я. – Інше навіщо купувала?

- Я, окрім спідньої білизни, ще купила сукню та босоніжки, гадала, це й все. Але та жінка сказала, що в мене дуже волохаті ноги…

- То є так, панночко, - зітхнув я. – Що занадто, те дійсно занадто.

- Хіба погано, що вони волохаті? Це свідчить, що в мене високий гормональний рівень, а це…

- Де ти взнала про цей клятий рівень?

- У "Контактику" прочитала. А хіба це брехня?

- Проїхали. Хай в тебе буде високий рівень сексуальності. Але ж ти купила штани? Тоді ж чого не повернула сукню, яка не прикриває твій високий рівень?

- Вона мені дуже лічить, а ноги неважко й поголити, хіба ні? А потім вона сказала, що в мене нігті на ногах жахливі, тож я купила закриті туфлі.

- Але й це було ще не все?

- Вона мене переконала, що такі туфлі треба носити на відкритих ніжках, а коли їх прикривають штанини, то є суцільний несмак.

- І продала тобі кросівки.

- Так. А до них ще й шкарпетки.

Сварити Ніну за купівлю шкарпеток я не став, натомість спитав, де її паспорт, Геннадій Вікторович мав забрати його в поліцейських. Виявилося, що паспорт у задній кишені джинсів.

- Здриснути хотіла? – спитав я.

- Хотіла. Але вже не хочу. А навіщо тобі мій паспорт? Відбереш і…

- Так, і примушу займатися проституцією в Ріо-де-Жанейро. Ми, Ковалі, дуже відомі бразильські сутенери. З великим міжнародним розмахом.

- А насправді?

- Біометричний загранпаспорт в тебе є?

- Ні.

- Ось бачиш, Ніно, хоч мажорці тут, хоч повії у Бразилії без закордонного паспорту аж ніяк. Отже, сьогодні ми тобі його зробимо.

- Хіба там не треба чекати хоч декілька днів?

- Комусь треба, тобі – ні.

- Чому?

- Бо мажори не люблять чекати. А мажорки ще більше не люблять.

Розважаючисть ось такою порожньою балаканиною, ми дійшли до автостоянки. Мої охоронці сіли спереду, за кермо – Юрік, а ми з Ніною – позаду. Муся зручно влаштувалась поміж нами. Незважаючи ні на яку валер’янку, впольованого горобця вона не втратила, хоч всерйоз його й не їла – якщо б їла, від нього б давно залишилося саме пір’я, не такий вже це великий птиах, щоб жерти його годинами. А Олена поїхала сама, прикриваючи наш тил, хоч я й не дуже розумів, що це, власне, таке, оте прикривання тилу.

Раптом Муся підняла хвіст догори.

- Хвост, - сказав Юрік.

- Хвіст як хвіст, - відмахнувся я. – Бачив я й красивіші.

- Шефе, Юрік каже не про котячий хвіст, - пояснив Гриць. – Це в нас він виріс.

- За нами стежать, - нарешті зрозумів я.

- Ага, - підтвердив Юрік.

- Синя “Лачетті”, за кермом – жінка, - доповнив Гриць. – І це аж ніяк не Олена. Які будуть інструкції, шефе?

Я зателефонував Олені, але вона сказала, що жодної “Лачетті” поблизу немає, принаймні вона таку не бачить. Гриць її теж вже не бачив, наша переслідувачка кудись хутко зникла. Як на мене, вона залишила по собі єдине питання – чому цей “хвіст” не засікла Олена? Теж мені, тилове прикриття…

Розмова з Сірим

Звісно, Ніна пройшла повз усі черги, вони не для віп-клієнтів, але все одно близько години ми на цей клятий загранпаспорт витратили. Її фотографували, знімали відбитки пальців, брали зразок підпису, а довше за все з'ясовували податковий номер. Ніна його не пам’ятала, а папірець із ним з собою не носила. Більшість людей носять його за обкладинкою паспорту, а ось Ніна – ні. Отже, щоб не вмирати від нудьги, я вийшов у затишний дворик разом з Юріком, запалив цигарку та почав не поспішаючи обдзвонювати різних людей, кожен з яких міг би зробити Ніну трохи більш схожою на мажорку.

- Сєрий, - раптом мовив Юрік.

- Де?

- Вон там.

Дійсно, там стояв Сірий, дивився на мене та робив мені знаки руками, щоб я підійшов до нього. Підходити зовсім не хотілось, але я все ж зробив пару кроків йому назустріч. Моя "Беретта" своєю вагою відтягувала праву кишеню, проте я не мав жодних сумнівів, хто переможе у перестрілці, якщо вона відбудеться.

- Здравствуй, Деніс, - привітав мене Сірий.

- Вітаю, пане Сергій, - не менш чемно відгукнувся я.

- Пєрєшол на сєльскоє наречіє? Гаразд, чому б ні, якщо тобі так зручніше. Отже, ти їздив до лікарні, хотів провідати пораненого приятеля? А може, ще й про щось його розпитати?

Звісно, я звернув увагу на слово “хотів”. Сірий чомусь вважав, що я з якихось причин не зміг побачитись з Дімою. Нібито вважав. Якщо він казав, що думав, виходило так, що ані Гриць, ані Юрік йому ні про що не доповідали, а Діму він не допитував або той йому не сказав, що я до нього приходив. Можливо, взагалі не встиг нічого сказати, бо вмер. Але я надто добре знав, що Сірий бреше, як дихає, щоб з його слів робити хоч якісь важливі висновки.

- Було таке бажання, - обережно визнав я, намагаючись уникати відвертої брехні, але й не говорячи усієї правди.

- Ти хоч розумієш, що його охоронці тебе просто пристрелили би? Хлопче, я тебе дуже прошу – будь ласка, припини шукати пригоди та неприємності на власну дупу! Ти чудово знаєш, що твого батька намагаються примусити дещо зробити, от і погрожують, що вб’ють тебе, якщо він їм не підкориться. А ти своєю дурною поведінкою їм допомагаєш. Поводься хоч трохи обережніше!

Звісно, я все це знав. Недарма майже завжди мене охороняли двоє, окрім тієї дурацької поїздки нібито до Харкова, тоді був один Пєтя, і все не досить гарно склалося. Але у батьковом розумінні обережна поведінка виглядала як безперервне перебування у бетонному бункері на його віллі під пильною охороною. Якби це тривало тиждень-другий, я б ще погодився, але ж з тією клятою угодою батько покінчить не раніше як за три місяці, а може, й за п’ять. Підготовка вже тривала майже півроку, хоч за попередніми планами мала завершитися за місяць. Тобто, ув'язнення у бункері виглядало пожиттєвим, і на це я не погоджувався.

До того ж, погрожувати моїм вбивством заради тиску на батька можна лише поки я перебуваю серед живих. Тож навіщо мене вбивати? Це жодним чином батька не зупинить. Ось викрасти – зовсім інша справа. Якщо батькові вороги захоплять мене в заручники, батько буде вимушений вибирати, що йому дорожче – угода чи рідний син. І вороги, на відміну від мене, можуть вважати, що він вибере сина. А я знаю точно, що він насправді вибере.

- Жінка у “Лачетті” – твоя? – спитав я заради зміни теми розмови, бо просторікувати про обережність не хотілось, тим більш із Сірим.

- Ні, - заперечив він. – Я поки не знаю, хто вона та на кого працює. Прямо зараз її допитують, й вона все розкаже. Жодного разу не зустрічав людину, яка б на допиті кінець кінцем не сказала те, що від неї хочуть почути. Навряд чи ця баба стане першою.

Він стверджував не те, що на допиті всі рано чи пізно кажуть правду, а те, що вони говорять те, що від них вимагають. Я від нього це вже колись чув, і ще тоді повірив цьому досвідченному спеціалісту. Досвід в Сірого дійсно величезний. Колись він був слідчим у поліції, яка тоді чомусь називалася міліцією і в її штаті ще були слідчі. Потім його звідти виперли, як подейкують, за хабар. Але він відразу знайшов собі нову роботу – у батьковій охороні, тож маємо безліч підстав вгадати, хто саме давав йому той хабар.

- Сподіваюсь, ти мене ознайомиш з результатами допиту цієї жінки?

Я чекав, що він мені легко це пообіцяє, а потім, звісно, розкаже якусь нецікаву лабуду, наприклад, детальний маршрут нашого пересування, а хто її найняв, вона не знає. Або зовсім нічого не розкаже. Але ні, Сірий відповів цілком відверто.

- Ні, шефе, - у ці слова він зміг вкласти достатньо іронії, шоб я ні на мить не запідозрив, що він бачить у мені хоч малу частинку шефа. – Я про все доповім босові, а далі вже він, якщо схоче, поділиться цією таємницею зі своїм нащадком. Але я думаю, що він цього не схоче. Бо його нащадок дуже необережний.

Називаючи мене “необережним”, він явно мав на увазі “дурнуватий”. Це було досить образливо, тож я трохи вколов його у відповідь. Скоріше за все, даремно.

- Гаразд, - нібито погодився я. – А як щодо допита Митрика?

- Якого ще Митрика?

- Ну, Дмитра. Діми.

- Хто він такий і навіщо його допитувати?

- Це той хлопець, якого я затрьохсотив у перестрілці, коли призначений тобою моїм охоронцем Пєтя приліг перепочити на асфальті. Ти, Сергію, краще не клей дурня, а розкажи, про що ти його питав, та що він тобі відповів.

- Я вже казав, що його охороняють. Підібратися до нього неможливо. Ти це сам знаєш, бо ти там був.

- То ти його не допитав, Сергію? Це тому, що з тебе сищик як з гівна пуля. Ти ж був слідаком, а не опером, і відтоді так нічому й не навчився. Шкода, дуже шкода. Я хотів порівняти, що Діма казав мені, а що – тобі. А воно он як – порівнювати геть нема чого. В мене щось є, а в тебе – дірка від бублика, яке тут може бути порівняння?

- Ти повинен усе мені детально розповісти, - Сірий вже не говорив, а сичав від люті, мій укол досяг цілі, хоча я вже здорово сумнівався, що колоти було розумно.

- Ні, Сергію, - я щиро йому посміхнувся. – Ти, напевно, забув, хто з нас шеф? Та навіть якщо ти не вважаєш мене шефом, невже ти чомусь вирішив, що я твій підлеглий? Це зовсім не так, Сергію, ти помилився. Те, що я взнав від Діми, я розповім батькові, а він, якщо схоче, доведе це до твого відома.

- Денисе, мені потрібно це знати, щоб забезпечити твою безпеку, - він трохи опанував себе та розмовляв майже нормально.

- “Забезпечити безпеку”. Чудова словосполука. Сергію, ти майстер літературного стилю. Але усе єдино ні. Ти не вмієш забеспечувати безпеку. Завдяки тобі я опинився під трьома серйозними стволами. Повір, мені це зовсім не сподобалося. Не треба нічого мені особисто забезпечувати. Бо без тебе чомусь усе виходить значно безпечніше.

Покривши мене багатоповерховим матом, Сірий пішов. Мабуть, я був не правий, і потім мені ще доведеться про це пошкодувати, але зараз я відчував себе великим переможцем. Дуже собою задоволений, я повернувся до Юріка. Біля нього стояли Олена та сяюча, мов нова монетка, Ніна.

- Денисе, в мене вже є закордонний паспорт, - похвалилася вона.

- Вітаю, - відгукнувся на це я. – Кожна мажорка його має, отже, тобі без нього теж не обійтися.

- А з ким ти зараз розмовляв?

- Одна людина, що працює на мого батька.

- Він якийсь жахливий. Я його боюся.

- Я теж, дівчинко. Він дуже, дуже страшний. І він такий тут далеко не єдиний. Але ж ти не вважала, що мажори мають справу виключно з добрими та гарними людьми?

- Ні, звісно. Я дуже рада, що хоч ти не таке гівно.

Я не став з’ясовувати, яке саме я гівно, якщо вже, слава яйцям, не таке, як Сірий.

Партія в преферанс

Ніна з Оленою попрямували до салону краси, прихопивши із собою Мусю. Тамтешній персонал буде щасливий, але віп-клієнтці дозволять притягти з собою не те що кішку, а навіть гадюку, тільки більшу суму у рахунок поставлять. Ніна запрошувала й мене скласти їм компанію, але я категорично відмовився. Вона, схоже, закохується, а це цілком зайве. По-перше, вона мені байдужа, а по-друге, це зламає образ близької родички. Є й третє – батько заборонив мені з нею кохатися, він має на неї зовсім інші плани, хоч я й гадки не маю, які саме. Отже, спитав Олену, чи бачила вона “хвіст” за нами, вона відповіла, що нікого не бачила, але спеціально за цим і не стежила, та у супроводі охоронців поїхав за своїми справами.

Звісно, в мене бувають і свої справи, не цілодобово же займатися Ніною. Іноді я працюю, завів собі таку шкідливу звичку ще в універі, і заробляю зовсім непогано по запорізьким міркам. До того ж це мій власний заробіток, ніяк не пов’язаний з батьком. Але зараз я поїхав не працювати, а трохи розважитись. Розважитися я мав намір в одному елітному клубі, бо як не кажи, а відчувати себе елітою приємно. Там я збирався пообідати, а потім завершити сієсту преферансом або бриджем. Маю деяку слабкість до карткових ігор, які вважаю інтеллектуальними.

Вдень картярів менше, ніж увечері, але тверезих картярів більше, тому я частіше граю вдень. Цього разу сів грати у преферанс. Перші дві роздачі принесли зовсім ніяку карту, я пасував, але вийшов у плюс, бо один з гравців заторгувався та сів без однієї на сімерике, до того ж ще й кинувши прикуп “у морду” тому, хто роздавав. Потім на своєму ході заказав майже безпечний мізер – мав шість “чистих” пік, дві маленьки трефи, сімку бубей та вальта черв. З такою картою мені підходило з прикупу дев’ять карт, що складало ймовірність отримати одну з них трохи більше двох третин. А якщо ні, отримав би усього одну взятку, та й те не обов’язково. Прикуп приніс сім та вісім червових, мрія ідіота, вистачило би будь-якої однієї з них. Хтось із партнерів прокоментував це фразою “щаст’є фраєра свєтлєє сонца”, десь я її вже читав, але не пам’ятаю, де саме.

Наступну роздачу робив я, тож у грі участі не приймав, сидів на прикупі. Поки вони там розігрували щось своє, я намагався розібратись, що не так з жінкою у “Лачетті”. Гриць її бачив, Олена – чомусь ні. Але хтось повідомив про неї Сірого, і його люди її схопили. Хто повідомив? Напевно, не Ніна. Юрік перебував за кермом, він не міг відправити щось на кшталт СМС, та ще й так, щоб я нічого не помітив. Потім мав усі можливості, але тоді “Лачетті” вже зникла з поля зору. Невже Гриць? Він міг, його рук я не бачив.

До речі, “Лачетті” я теж не бачив, і про її існування знаю тільки зі слів Юріка, Гриця та Сірого. Якщо цей “хвіст” вигаданий моїми охоронцями, стає зрозумілим, чого його не бачила Олена та чому Сірий категорично відмовився поділитися зі мною результатами допиту жінки-водія, хоча йому дуже б не завадило обміняти їх на покази Діми. Я вважав, що про Діму він не збрехав – дійсно хотів його допитати, але обламався.

Але якщо “Лачетті” все ж не вигадка, хто ще, окрім Гриця, міг стукнути про неї Сірому? Чи не стежили за нами непомітно інші його агенти? Це пояснило би, як вони встигли її схопити. А ще могла Олена. Вона казала, що не бачила “хвоста”, але ж їй нічого не заважало сбрехати. Якщо Гриць не помиляється, вона людина Сірого, за його наказом сбреше та не подавиться. А ще можливо, що за кермом “Лачетті” теж була агент Сірого, тому Олена її, свою колежанку, й “не помічала”. А розповіді Сірого про її затримання та допит тоді пуста балаканина.

Я так-сяк вмію грати в шахи, преферанс та бридж. У цих іграх треба вміти аналізувати позиції та вгадувати задуми супротивників і союзників. Кажуть, що ці вміння корисні і в буденному житті. Тож чому я у цій справі ніяк нічого не можу ані проаналізувати, ані вгадати? Припустимо, що вороги дійсно хотіли мене викрасти. Тоді яку мету переслідовали люди батька, які відверто допомогали ворогам? Налякати мене, щоб я більш не ходів ані по клубах, ані по гостях? А чи не дуже великими виявилися побічні втрати – двоє двухсотих та стільки же трьохсотих, якщо рахувати Пєтю? До того ж якщо планувалася моя участь у перестрілці, чому мене не примусили надіти бронік, щоб підвищити мої шанси на виживання?

А може, батько хотів моїми руками знищити ворожих торпед? Але тоді теж не завадив би той самий бронік, а ще краще – замість мене міг поїхати якісь спецпризначенець, який би зробив усе те, що зробив я, тільки разів у сто надійніше. Я ж не спец та не десантура. Я звичайнісінький солдат-піхотинець, далеко не кращий, та ще й більше ніж два роки толком не тренувавшийся. І “Беретта” – не солдатська зброя. Те, що я так легко розправився з торпедами – це мій фарт та легковажність ворога, якби не це, усе могло скінчитися зовсім інакше, тобто набагато сумніше для мене.

Дуже цікави речі міг би розповісти Пєтя. Дізнатися би, який він мав наказ, і багато що стало б куди ясніше. Але батько чомусь не бажає, щоб для мене щось прояснилося в цьому божевіллі, і я геть не розумію, чому. А ще не розумію, до чого тут Ніна. Батько витратив на неї час та гроші, і нехай такі гроші для нього – прах і тлін, але час, відірваний від підготовки клятої угоди – велика трагедія. Виходить, Ніна якось пов’язана з угодою? Але вона або та, ким виглядає, або найкраща акторка усіх часів та народів. А що спільного можуть мати пересічна дівка з соціальних низів та багатомільйонна угода?

Про Ніну багато міг би розповісти Геннадій Вікторович. Міг би, але не розповість нічого. Він не має права патякати, адвокаться етіка йому забороняє. Вичавити з нього якусь інформацію можна або грошима, або тортурами. Мої гроші аж ніяк не переб’ють батькових, а тортури… Певен, що його охоронець Вітьок спробує вагомо проти них заперечити. А розв’язувати локальну війну між моїми охоронцями та Вітьком – це ще на кілька щаблів підіймати рівень божевілля. Навряд чи хтось мені за це подякує.

- Ден, блін! Бєри прікуп, нє тяні врємя! – перервав мої роздуми хтось з партнерів по грі.

- Соррі, парні, задумался, - вибачився я та взяв дві прикупні карти.

В мене були п’ять старших треф, у червоних мастях – по тузу із дамою, у піках – голий туз. З прикупа прийшло дві дрібні піки. Кинув їх у морду прикупному та заказав надійні вісім треф.

- Ти гоніш! – заперечили мені. – Какіе восємь? Ти мізєр пєрєбівал!

Якщо перебивав мізер, звісно, замовляти треба дев’ять. Але на руках їх нема, в мене вісім. До того ж, їм тепер не треба вгадувати снос, я його відкритим кинув у морду. Це було напрочуд геніальне рішення. Але що вже поробиш?

- Я імєл в віду дєвять. Дєвять трєф! – проголосив я.

Як я і очікував, один сказав “пас”, інший – “віст”, і той, що вістував, поклав карти на стіл. Я з полегшенням зітхнув – обидва червоних короля на одній руці. Пощастило, з таким розкладом – все ж таки вийшло дев’ять. Попутно глянув, чи був у когось з таким прикупом мізер. Виявилось, був, до того ж, “чистий”.

- Пуля закрита, - заявив круп’є одразу на двох мовах.

Я глянув на планшет з пулею. Колись пулю писали на папері, але прийшли інші часи, прогрес не зупинити. Виявилось, що я виграв більше шестисот баксів, хоч майже нічого й не пам’ятав. Схоже, моя підсвідомість грає в преферанс анітрохи не гірше за мене.

- У нєво всю ігру билі пустиє глаза. Ево тут, счітай, і нє било. Как же он смог виїграть? – хтось теж це помітив.

Айфон та права

Дома, у вітальні, мене чекала сяюча Ніна, яка вже повернулася із салону краси. Коротенька сукенька без рукавів, відкриті босоніжки на височенних підборах, і на додачу ще й білосніжна усмішка, яку я вже бачив. Вона сиділа боком до столу, закинувши ногу на ногу, та трохи покачувала стопою. Я сів поряд із нею.

- Ну, і як я тобі? – трохи ніяковіючи, спитала вона. – Вони ще хотіли мене підстригти, але я відмовилася. Мені подобається моя теперішня зачіска. Але якщо треба, то я згодна хоч налисо.

- Зачіска нормальна, - схвалив я. – Те, що позбулася отой густої вовни на руках та ногах – зовсім гарно.

- І не тільки там. У пахвах – теж.

- Вибач, я не знаю, що таке пахви. Це те, про що я подумав?

- Ні, ось вони, - вона продемонструвала те, що російською називають “подмишкамі”, там дійсно не залишилося жодної волосини. – І ще у одному місці. У тому самому, про я яке ти подумав, що воно – пахви, хоча воно – піхва. Тільки я тобі його не покажу. Може, колись потім.

- Гаразд. А куди подівався твій синець під оком? Ще вранці був, а потім якось непомітно кудись хутко зник.

- Тут він, падла, - вона трохи засмутилася. – Ота жінка, що одяг привезла, показала, як його гримом замаскувати. А у салоні ще краще це зробили.

- Ясно. Гадаю, тобі треба ще тапки купити. На таких підборах довго не походиш, а кросівки у спеку – не краще взуття.

- А я купила домашні капці, - вона знов засяяла та посміхнулася. – Потім перевзуюся. Просто хотіла тобі показати, що недаремно ходила до салону. На підборах це краще видно, хіба ні?

- Так, бачу. Сподіваюсь, курити ти не кинула?

- Ні, з чого б це? Просто зараз не хочеться. А чого тебе це цікавить?

- Знайшов тобі бабусю-репетиторшу. Вона навчить тебе правильно розмовляти, курити, танцювати та поводитись за столом.

- Це якою рукою брати виделку, а якою шматок курки чи кавун з ножем?

- Ні, Ніночко. Це не чавкати, не сьорбати, не шмаркатися у скатертину, не длубатися в носі чи в дупі, та все таке інше.

- Мені аж соромно стало. Тільки я ніколи за столом в дупі не ковирялася. А що, мажорки нічого з цього не роблять?

- Лише коли п’яні або обдолбані. Ти обідала?

- Так. Олена відвезла мене до кафе. І я там теж в дупі не ковирялася!

- Молодчинка. Так тримати!

- А ти чим займався, поки на мене красу накладали? Якщо це не таємниця, звісно.

- Грав у карти.

- Багато програв?

- Ні. Суцільні дрібниці.

Вечір очікувався дуже насиченим. Я послав Ніну перевзутися, сам швиденько прийняв душ, а ледь з-під нього вийшов, Юрік привів до мене кур’єра.

- Айфон, - сказав кур’єр та передав мені коробку.

- Ага, - Юрік підтвердив, що коробку перевірили, і вона цілком безпечна.

Схоже, вони обидва були не дуже балакучими. У коробці лежав, як і мало бути, айфон останньої моделі, та ще якісь папери.

- Що це? – поцікавилася Ніна, яка щойно повернулася, вже у нових капцях.

На мій подив, вона теж прийняла душ, я вважав, що їй це зовсім непритаманно.

- Шелест Ніна Анатоліївна? – спитав кур’єр.

- Так, це я.

- А це – замовлений вами айфон.

- Десятий?

- Ні, Ніна Анатоліївна. Десятий в нас ще не продається. Восьмий плюс. Поставте свій підпис отут, отут та отут, й забирайте. Сім-картка нова, але номер залишився той, що у вас був раніше.

- Звідки ви його взнали? – збентежилася Ніна. – Я його ні вам, ні пану Денису не називала!

- Так, Ніна Анатоліївна. Ми були змушені самі його взнавати. Тому це ще один пункт у рахунку.

- А хіба можна дві сімки з однаковими номерами?

- Можна. Будь-який капріз за ваші гроші.

Виявилося, що Ніна трохи вміла користуватися айфонами. Я пораділ, що вона спросила дозволу зателефонувати матері, адже цілком могла зробити це без спросу. Я, звісно, дозволив і з матір’ю поговорити, і по “Контактику” полазити. Тільки зайвого не патякати. Що зайве, а що ні, ми домовилися визначити пізніше, якщо виникне така потреба. Нінина мати була в дупу п’яна, тож розмова вийшла дуже короткою. А “Контактик” ми відклали на потім, бо з’явився ще один кур’єр.

- Шелест Ніна Анатоліївна? – спитав він.

- Так, це я, - знов зізналася Ніна.

- Я вітаю вас з успішною здачею як екзамена з так званої теорії, так і практичного водіння. Ось ваше водійське посвідчення. Воно дає право керувати легковими автомобілями, тобто, автомобілями масою до трьох з половиною тон та кількістю пасажирських місць не більш ніж вісім, а також мотоциклами. Формально кажучи, транспортними засобами категорій “А” та “Бе”.

- Навіщо ви їй так детально розказуєте? Вона ж усе це нещодавно здала на екзамені, - пожартував я з цілком серйозною міною.

- Воно-то так, - зашарився кур’єр. – Але про всяк випадок… Ви, звісно розумієте, що насправді…

- Гаразд, проїхали, цього разу на транспортному засобі категорії “Бє”.

- На моцику я вмію, - сказала трохи розгублена Ніна. – А ось машину ніколи не водила. Який ще там, до дідька, екзамен?

- Права жодним чином не примушують тебе рулити, - я спробував її заспокоїти. – За кермом завжди буде Олена чи ще хтось.

- Тоді навіщо вони мені?

- Усі мажорки мають водійські посвідчення. Отже, в тебе воно теж має бути. До речі, деякі грошовиті дівчата з правами теж водити не вміють, то й що з того?

В неї тремтіли руки, вона навіть впустила запальничку, а потім тільки з другого разу попала кінчиком цигарки у вогник. Я цьому здивувався – айфон її нічим не зачепив, а ось, як то кажуть, куплені за сало права чомусь примусили помітно нервувати. Хіба вона ніколи не чула, що права іноді продаються? Хіба не бачила, що багато водіїв толком не вміють водити? Вірно казала та лікарка-терапевт – жінки непередбачувані.

Ніна струсила попіл на підлогу. Я посунув до неї сяючу чистотою попільничку та попрохав більше так не робити. Вона знов мене здивувала – просто вибачилась. Раніше це їй також не було притаманним. Я теж запалив цигарку, не те щоб кортіло закурити, просто склав Ніні компанію, хтозна, може, вона у цьому зайнятті саме компанії й потребує. Муся, яку я досить давно не бачив та геть про неї забув, стрибнула на стіл та спробувала вдарити попільничку лапою. Вона щось таке вже робила, і я не хотів, щоб це стало звичкою, тож я взяв її за шкірку та пересадив до себе на коліна.

- Слухай, Денисе, ну, як можна давати права тим, хто зовсім не вміє водити машину? – Ніна все ніяк не могла заспокоїтися.

- Ти ж на базарі працювала. У вас там що, якось інакше? Пожарна інспекція, санітарна, ще там якась – вони там усі чесно працюють і не беруть хабарів?

- То зовсім інша справа! Невмілий водій на дорозі – це ж той самий вбивця!

- А як тобі торгаш, що перекриває пожарний проїзд? А з ним і пожарнік, що на це заплющує очі? Ніно, усюди одне й те саме. Дуже дивно, що ти дотепер цього не знала.

Муся несподівано перестрибнула до неї, зручно вляглася на коліні та дивилася на мене з зухвалим викликом у очах.

- Бачиш, Муся зі мною згодна! – чомусь зраділа Ніна.

- Це вагомий аргумент, - знизав плечима я. – Гаразд, якщо бажаєш, найму тобі інструктора по водінню.

- Навіщо якийсь сторонній інструктор? Невже ти сам не зможеш мене навчити?

- Поживемо – побачимо, - тільки це я й знайшов, що їй відповісти.

Стара вчителька

Перед вечерею був ще один візитер – колишня вчителька словесності, яку я збирався найняти, щоб вона навчила Ніну правильно матюкатись, мітко шмаркатись, чисто підтирати дупу та все таке інше. Ця старенька років так п’ятнадцять тому, кинувши школу, де тоді платили дуже смішні гроші, пішла у гувернантки до мого приятеля Вадика, і він, вважаючи у дитинстві усіх дорослих тупими скотами, для цієї пані робив чи не єдиний виняток. До того ж зараз він, завдяки її репетиторству, розмовляв англійською краще не тільки за мене, а й за тих хлопців та дівчат, що їздили вчитися до лондонських шкіл. Також вона завірила мене, що знає основи географії.

Без географії нам жодним чином не обійтися. Усі мажорки бувають на різних курортах, і якщо Ніні доведеться обговорювати відпочинок, вона має знати, де розташовані Канари, Мальдіви, Таїланд, Лазурний берег та усе таке інше. І не тільки розташування, а ще й яка там переважно погода, якого кольору шкіра у місцевого населення, яка мова там в обігу та як називають тамошню грошову одиницю. Ще бажано не плутати морські курорти з гірськолижними.

Ніні ця стара вчителька чомусь не сподобалася з першого погляду. Можливо, вона ненавиділа усіх, хто намагався примусити її робити щось, що їй не подобається. Добре, що хоч в рожу старушенції не харкнула, як нещодавно мені. Та й старенька виявилась зовсім не такою компетентною, як я сподівався. Географію-то вона знала, але яку? Вона пам’ятала площу континентів, приблизну кількість мешканців, назви майже усіх країн та їх столиць, а їх, щоб ви знали, десь під три сотні, найбільші річки з їх довжиною та найбільші гори з їх висотою, а також хто усе це відкрив та коли, іноді ще й з пікантними подробицями. Якщо якась мажорка буде усе це знати, інші, і хлопці, і дівчата, вирішать, що з нею щось не гаразд.

А з іноземних курортів ця вчителька могла сказати щось путнє лише про узбережжя Туреччини та єгипетський Шарм-эль-Шейх, який вона називала Шарм-эш-Шейхом та затято запевнювала нас, що правильно це місто треба називати саме так. Мабуть, у Туреччині та Єгипті вона бувала, а інші курорти залишилися для неї терра інкогніта. Але виявилось, що там не тільки з географією кисло – її вишукана співуча літературна мова була б дуже доречною десь так у позаминулому столітті, може, навіть ще трохи раніше, але зараз я не розумів близько чверті слів, а Ніна навіть і не намагалась зрозуміти хоч щось.

Пальці старенької не мали навіть натяку на жовтизну, отже, я запідозрив, що й курити правильно вона Ніну навчити не зможе. Вгадав – вона дуже невпевнено вставила цигарку до рота, насилу змогла підпалити, та страшенно закашлялася, впустивши її на килим. Я мовчки підібрав майже не згорілий недопалок, поклав його до попільнички, відмовив ветерану педагогіки у наймі та вручив їй сто баксів за даремну поїздку. Старенька зі слізьми на очах почала розповідати про крихітну пенсію та невдячних сина, невістку та онуку, які роблять з грошима щось не так, як їй хотілося б. Зі своїми грошима, до речі.

З жебраками я вмів вправлятися досить вправно, хоч і не власноруч. Ничого складного – додав бабці до сотні баксів ще й сотню гривень, покликав Юріка та доручив йому посадити нещасну до таксі. Він чемно вхопив її під локоток та повів звідси. Вона йому розповідала, яке важке в неї життя, а він кожного разу, коли бідоласі треба було набрати нову порцію повітря для нових скарг на долю, кивав їй та впевненно казав “Ага!”. Про всяк випадок я повідомив Гриця, що він на деякий час відкликається з резерву, той підтвердив, що зрозумів мене, та повернувся до якихось невідомих мені своїх справ. Резерв чи не резерв, а охоронцям, доки я вдома, робити майже нічого.

- Завтра знайду тобі яку-небудь іншу стару кошолку, - пообіцяв я Ніні. – Літо, канікули, а шкіл у Запоріжжі багато. І у кожній вчителів що бруду. Не може такого бути, щоб усі вони знали географію не далі Шарм-эль-Шейха.

- Що ти таке кажеш, вони ж у школі працюють! – в голосі Ніни бриніло відверте презирство. – Вони спілкуються тільки зі своїми учнями, а ті майже усі дебіли. Ну, може, крім тих шкіл, де вчать таких, як ти. Тобто мажорів. А звичайні вчителя знають тільки шкільну програму, та й ту дуже ху… Ой, так майбутній мажорці, мабуть, не можна говорити? Я хотіла сказати, що вони навіть те, що знають, знають дуже погано. Ось скажи мені, Денисе, як можна пам’ятати длину Нілу та Місісіпі разом з тією клятою Місурі, на хрін мені не потрібною, і при цьому не з’їхати з глузду? Да я краще неї знаю про всякі альпійські курорти, бо мені подружки у “Контактику” про них розповідали. А про які не розповідали – почитаю у Вікіпедії. Усе корисніше, ніж таку, як вона, слухати.

- Курорти – то дрібниця. Як зробити, щоб ти розмовляла не як босота?

- А що, мажорки ніколи не матюкаються? Навіть коли нервують?

- Ще й як! Але трохи інакше, ніж ти, і це кидається в очі.

- То й в кого я краще навчуся, якщо не в справжнього мажора? В тебе! Буду мавпувати, а якщо щось ляпну не так, ти мене виправиш. Ти казав, в нас на це місяць, а то й два. Невже не навчуся?

- Ніно, я не маю змоги проводити з тобою багато часу. В мене свої власні справи та свої власні неприємності.

- Неприємності? В тебе? – вона розсміялася так гучно, що Муся, яка спала в неї на колінах, прокинулася та перебралася до мене. – Що ти можеш знати про неприємності, мажорчику? Ти коли-небудь сидів без копійчини, коли у двері ломляться потворні покидьки з паяльником, які прийшли струшувати борг?

- В каждой ізбушкє свої погрємушкі, - нагадав я їй. – З неприємностей мене зараз найбільше турбує автомобіль-прізрак.

- А от і не “прізрак”, а “привид” або “примара”, ось так! – вкрай задоволена собою Ніна показала мені язика. – То що там був за привид?

- Синя “Лачетті”, - пояснив я. – Мої охоронці її нібито бачили, твоя охоронниця її нібито не бачила. Хтось із них бреше. Я не певен, хто саме, бо я цю “Лачетті” теж не бачив. Це не дрібничка, не думай. Якщо охоронець бреше тобі в очі, то він з великою ймовірністю незабаром тебе зрадить. Учора мені збрехав охоронець Пєтя, ти, мабуть, його не бачила, він після того зник без сліду. Як наслідок його брехні, я опинився перед трьома стволами. Мені це дуже не сподобалося. Навіть якщо спочатку стріляти ніхто й думки не має, коли у руках заряджена зброя, стрілянина майже невідворотня.

- Бреше Олена, - впевнено виголосила Ніна. – Машина була, я її бачила. Щоправда, я не розбираюся в іномарках, для мене хоч “Лачетті”, хоч “Бугатті”, хоч “Мазератті”, але анітрохи не сумнівайся – якась синя іномарка там за нами крутилася. А потім кудись зникла.

- “Лачетті” – не зовсім іномарка, її в нас, на “Комунарі” збирають. Чи колись збирали, не знаю.

- До дупи це уточнення! Ти мене чудово зрозумів, просто вийо…

- Ніно, слідкуй за язиком, будь ласка.

- Слухаюсь, мій мудрий та терплячий наставнику! То що ти зробиш з синьою машиною та моєю охоронницею?

- По-справжньому за такі речі треба множити на нуль. Але мені, на жаль, таке не дозволено. Недостатньо повноважень. Залишається хоча б допитати її як слід. Але, знову на жаль, без тортур – на них в мене теж недостатньо повноважень.

Допит Олени

Ніна чомусь кров з носа бажала бути присутньою на допиті Олени, і не слухала жодних заперечень, тільки торочила, що їй конче потрібно почути, що скаже її охоронниця. Кінець кінцем я їй пообіцяв, що за таку поведінку вона неодмінно отримає по ряпальнику, та ще й так, що синців на цьому ряпальнику стане значно більше, ніж є зараз. Тільки після цього дівчина погодилася піти з кицею до своєї кімнати і там трохи полазити по "Контактику", бо подружки за нею вже неабияк скучили.

- Я уважно слухаю твою вишукану мажорську мову та усе сумлінно запам’ятовую, - посміхнулася вона, йдучи звідси, та показала мені язика.

В мене склалося враження, що насправді допит Олени Ніну зовсім не цікавив, а уся ця її зухвала поведінка – лише для того, щоб як слід роздратувати мене. Що ж, це їй вдалося чудово. Навіть Муся, яка влаштувалася в неї на плечі, дивиться на мене зі співчуттям, мовляв, ця клята дівка робить з цим гарним парубком усе, що їй заманеться, отже, нещасного хлопця дуже шкода навіть кішкам. Але пішла, то й пішла, дякувати Богові і за це.

Олену привів до мене Юрік, Гриць теж був поряд. Вона – профі, навіщо мені зайвий ризик? Жінка виглядала трохи розгубленою, але я не бачив жодного натяку, що вона відчуває себе хоч у чомусь винуватою. Що ж, деяки люди завжди невинні у власних очах. На “нулі” я багато разів допитував полонених, тож такий-сякий досвід у цьому фаху мав. Щоправда, там усе було простіше – якщо полонений вперто мовчав, незважаючи на досить жорсткі побої, до справи приступали справжні майстри, у яких середньовічні кати могли б дуже багато чому навчитися. До того ж допитувати жінок мені поки що жодного разу не доводилося, а вони вміють з таких, як я, вити вірьовки.

- Зброю віддай, - сказав я Олені, хоч і чудово знав, що мої охоронці обов’язково її обеззброїли.

- Мій пістолет в Юріка, - відповіла вона, як я й очікував.

- Ага, - охоче підтвердив той.

Говорив він дуже мало, але якщо мав найменшу нагоду встромити до розмови своє незмінне «ага», намагався нею не нехтувати.

- Олено, розкажи мені перед вечерею про синю "Лачетті".

- Я нічого не знаю про синю "Лачетті".

- Тож розкажи те, що ти про неї не знаєш. А я уважно послухаю.

- Скільки разів мені казати, що я не бачила цієї клятої "Лачетті"? Не бачила, не бачила, не бачила! Так зрозуміло?

У її голосі відчутно бриніли сльози, але очі залишалися сухими. Олена, как виявилося, була не дуже вправною акторкою.

- Але ж "Лачетті" там дійсно була, - вів своє я. – Більш того, люди Сірого нібито захопили водія та збиралися його допитати із застосуванням спецзасобів. Це мені особисто Сірий казав. А ти нічого не бачила. Юрік та Гриць бачили, навіть Ніна бачила, а ти – ні. Навіть захват "хвоста" агентами Сірого не помітила. Вибач, я геть не розумію, як це тобі вдалося. Це треба бути не охоронницею, а якимось суцільним опудалом. Я не вірю в існування сліпих охоронниць та охоронців. Не вірю, як казав пан Станиславський. Ти знаєш, хто такий пан Станиславський?

- Ні.

- Це був такий собі чолов’яга, який зовсім нікому не вірив. Звали його Фома, жив він дуже давно, і з тих давніх часів ми й вживаємо вираз “Фома невіруючий".

- Ага, - погодився зі мною Юрік та голосно заржав.

Я трохи здивувався. Невже Юрік знає, що Станіславського насправді звали зовсім не Фома, а Костянтин Сергійович? І що Станиславський та апостол Фома не вірили у різні епохи та у різних частинах світу, досить далеких одна від іншої? Хай йому грець, він не такий простак, як зображує з себе!

- Отже, маємо таку картину, - продовжив я. – Мене або Ніну переслідує вбивця, а ти, Олено, йому допомагаєш. Вбивцю люди Сірого схопили та допитують. Що буде далі?

- Я ні в чому не винна, - проголосила Олена та глянула на мене з викликом.

- Біс із нею, з винуватістю. Ти або сліпа, або зрадниця. Хтось намагається мене вбити, вчора мені вже довелося брати участь у стрілянині, отже, я не можу собі дозволити, щоб в мене за спиною вешталося отаке незрозуміло що, - я залишив при собі ту маленьку деталь, що у тій стрілянині стріляв лише я. – За таке, Олено, множать на нуль.

- Ага, - підтримав мене Юрік, Гриць теж ствердно кивнув.

- Я нікого не зрадила. Я працюю на боса, тобто вашого батька, та сумлінно виконую усі його накази. Повторюю, я ні в чому не винна.

Певен, особисто батько жодного наказу ніколи їй не віддавав. Без сумніву, нею командував ніхто інший, як Сірий, як і казали нещодавно мої охоронці. І вона йому беззаперечно довіряє. Хоч він і є патентованим брехлом.

- Олено, я зараз зателефоную батькові, та коротенько розповім йому, що за мною стежили, мабуть, хотіли вбити, Сірий ймовірного вбивцю вже захопив, а до моїх лап потрапив його спільник, зрадник з числа нашого персоналу. Як вважаєш, батько дозволить мені застосувати тортури?

Жінка мовчала, но в її очах я бачив відповідь, яку знав і сам. Батько не страждав ані гуманізмом, ані нерішучістю. Катувати зрадника або зрадницю він дозволить. Принаймні, цілком не виключено, що дозволить. Олені й такой ймовірності має вистачити.

- Я хочу поговорити з Сірим, - нарешті Олена на щось зважилася.

Злякалася, бідолашна. Кажуть, що в мене іноді звірячий погляд. Це правда, я дещо перейняв у батька, і ця дещиця не така вже й мала. І я дійсно іноді можу стати жорстоким звіром, перевірено на війні. Мабуть, я б не зупинився перед катуванням цієї жінки, якщо б не досяг успіху іншими засобами. На кону моя голова, отже, жалість та милосердя тут недоречні. Чужі голови я ціную значно менше, ніж свою.

- Вважаю, що твоя розмова з Сірим передчасна, - рішуче заперечив я. – Росповіси мені детально, що там відбувалося з тією “Лачетті”, поміркуємо над цим, та, може, турбувати Сірого й потреби жодної не виникне. Він таке гівно, що його чим рідше чіпаєш, тим спокійніше.

- Ага, - нагадав про себе Юрік.

- Тож розповідай, уважно тебе слухаю.

- Гаразд, - здалася Олена. – Коли дівчині лікували зуби, мені зателефонував Сірий. Він спитав, де я, наказав зв’язатися з вами, шефе, та з’ясувати, де є ви. Дуже бажано, щоб ми з вами трохи поїздили разом. Потім на короткий час з’явиться синя “Лачетті”, але я маю в жодному разі її не помічати. В упор не бачити, так він сказав. Оце й усе. Більше я нічого не знаю.

- Тобто, за мною та твоїм об’єктом їде вбивця, а ти його вперто ігноруєш?

- Це була не вбивця. Я її знаю. Її звуть Віка.

- Хто вона така?

Якщо як слід подумати, то Віка має бути ще однією охоронницею. Батько вже досить давно має полуофіційну коханку на ім’я Ліанна, раніше її охороняли чоловіки, але десь так з місяця півтора тому вона побилася з якоюсь дівчинкою, і та їй неабияк наваляла по мордасам. Бійка відбувалася в жіночому туалеті, отже, охоронець-чоловік, який чекав Ліанну на виході, навіть не почув нічого, а побачив її лише коли вона виповзла звідти без пари-трійки зубів та із вщент розбитою та закривавленою мармизою. Тоді в батьковій охороні й з’явилися жінки, мабуть, Олена – теж з них. Я їми ніколи не цікавився, отже, не знаю їх ані по іменах, ані в обличчя.

- Віка – охоронниця Ліанни, - не розчарувала мене Олена.

- А хто така Ліанна?

- А?

Олена розгубилася, Юрік заржав, Гриць сберігав мовчання та серйозний вираз на фізіономії.

- Про Ліанну нічого розповідати не треба, - заспокоїв її я. – Скажи мені краще ось що. Ти певна, що коли Сірий хвалився про тортури для жінки з “Лачетті”, то він брехав?

- Ні, - здригнулася Олена.

- Отже, жіночко, вирішувати, звісно, тобі. Але я б не радив доповідати Сірому про оцю нашу дружню розмову. Зайвий раз привертати до себе його увагу може виявитись дуже шкідливим для здоров'я.

Прогулянка по парку

За вечерею Ніна захоплено розповідала про стан справ у “Контактику”. Більш ніж половину сказаного я геть не розумів, та й не намагався. Так звані соціальні мережі я вважаю суцільною дурнею, хоч і сам маю аккаунт у Фейсбуці, куди заходжу раз на два-три тижні. Але у кожного свої таракани у бошці, мої теж численні та добре відгодовані, отже, я й думки не мав висміювати чиєсь бурхливе віртуальне життя, навіть якщо воно статеве, хоча ї вважаю так званий віртуальний секс звичайнісіньким онанізмом.

Коли подали каву, “Контактик” раптом відійшов на десятий план буття, а Ніна почала виражати своє захоплення, мовляв, ніколи не куштувала такої смачної. Я не дуже поділяв її палкі почуття до цього благородного напою. Кава як кава, звісно, жодним чином не розчинні помиї, які мені іноді доводилося споживати і в універі, і на війні, але нічого особливого.

- Дивися уважно, не сплутай, де попільничка, а де чашка з кавою, - щиро порадив я.

- Я буду дуже старатися, - пообіцяла Ніна. – Ось бачиш, намагаюся тримати цигарочку оцими двома пальчиками, як голівудськи акторки. Скоро ти мене х… тобто, нізащо не відрізниш від принцеси. Тим більше, що деяки принцеси ще ті шльондри, а я – цілком порядна дівчина.

- Може, тобі через мундштука курити? Його до кулака не сховаєш, отже, й проблема зникне.

- Теж мені проблема!

- Знаю, знаю, - зупинив її я. – Справжня проблема – це коли набрався кредитів, як сучка блох, а потім за боргами прийшли колектори.

- Злий ти, Денисе. І ще правильно не “блох”, а “бліх”. Ти мене ще тій мові навчиш. Якомусь своєму діалекту.

- Тут і не посперечатися. Ти ж носій. Чи то мови, чи то блох або бліх. До речі, як з блохами у Мусі?

- Нема. Отой Айболіт виписав якусь х…

- Мікстуру, - поправив я. – Ніно, я серйозно – зав’язуй з матюками на рівному місті.

- Завдяки отій чарівній мікстурі усі блохи кудись втекли, - посміхнулася вона. – Я б сказала, куди саме, але ти мене просив не матюкатися. До речі, це ніяка не мікстура, бо мікстуру приймають до рота, а оцим він змастив Мусі хутро.

Після вечері Ніна схотіла пошукати Мусю, яка побігла кудись на полювання. Не випускати цю кішку з дому було неможливо – вона орала під дверима так, нібито терміново вимагала собі кота, незважаючи на те, що березень давно минув. Та й жодного кота поблизу не було. Отже, Муся пішла, коли я лише розпочав допит Олени, та досі не повернулася. Мені це було байдуже – нічого жахливого, якщо киця переночує на свіжому повітрі, ночі зараз дуже теплі, щоб не сказати спекотні. Та й навіть якщо її зжеруть сторожові песики – сама винна, не треба було їх провокувати.

Але після плотної вечері подихати свіжим повітрям – чому б ні? А знайдемо Мусю чи не знайдемо – питання десяте. Ніна хотіла шукати пішки, заради цього навіть перевзулася у кросівки, але я вирішив поїхати на карі. Маленька машинка їздила майже безшумно, швидкість мала, як у середнього бігуна, не беручи до уваги спортсменів, та сидіти в неї було досить зручно, незважаючи на її розміри. Пошуки багато часу не забрали – ледь ми підійшли до кару, Муся невідомо звідки стрибнула мені на плечі. Дяка Богові, звісно, що кігті не випустила, але чому саме на мене? Хіба це я її хазяїн? Хоча, кажуть, кішки взагалі нікого не визнають хазяями. Тоді тим більше незрозуміло – чому вона стрибає на мене?

- Сідай за кермо, - запропонував я Ніні. – Коли вже ми тут, біля кару, трохи поїздимо, покажу тобі територію. Темнішає зараз пізно, деякий час ще маємо. Та й повертатися можна у темряві, тут немає нічого жахливого. Це приватний парк, а не кладовище з усілякими зомбями.

- Але ж я не вмію водити.

- А що тут вміти? Ця машинка – майже така, як на дитячих атракціонах типу “Лунапарку”. Невже ти на таких не каталася?

- Ні. Жодного разу.

- Тоді прямо зараз і розпочнеш. Права маєш, тож давай. Тут керувати не просто, а дуже просто. Оця рукоять перемикає напрям. Середня позиція – гальмо, тобто нікуди не їхати, передня – їхати вперед, задня… Вгадай сама.

- Їхати назад, - посміхнулася Ніна. – А ота педаль – мабуть, швидкість?

- Точно. Але особливо не захоплюйся, кар – не гоночний болід, на швидкості може й розвалитися. Він не під те заточений, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Отже, вмикай напрям “Уперед” та тихесенько їзжай. На педаль тисни акуратно. Ти вмієш рухати ніжками акуратно?

- Вмію, - вона чомусь почервоніла.

Через парк проложили досить пристойну грунтову дорогу, нею ми й поїхали. Спочатку Ніна рулила трохи невпевнено, але досить бистро призвичаїлась. Я цьому дивувався, поки не згадав, що Ніна хоч якось, але вміє їздити на мотоциклі. У порівнянні з мотоциклом кар у керуванні був простим до неподобства, тож й дивуватися було нічому.

- Перекур, - раптом оголосила Ніна, зупинивши наш екіпаж.

- Поїхали краще назад, - спробував заперечити я. – Дома й перекуримо.

Вона злізла з кару та стала проти мене, уперши руки в боки. Її очі метали блискавки, а на обличчі був написаний крайній ступень обурення.

- Слухай, Денисе, я з усіх сил намагаюсь розмовляти як та клята мажорка, а ти мене примушуєш сказати, що я обпилася кавою, і якщо зараз буду гаяти час, то неодмінно обоссуся? Ти саме цього від мене хочеш?

Вона миттєво зникла між дерев, Муся, вже лежачи на сидінні кара, лише супроводила її поглядом і заснула. Я безтурботно запалив цигарку та налаштувався чекати. Вже починало сутеніти, кілька комарів дзижчали біля моїх вух, самий час повертатися під надійний дах, подалі від настирливих кровососів. У вечірній тиші звук розноситься напрочуд гарно, отже, я чув, як Ніна віддалік від дороги дуже брудно лається та б’є себе або по сідницям, або по щокам – їй теж дошкуляли комари.

Я стояв обличчям у ту сторону, куди пішла Ніна, і поміж нами стояв заглушений кар. Дивився я на Мусю – на сплячу кицьку, навіть чужу, можна дивитися нескінченно. Тому й побачив, що вона вскинулася та прислухалася до чогось, що відбувалося в мене за спиною. А сам я, на жаль, не чув нічого. Довго не вагався – довірився киці, отже, перестрибнув через кар, залишаючи його між собою та кимось, хто міг бути позаду мене. Муся кудись миттєво зникла, а я впав на бік, перекотився через плече, як вчили на тренуваннях, а коли прийняв упор лежачи, в руці вже тримав свою вірну “Беретту”, готову до бою, з патроном у стволі та знятим запобіжником.

- Що це ти таке виробляеш? – здивовано поцікавилась Ніна, яка саме у цю мить з Мусею на руках повернулася до кара.

- Щось було у придорожніх кущах з тієї сторони, - пояснив я. – Щось, або хтось. Або це Мусі почулося, бо я нічого не помітив.

- Муся – домашня кішка, а не сторожова собака. Вона не підіймає тривоги, коли хтось підкрадається.

Ніна затушила мій недопалок, який я впустив з рота, коли стрибав, і прочитала мені нудотну лекцію про пожарну небезпеку у таке спекотне літо. Я тим часом зателефонував Юріку та усе йому розповів. Він приїхав до мене на велосипеді, привіз із собою сильний ліхтар, та в його світлі уважно оглянув кущі, на які я йому вказав.

- Ні, - підбив він підсумки своїх довгих пошуків і розвів руками.

- Зовсім нічого? Жодних слідів? – перепитав я про всяк випадок.

- Ага.

Сеанс фрілансу

Після бурхливих пригод на прогулянці, нехай вони, скоріше за все, відбувалися майже повністю у моїй хворобливій уяві, спати зовсім не хотілося. Отже, сказавши Ніні “На добраніч!”, пішов не до спальні, а до свого кабінету. Там увімкнув комп’ютера та зайнявся своєю роботою програміста-фрілансера. Вже досить давно я отримав замовлення створити програму, яка б міняла картинку на екрані в залежності від погоди та фаз Місяця. Погоду належало брати у Інтернеті, місячні фази – обчислювати самому. На картинці був зображений якійсь давній альпійський замок, замовник надав кілька фотографій, зокрема літом та сніжною зимою.

Судячи по ай-пі, моїм клієнтом був араб з Еміратів, та й звали його Алі, якщо він не бреше. Підозри в мене виникли, бо він в мене був вже п’ятим клієнтом з нафтових арабських монархій, і усіх п’ятьох звали Алі. Але справжнє там ім’я чи псевдонім, “нафтові” араби завжди платили чесно, отже, я охоче узявся за це замовлення. Саму програму вже написав та протестував, залишилось тільки зробити декілька картинок, які клієнт надати не зміг. Наприклад, гроза зі зливою та яскравими блискавками.

На жаль, малювати картинки я вмію погано, тож в мене це забирає доволі багато часу. Але строків я жодним чином не зривав – до дедлайну залишалося ще майже три тижні, а роботи тут було десь на чотири дні. Встигну, якщо усі ці вбивці або викрадачі, дідько їх розбере, хто вони такі насправді, не досягнуть своєї мети раніше.

У двері постукали, і Гриць повідомив, що до мене хоче увійти Ніна. Але якщо я не бажаю її бачити, він хутко прожене її геть. Важко зітхнувши, я впустив Ніну до кабінету та дуже ввічливо спитав, навіщо чорти принесли її саме сюди й саме зараз.

- Не сердься, будь ласка, - попросила вона. – Заснути ніяк не можу. Якщо я тобі дуже заважаю, викуримо по цигарочці, та я собі піду далі мучитися безсонням. Це ж багато часу не займе. А якщо дозволиш, просто посиджу поряд, мовчки. Навіть дивитися не буду, що ти робитимеш. Це було б зовсім гарно.

- Чому б тобі не позвати Олену? З нею ти б могла обговорити важливі жіночі проблеми. Моди там, або які всі чоловіки козли.

- Я трохи боюсь Олени. Якась вона не така. А тебе – зовсім не боюся.

- Дарма. Я іноді сам себе боюся. Наприклад, сьогодні сам себе ледь не пристрелив. Буває ж таке! А там зовсім нікого не було, ані друзів, ані ворогів, ані нейтралів. Пусто, як в бошці дурня.

- А мені здалося, що Юрік тобі збрехав. Тобто, сліди він там знайшов.

Отже, хтось із них бреше – Ніна або Юрик. А може, обидва кажуть правду? Тобто, Юрік нічого не знайшов, а Ніні щось там здалося. Тут сам чорт ногу зламає, та ще й буде добре, якщо свою.

- Ніно, вибач, в мене термінова робота, - сказав я. – Ти, якщо вже хочеш, сідай десь тут. Стільців вистачає. Можеш навіть дивитися, мені це по хріну.

Виявилося, що Ніна прихопила із собою свій айфон, отже, запаливши цигарку, миттєво полізла в Інтернет. Такими темпами вона швидко поверне своїм зубам їх природній жовтий колір. Хоча це її справи, мене вони не обходять. Я взагалі не розумію, чого не можна курити та лазити по соціальним мережам, лежачи у власному зручному ліжку, але такі вони вже є, жінки. Дійсно непередбачувані.

- Хіба це так робиться? – несподівано вигукнула вона.

До речі, хтось обіцяв сидіти мовчки. Але нагадувати їй про це я не став.

- Що не так? – поцікавився я.

- Так ти цю блискавку будеш півночі малювати. А насправді тут роботи на п’ять хвилин.

- Ти що, вмієш у фотошопі?

Та дівка, яку я бачив у поліцейському відділку, була нескінченно далека від будь-яких графічних редакторів. Але ця, що бачу зараз – цілком можливо.

- Звісно, вмію! – підтвердила вона. – Якось я у “Контактику” собі цицьки намалювала на два розміри більше. Фотошопа ніхто й не помітив, усі подружки подумали, що це я собі таку операцію зробила. А ще я Мусю пофарбувала у зелений колір з красними смужечками, та намалювала їй на хвостику скорпіоняче жало. І теж ніхто не зрозумів, що це фотошоп, подумали, вона рептілоїд. Є й інші, я трохи бавилася усяким таким. Хочеш, покажу тобі свої малюнки?

- Ні, Боже збав! – рішуче заперечив я. – Не треба мені, будь ласка, ніяких велетенських цицьок, та ще й несправжніх. Хоча, звичайних та справжніх теж не треба.

- Чому велетенських? Кажу ж, усього на два розміра більше, ніж мої ріднесеньки.

- Вони в тебе і так зовсім не маленькі. Та й взагалі, жодного бажання не маю обговорювати твої цицьки. Кажеш, ти у змозі прималювати сюди блискавку набагато швидше, ніж це роблю я? Тож продемонструй майстер-клас, будь ласка.

Якимось єдиним непомітним рухом Ніна зіпхнула мене зі стільця та вмостилася перед комп’ютером. Я не встигав розгледіти, що вона робить мишею, але верхній край блискавки почав вписуватися у зловісні чорні хмари, з которих ще й хлестала страшенна злива. Потім я побачив, що нижнім краєм блискавка вперлася у високий шпиль з хрестом, який від цього трохи світиться.

- Ось так, - сказала Ніна. – Добре вийшло?

- Краще не буває, - чесно відповів я. – В мене ніколи не буває, маю на увазі. Чудово, Ніно. Фантастично. І дійсно дуже швидко. А можеш ще дечого зробити? Теж фотошоп, ніякого сексу.

- А я й проти сексу аж ніяк не заперечую, - посміхнулася Ніна. – Але фотошоп, так фотошоп. Показуй, що треба зробити.

Десь так за півтори години я зайшов на сайт фрілансерів та поставив відмітку “виконано” на своєму завданні. Звісно, відразу ж закачав програму до тамтешнього файлообмінника. Алі, як не дивно, теж перебував онлайн, хоча час вже був далеко не дитячий, а часові пояси в нас ящо й не однакові, то відрізняються не більш як на годину. Шейх, як я його подумки називав, швидко перевірив програму, ніяких глюків у неї не знайшов, дуже від цього зрадів та довго мені дякував, обіцяючи, що наступне замовлення віддасть персонально мені. Обидва ми знали, що нічого такого він не зробить. Але я чекав, і дочекався – пискнув айфон, і я прочитав у СМС, що мій банковий рахунок трохи збільшився у розмірах. Більше від Алі я нічого не хотів, тож попрощався та відключив зв’язок.

- Ти гарно розмовляєш англійською, - сказала Ніна. – Це ж була англійська?

- Звісно, англійська. Але оцей араб, Алі, дитя пустельних пісків, говорить нею куди краще за мене.

- Денисе, а навіщо ця програма? Чому б цьому Алі не поставити біля того замку веб-камеру, та дивитись на нього досхочу?

- Бо цього замка насправді не існує.

- Але ж ти показував його фото! Та й взагалі, який сенс у картинках неіснуючого замка у різну погоду?

- Може, колись він стояв, а потім зруйнувався. Може, це просто вигадка чиясь, і це не фото, а якась картина. А що він буде з усім цим робити – то цілком його справа. Навіщо мені це знати? Клієнт платить, мені цього цілком достатньо. До речі, про гроші. Ти зробила неабияку роботу, отже, отримаєш свою частку винагороди. Завтра зробимо тобі картку, і я відразу скину гроші.

- Це добре. Грошики я полюбляю, - Ніна щиро посміхнулась. – А картка в мене вже є. Ми з Оленою її зробили. І яка ж буде моя частка?

- Ця робота коштує три сотні баксів. Згодна?

- Триста, то й триста. Скільки з них мої?

- Ти не зрозуміла. Твої – усі триста. Я, вибач, отримав значно більше. Араби завжди дуже добре платять.

- Денисе, ти хоч розумієш? Три сотні – це десь сім з половиною тисяч у грівнях. За такі гроші я місяць на базарі стою! А тут…

- Я тебе не примушую стояти місяцями на базарі. Також я не заважаю тобі працювати на сайтах фрілансерів. Он, бачиш, якійсь йолоп за півсотні щось хоче по фотошопу. На мій погляд, нічого складного.

- П’ятдесят? Тобто, більше тисячи? Тут роботи на десять хвилин!

Ніч минула непомітно. Зазвичай якщо я проводжу ніч з дівчиною, то займаємося ми з нею зовсім іншим. Вже зовсім розвиднілося, коли я сказав “Досить!”, вирубив комп’ютер та ледь не стусанами погнав Ніну спати, бо всіх грошей один хрін не заробити.

Шопінг

Після ночі майже без сну я б волів провалятися у ліжку щонайменше до полудня, але на цей день був запланований так званий шопінг – треба було купити для Ніни одяг, взуття, усяки аксесуари – сумочки, паски, окуляри та усе таке інше, і найголовніше – коштовності. Якщо дозволити їй покупати без контролю, вона залюбки витратить суму завбільшки з два-три державних бюджети якої-небудь держави розміром з Німеччину або Мексику. Отже, довелося їхати з нею, а що поробиш? Охоронцям контроль за фінансами не доручають.

Незважаючи на три чашки міцної кави, очі все одно злипалися, тож в мене й думки не майнуло сісти за кермо, влаштувався позаду та відразу заснув. Їхати тут було десь близько п’ятнадцяти хвилин, хтось це й справжнім сном не назве, але пара мирних років не позбавили мене деяких солдатських звичок, а солдат миттєво засинає при першій-ліпшій нагоді хоч на п’ятнадцять хвилин, хоч на одну, бо невідомо, як скоро випаде інша можливість поспати та чи випаде вона коли-небудь взагалі. Ніна цієї ночі спала не більш за мене, але виглядала так, нібито дуже добре відпочила. Мабуть, тому, що вона вже налаштувалась покупати й покупати, нескінченно та необмежено, а це жінок збуджує набагато сильніше за будь-які попередні ласки, не кажучи вже про каву.

А от Муся дійсно гарно виспалася, бо вночі не займалася казна-чим, і теперь перебувала в грайливому настрої. Але мене вона не чіпала, лізла зі своїми пустощами лише до Ніни. Я зовсім не розумів, навіщо таскати кішку по усіляким магазинам та клінікам, але й кицю, й господиню це влаштовувало, а торговці не заперечували, тож нехай собі таскає.

Спираючись на Гриця, я доплентався до кімнати відпочинку, де мене пригостили це однією чашкою міцної кави, я її пив дуже дрібними ковточками, а тим часом Ніна з якоюсь жінкою пішли обирати покупки. Домовилися так: спочатку вони складають попередній перелік, я його коректую та зрештою схвалюю, потім Ніна обирає вже конкретні товари, які я затверджую вже остаточно. Коли перелік був поданий на моє схвалення, орієнтовна сума, що стояла унизу останнього аркушу, загнала би у найглибшу депресію вельмишановного пана міністра фінансів США. Довелося дещо повикреслювати.

Першими під моєю безжальною рукою пали дві шуби, я навіть не подивився, з яких вбитих тварин вони пошиті та скільки коштують. Слідом пішли чоботи. Потім я побачив пальто, хутряні шапки, якісь муфти та усе таке інше. Тільки тоді я зметикував, що не треба робити усе самому, з цим чудово впорається й продавчиня.

- Усе зимове – геть, - розпорядився я. – Та й осіннє з весняним – туди ж. І ще усі ці панчохи, колготки та шкарпетки та все, що з ними пов’язане. Маю на увазі пояси для панчох і все таке інше.

- А що я буду носити взимку? – заволала Ніна, вона почервоніла від хвилювання, і під гримом проявилися контури синця, до того зовсім непомітного. – Ти хочеш, щоб я по снігу у босоніжках та легкому платтячку вишивала? Ти наволоч!

- Ніно, у присутності сторонніх такі речі не кажуть.

- Ой, вибачте, мій повелителю! То мені навіть шкарпетки не можна? Кросівки я маю взувати на голі ноги?

- Зі шкарпетками був не правий, - після недовгої паузи визнав я. – Нехай залишаються оці чотири пари. І навіть ще дві пари гольфів.

- Там десять пар!

- Поки що вистачить і чотирьох.

- Гаразд. А панчохи?

- Навіщо вони в таку адову спеку?

- А ти хіба не знаєш, що жіноча ніжка у прозорій панчосі виглядая привабливіше, ніж без неї? Я іноді навіть колготки під босоніжки вдягаю.

- Збоченка, та ще й з кричущим несмаком. Пристойні жінки так не одягаються. Панчохи на хрін.

- Гаразд, нехай я непристойна. Але чому не можна туфлі?

- Пара туфель в тебе вже є. Ще й кросівки. До речі, ще пара кросівок не зашкодить, як запасні. Але взагалі навіщо дівчині влітку закрите взуття? Я б ще зрозумів, якщо б в тебе стопи були деформовані, чи там нігті вщент гівняні, але ж нічого такого нема.

- То хто з нас збоченець? – єхидно поцікавилася вона. – Гаразд, тепер ти задоволений? Перелік готовий, я вже можу вибирати та приміряти?

Глянув, як вони йдуть до примірочної. Попереду мчить Ніна, і високі підбори їй в цьому анітрохи не заважають, слідом біжить Муся, граючись з краєм досить короткої юбки її сукні, за ними швидким шагом йде продавчиня, з останніх сил сберігаючи серйозний вигляд, а замикає цю колону Олена, уважно стежачи за тим, що відбувається навкруги, будь-якої миті готова відкрити вогонь на ураження, ледь щось або хтось здасться їй небезпечним для Ніни. Досить жахливе видовище, якщо чесно. Але нічого не поробиш, відсутність охорони суттєво скорочує тривалість життя. Звісно, якщо охоронець не якийсь там Пєтя.

Поки вони займалися своїми справами, я знов заснув у кріслі, ніяка кава сон від мене не відігнала. А прокинувся від того, що Ніна поставила ніжку мені на стегно та відчутно натиснула підбором. Я, ще толком не розліпивши очі, схопив її, та відчув долонею капрон.

- Так, так, Денисе, ти не помилився, це ті самі панчохи, які ти чомусь ненавидиш. Я їх купила, хоч ти мені й забороняв.

- Але вони не мали права продавати!

- Чому ж? Хіба ти забув, що я вчора заробила фотошопом трохи грошенят? А панчохи коштують набагато дешевше брюликів. Мені не лише вистачило на кілька пар, але й рахунок на картці майже не зменшився.

- Гаразд, - важко зітхнув я. – Нехай будуть панчохи.

- А якщо, мій любий, ти схопив мене за щиколотку, то чому б тобі її трохи не погладити?

- Голу ніжку гладити значно приємніше, ніж капрон.

- Як скажеш. Заради цього я зараз швиденько їх зниму.

- Вибачте, молоді люди, ви ще не купили ювелірні вироби, - делікатно втрутилася в нашу розмову продавчиня. – Коштовності зроблять вашу пристрасть ще палкішою, це, власне, їх головне призначення.

Завдяки їй я вчасно згадав, що знаходжусь у торговому закладі, а не в борделі або хоча б у готелі чи ночному клубі, що батько мені секс із Ніною заборонив, бо вона нібито моя близька родичка, і що досі нема повних результатів її медичного огляду та аналізів. Звісно, існують захисні засоби проти усього венеричного, що може ховатись у жінці, але я не люблю ані капронових перешкод для безпосереднього контакту, ані латексних.

Копирсаючись в ювелірці, Ніна захоплено щось вигукувала, але я до неї не прислухався, а натомість перевіряв свою електронну скриньку. Лист від лікарки знайшовся майже відразу. За її словами, експрес-аналізи показували, що жодними інфекційними хворобами, включно з венеричними, Ніна не хворіє. Онкологія в неї теж не виявлена. Діагноз – практично здорова. Я вважав, що дослідження потребують значно більше часу, але сперечатися з найнятими професіоналами було б недоречно. Отже, одна з трьох підстав уникати близьких відносин з Ніною зникла. Друга зникне, ледь ми звідси підемо. Третя для мене нічого не важить. І що зі всього того виходить?

- Шефе, ви при свідомості чи спите? – спитав мене Гриць.

- Десь так приблизно посередині, трохи й того, й іншого. А що трапилося?

- Я поцікавився про дещо у охоронців на воротах вілли. Коли вам здалося, що вас хтось вистежує, на території перебував один додатковий охоронець, проїхав він по іменній спецперепустці, яку йому видав особисто Сірий.

- Це щось незвичайне? – спитав я, бо ніколи не цікавився підробицями, як саме в нас організована охорона.

- Ні, не надто. Такі гості в нас бувають раз чи двічі на тиждень.

- Тобто, звичайна рутина? Тоді що ж із цим візитом не так?

- Тільки одне, шефе. В охоронника, точніше, в охоронниці, ім’я Вікторія.

- То й що? Ім’я як ім’я. Так звали богіню перемоги у римлян. І ще королева така була в англійців. Чи у британців? У дев’ятнадцятому, здається, столітті.

- Шефе, - зітхнув Гриць. – Зосередьтеся, будь ласка. Ви – Денис, а ще ви – Ден. Я – Григорій, і я – Гриць. Вірно?

- Так. То й що? Все одно не розумію.

- Вона – Вікторія. І вона ж – Віка.

- Ох! Дійшло нарешті, - моя сонливість хутко зникла. – Тобто, Юрік сбрехав, що слідів не було?

- Чому сбрехав? Шефе, ну, які з нас слідопити? Ми – міські хлопці, а для цього потрібні мисливці або ще якісь слідопити. Там могли бути сотні слідов, а він чи я нічого не побачимо.

- Зрозуміло.

Ніна, терпляче дочекавшись, поки Гриць відійде, підбігла до мене та прийнялась екзальтовано розповідати, якими цяцьками вона заволоділа. Навіть сказала, що тепер, з діамантом на пальці, їй і до голови не прийде держати цигарку у кулаку. Я заперечив, нагадавши, що коштовності їй не належать, вона ними не заволоділа та носить їх тимчасово. Але це її чомусь зовсім не засмучувало.

Мені б належало поміркувати про поки що незнайому Віку, яка, можливо, намагається мене вбити. Нормально було б також думати про коштовності, за які я тільки-но переказав суму, на яку звичайна запорізька сім’я могла б жити та не тужити років так із десять. Замість цього я намагався зрозуміти, яким чином Ніна, перебуваючи безперервно в мене на очах, невідомо як спромоглася непомітно позбутися панчох.

Передобідні теревені

Дома Ніна спитала дозволу виложити в “Контактик” свої фото з брюликами. Я відповів, що більшість не повірить, що діаманти справжні, тож усі старання виявляться марними. А ті, що повірять, спершу спробують її пограбувати, а коли охорона цього не дозволить, викрадуть її матінку та почнуть вимагати, щоб Ніна з ними поділилася. Нічим добрим усе це не скінчиться. Тож краще не вихвалятися перед жебраками, тобто, бідними людьми. На жаль, не всі вони безпечні.

- Тоді, може, повчиш мене водити машину? – запропонувала Ніна. – Це ж треба мажорці?

- Треба. Але ні. Не сьогодні.

- Чому? Хіба я погано керувала каром?

- Зовсім непогано. Але це тут ні до чого. Я дуже мало спав цієї ночі. Ти, до речі, теж. У такому стані дуже просто щось тут вщент рознести, а мені цього дуже не хотілося би. Вже не кажучи про те, що в аваріях іноді бувають жертви, а у цій аварії жертвами будемо ми, бо більш нікому. Може, завтра покатаємось, якщо вночі добре виспимося.

- Гаразд. Чому ще мені треба навчитися?

- Стріляти.

- Ти серйозно? – не повірила вона.

- Цілком.

- Хіба усі мажорки вміють?

- Багато хто з них. На охорону сподівайся, але й самій не треба хибити. Я вірно оте прислів'я переклав?

- Мабуть, так, - Ніна посміхнулась, щось останнім часом вона досить часто посміхається. – Але навіщо мені вміти стріляти? В мене навіть зброї нема.

- Буде в тебе і зброя, і дозвіл на неї. Геннадій Вікторович вже над цим працює. Пам’ятаєш його?

- Пам’ятаю. Бридка істота, - вона здригнулася.

- Адвокат. Юрист. Вони усі такі. Це характерна професійна риса. Навіть обов’язкова. Симпатичних юристів можна побачити тільки в кіно. А вміння стріляти тобі знадобиться, якщо хтось схоче відібрати оці цяцьки.

- Нехай відбирають. Грабіжники – проблема охорони. А якщо охорона ловить гав, навіщо мені битися чи стрілятися за чужі брюлики? Ти ж сам мені сказав, що вони не мої, я їх тільки носити буду.

- Одну прикрасу ти по всьому залишиш собі. На твій вибір. А за певних обставин навіть дві.

- Це за яких таких обставин?

- Якщо захочеш залишити собі сережки. Одна сережка виглядає якось недолуго.

- Ти мене дражниш! – розсміялася вона.

- Є трохи.

- Тож перед обідом десь постріляємо?

- Іншим разом. З тих самих причин, що й з машиною. Ми обидва втомлені, і обидва не дуже впевнено користуємось пістолетами. Ще перестріляємо одне одного, а чи воно нам треба?

- Ти ж казав, що був солдатом! Як це ти не вмієш стріляти?

- Вмію, Ніно. Але штатна зброя солдата – автомат, інколи кулемет або гранатомет. Пістолети були здебільшого в офіцерів, та й офіцери-добровольці їх майже не носили. Автомат ефективніше.

- Гаразд, гаразд, Денисе. Кому ж знати, як не тобі? Ми не виспалися, машини нам не можна, зброї – теж не можна. Тож чим займемось? Сексом? – вона знов посміхнулася, але я не був певен, чи жартує вона зараз, чи ні.

- Я найбільш за все хочу виспатись. Але за годину обід, краще вже після нього.

- Тоді навчи мене чому-небудь потрібному. Мені нудно. Я гадала, буду принаймні кілька днів гратися з брюликами, поки набридне, а от чомусь зовсім не хочеться. Ти учора казав, що грав у карти.

- Так, у преферанс.

- Тобто мажори грають у карти. Мені теж потрібно вміти?

- Не завадило би, але й необов’язково.

Яка з неї картярка? Бриджу та преферансу треба вчитися досить довго, декому кілька місяців, а для декого це взагалі цілком марне зайняття. Ніна, скоріше за все, саме з таких.

- Вчитися часу нема. А от якщо ти вже вмієш – це саме те, що треба. Що доктор прописав. До речі, добра лікарка, та, яка дуже боїться мишей…

- Та, яку ти так трахнути хотів, що аж із штанів вистрибував.

- Так, саме вона.

Дуже хотілося дати дівці ляпаса, але дівок лупцювати не можна, і я вчасно себе зупинив. Ніна все це чудово бачила, тож на її обличчі відобразився такий собі тріумф. Але нехай. Хотів їй сказати, що в неї нема нічого венеричного, але тепер промовчу.

- То що та лікарка? – поторопила мене Ніна.

- Вже нічого, - буркнув я у відповідь.

- Ти розізлився, - зраділа вона. – Це гарно. Я спромоглася пробудити в тебе хоч якісь емоції. Ти ж поводився зі мною, як робот. Так не можна.

- Геннадій Вікторович казав, що я флегматик. Це звучить набагато приємніше.

- Та хоч якось на мене реагуй, будь ласка! Байдуже, флегматик ти чи ні, ким би ті кляти флегматики не були. Усе краще, ніж пустий погляд та повна байдужість! Хоча… Коли я у магазині поставила на тебе ніжку, то відчула щось навіть крізь підошву. Якийсь відгук від тебе.

- Це тому, що в тебе дуже красиві ніжки, - мій настрій раптом значно покращився. – Я, звісно, детально зблизька розгледів лише одну, але певен, що інша нічим не гірше. Тільки не надо мені зараз її демонструвати. Якось іншим разом.

- Чомусь у тебе все іншим разом. Але це нічого, я згодна трохи зачекати.

- Отже, ота лікарка…

- Надіслала тобі свої висновки по моїм аналізам. Каже, що в мене з венеричними усе гаразд.

– Звідки ти знаєш, що гаразд?

- Бо я постійно перевіряюся. Усі торговки перевіряються. Останнього разу – два тижні тому.

Он воно як! А я ще гадав, що там за експрес-аналізи такі швидкі! А лікарка просто звернулася до тієї поліклініки, де перевірялась Ніна, у тому райцентрі, скоріше за все, поліклініка взагалі одна, і на цьому усі аналізи й скінчилися. А у рахунку вона виставить повні суми. Гарно влаштувалася! Але затівати суперечку з клінікою на цю тему не стану, нехай вже, усім потрібно якось заробляти.

- Ти вже навіть трохи посміхаєшся, - помітила Ніна. – Тож продовжимо. Що там з картами? Звісно, я в деякі ігри вмію.

- Дурачок та п’яниця не рахуються. Дев’ятка – теж. То в що вмієш?

- В кінга.

- Кінг годиться, - визнав я. – Деякі дівчата в нього грають. Але краще преф або бридж.

- В це не вмію. Але мене вчили у мар’яж.

- Це що таке? Термін з префа, а гри такої не знаю.

- Його ще тищєю називають.

- А! – згадав я. – В універі трохи грав. Але тут тища не в ходу. А ще?

- Бура, сека, очко…

- Це все зеківські ігри. В таке інколи грають наші батьки. Грають та ностальгують за минулим. Хоча я в них теж трохи вмію. Але, стривай. Сека – це коли по три карти на руках, і треба спочатку набрати побільше очок, а потім робити ставки?

- Денисе, звідки ти усе це знаєш? Це ж ігри черні, а не шляхетних лицарів на кшталт тебе.

- Потім розповім. Зараз вже час обідати. А я навіть не снідав, бо хотів спати, а не їсти. Проте тепер хочу й те, й інше, бажано, щоб одночасно. А поки що можу сказати, що сека стане нам у пригоді. Кінг кінгом, але сека краще.

- Ти ж казав, що сека – зеківська гра, а не мажорська.

- Так і є. Пізніше обговоримо. Ти учора обпилася кавою, а я – сьогодні. Мені треба терміново відвідати санузел.

- До параші треба? – перепитала вона. – Так відразу би й казав, щоб я з першого разу тебе зрозуміла.

Ще трохи теревенів

Перед обідом я зателефонував Сірому. Хоч майже не сподівався щось від нього дізнатися, але чому б не спробувати? Сірий розмовляв зі мною по-хамськи, навіть спочатку намагався говорити російською, але я назвав його кінченим йолопом з руськоязичною чєлюст’ю, він чомусь образився та перейшов на україньску, але хамити не припинив. Мені його хамство було цілком байдуже. Хоч Ніна й вирішила, що розбудила в мені якійсь там емоції, насправді я залишався тим самим флегматиком, якому, як бійцю музичної роти, усе по барабану.

- Що там з “Лачетті”, Сергію? – спитав його я.

- Для шмаркачів – з “Лачетті” нічого. Зовсім нічого. Бос, твій татусик, заборонив повідомляти тобі навіть крихту інформації по цій справі. Бо взнаєш зайве – перелякаєшся, почнеш сцятися у ліжку, а великий бос від цього засмутиться. А я не хочу, щоб мій бос засмучувався.

- Але жінка, що була за кермом, дотепер в тебе?

- Повторюю – це тебе не обходить. Зовсім. Цілком. Ти хотів чути відповіді на сільському діалекті, ось ти їх і чуєш. Задоволений?

- Ні. Але нехай буде так. Повідомляю тобі, як начальнику охорони – учора в моєму парку, ввечері, хтось мене вистежував. Навряд чи це був друг.

- Вчора ввечері? А ти, бовдуре, повідомляєш це мені сьогодні опівдні, коли усі сліди давно затерлися? Чого ж ти від мене хочеш?

- Щоб ти це розслідував, сам або когось призначив. Такі в тебе обов’язки, хіба ні?

- Не тобі, шмат лайна, визначати мої обов’язки та вказувати, що мені робити!

Щось його не на жарт розібрало. Хамив він завжди, ніде правди діти, але раніше він це робив з удаваною ввічливістю, і воно виходило в нього якось більш витончено. До рівня “шмат лайна” ми з ним ще ніколи не доходили. Що ж, усе колись трапляється уперше.

- Вчора сюди приїжджав хтось з виписаною тобою перепусткою. Хто це був? Навіщо приїжджав?

- Це по тій самій справі синьої “Лачетті”. Вона тебе не обходить. Але якщо наполягаєш, відповім. Хто треба, той і приїжджав. З тією метою приїжджав, з якою було треба. Тебе такі відповіді задовольняють?

- Цілком. Ти, Сірий, як керівник, береш на себе певну відповідальність. Тобто, якщо щось піде якось не так, відповіси за повною програмою. Гаразд, на це я згоден.

З повною байдужістю я трохи послухав його брудну лайку на мою адресу, яка лилася повноводним потоком, а коли мені набридло, мовчки перервав зв’язок. Отже, дещо я від нього все ж взнав. В кущах при дорозі дійсно хтось ховався, Муся анітрохи не помилилася. Сірому про це все відомо, інакше він би спробував знайти у тому місці хоч щось, хоч якісь сліди. Скоріше за все, там була та сама Віка. Було б непогано допитати її, але Сірий напевно заборонив їй щось мені казати.

Відразу після цього зателефонував батькові, йому теж розповів про ймовірного вбивцю у кущах. Такий дивний вбивця, що ховається десь поблизу від мене, але вбивати навіть не намагається. Батько сказав, що його все це дуже непокоїть, отже, він накаже Сірому, щоб той обов’язково провів повне розслідування… Я не мав жодних сумнівів, що він цей наказ не віддасть. Нічого там розслідувати. Сірий щось біля мене каламутить, а батько цілком в курсі цих мутних справ. Можливо навіть, що він сам їх і придумав.

- Ден, пєрєєзжай в мой дом, тут тєбя нікто нє достанєт, - чергового разу запропонував він.

Як завжди, я пообіцяв над цим поміркувати та, не слухаючи його вмовлянь, попрощався та перервав зв’язок. Розмови й так затяглися, вже час обідати, і шлунок наполегливо про це нагадує.

Біля дверей на мене чекала Ніна, вона сказала, що їсти у самотності їй не хочеться, а я все не йшов та не йшов, ось вона й вирішила зустріти мене саме тут. Я, звісно, проти цього нічого не мав, але уявив, що тут міг ховатися вбивця, а я легковажно виходжу у коридор, безглуздо підставляючись під кийок, ніж, кулю або удавку. Хоча трохи далі я побачив Гриця, не все так погано, мене все ж охороняють, та охороняють досить добре.

- Розповів кому треба про учорашній випадок, - пояснив я Ніні. – Скоріше за все, там, в кущах, хтось все ж таки був.

- Не подобається це мені, - вона скривилася. – Ми досить часто поряд, а хтозна, які з них стрілки. Цілитися будуть в тебе, а влучати можуть і в мене. Мені постійно перепадає у чужих суперечках. Це дуже прикро. А якщо вже зовсім чесно, то буде шкода, якщо й тебе підстрелять.

- Й за те дяка тобі. Отже, якщо щось почуєш про таку собі жіночку на ім'я Вікторія, негайно кажи мені. Це може бути дуже важливо.

- Вибач, Денисе, але навіщо мені лізти у твої розбірки? Я ж не Муся, в мене не дев'ять життів.

- Хоча б тому, що тобі не подобаються шальні кулі.

- Щоб їх не боятися, треба лише не підходити до тебе близько.

Як то кажуть, зуб даю, що вона щось знає, і розмірковує, чи розповідати це мені. Запропонувати їй за розповідь сто баксів? Гарна ідея, але трохи застаріла. Будь-яке з кілець, які зараз на неї, коштує достатньо, щоб від стобаксових купюр вона б могла прикурювати. Ні, підкупити не вийде, треба переконувати. Хоча, можливо, я просто не шукаю у житті легких шляхів.

- Розумієш, Ніночко, учора, коли ти пішла до кущиків, хтось ховався у інших кущах в мене за спиною. Скоріше за все, вбивця. Але він чомусь не стрілів мені у спину. Тобто, або там нікого не було, або там був не вбивця, або вбивця полював не за мною.

- Він чекав, коли я повернуся до кару, - ахнула Ніна. – Але Муся його почула, а ти почав стрибати та розмахувати зброєю, от він і не ризикнув!

- Навіть пробувати не буду викласти усе це краще, ніж ти. Браво, дівчинко!

- Про якусь Віку я чула чверть години тому, від Олени.

- То й що сказала наша дорогенька Олена?

- Що їй одній важко мене охороняти. Але завтра або післязавтра пришлють підмогу, ще одну жінку-охоронницю і, скоріше за все, це буде Віка. Мабуть, це та сама Віка, яка тебе цікавить?

- Мабуть, так. Дякую, Ніно. А тепер спробуємо забути про усю цю гидоту та просто собі пообідаємо.

Прогулянка до басейну

Поки я майже безуспішно намагався витягнути крихти інформації з Сірого та батька, Ніна, не марнуючи часу, пробіглася по Інтернету та нахапалася по верхах знань по алмазах та засобах їх огранювання. Отже, за обідом вона теревеніла про це, ні на мить не закриваючи рота. Залишалось тільки дивуватися, яким чином вона ще примудряється досить жваво жувати та глотати. Не запинаючись, вона впевнено розповідала мені про якісь таємничі панделокі, ступінчасті грані, огранювання під смарагд та ще багато чого іншого. Якби не знав, нізащо би не повірив, що ця дівчина вперше доторкнулась до справжніх діамантів лише с півтори години тому. Я б охоче про все це послухав, вона розповідала натхненно, але зараз через втому був спроможним лише кивати з розумним виглядом, пропускаючи повз вуха майже усю її розповідь.

Я теж мав трохи діамантів. Дивна епатажна мода на чоловічі сережки обійшла мене стороною, але пару перснів та декілька защіпок для краватки лежали у сейфі та чекали свого часу. Повернувшись з війни, я жодного разу не чіпляв на себе жодних коштовностей. Я їх й не потребував – у Запоріжжі мій статус сина “того самого” Коваля вартував набагато дорожче, ніж будь-який діамант, окрім, можливо, найбільших каменів з довгими та кривавими історіями.

Від кави я відмовився, попив замість неї охолоджений вишневий сік, бо по обіді збирався влаштувати собі щось на кшталт сієсти, тобто, лягти та поспати. Але Ніна заявила, що потребує сієсти не менш ніж я, отже, ляже спати у моїй кімнаті. Виявилось, що в її кімнаті саме зараз якісь роботяги встановлюють сейф, а в їхній галасливій компанії вона спати геть неспроможна. Тут я згадав, що ще учора замовив цю роботу саме на обідній час. Без сейфа ніяк – Ніна не взмозі безперервно таскати усі коштовності на собі. Принаймні одночасно три пари сережок напевно не зможе. А кидати діаманти там, де до них досить легко доберуться покоївки чи ще хтось з прислуги – це вписувати в історію діамантів чергові криваві сторінки. Мало хто в змозі не піддатися страшенній спокусі та не вкрасти збіса привабливі камінці.

Саме проти сейфа Ніна аж ніяк не заперечувала, вона була цілком згодна, що потребує надійного місця для сберігання коштовностей та, можливо, ще чогось. А от спати поряд з незнайомими роботягами не бажала, та й годі. Я пробував пояснити, що в домі до хріна вільних спалень, і вона може тимчасово, на день, вибрати собі будь-яку з них, ніхто її навіть не думав примушувати до неналежного товариства, і все таке інше. Але її не влаштовувала жодна спальня, окрім тієї, де вона спала минулої ночі. Нібито дівчина може спати або у знайомому помешканні, або поряд зі знайомою людиною. Отже, або її кімната, а роботяги нехай приходят пізніше, або у будь-якій кімнаті, але поряд зі мною, або відкласти сон до ночі, але тоді вона все одно потребує мого товариства.

Спати з нею я не хотів. Ні в якому сенсі цього слова. Відкладати встановлення сейфу теж було б небажано – фірма виставить гігантську неустойку, навіщо це мені треба? Отже, пообіднього сну Ніна буде неминуче позбавлена. Спробував її підкупити – запропонував їй поїхати до ювелірного та прибарахлитися якимось додатковим кольє чи ще чимось таким. Вона рішуче відмовилася. Сказала, що на сьогодні придбання коштовностей їй більш ніж достатньо, а завтра ми, можливо, повернемося до цієї розмови, але й це не обов’язково. Мій затуманений нестачею сна мозок з останніх сил подавав тривожні сигнали – щось в її поведінці не так, воно не притаманне ані жінкам, ані дівчатам. Але щоб зрозуміти, що саме не так, потрібно було добряче поміркувати, а на такі подвиги я був зараз геть неспроможним.

- Коли ми учора тут каталися на карі, мені здалося, що справа від дороги я бачу відблиски як від води, і досить недалеко, - згадала вона. – Це був міраж або десь тут є якійсь невеликий ставок? Поплавати у таку спеку було б досить непогано.

- Ставка нема, - відповів я. – Але є басейн. Тож щодо поплавати – жодних перешкод.

- Точно! Коли ти примушував мене прийняти душ, я щось чула про басейн.

- А чому ти тоді пручалася? – це питання мене цікавило дотепер.

- Пообіцяй, що не будеш реготати, тоді скажу.

- Обіцяю, - у такому стані я міг легко пообіцяти що завгодно, ось виконання цих обіцянок – то вже зовсім інша справа.

- Я боялася, що якщо змию з себе весь той бруд, що на мене налипнув, то стану достатньо привабливою, і ти мене зґвалтуєш.

- Маячня. Ти сама кого хочеш зґвалтуєш, - звісно, я все ж трохи реготнув, але саме трохи.

- Аж ніяк, - Ніна посміхнулася та облизала губи. – Мєнти мені погрожували цим обвинуваченням, але отой огидний адвокат сказав, що зґвалтування, не запам’ятала, яка це стаття…

- Сто п’ятдесят друга, - підказав я.

- Ти звідки знаєш? – здивувалася вона.

- Колись давно одна дівка мені нею погрожувала.

- А ти її дійсно?…

- Звісно, ні.

- Знаєш, Денисе, чомусь тобі вірю. І що було далі?

- Нічого. Дівка кудись зникла. Не хочу гадати, куди саме. То що сказав про цю статтю Геннадій Вікторович?

- Що по ній ніколи не судять жінок. Тобто, згідно з судовою практикою, жінка не може нікого зґвалтувати. Навіть іншу жінку і навіть палицею від мітли. Ось таке!

- Інші жінки не можуть, а ти така, що для тебе нема нічого неможливого, - бовкнув я.

- А це хіба погано?

Я не знайшов, що їй відповісти. Насправді я більш за все хотів спати, а ніяк не вести невимушену жартівливу бесіду з жінкою, нехай навіть деякою мірою приємною. Вона сама зголосилася вести кар, навіть пообіцяла не гнати, як скажена, а я пообіцяв не засинати та показувати їй, куди їхати. З каром вона поводилася вже досить впевнено, але чому дивуватися – карами вправно керують навіть дітлахи.

Вона хвацько зупинила наш екіпаж біля самого краю басейну, поставила його на гальмо та вправно стягнула мене з сидіння, бо я знову задрімав. Муся теж була тут, хоча я геть не пам’ятав, щоб ми її брали з собою. Дуже нав’язлива кицька.

Ніна роззулась, сіла на бортик та занурила ноги у воду. Я тим часом зняв джинси та футболку і скинув сандалі. Залишився в трусах, прихватити плавки я чомусь забув, але труси в мене досить пристойні, схожі на спортивні, навіть на громадському пляжі ніхто б на них не звернув особливої уваги. Стояв так та дивився на Ніну, намагаючись зрозуміти, чому вона не роздягається або не перевдягається. Це ж саме вона потягла мене купатися, то що ж їй, в дідька, зараз заважає?

- Перевдягайся, - не витримавши, порадив я їй.

- Що мені вдягнути? – с сумом спитала вона.

- Купальник, звісно.

- Ти затверджував перелік покупок. Хіба в ньому був хоч один-єдиний купальник?

- Але я його й не викреслював. Ти сама про нього забула.

- Так. Це я винна. Бо не знала, що тут є, де купатися. Точніше, забула. То й що ми з цим будемо робити?

Хоч як я хотів цього уникнути, але все ж довелося думати, щоб вирішити проблему. Як не дивно, я щось придумав.

- Поплавай в білизні, - порадив я. – Тут, окрім мене, все одне ніхто не побачить.

- Денисе, що ти називаєш білизною?

- Трусики та ліфчик. Тобто, як його там, бюстгальтер.

- Ліфчика на мені немає. Я їх навіть не розпаковувала. Як привезла з магазину, так вони й лежать. А трусики в мене з мережива, як павутинка. Зовсім прозорі.

- Давай я відійду подалі, а ти поплаваєш.

- Ні. Боюся утопнути, - вона знов посміхнулася, а мені здалося, що все відбувається за якимось її планом. – Гаразд, Денисе, ми з тобою вже дорослі, чи треба соромитися своїх тіл? До того ж, я обіцяла показати тобі стрижку на піхві. Гадала, що це буде не так скоро, але сталося, як вже сталося.

Вона рушуче скочила на ноги, стягнула з себе сукню, під якою дійсно не виявилося ліфчика, а потім, трохи повагавшись, ще більш рішуче позбулася трусиків, відкинув їх ногою геть. Вони дійсно були зовсім прозорими. А під ними знайшлася така собі зачіска, виголене на лобку сердечко з волосся.

- Подобається? – зухвало спитала вона. – Це знак, який вказує, що дорога до жіночого серця проходить саме тут.

- Подобається, - категорично схвалив я, і зовсім не брехав – у тому салоні краси усе робили на найвищому рівні.

- Тоді зроби так, щоб я почувалася невимушено.

- Ти про що? – не зрозумів я.

- Денисе, оголена жінка на нудистському пляжі – це просто жінка на пляжі. А от оголена жінка на звичайному громадському пляжі – це вже якась непристойна збоченка.

- Так і є.

- То й зроби цей пляж нудистськім.

- Як? – я все ще не розумів.

- Труси зніми, бовдур! – Ніна вже починала трохи нервувати.

- А! Дійшло, - я їх зняв.

- Маестро, фанфари і туш! Денис отримує приз за величезну кмітливість – поцілунок прекрасної дами, у моїй особі. Ось тільки шкода, що я тобі не дуже подобаюся.

- З чого ти це взяла?

- Бо бачу. Я вірю власним очам, а не чиїмось словам. А ось тепер відчуваю, що подобаюся вже трохи більше, - це вона щільно притислася до мене. – Але перш за все – приз, тобто, поцілунок.

Вона встала навшпиньки та потяглася до моїх губ. Зростом вона мені уступала зовсім ненабагато, отже, тягтися їй було недалеко. Я застиг у солодкому очікуванні, але… Десь за деревами блиснув сонячний промінчик, хоча сонце залишалося в мене за спиною. Підсвідомість миттєво розпізнала цю знайому картину – саме так виблискує ворожий оптичний приціл.

Полювання на кілера

Діяв я теж на рівні підсвідомості. Навички виживання не зникають навіть за два відносно мирні роки. Поцілунок прекрасної дами більш мене не цікавив. Треба якнайшвидше хватати зброю та ховатися в укриття разом з товаришем, байдуже, що товариш жіночої статі. Єдиним хоч якимось укриттям від вогню снайпера був басейн, єдиною зброєю – айфон у кишені джинсів, бо "Беретту" я, як останній дурень, залишив вдома. Добре хоч, що мої джинси валялися біля самого бортику.

Правою рукою я міцно обхопив Ніну за талію та потяг її за собою до води, у останню мить вчепившись лівою за штанину джинсів. Впавши, ми підняли тучу бризок, Ніна щось обурено заверещала, а я смикнув штани на себе та встиг вдало піймати над водою їх верхню частину, ту, де лежав айфон. Миттєво зателефонував Грицю, а Ніна зметикувала, що все це не жарти, замовкла та стала уважно прислуховуватися.

- Що трапилося, шефе? – спитав Гриць.

- Ми у басейні, - шепотом передав я. – Поряд хтось із оптикою. Зброї не маю.

- Вже їду. Але справи кепські, шефе. У басейні та без зброї ви дуже прості мішені.

Взагалі-то кілеру зовсім була непотрібна ніяка оптика. Дочекайся, поки ми, навіть не підозрюючи про небезпеку, почнемо плавати, підходь та не поспішаючи розстрілюй нас з бортика. А як нам боронитися? Я можу кинути убивці в рожу айфон. Можу спробувати схопити його за ноги за затягти до басейну, якщо він підійде надто близько до води. Можу хльоснути його по очам своїми мокрими джинсами. Так само ефективно нас, мабуть, врятує, якщо ми обіллємо його водою або як слід обматюкаємо.

Ми чекали, затаївши подих, але досить довго нічого не відбувалося. Нарешті ми почули людські голоси, собачий лай та звідкілясь із крони дерев – гучний кошачій м’яв. Муся не звала на допомогу, вона підтримувала псів, чиї голоси від нас швидко віддалялися.

- Тепер усе гаразд, шефе, панно Ніна, - сказав Гриць, який підійшов до бортика. – Він біжить, його переслідують з собаками. Можете вилізати.

Він та Олена, яка теж сюди приїхала, ввічливо відвернулися, ми вилізли та одяглися. Мої джинси потонули, пірнати за ними було ліньки, тож обмежився трусами. Айфон так-сяк засунув у нагрудну кишеню сорочки, він туди ледь вмістився. Муся к нам підійшла, зверхньо та з осудом глянула мені в очі, та повільно собі кудись пішла, задравши хвоста уверх. Я не зрозумів, за що саме вона мене засуджує, а спитати в неї не насмілився, бо тоді охоронці вважатимуть мене божевільним, а цього дуже не хотілося би.

- Денисе, ти нещодавно хотів помацати мої ноги без капрону? – раптом спитала Ніна. – Ще не перехотів?

- Аж ніяк.

- Тоді, будь ласка, застібни мені босоніжки.

Я слухняно став перед нею на одно коліно, застібнув ремінець на її правій нозі, та трохи погладив стопу. Ніна зойкнула, схлипнула та рішуче відступила на пару кроків назад.

- Досить, - здавленим голосом тихо вимовила вона. – Іншу я вже сама, як-небудь.

- Чому? – не зрозумів я.

- Бо я сказала "досить".

Я дивився, як вона доводить до ладу своє взуття. Виходило в неї не дуже – пальці тремтіли, ремінець вперто не хотів лізти до застібки, а тут іще прибігла Муся та почала з цим ремінцем гратися. Олена не витримала та допомогла своїй підопічній, або об’єкту, як зазвичай кажуть охоронці. Кішку вона впевнено відсунула геть, і Муся жодним чином їй не заперечила. Гриць тим часом спитав, чи сприймаю я зараз людську мову, отримав мої запевнення, що так, сприймаю й навіть розумію, та доповів, що кілер хотів втекти по гілкам дерев, як Тарзан, і майже усі собаки втратили слід, але один песик досі продовжує переслідування. Пес добре ходить по сліду, його тимчасово прислал сюди Сірий на прохання Гриця, саме для того, щоб вистежити кілера.

Я спробував уявити, як якійсь песик винюхує сліди на високих кронах дерев, стрибаючи з ліани на ліану. Де він взагалі їх тут знайшов, адже єдина Ліанна в наших краях – це батькова коханка, та й вона з двома “н”? І чому інші собаки, втративши слід кілера, не пішли по сліду пса, який продовжував переслідування? Ані уявити, ані збагнути це я не спромігся. Мабуть, я все ж не в змозі толком зрозуміти, що саме каже мені Гриць. Тобто, говорить він одне, а я натомість чую щось зовсім інше. Якусь дурню. Але я його все ж не перепитував. Так чи інакше, незабаром все якось проясниться.

Ніна вже трохи заспокоїлася, принаймні достатньо, щоб самостійно запалити цигарку, і курила нормально, а не короткими нервовими затяжками, як це роблять у серіалах жінки с дуже багатим внутрішнім світом. Муся лежала на її лівому плечі та загрозливо поглядувала на оточуючих, переважно на мене.

- Шефе, кінець облаві, його взяли, - доповів Гриць. – Хлопці кажуть, небезпеки нема, але вам все ж краще туди не ходити.

Я не хотів “туди” ходити цілком незалежно від того, що казали хлопці і яку думку з цього приводу мав Гриць. Але Ніна дуже мене благала, щоб ми обидва глянули на цього клятого кілера. Вона навіть спробувала пояснити, навіщо це треба зробити, але я геть нічого не зрозумів. Не дивно – я вже дуже мало що розумів, крім того, що пекельно хочу спати. Сказав їй, що вона там не пройде – земля м’яка, а вона на підборах-шпильках, ув’язне, та й по всьому. А вона миттєво скинула босоніжки, які нещодавно взувала зі страшенними труднощами, та понесла їх у руках. На це я вже заперечень не знайшов.

Коли ми дісталися галявини, де нібито пов’язали кілера, я побачив досить дивну картину. Там, скрестивши по-турецьки ноги, сиділа темноволоса жінка. По фігурі, дуже спортивній, я б їй дал років тридцять, а то й менше, але шкіра обличчя, шиї та рук, хоч й добре доглянута, видавала справжній вік – десь під п’ятдесят. Та й у волоссі, якщо пильно придивитися, проглядала зафарбована сивина. Одягнена вона була у босоніжки на плоскій підошві, шорти та футболку без рукавів. Біля неї на спині, підібгавши передні лапи та висолопивши язика, лежав собака. Не вівчарка, як усі тут, а щось на кшталт спанієля. Вона йому гладила груди та живіт, а він своїм виглядом показував усьому світові, як йому це подобається. На завершення картини у кількох кроках від неї, спираючись спиною об стовбур дерева, сидів кремезний чоловік, теж десь років під п’ятдесят, у формі охоронця з руками, зв’язаними його власним паском.

- Добридень, пане Денис, тобто, шефе, та панно Ніна, - чемно привіталася вона. – А ви, мабуть, той самий пан Гриць, якому я нещодавно телефонувала.

- Що тут, в біса, відбувається? – трохи похмуро поцікавився я, бо мене вже все добряче дістало.

- Оцей гівнюк, шефе, спершу хотів повибивати мені усі зуби, а потім чемно розповів, що охорона ловить якогось кілера. На жаль, з’ясувалося, що кілером помилково вважають мене. От я і покликала сюди пана Гриця. А він чомусь допустив, щоб його об’єкт, як і дівчина, що його супроводжує, теж тут опинилися, хоча оперативна обстановка була ще аж ніяк не визначеною.

Було схоже, що охоронець-чоловік переоцінив свої сили та програв у двобої. І я не певен, що Гриць та Олена удвох з нею впораються. Про нашу з Ніною допомогу годі навіть згадувати. Але я вже здогадався, хто вона така.

- Ти, мабуть, Вікторія? – спитав я.

У відповідь вона лише задоволено посміхнулася.

Кілер знов не той

Я би вважав за краще допитати цю жінку десь так годин за шість потому, і усі ці шість годин віддати сну. Але ні, Гриць рвався прояснити усе тут і зараз, Ніна та Олена його підтримали, а я, залишившись у меншості і навіть на самоті, не став нав’язувати свою думку. Звісно, можна було визвати сюди інших охоронців, які завзято прочісували парк з собаками, а мені, Ніні та охоронцям відбути додому, де я б нарешті опинився в омріяному ліжку. Але ж якщо вона – охоронниця для Ніни, яку прислав Сірий, розмова з нею надовго не затягнеться.

Відразу з’ясувалося, що це ніяка не Віка, а Рита – Олена була особисто знайома з обома, бо вони усі троє донедавна охороняли Ліанну. За якійсь місяць Ліанна примудрилася смертельно посваритися з шістьма охоронницями, така вже в неї паскудна вдача. Приводи для сварок завжди були різні, але завжди до смішного дріб’язкові. То охоронниця не так на неї подивилася, то великий бос не так глянув на охоронницю, то охоронниця посміхалася, коли її об’єкт страждала від жорстокого похмілля… Усіх, кого Ліанна вимагала прибрати від неї подалі, раніше просто звільняли. Тепер Сірий, якому було зовсім не до вподоби позбавлятися кваліфікованих спеців, вже двічі переводив їх до мене, охороняти Ніну. Незабаром очікувалася й третя – та сама Віка, хоч вона й цілком російськомовна, а Ніна нібито російською не розмовляла зовсім.

До нас Рита приїхала, зовсім не криючись, через головні ворота, пред'явивши видану Сірим перепустку. Вона нібито хотіла відрекомендуватися новому шефу, тобто мені, а потім Ніні, своєму об’єкту, і змінити на варті Олену, яка вже досить втомилася, працюючи одна. Ані мене, ані Ніни вдома не було, але Рита оглянула двір та помітила свіжі сліди кару, і вирішила, що ним скористалися саме ми. Її шалено обурило, що Ніну не супроводжує охоронниця, коли є обгрунтована підозра, що за нею полює кілер. Але сваритися з Оленою вона не стала, після нескінченних сутичок з Ліанною їй хотілося хоч кілька днів ні з ким не сперечатися.

Припустивши, що в таку спеку усі шляхи ведуть до води, Рита подивилася карту та попрямувала до басейна. Вона не помилилась, ми були саме там. Рита обурилася ще сильніше – охорони нема зовсім, навіть кілер-новачок легко виконає замовлення без жодної перешкоди. Сірий казав, що кілер вчора вже робив спробу, але тоді в нього щось пішло не так. Отже, сьогодні мала відбутися спроба номер два. Охороняти нас відкрито жодного сенсу не було – одна охоронниця, яка стирчить стовпом біля басейну, легко утилізується гвинтівкою, можна навіть без оптичного прицілу, але з глушником. Тобто що така охоронниця є, що її нема.

Отже, Рита вирішила стежити приховано, вважаючи, що так буде більше толку. Але картина, яку вона наблюдала у бінокль, ставала чим далі, тим більш еротичною. Охоронниця відчувала себе дуже незручно, і все частіше відводила погляд у сторону. В будь-якому разі їй доводилося стежити за деревами навколо басейну, чи не промайне там щось підозріле, наприклад, кілер. Але хлопець, тобто, шеф, несподівано щось помітив та стрибнув з дівчиною у воду, сховавшись за бортиком.

Вона побоювалась, що шеф тим чи іншим способом подав тривожний сигнал, тож дуже скоро тут може з’явитися безліч охоронців, які почнуть палити по кожній підозрілій тіні, а уж незнайому жінку спершу пристрелять, а вже потім подивляться на документи трупа. Краще за все було б зателефонувати комусь з охоронцев, але вона, на жаль, не знала їх номерів. Сірий на дзвінки не відповідав, отже, довелося якнайшвидше вшиватися. Але коли почула позаду гавкіт кількох псів, зрозуміла, що вшитися буде складніше, ніж їй здавалося.

Ктось колись розповідав їй, як плутають сліди у лісі. Рита спробувала, не плекаючи особливих надій на успіх, бо вона – міська жителька, і аж ніяк не лісовичка. Але й вівчарки, що її переслідували, були сторожами, а не слідопитами. Їй все ж вдалося позбутися погоні. Принаймні так їй здалося. Вона перебуває в чудовій фізичній формі, але все ж за віком вже давно не дівчинка, отже, потребує перепочинку частіше та довше, ніж колись. От вона й зупинилася трохи перепочити на галявині. Але майже відразу на неї зі дзвінким гавкотом накинувся пес. Єдиний, який не втратив сліду.

Це не був собака-сторож. Спанієль – мисливська порода, цих псів дуже рідко вдається нацькувати на людину. Песик виляв хвостиком та лизав їй руки. Але з ним був ще й чоловік, який своїм пістолетом дуже хотів повибивати Риті усі зуби, а ще дуже радів, що саме він спіймав страшного кілера і тепер отримає досить велику премію. Принаймні так він казав. Рита його слухала, доки їй не набридло, а потім обеззброїла його та зв’язала йому руки його ж власним паском, а пістолет так і залишився на запобіжнику.

Виявилося, що вмовити охоронця, щоб він не кричав, зовучи на допомогу, та відповідав на всі її питання, дуже легко – достатньо єдиний раз трохи натиснути на больову точку. Після цього чоловік став слухняним та ввічливим. Він розповів, що полюванням за кілером керує пан Гриць, і люб’язно розблокував свій мобільний телефон та дозволив Риті їм скористатися, щоб із цим Грицем переговорити.

Зателефонувавши Грицю, Рита як могла понизила голос, і той повірив, що розмовляє з чоловіком. Вона сказала, що кілер нейтралізований, продиктувала Джі-Пі-Ес координати, які прочитала з телефону, та стала чекати, що буде далі, а поки що гладила спанієля, якому це дуже подобалося. Гриць прийшов, задля чогось привівши із собою шефа та Ніну. Навіщо він піддав життя свого об’єкта такому невиправданому ризику – справа самого Гриця, а її це ніяк не обходить.

- Якщо до мене нема питань, я б рекомендувала якомога скоріше дати відбій полюванню на неіснуючого кілера, та розв’язати руки оцьому нещасному. Сам він справжнісінький гівнюк, його страждання мені цілком байдужі, але собака в нього гарний. Тож заради нього нехай собі йде куди хоче. Ось його зброя, - Рита віддала пістолет Грицю.

Гриць щось бурмотів в телефон про те, що облаві кінець, тому що з кілером усе прояснилося. Одного разу він цю облаву вже зупиняв, бо йому зателефонувала якась невідома жінка та зміненим голосом щось набрехала. Я не став йому зайвий раз про це нагадувати.

Важкий шлях додому

На карі вистачало місця лише для двох, тож рулити доводилося або мені, або Ніні. Спати хотілось шалено, тримався я тільки власною впертістю та цигарками, та й вони майже не допомагали. До дому ми їхали з середньою швидкістю вагітної черепахи. Спершу за кермо сіла вона, пристроївши собі на коліна Мусю, але миттєво заснула. Довелося посунути їх на пасажирське сидіння та взяти керування на себе. А сам я постійно тер очі, щоб хоч трохи бачити дорогу та не врізатися у якесь дерево. Вскочити в аварію на карі – це ж ганьба неймовірна. Була потрібна повна концентрація уваги, а мене відволікали зовсім недоречні думки про Риту.

Я ще могу повірити, що вона дуже кваліфікований та досвідчений слідопит, спроможний відрізнити свіжі сліди кара від давніх. Та й у геніальну здогадку, що у пекельну спеку ми неодмінно поїдемо до басейну – теж, хоча учора ми каталися у таку саму спеку, але до басейну не завернули. А ось усе, пов’язане зі спанієлем та його господарем – суцільна брехня. Пес та його хазяїн – з домашньої охорони батька. Рита – теж звідти. Отже, вони мають бути знайомі, принаймні в обличчя. Як той чоловік міг не впізнати одну з особистих охоронниць Ліанни?

Отже, він її знав, і погрози дати по зубам – це щось неможливе. Далі, собака, наздогнавши Риту, почав до неї ластитися. Вона каже, що це така вдача у цього пса, але ж він не ластився ані до мене, ані до Гриця, ані до інших. Скоріше за все, цей собака теж добре знайомий з Ритою. Отже, бійка з його хазяїном – вигадка. До речі, скоріше за все, не вона, а він телефонував Грицю з повідомленням про затримання кілера. Бо якщо Гриць розпізнав би жіночий голос, трохи пізніше могла б відбутися стрілянина між Ритою та моїми охоронцями з невідомими результатами. А чи потрібен їй такий ризик?

Навіщо ці потоки брехні? Хтось вистежує мене на синій “Лачетті”, Сірий каже, що це ворог, а Олена – що це Віка, підлегла Сірого. При цьому Гриць та Юрік стверджують, що Олена – людина Сірого, тож не має йому суперечити. Потім хтось мене вистежує вже на території моєї вілли у той час, коли тут перебуває та сама Віка. Ще можна згадати, як Пєтя привіз мене акуратно під приціл бандитів. Хоча у тому випадку мені не брехали, просто не пояснили геть нічого. Має ж у всього цього бути якась мета? Неодмінно. Але я не розумію, яка саме, і, на жаль, зовсім не тому, що втомився та хочу спати. Бо коли я був свіжий та відпочивший, я так само нічого не розумів.

Їхав я дуже повільно, але розмірковував ще повільніше, отже, коли все ж приїхав, так нічого путнього й не придумав. Що ж, усе відкладається на після сна. А тепер треба якось доправити Ніну до її кімнати. Сподіваюсь, майстри встановки сейфів вже скінчили свою важку та важливу роботу та забралися звідси геть. Поплескав її по плечу, але вона навіть не помітила цього. Отже, доведеться її нести, а я на такі подвиги зараз неспроможний. Доручив це Олені, нехай трохи розімне м’язи.

Але тягти Ніну на горбу нікому не прийшлося. Ледь Олена підійшла до неї, Муся заволала як божевільна, та ще й так голосно, що Ніна миттєво прокинулася. А прокинувшись, спробувала пійти своїми ногами, спираючись чомусь саме на мене. Я був, мабуть, найгіршою опорою з усіх можливих. А вона так хотіла спати, що навіть відмовилася від запропонованої цигарки. Довів її до кімнати, побажав гарних снів та вже пішов до себе, встигнувши зробити кілька кроків, але вона вискочила назад до коридору та побігла за мною, голосно вигукуючи моє ім’я та закликаючи зачекати.

Не дуже це мені сподобалося. Ніна не те щоб вкрай набридла, але вже хотілося би трохи відпочити від її товариства. Але не все в цьому житті залежить від мене, про інше життя навіть заїкатись не буду. Зупинився, повернувся до неї та став чекати, поки вона розкаже, що їй від мене знадобилося цього разу. Майже добігла, та наприкінці дистанції запнулася підбором о підбор. Я ще дивувався, що з нею такого не трапляється, і ось собі маєш. На підлогу вона не впала, я встиг підхопити, але засумнівався, чи воно випадково так вийшло, бо спіткнулася вона дуже своєчасно, відбудься це хоч кроком раніше, і я б нічим бідоласі не допоміг. Може, їй подобається, коли вона падає, а чоловіки її підхоплюють?

- Що трапилося? – прямо спитав я, перервавши зовсім мені непотрібний потік її подяки.

- Сейф встановили, - повідомила вона.

- То й що?

- Мої брюлики у твоєму сейфі. А я хочу, щоб були в моєму.

І сейф, і коштовності були не її, а моїми. Або, точніше, належали батьку, бо заплатив за них саме він. Але нехай поки що каже, що її, не сперечатись же з такого дріб’язкового приводу.

- А спати ти не хочеш? – натомість спитав я.

- Ще й як хочу! Але перед сном мені конче треба помацати брюлики. Ти їх багато разів мацав, а я – ще ні. Це ж такі незабутні відчуття! Магія камінчиків перетікає до моїх пальчиків, і всередині відразу стає так тепло та затишно… Та ти й сам маєш це знати, якщо їх мацав!

Я теж дуже хотів спати, а не обговорювати привабливість магії діамантів. Отже, запросив її до своїх апартаментів і навіть запропонував руку, у яку вона вчепилася мертвою хваткою та не відпускала до самих дверей. Назад, згідно з моїми планами, її відведе якась з покоївок, вони до такого звичні, вже не раз розтягували по кімнатам п’яних в сісю дівок та баб, а інколи й чоловіків. А Ніна навіть і не п’яна, а просто втомилася. Хоча якщо як слід засне, усім стане байдуже, твереза вона чи ні.

Щоб відперти та відчинити сейфа, потрібні обидві руки. Щоб їх вивільнити, Ніну довелося посадити на ліжко. Код вдалося набрати лише з четвертої спроби, а якби не вдалося з п’ятої, сейф довелося би відкривати ключем. Витягнув з нього пакет з цяцьками, хотів передати їй, але як? Ніна вже не сиділа, а прилегла у чому була, та заснула. Як ні намагався, розбудити не вдалося. Мабуть, якщо облити водою – прокинеться, але це ж моє ліжко, і воно теж стане мокрим. Якщо вже стояв поруч, глянув на її синець під оком. Вода у басейні геть змила увесь грим, але я би залишки синця й не помітив, якби не знав, що вони там мають бути.

Поміркував трохи, зовсім недовго, махнув рукою на усі пристойності разом, роззув дівчину та посунув її до стінки прямо так, у сукні. Нехай собі одяг зминається, як хоче. Сам роздягся до трусів, я зазвичай саме так і сплю, коли без еротики. А яка тут може бути еротика, коли Ніна так міцно спить? У таку спеку ковдру я, звісно, не використовував, вкривався простирадлом, але його довелося би висмикувати з-під дівчини. Отже, взяв у шафці запасне, їм і вкрився, лігши скраю, справа від Ніни. Хотів повернутися до неї спиною, але не встиг – заснув раніше.

З двома жінками у ліжку

Спав я міцно та без сновидінь, лише під кінець крізь сон відчув щось тепле біля лівого плеча, та щось трохи важке на животі. Оте, що на животі, ще й досить жваво ворушилося.

- Муська, облиш! – почув я шепіт Ніни. – Нехай Денис хоч трохи поспить як слід.

Кішка, звісно, й не подумала слухатись, а продовжила люто кидатись на простирадло, встромляючи в нього пазури. Добре, що до моєї шкіри ця грайлива киця поки не добралася, але це, схоже, ще попереду. Відразу за Мусею я побачив Нінину сукню, яка висіла на бильці ліжка, ту саму, в якій вона засинала. Але якщо сукня там, то зліва від мене – Ніна, але вже без сукні. Я повернувся до неї і переконався, що все вгадав вірно. Вона не спала вже досить давно – в неї на животі стояла попільничка з трьома недопалками, в руках вона держала айфон, до речі, не свій, а мій, та захоплено лазила по Інтернету. Вентіляція працювала як належить, тож навіть натяку на запах диму не відчувалося.

- Добрий ранок! – привіталась вона. – Хоч зараз вже й вечір. А ти, Муська, скотиняка! Все ж розбудила такого розкішного парубка! Як тобі не соромно?

Мусі було настільки не соромно, що вона хазяйку не слухала, а продовжувала когось ловити під простирадлом. Я запідозрив, що вона туди приперла напівзадушену мишу. Або щура. Навіть помацав те місце, проте ані мишей, ані щурів там не знайшов.

- Пригости цигаркою, - попросив я.

- Яке там “пригости”? Це ж твої, - вона протягнула мені цигарку та піднесла вогонь.

- Краще дай запальничку.

- Ні. Я хочу сама тобі підпалити.

- Дякую, - я випустив дим та струсив попіл у попільничку на її животі. – Усе свідоме життя палко мріяв мати за попільничку дівочий пупок.

- Саме так дівчата і стають справжніми Попелюшками, - посміхнуласа Ніна. – Що ще для тебе зробити?

- Цицьки сховай. Як тобі не соромно?

- Якщо ти вважаєш, що мені має бути дуже соромно, вважай також, що мені дійсно дуже соромно.

Насправді їй було соромно анітрохи не більше, ніж перед тим Мусі.

- Слухай, а навіщо ти їх збільшувала фотошопом? – раптом згадав я. – Вони й так чудові.

- Тоді навіщо вимагаєш їх сховати, якщо вони чудові? – Ніна трохи зашарілася. – Якщо подобаються, дивись скільки завгодно. Невже у басейні не надивився? А от мацати – зась.

- Чому?

Я не очікував відповіді, але воні відповіла досить щиро, як мені здалося.

- Тому що, Денисе, коли ти мені ніжку погладив, мене спочатку як струмом вдарило, а потім я прям танути почала. Так то була лише нога, а не груди. Навіть боюся уявити, що трапиться, якщо ти моїх сосочків торкнешся. Взорвуся, мабуть. Й цілувати тебе поки що не буду, хоч і обіцяла. Коли-небудь потім, гаразд?

- Гаразд, Ніночко. Щось ти якось до мене дуже тепло ставишся. З чого б це?

- А з того, що тепер знаю твоє ставлення. В тебе, звісно, кров холодна, як у риби, якщо не крижана, але коли ти побачив снайпера, то потягнув мене до укриття, хоч тобі було вигідніше, щоб я на видноті залишилася.

- Не було ніякого снайпера.

- Так, не було. Але ж ти цього не знав та рятував мене. Отже, я тобі не байдужа. Ти тоді схопив мене за талію, мене й того разу як струмом прошило, але я не розтанула, бо водиця була досить прохолодною. Мені дуже приємно, коли ти мене торкаєшся, але мацати брюлики набагато приємніше, - на додачу вона показала мені язика.

- Що ж тобі так той струм запам’ятався? Часто б’є струмом?

- Буває. На базарі, де я працюю… мабуть, вже не працюю, а працювала. Так от, там справну проводку ще пошукати треба. Чинити ж нікому. Усі толкові електрики або за кордоном, або принаймні у Київі чи хоча б у Запоріжжі. А ті, що залишилися – або суцільна п’янь, або незграби. Рукожопи. Нічого не вміють.

- Та що там вміти? – здивувався я. – Що на базарі за мережі? Це ж не промисловий об’єкт. Що у вас підключено? Світло та холодильники?

- Ще касові апарати. У особливо просунутих торгашів. У мого хазяїна їх не було. А ти вмієш з електрикою? Ти ж мажор, звідки тобі це вміти?

- Боєць з позивним Рябчик постійно займався проводами, що йдуть від генератора до бліндажа.

- А що, не можна було поставити той генератор у бліндажі?

- Не можна. Тільки не питай, чому, мені теж ніхто не пояснював. Не можна, та й годі.

- Денисе, а не скажеш, навіщо ти взагалі на війну пішов? Я вже питала, але ти тоді не відповів. Чи це секрет? Тільки не треба про любов до Батьківщини. Любов – то жодного разу не про тебе.

- Ні, вибач. Це надто особисте.

Сторонньому таку дурню розповідати соромно. Коли почалася заваруха на Донбасі, десь так у кінці березня чотирнадцятого, мати з якимось там канадійцем, своїм коханцем, хутко зникла з України. Батько комусь неслабо забашляв, і я отримав диплом на кілька місяців раніше за усіх однокурсників. Хоча, якщо чесно, саме вчили нас там не дуже. Особисто я писав програми разів у сто краще, ніж мої преподи, англійською розмовляв принаймні не гірше за них, а усякий непотріб на кшталт органічної хімії або історії я й так не вчив, а просто покупав заліки та екзамени. Зі свіженьким дипломом я повернувся до батька, але познайомився з Ліанною та відразу вирішив, що під одним дахом з нею перебувати категорично не хочу. Навіть отой мамін коханець, канадійський лісоруб, не викликав в мене такої відрази. Хоча він теж ще те бидло. От і вступив до добровольчого батальйону, щоб опинитись подалі від рідної домівки.

- Ніно, розкажи мені краще, як ти запустила мій айфон? – попрохав я. – Він же ідентіфікацію по моїй рожі робить.

- А хіба я не мала поблизу твоєї рожі? До речі, я продивилася усі ті сайти фрілансерів, де ми вчора попрацювали. Там вже геть нічого нема! Ну, такого, що я сама можу зробити.

- А там фотошопного завжди було небагато. На цих сайтах здебільшого робота для програмістів. До того ж, ти вчора увесь тамтешній фотошоп пошпокала. Іншим разом пошукаємо сайти фріланса саме для фотошоперов, такі теж є. А зараз час вставати. Забирай оті коштовні цяцьки, мацай їх та оргазмуй.

- Злий ти. Але брюлики все одно давай. Ніночка в них закохалася як божевільна. В мене ніколи не було діамантів, уявляєш? Але й вставати не хочу. Так приємно біля тебе лежати… Мусі, до речі, теж. Ти позбавляєш задоволення двох чарівних жіночок. Невже ти так сильно хочеш їсти?

- Навпаки.

- Сильно не хочеш їсти?

- Ні. Сильно хочу чогось протилежного, ніж їсти та пити.

- Фу! Усю романтику повбивав. Хіба так можна?

Коли я зіштовхнув Мусю з живота, вона нестямним криком підтвердила, що так дійсно робити не можна, і такі мої дії – цілковите фу.

Урок водіння

Ніна повернулася дуже швидко. Без діамантів та косметики, але перевдягнена у домашній халатик та шльопки. Коли вона постукала у двері, я натягував шорти. Джинси, з якими я вимушено скупався у басейні, так і залишалися наскрізь мокрми, бо я не тільки забув віддати їх до пральні, а й навіть не віджав з них воду. Та й взагалі не дуже пам’ятаю, як вони опинилися у мене в кімнаті. Начебто коли я сюди йшов, за мою руку чіплялася Ніна. Невже я однією рукою тягнув сюди дівчину, а іншою – мокрі штани?

- Ти щось забула? – спитав я її. – Або прийшла просто помилуватися виглядом чудового хлопця, вдягненого, як грецький полубог?

- Босий та в єдиних шортах – ще не полубог. У богів та полубогів надприродні прутні.

- А що не так з моїм прутнем? – трохи образився я.

- Усе так, мабуть, але ж він цілком природний. Ми вже усе з прутнями обговорили, чи залишилося щось неясне?

- Ти перша про них почала.

- Гаразд. Тимчасово про них забули. Денисе, ти казав, що їсти не хочеш. Отже, годину-другу маємо. Пам’ятаєш, ти обіцяв навчити мене водити машину? Ну, не зовсім обіцяв, але щось таке про це говорив. То ж якщо твої плани не змінилися, зроби це, будь ласка, зараз.

Насправді я тоді запропонував їй найняти інструктора по водінню, вона спитала, чи не зможу я сам її навчити, а я відповів щось на кшталт “там побачимо”. Я тоді згадав, як вчили мене. Це було жахливо. Кілька тижнів інструктор цілими днями знову і знову повторював мені, що треба робити, щоб рушити з місця, іноді сам сідав за кермо та власним прикладом показував, як це робиться. Я заводив мотор, натискав зчеплення, вмикав першу передачу, повільно відпускав зчеплення та одночасно плавно натискав акселератор. Результат кожного разу був одним і тим самим – машина здригалася, немов епілептічка, а мотор глохнув під регіт інструктора, який він хоч і намагався, але був не в змозі стримати. Коли машина поїхала, а мотор заглох при перемиканні аж на другу передачу, я радів, ніби виграв Гран-Прі Монако.

Але якщо забути мої тодішні пекельні муки з першою передачею, хіба буде погано, якщо вдавана мажорка трохи навчиться керувати машиною? Я тепер так вважав ще й тому, що хоч більшість машин на моїй стоянці мали механічну коробку, було й кілька з коробкою-автоматом. Отже, мучитися з перемиканням передач Ніні не доведеться. Звісно, їй було б корисніше вміти керувати будь-яким автомобілем. Але з чогось же треба починати, еге ж? І дійсно, чого б не зараз?

- Кілька умов, Ніночко.

- Згодна, - вона ледь не застрибала в захваті. – Буду робити все, що скажеш.

Я трохи призадумався, чого вона так радіє, що навчиться водити? Може, планує втекти, поцупивши діаманти? І майже міттєво вирішив – та нехай собі тікає. Мене ніхто не призначав на посаду її тюремника. А якби хтось, тобто батько, й спробував би призначити – післав би його до дупи, а якщо російською – то на загальновідомі три літери.

- Умови такі. Перші рази їздиш або повільно, або дуже повільно. У нас не Формула-один, тобто машина – не гоночний болід, а дороги – не траса Хунгарорінг. Зламані дерева, побиті машини та трупи нам ні до чого. Особливо, якщо трупи наші.

- Мені це теж ні до чого.

- Далі. Поки не навчилася їздити як слід, за кермом не куриш , по мобільнику не теревениш, з кицькою не граєшся, приймач не настроюєш та все таке інше.

- Зрозуміла. Усе, що відволікає увагу – на хрін. А Мусю я поки що взагалі з собою брати не буду.

- Не “на хрін”, а просто зупинилася, зробила, що треба, та їдеш далі. “Як слід” ти водиш чи “не як слід” – визначаю я. Бо салаги схильні себе переоцінювати. Я це знаю, бо сам нещодавно був салагою, а у чомусь і дотепер ним залишаюся.

- Звісно. Ти мене вчиш – тобі й оцінювати, навчилася чи ні.

- Ти така слухняна, що я тобі не дуже вірю.

- Дарма. Мені це дійсно потрібне.

- Навіщо? До речі, стіна та ворота такі, що звичайна машина їх не проломить. потрібен танк або хоча б БТР.

- Питаєш, навіщо? Ти казав, що я тут не більш ніж на два місяця. Отже, хіба мені через три місяці не стануть в нагоді права та вміння водити? А тікати я й на думці не маю. Я тут кілька днів, а ти вже навчив мене заробляти фрілансом. Я нічого не можу вигадати, як це можна використати проти мене. Отже, будемо нескінченно теревенити, або підемо вчити одну наївну дівчинку крутити баранку?

Ніна рвалася скоріше розпочати, але так швидко, як їй хотілося, в нас не виходило. Спочатку я викликав покоївку та віддав їй свої мокрі джинси. Потім подзвонив на кухню та наказав подати вечерю за дві години. Викликав Юріка, бо вже розпочалася його вахта, доручив йому знайти машину з автоматичною коробкою передач та передати мені ключи від неї. Пояснив, що ми трохи прокатимся по теріторії.

- Ага, - прокоментував Юрік. – Лайбой.

- Що? – не зрозуміла Ніна.

- Юрік поїде за нами велосипедом, - пояснив я.

- Ага, -погодився він.

Ніна теж про всяк випадок викликала свою охоронницю, але виявилося, що зараз на вахті не Олена, а Рита. Поки Олена диктувала Ніні номер Рити, а та його вводила у свій айфон, я тихесенько сказав Юріку кілька слов.

- Вніматєльно прісматрівай за новой охранніцей Ніни. Я єй нє довєряю.

- Ага, - досить передбачувано відповів Юрік.

Ключи він приніс за кілька хвилин, наздогнавши нас на стоянці.

- “Сузукі”, - пояснив він, протягуючи їх мені.

Я натиснув кнопку на брелку, і одна з машин жалісно зойкнула, стаючи на сігналізацію. Зазвичай усі автомобілі стоять відчиненими, бо кому ж їх тут викрадати? А відгукнулася, дійсно, біла “Сузукі”. Втім, у простих питаннях Юрік помилявся досить рідко, майже ніколи.

- Вмієш ставити та знимати з сигналки? – спитав я у Ніни.

- Сама ніколи не пробувала, але бачила, як це треба робити.

Дурне діло нехитре, тим більше, що на наших брелках це робиться однією й тією ж кнопкою. Вона легко зняла, поставила та знову зняла, й втупилася поглядом у мене, мовляв, і що далі? Я жестом показав, щоб вона сідала за кермо, а сам влаштувався поряд та ввімкнув кондиціонер.

- Тут дуже багато усіляких приладів, більшість з них тобі поки що ні до чого. Але дещо все ж знадобиться. Осьо – запальничка, а отут – попільничка. Пропоную покурити, поки ми стоїмо, а буду тобі показувати, що ми тут ще маємо корисного.

- Я хотіла спитати дозволу, але соромилася, - трохи ніяковіючи, зізналася вона.

А я звернув увагу, що її халатик суттєво задерся, та відкрив ніжки ледь не до ягодиць.

- Оцей перемикач керує світлом – ближнє, дальнє або відсутнє. Поклацай ним. Є ще автоматичне перемикання, але йому я не довіряю.

- Розібралася. А яке світло треба включати?

- Днем – або ближнє, або ніяке. А у темряві чи сутінках – зазвичай дальнє, але коли хтось їде назустріч, треба перемикати на ближнє, щоб його не засліпити. Проте не розраховуй, що усі зустрічні будуть такими чемними й тебе не засліплять.

- Це зрозуміло, - вона розсміялася. – Хіба я не знаю, які люди живуть поруч зі мною?

- Во мноґа знанія мноґа пєчалі, - згадав я. – Так, або якось схоже казав якійсь давній єврей. Або іудей, дідько його знає, як його правильно називати.

- А я зовсім не сумую, коли щось знаю!

- Це вірно. А тепер вистав дзеркальця так, щоб ти в них бачила, що відбувається навколо, а не тебе саму чи щось ще.

- Мабуть, усе з ними гаразд. Що далі?

- Пристегнися, погаси бичок, та поїдемо.

- Я терпіти не можу ці ремені! Я їх ненавиджу! Вони завжди здавлюють мені цицьки! Принаймні одну з них!

- Ніночко, якщо треба заспокоїтися, покури ще.

- Не хочу! І ремені не хочу! Я буду їхати повільно, навіщо вони мені?

Для мене причина була одна – усі оці новітні машини з бортовими комп’ютерами надто розумні, і коли водій або пасажир з переднього сидіння не пристебнутий, вона або не їде, або їде, але при цьому огидно пищить. Можна так налаштувати, щоб ці датчики були бортовому комп’ютеру по барабану, але робити це було ліньки. На жаль, для Ніни це напевно буде непереконливо. Треба щось інше, більш вагоме.

- Заспокойся, дівчина, - попросив я та положив долонь на її оголене коліно.

- Навіщо ти це зробив? – важко дихаючи, спитала вона.

- По-перше, щоб ти трохи заспокоїлася без цигарки.

- Дуже поганий засіб. Дуже! А по-друге що?

- По-друге, торкатися тебе мені збіса приємно.

- Це вже якійсь харасмент.

- Ну ти й слова знаєш! Як це нормально сказати? Сексуальні домагання? Статеві приставання?

- Кажи російською, якщо не вдається потрібного слова підібрати. Можеш зі мною взагалі нею й розмовляти. Я ж не така дурепа, щоб не розуміти. Ось розмовляю нею дуже погано, це так.

- Пристебнись, - знову запропонував я, прибираючи руку.

Цього разу Ніна послухалася, щоправда, досить довго влаштовувала ремінь між цицьок.

- Здавлює? – спитав я.

- Мабуть, ні. Але я його відчуваю, і мені це дуже неприємно. Краще б вже ти мені цицьки здавив, ніж оцей скотинячий ремінь. Гаразд, нехай буде, як є. Куди тут встромляти ключа?

- У кишеню чи до сумочки. Ключ поки що не знадобиться. Натисни оту кнопку.

- Оце так так! - захоплено скрикнула Ніна, коли заурчал мотор. – Я підошвою відчуваю таку міцну вібрацію! Це трохи збуджує. І що, отака міць буде мене слухатися?

- Неодмінно. Дивися, оця рукоять така сама, як була у карі, але щоб їхати назад, її треба двинути уперед, і навпаки. А ще тут є одна педаль, гальмо. Це не ти гальмо, а педаль. Та, що зліва.

- Я й так зрозуміла, - вона захихотіла. – Ти ображався, коли я тебе піддразнювала. А тепер сам таке робиш.

- Тобі неприємно?

- Навпаки. Дражнися й далі.

- А ти теж дещо роби. Поїхали, як сказав один російський пан, давно вже мертвий.

- Знаю. Гагарін. Я на нього фотожаби у “Контактику” бачила.

- Ти, Ніночко, не базікай, а їдь. Або одночасно їдь та базікай, так теж нормально буде.

Вона рішуче двинула перемикач напрямку назад та трохи натисла на акселератор. “Сузукі” покатилася до виїзду зі стоянки, а потім повернула на дорогу, що веде до басейну. Те, що вона вчора добре освоїла кар, їй дуже допомагало. Навіть у темряві вона вела дуже впевнено. Я дозволив їй трохи підвищити швидкість, потім вона випробувала гальма, в цьому теж не було нічого складного. Ця дорога була закільцьованою, але я наполіг, щоб Ніна потренувалася у розвороті на маленькій площадці, із застосуванням заднього ходу. Вона спочатку відчутно хвилювалася, навіть підстрибнула на сидінні, коли раптово ввімкнулася камера заднього обзору, але розвертаючись утретє, зробила все так, що я й не знайшов, до чого придратися.

- Досить на сьогодні, - сказав я. – Їдемо вечеряти. А тобі відтепер дозволено курити, коли повільно їдеш по теріторії.

- Не дуже хочеться, але як знак того, що чомусь навчилася…

Цього разу вона дозволила мені підпалити свою цигарку.

- Щось дуже просто, ця машина, як той кар, тільки потужніша, - сказала вона паркуючись на стоянці задом до бордюра. – Це тому, що вона дуже проста в управлінні, чи ти збіса гарний вчитель, чи Ніночка не тільки красуня, а ще й розумна та кмітлива дівчина?

- Мабуть, усього цього потроху, - відповів я, поклавши руку їй на коліно.

Готуємося до покеру

До вечері Ніна вийшла у повному жіночому озброєнні – високі підбори, на обличчі бойове розфарбування, тобто, макіяж, і дивовижна вечірня сукня. Втім, іншою ця сукня бути й не могла – там, де ми її купували, продають лише дивовижний одяг, і ціни за нього ломлять відповідні. Я задивився на цей чарівний тонесенький шовк, який здавався то білосніжним, то, за мить, трохи блакитним – така вже гра світла і кольорів. Знизу сукня не діставала до колін десь так на долонь, зверху, не маючи жодних бретелей, прикривала груди, але залишала оголеними руки та плечі. Про діаманти вона теж не забула – кольє, сережки та перстень на середньому пальці правої руки. В шортах та футболці, нехай чистих, я мав би поряд з нею відчувати себе трохи ніяково. Але не відчував.

- Подобається? – спитала вона, сідаючи на сусідній стілець.

- Ще й як, - чесно відповів я.

- В мене таке усього одне знайшлося.

- Яке “таке”?

- Не дуже довге. Ти ж нещодавно так цікавився моїм коліном, що було б надто жорстоко ховати його під юбкою в підлогу.

- Ховати в підлогу?

- Ні, дурнику! Ховати під юбкою, а юбка – в підлогу.

- Що ж, дякую за турботу. А як воно в тебе з цицьок не падає?

- Хто “воно”?

- Платьє. Ой, вибач. Сукня. Не воно, а вона, звісно.

- Нічого, “плаття” – так теж кажуть. А не падає вона тому, що пристебнута до сосків булавками. Це дуже боляче, але жінки заради краси готові терпіти будь-які страждання. Якщо ж страждання стане нестерпним, ти ж допоможеш мені їх відстібнути? Але я серйозно питала, подобається тобі чи ні. Все це мені хоч трохи пасує, чи виглядає, як на корові сідло?

- Нормально. Може, якісь там дуже витончені місцеві аристократи й помітять якісь там невідповідності кращим зразкам світової моди, а я бачу красиву дівчину в еротичній сукні, та й ще і з діамантами. Так, воно тобі пасує. Але от я тільки зараз помітив – в тебе ж була не така засмага.

- Це такий крем, фарба для шкіри. Навіщо тобі ці подробиці? Я ще розумію цікавість до моїх ніг або цицьок, але звичайнісінький тональний крем для плечей та спини…

- Гаразд, проїхали.

Я не дуже хотів їсти, отже, вечеря для мене скінчилася. Кави я не пив – навіть єдина чашка не дасть заснути, надто вже мало часу минуло, як я прокинувся крайнього разу. А Ніна від кави з цигаркою не відмовилася, сказавши, що ляже спати досить нескоро.

- Чим же ти плануєш зайнятися вночі? – спитав я. – Знову лазити по фрілансерським сайтам, тільки цього разу фотошоперським?

- Ні. Ти казав щось про секу, що вона стане нам у пригоді. Тож нехай стає. Що для цього треба?

- Розумієш, сека подібна одній мажорській грі…

- Вже знаю, - не дала договорити Ніна. – Покеру.

- Звідки ти знаєш? – здивувався я.

- Спитала дівчат у “Контактіку”. Ти ж, мабуть, вважав, що там можна тільки свої оголені цицьки виставляти, або на чужі дивитися. А от і хрін тобі!

- Отфотошоплені цицьки, - уточнив я. – То що тобі там розповіли про покер?

- Що це майже та сама сека, тільки там очки інакше рахуються.

- У покері немає очок, але я розумію, про що ти кажеш. Отже, ти маєш вивчити, які комбінації старші, і ми відразу поїдемо на катран.

- Краще в казино, - посміхнулася Ніна.

- Казино у нас в країні чомусь заборонені. Неважливо, чому саме. Отже, нам залишаються тільки бандитськи притони, на кшталт мого клубу. Сам клуб, звісно, цілком легальний, а ось тамтешнє казино – цілком ні. Але мене це ніяк не обходить, а тебе?

- Мене теж. Я ж не учора народилася. Давно вже втямила, що мажорам закони не писані. Тим більш, Ковалям. Отже, їдемо в твій клуб? Обіцяю поводитися пристойно, тобто нікому в пику не плювати, на підлогу та в фіранки не шмаркатися, по кутам не срати і навіть не матюкатися більш, ніж необхідно.

- Ох, і язичок в тебе! То ти хочеш подивитися, як грають у карти?

- Ні, хочу сама пограти у покер. Хіба мажори та мажорки не шаряться по казино?

- Ще й як, - довелося визнати мені. – Не всі, звісно, але багато з нас. Я – теж саме з таких. Але як ти збираєшся грати, не вивчивши правила?

- Легко. Я встигла подивитися перелік отих клятих покерних комбінацій в Інтернеті. Нічого складного. Деякі навіть запам’ятала. Я ж кілька років продаю… тобто, продавала на базарі усілякий турецький, китайський та ще бозна який мотлох! Одяг, взуття, годинники, приймачі, йоржики для унітазу, запальнички, іграшки та безліч всякого іншого барахла. Наприклад, духи “Шанель” прямо з Парижу, тільки чомусь теж через Китай, ціна дві гривні за літр, якщо у свою тару. Вважаєш, бувають реалізатори з поганою пам'яттю? Я цілком спроможна запам’ятати, що каре – це коли чотири карти однакової гідності, і воно запросто побиває якісь там фулхаус, як вівчарка болонку!

- Гідності! – заржав я. – Класс!

- Ой, - засоромилася вона. – Я російською читала, там було “одного достоінства”, я й переклала подумки. А як правильно?

- Й гадки не маю. Я по самісіньки зябра російськомовний, звідки мені знати? Вартість, мабуть, але я не певен.

Може, Ніна й правду казала. Може, в неї дійсно чудова пам’ять. Однак вона потрапить у дуже незвичне оточення, тож я б не виключав хвилювання, деякої розгубленності та усякого такого. Хоча ця дівчина має такий життєвий досвід, що за її стресостійкість турбуватися не варто. Але, як кажуть, береженого Бог береже. Якщо в неї буде шпаргалка, хвилюватися вона буде значно менше. Отже, й пам’ять запрацює краще, тому і шпаргалка, скоріше за все, не знадобиться.

Я зателефонував Марку, людині, яка вирішувала у клубі усі спірні питання, та чистісінькою російською розповів йому, що моя родичка хоче пограти у клубі в покер, але вона наглухо україномовна та й взагалі не дуже розумна, і це ще м’яко кажучи, тож чи не дозволять їй під час гри підглядати в шпаргалку на айфоні? Розлючена Ніна корчила мені жахливі пики, крутила дулі та беззвучно, лише артикулюючи губами, обкладала багатоповерховими матюками. У відповідь я показав їй середній палець. Вона чомусь перервала свою пантоміму та затряслася від сміху. Отже, вірно кажуть – декому тільки палець покажи, він і засміється.

- Обережніще, - порадив я їй. – А то цицьки вискочать з декольте, і жодні булавки їх там не втримають.

Марк тим часом прийняв рішення. Шпаргалку він дозволив, але не на айфоні, а на звичайнісінькому папері. Ніна його почула, миттєво заспокоїлася та попрохала в мене папір та олівець або ручку. Служниця, яка прибирала зі стола, за моїм наказом перервалася та усе це принесла. Ніна викликала на екран свого айфона сайт з описом покера та заходилася щось з нього переписувати з кулеметною швидкістю, але страшенно нерозбірливо. З-під олівця вилітав не текст, а якісь каляки-маляки, дуже схожі на ті, які виходять, коли розписують ручку.

- Ти стенографією пишеш! – нарешті, здогадався я. – Й гадки не мав, що цьому дотепер ще десь навчають.

- У школі. Трудове навчання, хай йому грець. Не думала, що воно мені колись знадобиться, а ось разок знадобилося.

- Ні, помиляєшся. Не знадобилося, - я забрав в неї айфон та відправив сторінку на принтер.

- Дурак, - прокоментувала Ніна. – Міг би й раніше сказати, що принтера маєш, щоб я свої ніжні пальчики олівцем не натирала.

- Хто б міг здогадатися, що мажор має принтера? Гаразд, кажу: я ще й сканер маю.

Я все ж випив чашку кави, коли вже ніч на мене чекала довга та без сну, та пішов перевдягатися.

Невдалий покер

Хоча поїздка в клуб була цілком ініціативою Ніни, саме вона її ледь не зірвала. Їй чомусь закортіло сісти за кермо, вона палко запевняла мене, що в неї усе вийде, і жодні світлофори, вибоїни, п’яні ліхачі на вантажівках та божевільні пішоходи не перешкодять їй доїхати до мети без втрат. Вона, дуже нервуючи, кричала на мене, топала ногами та матюкалася так, що навіть Рита трохи почервоніла. Ніна вже збиралася розплакатися, але я нагадав, що тоді потече косметика, і вона заспокоїлася. Навіть кивнула, коли я сказав, що з нею за кермом ми нікуди сьогодні не поїдемо.

- Що таке стріт? – строго спитав я її, коли вона влаштовувалася на задньому сидінні.

Вона напружилася й вже відкрила рота, щоб знову сказати на мене щось гидотне, аж раптом розслабилася і навіть посміхнулася мені.

- Вибач, Денисе. Дуже хвилююся.

- Давай поїдемо завтра.

- Ні. В мене зараз такий настрій піднесений, а що буде завтра, ніхто не знає.

- А який в мене? Після того, як я послухав твою палку промову на мою адресу? І навіщо мені пхати у дупу цей чудовий діловий костюм, щоправда, без краватки, бо я її ніколи не ношу?

- Ой, я ж насправді не мала на увазі того, що казала! А стріт – це коли карти йдуть по вартості одна за одною, і вони не усі однієї масті. Стріт крутіший, ніж двійка, трійка та дві двійки. Бачиш, усе пам’ятаю! А ще там написано, що правильно казати не “стріт”, а “стрейт”, але у нас цю різницю хрін хто помітить.

- Ти молодець! – із щирим захопленням похвалив її я.

- Я взагалі дуже розумна дівчина, - вона демонстративно облизнула губи, але так, щоб не зашкодити помаді. – За це ти мене поцілуєш. Не зараз, а коли ми повернемося. Тільки спочатку відстебнеш мені булавки від сосків.

Їй здорово вдалося підняти мені настрій, після того, як сама ж його вщент зіпсувала. Мабуть, усі жінки саме так і роблять, розпочинаючи зі славетної Єви.

- Денисе, а нас знову не спробують вбити? – раптом спитала Ніна. – По дорозі.

Я зовсім не був певен, що когось із нас збиралися вбивати. Власне, одного разу хтось шарився біля мене у кущах, скоріше за все це була Віка, перед цим та сама Віка дуже недовго стежила за нами на “Лачетті”, і ще раз біля нас шарилася Рита. Хтось з оцих двох жінок мав намір мене підстреліти? Дуже, дуже навряд. Більш схоже, що метою Сірого, який їх підіслав, було злякати мене до усірачки, щоб я хутко побіг ховатися до батька. Але я туди не побігу. Я можу відмовитись від свободи заради безпеки. Будь-хто може, особливо коли загроза життю цілком реальна. Але поряд з батьком безпеки для мене нема. На нього працює дуже багато людей, отже, серед них, якщо як слід пошукати, обов’язково знайдеться зрадник. Питання виключно у сумі гонорару. Це навіть якщо Ліанну не враховувати, вона мене й задарма вб’є, ледь я надам найменшу можливість.

А зараз турбуватися нібито взагалі нічого. За кермом Юрік, поряд із ним Гриць, який уважно дивиться на всі боки, виглядаючи загрози, хоча я не розумію, що він може бачити у такій темряві без нічної оптики. Тил теж прикритий – слідом в іншій машині їдуть Олена з Ритою. Я теж не пальцем роблений та маю зброю, це вже, звісно, на самий крайній випадок. До того ж поїздка спонтанна, вороги до неї, скоріше за все, геть не готові. Якщо, звісно, ворожі кілери не носять імена Олена та Маргарита. Чи хоча б одне з цих імен.

- Не знаю, - чесно відповів я.

Так чи інакше, але ані по дорозі, ані на стоянці клуба на нас ніхто не напав. Наші охоронці вийшли з машин першими, не помітили нічого небезпечного чи хоча б дивного, і лише тоді ми теж вибралися на свіже повітря. Незважаючи на темряву, спека залишалася відчутною, але до кондиціонерної прохолоди клубу йти було досить близько, метрів десять чи навіть менше. “Беретту” я залишив Юріку, Гриць та Рита теж віддали свої пістолети напарникам, які залишилися сторожити машини – озброєних всередину не пускали.

Ми, всі четверо, пройшли крізь металеву рамку, ніщо не задзеленчало, і клубні охоронці визнали, що ми не порушники. Потім до нас вийшов Марк, що є дуже рідкісним випадком, можна навіть сказати, що це особлива честь. Я, звісно, добре розумів, що насправді ця честь не мені, а моєму батькові, який тут теж буває, але значно рідше, ніж я.

- Добро пожаловать, Дєніс Ніколаєвіч! – дуже тепло привітав він мене. – Прєдставьтє мнє, пожалуйста, вашу прєкрасную спутніцу.

- Єйо зовут Ніна Анатольєвна.

- Я дуже рада з вами познайомитися, пане Марк, - затріскотіла Ніна. – Щиро вибачаюсь, але я російською зовсім не розмовляю, хоч трохи її розумію. Сподіваюся, ця моя вада не завдасть вам суттєвих труднощів.

Марк стояв та беспорадно кліпав очима. Батько казав, що цей чоловік за ті роки, що вони знайомі, навіть на крихту не змінився, ані зовні, ані внутрішньо, як виглядав на п’ятдесят, так і виглядає. І ще ніхто ніколи не бачив, щоб Марк не знав, що робити. Виходить, ми стали першими очевидцями такої його халепи.

- А зараз я б хотіла трохи пограти у карти, - продовжила вона. – Замість того, щоб дивитися на якогось йоло…

Я добряче смикнув її за руку. Зовсім ні до чого ображати безневинного Марка.

- Йолкі-палкі, - я так-сяк закінчив фразу за Ніну та потягнув її до залу покера.

Там ми розділилися – ми прийшли разом, і якби грали за одним столом, нам би не уникнути підозри у так званому “налапі”, тобто прихованій грі на спільну кишеню. Мені у покер ніколи не щастило, і цей візит не став винятком. Грати я сів з чотирма супротивниками. На перших трьох роздачах карта прийшла суцільне гівно, відповідно від мене миттєві три паса з програшем по десять баксів на кожному, бо така тут початкова ставка, а переможці зняли один три штуки баксів, а інший взагалі п’ятнадцять, щоправда, він зірвав банк двічі.

Далі я зібрав фулхаус, а супротивник, як виявилося, мав на руках ціле каре – ще мінус півтори сотні, добре хоч, що я своєчасно спасував. Потім ще з десяток пасів з солідними кушами переможцям, і ось я отримав “флеш роял”, він же "Бродвей" – найвища комбінація, нічим її не перебити! Усі супротивники спасували зі старту, і я виграв гігантську суму – цілих сорок баксів! Та й те, не виграв, а на сороковник зменшив програш. У башці крутилася думка, що вони якимось чином бачать мої карти, але тих, хто такі думки каже вголос, звідси женуть у три шиї. Далі було ще два швидких паса, і я вже предметно почав думати, що звідси пора вшиватися. Не скажу, що так вже шкода грошей, адже програш смішний, але в чому тут задоволення? Суцільні безнадійні паси, окрім двох раздач, та й ті дві роздачі – лише гіркий смуток. Воно мені хоч трошки треба?

Дуже вчасно з’явився Вадик, не так, щоб друг, але добрий приятель. Я із полегшенням встав з-за стола та, потискаючи йому руку, спитав, що трапилося – у картярів не прийнято відволікати гравця якимись дрібницями.

- Дене, твоя сестра крупно програла, - повідомів він.

- Сестра? – не зрозумів я, бо в мене ніколи не було не те що сестри, а навіть кузини.

- Дівчина з діамантовим кольє.

- А! Ніна.

- Так. Вона.

- Звісно, програла, а хто очікував іншого? Але чому ти кажеш, що крупно? В неї було лише дві штуки.

- Ніна програла вісім з хвостиком. Роман Андрійович обчистив її, як дитину.

- Де вона взяла вісім? Тут не грають в борг!

- В мене. Тільки не вісім, а половину. Чотири.

- Ти їй позичив? Ну, тоді прощайся з грошима, бо їх тобі ніхто не поверне.

- Вже давно з ними попрощався. Бо я їх не позичив їй, а програв.

Я навіть гадки не мав, хто такий Роман Андрійович та чим він славен. Та й не хотів виясняти. Замість цього я спитав, звідки Вадик знає, що Ніна – моя сестра.

- Мені Мимра розповіла. Тобто, моя колишня вчителька. А Марк підтвердив. Та й просто на обличчя Ніни подивився, і бачу – вилитий же Микола Олексійович, тільки у жіночому варіанті. Слухай, Дене, а чи правда, що на тебе хтось напав на шосе?

- Була така спроба, - підтвердив я. – Але в мене дуже професійні охоронці.

Повернення з катрану

Ніна розмовляла по мобільному, але ледь я до неї підійшов, миттєво перервала зв'язок та без жодних сперечань погодилася їхати додому. Засмученою вона зовсім не виглядала, за кермо теж не рвалася. Вмостившись у машині, почала із захватом розповідати, які комбінації до неї приходили, як вона блефувала, та все таке інше. Розповіла також, як одного разу помилилася, що крутіше – флеш або фулхаус, було так соромно… А ще там був один смішний хлопчисько на ім’я Вадим, його дуже шкода, він програв десь так тисяч двадцять п’ять.

Ніні спочатку щастило, вона вигравала, але потім до неї прийшло тузове каре, а якомусь там Роману Андрійовичу, як потім виявилося – стріт-флеш. Отже, вісім тисяч помахали ручкою. Починати заново вона не схотіла – емоції вигоріли, та й в сон потягнуло. Вона відійшла від столу, і до неї миттєво підскочив Вадим, занепокоєнно питаючи, чи все з нею гаразд. Це той, хто програв двадцять п’ять тисяч! Вона відповіла, що все гаразд, але теревеніти ні з ким не хоче, навіть з єдиним тут чоловіком, який здатен розмовляти її мовою. Вадим закликав його не боятися, бо він добре знає Ніниного брата Дена, тобто мене, а Ніна й не боялася анітрохи – коли за спиною Рита, треба боятися тільки самої Рити.

Ніна вже збиралася зателефонувати мені, щоб сказати, що казино їй вже набридло, але Рита сказала, що в клубі до дзвінків ставляться дуже погано. Тоді Ніна зібралася йти до мене, але зробила дуже невпевнений крок на підборах, і охоронниця ледь встигла не дати їй впасти. Вадим охоче послужив поштовим голубом, і на цьому пригоди в казино завершились хеппі-ендом, якщо не зважати на втрачені вісім тисяч.

- Ти ж усі гроші програла, яке ще тут “починати заново”? – спитав я.

- Ні, не всі, - заперечила Ніна, нічого не пояснюючи.

- Я тобі дав на гру дві штуки баксів. Ще на чотири ти обчистила Вадика. Мабуть, ще дві чи близько до цього в тебе були від фрілансу. Отже, вісім. І вісім ти програла на останній роздачі. В мене виходить, що залишок – нуль. В тебе інакше?

- Звісно. В мене залишилося десь дві чотириста. Фріланс я не рахую, він тут ні до чого.

- Тобто, ти залишилася у виграші? – безмежно здивувався я.

- Так. Кажуть, що новачкам щастить. Ось мені й пощастило. Та й не азартна я.

Це правда, зовсім не азартна. Було б інакше, вона б ні за що не зупинилася, програвши вісім штук та маючи гроши продовжувати гру. До того ж гроші, які вона отримала з дозволом їх програти. Отже, вона не тільки Вадика пощипала, від нього надійшло менше половини її пікового виграшу.

- А оце неподобство, - скорчивши серйозну міну, проголосив я. – Майже усі мажори та мажорки програють все, що мають, а буває, що й набагато більше.

- Майже? А ті, хто не такі, що з ними?

- Ну, от на мене подивися. Я сьогодні без шансів програв десь з півштуки. Але мій батько цілком спроможний дозволити собі такі гігантськи витрати.

- “Хвост”, - раптом сказав Юрік.

- Що там за машина?

- Фари.

- Він бачить тільки фари, в темряві йому машину не розгледіти, - переклав Гриць.

- Ага.

- Бачу, дівчата їм вже займаються. Рита впорається, вона крута бабенція. Вона й зі мною впорається, і з Юріком теж.

- Ага.

- А от удвох ми б її подолали.

- Ага.

- Навіть якщо Оленка їй допоможе.

- Ага.

- Годі базікати, - наказав я. – Ви дєлаєтє мнє нєрви.

За пару хвилин тиші заздвонив айфон Ніни, вона відповіла, послухала та сховала його назад у сумочку.

- Це Рита, - сказала вона мені. – Каже, що машина того хлопця, що ходив тебе кликати до мене. Тобто, Вадима. І ще каже, що у машині він один.

- Це на видноті він один, - заперечив я. – А де, дозвольте спитати, його охоронець?

- Він був без охоронця, - нагадав Гриць. – Хоча, звісно, той міг стирчати на стоянці, поки хлопець спускав до унітазу батьківськи гроши.

Я швидко дістав айфон та викликав нашого ймовірного “хвоста”.

- Вадику, ти там що, оху… тобто, зовсім збожеволів? – заорав я йому. – Навіщо ти вперся у бампер машини моєї охорони?

- Ой, Дене, вибач! – розгублено відповів він. – Я не зрозумів, що це твій кортеж. Навіть взагалі не второпав, що це кортеж. Їду собі та їду, уявляю, що мені за сьогодняшній програш скаже батько, а машина нібито сама котиться. Все, я пригальмував, їдь спокійно.

- А як твій охоронець таку хрінь дозволив? Він що, теж корову програв та оплакує її, а на дорогу й не дивиться?

- Я один. Нема жодної охорони. Батько наказав, щоб вони мене до катранів й близько не підпускали. Бо я на тому тижні невдало зіграв. Але я спромігся від них втекти.

- Герой.

- І не кажи.

- Гаразд, твоїх фар вже й не видно, годі відволікати тебе від дороги.

- Зажди. Чому Мимра на тебе образилася?

- Бо не взяв її на роботу.

- Робота – вчити твою сестру?

- Так, вона геть неосвічена. Від цього суцільні проблеми. Наприклад, сьогодні вона за одну роздачу програла вісім штук.

- Як же я їй заздрю, - важко зітхнув Вадик. – Справжньою білою заздрістю. Якісь жалюгідні вісім тисяч… А я… До речі, а як ти зіграв?

- Теж програв.

- Скільки, якщо не секрет?

- Десь близько п’ятисот.

- П’ятсот тисяч? – приголомшено перепитав він. – Але ж це божевільні гроші!

- Нічого. Для мого батька це дріб’язок, він навіть сварити мене не буде.

- Оце так номер! А ти певен?

- Цілком. Я йому навіть нічого й не скажу.

- А хіба твоя сестра йому не розповість? Моя завжди на мене батькам стучала. Та що там стучала? Зараз теж стучить. До речі, чому ти ніколи не казав, що маєш таку чудову сестру?

- Щоб вона на мене не стучала.

- Це розумно.

- Вадику, ти, часом, не п’яний чи обдолбаний?

- Ні. Просто знервований. А ти мені фуфло гониш?

- Це я від радощів, що мої охоронці тебе не вбили.

- Як уявлю, що мені за все це скаже батько, так думаю, що краще б вони мене вбили. Значно менше б тоді страждав.

Розмова про часові потоки

Біля дверей с нестямним нявчанням на оголені руки Ніни звідкись стрибнула Муся, і ще деякий час бурхливо висловлювала своє незадоволення, що хазяйка десь дуже довго вештається, не приділяючи належної уваги своїй киці. Ніна гладила кішку та називала її царапкою. Дійсно, на лівому передпліччі котячи пазури залишили дві невеличкі подряпини, навіть кров не виступила, проте видно їх було добре. Мабуть, якщо пильно придивитись, побачиш там безліч старих слідів від кігтів грайливої киці.

- Зайдеш до мене на кілька хвилин? – запросила мене Ніна. – Викуримо по цигарочці на сон прийдешній?

- Вибач, я втомився та дуже сонний, - спробував відмовитись я.

- Денисе, будь ласка. Розмова є. Важлива, як на мене.

Що мені залишалося? Знизав плечима та поплентався за нею до її кімнати. Ліжко тут вже застелили свіжою білизною, підлога та стіл виблискували чистотою, а обидві попільнички віддраїли до блиску, так вони навіть новими не блищали. Добре, покоївки працюють сумлінно, хоча раніше декілька разів траплялося, що мої гості, іноді навіть жіночої статі, жили немов у свинарниках, бо прислуга в їх кімнатах не прибиралася.

- Чисто в тебе, - похвалив я.

- Як слід відтягала за волосся якусь покоївку, тепер тут прибирають теж як слід, - посміхнулася Ніна. – Закурюй, а я розповім тобі дещо.

Я підпалив цигарки собі та їй, та вмостився у кріслі навпроти ліжка, поставивши попільничку на підлокітник. Ніна скинула босоніжки та забралася на ліжко, підібравши ноги під себе. У такій цілком домашній позі та вечірній сукні вона виглядала якось трохи дивно.

- Щось не так? – спитала Ніна.

- Цю сукню без підборів не носять.

- Денисе, я ніяк не наважуся розпочати, а тут ще ти мене на усякий дріб’язок збиваєш. Якщо моя сукня тебе дратує, я можу її зняти, - вона посміхнулася, але з якоюсь незрозумілою гіркотою.

- Вибач, Ніно. Не треба знімати, нехай ще трохи побуде на тобі. Що там в тебе такого важливого? Кажи, уважно тебе слухаю.

Я дуже хотів спати. Це вже друга поспіль безсонна ніч, в мене вже практично збився добовий ритм, я майже перейшов на нічний спосіб життя. Як сова чи вампір. Але вислухати прийдеться, навіть за рахунок сну. Якщо жінку не вислухати, вона може все навкруги рознести на шматки. Проте щоб її слухати, треба, щоб вона щось говорила, а Ніна чомусь досить довго мовчить.

- Денисе, ти знаеш, що деякі люди живуть нібито окремо від решти Всесвіту? – вона все ж заговорила. – Навіть час для них тече інакше, не так, як для нас.

- Ти завадила мені лягти спати заради оцієї містичної маячні? – обурився я.

- Це не маячня. Ось, наприклад, Марк. Як називається його посада? Метрдотель? Чи метрдотелі бувають тільки у дорогих ригаловках?

- Марк працює Марком, і не потребує для себе інших посад. Та й взагалі, навіщо він нам? Це точно не може бути важливим.

- Може. Роман Аркадійович казав, що Марк вже більше двадцяти років ні краплі не змінюється. Він вважає, що Марк уклав угоду з Мефістофелем, тобто з Сатаною.

- Щодо угоди з силами Пекла нічого сказати не можу, не був при цьому присутнім. А щодо Маркової зовнішності, батько казав мені те саме, що тобі – отой невідомий мені Роман Аркадійович, щоб він був здоровий. Але що в цьому такого, що важливіше за сон?

- Ти згоден, що час для нього тече інакше?

- Навіть гадки не маю. Та й не цікавлюся. Може, поясниш, як це стосується мене, тебе або нас обох?

- Люди, які живуть в інших часових потоках, можуть щось бачити у нашому майбутньому і тим більше минулому. А якщо бачать, можуть, звісно, й нам розповісти. Ось Марк і сказав, що я твоя сестра. Ще один такий – це Вадим. Ви з ним однолітки, але ти – дорослий чоловік, а він – справжнісінька дитина. Отже, час і для нього тече інакше. І він казав те саме, що Марк.

- Вадик – звічайнісінький телепень, напрочуд інфантильна істота, яка не може дати ладу ані своєму язику, ані своєму життю загалом. Те, що він теревенить, сприймають всерйоз тільки картяри, які спустошують його кишені.

- Проте їх таких вже двоє, і обидва кажуть, що я твоя сестра. Але я теж не дуже вірю у всі ці часові потоки різной швидкості та різного напрямку. Отже, зателефонувала мамі та спитала її: хто мій батько? Вона спочатку дуже мене матюкала, бо була глуха ніч, я ж дзвонила, коли Вадим пішов кликати тебе, тож розбудила її.

- І вона сказала, що в нас з тобою загальний батько?

- Спільний, а не загальний! Неук ти неосвічений, Денисе. Звісно, вона саме це і сказала. І ще назвала мене шльондрою та збоченкою. Отже, братику, що ми з цим усім будемо робити?

- Спати, мабуть, - я позіхнув, щоб в неї не залишалося сумніву у моїх намірах.

- Але спочатку скажи, як ти вважаєш – сестра я тобі чи ні?

Мені ця тема вже досить набридла, тому я відповів чесно.

- Та звідкіля ж мені таке знати? Але вважаю, що скоріше за все ніяка ти мені не сестра. І ти теж так вважаєш, як я можу бачити.

- Я? – вигукнула Ніна, піднявши на мене очі, вже набряклі сльозами. – З чого ти узяв? Як я можу не вірити власній матері? Вона прямо мені сказала: мій батько – Микола Коваль, той, що зараз крутий бандюк та бізнесюк. Якщо це брехня, як вона взагалі довідалася, що я маю якісь стосунки з його сином? На жаль, не такі стосунки, як мені хотілося би. Але якщо я твоя сестра, то не на жаль, - вона знов посміхнулася крізь сльози.

- Ніночко, я не вірю в неймовірні збіги у важливих справах, а ця справа, погодься, важлива. Принаймні не вірю без дуже ретельної перевірки. Мені в башку не лізе, що двоє діточок старшого Коваля випадково здійснили вбивства, та одночасно опинилися в одному поліційному відділку. Це ж якійсь повний пипець, як ти говориш!

- Раніше говорила. Вже так не кажу. Тож ти не віриш у щасливі збіги? А я вірю! От якось весною я вже з дому виходила, а тут Муся мені колготи порвала, сучка така, хоч і кішка. Тоді холодно було, з голими ногами не підеш. А тут ще блискавка на чобітку заїла. Отже, я довго провозилася з цією капостю, і хоч дуже поспішала, але не встигла на маршрутку. А та маршрутка…

- Дай вгадаю, - запропонував я. – Розбилася вщент. І усі пасажири вмерли. Чи загинули? А ти завдяки Мусі – ні. Щоб ти знала, кішки часто приносять удачу. Але де тут збіг? Ніно, давай відкладемо усе це на потім. Ми збирались викурити по одній, а в мене вже третя. В тебе, мабуть, десята.

- Ні, четверта. Гаразд, Денисе, на добраніч!

- Добраніч!

- Стій!

Я вже був у дверях, вона підбігла та чмокнула мене в губи.

- Бо я ще не впевнена, брат ти мені чи не брат, - пояснила вона та нарешті посміхнулася без сліз.

Вечірні вправи

Лише скинувши на крісло свій збіса шикарний костюм, я помітив, що у спальні не на самоті, а в компанії однієї особи жіночої статі. Ні, жодного натяку на якусь еротіку – біля мене крутилася Муся. Як вона зуміла непомітно сюда пролізти, я й гадки не мав. Як і бажання проводити ніч саме з нею, хоча б тому, що вона почала бешкетувати. Спробував узяти її на руки та віднести до Ніни, але виявилося, що перед тим, як узяти, кицю треба якось спіймати. Декілька хвилин ми провели у цікавій грі “спіймай мене, якщо зможеш”, яка Мусі дуже сподобалася, а мені – аж ніяк. Вона майже літала по фіранках, із шаленою швидкістю проповзла під ліжком, навіть кілька секунд посиділа на люстрі. До речі, з-під ліжка вона вилізла досить чистою, не замурзана пилюкою, отже, прислуга не сачкує, висновки після минулого разу зроблені.

Я й без того був неабияк втомленим, щоб довгий час ще займатися якоюсь сумішшю легкої атлетики з акробатикою. Сказав Мусі, що вона перемогла мене у чесному двобої, отже, я здаюся, та зручно влаштувався у ліжку. Кішка миттєво опинилася в мене на грудях та почала покусувати за руки, трохи боляче, але не до крові. Добре, хоч не царапалася. Тепер я мав змогу легко її зловити, але вже не мав бажання. Зловлю – і треба вставати та нести кицю до хазяйці, а потім плентатись назад. Вже не кажучи, що вона може пручатися, а котячі пазурі та зуби досить гострі.

- Домовилися, - проголосив я та почав її гладити, а вона припинила кусатися та голосно замуркотіла. – Я дуже радий, що Високі Договірні Сторони, чи як там вони обзиваються українською, знайшли повний та цілковитий консенсус. Ми з тобою спимо у одному ліжку. Жодні вороги нам не перешкодять. Муся, я тобою пишаюся!

- Няв! – відповіла киця, нагадавши мені Юріка, який теж мав майже єдине слово на усі життєві випадки.

- За останній тиждень це буде вже друга ніч, коли я сплю з жінкою, не маючи жодного сексу, - поскаржився я.

Муся подивилася на мене, як на останнього ідіота, та з презирством відвернулася і навіть перелегла з мене на простирадло. Деякий час я розмірковував, а чи не піти мені до Ніни, щоб з нею трохи покохатися. Вирішив, що вірна відповідь “не піти”. Ні, мене зовсім не хвилювали ані батьківська заборона, ані те, що вона може бути моєю сестрою. Я зовсім не вважав, що інцест – це щось страшне. Може, тому, що в мене ніколи не було сестри. До того ж я був майже впевнений, що нікому не брат, принаймні Ніні. Мої підстави були зовсім інші.

Я був досить спокійним стосовно жіночої статі, і гормональними бурями або вибухами, які ще жартома називають спермотоксикозом, якщо й страждав, то в дуже слабкій формі цієї хвороби. Отримавши ще у школі неабияки проблеми з кількома дівчатами, я вирішив, що секс мені потрібен лише у двох випадках – або дівчина гарантовано не створить мені жодних проблем, або я так палко закохаюся, що усі пов’язані з цим майбутні проблеми будуть мені до дупи. О шаленом коханні я мріяв вже досить довгий час, але воно так і залишалось мрією, а ось проблем від Ніни може бути дуже багато. Наприклад, її матінка аж ніяк не була бажаною бабусею моїх діточок. Звісно, не так вже складно й дорого звільнити світ від її присутності, але цей вчинок навряд чи можна назвати добрим.

М’яке ліжко, свіже та в міру прохолодне повітря, дякувати кліматичній системі новітньої моделі, поруч приємно муркотить кішка, я сонний та втомлений – ото чого б мені не спати? Але у башці билася дурацька думка, яка гнала сон геть. Якщо Ніна мені не сестра, чого це раптом декілька людей, дуже слабо пов’язаних одне з одним, стверджують, що сестра? Збіг? Але я вже казав, що у збіги не вірю.

Першою була Мимра, яку я не взяв на работу, бо вона зовсім не вміла курити та знала не ту географію, яка була мені потрібна. До речі, Ніні так ніхто й не розповів про принади та недоліки дорогих модних курортів. Але цим я займуся пізніше, якщо потреба не відпаде. Отже, Мимра подивилася на нас з Ніною, розгледіла велику схожість та впевнено вирішила, що ми брат і сестра. Навіть якщо деяка схожість дійсно є, хоч я її при всьому бажанні не вбачаю, хіба це дозволяє робити такі впевнені висновки про нашу близьку спорідненість? Вважаю, ні.

Якщо вірити Вадику, Мимра йому сказала, а Марк підтвердив. Але Вадик – відомий балабол, хто ж йому вірить на слово? Він цілком міг невірно зрозуміти Марка, а можливо, що Марк просто сказав те, що Вадик хотів від нього почути, аби той від нього відчепився. Мабуть, є сенс зателефонувати Марку та розпитати його на цю тему. І Мимру теж. А поки що з ними нічого не зрозуміло.

А ось з матір’ю Ніни та з моїм батьком, який теж на щось таке натякав, коли наказав мені взяти Ніну до себе в дім, усе значно складніше. Батько мені нічого не відповість, як би я його не розпитував. Так є, так завжди було та, вважаю, так завжди й буде. Мені з ним не впоратися. Принаймні поки він при своєму розумі. Гаразд, а що з моєю ймовірною тещею? Чому бреше вона?

Звісно, до батькового вміння маніпулювати людьми мені дуже далеко, але начальні навички цього вміння я теж маю. Складно було б не навчитись в нього хоч чомусь, мешкаючи з ним багато років під одним дахом. Отже, якби я чогось хотів від тієї жінки, я б просто їй заплатив. Дав би цій п’яничці сто або двісті баксів, а ще краще ящик горілки, та для гарантії ще б і пригрозив, це додаткових коштів не потребує. До того ж, коли Ніна телефонувала матусі минулого разу, та була п’яна в дупу. Отже, гроші на це діло мала вже тоді. Хоча алкоголіки завжди їх десь знаходять…

Як би там не було, певен, що цю жінку розколоти зможу. Якби мав її номер, саме зараз й зателефонував би, вночі, зі сну, взяв би її, як кажуть, тепленькою. Але номер треба спочатку взнати у Ніни, а її будити шкода, та й усе це спокійно зачекає до ранку. Тим більше, я й без її підтвердження певен, що вона бреше, бо підкуплена або залякана. Куди цікавіше, навіщо батькові така брехня. Я розмірковував над цим кілька хвилин, вже майже здогадався, але саме тоді й заснув.

Ранкові розмови з жінками

Мені знов не вдалося поспати до полудня – Муся почала шалено нявкати, я випустив її зі своєї кімнати, і вона кудись помчала, скоріше за все, до свого котячого туалету. А я, коли вже встав, вирішив саме зараз розпочати новий день, тим більше, що айфон показав мені майже десяту годину. Згадав, що перед сном міркував, навіщо батькові треба, щоб Ніну вважали його позашлюбною донькою, та раптом зрозумів, що це мене чомусь перестало цікавити. Натомість дуже цікавило, ким вона сама зараз вважає мене. Якщо братом, то на сніданок вийде у якомусь нейтральному одязі, а якщо в мені для неї нічого не змінилося, буде як завжди випромінювати еротіку.

Зателефонував їй, привітав з добрим ранком та спитав, чи не поснідала вже вона без мене. У відповідь отримав запевнення, що без мене їй кусок до рота не полізе, який ще там сніданок? Проте, кажучи це, вона не скриваючись хихотіла. Що ж, якщо Ніна згодна зачекати, не поспішаючи поголився, підрівняв свої неповторні вусики, вдягся у домашній халат та капці і пішов за нею.

Вбралася вона зовсім не нейтрально. Ситцева літня сукня, блакитна з намальованими рожевими трояндами, коротка та відкрита, та босоніжки з ремінцями тих же кольорів, на височенних підборах, хоч і не на шпильках. Отже, ноги цілком напоказ, груди майже напоказ. Косметика теж присутня, хоч її й не дуже багато.

- Подобається? – спитала вона, підморгнувши. – Якщо ні, можу зняти, я це тобі вже казала. Жодних проблем. З чого б мені соромитися братика?

- Хай буде, - посміхнувся я. – Гарно виглядаєш.

- Це тому, що я майже усю ніч мацала брюлики. Ти навіть уявити не в змозі, яка це неймовірна насолода!

- А я усю ніч мацав Мусю.

- О, вона ночувала в тебе? Вона теж признала в тебе мого брата?

За три репліки вона двічі згадала про нашу липову спорідненість. Мабуть, чекає від мене заперечень та спростувань. Що ж, вона їх отримає. Спочатку я хотів відкласти усе це розслідування до кави, але весь сніданок чути від дівчини про братство не хотілося, отже, витяг з кишені айфон та зателефонував Мимрі, ввімкнувши голосний зв'язок. Краще б я цього не робив.

- Добридень, Денисе Миколайовичу! – радісно затріскотіла вона. – І передайте мої найщиріші вітання вашій сестрі, Ніні. Вона така красуня!

- А вам хто розповів, що вона мені сестра? – трохи розгублено спитав я.

- Так Микола Олексійович же, батько ваш. Кому ж знати, як не йому? Отак подзвонив до мене, та питає "Чево ето Ден, болван неімовєрний, нє нанял вас обучать мою доченьку Ніночку?". Вибачте, будь ласка, Денисе Миколайовичу, але він саме так і сказав! І про вас, і про вашу чарівну сестричку. Я його ще спитала, чи це часом не секрет якійсь, а він відповідає: "Да расказивайтє кому хотітє, скоро я сам єйо всєм представлю, как родную дочь!". Христом клянуся: все саме так і було, як я вам зараз, Денисе Миколайовичу, розповіла. Ані слова не вигадавши, та з усіма подробицями.

- Дякую, шановна пані.

Ніна, за усіма ознаками, збиралася ридати. Очі переповнени вологою, губи вже трошки трусяться, та й вираз обличчя досить плаксивий. Дурню я зробив, ось що. Треба було поговорити з Мимрою без свідків, нічого не заважало. Але ж я найрозумніший, я ж легко, “у прямому ефірі” по телефону розкрию перед Ніною брудну махінацію мого батька. Я вважав, що він дав Мимрі грошей, щоб вона казала те, що потрібно йому. Тобто, вона врала, а я мав примусити її казати правду. Вивести на чисту воду. Але батько виявився хитрішим. Отже, Мимра казала правду без будь-якого примусу чи підкупу. Нічого іншого вона й не скаже. А Ніна засмутилася до сліз, я би без цього залюбки обійшовся.

- Заждіть, будь ласка, Денисе Миколайовичу! – не зупинялася колишня вчителька. – Я ж ще навіть не пояснила, навіщо вам дзвоню.

Взагалі-то це я їй зателефонував. Старенька, схоже, страждала або маразмом, або склерозом. Мене зовсім не цікавило, навіщо вона мені подзвонила, якщо вона й не дзвонила. Виходить якійсь дзен, коан чи як воно там називається. На кшталт оплесків однією долонею. Я збирався не почути Мимрине прохання, але Ніна зробила досить зрозумілий жест “продовжуй розмову”, і я не зміг відмовити, хоч і не розумів, навіщо їй це потрібно.

- Тож навіщо ви мені дзвоните? – покірно спитав я.

Поки старушенція мовчала, я, помітивши, що в моєй попільничці лежить один недопалок, а в Нініной – аж чотири, вирішив трохи скоротити рахунок та закурив ще одну цигарку.

- Вибачте, Денисе Миколайовичу, я геть забула, навіщо вам дзвоню, - розгублено зізналася Мимра.

- Це нічого, - втішив її я. – Ви вже більш сучасною мовою розмовляєте, ніж коли ми бачилися крайнього разу. Це набагато важливіше. Отже, вельмишановна пані, коли згадаєте, навіщо дзвонили, та якщо це питання на той час не втратить актуальності, зателефонуєте мені ще раз. До побачення!

Як ця забудькувата бабця збиралася когось чомусь навчати? Краще б вона забула батьківську брехню та не повторювала її кожному, хто не затикає вуха! Але, на жаль, не з моїм щастям.

- Скажеш, вона бреше? – зі сльозами у голосі спитала Ніна. – Ні! Вона не така!

- Цілком така, - заперечив я. – Вона не має такої мерзенної та шкідливої звички, як куріння, але бралася навчити тебе робити це красиво.

- Те вже неважливо. Зараз вона сказала правду!

- Так, як її розуміє. Їй набрехали, а вона із задоволенням цю брехню розповсюджує.

- А я їй вірю! – по щокам Ніни вже котилися дві чорні від туші сльози, отже, до ридань вголос залишилося зовсім недовго.

- Продиктуй телефон своїй матусі, - попрохав я.

- Ні. За твої гроші вона скаже те, чого ти від неї схочеш почути. Це не доказ.

- Я легко взнаю її номер і без тебе. Але це буде трохи довше та дорожче. Чого ти нервуєш? Я лише спитаю її, кому вона розповідала про своє статеве життя приблизно двадцять два роки тому. Тобто, хто твій біологічний батько. Погодься, від цього нікому не стане гірше.

- А не будеш її переконувати, що вона бреше?

- Ні. Навіть не збираюся хоч якось зазіхати на її переконання, хай вони залишаються незмінними на віки вічні, амінь, анітрохи не заперечую. Диктуй.

- Ні в чому не можу тобі відмовити, братику, - крізь сльози вона мені посміхнулася.

- Навіть в інцесті?

- Ти добре вмієш псувати настрій.

- Це майже єдине, що я вмію робити добре. Диктуй номер.

На мій виклик досить довгий час ніхто не відповідав, але все ж у айфоні у якусь мить зазвучав старечий жіночий голос, огидніший за який я ніколи у житті не чув. Хоча, мабуть, це я його так сприйняв через слова, яки вигукувала його власниця. Я дуже багато взнав про свій родовід та сексуальні вподобання, як мої, так і моїх предків та пращурів. Якщо я нічого не пропустив, жоден з них не мав традиційної орієнтації. Отакий набір слів я б очікував почути від старшокласниці, яка прагне доказати матюками, що вона вже охрініти яка доросла, а не від матері Ніни, досить адекватної дівчини. Але проводити псіхоаналіз я не став, хоча б тому, що я не псіхоаналітик.

- А ну, рот закрила, старая манда! – гаркнув я, трохи понизивши голос. – Докладивай!

- Про що звітувати? – трохи розгубилася стара мегера. – І хто ти такий?

- Я – Коваль, - цілком чесно віповів я. – Докладивай давай, нє тяні время!

- Ой, Миколо Олексійовичу, вибачте, будь ласка, стару дуру, я ж не знала, що це ви до мене подзвонили…

- Уї! – радісно заверещала Ніна.

Вона вискочила з-за столу та почала енергійно танцювати, щось тихенько собі підспівуючи. Її танок був якимось стародавнім, схожим на щось середнє між твістом та чарльстоном. Якщо, звісно, я добре запам’ятав шкільні уроки так званої ритміки.

- Хто там кричить? – занепокоїлася її мати.

- Одна тупая дєвка, которая хочет стать моєй любовніцей, - і цього разу я був цілком чесним. – Навєрно, у нєйо ето получітся.

Ніна, не перериваючи танцю, показала мені кулак, але щира посмішка від вуха до вуха показувала, що погроза не дуже серйозна. Тим більше, що потім вона ще показала середній палець.

- Тоді нехай кричить, - дозволила мати сімейства. – А щодо звіту, так я вже звітувала вашому адвокатові. Можу й для вас повторити, мені не складно. Я вже сказала це Нінці. Вона мені вночі дзвонила.

- Но она точно нє узнаєт, кто єйо настоящій отец?

- Ні. Я сама й гадки не маю, хто він. А ви грошенят не добавите? Щоб я мовчала, ну, ви ж розумієте.

- Сдєлать так, штоб ти навсєгда замолчала? – я зобразив здивування. – Ти на самом дєлє етова хочеш?

- Ой, ні, Миколо Олексійовичу, - вона так злякалась, що це було помітно навіть по телефону. – Нічого мені не треба, усе гаразд.

- Смотрі мнє там, нє балуйся! – я перервав зв’язок.

Ніна якось протиснулася між мною та столом та взобралася верхи на мої коліна, ухопилася за плечі та заходилася мене цілувати, не припиняючи плакати все ще чорними сльозами.

- Ти що робиш, плід п’яного зачаття? – спитав я, коли вона трохи вгамувалася.

- Цілую одного дуже тупого бовдура.

Я подивився на її обличчя, с чорними смужками від косметики, що потекла, та з добряче розмазаною помадою. Жодних сумнівів, що весь цей бруд на моїй пиці теж присутній. Обом треба терміново вмиватися. Роз’яснив їй, що до чого, зняв з колін та дав підсрачника, щоб задати вірний курс. Ніна зойкнула та побігла вмиватися, її підбори страшенно стукотіли, навіть на килимі. Я встав та теж поплентався змивати з себе сліди жіночої радості.

Теревені про секс

Ніна довго приводила себе до ладу, і не даремно – тепер вона знов виглядала симпатичною дівчиною, а не страхіттям з чорним брудом та розмазаною помадою на обличчі. Їй вже вистачило розуму не красити вії отією чорною капостю, яка полюбляє тікти по щокам та малювати на них якісь абстрактні картини зі смужками. Їла вона з апетитом та досить швидко, хоч і безперервно щось говорила, час від часу сміючись над власними словами. Спочатку я намагався її зрозуміти, але прийшов до висновку, що базікає вона сама для себе, просто тому, що перебуває в дуже гарному настрої. Лише коли дійшла черга до кави з цигарками, вона на мить замовкла, а потім вже нормально спитала, чим ми займемося після сніданку.

- Після стількох палких цілунків, Ніночко? – я знизав плечима. – Єдине, що спадає на думку, це секс. Отже, деякий час будемо кохатися, а потім подивимося, чи залишаться в нас сили. Бо ти, гадаю, ще та гаряча штучка.

- Ні, - відмовляючи мені, вона густо почервоніла.

- Досить дивно, - я знову знизав плечима. – Ти плакала, коли вважала мене рідним братом, навіть туш потекла. Потім ти дуже раділа, коли взнала, що це чиясь нахабна брехня. Мені здавалося, що тебе бентежить небажання інцесту, а не щось інше. Я помилився?

- Ні, не помилився. Тільки… дещо змінилося. Вибач мені, будь ласка.

- Тобто, у чомусь сталися деякі зміни, і ти їх помітила, поки змивала увесь той косметичний бруд з обличчя?

- Саме так, - Ніна вперла погляд у підлогу і тепер, не дивлячись на мене, заговорила більш розкуто. – Денисе, ти згоден на полегшений варіант? Тільки попереджаю, я раніше ніколи так не робила, отже, не знаю, що з цього вийде.

- З чого “цього”? Які ще, на хрін, варіанти? Ти можеш сказати так, щоб я хоч щось зрозумів?

- Ні. Мені дуже соромно, а на додачу я ще й почуваюся, як найбільша дура у Всесвіті.

- Соромно їй! – я починав дратуватися, а це іноді заводило мене дуже далеко. – Плювати мені в обличчя для тебе нормально, а сказати, чому ти мені забороняєш тобі вдути, тобі соромно!

- Плюнути я можу й зараз, це мені не важко, - вона мимохіть посміхнулася, хоч погляд й не підняла.

- А трохи покохатися з хлопцем, якого ти вже кілька днів спокушаєш – важко?

- Вибач, але треба зачекати, - зовсім розгублено прошепотіла вона. – Або полегшений варіант. Ти згоден на полегшений?

- Та що це взагалі таке?

- Це таке… його називають… це коли… ні, Денисе, я не можу таке вимовити. Будь ласка, не примушуй мене!

- Тобто, робити це ти можеш, а назвати – ні? Якесь шалене безглуздя! Отже, ти мені пропонуєш невідомо що, а маю дати чи не дати на це згоду?

- Саме так.

- Але цей полегшений варіант – це щось, пов’язане із сексом?

- Звісно, так. Ми ж з тобою тут взагалі про що розмовляємо?

- Хотів би я знати… Але ж ти не кажеш.

Ця дебільна розмова мені вже неабияк набридла. Дівчина чомусь не хоче зі мною кохатися? Вона має на це повне право. Якого дідька я до неї причепився, як банний лист до дупи? Це і принизливо, і марно. Отже, плани на сьогодні треба міняти. Але я все ж зробив останню спробу.

- А може, в басейні поплаваємо? – запропонував я. – Фізичні вправи знижують потреби у сексі.

- Басейн! – вона подивилась на мене, її очі на якусь мить радісно спалахнули, але відразу погасли. – Ні. Теж не можна.

- Гаразд, Ніночко. Є досить справ, які напряму не пов’язані із сексом. Я вважаю, тобі нагально треба навчитися стріляти. Отже, не марнуватимемо час на якійсь там безглуздий секс та займемося зброєю.

- Денисе, я клянуся тобі, що за кілька днів ти отримаєш мене всю. Не дорікай мені, будь ласка. Коли я ледь не вибухала від твоїх чарівних доторків, а ти мене не хотів, або хотів, але приховував це від мене, я ж самотня у ліжку мовчки все це переживала.

- Вибач, Ніно, - тепер соромно стало мені, вона була цілком права. – Забудемо цю дурню, якщо ти не проти. Пішли, обереш собі пістолет.

- Я боюся вогнепальної зброї, - зізналася вона. – Без неї ніяк?

- Ніяк, дівчинко. Тобі набрехали про батька, ми навіть гадки не маємо, навіщо. Але це ворожа дія. Коли на війні неподалік від тебе відбувається щось незрозуміле, але воно може бути ворожим, треба щільно обстріляти місце, де воно відбувається. Це неабияк зменшує втрати.

- Ти – воїн. Це по всьому видно. Ти можеш правильно використовувати зброю. А я не можу. Але я не стану відмовлятися, щоб ти про мене не подумав погано. Дві відмови поспіль – це було б занадто. Я спробую, Денисе. Де твоє стрільбище?

- Ти казала, що вмієш водити мотоцикл.

- Вмію водити той, який був у сусідів. “Ява”.

- З коляскою?

- Ні. Вони казали, що коляска колись була, але кудись поділася. Мабуть, пропили.

Дійсно, а куди ще могла би зникнути коляска? Але ж сам мотоцикл залишився, не пав жертвою зеленого змія. Тобто не такі вже вони й алкаші. Або на мотоцикл їм просто часу не вистачило.

- В мене “Харлей-Девідсон”, ще й трохи модифікований. Впораєшся?

- Гадаю, так. Але все ж спочатку подивитися на нього треба. Що там перероблено?

- Ось і подивишся. А зараз перевдягнися. Або хоча б перевзуйся у щось більш зручне.

Але вона категорично відмовилася. Сказала, що після того, як ми трохи втратили взаєморозуміння, вона хоче залишитися для мене привабливою, отже, якщо мені подобаються її ноги, то вона має залишати їх якомога більш відкритими, та й високі підбори теж не завадять. Я здивувався, чому вона відкрито каже, що я їй так подобаюсь, що вона заради мене готова терпіти незручне взуття, а про якийсь таємничий полегшений варіант пояснити мені геть неспроможна, бо соромиться.

До речі, варіант сам по собі не буває. Варіанти завжди чогось. Ніна мала на увазі секс, вона так і сказала. Отже, що таке полегшений варіант сексу? Ледь я задав собі це питання, відразу здогадався, яка на нього відповідь. Але з Ніною я вже не був певен ні в чому. Спитав її, чи вірно я вгадав, і вона знов опустила погляд та почервоніла. Намагалася щось сказати, але не змогла, лише якось боязко кивнула. Я не стримався та засміявся.

- Не ображайся, Ніночко, - попрохав я. – Ржу не над тобою, а над собою. Як я відразу не зрозумів, про що мова? За це сором мені та ганьба.

Я обійняв її збоку рукою за плечі та прижав до себе. Вона майже миттєво повернулася обличчям до обличчя і палко поцілувала.

- То ти хочеш полегшений? – спитала вона та замерла в очікуванні, вочевидь геть не бажаючи почути від мене позитивну відповідь.

- Поки що ні. Тобі це огидно, то про що мова?

- Дякую, - зраділа вона і знов мене поцілувала.

- Тепер перевдягнешся? – поцікавився я, коли поцілунок закінчився, а я нарешті спромігся відновити дихання.

- Нізащо, - засміялася Ніна. – Я все ще не втратила бажання залишатися для тебе привабливою.

На стрільбищі

Мій “Харлей-Девідсон” мав кілька доробок, виконаних дуже добрим автомеханіком, який і досі працює на батька, але суттєвою була лише одна – у конструкцію був вмонтований автомат. Не той, що коробка передач, а той, що “калаш”, тобто зброя, ще один мій воєнний сувенір. Легко уявити ситуацію, коли ворог бачить мене на мотоциклі, і вважає, що в мене нема нічого крутішого за пістолет, а потім щиро дивується, опинившись під вогнем “калаша”. Власне, саме заради того, щоб потренуватися з автоматом, я й вирішив поїхати на мотоциклі. Хоча поки що на я на своєму “Харлеє” ні в які халепи не потрапляв. Але ж я і на машині раніше не потрапляв, та ось нещодавно впевнився, що усе неприємне коли-небудь може відбутися вперше.

Показав Ніні, як керувати цим звіром, вона, кивнувши, відповіла, що старенька сусідська“Ява” у керуванні майже така сама. А щоб мене заспокоїти, повільно проїхала на ньому маленьке коло. Дуже впевнено. Хоча чому тут дивуватись, мотоцикл – це той же велосипед, тільки з двигуном, щоб мотоцикліст не втомлювався, крутячи педалі. Їхати недалеко, отже, аварія дуже малоймовірна.

- Денисе, обов’язково їхати до тиру на моцику? – спитала Ніна.

- Не обов’язково, але так набагато зручніше, - пояснив я. – На стрільбищі сама побачиш.

- Гаразд. А обов’язково, щоб рулила я?

- Ні. Але мені буде збіса приємно тримати тебе за талію. Навіть якщо зовсім недовго.

- Збоченець. Поведеш ти. Бо я, якщо ти будеш мене мацати, легко в’їду в дерево.

Ми наділи шоломи, той, що у Ніни, виявився трохи завеликим, довелося його підганяти під її голову. Ледь надів краги та всівся за руль, мені на спину стрибнула Муся. Був би я у шкіряній куртці, навіть не помітив би її пазурів, а ось звичайнісінька футболка анітрохи від них не врятувала.

- Вона не гепнеться на швидкості? – спитав я у Ніни.

- Ні, вона звикла, - відповіла вона, влаштовуючись в мене за спиною. – Багато разів так на “Яві” їздила. Прокати дівчат з вітерцем!

Натягнувши на очі спеціальні окуляри, я газонув з усієї дурі. “Харлей”, який, бідолаха, застоявся в гаражі, рванув так, що земля полетіла з-під колес. В мене за спиною верещали Ніна та Муся, навіть не знаю, від жаху чи у захопленні. Повз нас промайнув басейн, я майже відразу знизив швидкість та повернув на лісову стежину. “Харлей” слухався ідеально, та й я не забув, як їм керувати.

Стежина привела до будки, схожей на сільський сортир, біля нього я й загальмував, заглушив двигун, зістрибнув на землю та поставив свій транспорт на підпорки. Будка й була сортиром, у деякому сенсі та частково. Навіть смерділо в ній як треба, хоча й не дуже сильно. Три дирки у дощатому помості мали форму сердечок, вони так і спокушали справити туди нужду, хоч маленьку, хоч велику. У стіни стояв теж дерев'яний ящик, наповнений рулонами піпіфаксу, тобто, туалетного папіра.

- Класно прокатилися, але навіщо ти привів мене до параші? – здивувалась Ніна. – Ти збираєшся мене тут зґвалтувати? Де саме? Між очками?

- Не зґвалтувати, а ґвалтувати, - поправив я. – Бо я це зроблю кілька разів. А префікс “з” застосовується для опису однократної дії. Якщо не віриш, спитай Мимру. Якщо вона, звісно, ще пам’ятає такі тонкощі.

- Тьху на тебе! Май совість. Такі розмови мене збуджують, а це зараз ні до чого.

- Дуже радий, що ти тепер плюєшся в мене словами, а не слюною.

Я підійшов до ящика та зрушив його з місця, напруживши м’язи. Він відсунувся у бік, відкривши хід у підвал, де миттєво ввімкнулося світло. Дівчата обережно туди глянули, Ніна промовчала, а Муся задрала хвіст та з презирством повернулася задом. Я збігав до “Харлея” та відстібнув від нього автомат, а потім спробував пояснити Ніні, чого возити “калаш” в автомобілі не так зручно. Вийшло в мене не дуже.

Спустився до низу по вцементованим у стіну скобам, і Муся миттєво стрибнула мені на плече, куди тільки її презирство та зверхність подівалися? Потім з цікавістю спостерігав, як спускається Ніна. Знизу відкривалися дуже зворушливі краєвиди. Сказав їй про це, а вона відповіла, що дивитися на неї я можу скільки моя душа забажає, а от торкатися – зась.

- Звідси є підземний хід? – раптом спитала вона, коли я закрив вхідний люк, тобто, за допомогою противаги поставив ящик на його звичне місце.

- Підземного нема, - відповів я. – А ось потайний є. замасковані двері у паркані. Якщо де треба натиснути, вони відкриються. Я лише раз їх відкривав – коли їх тестували. Це вихід не для пустощів, а для випадків, коли на кону життя.

Ми наділи захисні навушники. Ніні я дав на пробу “Рюгер”, маленький дамський револьверчик двадцять другого калібру, він не був воєнний сувеніром, я його відібрав у однієї мерзенної баби, яка хотіла мене вбити. Цілком безпідставно, до речі. Сам я трохи постріляв з “Беретти” – на відстані у двадцять метрів з п’яти пострілів двічі влучив у мішень, не у центр мішені, а у мішень взагалі, я погано стріляю з пістолета, хіба що впритул, та ще попрацював з рідним “калашом” з тридцяти метрів по поясним мішеням, які ще називають ванька-встанька – короткі черги з упора лежачі, з коліна, стоячи з плеча та теж стоячи, тільки, як у нас казали, з пуза. З пуза схибив двічі з трьох разів, усе інше поцілив.

А у Ніни не виходило зовсім нічого. Крихітний “Рюгер” вистрибував в неї з руки після кожного пострілу, хоча, здавалось би, не така вже в нього сильна віддача. Але дівчина знов і знов брала зброю, як якусь отруйну гадину – з острахом та відразою.

- Усе зрозуміло, пістолети – не твоє, - підбив підсумок я. – Отже, скочивши у халепу, відбиватися будеш кинджалом або стилетом. Цією зброєю ти володієш. Це краще ніж нічого. Сьогодні ж щось таке купимо.

Муся, яка кудись зникла після першого ж постріла, з’явилася знов та вимогливо занявчала, нібито кажучі нам, що вже час звідси вшиватися. Я дозарядив зброю, з якої ми стріляли, викликав Юріка по стаціонарному телефону, бо мобілки у підвалі не працювали, і ми повернулися на віллу.

Знову розмови з жінками

Я зателефонував до збройового магазина, і вже за двадцять хвилин їх представник привіз мені дві валізи кінджалів та стилетів. Більшість з них були ювеліркою, а не зброєю. Ну хто при здоровому глузді стане відбиватися від гопоти кінджалом, в якого рукоять інкрустована смарагдами та рубінами? Але були серед цього й такі, якими цілком можливо перерізати горло чи що-небудь ще комусь такому, хто дуже заважає жити порядним людям. Продавець заїкнувся, що це бойова зброя, отже, її необхідно реєструвати у поліції… Я рішуче поклав усі зразки назад у валізи, і після недовгих перемовин ми з ним вирішили, що реєструвати не обов’язково. Він ще хотів за це невеличкої додаткової оплати, але я знов кинув кінджал у валізу, і він витяг його звідти та між безперервними вибаченнями повідомив, що я його зрозумів невірно, бо жодного хабара він не вимагав.

Кінджал продавався у піхвах. У тих, звісно, що російською перекладаються як “ножни”, а не вагіни. Їх можна було носити відкрито на поясі, або приховано на руці під рукавом або на стегні під юбкою. Деякі розумники рекомендують газовий балончик як найкращий засіб самозахисту для жінок, але вони хоч раз використовували його у приміщенні? Газ вражає усіх, хто там є поблизу, разом з тим або тією, хто задіяв балончик. Кінджал у таких випадках набагато корисніше. Звісно, він вбиває, на відміну від балончика, за це потім, можливо, будуть судити, але ж хай краще судять, ніж закопують.

Ніна, поки я купував для неї озброєння, залізла на сайти фотошоперів-фрілансерів. Може, там була робота не лише для фотошоперів, але вона шукала саме таку. Щось вона собі знайшла, але залишилася дуже невдоволеною та засмученую.

- Я там заробила всього-навсього сорок доларів, - пожалілась вона мені. – І це все, більше там для мене нічого нема. Усе інше надто складно, я з таким не впораюсь.

- А ти вважала, що фріланс – це потайний хід до якоїсь невичерпної скарбниці? – я трохи поржав. – Тепер сама бічиш, що аж ніяк. Там то пусто, то густо. А легких та одночасно дорогих завдань ніколи не буває багато. На цьому ми завершуємо фінансовий огляд ринку фрілансу та переходимо до еротики.

- Ти нарешті дозрів до полегшеного варіанта? – захихотіла Ніна. – Я не проти. Мені це не огидно, в цьому ти помилився, але ж я ніколи раніше такого не робила, отже, не вмію.

- Ніночко, я казав про еротику, але аж ніяк не про порнуху. Ти зараз будеш приміряти прихований кинджал в себе під юбкою, а я із величезним задоволенням на це подивлюся.

- Можна подумати, ти щось не роздивився, коли я спускалася у твій підвальний тир по драбині.

- То був вид знизу, а зараз буде вид збоку. Це геть різні речі. До того ж, я ще сподіваюсь, що ти мені дозволиш застібнути ремінець на твоєму стегні.

- А от хрін тобі! Я тобі забороняю торкатися моїх інтимних місць ще кілька днів.

- Хіба в тебе є не інтимні місця?

- От і поки що взагалі мене не торкайся. Давай сюди свій кинджал Медичі.

- Він не мій та не Медичі, а цілком твій.

- Байдуже. Давай.

Анітрохи не соромлячись, вона задрала сукню та підвісила піхви на стегні. Але юбка виявилася занадто короткою, тож їх кінчик стирчав трохи нижче її краю. Довелося повісити кинджал на талію. Тепер його не було видно, але якщо притиснутись до Ніни спереду, мимоволі здавалося, що вона не дівчина, а парубок, до того ж дуже збуджений. До речі, я з великим трудом вмовив її, щоб вона дозволила до себе притиснутись.

- Нехай буде так, - вирішив я. – І увідєл Он, что ето хорошо.

- Не богохульствуй.

- А ти що, віруюча?

- Так, трохи. Я хрещена та раз на кілька років буваю у церкві.

- А я – ні. Хоча теж хрещений. Але це був не мій вибір.

- Ти ж був на війні. Кажуть, у окопах атеїстів немає.

- Нахабно брешуть.

Наша розмова сама собою ув’яла. Ніна полізла до себе у “Контактик”, а я вирішив, що самий час згадати про такого собі Пєтю та, якщо це можливо, дізнатися, чому він так дивно діяв у тій пам’ятній поїздці. Додзвонитися до нього мені не вдавалося, на мої дзвінки він не відповідав. Може, Сірий взагалі його вже спровадив до кращого або гіршого із світів. Але він, можливо, щось розповів комусь з інших охоронців, хоча, як мені відомо, це суворо заборонено. А якщо розповів, це могли чути Олена або Рита, бо у той час вони всі троє працювали у домі батька. На мою думку, якщо обирати з охоронниць Ніни, слабка ланка – це Олена. З Ритою я напевно не впораюсь, а ось з Оленою – хтозна? Викликав її до свого кабінету та спробував для початку втягти у бесіду. Це теж було дуже непросто. Відчувши, що це не звичайна бесіда, а допит, вона стала копіювати поведінку Юріка, хоч й говорила трохи більше слів, ніж він. Підстраховував мене Гриць, йому я наказав у розмову не втручатися.

- Добридень, шефе! – привіталась вона. – Ви хочете спитати про вашу поїздку до тиру? Я страхувала Ніну, а якщо ви мене не бачили, то це ж так і має бути.

- Ні, Олено, розмова буде не про це, - почав я, всадивши її навпроти себе, а Гриця збоку від нас обох. – Тут ось які справи. Раніше мене охороняв один старий Арнольд. Коли він хворів або брав відпустку, його підміняли Юрік, Гриць або Пєтя. Цього цілком вистачало. Ти їх знала раніше?

- Арнольда – майже ні, він працював тут, а я – там, на головній віллі. А з тими трьома я знайома як співробітниця. Навіть виконувала разом з ними деякі спеціальні завдання. Але, шефе, вибачте, розповідати про це я не можу навіть вам.

- Тож що ви про них можете сказати, як про охоронців?

- Сірий не наймає некомпетентних працівників.

- Тобто, вони компетентні?

- Мабуть, так.

- Гаразд. Кілька місяців тому охорону мені подвоїли. До Арнольда доєднався Юрік. Інші двоє, як і раніше, іноді підміняли когось з них. Ти не знаєш, чому було прийняте таке рішення та хто його приймав?

- Таке рішення могли прийняти або Сірий, або особисто великий бос. Бо більш ніхто таких повноважень не має. А ось чому його прийняли, я не знаю. Зі мною, звісно, ніхто не радився.

- Мабуть, можна припустити, що виникла якась досить серйозна небезпека, завелика для одного охоронця.

- Можливо, але мені про це нічого невідомо, - Олена знизала плечима. – Мені про таке не звітують. Не мій рівень.

Вже досить довго говоримо, а я ще не почув нічого такого, чого б не знав раніше. Навіть завагався, чи продовжувати цей безглуздий допит. Але все ж вирішив продовжувати.

- Потім Арнольд кинув службу, і на його місце призначили Гриця. Пєтя так і залишився на підміні. Чому Гриця, а не Пєтю?

- Не знаю, зі мною не радилися.

- А ти часом не знаєш, де Пєтя зараз?

- Звідки мені знати, шефе? Мабуть, на віллі великого боса.

- А не чула, чи не траплялось з ним чогось незвичайного в останні дні?

- Не чула. Охоронцям заборонено теревеніти про те, що з ними сталося на службі. Навіть з іншими охоронцями.

А ось і перший прокол. Нічого дивного, вона ж охоронниця, а не ретельно підготована шпигунка. Отже, вона звідкись знає, що дещо незвичайне з Пєтєю сталося саме на службі, хоча я їй цього не говорив. Насправді я й не сумнівався, що охоронці між собою базікають аж ніяк не менше бабусь на лавочці. Така вже людська природа.

- Ти знаєш телефон Пєті? – продовжив я.

- Звісно, шефе. У вас він теж має бути. Пєтя же вас охороняв.

- Той, що є в мене, трохи застарів. Або Пєтя змінив номер, або відповідає по ньому на дзвінки лише деяких людей, і я до цього переліку не належу.

- В мене записан той самий його номер, що й був.

- Це насправді неважливо. Якщо він не хоче зі мною розмовляти, що мені дасть його номер? Чи йому щось завадить послати мене на три літери? Гаразд, Олена. Я певен, що ти мені збрехала, і байдуже, так це чи ні. Отже, ти звідкись знаєш, що там сталося. Або мені це розповідаєш ти, або Пєтя, або я вважаю тебе ворогом та приймаю належні заходи. Що ти обираєш, Олено?

- Шефе, мені заборонено розповідати хоч щось про службу великому босу! Навіть вам! За це й вбити можуть!

- Але ж Пєтя тоді охороняв мене, а не мого батька. А потім про цей випадок комусь розповів. І де ж тут великий бос?

- Не все так просто…

- Тобто, Олено, ти мені зараз розповіла, що Пєтя, коли нібито мене охороняв, насправді виконував не мої накази, а великого боса.

- Я цього не казала!

- Гаразд. Але, вважаю, вже настав час щось сказати. Бо мені відомо, що ти знаєш те, що мене цікавить.

- Я можу порадитися з напарницею?

- Звісно, ні. Розповідай.

І вона мені дещо розповіла.

Розповідь від Пєті

У охороні великого боса найкрутішим бійцем був Пєтя. Олена від когось чула, що він служив у якихось спецвійськах, чи то в десанті, чи то у морскій піхоті, а може, навіть у спецназі. Де саме, її ніколи не цікавило – він зовсім не був героєм її роману. До того ж Сірий довіряв йому трохи більше, ніж іншим, хоча повністю Сірий не довіряв жодній людині. Пєтіни співробітники за це його трохи недолюблювали.

Коли кілька днів тому пішли чутки, що на черговому завданні Пєтю хтось здорово побив, дехто з цього зловтішався, а дехто прямо його спитав, як це могло трапитися. Спочатку він відмовився щось розповідати, бо обговорювати службові справи дозволено тільки з Сірим, великим босом та людьми, на яких вкажуть оці двоє. Але його спромоглися переконати, що зберігати цю таємницю вже пізно – чутки повзуть, незважаючи на заборону, та обрастають найнеймовірнішими подробицями.

Усі знають, що непереможний Пєтя від когось відхватив чимось твердим по яйцям та по башці. Ніхто не хоче зізнаватися, що був на цьому завданні його напарником, отже, Пєтя виконував його сам. Особисті охоронці босового синка чомусь досить сильно на нього злі, отже, коли Пєтю били, хлопець перебував десь неподалік, і втративши від удара свідомість, Пєтя залишив свій об’єкт без охорони. Але той якось впорався з нападником або нападниками і жодним чином не постраждав.

Босовий синок Денис, або Ден, як називають його батько та нечисленні приятелі, виглядав ботан ботаном, і неможливо було уявити, щоб він побив того або тих, хто побив Пєтю. Проте Рита сказала, що в хлопця очі точнісінько як у Пєті, і це очі досвідчених вбивць, отже, вона анітрохи не здивується, коли виявиться, що хлопець має приховану зброю, добре вміє нею користуватися, без жодних вагань її застосовує, а якщо при цьому когось вб’є, потім аж ніяк не страждає від шалених докорів сумління.

Послухавши усі ці теревені, Пєтя погодився, що його співробітники знають досить багато, та до того ж вони свої люди, отже, можна їм розповісти ті крихти, які поки що залишалися нерозголошеними. Він отримав досить небезпечний удар по черепу, можливо, саме тому і розпатякався про службові справи, хоча це й суворо заборонялося. До того ж розпочинав він розповідати двом охоронцям, але за п’ять хвилин його оточили усі, хто не стояв на постах, а може, деякі з тих, хто стояв – теж. Сірий, без сумніву, це неподобство рішуче би припинив, ще й неодмінно добряче покарав би і розповідача, і слухачів, але саме в той час та в тому місці його не було.

День, коли Пєтя отримав черепно-мозкову травму, не задався для нього з самого ранку. Сірий зателефонував йому ще до світанку, а у червні сонце сходить дуже рано. Отже, Пєтя тоді як слід не виспався. Начальник наказав йому їхати до босового сина, та везти цього шмаркача в напрямку Харкова без його штатних особистих охоронців. Сірий їх вчасно попередить, щоб вони не заважали. Якщо все ж таки заважатимуть, терміново повідомити Сірому, силу у жодному разі не застосовувати.

Десь по дорозі, вів далі Сірий, на вас нібито нападуть. Шмаркач має ніколи не здогадатись, що це викрадення – аматорський спектакль, розіграний його охоронцем та спільниками батька. Разом із Пєтєй його нібито захоплять, і десь там, Сірий навіть не знає, де саме, протримають деякий час, поки великий бос не вирішить, що вже досить. Театральне викрадення треба здійснити так, щоб шмаркач суттєво не постраждав. До речі, Пєтя має забезпечити, щоб шмаркач поїхав неозброєним. Пєтя сказав, що таке завдання він прийме лише особисто від великого боса, і ні від кого іншого. Сірий погодився, що це правильно, перервав зв’язок, і Пєтє миттєво зателефонував бос та усе підтвердив, а також попрохав вже особисто, щоб його дурнуватому сину ніхто не зашкодив, бо він любить цього бовдура, рідна кров – не водиця.

Штатні охоронці малого шефа дозволили йому їхати з Пєтєй. А з чого б їм пручатися? Той вже не раз підміняв когось із них, та й Сірий підтвердив, що все відбувається за його наказом. А ось малий шеф чомусь почав вередувати, проголосив, що або поїде на лімузині, або нікуди не поїде взагалі. До того ж щось пояснювати відмовився, це в нього, мабуть, сімейне, великий бос теж майже ніколи нічого не пояснює. Пєтя погодився, сперечатися було якось незручно, та й нічого б не дало – хлопець, якщо йому щось не подобалося, легко міг послати на три літери і Пєтю, і Сірого, і свого батька, не раз вже це робив. Та хіба не всі мажори поводяться саме так? Добре, що зброю з собою не взяв, хоч із цим возитися не довелося.

Патруль нібито копів завернув їх машину з шосе в об’їзд по старій дорозі. Пєтя відразу помітив, що ці люди – ніякі не копи, та подумки їх обматюкав. Ретельніше треба, добре, що шеф про щось задумався та взагалі нічого не помітив, а то б Пєтє стало непереливки, хлопець вміє задавати незручні питання. А потім, вже на старій дорозі, ще один патруль, і знов “патрульні” віддалено схожи на копів лише чорною формою. Петя вийшов з машини, щоб подалі від хлопця як слід обматюкати “копів” за погану підготовку спектакля. А шеф теж зрозумів, що ніякими копами тут й не пахне, та прокричав це Пєтє. Той у відповідь бовкнув якусь дурню, аби тільки хлопець замовк, підійшов до “копів” та почав пошепки їх сварити, а тут шалена біль у паху, потім удар по голові, темрява в очах та втрата свідомості. Коли Пєтя прийшов до тями, лімузину ніде не було видно, на асфальті валялися два трупа “копів”, усюди були розсипані стріляні гільзи, а навкруги метушилися поліціянти, медики, один з них перев’язував Пєтє голову, та адвокат великого боса.

Пєтя відразу спитав, що з хлопцем, поліцейський майор почав щось розповідати, але адвокат його перервав, сказавши, що з Денисом Миколайовичом усе гаразд, а усе інше охоронця-невдаху не обходить. А потім під’їхав той самий лімузин із шефом за кермом, але шеф дивився на Пєтю, як на гівно. А потім ноші з охоронцем вставили у швидку допомогу та повезли до Запоріжжя. Тут його ретельно допитав Сірий, досить довго лаявся, але все ж визнав, що Пєтя усе зробив як слід, просто йому не пощастило. А наостанок наказав, щоб Пєтя до особливого дозволу взагалі не розмовляв зі шмаркачом, а усі ці дурацьки події геть забув. Але ж як таке забути?

Дещо прояснилося

Пройшло усього кілька днів, а мої спогади про ці події вже трохи відрізнялися від Пєтіних. Це, звісно, якщо Олена нічого не сплутала. Наприклад, Пєтя каже, що він побіг до бандюків, щоб їх обматюкати, а я пам’ятав, що він спершу їх обматюкав, а вже потім до них побіг. Але усі ці неузгодженості – такий дріб’язок, що я прийняв цю розповідь, як істину. Отже, виходить, що батько хотів, щоб мене викрали його так звані союзники, та продержали десь там в себе деякий час. Скільки саме? Мабуть, до підписання тієї клятої угоди. Розумно. Якщо я буду перебувати у полоні в оцих невідомих мені союзників, то до мене вже не зможуть дістатися батьківські вороги, щоб через мене на нього тиснути.

Але ж цілком очевидно, що бандюки, які напали на нас з Пєтєй, саме й були нашими ворогами, і аж ніяк не союзниками. А Пєтя цього не очікував, за що й отримав по яйцях. Дуже цікаво, як оці спромоглися підмінити інших. Де вони мають шпигуна? На головній віллі чи у клятих союзників? Ніяк не вгадати, хіба що шпигун випадково попадеться. Наприклад, по п’яні сам зізнається. Або батькові конкуренти, вони ж вороги, розкаються та про все розкажуть, і про шпигуна теж. Дуже ймовірні події…

Що мали знати союзники, щоб “захопити” нас на дорозі? Приблизний час, коли ми поїдемо, напрям поїздки та опис нашого автомобіля. Цього цілком достатньо. Сиди собі у засаді та чекай, поки до тебе під’їде Пєтіна машина. Але через мене замість його машини ми поїхали лімузином. Пєтя, звісно, повідомив про це Сірого, той – батька, а великий бос – союзників. На якомусь з етапів ця інформація перетікла до ворога. Але ж Діма казав, що його бригада, тобто банда – це найманці. Їх заздалегідь поінформували, на яку машину їм чекати…

Ні, так справи не робляться. Пєтя міг поїхати на будь-якій машині, як це, власне, й сталося. У ворогів мав бути постійний зв’язок з найманцями, і зі своїм шпигуном – також. Та й шпигун має не тільки знати про все, що відбувається, а ще й миттєво дізнаватися про всі новини, про всі зміни в планах. Це не може бути якась жадібна покоївка, що час від часу підслуховує та за гроші розповідає почуте ворогу. Серед наших це взагалі мають бути тільки Сірий або сам великий бос, тобто батько. Але так виходить вже якесь цілковите безглуздя. Бо якщо начальник чиєїсь охорони працює на його ворога, бій вже можна вважати завершеним.

Ні, якщо інформація витікає десь у нас, це може бути тільки через прослуховування. Або приміщень, або телефонів. але нізащо не повірю, що люди Сірого кожного дня не перевіряють усе це на прослуховування. Бо в моєму домі перевіряють. Це досить легко, якщо використовуєш сучасну техніку. Але інтуїція мені наполегливо підказувала, що я міркую не над тим. Щось тут взагалі не сходиться одне з іншим, і це набагато важливіше, ніж хто і як підслуховує батька із Сірим. Намагався напружити мозок та щось зрозуміти з цих смутних підказок, та де там!

- Шефе, але ж якщо ви не мали зброї, як же ви перебили братків? – перервав усі мої міркування Гриць.

- Батько мені сказав, щоб я їхав без зброї, - став пояснювати я, хоча зазвичай нічого слугам та охоронцям не пояснював. – Але перед цим він та Сірий мене залякували, що за мною йде полювання хіба не роти кілерів. Їм вдалося, трошки залякали.

- По вам цього не було видно.

- Не ховався під ліжко? – гірко посміхнувся я. – Хіба для мене вперше, коли ціла рота хоче мене вбити? А іноді й кілька рот.

- Так, шефе, але ми зрідка забуваємо про ваш бойовий досвід. То що з пістолетом? Звідки він у вас узявся?

- Коли я боюся, я хапаюсь за зброю. А мені це батько заборонив. Та ще й охорону споловинив. Що ж мені тоді залишалося, як не забити болта на батьківські накази? Але якщо наказують "їдь без зброї", то можуть і обшукати. Я вже не кажу, що ви з першого погляду бачите, маю я при собі пістолета чи ні. Отже, треба сісти до машини без зброї, але щоб сидячи там, зброю вже мати.

- Шефе, то ви сховали пістолет у лімузині, а потім нібито вередували, що поїдете лише на ньому? – Олена розсміялася, хоч і трохи істерично.

- Саме так я і зробив, - я теж посміхнувся, тепер вже зовсім не гірко. – Якби залишив "Беретту" дома, мені там справді було б непереливки. Бо зазвичай я лише виглядаю ботаном, але без зброї саме ним і є.

- Шефе, вибачте, що сама вам усього цього не розповіла, - закінчила розмову Олена.

Ніколи не знав, що на таке відповідати, отже, мовчки встав зі стільця, даючи зрозуміти, що настав час усім вшитися з мого кабінету. Вони зрозуміли та вшилися, я теж звідти пішов, бо надумав глянути, чим зайнята Ніна. Її явно хотіли використати в усіх цих інтригах, а може, вже й використовували. Проте я не розумів, як саме вони це роблять. Про що її спитати, щоб зрозуміти, я теж не знав, та й вона все одно не дала мені навіть рота відкрити.

- Денисе, я тут по "Контактику" лазила, ось, глянь, що я знайшла! – вигукнула вона, ледь я переступив поріг її кімнати.

На все, що можна знайти у "Контактику", мені було плювати з високої дзвіниці, тож я спершу подивився не на екран її айфону, а на її саму. Тим більше, що зараз вона була вдягнена лише у білизну – майже прозорий бюстгальтер з білого мережива та чорні трусики, але з товстої матерії, явно не з того комплекту, що ліфчик. Я спробував згадати, які трусики бачив на неї, коли вона спускалася по скобам до підвального тиру, але цей спогад неначе кудись втік з моєї пам’яті.

- Що ти так вирячився на мене? – здивувалася Ніна. – Не зніму, навіть не сподівайся. Краще глянь сюди…

- А ти й у тирі в них була?

- Ні, я перевдяглася ще перед обідом. Білизну треба часто міняти, особливо у таку страшенну спеку. Ліфчик та трусики зранку були інші, але такі самі. Я задовольнила твою цікавість стосовно моєї білизни, а тепер глянь “Контактик”.

- Що я там не бачив? Ти хочеш показати мені якісь рецепти, брюлики, квіточки чи дуже красивого котика?

- Денисе, я тебе зараз вб’ю замість тих кілерів-невдах! Дивись сюди! – гаркнула вона, тицяючи своїм айфоном мені в обличчя. – Не котик, а песик! Собака! Спанієль!

- Хочеш мене вбити – ставай до черги. В тебе там буде чудове товариство.

Дійсно, на екрані було фото собаки, який на тлі сідаючого сонця біжить по пустому морському пляжу з палкою у зубах. А може, на фото не вечір, а ранок. Яка різниця?

- Гаразд, подивився. Далі що?

- Погортай фотки вправо.

Я перейшов на наступне фото. На тому ж, або на дуже схожому пляжі стояла, радісно посміхаючись, Рита. Вона зігнула руки, напруживши м’язи, щоб зробити їх більш рельєфними, і їй це чудово вдалося. Купальник-бікіні майже нічого не прикривав.

- Рита, - сказав я, хоч Ніна напевно це вже знала.

- Ось така тут киця, - посміхнулася вона.

Я горнув фотографії далі. Кремезний чоловік стояв на піску, Рита трималася руками за його шию, а ноги витягла в сторону. Обидва посміхалися, і не було сумнівів, що вони коханці. Ще далі були ті ж двоє, майже у тих самих позах і з тими же посмішками, але додався спанієль з першого фото, він стояв на задніх лапах, передніми впираючись Риті в спину. Чоловік мені відразу показався знайомим, а тут впізнав і його, і собаку. Це був той самий спанієль, який нібито вистежив Риту, коли вона з’явилася тут уперше. А чоловік був хозяїном собаки. Рита нібито його обеззброїла, побила, зв’язала, а потім зателефонувала Грицю та говорила з ним голосом того чоловіка.

- Ще б якось дізнатися, чи давно вони коханці, - сказав я. – Це може бути важливим.

- Близько чотирьох місяців, - повідомила Ніна. – Вона у “Контактику” про це написала.

- Отже, Рита брехала, як навіжена. Собака її не вистежував, із хазяїном собаки вона не билася, навіть по телефону з Грицем розмовляв він сам, а не вона, зображуючи його голос. Отаке! І що ж усе воно означає?

- То вже твої справи. Ти ж у нас розумненький мажорчик, а я тупа дівка… або курка? Як вірно казати?

- Вірно казати “тупа звізда”.

- Я розумію, що ти маєш на увазі. Головне, що тупа. Так ось, я, хоч і тупа, знайшла оце. А ти, розумничку, там навіть не шукав нічого. Окрім котиків, квіточок та цицьок. Отже, ти маєш мене винагородити. А нагороду я обираю сама – ти власноруч приготуєш мені шашлик. Не на мангалі, а на вогнищі.

- Самому маринувати м’ясо, чи то вимочувати в оцті? Це довго. Простіше його купити вже маринованим. Та ще у таку спеку багаття краще не розпалювати. Спалимо тут усе к чортам собачим.

- Гаразд, коханий. Я задовільнюся тим, що ти для мене посмажиш м’ясо на мангалі. Бачиш, яка я поступлива?

Особливий режим охорони

У цій затії з шашликом я побоювався лише одного – м’ясо треба поливати вином, інакше я готувати шашлику не вмію, та й їдять його, зазвичай запиваючи чимось алкогольним. Не те щоб я на дух не переносив п’яних жінок, але деякі п’яниці жіночої статі, ковтнув трохи спиртного, вже не можуть зупинитися, аж поки не починають поводитися гірше за свиней. Я б дуже не хотів бачити таку поведінку у виконанні Ніни. Але турбувався я даремно – вона не впилася, вино лише зробило її трохи балакучішою та спонукало безперервно курити, а це все для жінки зовсім не страшно.

Не могло бути жодної небезпеки, адже ми розташувалися у десяти метрах від вхідних дверей, але Гриць та Олена все одно всілися поруч, до того ж, хоч вони шашлик і їли, вина навіть не понюхали. Як і Муся. Вона швидко набила себе брюхо м’ясом та завалилася спати у затінку.

- Особливий режим охорони, - пояснив Гриць такий цілком тверезий спосіб життя. – Для вас обох. Сірий чогось побоюється. Ми й так дали слабину, напарники ж наші відпочивають, хоча мали б перебувати тут. Але чотири особистих охоронця біля самого дома – це дійсно смішно.

- А чи відомо шановним охоронцям, що Рита має бойфренда? – цілком невимушено спитав я.

Олена нерухомо застигла та зблідла, а Гриць, дивлячись на мене, не помітив, як вона зреагувала на моє питання.

- То й що з того? – не зрозумів він. –– Досить дивно було б, якби Рита, досить приваблива жінка, залишалася би самотньою. А я взагалі маю законну дружину та доньку, й теж - що з того?

- А ти на Олену подивися, - порадив я.

- Лєнка! – гукнув Гриць. – Що не так з тим клятим бойфрендом?

- Її бойфренд – той чоловік, якого вона нібито зв’язала, а потім з його телефона дзвонила тобі, - неживим голосом пояснила Олена.

- Як це? Він же одружений!

- Він десь так з півроку тому розлучився. А потім, за пару місяців, знюхався з Ритою. Казав, це тому, що вона добре потоваришувала з його собакою.

- От же клята бабенція! Пошила мене в дурні! Шефе, а як ви це з’ясували?

- Це не я, а вона, - я відмовився від чужих заслуг. – Ніночко, покажи їм.

Ніна показала фото, на якому були усі троє – і закохані, і спанієль, з яким добре потоваришувала Рита.

- Це ж треба, - хмикнув Гриць. – Ніно, це називається OSINT, розвідувальний пошук по відкритим джерелам інформації. Дуже гарний пошук вийшов!

Ніна трохи зашарілася від похвали професіонала, але майже відразу почала розповідати йому про те, як шукала сторінки усіх наших охоронців, а також Сірого, але добралася тільки до сторінки Рити, бо у Сірого сторінка відкрита тільки для френдів, а інших Ніна взагалі не знайшла. Гриць її слухав, замовкати вона й не збиралася, тож я звернувся до Олени.

- Олено, чому мені, а тепер ще й Ніні, доводиться постійно розгрібати дуже неприємні наслідки якихось тупих інтриг наших власних охоронців? Першим був Пєтя, потім Віка на синій "Лачетті", хоч вона мене й не охороняє, далі Рита, Сірий теж осторонь не залишився, а тепер виявляється, що й ти теж? Як я після всього цього можу вам довіряти?

- Вибачте, шефе, - тепер зашарілася й Олена, а її вибаченнями я скоро зможу греблю гатити. – На головній віллі нами командував Сірий, великий бос віддавав накази напряму дуже рідко. А тут в нас, схоже, подвійне підпорядкування. Хлопці до цього давно звикли, а ми – ще ні. Сірий тоді наказав мені, щоб я підіграла Риті, тобто, не казала, що вона бреше.

- Ти знаєш Риту. Що вона зробить, якщо я про це спитаю прямо в неї?

- Гадаю, вона вам відповість. Або просто піде звідси і повернеться на головну віллу.

Отже, на думку Олени, Рита не стане кидатися на людей. Та й якщо щось піде не так, Гриць її зупинить. Отже, я зателефонував Риті та попросив її приєднатися до нашого пікніка.

- Шефе, ви не сказали, у якому одязі до вас прийти, - з веселим смішком сказала вона. – Що краще підійде – бікіні чи похоронний саван?

- Обирай сама, на свій смак, - впевнено дозволив я, хоч трохи й розгубився.

- Звісно, обираю бікіні. Саме той, що був на фото.

З’явилася вона дуже скоро, й купальник дійсно був саме той. Вона широко посміхалася, але в очах плескався страх. Схоже, жарт про саван був для неї не зовсім жартом. Звідки ж вона дізналася, що розкрита?

- Ніно, тобі дійсно сподобався мій рецепт фаршированого перцю? – лагідно поцікавилася вона.

Я почав дещо підозрювати.

- Ніночко, будь ласка, скажи мені – ти дійсно лайкнула щось на сторінці Рити?

- Моя мама колись за таким рецептом готувала, - вона опустила очі долу. – Коли ще так не пиячила, як зараз. Я згадала, та майже розплакалася, от і не втрималася, справді лайкнула.

- Ви усі мене до божевільні скоро доправите, - зітхнув я. – Ти лайкнула, щоб Рита достеменно знала, що ти шарілася на її сторінці. Гаразд, проїхали. Що зроблено, те зроблено. Фарш нєвозможно провєрнуть назад. Рита, поясни, будь ласка, свої дії біля басейну, якщо можеш їх пояснити, а я поміркую, що робити далі.

- Можу, це дуже просто. Я виконувала наказ Сірого, мого безпосереднього начальника. Згідно з ним, я мала з укриття пускати вам в очі сонячних зайчиків. Якщо не вдасться вам, то дівчині, тобто, Ніні.

- Навіщо?

- Звідки мені знати? Сірий не має звички пояснювати або хоч якось обґрунтовувати свої накази. Мені він лише сказав, що шмаркачу це сподобається. Шмаркачем він називає вас, шефе.

- Я це помітив ще пару років тому, - хмикнув я. – Але ж, Рито, ти дуже ризикувала. Ти не могла знати, озброєний я чи ні. Якби в мене був би пістолет, я б ні на мить не замислюючись, відкрив би вогонь.

- Це я зараз знаю, що ви маєте неабиякий бойовий досвід. А раніше, коли ви приїжджали до великого боса, я бачила звичайнісінького ботана, який може бути небезпечним лише для себе. А потім, коли зайчик попав вам до ока, почалося полювання на мене. Я вже сама викручувалася, як тільки могла. Мені пощастило, що мене зміг прикрити мій коханий. А я його за це гівнюком назвала. Він дуже образився. До речі, Грицю дзвонив саме він.

- Гаразд. І що далі? – спитав я.

- Цікавитеся, чи не буду я й надалі виконувати ті накази Сірого, що можуть вам не сподобатись? Звісно, буду. Якщо, шефе, це вас не влаштовує, звільняйте мене прямо зараз.

- Вам остогидло охороняти нашу сім’ю?

- Ні, звичайно. Але якщо ви, шефе, мене звільните, Сірий не лише дасть мені гарну рекомендацію, а ще й підкаже, куди звертатися за новою роботою. Вона буде гірше, ніж теперішня, але не так вже й набагато. А ось коли мене звільнить Сірий, у Запоріжжі я знайду роботу лише вишибалою у якому-небудь не дуже процвітаючому стриптиз-клубі. Тож мій вибір цілком зрозумілий. Я вже не кажу, що деякі хлопці, які не виконали його наказ, просто зникли кудись. Може, емігрували до Антарктиди, а може, й до Пекла.

- Їх вбили? – зойкнула Ніна.

- Звідки мені знати? Мене до цього жодного разу не залучали. Але ж і ти, дівчинка, не вважай, що у казку потрапила. Та й навіть казки бувають досить жахливими. А у вас, шефе, які будуть для мене накази?

- Жери шашлик, якщо хочеш. Але до вина не тягнися.

- Чому?

- Бо особливий режим охорони.

Трохи подумавши, я зателефонував Юріку та запросив і його приєднатися до нашого пікніка, заздалегідь попередивши, що спиртне йому не можна, бо особливий режим.

Пікнік

Пікнік вдався краще не буває. Вже після приготовленої мною третьої порції наш кухар відсторонив мене від мангалу та взявся до справи сам. Звісно, в нього виходило набагато краще, ніж в мене. Олена тим часом почала розповідати, як Сірий одного разу підловив охоронницю, що мала слідкувати за воротами, в дупу п’яною, та визначив їй за це як покарання десять ударів різками. Трохи протверезівши, жінка запропонувала йому зустрічну пропозицію. Що там була за пропозиція та чим скінчилася ця справа, я так і не дізнався, бо Гриць заявив, що тією жінкою була сама Олена. Вони трохи полаялися, але аж ніяк не зло, потім Олена погодилася з ним, що їй треба роздягнутися до білизни, щоб трохи позагорати. Купальник в неї, звісно, був, але сходити за ним вона не схотіла.

Я старанно не помічав, як усі мої охоронці нібито тайком прикладаються до вина, а може, й до чогось міцнішого, ніж вино. Скоріше за все, його притаскав Юрік, але міг і кухар. Навіть сам не знаю, чому мене зацікавило це питання. Трохи сп’янівши, Олена стала розповідати про своє розлучення з першим чоловіком, але зацікавила цим тільки Юріка, який її уважно слухав та час від часу вставляв своє незмінне "ага". Між ними літали такі яскраві іскри, що я був певним – ці двоє сьогодні не ляжуть спати поодинці. Але то таке, їх особисті справи мене не обходять. Я навіть не знав, скільки разів Олена була одружена, та й не цікавився.

Ніна розповідала мені, що вона відчуває, коли торкається діамантів, або якщо її словами, мацає брюлики. Я вже кілька разів чув про її відчуття від доторку до коштовностей, тож слухав не дуже уважно. Хоча деякі її вирази раптово виявилися дуже поетичними, я навіть не очікував, що вона взагалі спроможна висловлюватися таким витонченим стилем. Спитав для підтримки бесіди, чи однакові відчуття від діамантів та смарагдів, але вона відповіла, що поки що мацала тільки брюлики.

Виглядали ми, мабуть, товариством близьких друзів на відпочинку, але я ні на мить не забував, що оці дві добрі та симпатичні жінки без зайвих роздумів виконають будь-який наказ Сірого, наприклад, переламають мені усі кістки. Хотілося би вірити, що чоловіки, Гриць та Юрік, залишаться на моєму боці. Вони казали, що саме так і вчинять, але сказати можна що завгодно, я чув досить багато недотриманих клятв і на війні, і в тилу. Що поробиш, якщо Сірий поверне проти мене, мої хиткі сподівання лише на них, на батька надії нема.

Веселий пікнічок миттєво скінчився, лише сонечко почало сідати, бо в сутінках на нас напали. Ні, не люди, а комарі, але у такій кількості, що нам залишалося тільки забратися звідси геть, тобто до приміщення. Одна тільки Муся спокійно собі продовжувала спати, зовсім не звертаючи на них уваги. Перти цього звіра, надважкого від шаленої кількості з'їдених шашликів, довелося мені, хоча я й вважав, що кицю спокійно можна залишити спати надворі, зі сторожовими псами вона якось поладила, а інших хижаків тут нема. Але Ніна згадала про гадюк, і я, хоч ніколи не бачив тут жодної змії, навіть маленького вужика, не став з нею сперечатися та поніс цю надважку кицю. А вона навіть очей не відкрила, тільки муркотіла задоволено.

У кімнаті Ніни я поклав Мусю на ліжко, вона миттєво лягкла на бік та витягнула лапи. Усі ліжка в цьому домі великі, троїм досить крупним людям місця на них достатньо, щоб з усіма зручностями займатися груповухою. Але зараз здалося, що оця звічайнісінька кицька зайняла ліжко повністю, Ніні доведеться дуже постаратися, щоб якось вмоститися поряд. Я порадив перекласти Мусю на підлогу, і почув у відповідь, що я садист, який жорстоко знущається з тварин.

- Але ти все одно відразу не йди від мене, - попросила Ніна, обережно вкладаючись поряд зі своєю улюбленицею.

- Що мені тут робити? – спитав я. – Ми з тобою сьогодні наговорилися досхочу. Киця міцно спить, з нею не погратися. Статевий акт небажаний, а те, що ти називаєш полегшеним варіантом, не дуже приваблює мене та лякає тебе, тобто, він нам теж не потрібен. Питаю з усією відповідальністю, панночко Ніна: чим ми за таких обставин займемось у твоїй кімнаті? Обійми, поцілунки та фріланс, будь ласка, не пропонуй.

- Навіть про них і не думала, - засміялася вона. – Два-три поцілунки – і отой нібито небажаний статевий акт стане неминучим. Я хотіла лише викурити з тобою перед сном по цигарочці та трошки розпитати тебе про дещо.

- Ти що, не накурилася? – щиро здивувався я.

- Уяви собі, ні! – щоб це проілюструвати, Ніна зажгла чергову цигарку та поставила попільничку собі на голий живіт.

- А нічого, що саме ці цигарки є гівном, яке курять лише опущені?

- Який же ти, Денисе, злопам'ятний! Досить мені докоряти за слова, які я сказала, коли геть не розуміла, що відбувається, шалено боялася та дуже від цього нервувала. Просто склади мені компанію, будь ласка, та й годі.

Знизавши плечима, я теж закурив, зручно вмостився у креслі з іншою попільничкою та запропонував їй починати трошки розпитувати мене про дещо.

- Олена і Рита готові виконати будь-який наказ Сірого, - почала вона.

- Саме так, - погодився я. – Ти не розумієш, чому я їх не відіслав звідси геть?

- Так, не розумію. Але ж ти мені розповіси?

- Це ж очевидно, Ніночко. Ну, цих відішлю, а Сірий призначить інших. Певен, однією з нових охоронниць неодмінно буде така собі Віка, а другою – жінка, нічим не краща за неї.

- А хіба не можна, щоб мене охороняли чоловіки?

- Вважаєш, що чоловіки, яких приставить до тебе все той же Сірий, чимось кращі за Олену та Риту?

- А ти не міг би сам знайти мені охорону? Без нього.

- Звісно, міг би. Якусь бомжиху за бутилку. Чи ти вважаєш, що гарні охоронці валяються під парканом?

- А хіба мені не можна зовсім без охорони? Це, мабуть, набагато безпечніше, ніж люди Сірого. Я його боюся!

- Ти це вже казала. Ні, без охорони не безпечніше. Тим більше, що ти не вмієш стріляти. Без зброї ти законна здобич будь-якого хижака. А хижаків навкруги вештається достатньо.

- Але ж я більше двадцяти років прожила без охорони.

- По-перше, тоді ти не носила, як ти кажеш, брюлики. По-друге, у підсумку ти майже опинилася у тюрмі, бо в потрібний час тобі довелося самій оборонятись від небезпеки. Якби тоді поряд була б охоронниця, наприклад, та ж Олена, тобі не довелося би власноруч вбивати нападника.

- Але ж тобі нещодавно довелося вбивати власноруч. Коли тебе зрадив охоронець Пєтя.

- Так, довелося. Може, ти й права, Ніночко. У будь-якому разі спочатку хотілося би дізнатися, навіщо Сірому потрібно мати тут відданих особисто йому охоронниць.

- І все? – скрикнула Ніна. – Так цеж навіть їжаку зрозуміло!

- А мені не зрозуміло. Мабуть, я тупіший за їжака. Поясни, будь ласка.

- Елємєнтарно, Ватсон! Саме ці дві чарівні жіночки мають тебе вбити, як тільки надійде команда від Сірого. Для того мене й витягли з мєнтівки та привезли сюди. Бо під яким приводом тут з’явилися би Олена з Ритою, якби не я? А так в тебе навіть питань не виникає, чи потрібни тобі поряд з собою жінки-охоронниці, навіть якщо ти заздалегідь знаєш, що вони у першу чергу будуть виконувати не твої накази.

Я пошукав, чим би цьому заперечити… на жаль, не знайшов. Лише одне – фінансує усе це батько, а я не вірю, що він хоче мене вбити. Але питання віри досить складні. Ледь не кожна людина вірить у щось своє.

Дивне запрошення

В ліжку я спочатку трохи помріяв, що Ніна поряд, але за пару-трійку хвилин вирішив, що вже застарий для вологих фантазій. Але це не скасовувало потреби дізнатися, навіщо батько наполегливо намагається "зробити" з неї мою сестру. Невже дійсно лише заради того, щоб підсунути поближче до мене декількох жінок-охоронниць, яким Сірий довіряє значно більше, ніж Грицю та Юріку? Якщо план складав саме Сірий, то таке безглуздя можливе. Він ніяк не хотів зрозуміти та повірити, що прості плани краще складних, бо в складних майже завжди щось йде не так, і від цього весь задум летить шкереберть, тобто, до дідька. Адже викрасти мене можна було значно простіше та з набагато більшими шансами на кінцевий успіх.

Гаразд, тоді що саме треба Сірому від мене? Кілька днів тому він намагався чужими руками ув’язнити мене в безпечному місці до підписання батьком тієї угоди. Про угоду Олена не казала, але це й без неї зрозуміло. Він і зараз прагне того самого? Схоже, ні. Після спроби викрадення почалося залякування – спочатку синя "Лачетті" на хвості, потім Віка у кущах біля мене, далі Рита з біноклем, який вона досить вдало видала за оптичний приціл. А може, там й насправді була снайперська гвинтівка, хтозна. Мабуть, я мав обмочитися від жаху та побігти до батька зі слізним проханням сховати мене у підземному бетонному бункері та викинути ключа. Гадаю, це теж план Сірого, занадто складний і тому без жодного шансу на успіх. Але для цього плану Ніна зовсім не потрібна. А для чого ж тоді потрібна? Які нові варіанти з’явилися тепер, коли вона тут, у порівнянні з тим часом, коли її тут не було?

Думка про нові варіанти визвала спогади про "полегшений варіант", і я вже сприймав його не так і негативно, принаймні, значно краще, ніж раніше. Навіть захотілося встати з ліжка та піти до Ніни, щоб повідомити їй цю новину. Щось підказувало, що відмови не буде. "Попелюшка не дала принцу" – це непогана назва якої-небудь майбутньої сюрреалістичної комедії. Але ж Ніна насправді цього "полегшеного" нібито не прагне, хоч сама його й запропонувала. Так "нібито" чи "насправді"? Може, й не треба над цим міркувати, а просто піти та спитати в неї самої? А якщо вона згодна, то…

На цей раз вологі фантазії перебив дзвінок айфону. Я рвучко його схопив та глянув на екран – може, Ніна з якоюсь непристойною пропозицією, з якою я погоджуся геть без роздумів? Але виявилось, що це не Ніна.

- Вітаю, Вадику, - гукнув я з удаваною радістю. – Якби я вже встиг заснути, я б тебе, таку падлюку, вбив б на хрін так, щоб ти конав довго та болісно.

- Дене, ти п’яний? – трохи розгублено спитав Вадик.

- Ти так кажеш, ніби це щось погане. Так, є трохи. Невже так помітно?

- Мені помітно. Бо я тебе добре знаю. От скажи мені, чому ти п’єш, у карти граєш, баб дрючиш, аж гай гуде, але нічого тобі за це ніколи не буває? А коли я роблю те саме, то маю з цього суцільні халепи? За отой програш батько дав мені піхви, тобто добряче мене відшмагав, хоча я зовсім в цьому не винен, просто не пощастило. Ти тоді теж трохи програв, але тебе за це ніхто не бив. За бухло… Давай про бухло не будемо?

- Давай. А про що будемо? Чи ні про що не будемо? – спитав я з надією, але дуже слабенькою, бо знав, що цей енергетичний вампір так легко не відпускає свої жертви.

- Будемо про баб, - не розчарував мене Вадик. – Точніше, про бабу. Одну, але проблем від неї, як від сотні.

- Вони усі такі. Окрім отієї сотні, з якою ти її порівнюєш.

- Ти точно п’яний. Верзеш щось незрозуміле. Але ж ти знаєшся на жінках, отже, зможеш мені щось порадити.

- Вадику, з чого ти взяв, що я на них знаюся?

- Бо ти, як виявилося, маєш сестру-красуню. Якби в мене була така сестра, я би років десь так з десяти як поґряз у інцесті, так дотепер з нього й не вилізав би.

- Коли нам з тобою було по десять, їй було шість. Який ще інцест з такою крихіткою?

- Та ладно, Дене, я ж образно.

- Гаразд. Ти намагаєшся мені сказати, що проблеми тобі створює Ніна?

- Та ні! Не вона. Інша твоя родичка. Ліанна.

- Ти що, їй вдув? – здивовано поцікавився я. – Ти надзвичайно сміливий хлопець!

- Я схожий на самогубця? Звісно, я їй не вдував! Але це мало не сталося!

- Знову не пощастило?

- Навпаки! – палко заперечив Вадик. – Дуже пощастило! Уяви, вона до мене підходить та й каже…

- Де та коли відбувалося це неподобство?

- Не було жодного неподобства, навіть найменшого. А відбувалося все у клубі.

- Багато програв?

- Це тебе не стосується. Це справи мої з моїм батьком.

- І ще піхви. Яку він тобі дасть. Чи треба казати “якої”? Але біс із нею. То що там в тебе трапилося з іншою піхвою, яка дає сама, до того ж дуже багатьом, а ще ходить та розмовляє?

- Ти про Ліанну? Вона підійшла до мене та спитала, як там справи з подарунком на день народження. Але додала, що краще обговорювати це без зайвих свідків, та запросила мене до кімнати відпочинку. А там вона зняла плаття, під яким не було нічого, окрім неї самої, вляглася на дивані та розсунула ноги. Вони в неї, до речі, неперевершені.

- Вона уся неперевершена, - зітхнув я. – Але сука.

- То ти з нею…

- Це тебе жодним чином не обходить. Розповідай, що там у вас далі відбулося. Бо я поки що не зрозумів, кому був призначений цей подарунок, тобто, в кого незабаром день народження? І з якого дива вона розвела ноги саме перед тобою, я теж геть не зрозумів, бо ти народився в грудні, тож для подарунка ще не час.

- Це, як вона казала, мав бути подарунок не мені, а їй, - сумно продовжив Вадик. – Бо саме в неї завтра день народження. А ще вона мені погрожувала, що все розповість Миколі Олексійовичу. Скаже, буцімто я намагався її зґвалтувати, і як він тоді вчинить?

- По-перше, друже, тій казці, яку ти зараз розповів, він повірить не більше, ніж я. Бо ти зовсім не схожий на стійкого олов'яного солдатика. Ти спершу вдуваєш бабі, а про наслідки думаєш вже потім, коли ці наслідки тебе наздоганяють та б’ють по голові або по сраці. По-друге, що він за це з тобою зробить, навіть гадки не маю, але тобі воно, певен, аж ніяк не сподобається, і ти це добре знаєш і без мене. Отже, по-третє, до чого тут, на хрін, я?

- Я ж кажу – в Ліанни завтра день народження. Я запрошений. Ти з сестрою – теж.

- Гаразд. Тож скільки їй виповнюється?

- Звідки мені знати? Вона ж ваша з Ніною мачуха, а не моя. А питати жінку про вік не личить джентльмену.

Я швидко закруглив збіса змістовну розмову з цим джентльменом та перервав зв’язок. Відбувалось щось неймовірне. Якщо Вадик та Ліанна не брешуть, я запрошений або незабаром буду запрошений на день народження до цієї відьми. До Запоріжжя я повернувся два роки тому, навіть трохи більше. Жодного разу вона мене не запрошувала, я знав, чому, і був цілком згоден, що так і має бути. Тепер нібито вона намагається налагодити зі мною добрі стосунки? Але я здебільшого не вірю людям. Особливо відьмам. І більш за усіх інших саме Ліанні. Принаймні, з жінок.

Тайський масаж

Чи могла Ліанна збрехати? Питання, що зветься риторичним. Звісно, могла, бо це їй притаманно. А я навіть не знав, коли в неї насправді день народження. Спитати в неї? Я не мав ані її телефонного номеру, ані навіть малесенького бажання з нею розмовляти. Але дізнатися про дату було зовсім нескладно. Я зателефонував Риті та спитав в неї. Рита, сонна та невдоволена, відповіла, що не знає, але подзвонить Вікторії, яка має знати. За кілька хвилин Рита передзвонила мені та доповіла, що Ліанна готується відсвятковувати завтра, а чи є це її справжній день народження, ані Рита, ані Віка не знають. Я ще спитав у Олени, хоч мені й було трохи соромно заважати особистому життю Юріка, і вона мені миттєво відповіла, що завтра.

Отже, дату Ліанна назвала правильно. Тоді є велика ймовірність, що мене з Ніною дійсно запросять. Я не бачив для Ліанни жодного сенсу казати Вадику, що я буду запрошений, якщо насправді я запрошений не буду. Вадик, з притаманною йому тактичністю, стане тинятися серед гостей та задовбувати їх питанням “Ліанна казала, що тут має бути Ден, то де ж він?”, а потім мій батько його спитає, коли вона таке казала, і переляканий Вадик чесно йому викладе, за яких обставин він цього дізнався.

Отже, скоріше за все, запрошення я отримаю завтра вранці. Але я цілком певен, що мої почуття до так званої мачухи були цілком взаємними. На святкуванні я їй потрібен ще менше, ніж чиряк на дупі. Тобто, або нас із Ніної хоче там бачити батько, більш ніхто не в змозі щось нав’язати цій відьмі, або вона для нас спланувала якусь мерзенну капость. На відміну від Сірого, вона складає дуже прості плани, і вони виходять куди більш дієвими. По моїй шкірі забігали холодні мурахи жаху. Раціональних підстав жахатися геть нема, теж мені небезпека, батькова коханка запросила на день народження. Якщо ще точніше, то поки що навіть й не запросила, а лише сказала Вадику, що запросила. Чого тут боятися?

Але інтуїція, вона же підсвідомість, аж криком кричала, закликаючи не ходити туди, бо там на мене чекає смертельна пастка. А може, чекає на Ніну, теж ймовірний варіант, і теж дуже мені не подобається. Тож як вчинити? Відмову батько не прийме, ані сам, ані через Ліанну. Залишається терміново захворіти. Отруїтися чимось, наприклад. Але це нічого не вирішить. Батько давно вже хоче переселити мене у підвал своєї вілли, а якщо я отруївся або ще якось тяжко захворів, мене туди й перевезуть, та наймуть такого ескулапа, який протримає мене хворим стільки ж, скільки тримали б липові викрадачі.

Не завадило би з кимось порадитися, ось коли я зрозумів Вадика, який діставав мене жалісними розмовами про свої халепи, у які попадав із завидною стабільністю. А з ким порадитись мені? Не з ним же, насправді. І не з охоронцями, достатньо лише уявити, що мені порадить Юрік. Зателефонувати матері? Язик не повернеться обговорювати з нею мої відносини з Ліанною. Залишилася одна Ніна. Хоч, на мій погляд, розумність в ній особливо не виблискує, але ж навички виживання в неї не гірші за мої, до того ж мої – воєнні, в тилу малопридатні. На передовій будь-яку підозрілу людину, яка здається тобі небезпечною, бажано завчасно нейтралізувати, тобто зазвичай пристрелити, не з'ясовуючи, чи вона дійсно небезпечна. Він може бути ворожим коректувальником, розвідником або діверсантом, і якщо ти його не нейтралізував, дуже ймовірно, що незабаром із його допомогою нейтралізують тебе. Уявляю, що буде, якщо я пристрелю Ліанну та поясню, що мені здалося, буцімто вона була для мене небезпечною.

Накинув халат та поплентався до Ніни. У коридорі біля двірей її кімнати побачив Риту, вже не в бікіні, а у своєму звичайному одязі. Вона сиділа навпочіпки, спираючись спиною об стіну, і виглядала розслабленою, але не спала і була готова миттєво вскочити або стріляти безпосередньо з цієї пози. Мене вона привітала байдужим ківком.

- Тут завжди вночі пост? – спитав я.

- Ні, шефе. Особливий наказ Сірого. До ранку з дівкою нічого не повинно трапитися. В Оленці зараз велике осіменіння, тож тут буду я. Але сподіваюся, що вона має трохи совісті, та десь так на третю опівночі мене змінить.

- Давно отриманий цей наказ?

- З півгодини тому.

А біля моїх двірей Гриця нема. Або небезпека загрожує лише Ніні, або Гриць вирішив наказа не виконувати. Але це зажде. Я постукав у двері, відгука не дочекався, отже, зайшов без запрошення. Ніна спала, напівприкрита простирадлом, одна з грудей оголилася. Помилувавшись кілька секунд цим видовищем, підійшов до ліжка, запалив нічник та обережно поплескав дівчину по плечу. Вона відкрила очі, спершу жахнулася, але впізнала мене та посміхнулася дуже радісно.

- Привіт! – протягнула вона. – Не можеш заснути без дівчини? Вже згоден на полегшений варіант?

- Не до сексу, люба, - із жалем заперечив я. – Навіть не до полегшеного. Щось затівається. Щось дуже недобре до нас.

- Гаразд. Лягай поряд та розповідай, заодно можеш пострушувати попіл мені в пупок, - Ніна зажгла цигарку та поставила попільничку собі на живіт, відкинувши простирадло так, щоб воно прикривало її лише до поясу.

- Ти здорово ризикуєш, - зітхнув я, влаштовучись біля неї.

- Чим? – вона широко розкрила очі, зовсім непогано зображуючи здивованість.

- Бути зґвалтованою.

- Дурня. По-перше, ти сам сказав, що тобі не до сексу. По-друге, якщо ти це зробиш, мені буде трошки неприємно, але я не тільки це переживу, а й навіть ставитися до тебе гірше не стану. І на полегшений варіант теж згодна. Ну, то як, коханий? Ґвалтуєш чи розповідаєш, що сталося?

- Зателефонував мені Вадик. Як завжди, багато чого наговорив, а потім ще додав, що нас із тобою запрошено на день народження Ліанни. Ця гидотна вечірка відбудеться завтра.

- А до чого тут отой Вадим? Звідки він знає?

- Йому розповіла Ліанна.

- Щось про неї чула, ім’я знайоме, але не пам’ятаю, хто вона така.

- Батькова коханка. Вадик воліє називати її моєю мачухою.

- І чого тут лякатися?

- Ліанна ненавидить мене. Вона ніколи мене не запрошувала.

- Ти їй колись вдув, а більше не хочеш! – Ніна вдарила мене кулачком по грудям, проте зовсім не сильно. – Ревную!

- Це зараз неважливо. Біля твоїх дверей сидить Рита. Гриця біля моїх апартаментів немає. Гадаю, на цьому клятому святі комусь дуже потрібна ти, а не я.

- Може, Гриць пішов посц… тобто, до туалета.

Я зателефонував Грицю. Той не спав, але перебував у себе. За його словами, жодного наказу стосовно цієї ночі він не отримував, і наскільки йому відомо, Юрік теж. Я подякував йому та перервав зв’язок.

- Мене посилено не охороняють, як тебе, - сказав я. – Що робитимемо? Я нічого не зміг вигадати. Може, ти?

- Ми можемо кудись втекти звітки? Наприклад, до Харкова. Або в Таїланд. Не дарма ж я паспорт отримувала.

- Гадаю, надовго не зможемо. Знайдуть. Але ж нам і не треба надовго. Достатньо десь тихо пересидіти всього-на-всього близько доби. Ти геніальна дівчина! Мені втеча навіть до голови не заскочила!

- Це тому, коханий, що ти думаєш про шльондр на кшталт тієї Ліанни. А маєш думати виключно про мене.

- Чому раптом думки про тебе мають навіювати бажання втекти? – спитав я.

- А тому, що від мене не втечеш!

Вона рвучко повернулася, я ледь встиг підхопити переповнену попільничку, і накинулася на мене.

- Ти що робиш? – вигукнув я від несподіванки.

- Вважай, що це тайський масаж.

- Це ніякий не тайський масаж!

- Вибач, я ніколи не була в Таїланді, отже, роблю, як вмію. Більше не можу бачити, як мій коханий страждає від невгамованого плотського бажання, і не хоче ані сам собі допомогти, ані свою дівчину попросити.

- Ти… ти… ти… - цю дуже змістовну тираду я закінчив довгим видихом.

- От і все, мій милий Денисику. Зґвалтування завершено, - Ніна мене підморгнула. – А ти незнамо чого боявся. Ну, і як воно? У голові хоч просвітліло?

Втеча від вечірки

Спочатку я збирався просто втекти, залишивши охоронців сторожити “пусту” віллу. Я навіть придумав, як це зробити. За мною ніхто не стежив, Олена була зайнята з Юріком, отже, позбутися треба тільки Рити. Ніна, нібито страждаючи на безсоння, піде на прогулянку до парку. Охоронниця – із нею, але трохи позаду. А тут я на своєму “Харлеї”, Ніна заскакує мені за спину, і нехай Рита спробує наздогнати нас на своїх двох. А далі – потайні двері у паркані, і все, мотоцикл понесе втікачів кудись у дальні краї, а Ліанна на своєму святі без нас якось вже обійдеться.

Але в цьому плані були й неприємні недоліки. Найважливіший з них – і я, і Ніна влили в себе немало вина, і хоч більшість байкерів їздять у сісю п’яні, я робити таке побоююсь. А на додаток ще й те, що ми йдемо у зовнішній світ зовсім без охорони, і якщо ворог нас вистежить – все, другий раз так, як тоді на шосе, мені вже не пощастить. Що ж, треба їхати з охоронцями. Але я пам’ятав, що й вони пили разом із нами, а ось чого я точно не хочу – це щоб мене віз п’яний шофер. Довелося складати новий план, він вийшов не дуже простий, але залишав надію, шо не все в ньому полетить шкереберть у перші ж хвилини реалізації.

Спочатку Гриць мені підтвердив телефоном, що його дружина зараз твереза, як скло, і вона теж працює на умовно моїй віллі. На жаль, не охоронницею, а покоївкою, але не можна ж мати все та одразу. Водить вона досить непогано, щоправда, тільки машини з коробкою-автоматом. Після цього ми з Ніною, вже вдягнені для прогулки, вийшли у коридор, і я повідомив Риту, що ми збираємось трохи покататися на машині. Рита здорово розгубилася – вона розуміла, що трохи п’яна, мабуть, настільки трохи, що запросто би повела й сама, але я знав, що батько категорично заборонив усьому своєму персоналу сідати за кермо після чарки, навіть якщо почуваєш себе збіса тверезим. І ще я знав, що Сірий цей приказ боса підтвердив, а Сірого вона боялася навіть більше, ніж великого боса.

- Ти п’яна, - з осудом сказав я Риті. – Щось не пам’ятаю, щоб я на пікнику дозволяв пити охороні.

- Я повинна подзвонити Сірому та запросити підміну, - тихо відповіла вона, уткнувши погляд у підлогу. – Він, мабуть, пришле Віку.

- Не треба мені ніякої Віки! – проголосила Ніна. – Якась незнайома охоронниця, у час, коли мене мають охороняти у особливому режимі? Ні, нізащо!

- Пришле Віку, кажеш? А тебе звільнить? Або як він карає? Що там Олена розповідала про п’яну охоронницю, якій Сірий хотів відполірувати дупу різками?

- Шефе, Ніно, а може, ви покатаєтесь не вночі, а зранку? До ранку протверезію, не так вже й багато я пила, бо якщо…

- Рито, а ти часом не оборзєла? – перервав її я. – Я що, на твою думку, маю підлаштовуватися під п’янки охоронниць Ніни?

- То що ж робити? – з надривом спитала вона.

- Гриць підбере якогось тверезого водія, сподіваюся, їх тут можна знайти, з такою кількістю персоналу. Принаймні одного. А ти негайно перевіриш чиїсь сліди біля басейна. Мене цікавить, куди вони ведуть.

- Шефе, вночі? Як ви це собі уявляєте?

- Досить добре уявляю. На головній віллі є пес-іщєйка, викличь його сюди разом з хазяїном. Якщо я не плутаю щось, він твій коханець?

- Так, шефе.

- Отже, шукайте сліди. Якщо щось знайдете…

- То ви ідіоти, - закінчила за мене Ніна.

- Дякую, шефе. Але якщо щось піде не так, ви нас прикриєте?

- Звісно, прикрию. Приємного сексу.

Потім ми усі швидко зібрали речі. Їхали ми до Дніпра, і той перелік, що я наказав узяти, Гриця та його дружину Аню трохи здивував, але обидва промовчали. Аню я, як виявилося, бачив багато разів, але раніше не знав, що вона Аня та ще й дружина Гриця. Спитав, чи їм є на кого залишити доньку, а Гриць відповів, що їх доньці п’ятнадцять років, і вона цілком спроможна подбати про себе сама.

Поїхали ми на “Сузукі”. Ніна досить довго жалілася, що ось якщо б вона не пила, зараз би саме вона сіла за кермо. Їй ніхто не заперечував. Ані дуже не подобався тютюновий дим, але її думки ніхто не питав, отже, вона вела машину мовчки. Муся солоденько спала у Ніни на колінах, тож ні на що не звертала уваги. Ледь ми виїхали на шосе, я наказав заїхати на заправку. Гриць спробував сперечатися, казав, що бак майже повний, але я на нього тільки глянув, зобразивши на обличчі страждання, і відразу від нього почув “Вибачте, шефе”.

Я загасив цигарку та наказав зробити те саме Ніні. За пару хвилин Аня підрулила до колонки, залила до бака півлітра бензину, більше до майже повного баку не влізло, хлопчисько-заправник дивився на нас, як на дурників, але мене це жодним чином не обходило. Заплатив за бензин карткою, потім взяв у банкоматі безліч готівки – як я знав, по картці легко вистежити її власника, звісно, якщо він нею користується. Після цього звернувся до супутників.

- Начальник охорони пан Сірий оголосив особливий режим охорони для Ніни, - почав я. – Зокрема, за його наказом встановили додатковий пост біля її кімнати. Коли ми поїхали з вілли, там була Рита. Олена зайнята, тому більш там стояти нікому.

- Так, шефе, - погодився Гриць, посміхнувшись, він теж знав, чим саме зайнята Олена.

- Тому перше питання. Аня, ти озброєна?

- Ні, - дуже тихо відповіла вона. – Я навіть не вмію стріляти. Вміє Гриць.

- Зрозуміло. Переходимо до другого питання. Нас можуть вистежити за мобільними телефонами. Тож зараз ми усі виймемо із них батарейки. Якщо терміново знадобиться зв’язок, я маю резервний аппарат, - я продемонстрував старезну “Моторолу” сто п’ятидесятої моделі, прикрашену дебелою антеною, з анонімною сімкою. – Це антена, - пояснив я дівчатам. – Аж ніяк не ділдо. Тож не мрійте про цей антікваріат.

Ніна смачно мене облаяла, Аня, як завжди, промовчала. Я зачекав, поки усі батарейки покинуть нутрощі своїх телефонів, та продовжив.

- Питання третє. Куди ми, власне, їдемо.

- Хіба не до Дніпра, щефе? – спитав Гриць.

- Ні. Ми їдемо на Арабатську стрілку. Що ми там будемо робити, мабуть, пояснювати не треба.

- Відпочивати? - про всяк випадок уточнила Ніна.

- Саме так. Розраховуйте на три дні. Користуватися будь-якими картками категорично забороняю. Завжди платимо кешем і тільки кешем. Гроші на особисті витрати візьміть у банкоматі, тут і зараз заборона не діє. За все інше платитиму я. Теж кешем, звісно. В мене поки що все. Є питання?

- Шефе, - заговорив Гриць. – Те, що за телефонами можна когось вистежити – це дурня.

- Нехай так, - погодився з ним я. – Нехай це найдурніша дурня в усьому Всесвіті. Скажи мені, Грицю, чи маю я право займатися дурнею, за умови, що це нікому не шкодить?

- Маєте, шефе.

- Ще питання?

- Я не знаю дороги, - зізналася Аня. – І навігатором користуватися не вмію.

- Поки розвертайся та їдь на південь. А там, дивись, раптом протверезіє хтось із тих, хто вміє.

Знову запрошують

Відпочили ми з Ніною чудово. Вдень купалися та загорали, ввечері гуляли по набережній, іноді танцювали у якомусь кафе з живою музикою. Ніна, нарешті, обзавелася купальником, але щоб його помітити, треба було дуже уважно придивлятися. Вночі переважно спали, а чим займалися ще, зрозуміло й без додаткових пояснень.. Жили ми у люкс-номерах якогось нібито елітного готелю, хоча як на мій погляд – курник курником, дяка Богові, що хоч без клопів. Гриць з кимось домовився, щоб нас не реєстрували, я так зрозумів, на курортах це звичайна річ.

Муся, яку ми не випускали з номеру, якось вночі зловила та придушила здоровенного щура, якого я зранку із задоволенням презентував жінці на рецепшені. Але вона анітрохи не злякалася, тож я зрозумів, що щури у цьому готелі звичайні мешканці, до того ж, споконвічні. Хай собі. Краще вже щури, ніж клопи.

Аня здорово змінилася – стала розмовляти голосніше, частіше посміхатися та взагалі поводитися впевненіше. Я від початку нашої подорожі дивувався, як у такого впевненого в собі чоловіка, як Гриць, може бути така дружина-тихоня. Ну, ось вона вже не зовсім тихоня. Сподіваюся, на її роботі покоївки це не позначиться на гірше. А інше мене не обходить – чуже сімейне життя хай так і залишається чужим.

Грошей нам вистачило аж на чотири дні, перед від’їздом з курорта я повернув усім телефони та батарейки, і ми вирушили додому. Гриць сів за кермо, Ніна відразу полізла у свій “Контактик”, Муся звично влаштувалася в неї на колінах, Аня зателефонувала доньці та без кінця з нею балакала ні про що, а я дивився у вікно, поки не заснув, бо їхали ми вночі, і у вікні була суцільна темрява. Як то кажуть, не вдивляйся в темряву, бо колись темрява вдивиться в тебе. Чи там було про безодню? Хоча, насправді байдуже, про що там було.

У Запоріжжя ми в’їхали, коли вже трохи розвиднілося. Гриць та Аня пересіли назад, а Ніна так палко просила, що я дозволив їй сісти за кермо. Коли ж їй ще вчитися – машин дуже мало, пішоходів майже нема зовсім, а копи сонні й тому неприскіпливі. Хоча Ніна нічого не порушувала, тож копів можна й не враховувати. Вона лихо заїхала в ворота, потім дуже аккуратно припаркувалася на стоянці, така зосереджена, що аж нижню губку закусила. Нарешті, поставила нашу «Сузукі» на гальмо та гордо на мене подивилася. Ми вийшли з машини, і саме у цю мить гарний відпочинок для мене скінчився. Бо, як виявилося, нас зустрічали, і ці двоє були не з тих людей, присутності яких я б зрадів – Сірий та Ліанна. Щоб ви обидва здохли, краще в муках, але це не принципово…

- Як відпочили? – лагідно поцікавився в мене Сірий.

- Дякую за интерес, але це тебе аж ніяк не обходить, - з сумом відповів я.

- Бачу, що були на море, але де саме? Якщо це, звісно, не секрет.

- У Флориді, - ляпнув я.

- Ти брєшеш, скотіна! – заволала Ліанна. – Какая єщо Флоріда? Ми знаєм, шо ти бил на Арабаткє!

- Заткнісь, Ліна! – кинув їй Сірий та звернувся до нас. – Панна Ліанна зі всією доступною їй сердечністю запрошує пана Дениса та панну Ніну на святкування свого дня народження, яке неодмінно відбудеться сьогодні ввечері. Відмова не приймається.

- Хіба в неї днюха сьогодні? – недовірливо перепитала Ніна.

- Ні, панночка. Не сьогодні, а була кілька днів тому. Але це не має жодного значення. Як і сама панна Ліанна. Головне – великий бос хоче представити свою віднайдену доньку людям свого кола, тобто друзям, приятелям та партнерам по бізнесу. А привід для зібрання цієї публіки – то вже питання навіть не другорядне. Це може бути хоч день народження коханки, хоч Різдво Іоанна Предтечі, яке теж є чиїмось днем народження. Але ось про що я хотів би спитати пана Дениса. Скажи мені, будь ласка, ти вдував своїй сестрі Ніні?

- Вона мені не сестра, - заперечив я.

- Аналізи ДНК кажуть інше. Чи ти не віриш у ДНК?

- Батько казав, що жодних аналізів не робив.

- Значіт, вдул! – неймовірно зраділа Ліанна. – Ізвращєнєц! І она тоже ізвращєнка!

На радощах вона закурила свою сигару, яка давала такий смердючий дим, що батько забороняв їй курити це у приміщеннях. Не розумію, навіщо таке вдихати. А ось Ліанна розуміла.

- Ти ревнуєш, - відповіла їй Ніна. – Бо тобі він не вдував.

- Да? Єщо как вдувал! Ми с нім…

- Рот закрой, шлюха! – гаркнув Сірий. – Ти би ето єщо Колє рассказала!

Муся, задовільнивши тим часом свої природні потреби, повернулася до хазяйки, стала біля її ніг, вигнула спину та загрозливо засичала на Ліанну. Жахливий хижак, ніхто не заперечить, але краще б вона була алабаєм або ірландським вовкодавом…

- Ти дійсно з нею того? – спитала в мене Ніна.

- Ні. Її шалено збуджують вбивці, такі, як мій батько або Сірий. Коли я вперше її побачив, навіть гадки не маючи, що вона утриманка мого батька, я ще нікого не вбив, тож вона мною геть не цікавилася.

- А на війну пішов, щоб зацікавилася?

- Ні. Батькова коханка мені ні до чого. До речі, вона досить давно змінила свої вподобання. Наприклад, кілька днів тому Вадика спокусила, а він аж ніяк не вбивця. Хіба що батьків у труну зажене своїми витівками, але це трохи інше.

- Что? – заволав Сірий. – Ти соблазніла етова сопляка Вадіка? Как єсть шлюха!

Мусі тут вже не було, я навіть не помітив, куди та коли саме вона зникла. Сірий та Ліанна мовчки втупилися одне в одного злісними поглядами. Пристрасті поміж ними вирували неабиякі, але мене це аж ніяк не обходило. Отже, я проголосив, що ні на які святкування ані сьогодні, ані у будь-який інший день ми не підемо, а їм обом настав час забратися звідси геть. Проте я чудово розумів, що батько знайде які-небудь переконливі аргументи, й доведеться туди йти. Він, як і більшість бізнесменів, добре вміє маніпулювати людьми, і мені у суперечках з ним зовсім нечасто вдається наполягти на своєму. Зазвичай це виходить, якщо я дію потай, ось як з "Береттою" у тайнику, коли він наказав їхати без зброї. Але зараз зовсім не той випадок.

- Мені все це до дупи, - повідомив Сірий. – Але великий бос чомусь хоче, щоб ви там були. Отже, якщо я вас там не побачу, матуся дівчини добряче відхватить тумаків. Усе ясно?

- Як це? – не зрозуміла Ніна, а можливо, тільки вдала, що не зрозуміла.

- Значно гірше, ніж ось так.

Він повернувся до Ліанни та несподівано вдарив її трохи нижче грудей. Мені здалося, що вдарив дуже слабо, проте Ліанні цілком вистачило. Сигара випала з її рота, а сама вона поточилася на землю, здригаючись у спазмах, доки не виблювала досить багато якоїсь жовчі. Аня тихенько заплакала, уткнувши обличчя у плече свого чоловіка. Ніна дивилася на мене ледь не з ненавистю, немовби це я побив жінку, а не Сірий.

- Я не лицар, що заприсягся захищати усіх скривджених, - пояснив я, не чекаючи від неї на найменше розуміння. – Навіть тих, хто про це не просить. Та й, гадаю, мені не вдасться натовкти Сірому пику. Хоч він і був лише слідчим, а не бойовиком.

- Але ж ти маєш пістолета! – в голосі Ніни тепер теж бриніли сльози.

- Невже ти пропонуєш мені перестрілку тут влаштувати? – здивувався я. – З непередбачуваними наслідками?

- То ж ви з Грицем точнісінько такі самі, як він! – з гіркотою підсумувала вона.

- Вибач, дівчинко, але світ трохи не такий, як тобі хотілось би. А ти, Сірий, підшукай інше місце для побиття своїх коханок.

Ледь Сірий з Ліанною забралися геть, Ніна заридала вголос. Я навіть сигару "мачухи" затоптати ще не встиг.

Готуюсь до святкування

Усім своїм виглядом я зображував незворушність та впевненість у собі та власних силах, а насправді, звісно, добряче нервував. Я навіть трохи не розумів, навіщо нам показали цей дурнуватий спектакль з побиттям батькової коханки. Звісно, це був саме спектакль – якби Ліанна вихопила плюху несподівано, вона почала б голосно верещати, чимось погрожувати Сірому або принаймні плакати від безсилля, якщо погрожувати нема чим. Але плакали дві інші жінки-глядачки, а в неї навіть очі не змокріли. Вона заздалегідь знала, що буде трохи побитою, та змирилася з цим. Та й Сірий не ризикнув би її гамселити без наказу великого боса. Принаймні, без дозволу.

Тож кому з нас демонстрували оцю аматорську театральну виставу? Хто тут цільова аудиторія? Скоріше за все, Ніна, бо мене побиття Ліанни, хоч справжнє, хоч талановито зігране, залишає цілком байдужим. Не Гриця же з Анею намагалися у чомусь переконати за допомогою таких нетрадиційних засобів. Хіба що Мусю, хоч вона й втекла завчасно…

Так, на цій клятій вечірці у першу чергу потрібна саме Ніна, а без мене, мабуть, легко обійдуться. Тому перед нашою поїздкою на курорт охорона ретельно пильнувала Ніну, а на мене усім було плювати. Тоді нам вдалося втекти, зараз, певен, не вдасться. Доведеться пертися на так званий день народження Ліанни. Ще й подарунок, мабуть, потрібен. Добре Сірому, він вже подарував їй головну жіночу роль у аматорському спектаклі, а мені що дарувати батьковій шльондрі?

Розмірковував я про все це у своїх апартаментах, сидячі у кріслі. На моїй кроваті лежала Ніна та гірко плакала вже хвилин із десять. Вона не хотіла йти до моїх кімнат, я притягнув її майже силоміць. Хоча, вона зовсім не пручалася, тільки жалісно просила, щоб її залишили на самоті. Але я побоювався, що ледь вона зникне в мене з очей, її теж силоміць кудись відвезуть подалі звідси. Я все ж плекав надію, що у моїй присутності охоронці таке робити не наважаться, хоч твердої певності й не мав. Дуже важко захищатися, коли охорона підпорядкована не тобі, а твоєму недоброзичливцю на кшталт Сірого. Сірий, поза всяким сумнівом, добра мені геть не зичив.

Трохи поміркував, чи варто повідомляти батька, що його коханку трохи побили на очах захопленої публіки. Я вважав, що він про це й без мене знає, може, навіть, сам дистанційно режисирував цей огидний спектакль. Але було цікаво, чи зізнається він у цьому мені. Отже, вирішив все ж йому зателефонувати.

- Папа, Сєрий тут отлупіл вашу с нім общую любовніцу на глазах у всєго чєснова народа, - повідомив я.

- Когда ти уже повзрослєєш, Ден? Ліанна – нє любовніца, а моя гражданская супруга, - відповів мені батько.

- Хорошо, отлупіл вашу с нім общую гражданскую супругу, - слухняно погодився я.

- Ліанна дома, готовіцца к вєчєрінке, і с нєй всьо в порядке. Ждьом і тєбя с сєстрой, так что нє мороч мнє голову, - на цьому він перервав зв’язок.

Ось тобі й побалакали. Просто немає слів. Ніна, підслухуючи нашу розмову, зацікавилася та майже перестала плакати та навіть схлипувати.

- Денисе, йому що, усе це по хріну? – вкрай здивовано спитала вона. - Його жінці дали пі…

- Увечері отримаєш можливість спитати про це його самого. Але краще не треба. Це небезпечно. Такі питання дозволені лише мені, бо я його син.

- Мене він назвав твоєю сестрою, отже, я його дочка.

- Бреше, - впевнено заявив я. – Усі вони брешуть – і він, і Сірий, і Ліанна. Чомусь їм треба, щоб ми з тобою так вважали. Але навіщо – навіть гадки не маю. “Їм” то я маю на увазі лише батька, інші роблять та кажуть те, що він наказує.

- Ти теж?

- Майже завжди. Але іноді роблю щось інше. Тоді батько, буває, казиться. А буває, що йому це по хрін. Тут не вгадаєш.

- Гаразд, Денисе. Якщо ти певен, що я тобі не сестра, я б хотіла, щоб ти мене трохи приголубив. Бо я вкрай знервована, а ввечері мені потрібно зображувати доньку пана Коваля-старшого. Заспокоїш?

- Я теж не у кращій формі. На кляту Ліанну в мене алергія, а її день народження, справжній чи ні, мені й на хрін не впав.

- Але ж ти підеш? – збентежилася Ніна. – Я без тебе боюся, а не піти не можу, ти ж розумієш. Він поб’є маму. Яка б вона не була, але ж вона моя мама!

Звісно, я це розумів. Ніна має піти на кляту вечірку. Сірий – колишній слідчий, кажуть, що дуже непоганий, якщо не брати до уваги його хабарництво. Він добре вміє отримувати від людей те, що йому треба. Може, мій батько йому не по зубах, а може, й ні, хтозна. Але такі, як Ніна, завжди йому підкоряються. Та й такі, як я, теж майже завжди. Я трохи поміркував, чи не зможу якось захистити від нього матінку Ніни. Вирішив, що не зможу. Дати їй грошей та відправити кудись у інше місто, наприклад, до Києва чи Харкова? За кілька днів її знайдуть. Найняти для неї особистого охоронця? Один охоронець Сірого не зупинить, навіть якщо спробує. А я певен, що й пробувати стане далеко не кожний.

Ніна запалила першу сигарету після виступу комічного дуету Ліанни та Сірого, та продовжила свердлити мене поглядом, очікуючи відповіді. Я страшенно не хотів йти, але дуже побоювався, що без мене з нею там зроблять щось дуже негарне. Звісно, капость зможуть зробити і в моєї присутності, але так в мене все ж залишаються деякі шанси цьому перешкодити. Дуже невеликі, визнаю. Адже Ніна в них на короткому повідку, достатньо знов пригрозити побиттям її матінки, і вона миттєво зробить майже все, що їй накаже Сірий. Дуже легко можна робити їй які завгодно капості без ніякого спротиву.

У будь-якому випадку на цій вечірці мені не завадить зброя. Голіруч я не впораюсь не те що із Сірим, а навіть з жодною із жінок-охоронниць. Але на вході зброю доведеться здати, це я добре знав. Треба буде пройти через рамку-металошукач, її не вмовиш, та й обдурити майже неможливо. Звісно, існують пластикові пістолети, але в мене, на жаль, під рукою жодного з них нема, та й роздобути до вечора ніде. Гаразд, нехай обладнання не обдуриш, але ж чому не спробувати обдурити охоронця, який буде стояти на вході?

Отже, у супроводі Гриця та Олени ми поїхали до стрільбища, там я трохи постріляв з “Беретти”, а Ніна – з крихітки “Рюгера”. Попадали ми у мішені чи ні, я навіть не пам’ятаю, бо це було геть неважливо. Проте важливо, що я спромігся непомітно для охоронців поцупити “Рюгер” та сховати за поясом. Навряд чи охоронець, відібравши в мене наплечну кобуру з “Береттою”, про яку уся батькова охорона вже знала, стане шукати якусь іншу зброю. А якщо й знайдуть – буде сумно, але теж нічого особливо жахливого. Втішу себе тим, що у “Рюгера” малий калібр і у серйозній перестрілці все одно толку з нього майже нема. Тож тепер я вважав себе більш-менш готовим для вечірки.

Вечірка для Ліанни

З “Рюгером” усе вийшло якнайкраще. Впевнено пройшов крізь рамку, щось там задзеленчало як скажене, я віддав Юріку “Беретту”, навіть неабияку досаду при цьому на обличчі зобразив, і не знайшлося сміливця, який би примусив мене, пихатого сина великого боса, ще раз сходити крізь неї. На Ніну дзвоник не зреагував, отже, ми удвох пішли далі, до зали, де на нас чекала так звана новонароджена, тобто, Ліанна. Побитою вона вже не виглядала, навпаки, широко посміхалася та сяяла, як нова копійка, я про монету, а не автомобіль.

- Вітаю з днем народження, люба Ліанночко, - промовив я, старанно роблячи вигляд, нібито цілую їй руку. – Сподіваюсь, наші з Ніною подарунки, які мали доставити вранці, тобі сподобалися, бо, на мій погляд, вони чудово відповідають твоїй справжній сутності.

- Что ти несьош? – тихенько просичала вона. – Нє било нікакіх подарков!

- Саме це я й мав на увазі, - радісно підтвердив я.

- Мєрзкая тварь!

- Дуже приємно познайомитись, - посміхнулася їй моя супутниця. – А я – Ніна.

Я подумав, що дарма вона лізе до наших з Ліанною чвар. Я мачусі не по зубах, а ось з Ніною вона може й впоратись, хоча б за допомогою великого боса. Не зараз, звісно, бо Ніна йому вкрай потрібна, хоч я й гадки не маю, навіщо, але це не навіки, а Ліанна має великий терпець та довгу пам'ять, отже, помститься, ледь з'явиться найменша можливість.

Жінки, щиро посміхаючись одна одній, обмінялися кількома тихими фразами, які я не почув, хоч і перебував поруч. Але не маю сумнівів, що це були лайка та образи. Вони легко могли б займатися цим до наступного ранку, якщо не вечора, але їх змістовний діалог перервав батько. Він теж широко посміхався, але в його очах я розгледів чиюсь близьку смерть. Когось він засудив до страти. Дуже цікаво було б взнати, кого саме. Але марно намагатися прочитати щось важливе на його обличчі – досить вже того, що я побачив сам цей вирок.

- Ніночко, доню моя люба, дуже радий тебе бачити! – щиро промовив він, чмокнувши дівчину у щічку. – Деякі несприятливі обставини довго заважали нам зустрітися, але я нарешті спромігся з ними впоратись. Отже, ходімо, я познайомлю тебе з іншими гостями. Це мав би зробити Ден, але ж він, лобуряка такий, сам з більшостю з них не знайомий.

Я ледь не впав на дупу, де стояв. Це були перші слова українською, які я за все життя почув від батька, палкого прихильника русскава міра. Та ще й дуже непогана українська, як на мою думку. Він що, останні дні її якнайшвидше вивчав? Але навіщо? Чи він давно це вмів, але з якихось політичних міркувань ретельно приховував? Одне лише можна впевненно стверджувати – від цього він неодмінно отримає якійсь цілком матеріальний зиск, але не обов’язково відразу фінансовий. На жаль, я не розумію, як саме це відбудеться.

Він владно узяв Ніну за руку та повів її до гостей. Я дійсно знав не усіх, але ті, кого я знав, були далеко не пересічними громадянами, і мені ніяк не вдавалося зрозуміти, навіщо великий бос розповідає кожному з них, що Ніна – його позашлюбна донька, яку він не міг публічно визнати, бо його дружина, тобто моя мати, була категорічно проти, а потім, після розлучення, почався отой страшенний безлад з Майданом, Кримом та Донбасом, він хотів перечекати, але вже видно, що перечекати не вдасться, отже, дозволь тобі відрекомендувати… російську вона розуміє, але не розмовляє, бо так її виховала мати, досить своєрідна жінка.

Якійсь гість – суддя, обласний прокурор або відомий бандит робив вигляд, що уважно його слухає, але при цьому помітно нудьгував, і ледь батько замовкав, щоб набрати повітря, з великим полегшенням казав Ніні, що дуже радий познайомитись, та, вислухавши те саме від Ніни, якнайшвидше кудись втікав, бажаючи, щоб від нього хоча б тимчасово відчепилися. Зовсім не дивно – мене від батькової промови, яку він невпинно повторював для кожного гостя або гості, до того ж тими самими словами аж до останньої літери, вже починало нудити.

Я йшов за ними десь так у двох-трьох кроках позаду, отже, усе чудово чув та так само чудово розумів, що все це суцільна брехня та облуда. А от навіщо ця облуда – геть не розумів. До речі, декотрі гості намагалися розмовляти з Ніною українською, але більш-менш вправно це вдалося тільки судді апеляційного суду, якщо я вірно запам’ятав його посаду. У багатьох інших виходило у стилі незабутного пана Азірова – хто знає, той зрозумів, а іншим пояснити було б дуже важко, якщо б мені спала на думку ця дурня.

Мене теж не залишали у спокої – незаміжні доньки, племінниці або молодші сестри міської еліти дуже старалися пролізти у невістки до великого боса. Усі вони були набагато старші за мене, та й не бажав я зараз поряд у ліжку нікого, окрім Ніни. Нехай батько без упину торочить, що вона моя сестра, але я впевнений, що він бреше, а навіть якщо якимось дивом ні – нехай буде інцест, нічого жахливого в цьому нема. Отже, усім дівкам та жінкам я мило посміхався, казав, що вони дуже вродливі, а потім проголошував промову українською, і вони хутко зникали, бо нічого не розуміли. А може, навпаки, розуміли, і тому втікали.

- Ден, й ти тут? – здивовано вигукнув Вадик, який звідкись непомітно з’явився біля мене. – Моя сеструха дуже зрадіє. Вона ще сильніше хоче за тебе заміж, це досі її найзаповітніша мрія. А тут такий шанс!

- Нехай спершу школу скінчить, - відмовився я. – Їй там усього пару рочків залишилося. Заодно й сексуального досвіду набуде. Хоча теперішні дівчата, мабуть, вже у першому класі набувають. Або у другому.

- Вона запевняє, що вже досвідчена. А ти бурчиш, наче стариган якійсь. Нібито коли ми ходили до школи, усі дівки там були незайманими аж до випускного.

- Звісно, не всі. Але ж не так, як зараз.

- Годі про них, Дене. Вони на це не заслуговують. Скажи краще, як ти тут опинився? Мені здавалося, ти на дух Ліанну не виносиш, та й вона тебе – так само. Я вважав, вона бреше, коли казала, що запросила тебе.

- Тобі вірно здавалося, - підтвердив я. – Але іноді надходять пропозиції, від яких геть неможливо відмовитись. Мафія безсмертна та достатньо впливова.

- Але ж твій батько ледь не найкрутіший мафіозі.

- Мафіозо, - поправив я. – Мафіозі – це множина, італійською. Коли їх багато або хоча б декілька. Й ти знов вгадав. Мене примусив сюди прийти той самий ледь не найкрутіший мафіозо. Гадаю, це єдина людина, від якої батько навіть не спробує мене захистити.

- Ні, не єдина, - хихикнув Вадик. – Бо є ще ти сам.

- Згоден, - я теж мимоволі посміхнувся. – До речі, про батьків. Ти владнав справи зі своїм?

- Владнав, - він важко зітхнув. – Батько сплатив мої борги, а потім відпоров мене так, що дупа досі болить. Дуже болить!

- Що? Відпоров – це ти мав на увазі відшмагав чи відтрахав? Вибач, але ж оба варіанти якась неймовірна дурня!

- Який ти пошляк, Дене! Звісно, дітей у моєму віці вже не шмагають. Це я так вважав. А виявилося, ще й як шмагають! Я вже навіть пожалкував, що він мене поре ременем, а не як ти вульгарно подумав. Так, друже, я теж пошляк. Але я ще й стійкий олов'яний солдатик, бо не застогнав та навіть не схлипнув, хоч батько дуже намагався щось таке почути.

- Не той життєвий досвід, яким я б схотів обзавестися. Але ж нас не завжди питають, хочемо ми чи ні.

- А тебе батько шмагав?

- Сам він – дуже рідко. Зазвичай це робили охоронці. Десь так у вісім років, мабуть, останній раз мене били. Якщо зовсім чесно, було за що. Але я трохи про інше. Розумієш, Вадику, я бачив, що робили вороги з полоненими, тобто, сліди тортур та знущаннь на живих та на мертвих. А ще бачив, що з полоненими ворогами робили наші, тут інколи вже сам процес відбувався в мене перед очами. Женевської конвенції ані ми, ані вони майже не дотримувалися. Тож екзекуція різками або ременем – то такі собі милі дитячі пустощі, забудь про цю дрібницю.

- Хотів спитати тебе про Ніну, але послухав про тортури, та щось перехотів, - Вадик помітно здригнувся.

- Спитай. Клянуся, не стану піддавати тебе тортурам.

- Твій батько усім каже, що Ніна – його дочка. Тобто, твоя сестра. Наразі у цьому сумнівів вже нема. Отже, тепер ти не станеш її трахати?

- Що? – мені дуже захотілося порушити щойно дану клятву.

- Я не питаю, чи робив ти це раніше. Я питаю, станеш ти це робити тепер або ні.

- Вадику, це залежить не лише від мене. Ніна теж має право голосу, чи ти так не вважаєш?

- А чому тебе це зацікавило, Вадику? – спитала Ніна, яка непомітно до нас приєдналася. – Хочеш одружитися зі мною, та програти усі гроші Миколи Олексійовича?

- Чому обов’язково програти? – обурився Вадик. – Я іноді виграю! Просто зараз в мене чорна полоса, доля відвернулася, суцільне невезіння. Але ж так буде не завжди!

- Приходь з цим питанням, коли чорна полоса зміниться на світлу, доля знов буде тобі посміхатися, та ще й тебе почне переслідувати неймовірне везіння. Хіба ти ніколи не чув, що дівчата віддають перевагу переможцям? Отже, спочатку навчись перемагати, та не раз у рік, а хоча б так, щоб не дуже багато програвати.

- І тоді ти зі мною одружишся?

- От мрійник! Ні! Тоді я не буду реготати над такою пропозицією.

- Що ж тут поробиш? – засмутився Вадик. – Чорна полоса ще не скінчилася. Мабуть, я йду по неї уздовж, отже, вона не скінчиться ніколи.

- В мене негарне передчуття, що його чорна полоса насправді сліпуче-біла, якщо порівняти її з моєю, - сказала Ніна, коли Вадик пішов жалітися на долю комусь іншому. – Наближається щось велике та погане.

- Ліанна? – спробував вгадати я.

- Ні, в жодному разі. Вона звичайна нещасна жінка у золотій клітці. Не знаю, від кого тхне великою небезпекою, але точно не від неї.

Повернення

Додому ми поверталися у суцільній темряві. На вечірці я майже нічого не пив, лише робив вигляд, пригублюючи, але чомусь почував себе у дупу п’яним. Страшенно хотілося спати, я ледь стримувався, добре розуміючи, що час відпочинку ще не настав. Щось мало трапитися, нас затягли на цю мерзенну вечірку заради якоїсь мети, яку я поки що так і не зрозумів, та й у Ніни було якесь погане передчуття. Але усе відбулося без жодних непріємностей, навіть протягнутий крізь рамку металошукача “Рюгер” виявився даремною пересторогою, а зараз, коли до мене повернулася моя “Беретта”, зовсім перетворився на зайвий вантаж. Отже, треба чекати ворожі дії на зворотньому шляху.

Гриць сидів за кермом, Юрік – поряд із ним, обидва уважно вдивляються в пітьму, щиро сподіваюся, що вони там хоч щось бачать. Коли ми від’їзжали від батькової вілли, я попередив Гриця, що по дорозі дуже можливий ворожий напад, але він мене запевнив, що охоронці завжди чекають на неприємності, отже, посилювати пильність їм вже нікуди. Жінки-охоронниці їхали попереду, теж за моїм наказом. Я їм не дуже довіряв, отже, нехай краще вештаються в нас перед очами, ніж за спинами. Юрік сказав, що Лєнка классная баба, і она за нас, але я був таким нажаханим, що зовсім не хотів ризикувати.

Якійсь натяк на ворожу присутність все ж таки з’явився. Особисто я нічого не помітив. Проте помітив Юрік.

- Стой, - сказав він Грицю. – Фура.

Гриць не став зупинятися, замість цього він зробив так званий бутлєгерський, він же поліційний розворот, і ми миттєво поїхали у протилежний бік.

- Дівчата, перевірте фуру, - наказав він по телефону. – Чи не на нас вони чекають.

Усе вірно. Зовсім ні до чого нерухомо стояти на дорозі та спокушати снайперів або гранатометників. А охоронницям я додав, щоб подивились та запам’ятали номер вантажівки. Звісно, що бандити досить часто міняють номери на фальшиві, але навіть це краще, ніж нічого. Гриць повернув у якісь провулки та кружляв там, Юрік так само уважно, як і раніше, вдивлявся у пітьму, Ніна спала, а я з нетерпінням чекав повідомленнь від охоронниць – які б вони не були, не хотілося, щоб їх вбили.

- Воділа був один, - через кілька хвилин доповіла Рита. – Більш нікого ми не засікли, ані у фурі, ані поруч. Зупинився він, бо пробив колесо. Я йому допомогла поставити запаску, він довго дякував словами, потім дав сто гривень та поїхав собі. Шлях вільний.

Гриць почав повертатися до вулиці з більш-менш нормальним асфальтом, машину помітно трясло на вибоїнах, яких у нашому місті досить багато, і Ніна із переляканим зойком прокинулася.

- Дякую тобі, Боже, що це був сон, - озирнувшися, радісно вигукнула вона та двічі перехрестилася.

- Що ж тобі наснилося? – спитав я, тому що вона чекала на це питання, а Гриця та Юріка її сновидіннями цікавили ще менше, ніж мене.

- Наснилося, що на дорозі стоїть фура, коли ми під’їхали до неї, вона перегороджує нам шлях, із неї вискакують якісь ніндзя та починають стріляти по нам з автоматів. Наша машина від куль трясеться. Тут я й прокинулася.

- Фура була, - підтвердив Гриць. – Але жодних ніндзь не було. Воділа міняв пробите колесо та більш нічого не робив, поки не поїхав геть. Без стрільби теж обійшлися. А нібито влучання куль – це дірки в асфальті. Амортизатори тут потужні, але майже не допомагають! Таких паскудних доріг не побачити у жодному обласному центрі! Клятий мер! Коли вже він накрадеться!

- На дорогу смотрі, - порадив йому Юрік, і Гриць припинив скаржитися на долю.

- Тобто, мої передчуття не справдилися? – трохи ображено спитала Ніна.

- А ти б хотіла побувати у перестрілці? – посміхнувся я.

- Та ні, - визнала вона й теж посміхнулася. – Без стрільби значно краще. Нехай краще буде звичайний воділа, якому до нас жодної справи нема.

- Я б теж хотів, щоб саме так і було, - сказав Гриць. – Але, на жаль, не певен.

- Ти не віриш Риті? – здивувався я. – Там була бойова група, а вона не помітила чи сбрехала нам?

- Ні, шефе. Воділа там дійсно був один. Але що він тут вночі робив? По цій дорозі фури їздять досить нечасто. Я ніколи жодної не бачив.

- Ага, - підтвердив зрозуміло хто.

- Отже, скоріше за все, цей роботяга мав подивитися, як ми реагуємо на незнайому вантажівку там, де її не має бути. Побачив, що реагуємо як слід, та забрався геть, розповідати тим, хто його послав.

- Мені страшно, - зізналася Ніна.

- На віллі безпечно. Та й полюють не на вас, а на шефа.

- Ага, - впевненно кивнув Юрік. – На нєво.

А я розмірковував, чи не треба як слід розібратися з тим воділою. Я не опер, та й охоронці мої – теж. Але ніщо не заважає найняти якого-небудь приватного детектива. Зазвичай негласними розслідуваннями у нас займається Сірий, але йому я геть не довіряв, нехай це буде хтось цілком сторонній. Заплатити йому можна з тих грошей, що батько дав мені на Ніну, я з них ще й десятої частки не витратив.

- Грицю, знайди якого-небудь приватного сищика, - наказав я. – Нехай він перевірить усе, пов’язане з тим воділою та його фурою. Чи не фальшиві там номери, чи воділа був той, що завжди, куди він їхав по цій вулиці, чи дійсно він колесо пробив та все таке інше. А якщо з цим не все гаразд, треба його допитати та взнати, що він там робив насправді.

- Кого допитувати, якщо номери фальшиві або фура крадена? – скептично спитав Гриць.

- Ага, - підтримав його Юрік.

- Того, хто там нібито міняв колесо, - відповів я. – Знайти його – то вже робота сищика.

- Не подобається мені ця ідея, шефе, - сказав Гриць. – Ми цьому сищику або скажемо, де це все відбувалося, або ні. Якщо скажемо, він міттєво зв'яжеться з Сірим, бо це неподалік від дома великого боса. А ви інформувати Сірого не хочете.

- Згоден. А якщо ні?

- Тоді він взнає про це місце, коли знайде воділу. А далі, шефе, дивиться пункт перший.

- Ми можемо йому заборонити контакт із Сірим?

- Ми можемо заборонити що завгодно, але як проконтролювати? Скоріше за все він тоді відразу Сірому зателефонує. Краще, шефе, я сам спробую пошукати, а якщо нічого не знайду, не пізно буде й профі найняти. Лише скажіть, як мені пояснити для воділи, чому я його шукаю? Бо в нього теж може бути якась криша, зараз без неї важкувато.

- Скажіть йому, що сотка була фальшивою, - порадила Ніна.

- Гаразд, годиться.

- Рітка, - сказав Юрік. – Продаст.

- Скоріше за все, так і буде, - погодився Гриць. – Вона – людина Сірого, тут нічого не поробиш.

- Візьми її з собою, - порекомендував я. – Фальшиву сотку, до речі, теж. Не забувай, Рита єдина з нас, хто бачив того чоловіка зблизька.

- Нє, - заперечив Юрік. – Лєнка.

- Ти казав, що Олена за нас, - нагадав я. – Отже, нехай вона залишається на віллі, а Рита займеться справою на очах у Гриця.

Їхали ми повільно, але все ж якось доїхали. Поки нас не було, Муся полювала, отже, біля ганку рядком лежали вбиті миші, яких вона з гордістю продемонструвала хазяйці. Ніна її похвалила, і киця після цього дозволила Оленці зібрати та викинути весь цей дохлий непотріб. Їсти мишей киця й не збиралася.

- Денисе, сьогодні ми спимо окремо, - попередила мене Ніна. – На курорті ми вдосталь кохалися, ти не маєш нарікати на нестачу сексу, отже, потерпи трохи. А то я знов вагаюся, сестра я тобі чи ні. До речі, в обох випадках я геть не жалкую, що в нас був такий шалений відпочинок.

Вона подарувала мені сестринський поцілунок та пішла собі спати. Мені не залишалося нічого іншого, ніж зробити те саме.

Готується пастка

Прокинувся я десь о пів на дев’яту. Вставати геть не хотілося, бачити когось, особливо Ніну – теж, отже сніданок наказав подати до ліжка. Час від часу я собі таке дозволяю. Охоче поїв би на самоті, але Муся не дозволила – заскочила до моїй спальні разом з покоївкою, яка принесла сніданок. Пригостив кицю яєчнею зі смаженою шинкою, і вона склала мені компанію. Судячи з голосного муркотіння, або яєчня, або шинка їй дуже сподобалися.

Її хазяйка з’явилася трохи пізніше, теж разом з покоївкою, коли та зайшла забрати посуду. Ніна була одночасно радісною та засмученою, але про смуток розмовляти не захотіла. Проте радістю охоче зі мною поділилася.

- Пройшлася по сайтам фріланса, - розповіла вона. – Двісті п’ятдесят баксів заробила за якусь годину. Невже цьому саудіту грошей геть не шкода? Не розумію.

- Бакс для них не такий цінний, як для нас, - пояснив я. – Особливо якщо замовник араб з нафтових родовищ. Але я теж дечого не розумію. Якщо ти донька Миколи Коваля, навіщо тобі щось заробляти? Батько дасть грошей, скільки потрібно, навіть трохи більше.

- А якщо раптом ні?

- Тоді секс зі мною для тебе не інцест. До речі, ти собі вже пояснила, що там твоя мамця розповідала моєму батькові, коли помилково вважала, що мій батько – то я?

- Ну, ти й висловився! Голову зламаєш. Якщо б я тоді не була присутня, геть би нічого не зрозуміла. А відповідь – так, мені вже все пояснили. Микола Олексійович дав матусі гроші, щоб про його батьківство розповіла мені вона, а не він сам. Вважав, що їй я скоріше повірю, ніж йому. А вона в нього за це ще трохи грошей видурила, бо він же від такого дріб’язку не збідніє. Він би й більше дав, але ж мама усе швидко проп’є.

Таке собі пояснення. Або навіть зовсім ніяке. В будь-якому разі розколоти алкашку – справа кількох днів, а може, й годин. Мабуть, мені доведеться це зробити, але спершу треба дочекатися доповіді Гриця. Якщо взнаю, хто саме на мене полює, захищатися стане набагато простіше. А ще не завадило б зрозуміти, навіщо батько влаштував оту ідіотську вечірку, присвячену дню народження Ліанни, що давно минув. Поки що єдиним дивним наслідком цього з усіх боків недоречного заходу було те, що Рита допомогла якомусь незнайомому чоловікові поміняти колесо на вантажівці. Напевно, сталося щось ще, але залишилося, на жаль, поза моєю увагою.

Ніна десь так хвилин двадцять показувала мені, за що саме їй заплатили двісті п’ятдесят баксів. Треба було з двох світлин, на першій зображений якійсь сучасний військовий літак, на другій – невеличкий рибальський катер, скомпонувати картинку, на якій літак врізається у катер, і усе це на бурхливому морі. Навіть гадки не маю, навіщо це знадобилося тому саудіту, але клієнт, який платить, має право на будь-які забаганки. А фрілансер має повне право не братися за роботу на його умовах. Я б, наприклад, не взявся – сума досить дріб’язкова, а часу на це в мене пішло б набагато більше, ніж година.

Прийшовши до такого висновку, я почав міркувати геть про інше – як схилити Ніну до продовження інцесту, якщо це дійсно інцест. План складався добре, але хоча б довести його до якогось фіналу я не встиг – надійшов довгоочікуваний дзвінок від охоронців, які шукали воділу тієї клятої фури. Але мені зателефонував не Гриць, а Рита.

- Шефе, ми його легко знайшли, він й гадки не мав ховатися, - доповіла вона. – І приховувати, що він там робив, теж не збирався. Усе виклав, як на духу. Детально доповідати по телефону чи особисто, коли повернемося?

Цікаве питаннячко. Мобільні телефони інколи прослуховуються, а для номера Коваля-молодшого ймовірність чужих вух у ефірі ще вища. Звісно, наші телефони використовують шифрований зв’язок, до того ж кожної півночі ключ до шифру змінюється. Але будь-який шифр можна розколоти, доведено англійцями у часи Другої Світової, коли вони впорались з шифром “Енігми”, який німці вважали незламним. До речі, якось обійшлися без потужних комп’ютерів, бо тоді їх ще не існувало. Отже, чи зашкодить мені, якщо розповідь Рити почують поліціянти, спецслужби, мої вороги або люди батька, той же Сірий? Навіть гадки не маю.

- На твій розсуд, Рита, - вирішив я.

- Гаразд, шефе, - погодилася вона. – Воділі запропонували штуку баксів, якщо він постоїть на тому місці, нібито меняючи колесо. Якщо хтось схоче йому допомогти, він мав дати цьому помічнику сотню гривень та від’їзджати. Передача грошей та інструкцій зроблена так, що кінців не знайти – одноразові телефон та сім-картка, переказ грошей через термінал, який розташований на теріторії одного заводу з промзони. Там ніхто нічого не бачив, а якщо й бачив, то геть нічого не пам’ятає.

- Коли ж ви встигли все же взнати так швидко? – здивувався я.

- Ми працюємо на великого боса, а зробити йому дрібну послугу готові і начальник того воділи, і поліція, і охорона того заводу, і персонал мобільних операторів. Але про це, мабуть, по мобілці розмовляти не варто.

- Згоден, - тим більше, що засоби, якими вони здобули інформацію, мене не дуже-то й цікавили.

- Отже, доповідь скінчила, повертаємось на віллу.

Перервавши зв’язок, я хотів повернутися до складання підступних планів спокушання майже невинної дівчини, але цього разу айфон задзеленчав в неї. Дзвонив Геннадій Вікторович, адвокат Ніни по справі із нібито самогубством коханця її матусі. Виявилося, що поліцейський майор палко прагне, щоб Ніна приїхала до нього у відділок та підписала купу паперів, бо вона свідок, а без підпису її покази недійсні, і без цих показів закрити справу – велика проблема. Отже, треба приїхати та підписати, звісно, після того, як Геннадій Вікторович ці папери уважно прогляне, бо поліціянти досить часто підсовують на підпис таке, що людина, підписавши, відразу зі свідка перетворюється на підозрюваного, а потім, трохи побувши обвинуваченим, стає засудженим.

Тут мені зателефонував батько, виявилося, що йому вкрай необхідно терміново поговорити зі мною, і віч-на-віч, а не телефоном, бо розмова аж ніяк не телефонна. Він мене чекатиме за годину. Раптом і мене, і Ніну примушують одночасно кудись їхати. Збіг? Я давно не вірю у збіги, доки не буде стовідсотково доведено, що це саме збіги, і сприймаю їх, як прояв прихованих ворожих дій. Отже, треба якось оборонятися. Я зателефонував майорові, та вмовив його приїхати з потрібними паперами сюди, до мене на віллу. Його згода коштувала мені п'ять сотень баксів. Що поробиш, майор не зобов’язаний власним коштом мандрувати по області далеко за межами свого району.

Щось мені підказувало, що тепер, коли Ніна вже нікуди не їде, батькова потреба у живих розмовах зі мною зійде нанівець. Але не так сталося, як гадалося. Раптом мені зателефонував майор та повідомив, що з великим жалем вимушений відмовитися від п'яти сотень, але службові обов’язки вимагають його постійної присутності у відділку, і ті ж самі обов’язки ще й зобов’язують його закрити справу саме сьогодні. Я спитав, чи не можна перенести візит Ніни на завтра, та отримав очікувану відповідь “ні, ніяк не можна”. Пояснювати, чому саме не можна, майор категорично відмовився, але в його голосі я вловив деяку невпевненість.

Тоді я зателефонував Геннадію Вікторовичу та спитав, які наслідки очікувати, якщо Ніна проігнорує настирливе запрошення майора. Адвокат досить довго мовчав, розмірковуючи.

- З юридичної точки зору – нічого страшного, - кінець кінцем відповів він. – Але з практичної – зайвий раз краще поліцію не дратувати. Особливо коли на кону крутая сдєлка. Твій батько не хоче ризикувати, якесь маскі-шоу на твоїй віллі йому ні до чого. Гадаю, тобі – теж.

Викрадення дівчини

Звісно, я збирався поїхати з Ніною, наплювавши на запрошення батька. Учора він геть не мав найменшого бажання розмовляти зі мною. Я не вірив, що сьогодні зранку відбулась подія, яка потребувала нараду з обов’язковою моєю присутністю. Взагалі не пам’ятаю, щоб батько колись цікавився моєю думкою по питанням, трохи важливішим, ніж чому я майже ніколи не ношу краватку. Скоріше за все, він лише хоче відволікти мою увагу від поїздки Ніни до поліційного райвідділка. Мабуть, з нею там має статися щось таке, що мені не сподобається. Може, її затримають чи заарештують, майор же не такий йолоп, щоб справді повірити у самогубство того бідолахи. Йому дали купу грошей, але хтось міг запропонувати ще більшу купу. Там моя присутність буде набагато корисніша. Як і Гриця з Юріком, якщо справи підуть зовсім вже кепсько. А якщо батькові це не до вподоби, хай іде до дупи.

Але, на жаль, батько це передбачив. Він майже завжди все передбачає. А щоб запобігти моїм жалюгідним спробам зробити по-своєму, прислав сюди Сірого. Той відразу проголосив, що з цієї вілли я поїду тільки на віллу великого боса, який через годину буде вести зі мною серйозну розмову. Я можу поїхати туди зараз та зачекати там, або зачекати близько години тут, а потім поїхати туди. Можна також трохи зачекати спочатку тут, а потім там. У будь-якому разі Сірий має намір особисто доставити мене до батька.

Якось пручатися я не бачив сенсу. Сірий раніше працював слідчим, а не спецназівцем, але був достатньо міцним, щоб зав’язати мене вузлом, не дуже напружуючись. На Гриця та Юріка я розраховувати не міг – хоч вони й казали, що виконуватимуть мої накази, а не Сірого, але не було жодного сумніву, що у бійку зі своїм командиром вони не полізуть.

- Гаразд, пане Сергій, - вимушено погодився я. – Мені дуже приємно, що ви попрацюєте моїм шофером. Це для вас неабияке підвищення.

Він аж здригнувся, але опанував свою лють та проковтнув образу.

- Їдемо зараз чи за годину? – просичав він крізь зуби.

- Зараз – ні. Мені треба привести себе до ладу, душ там прийняти, перевдягнутися та все таке інше. Маю постати перед батьком у найкращому вигляді.

Його відповідь я навіть не слухав, треба ж хоча б вигляд робити, що шеф тут я. А шеф, у моїй особі, бажав хоча б супроводити Ніну до машини, коли вже поїхати із нею у гості до майора не можна.

- Ти не забула прихопити мій подарунок? – спитав я в неї пошепки.

Замість відповіді Ніна нібито ненавмисно притислася до мене, і я відчув, що кінджал в неї присутній, хоч його й не видно. Не дуже ясно, чим допоможе кінджал проти майора, але я надто добре знав, що хоч якось озброєна людина майже завжди має більше шансів вижити, ніж неозброєна. А якщо зброя добре прихована, то навіть без жодного “майже”. Трохи заспокоєний, я подивився, як біла “Сузукі” з Оленою за кермом, Ритою поряд із нею та Ніною на задньому сидінні виїхала за ворота, та попрямував до своїх апартаментів.

Нормально прийняти душ мені не дала Муся – вона влаштувала страшенну істерику, до того ж я геть не розумів, чого їй від мене треба. Вона прослизнула за мною до ванної та почала нявчати так, нібито її рвуть на шматки, а коли я, вже витершись, спробував кицю погладити, прожогом кинулася до дверей. Спочатку це були двері ванної, потім моїх апартаментів, потім вхідні. Коли я випустив її на двір, вона видала такий голосний крик, переповнений болючою тугою, що стало моторошно і мені, і Грицю. Навіть Сірий заволав, щоб хтось заткнув рот етава мєрзкава кошака, бо інакше він його особисто пристрелить.

- Киця чомусь нервує, - пояснив я йому. – Її не можна залишати тут. Я візьму бідолаху з собою до батька.

- Дещо змінилося, шефе, - тепер Сірий не волав, а знов сичав. – Поки ти бавився з цією сексуальною тваринкою в душі, після чого вона ніяк не може заспокоїтися, мені зателефонував великий бос та наказав нам з тобою нікуди не їхати, а чекати на нього тут. Я цьому дуже радий, бо трохи побоювався, що ти мене пристрелиш по дорозі та поїдеш до своєї шльондри.

Ось воно як! Ніна для Сірого вже не донька великого боса, а моя шльондра? Щось змінилося, чи так було завжди, але це було таємницею для мене, а зараз потреба тримати її у секреті зникла? То що ж таке трапилося, що Сірий надалі може не приховувати своє ставлення до Ніни? Невже усього-на-всього виклик на допит до майора? Чи є ще щось, мені невідоме?

А скоріше за все, Сірий просто мене провокував. Мабуть, сподівався, що я спробую натовкти йому пику або пристрелити. І тоді він без будь-яких докорів хоч мого батька, хоч власного сумління теж зможе зробити мені щось погане. Навряд чи вб’є або навіть серйозно скалічить, але залюбки доправить до лікарняного ліжка на декілька днів або навіть тижнів. Як би там не було, кидатись на нього голіруч було б украй нерозумно. Отже, я мовчки попрямував до своїх апартаментів, узявши з собою Мусю, яка усе ще голосно нявчала, і в її нявчанні добре чулося передчуття смерті, не гірше, ніж у тужливому собачому витті.

Кицьку я поставив на ліжко, вона замовкла та вмостилася, але туга з її очей не зникла, вона так само благала мене допомогти її хазяйці, тільки зараз вже не голосом, а поглядом. Мабуть, вона таки трохи вміла передчувати. Або вловила, що нервую я, та підтримала мою бентегу. Отже, ми з нею боїмося, що з Ніною має трапитись щось погане або дуже погане. Це може статися по дорозі до майора, у відділку або на зворотньому шляху, найбільш ймовірним мені здавався третій варіант.

Якщо хтось дійсно намагається якось зашкодити Ніні, та йому для цього треба нас роз’єднати, я, щоб завадити ворожим намірам, маю з нею воз’єднатися. Простіше за все зробити так, щоб Ніна зачекала мене у чи то поліцейському, чи то поліційному відділку. Поліція не наважиться їй чимось зашкодити, бо вона вважається донькою великого боса, батько сам це вчора публічно проголосив. І байдуже, брехня це чи ні. А від якіхось інших зловмисників охоронниці за підтримки пана майора якось вже відіб’ються.

Я зателефонував Ніні, та вислухав повідомлення, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Ще раз зателефонував та ще раз вислухав. Третьої спроби не робив, бо вважав її очевидно марною. Що ж, мабуть, забула зарядити батарею айфона. Я щосили чіплявся за таке пояснення, хоча добре розумів, що справа аж ніяк не в батареї. Швидко переконався, що Олена та Рита теж “забули зарядити батареї”. Отже, по дорозі у райцентр їх перехопили? Щоб остаточно в цьому переконатися, я ще раз зателефонував майору.

- Це знову ви, пане Коваль-молодший, - з невимовним сумом сказав мені він замість привітання. – Ваша сімейка мені вкрай обридла. Я вже давно закрив справу про самогубство, як ми й домовилися з вельмишановним паном Геннадієм Вікторовичем, який титулує себе адвокатом, хоча насправді є звічайнісіньким рєшалою. Сьогодні вранці я мав нещастя з ним поспілкуватися, він вивалив на мою бідну голову кілька тонн якоїсь юридичної дурні, та переконав мене, що я маю визвати сюди панну Ніну задля залагодження якихось формальностей. Якщо зовсім чесно, я геть нічого не зрозумів, і погодився з ним лише тому, що побоювався з’їхати з глузду, якщо він негайно не замовкне. А за кілька годин після цього він зателефонував ще раз, та повідомив, що панну Ніну викликати геть не треба, супроводжуючи це ще незрозумілішою дурнею, отже, вона до мене не приїде. Вибачте, пане, але, як то деінде кажуть, баба з возу – кобилі легше. В мене вистачає роботи і без Ковалів. Як я розумію, це цілком співпадає з вашими бажаннями, які ви висловили, коли телефонували мені минулого разу. Навіть перевищує їх. Дуже цікаво, чого ж ви від мене хочете зараз? Хоча насправді геть не цікаво.

- Вибачте, пане майор, вже нічого. До побачення, - я перервав зв’язок, бо не знав, що йому відповісти.

Спроба втечі

Нарешті я все зрозумів. Навіть якщо не все, а майже все – цього досить. Треба допомогти Ніні, до того ж терміново, бо потім стане занадто пізно. Але спочатку треба якось з'ясувати, де вона. Це гарантовано знають двоє – батько та Сірий. До батька мені жодним чином не дістатися. Звісно, Сірий казав, що чекає на нього тут, але Сірий – ще те брехло. Щоб покладатися на його слова, треба бути останнім бовдуром. Отже, доведеться допитати самого Сірого. Але щоб примусити його відповідати, конче потрібна зброя, бо той довершений покидьок набагато сильніший за мене, тож своїми кулаками я його лише розсмішу, але аж ніяк не залякаю.

Отже, трохи озброївся. “Беретта” лягла на своє звичне місце у правій кишені, “Рюгер”, як і минулого разу, заткнув за пояс. Саме його я збирався застосувати як знаряддя для допиту. Пара пострілів у ногу – і Сірий розповість усе, про що я його спитаю. “Беретта” цього не вміє – з її калібром кулі роздрібнять кістки вщент, який вже тут допит. Переповнений уявою про свою крутизну, я вийшов до коридора, та миттєво отримав страшенний удар у живіт, від якого безпорадно поточився на підлогу. Поки я без особливого успіху намагався вдихнути хоч трохи повітря, Сірий спритно витяг з моєї кишені “Беретту”, зняв її з запобіжника та націлив дуло на мою голову.

- Ще зброя є? Гони її сюди! – наказав він.

Це мене цілком влаштовувало. “Беретту” я мав усі підстави не боятися, а дозвіл Сірого витягти “Рюгер” – саме те, що треба. Сіпнувся рукою до поясу, але там, на жаль, нічого не було. Пошарив глибше у джинсах, але й там маленького пістолета не знайшлося.

- Ти, часом, не це шукаєш? – заржав цей покидьок, демонструючи “Рюгер”, який він непомітно в мене поцупив. – Тобі вдалося притаскати його на вечірку тієї шльондри Ліанни, і я надто пізно це помітив, але ж, шмаркачу, двічі такі трюки з професіоналами не спрацьовують.

- Хіба ти профі? – ледь чутно просипів я.

- Стули пельку, шмаркачу! Хіба що хочеш розповісти, чому не злякався своєї “Беретти” у моїй руці. Так жваво поліз за “Рюгером”, що я мав би стріляти, якщо б не відібрав в тебе і цей пістолет. У чому ж прикол?

Він досить швидко зметикував, що до чого. Навів “Беретту” на кресло, яке стояло у стіни, щоб куля застрягла у ньому без рикошету, та натис на спуск. Я наперед знав, що рикошет неможливий, й не тому, що кресло дерев'яне, а тому, що пістолет розряджений. Розряджений мною власноруч. Отже, пострілу не відбулося, Сірий пересмикнув затвор, знову натис, з тим самим ефектом, та задоволено розсміявся.

- А ти, виявляється, не такий вже йолоп, шмаркачу, яким виглядаєш. Хотів пристрелити мене з “Рюгера”, поки я буду гратися з незарядженою “Береттою”? Але ж я набагато розумніший за тебе, отже, усе вийшло інакше.

Я спробував піднятися на ноги. Мені вдалося, якщо не зважати на сильне запаморочення, від якого повело вбік, і якби не стіна, до якої я вчастно притулився, знову б опинився на підлозі. Дуже хотілося набити Сірому пику, але зараз я наряд чи впорався б навіть із сплячою Мусею. Усі свої сили я витрачав на те, щоб триматися на ногах, опираючись на стіну. Перемогти Сірого я б мав якісь шанси лише з пістолетом. Але зброї я більш не мав, отже, не мав і найменшого шансу.

- Падлюко! – лише таку не дуже довгу промову я зміг із себе видушити.

- Дуже, дуже цікаве твердження, - зауважив Сірий. – Ми його недмінно обговоримо з усією ретельністю. Але трохи пізніше. Зараз я маю на деякий час тебе покинути, але за пару годин повернуся разом з твоєю так званою сестрою, а насправді звичайною повією, яку ми підібрали десь під парканом. Ось тоді ми й продовжимо нашу надзвичайно цікаву дискусію.

Я спромігся підійти до нього, розмахнутися та все ж таки спробувати вдарити. На жаль, робив усе це занадто повільно, тож він встиг відступити, мій кулак до нього не дістав, а сам я не втримав рівноваги та знов опинився на підлозі.

- Полежи, відпочинь, - порадив мені Сірий та кудись пішов, я не бачив, куди саме, бо дивився у підлогу.

Треба було скочити та бігти за ним, намагаючись наздогнати, натовкти пику та допитати. З’ясувати, де Ніна, бо я ні на мить не повірив, що він сьогодні привезе її сюди, хоч би як про це не патакав. Але, на жаль, я не міг бігти, міг лише повільно та дуже обережно йти або повзти. Та й натовкти пику Сірому дуже непросто, конче потрібна зброя, а підземний тир з арсеналом досить далеко. Поки я туди дістануся, потім повернуся, Сірий вже кудись щезне.

Раптом згадав, що найзручніша для мене зброя не в арсеналі, а в мотоциклі, який набагато ближче. “Калаш” – це вам не пістолетики. Але й до нього швидко дістатися я не в змозі. Проте я міг досить швидко повернутися до своїх кімнат, що й зробив. Зброї тут, на жаль, більше не було. Але був комп’ютер. Поки він вмикався, трохи помріяв, як помщуся Сірому за приниження, якими він мені щиро обдарував. Ось цей покидьок намагається відчинити двері, а вони блоковані комп’ютером. Він до інших, а вони при дотику б’ються током. Усе, як у трешевих фільмах. Насправді ж через комп’ютер я міг лише підглядати та підслуховувати, підключившись до камер спостереження. Послухати Сірого зовсім не завадить.

Набрав пароль сісадміна, якого крім мене ніхто не знав, а він автоматично змінювався кожної години. Сірого знайшов миттєво, він у кімнаті Юріка до чогось примушував обох моїх охоронців. Послухати, що саме він їм наказував, я не встиг, а зараз Гриць із ним сперечався, а Юрік чекав, чи погодиться напарник, бо зазвичай його підтримував, не дуже вникаючи у суть суперечки. Я теж геть не міг вникнути у цю кляту суть.

- Он єво замочіт, - впевнено стверджував Гриць.

- Нє прєувєлічівай, - заперечував йому Сірий. - Нє замочіт.

- Замочіт.

- Ну, то і … с нім.

Кілька хвилин вони це повторювали одне одному майже одними й тими ж самими словами. Впевненість Гриця потрохи танула.

- Убєділ. Поєхалі, - трохи поміркувавши, нарешті погодився він.

- Ага, - це, звісно, приєднався до напарника Юрік.

Я був певен, що Сірий поїде до дівчат, які викрали Ніну. Але навіщо йому там Гриць з Юріком? Я гарно розбираюся у комп'ютерних програмах, чому ж з людьми усе виходить набагато важче? Сірий хоче, щоб хлопці були з ним та допомогли йому впоратися з Ніною? Маячня. В нього цілком достаньо інших людей, які залюбки це зроблять аж ніяк не гірше цих двох, щоб там вони не мали зробити. Тоді чому? Він хоче прибрати їх звідси, бо не довіряє їм та побоюється, що вони допоможуть мені?

Гадати, який з варіантів більш ймовірний, я не став. Сірий поїде до Ніни, ось де важливий вибір – підстрелити його та катувати, поки усе не розповість, або сісти йому на хвіст та непомітно з'ясувати, де саме тримають дівчину. І так, і сяк дуже великий ризик. Під тортурами він буде брехати, як навіжений, а я не маю засобів перевіряти його брехню. А вистежувати його – досить складна справа. Так, він був слідчим, а не опером, але ж за роки роботи на батька набрався досить різноманітного досвіду, можливо, виявляти хвости та скидати їх теж навчився.

Я вимкнув комп’ютер та швидко одягся у прикид байкера. Дихав я вже вільно та ходив впевнено. Треба якнайшвидше виїхати за ворота та десь поблизу сховатись, а коли він поїде, сідати йому на хвіст. Якщо випаде слушна мить, спробую схопити покидька та піддати тортурам, а ні – то він мене проведе до Ніни. Дуже не завадив би бінокль або хоча б підзорна труба, але жодної оптики я не мав. Проте мав бронік, про який ледь не забув. Натягнув його під чорну шкіряну куртку, подивився в дзеркало – його не помітно. Добре, бо людина у броніку в мирному місті привертає до себе зайву увагу, а це геть ні до чого.

Промайнула досить неприємна думка, що я б на місці Сірого наказав охоронцям на воротах не випускати мене назовні. Він, вважаю, у таких питаннях аж ніяк не дурніший за мене. Отже, треба виходити з того, що ворота для мене недосяжні. Доведеться задіювати потайний хід. Дуже не хотілося цього робити, бо скоріше за все, хтось, да побачить не лише те, що такий хід тут існує, а ще й де саме він існує. Але як по іншому покинути віллу, я швидко придумати не зміг. Доводиться користуватися тим, що мав, а не тим, чим хотілося мати.

Ще мене непокоїла підслухана фраза Гриця “він його вб’є”. Хто перший “він” та хто другий? Майже напевне, що один з “них” я, але краще вже бути вбивцею, аніж його жертвою. Я не боявся – два роки на війні мене ледь не кожного дня намагалися вбити. Спочатку було жах як страшно, але врешті-решт звик, бо людина звикає до чого завгодно, і ризикувати своїм життям, і відбирати чуже.

Намагаючись ступати безшумно та жалкуючи, що я не індіанець з книг, який це добре вміє, пішов до гаража та викотив звідти свій “Харлей-Девідсон”. Але навіть завести його не встиг. Мене зупинив добре знайомий голос.

- Уже нікто нікуда нє єдет, - почув я. – Нє питайся достать из моцика “калаш”, нє успєєш. Стой спокойно і нє дьоргайся.

Гонитва

Як і просив Пєтя, я не смикався. Він тримав праву руку біля карману з пістолетом, і колишньому десантнику буде неважко вихопити зброю та всадити в мене кулю, певно, не вбити, а легко поранити, це теж досить неприємно. Але й стояти спокійно не міг – часу не мав. Звісно, якщо я схоплю автомат, зниму його з запобіжника, пересмикну затвор… Він десять разів вже встигне дістати пістолет та вистрілити, тут жодних сумнівів не було.

- Пєтя, якщо ти мені скажеш, де Ніна, та хутко щезнеш з моїх очей, то залишишся цілим, - сказав я своєму охоронцю, до якого вже геть не мав довіри.

- Ти нє в том положенії, чтоби…

Звісно, теревенити з ним в мене теж не було часу. Заздалегідь, ще у гаражі, я від’єднав “калаш” від мотоциклу та підготував його до негайної стрільби чергами. Отже, дві мої кулі полетіли кудись до неба, і миттєво ствол автомату повернувся до Пєті.

- Давно хочу тебе пристреліти, зрадлива падлюко, а ти даєш мені до цього гарний привід. Обирай, наволоч – або ти кажеш, де Ніна, або вмираєш. З “калаша” на такій відстані навіть дитина не схибить. Кажи, швидко.

- Я нє знаю.

- Що ж, Пєтю, до зустрічі у Пеклі.

- Нєт, нє стрєляй! Она с бабамі на Хортіцє! Точнєє нє знаю, клянусь!

Мабуть, він прочитав у моїх очах власну смерть. Я й сам не був певен, вб’ю я його чи ні, якщо він буде занадто довго тягти час, а Пєтя, бач, не сумнівався. Це добре, бо дещо помітно спрощує.

- Пішли на стоянку, - запропонував я. – Сядеш за кермо. По дорозі розповіси мені, як ти мене зрадив на трасі.

Пєтя повірив, що мене ще й дотепер цікавлять подробиці тієї сутички на шляху до Харкова, до того ж так сильно цікавлять, що я навіть забув його роззброїти. Отже, при першій-ліпшій нагоді він задіє свій пістолет. Або навіть просто відбере в мене автомат, він все ж таки колишній десантник, а я – ботан. Але дещо я все ж умів й у рукопашній бійці, що й негайно продемонстрував – ледь він повернувся до мене спиною, щодуху шарахнул бідолаху прикладом по потилиці. Він ще довго не встане та нічого не скаже, а якщо раптом помре – що ж, не пощастило хлопцю.

Нашвидкоруч общукав непритомного Пєтю. Конфіскував в нього пістолет “Макаров”, ПМ, як його називали у нас в батальоні, більше нічого корисного в нього не знайшлося, навіть ключів від машини. Час невпинно спливав. Я не знав, чи вірити його байці про Хортицю. Навіть якщо це не брехня, острів величезний, з безличчю можливих схованок, куди ще й так просто не залізти, бо тамтешня охорона теж гав не ловить. Міркував я про це вже у сідлі свого “Харлея”, який нісся по парку до тієї секції паркану, про яку знав лише я. Принаймні, я щиро сподівався, що лише я знаю.

Я натиснув, де треба, але нічого не сталося. Зовсім нічого. Перевірив, чи та це секція, та переконався – та, що треба, характерний трьохлітерний напис російською, нанесений моєю власною рукою, це гарантував. Серце ухнуло кудись униз, але я відновив рівне дихання та спробував ще раз. Майже не рипнувши, потайна хвіртка все ж таки відчинилася, і крижаний спокій до мене повернувся. Я викотив мотоцикл на вулицю та закрив за собою хід. На перший погляд, мене ніхто не помітив, але насправді хтозна. Проте це вже проблеми майбутнього, мені б теперешнім хоч якось дати раду.

Поки я вовтузився з Пєтєю, Сірий, мабуть, вже виїхав. Мені нічого не залишалося, як повірити, що він прямує на Хортицю. Звідси туди на машині можна дістатися двома маршрутами – до греблі ДніпроГЕСу, потім трохи вниз за течією Дніпра, або у протилежний бік до тролейбусної лінії, а далі вздовж неї, нікуди не звертаючи. Дроти давно вкрали, тролейбус на острів вже багато років не ходить, але дорога залишилася. Обидва шляхи мають зійтися перед так званим арочним мостом. Усього мостів на Хортицю у місті три, до двох інших надто далеко. Якщо їдеш звідси, можна вважати, що арочний – єдиний.

Але на мотоциклі необов’язково їхати так, як я описував. Я рвонув навпростець, через залізничну колію, через двори, по стежинам настільки вузким, що “Харлей” там ледь не застрягав. Місто я знав непогано, особливо його правобережну частину, отже, заблукати анітрохи не боявся. Дозволену швидкость я значно перевищував, які там п’ятдесят кілометрів, коли я так поспішаю. Нечисленні пішоходи від мене шарахалися, як від чуми, та слали мені у спину прокльони, але я на них не звертав жодної уваги.

Я встиг. Переїхав арочний міст, сховався між дерев, аж ось вона, машина Сірого. Стежити як слід я не вмію, поклався лише на те, що автомобілісти ніколи не зважають ані на велосипедістів, ані на мотоциклістів. Отже, їхав трохи попереду Сірого, то збільшуючи дистанцію, то знов зменшуючи, а інколи пропускав його вперед. Впізнати мене він не міг, бо жодного разу не бачив у костюмі байкера, та й вважав, що я десь на віллі, навіть якщо йому доповіли, що я вже маю автомата та надавав по пиці Пєтє. Але я не знав, що буду робити далі. Поки що ми їдемо по дорозі, де багато машин, але ж зустрічатися з Оленою та Ритою він буде десь у затишному місці, а там мій “Харлей“ стане помітним, як самотній баобаб посеред пустелі. А якщо Сірий заїде на якусь віллу, це вже буде зовсім кінець моєї погоні, бо переслідувачу в моїй особі туди зась.

Нарешті машина Сірого завернула на одну з ґрунтовок, яких у цій частині Хортиці було вдосталь, я трохи зачекав, а потім досить повільно двинув слідом. Звісно, “Харлей” призначений носитися по автострадам, але по бездоріжжю він все одно швидше більшості автомобілів, а мені зовсім ні до чого було б когось зараз наздогнати. Час від часу я зупинявся та слухав, їде Сірий або вже приїхав. Звісно, він теж міг так зробити, та помітив би переслідування, та я сподівався, що польових навичок для дій на природі й він сам, і його супутники геть не мають.

Коли я чергового разу зупинився та не почув двигуна машини Сірого, я нашвидкоруч сховав у кущах мотоцикл та пішов далі пішки. Трохи пощастило – вздовж ґрунтовки по лісу йшла втоптана стежина, нею вдавалося йти досить тихо, хоч я й зовсім ніякий не мисливець, отже, нечутно ходити по хащам не вмію. Але й Сірий та його люди теж не мисливці. Мені вдалося підкрастися майже впритул, а вони геть нічого не помітили. Я заліг за якимось деревом та узяв їх, усіх трьох, на приціл. Із Сірим були не Юрік та Гриць, як я очікував, а двоє з охорони батькової вілли, одного звали Толик, а другого я знав лише в обличчя. Обидва, як і я, були озброєні автоматами, або я помилився, і це були не калаші, а мисливськи карабіни “Сайга”, дуже на них схожі. Я про такі чув, але жодного разу не бачив. Але жодним чином не вважав, що це дійсно “Сайга”.

І жодного сліду Ніни. Трійця чоловіків напружено чогось чекала, Сірий час від часу нервово поглядав на екран свого мобільника, мабуть, дивився, котра година, двоє інших водили стволами по сторонам. Жоден з них мене не помічав, я так добре сховався поряд із супротивниками, що комбат обов’язково мною пишався би, якби якимось чином мене побачив. Я б легко поклав усіх трьох одною чергою, але це жодним чином не наблизило б мене до Ніни. Вони чекали, і я був вимушений чекати теж.

Несподівана допомога

Сидіти у засідці в лісі було аж ніяк не комфортно. Мене боляче кусали оскаженілі комари, по шкірі весело швендяли чи то мураші, чи то ще якісь інші комахи, на додаток я ще й рясно спітнів і піт виїдав мені очі, і все це я мав терпіти та залишатися мовчазним та нерухомим, щоб не привернути до себе зайвої уваги. Час собі йшов, Сірий нервував ще дужче, ніж спочатку, а мені на автомат напаскудила якась пташка, щоб вона була здорова, а ще щось відчутно ляпнулось на шолом, мабуть теж пташине лайно. Протерти зброю я теж не мав змоги – люди Сірого, помітивши будь-який рух, спершу почнуть стріляти, а потім вже спробують розпитувати, хто там вештається та що йому треба. Я б теж робив саме так, тож нарікати нема на що.

Коли, нарешті, у Сірого задзеленчав айфон, усі троє аж підстрібнули, а я навіть не поворухнувся, ось який я молодець. Сірий спочатку спитав “Всьо нормально?”, потім “Давай!”, та вимкнув зв’язок. Я, на жаль, геть нічого не зрозумів, отже, продовжував чекати. А вони дивилися у той бік, звідки приїхали. Незабаром усі ми почули рокіт автомобільного двигуна, і позаду машини Сірого зупинилася біла “Сузукі”, яку я вважав своєю, хоч зареєстрована вона була на батька. Із неї теж вийшли троє, цього разу троє жінок – Ніна у кайданках, Рита та якась незнайомка, але на вигляд теж охоронниця, обидві з автоматами. Ніна знайшлася – це дуже добре, але ж де Олена? Її висадили десь раніше, і тепер вона теж у засідці?

- Гдє Лєнка, мля? – на щастя, Сірого це теж цікавило, отже, він спитав про неї у Рити.

- Под арєстом, - відповіла вона. – Нєнадьожная. А докладивать ти запрєтил.

- Сойдьот. Вікуся даже лучше.

Вони й далі щось обговорювали, а я тим часом подумки лаяв себе за дурість найостаннішими словами, переважно нецезурними. Це ж було так очевидно! Якщо Ніни тут не було, її мали привезти, а іншої дороги сюди, окрім тієї, якої ми приїхали, немає. Мені ніщо не заважало перехопити білу “Сузукі” десь там, на початку ґрунтовки, перестріляти дівок-охоронниць, прострелити шини автомобіля та втекти з Ніною на “Харлеї”. Якщо все зробити швидко, Сірий ніяк не встигав чимось нам перешкодити. А зараз усе значно гірше. Ворогів вже п’ятеро, а не двоє, стоять вони не щільною групою, та ще й Ніна серед них. Довга черга або зачепить її, або не зачепить когось з п’ятерих. Кепські справи. Добре, що хоч Олену дома залишили, можна не турбуватися за засідку в її виконанні.

Сірий скінчив свою довгу промову. Рита кивнула та швидко застрибнула у “Сузукі” та поїхала заднім ходом назад у бік перехрестя з шосе, навіть не намагаючись розвернутися. Віка, якщо це дійсно була Віка, стала поряд зі своїм командиром з протилежного від мене боку. А Толик, який раніше там стояв, швиденько почимчикував до дерев, що росли впритул до дороги, та сховався там, скоріше за все, заліг. Я чув, що Сірий наказав комусь їх підстрахувати, але я не розібрав, кому саме, тепер виявилося, що йому.

Першим я мав прибрати саме Толика, до того ж прибрати непомітно, у стилі спецури – “тихо прийшов, тихо пішов”. Звучить красиво, але ще спробуй так зробити, спецуру цьому роками вчать. Навіть не уявляю, щоб мені це вдалося, коли Толик уважно прислухається до кожного звуку, що лунає поблизу. Але коли з’явиться інша банда, а вона обов’язково з’явиться, бо нема сумнівів, що Сірий на когось очікує, все зміниться – буде ще той галас, на стрілках бандюки завжди чомусь галасують. Це напевне відверне увагу Толика від усього іншого, і я тим часом підкрадуся до нього впритул. Боєць спецури перерізав би йому горлянку, та й по всьому, але я, на жаль, не боєць спецури й таких навичок геть не маю. Доведеться і цього хлопця бити по голові прикладом.

Але для цього треба перетнути ґрунтовку так, щоб мене не побачили ані Толик, ані Сірий зі своїми двома поплічниками. Я дуже повільно та дуже обережно позадкував повзком до лісу, а коли нарешті дістався до стежини, скочив на ноги та побіг у напрямку перехрестя, спочатку пригинаючись, щоб мене не помітили, а потім у повну силу. Вугільно-чорний прикид байкера – жодним чином не камуфляж, мене було добре помітно здалеку, отже, треба добігти до повороту ґрунтовки, а ще краще до другого повороту. Я так не бігав дуже давно, у боці закололо, як у хворого старигана, тож довелося зупинитися та перевести дух, тобто, відновити дихання.

Раптом я згадав, що свого “Харлея” я сховав зовсім поряд із цим місцем. А ще майнула думка, що Рита розташувалася десь там, на перетині ґгрунтовки та шосе, і якщо її попередять, вона легко зможе завадити нам з Ніною втекти, якщо я, звісно, якось спроможуся її звільнити. Для цього достатньо дати автоматну чергу по колесам мого мотоциклу, і нам ще дуже пощастить, якщо вона влучить лише у колеса.

Отже, Толик зачекає, спершу треба нейтралізувати Риту. Не бачу особливих перешкод – вона не чекає жодної небезпеки, а в чорній куртці та у шоломі мене не так вже й просто впізнати. Їде собі якійсь байкер, то нехай собі їде. А потім стане пізно. Вмикнув мотор та помчав до шосе. Бігти туда було б досить довго, принаймні такому бігуну, як я, а на мотоціклі домчав майже миттєво. Навіть вже неподалік від шосе ледь не врізався у білу “Сузукі”, що перегороджувала ґрунтовку, і аж тоді помітив нудьгуючу жінку, що сиділа в тіні, притулившись спиною до великого дерева. Я зіскочив з “Харлея”, у стрибку діставши колись Пєтін, а тепер мій “Макаров”, а Рита тим часом встигла теж вихопити пістолет, зняти його з запобіжника та пересмикнути затвір. Я це зробив заздалегідь, але випередити її все ж не спромігся.

Ми тримали під прицілом одне одного. Здавалося би, на мені бронік, пістолетні кулі він має нейтралізувати, але я чудово пам’ятав відчуття, коли хтось в тебе влучає. Повірте, досить неприємні відчуття, й дуже болісні. Вже не кажучи про те, що вона може стрелити не в груди, а у голову, яку мотоциклетний шолом якось захищає від усіляких ударів, але не від куль. Такий шолом – це аж ніяк не каска, яка, якщо чесно, теж захищає не дуже.

- Вітаю, шефе! – всупереч моїм сподіванням, Рита впізнала мене миттєво та без жодних вагань. – То як же ми розрулюватимемо цю ситуацію?

- Варіантів в нас два, - відповів я. – Або ти здаєшся, або ми стріляємо одне в одного. Й скоріше за все, обидва влучаємо.

- Цілком згодна, - вона віддала свій пістолет мені. – Це не тому, що ти в бронежилеті, бо це б тебе аж ніяк не врятувало би – якщо що, я б стріляла у голову. Але стрілянина з тобою, шефе, мені геть ні до чого. Якщо я тебе вб’ю або важко пораню, великий бос мене за це поховає, бо ти його син, ти про це інколи забуваєш, але він – ніколи. І навіть якщо я просто тебе нейтралізую, без жодних втрат для твого здоров’я, а через це постраждає твоя дівка – ти забудеш, що наказ віддавав бос, а керував усім цим Сірий, але роками пам’ятатимеш, що завадила тебе врятувати твою дівку саме мерзенна Ритка. І помстишся. Хіба воно мені треба?

- То ти мені допоможеш? – щиро здивувався я, бо вона була б однією з останніших, від кого я б чекав допомоги.

- Звісно, ні, - посміхнулася вона. – Я ж не божевільна. В тебе майже нема шансів проти Сірого. Але я тобі їх трохи підвищу. З пістолетіком тобі ничого не світить, там в усіх калаші. Мій автомат лежить у “Сузукі” на задньому сидінні. У бардачку – ще один пістолет, візьми й його, якщо буде зайвим – викинь десь.

- Що-небудь ще порадиш? – здивовано поцікавився я.

- Припустимо, ти до мене підкрався та трохи придушив. А пока я була непритомною, ти забрав не лише зброю, а ще й мобільники, - вона простягнула мені свій айфон. – Інший теж у бардачку, там, де й пістолет. Коротше, я маю залишитись без зброї, зв’язку та транспорту, тоді до мене від Сірого жодних претензій. Тож отой брелок, без якого “Сузукі” не їде, теж бери. Я знаю, шефе, що ти був на фронті, але на випадок, якщо раптом дещо забув, ще одна порада – на усіх телефонах вимкни звук. Клятий телефон може задзеленчати у найнепотрібнішу мить.

- Дякую, Рито. Тобі б бути сержантом в учебці.

- А я й була сержантом. Давно, ще до війни. Але про це поговоримо іншого разу. А зараз поспішай. Хай тобі пощастить із Сірим. Тобі нема на що розраховувати, окрім везіння.

Що тут можна було сказати? Я й без неї чудово це розумів.

Початок сутички

Я настільки довірився Риті, що навіть ризикнув на прощання потиснути їй руку, хоча м’язи в неї куди міцніші за мої, й вона б легко зав’язала мене у вузол, якби схотіла. Але не схотіла, дякувати Богові. Я викинув це з голови та скочив у сідло “Харлея”, навантажений телефонами та зброєю. Трохи від’їхавши від Рити, я зупинився та трохи навів лад у своєму спорядженні. Мій комвзвода, великий шанувальник вестернів, час від часу цитував нам правила чи то ковбоїв, чи то ганфайтерів з Дикого Заходу стосовно зброї, та товк пики тим з нас, хто їх не дотримувався. Одно з них було таким: “зброю не можна вважати зарядженою, якщо ти особисто її не зарядив, і з розрядженою – те саме”. А в мене був автомат Рити та два її ж пістолета. З ними треба було розібратися раніше, ніж я спробую застосувати їх у бою.

Пєтін “Макаров” я теж перевірив, одним більше чи менше – різниця невелика, хоч й був певен, що у Пєті зброя завжди у порядку. Незабаром впевнився, що й у Рити зі зброєю все як має бути, та й ані краплі не здивувався, якщо вона дійсно колись була армійським інструктором. Трохи поміркував, чи брати з собою усі три пістолета, чи не будуть вони заважати хоча б зайвою вагою, та й вирішив залишити при собі лише “Макарова” – якщо не вистачить його та двох калашів, то супротивник вже переміг. Отже, зайве залишив у багажнику “Харвея”, а до Толика підповзав з автоматом у руках та ще з одним на плечі.

Підкрастися вдалося метри десь так на три, тут Толик підняв голову та почав насторожено вслухатися. Я завмер, з усіх сил притиснувшись до землі, навіть дихати припинив на пару хвилин. Поміж нами були дерева, але якби він почав оглядатися, міг би й помітити мене, я ж його бачу, та й не тільки його, а ще й Сірого, Віку та їх машину на дорозі. Не дуже добре бачу, але все ж. А ще чую, як вони розмовляють, але це слухати не цікаво – Ніна плаче, інші час від часу кричать їй, щоб вона заткнулася, але вона не затикається, тож отримує ляпаси, які теж такий-сякий засіб комунікації, отже, їх можна вважати частиною розмови.

Звісно, дуже хотілося втрутитися та перебити їх усіх, починаючи з Толика, але я, на жаль, аж ніяк не снайпер, тож жалість та співчуття до Ніни та ненависть до її кривдників, а також побоювання, що Рита повідомить щось Сірому, я задвинув подалі та налаштувався чекати. Чекати довелося хвилин десь двадцять, потім я почув шум мотора, і якась машина під’їхала сюди з боку, протилежного напрямку на шосе. Я спробував згадати, куди веде ця ґрунтовка, але не зміг. Начебто на берег Старого Дніпра, так тут називають правий рукав цієї ріки, але не певен, що саме туди. Так і не зрозумів, звідки сюда прибула інша банда. Не на пляжі ж вони перебували, поки сюди не приїхали. Це не завадило б взнати, але воно не так вже й важливо.

Сірий та хтось із чужаків стали перемовлятися, не підходячи один до одного. Кричали, ніби їх піддавали тортурам, мабуть, їх добре чув не тільки я, а ще й усі відпочиваючі на тому пляжі, куди веде ґрунтовка, якщо вона дійсно веде на пляж. Поговорити по телефону їм чомусь на думку не спало. Спробував у такому шумі підповзти ближче до Толика, але піді мною тріснула якась суха гілка, і хоч Толик не звернув на тріск уваги, я зрозумів, що “тихо прийшов” – це, на жаль, не про мене. Отже, зараз вони обміняються, а потім одні переконаються, що дівка та, що їм треба, а інші порахують гроші та впевняться, що вони не фальшиві.

То що ж робити? Яких тільки найфантастичніших планів я не навигадував! Наприклад, дати довгу чергу по чужакам над головой Толика. Якщо пощастить, попаду у бензобак їх машини, вона вибухне. Вони миттєво відкриють вогонь у відповідь, Сірий та його люди теж стояти не будуть, та й Толик почне стріляти. Можуть же усі вони перебити одне одного, а я вже по всьому якось розберусь із Толиком, якщо з ним не розберуться інші. Дуже, дуже великі шанси на успіх. Ще виникла гарна ідея стрельнути так, щоб куля трохи чиркнула Ніні по голові, вона впаде закривавлена, усі вважатимуть її мертвою та роз’їдуться по своїм хатам, а я дівчину перев’яжу, відвезу до себе та буду там поїти її анальгіном. Але навіть забувши про усе інше, я був не в змозі уявити такий влучний постріл у власному виконанні, та ще й в умовах, коли будь-яка гілочка на шляху кулі може трохи її відхилити, й цього вистачить, щоб вщент рознести Ніні череп.

Отже, мені залишалося лише одне – звернутися по допомогу до правоохоронців. До того ж не до поліції – хтось із цих гавриків миттєво розповість усе батькові, й що робити далі, вирішувати буде саме він, а не поліціянти. Ще були прокуратура та СБУ, але так вже склалося, що запорізька прокуратура вважалася дуже мутною та некомпетентною конторою, бо саме такою й була, і всерьоз розраховувати на неї міг тільки останній йолоп. СБУ теж достатньо мутна, це властиво будь-якій спецслужбі, а ще батько про неї казав, що вони дуже рідко щось роблять задарма, й мова тут не про гроші, хоч гроші вони теж залюбки візьмуть, не погребують. Їм потрібні послуги, необов’язково саме зараз, можливо, що й у майбутньому. Це для мене може дуже дорого коштувати, не виключено, що й вийде не по кишені.

Я роздивився номери на машині чужаків, навряд чи вони поїхали на “стрілку” з фальшивими номерами, до того ж це нормальний номер, а не євробляха. Їм немає сенсу ховатися від Сірого, він знає, з ким має справу. Якщо я повідомлю СБУ, вони залюбки у це все втрутяться, Ніну знайдуть та звільнять, але рано чи пізно про те, що це я вплутав спецслужбу у наші справи, дізнаються й батько, і його партнери та конкуренти у бізнесі та криміналі. Таке не вибачають, і я аж ніяк не певен, що великий бос зможе мене захистити. Але хіба я мав якийсь вибір?

Все ж мені трохи пощастило. Сірий раптом заволав “Толян, виході, уєзжаєм”, тож Толик вийшов на дорогу та підійшов до нього. От було б гарно, якщо б чужаки теж сховали у придорожніх деревах свого автоматчика або снайпера, й він би зараз почав діяти. Постіляв би людей Сірого, щоб забрати назад гроші. Тоді я б теж міг пошукати шансів на перемогу. Але ні. Моє везіння так далеко не зайшло. До того ж чужаків було четверо, п’ятою має бути Ніна, а машина в них одна. Місця для прихованого снайпера нема.

Сірий зі своїми людьми поїхав геть, а двоє кремезних чужаків потягли Ніну до своєї машини, але здивували мене, бо намагалися всунути її не до салона, а у багажник. Вона відчайдушно пручалася, але навіть без кайданок в неї нічого би не вийшло. Доля Ніни виглядала досить сумною – не так вже й часто ті, кого возять у багажниках, у найближчий час не стають трупами. Поки що вона потрібна їм живою, але незабаром вони зрозуміють, що насправді – зовсім непотрібна. І ще невідомо, чи встигне СБУ її врятувати. Ні, доведеться визволяти її самому, до того ж, це буде нескладно, бо на небезпеку вони не чекають.

Поранення

Дистанція була зовсім невелика, тож першим пострілом я поцілив саме туди, куди хотів – у плече тому, кого вважав їх головним. Поки можливо, я намагався не вбивати, бо поки немає трупів, усе ще можна якось зам’яти, незважаючи на чиїсь поранення, навіть досить важкі. Інший чужак повернувся до мене, вскидуючи свій калаш, але коротка черга по ногах його миттєво заспокоїла. Ті двоє, що займалися Ніною, кинули зброю на землю та підняли руки.

- Нє стрєляй! – заволав один із них. – Сдайомся! Ми просто прівєзлі бабло і забралі дєвку. Воєвать ми нє нанімались!

Я вийшов з-за дерев та підійшов до полонених, уважно дивлячись, щоб жоден з них не спробував стріляти. Так, усі калаші лежали на землі, але вони могли мати ще й пістолети, а пістолетні кулі теж добре вбивають.

- Снімі с нейо наручнікі, - наказав я головному, тому, кого поранив у плече.

- У мєня нєт ключєй, - відповів той, не припиняючи стогнати.

Теж зрозуміло – Ніну мали вбити в будь-якому разі. Кого у такому випадку хвилює, у кайданках вона чи ні? Так або інакше, я не мав часу сперечатися з бандитами. Сірий, навіть не поспішаючи, скоро доїде до шосе, знайде там Риту, розпитає її, а потім… Досить ймовірно, що повернеться допомогти чужакам проти мене. Йому насправді потрібні не гроші, що вони привезли, йому треба, щоб Ніна опинилася в лапах боса чужаків. Мені краще терміново звідси вшитися. Я збирався сказати про це Ніні, але не встиг.

- Позаду! – перелякано скрикнула вона.

Я почав розвертатися, але не встиг – пролунали два пістолетних постріла. Я спочатку відчув шалений біль під лівою лопаткою, потім удар в ліве передпліччя. Якщо спину мені так-сяк захищав бронік, то у руку куля увійшла без жодних перешкод, не вважати же за перешкоду рукав байкерської шкіряної куртки. Від другої кулі біль чомусь був не такий сильний, але рука від неї миттєво заніміла та стала геть некерованою. Але я вмів стріляти з калаша й однією рукою, це неважко, особливо якщо стріляєш майже впритул. Черга розшматовала мого супротивника, а я, не звертаючи уваги на біль, знов повернувся до полонених. Двоє поранених стогнали лежачи й більш нічим не цікавилися, двоє цілих демонстрували, що бажання воювати зі мною в них поки не з’явилося. Непогано, але одного трупа ми вже маємо, а це аж ніяк не добре.

А ще ж не кінець справи. Двоє поранених спливуть кров’ю, якщо не отримають допомогу. Та й я так само – кров струменить, і якщо рану не перев'язати, то й мені гаплик. А хто це зробить? Якщо я самотужки цим займусь, то не зможу тримати чужаків під прицілом, й вони миттєво зі мною розберуться. Ніна у кайданках теж нічим не допоможе, до того ж вона, схоже, вже збирається непритомніти – кульові поранення та кров, що з них струменіть, дуже легко позбавляють свідомості незвичних до цього дівчат, навіть коли пораненим є хтось інший.

Похитуючись від знесилення, я стояв спиною до шосе, та з останніх сил тримав однією рукою калаш, наведений на двох неушкоджених чужаків, та теж готувався непритомніти. Точніше, вирішував, чи пристрелити цих двох, поки я ще у змозі це зробити. Для закону нема особливої різниці, скільки трупів в мене буде за душею, один чи більше. А знепритомніти, залишивши їх як є, це те саме, що вручити їм Ніну, хіба що не запакувавши її. А мене вони напевно пристрелять, я б на їх місці саме так й зробив.

Позаду від мене почувся тихий рокіт мотору, дуже схожий на звук від моєї “Сузукі”. Скоріше за все, це повернувся Сірий. А можливо, це в мене в ухах рокоче. Але ж ні. Рокіт стих, хлопнули дверцята, і майже відразу чиїсь сильні руки вирвали в мене калаш. Я й не пручався, де там, з такою втратою крові.

- Кто дьорнєтся, тот жмур, - пролунав незнайомий жіночий голос, дуже низький як для жінки. – А ти, дівка, помоґі Рембо залєзть в машину. І сама садісь, єсли сразу нє допьорла. А ви двоє – жмура і ранєних убіраєте, і самі тоже убіраєтєсь на хрєн.

Виявилось, що Рембо – це я. Гаразд, Рембо, так Рембо. Спираючись на плече Ніни, я так-сяк дошкандибав до задніх дверцят Сузукі та навіть якось вліз до салону. Дорогою трохи роздивився цю жінку – автомат тримає вправно та впевнено, статура здалася начебто знайомою, а ось обличчя роздивитися не вдалося, й не тому, що в мене вже тьмарилося в очах, а тому, що воно було цілком прикрите якоюсь ганчіркою, схожею на паранджу. Її одяг та поведінка так подіяли на чужаків, що двоє вцілілих стояли стовпами та покірно кивали головами, як китайськи болванчики, яких я бачив у якомусь давньому фільмі. Жінка сіла за кермо, трохи проїхала задом, потім зробила бутлєгерський розворот та зірвала з голови ганчірку.

- Рита, - здивовано пискнула Ніна.

Я теж спробував її роздивитися, але не зміг – перед очами стояла суцільна темрява. Рита загальмувала, коли від’їхала туди, де чужаки вже не могли нас бачити. Там вона розшматувала мій одяг кинджалом, який я колись дуже, дуже давно купив для Ніни, та перев’язала мою рану.

- Вони відразу мене обшукали й відібрали кинджал, - поскаржилася Ніна.

- Щоб ти мене не зарізала, - хмикнула Рита. – Бо така вже наша жіноча доля. Чоловіки завжди попадають у якісь ганебні халепи, пірнають з головою у будь-яке лайно, а ми, жінки, їх звідти витягуємо, та ще й попутно намагаємося зарізати одна одну. Так, перша допомога є, кров’ю він не спливе, а далі нехай справжні лікарі трудяться, я охоронниця, а не хірург.

- Моцик, - ледь вичавив із себе я.

- Що ти верзеш? – не зрозуміла вона.

- Він про свій “Харлей”, - переклала Ніна.

- Блін, дійсно! А я забула! Я ж бачила, що він на мотоциклі, не кажучи вже про шолом. Цей шолом, шефе, тобі життя зберіг, між іншим.

- Як це? – спитала Ніна, я був їй вдячним, бо теж хотів би це знати, але розмовляти вже був геть не взмозі.

- В нього стріляли сзаду, двічі впритул. У серце. Він повернувся, тому друга куля попала у руку. Хтось хотів мого шефа вбити. Якби не шолом, той жмур стріляв би в потилицю. Але цивільним здається, що шолом – це як каска, кулі від нього відскакують. От і пішла куля не у серце, а у бронежилет.

В мене ненадовго трохи прояснилося в очах, я побачив, як Ніна, вже без кайданок, розтирає руки, а Рита ховає до кишені щось на кшталт шпильки.

- Де твій “Харлей”? – спитала Рита.

Я показав рукою. Він був схований зовсім поруч, я теж зупинився там, де мене ще не бачили вороги, тоді це були Сірий та його люди. Рита кивнула та полізла шарити по моїм кишеням, нарешті знайшла ключ від мотоциклу.

- Візми й оці, - порадила Ніна. – Це від “Сузукі”.

- Без шмаркатих слизько, - посміхнулася Рита. – В мене резервний є. Я ж на “Сузукі” й приїхала, ти не помітила, чи що? Так, годі теревенів. Сідай за кермо.

- Чому?

- Бо я поведу “Харлея”. Чи ти вважаєш, що оцей ходячий жмур у змозі керувати хоч мотоциклом, хоч машиною?

- Може, я на моцику?

- Ти сама як примара. Виглядаєш так, нібито ніколи не вбивала, а тут жмура побачила. Знепритомнієш на мотоциклі – тобі гаплик. А на машині ще маєш шанс зупинитися.

- Так, мені трохи погано, - тихенько погодилася Ніна. – Крові було забагато. Я доїду. Я вже водила цю машину.

- Будеш непритомніти – сигналь, я поїду попереду.

Рушаючи з місця, Ніна дала забагато газу, машину труснуло, і я впав на підлогу перед заднім сидінням. Впав я на ліву, поранену руку. Від пекельного болю я знепритомнів, й анітрохи цьому не засмутився.

Батькова помста

Прийшов я до тями у своїх апартаментах, під крапельницею. Поряд стояв якійсь чоловік у медичній масці та дивився на мене з повною байдужістю.

- Ти хто такий? – спитав в нього я, але він не відповів, так само стояв та дивився.

- Це хірург, - пояснив мені звідкись з’явившийся у моєму полі зору Гриць, теж у масці. – Дістав з твоєї рани кулю та купу усякого лайна, та ось вливає в тебе кров та ще щось.

- Хіба вливати має не медсестра? – поцікавився я.

- Саме так, шефе, якщо звичайні випадки. А кульове поранення – це незвичайний випадок. Поліція там, її небажано ставити до відому, та все таке інше. Кого зміг, того й знайшов. Раніше цим завжди Сірий займався, а тепер ось довелося мені.

- А де подівся Сірий?

Мене це питання цікавило, ще коли у події рішуче втрутилася Рита, але тоді через значну втрату крові я про це спитати не зміг, та й думати в мене теж не дуже виходило.

- Я пашол, думаю, мнє лучше нє узнавать, куда дєлся Сєрий, - проголосив хірург і дійсно вийшов, не попрощавшись, з ним, мабуть, вже розрахувались наперед.

- Думаю, шефе, Сірого ми більше ніколи не побачимо. Рита каже… Хоча, нехай вона сама розповість. Вважаю, їй поки що можна довіряти, бо якщо б вона хотіла тебе вбити, то мала для цього усі можливості.

- Так, Грицю. Клич її сюди.

Але першою прибігла Ніна. Вона аж ніяк не збиралася непритомніти, та й взагалі виглядала дуже добре. Мабуть, з того момента, коли Рита зняла з неї кайданки, минуло вже багато часу. Ніна роняла на мене сльози та цілувала в губи, але не як коханого, а як друга чи брата.

- Ну, ти й накурилася, - посміхаючись, мовив я.

- Дуже хвилювалася за тебе, - трохи образилася вона. – І Муся теж хвилювалася.

- Дякуй їй за порятунок. Це вона відчула, що ти у шаленій небезпеці.

- А що зі мною збиралися зробити?

- Пригрозити великому босу, що вб’ють його улюблену донечку, тобто, тебе, якщо він не зробить те, що вони від нього вимагатимуть. Але ж ти йому не дочка, тож він зробив би, як йому треба. А чим би вони на це відповіли, навіть гадки не маю. Може, справді вбили би, а може, лише скалічили. Можливо, й неушкодженою відпустили би, але я так не думаю.

Муся тим часом заскочила на кровать, вмостилася в мене на грудях та голосно замуркотіла. Я погладив її вцілілою рукою, і вона замуркотіла ще голосніше.

- А я дійсно йому не дочка? – спитала Ніна. – Я наші обличчя порівнювала, моє та його, так дуже схожі.

- Звідки йому знати? – відповіла за мене Рита, яка зайшла разом з Ніною. – Він великому босу свічку не тримав, хоча б тому, що малий ще був задля цього. Ніно, не втомлюй його занадто. Він ще зі мною побалакати хотів.

- Так, хотів, - визнав я. – Я не зрозумів, куди подівся той бісів Сірий.

- Його машина промчала повз мене на великій швидкості. Там були сам Сірий, Віка, Толик і Славко. Тобто, вони там мали бути, я не вдивлялася, тому й не бачила, скільки іх у машині і хто вони. Я вважаю, живими залишилися лише Віка та Славко. Бо вони сплять разом. А може, навіть хтось один з них, бо краще ділити на одного, ніж на двох.

- Чому там хтось мав неодмінно померти?

- Бо окрім людей у машині були ще й гроші. Досить непогана сума, але я не знаю, яка саме. Якби їм запропонували доньку великого боса безкоштовно, вони б щось запідозрили. Отже, Сірий заломив шалену суму та відчайдушно торгувався. Я заздалегідь передбачала, що все цим й скінчиться, отже, й напросилася на окремий пост. І вгадала.

- Але ж інша банда один одного заради грошей чомусь не перестріляла.

- Хтозна, чому так. Може, вони не знали, скільки там грошей. А наші, точніше, колишні наші, знали.

- І вони не бояться, що батько їх знайде?

- Не знайде. Ми усі маємо запасні документи, про всяк випадок. Їх зараз нескладно роздобути. На Донбасі люди інколи без сліду зникають. Треба лише знати їх персональні дані. Кажеш, що ти втік з окупованої території, а документи взяти не зміг. Мєнти видають тобі новенькі та справжнісіньки. А дані нескладно купити. На тому боці можна купити все. Та й на цьому майже так само. Ні, шефе, нікого не знайдуть. Ані живих, ані зажмурених. На Хортиці легко сховати жмура так, щоб його не знайшли років із десять або двадцять. А живі вже завтра опиняться десь за кордоном, якщо вони досі не там. Шефе, ти ще не вкрай втомився?

- Майже вкрай, - визнав я. – Рито, Грицю, хто тепер буде за Сірого?

- Тобі не сподобається, шефе, - відповів Гриць.

- Пєтя, - доповнила Рита.

- Треба було дати йому по балді сильніше, - прокоментував я.

- Так, шефе.

- Що з Оленою?

- Незабаром сюди приїде. Вона теж розумна, й не схотіла брати участь у цій авантюрі.

- А батько не приїде?

- Я чула, що він тебе боїться, бо ти справжній Рембо. Пєтю побив, Сірого вистежив, Ніну врятував. Хтозна, на що ти ще здатний. Ні, будь певен, деякий час він обходитиме такого синка десятою дорогою.

- Краще вже бути Конаном, ніж Рембо.

- Ну, вибач. Я, коли йому доповідала, назвала тебе Рембо. Змінити вже неможливо, бо він тепер бачить в тебе саме Рембо. Він ще сказав мені, що ти з війни повернувся зовсім навіженим.

- Хай йому грець! Гаразд, годі теревенів. Я таки втомився. Ніна, залишися, бо ти мені ще потрібна.

- Хочеш, щоб я прибрала Мусю? – спитала Ніна, коли Гриць та Рита пішли.

- Ні, хай собі лежить. Вона мені не заважає. Хотів тебе спитати, чи будеш ти надалі спати зі мною. У тому самому сенсі.

- Просто зараз чи взагалі?

- Й те, й інше.

- Денисе, ти ж під крапельницею!

- То й що? Це ж не перше моє поранення. Й кулі вже ловив, й осколки мін, чи як там вони правильно називаються.

- Ні, вибач. Лише після крапельниці. Та й відпочинь хоч трохи. На тебе дивитися лячно. Та й я ще не зовсім відійшла від того, що бачила сьогодні вдень, - вона замовкла та над чимось замислилася.

- Не мовчи, кохана, - попросив я. – Муся мркотить, як гелікоптер, але ж не лише її слухати.

- Які романтичні речі ти кажеш! Але Рембо, що звільняє дівчину з полону – це ще романтичніше.

- Де ти там романтику побачила? Стрілянина, кров та трупи. А якби ще не Рита, й мене вбили б, я вже на межі був, ледь не знепритомнів.

- Звісно, Денисе, це романтіка! Я десь читала, що звіри, якщо бачать смерть своїх сородичів, дуже хочуть сексу, коли небезбека минає.

- Де ж ти таке читала?

- У "Контактику". А що?

- Та нічого. Любіть "Контактик" – джерело знань. То ти хочеш сексу?

- Хочу. Але дочекаюся, поки тобі знимуть крапельницю. І ще. Ти певен, що я тобі не сестра?

- Цілком. Батько так і спланував свою комбінацію, щоб конкуренти вважали тебе його улюбленою донькою, а насправді ти йому цілком байдужа. Чи ти наполягаєш на тесті ДНК?

- Ні. Я тобі вірю.

До кімнати рішуче увійшла Рита та зняла з мене крапельницю. Мабуть вона дійсно мала початкову медичну підготовку. Було трохи боляче, але зовсім не так, як від куль.

- Погані новини, - повідомила вона. – Тобто, я вважаю, що вони погані. Великий бос запросив у гості матусю Ніни.

- Навіщо вона йому? – здивувався я. – Чи вони колись все ж таки…

- Він запросив її не до себе, а сюди. Пєтя вже її везе. Що будеш із цим робити, шефе?

Що робити з цією бабою, я навіть гадки не мав. А мені вже здавалося, що нарешті настав хеппі-енд, або хоча б якась його подоба…