Кишеньковий путівник для нащадків

Передмова

Дану роботу було написано, перш за все, для себе самого! Люблю я, знаєте, радити щось та повчати інших. А що в такому разі може бути краще за процес написання книги, в яку ти вкладаєш весь свій «грандіозний» досвід? Звичайно ж, я дійсно хочу світлого та зрозумілого життя своїм дітям, але я не дуже впевнений, що знайду достатньо влучних моментів та сил озвучити хоча б частину з усього написаного тут. Крім того, немає ніяких гарантій, що я взагалі буду поруч. Сподіваюсь, нащадкам моїм все це якось стане до ладу, а якщо ні, то, можливо, хтось інший відшукає тут трохи користі.

Я старався описувати все з максимально можливою щирістю, хоча, іноді й міг висловлюватися досить заплутано, але це не навмисно – у звичайному житті я приблизно в такому ж стилі й спілкуюся. В цілому ж, я чесно виклав своє бачення різних речей та спробував навести приклади, де це мало сенс.

Є ще одна причина, чому я взявся писати. Прямо зараз триває війна, а я, хоч і є людиною мирною, але все ж маю бути чесним із собою – я лиш за пару кроків від того, щоб потрапити в це божевілля. Якщо «система» мене таки поглине, і раптом я відправлюсь кудись за межі цього світу, то треба ж хоч щось залишити після себе. Ось так я і вирішив систематизувати частину тих питань, які роками висіли на порядку денному в нашій родині та у колі друзів. Дуже ми полюбляємо говорити про всяку абстрактну дичину…

Людина, як система блоків

Блок 1: Тіло

Головна омана, якої я позбувся лиш, коли мені було далеко за тридцять, полягає в ототожненні себе, як особистості, з конкретним тілом. Навіть, якщо це і так на певному глибинному рівні, то на практиці набагато ефективніше вважати тіло окремою системою. Вона живе за своїми правилами, щось любить більше, щось менше, її можна дресувати та навіть змусити робити щось корисне. У якийсь момент навіть можна знайти деякі риси, які обов'язково виявляються у певних обставинах. Я говорю про слабкості звичайно. Наше тіло – головне джерело поривів, дотримання яких зазвичай призводить до псування здоров'я або відносин з іншими людьми.

І що ж з ними робити із цими слабкостями?

По-перше, – спокійно і без поспіху слід спостерігати за собою, відстежуючи, які саме імпульси вам властиві, і за яких обставин. По-друге, – викиньте думку про те, що «погані» імпульси можна викорінити, – це маячня. Наприклад, якщо ти здорова і наповнена життям людина, то, очевидно, ти визнаєш привабливість особи протилежної статі, якщо з такою зустрінешся, і це нормально. Соромитися тут нема чого. Очі бачать, а мозок оцінює – така послідовність просто неминуча, як і неминуче її продовження, але вже у площині фантазій. Здатність людини до мислення – і нагорода, і прокляття, саме тому й треба докладати максимум зусиль, щоб усе «текло» у напрямах, які вказує розум (чи навіть душа…), а не тіло – це перше, чому слід вчитися.

Тіло надто примітивне та однокрокове, воно завжди хоче «тут» і «зараз». У точці, де імпульси тіла дають зворотний зв'язок на все, що генерує мозок, треба завжди пригальмовувати. Тіло – найбільш груба наша оболонка, і не можна підпускати її до того, що сидить біля «керма». Вважайте своє тіло дитиною, якій років десь зо три – наче й розум там є, але контроль присутній далеко не завжди.

І так, тіло – дитина. Його не можна катувати, йому потрібні увага, контроль та догляд. А ще його можна дуже легко обводити навколо пальця, і тим самим спрямовувати на той шлях, який вам треба.

А тепер конкретні робочі схеми.

Харчування

- Сідайте за стіл лише, коли ви дуже голодні.

- Щоб відчути справжній голод – нічого (взагалі нічого!) не їжте хоча б 4 години, а краще 6-7.

- Зупиняйтесь в стані «хотілось би з’їсти ще хоч трошки».

- Жуйте довго, аби відчути весь спектр можливих смаків. Намагайтесь чесно зосередитись на цьому процесі. Тривале пережовування зрівняє температури продуктів та вашого тіла, що також надзвичайно важливо (на все виділяйте близько 25-30 хвилин).

- Намагайтесь їсти наодинці або ж хоча б у тиші, та, заради Бога не дивіться при цьому нічого (відео чи фільми), та музику теж не слухайте. Якщо навчитесь тримати свою концентрацію на їжі, то це стане постійним та невичерпним джерелом радості. Крім цього, варто пам’ятати ще й про контакт із продуктами – нюхайте їх, роздивляйтесь, торкайтесь, – все це допоможе налаштувати вас на правильну «хвилю».

- Якщо вам хочеться пити, то робіть це так, щоб вода попала в шлунок не менш ніж за 20-30 хвилин до приймання їжі.

- Так само і після їди треба слідкувати, аби приймати рідину не раніше, як мине 20-30 хвилин, а, краще, – пара годин.

- Не допускайте частого споживання газованих напоїв, смаженого та солодощів. Загалом же, краще все це повністю виключити зі свого раціону.

- Алкоголь… скоріш за все, ви його-таки будете пробувати… та я прошу вас – забудьте про цю отруту якнайшвидше.

- У разі, коли ви все ж дозволяєте собі солодощі, то робіть це виключно після основних блюд.

- Раз і назавжди заберіть зі свого життя перекуси – вони псують здоров’я та викликають залежність, роблять вас слабкими та лінивими.

- Спостерігайте за своїм станом під час їди та після – якнайшвидше треба з’ясувати, які продукти діють на вас погано (викликають сонливість, млявість розуму, відсутність енергії, розлади та відхилення від звичайного свого стану), а які допомагають навпаки стати сильнішими. Причому, треба розуміти, що спостерігати доведеться постійно, все життя, адже набір продуктів згодом може змінюватися (от, десь років у 35 я виявив, що маю певні відхилення у травленні після вживання молока).

- Також слід спостерігати ще й за тим, як ваш організм випорожнюється. Якщо сеча набула якогось кольору, значить у вас або навантажено нирки, або нестача води в організмі. Якщо ваші фекалії занадто тверді, значить треба перевірити регулярність споживання води та їжі, а також вплив окремих продуктів харчування або їх комбінацій (у кожної людини це буде щось своє).

- Нічого не їжте хоча б за пару годин до сну (взагалі нічого!) – це допомагає краще висипатися і зберігає здоров'я, та й зайвого жиру у вас буде гарантовано не так вже й багато.

Якщо ви навчитеся дотримуватися зазначених правил, то кожне приймання їжі стане для вас справжнім святом, і майже будь-яка страва – завжди буде бажаною і смачною. Щодо наслідків харчування, то потрібно лише моніторити колір сечі, твердість фекалій та загальний стан (реакцію) тіла, і відразу ж вживати відповідних заходів, коли з'являються відхилення від норми. А в майбутньому, ці відхилення намагатися превентувати або уникати.

Гігієна

- Митися треба або щодня, або ж при перших проявах «зайвих» запахів – і не чекайте, коли інша людина вкаже вам на це або, набагато гірше, – промовчить, та, при цьому, дасть знати про все у інший спосіб (поморщиться від огиди, наприклад).

- Зуби треба чистити після їди через 35-40 хвилин.

- Не треба собі брехати, що звичайної чистки зубів достатньо – використовуйте ще й зубну нитку (або іригатор) – хоча б раз на день.

- Зуби – це життя, то ж не чекайте, коли щось почне боліти, приділяйте їм належну увагу, адже в розпорядженні є лише один комплект (хоча у цей час вже є новина про можливість активації білка, що здатний запустити ріст нових зубів…).

- Шкіру треба очищати, зволожувати та не чіпати руками. Прищі давити не можна – довірте рішення таких розладів фахівцям (косметологи, дерматологи, дієтологи, ендокринологи).

- Мити «руки, перед і зад» – дуже гарна справа, яка зберігає здоров'я та надає впевненості у собі. Останні дві «операції» треба робити щодня, а краще одразу після того, як відвідали туалет, та обов'язково прохолодною водою.

Здоров’я

- У здоров'ї важливо загалом все! Навіть крихітна фаланга на мізинці ноги, який ти повністю ніколи й не відчував, стає центром Всесвіту у разі пошкоджень.

- Хворе тіло може стати причиною імпульсів, з якими нам зазвичай не вдається впоратися. Хвора людина – нетерпляча, примхлива, зла і схильна шкодувати себе – так що не хворійте, а, якщо захворіли, то тримайтесь в жорстких рамках аби не розлякати всіх навколо.

- Здоров’я має ключові блоки, і, якщо хоч один із них працює погано – неминуче страждають й інші. Це – голова, живіт, ноги та спина.

- Хороше здоров'я – це плід ваших зусиль, а не природний ресурс.

- Погане здоров'я – це результат ваших невірних дій і, дуже рідко, дій зовнішніх обставин (генетика, довкілля).

- Куди рідко заглядає сонце – часто навідуються лікарі. Потрібно бувати в живій природі – це допомагає імунітету стати більш гнучким і краще реагувати на атаки.

- Займайтеся фізичною культурою, а не спортом.

- Якщо зайнялися спортом – будьте обережні, адже спорт – це змагання, і тут головне результат, а все інше ігнорується, особливо, здоров'я.

- Якщо виконуєте фізичні вправи – робіть це з максимально можливою концентрацією на процесі. Не допускайте, щоб музика чи інша людина допомагали (заважали) вам у цій справі, адже вправи – суто особиста річ, результат від якої потрібен виключно вам.

- Лягати спати треба рано так само, як і вставати – це дисциплінує і дає вам величезну перевагу перед більшістю людей.

- Практикуйте будь-який вид медитації – це зробить вас сильними та спокійними, а також гарантовано допоможе відновитись, у разі потреби.

- Завжди будьте насторожі – потрібно навчитися ідентифікувати ознаки, за яких ви починаєте хворіти.

- Завжди переконуйте себе, що ви не можете захворіти.

- Якщо ви захворіли – переконуйте себе, що вам треба одужати якнайшвидше.

- Відпочивати – життєво необхідно, так що не вірте шарлатанам, які кричать, мовляв, можна взагалі не спати і трудитись, як ломовий кінь, 24/7. Спіть не менше 6,5 – 7 годин, а перед сном робіть вправи, що розслабляють, та вмивайтеся холодною водою. Щоб ідентифікувати напругу, передусім перевіряйте, у якому стані м'язи обличчя (зокрема, щелепа), і, чи є спазми в області шиї або трапецій. Спати довше можна, але важливо не переборщити – що більше спиш, то більше хочеться. Якщо ж ви захворіли, то сон – одна з необхідних процедур.

- В цілому, фізичні навантаження надзвичайно потрібні саме чоловікам. Це пов'язано з нашими гормонами – підтримувати рівень тестостерону можна лише через «фізуху». Медикаментозне втручання – екстремально не рекомендую! Будь-який такого роду прийом призводить до того, що наше тіло «забуває», як треба виконувати необхідні функції.

- Жіночому тілу тренування потрібне не такою мірою, як чоловічому, та бажано робити хоч щось. Загальна тренованість завжди допоможе з легкістю подолати будь-які стресові ситуації, будь-то втеча від собаки, що хоче вас вкусити за дупу, або ж висока температура, при якій в'язкість крові збільшується, і навантаження на серце зростає. Тільки тренована людина здатна без наслідків усе це пережити. Інакше – ви з кожною такою подією скочуватиметеся все нижче і нижче.

Загалом же, тіло своє треба любити. Саме любити! Сприймайте його, як дуже просунутий і дорогий високотехнологічний костюм із мільйоном корисних функцій. І ваше найперше завдання – зробити так, щоб «костюм» цей не заважав основному робочому процесу – розвитку розуму і душі.

Блок 2: Розум

Якщо тіло я обізвав «трирічкою», то розум – це, мабуть, щось на зразок підлітка – набагато розумніший, здатний аналізувати, робити висновки та навіть дивитися в майбутнє (це про планування, звичайно). Також у нього є і певний характер, а часом (насправді, дуже часто) і справжнісінький гонор.

Розум – це логічний апарат, головне опціональне завдання якого – дозволити нам не померти в цьому світі надто швидко. У своїй суті він є машиною, що без перерви займається збором даних, а потім на основі отриманої бази знань намагається приймати якісь рішення. Погана його особливість у тому, що він надзвичайно несприйнятливий до розуміння чужих рішень, бо за замовчуванням не володіє тим набором інформації, на основі якого ці рішення ухвалюються. І це – справжня біда, з цим доведеться жити щодня, і це торкнеться в тих чи інших моментах всіх людей, що попадуться на вашому шляху. Тому важливо навчитися терпінню та повазі до того, як все бачиться іншій людині. При цьому, також необхідно проявляти терпимість і до того, що саме ваша позиція може залишитися незрозумілою. Доводити щось іншим – зазвичай справа марна, максимум на що ви можете розраховувати – це примус та муштра. Переконання свої люди взагалі не змінюють. Принаймні це трапляється настільки рідко, що немає жодних підстав на таке розраховувати.

Це я забіг трохи наперед, попередній абзац скоріше стосується взаємодії із суспільством, але я не міг не сказати про це і тут, бо формування мозком своїх власних логічних ланцюжків, та подальше слідування їм – надзвичайно важлива особливість, яку треба намагатися відстежувати, щоб у момент, коли треба проявити гнучкість і терпіння, ви просто не наламали дров.

Описана особливість лише одна з безлічі, але я роблю акцент на цій, бо саме вона відповідальна за картину світу, що ми тримаємо перед очима. Так, саме тримаємо, і треба про це завжди пам'ятати, інакше можна дуже серйозно вляпатися.

Приклад. Особисто мене війна застала зненацька. Я не хотів вірити нічому, а розум ліниво тримався за переконання в тому, що все буде добре, мовляв, то все пусті балачки політиків з екрана. При цьому навіть блокувався аналіз ситуації. Ось як працюють переконання – я був оточений шкаралупою свого власного світу, в якому містилося всього кілька елементів: сім'я, робота, спроби писати та скромне бажання читати чи занурюватись у казкові сюжети. Але водночас багато людей зорієнтувалися і вже до початку військових дій перемістились у більш безпечні місця у порівнянні з Харківською областю. Звісно, у зазначеній вище ситуації все може виявитися, діаметрально протилежним, – вельми ймовірно, що світ тих людей цілком складався з усього, що нам транслюють медіа. Якщо так, то й не знаю, що гірше.

Отже, із переконаннями треба бути надзвичайно обережними, вони є неабияк необхідними, хоча іноді й працюють не на вашу користь.

Наявний тут, правда, і хороший момент – адже «вихідну» інформацію можна зумовити (принаймні, частково). Людина, якщо прибрати всі «константи», які дістаються у процесі виховання (весь той довгий перелік всього, що називається життєвим досвідом), у своїй суті стане якимось безформним шматком, що мчить крізь життя та хаос, і абсолютно не розуміє нічого. Хто він? Навіщо тут? Що далі? І так до нескінченності... У житті, звичайно, такого не зустрінеш. Всі ми ходимо по світу з унікальним багажем за спиною, і вінбагато в чому визначає наші вчинки та рішення.

Моторошна історія, чи не так? Навіть фатальна. Але важко заперечити заїжджену фразу, що ми повністю сформовані досвідом, і що ми такі, як є тут і зараз, саме завдяки йому. Але, при всіх зазначених труднощах, є відомий усім фокус – нам цілком під силу вибирати свій майбутній досвід. Так, ми вибираємо, в якому університеті вчитися, з ким одружуватися, з ким товаришувати, які книги читати, в яку країну поїхати і т.д. Для справи цієї треба лиш трохи сміливості та здатність передбачати, в якому спектрі шляхів ти опинишся потім.

Гаразд… все це надто вже в глибину пішло. Загалом, я писав це з однією метою – показати, що людина таки має ступені свободи в плані визначення приблизного спектра переконань. Ось, наприклад, якщо ви гратимете у футбол, то у вашому ж пріоритеті обов'язково буде спроба довести (часом, з піною біля рота, а то і з кулаками), що хтось інший з ворожої команди обов'язково гірший за вас хоч у чомусь. І я зараз не намагаюся відмовляти від чогось, я намагаюся донести, що потрібно завжди (завжди!) тверезо оцінювати, що ти робиш у конкретний момент та навіщо. Це допоможе позбавити свій розум і життя від вигаданих проблем, адже ж чиста дурість, що такі примітивні речі в результаті виливаються в ксенофобію, ворожість та ненависть між людьми лише через відмінності в тій чи іншій приналежності – мова, колір шкіри, вірування тощо. Це вже світові проблеми, і я щиро бажаю, аби доля уберегла вас від усього того, що ці проблеми в собі несуть. Не сперечайтеся про політику та релігію, до чужих культур ставтеся з повагою, повірте, – це обов'язково зробить ваше життя кращим, світлішим і безпечнішим. І це варто також зробити ще й через те, що так ви гарантовано зменшите число «вікон», через які вами можна маніпулювати – а це вже надзвичайно потужна річ.

Такі ось наслідки того, що розум занадто консервативний і насилу перебудовує звичні ланцюжки, – тому і важливо контролювати все, з чим він контактує. Якщо спрощено, то, коли дивишся фільми про злочинців, то й голова буде гарантовано набита елементами з обраного інформаційного поля. Знову ж таки, якщо хочеться – дивіться, але, при цьому, спостерігайте, як це впливає на вас. Як, наприклад, через місяць зміниться ваш лексикон, або, яка перша думка майне в мозку, коли вам буде здаватися, що хтось насмілився образити вас. На жаль, патерни поведінки теж входять до числа «ланцюжків», які розум якимось чином визначив, а це означає, що один з елементів дешевого та тупого сюжету має шанс проявитись і в реальному житті. Так що – будьте обережні з цим, ніякий «героїчний епос» не можна ставити на чільне місце, коли настав момент приймати рішення.

Здається, надто сильно я пішов у цю «філософію», час рухатись до чогось більш практичного.

- Розум треба тренувати – давайте йому якомога більше «складної їжі» і, менше всякого примітиву – тільки так ви зможете уникнути нудного життя.

- Вивчайте іноземні мови та читайте – окрім очевидної користі у вигляді розширення можливостей на тлі інших людей, ви постійно відкриватимете щось нове.

- Слідкуйте за тим, що виводить вас з рівноваги – потрібно вчитися з такими речами взаємодіяти, адже їх появу на своєму шляху ви не здатні контролювати.

- Відстежуйте те, що виводить вас з рівноваги, але насправді є результатом зовнішнього впливу – від такого треба нещадно позбавлятися, інакше ви проживете чуже життя. Якщо вашому другу не подобається якийсь Вася, то тричі подумайте, перш ніж вносити цього нещасного до списку тих, хто не догодив і вам.

- Будь-який процес навчання – це добре, але найважливіше не здобуття знань, а саме вміння цей процес активувати та підтримувати у робочому стані.

- Коли вчитеся чомусь новому – обов’язково робіть паузи, відпочивайте. Розум – не карта пам'яті, і просто «залити» інформацію в нього, на жаль, не можна. Це – забіг на довгу дистанцію, змиріться з цим.

- Відпочинок для розуму – це нормальний сон, фізичні вправи, прогулянка та сміх. Все інше – просто виправдання, аби дозволити собі дати слабину.

- Розуму, як і тілу, властиві певні імпульси – насамперед це тріумф. Ми завжди мимоволі прагнемо повернутись на ту територію, де колись почувались чемпіоном. Це може перетворитись на пастку та блокувати просування вперед.

- Розум – надзвичайно лінивий, і не можна давати йому розслаблятися. Якщо тіло, що відвикло від навантажень, ви ще можете привести до тями за пару-трійку тижнів, то у випадку розуму на це зазвичай ідуть роки, і далеко не факт, що у вас взагалі вистачить терпіння досягти колишнього рівня.

- В ідеалі – треба привчити розум до безперервної генерації чогось нового. Це – гарантований шлях до високої самооцінки навіть, якщо часом і здаватиметься, що ваші «результати» безглузді. Процес творіння дарує унікальне почуття контролю, з яким ніщо не зрівняється. Що можна генерувати? А, це не має значення! Головне долати шлях від моменту, коли перед вами порожнеча, до моменту, коли перед вами щось завершене. Це створення чогось, не обов'язково матеріального (тобто, не завжди це саме продукт), тут цілком може підійти, наприклад, організація деякого процесу.

- Довгострокові завдання – обов'язкові, від них отримуєш найбільше енергії та бажання жити.

- Короткострокових завдань уникнути не вийде, бо таким є життя, але важливо не застрягати в них надовго і пам'ятати про щось суттєво значуще, ніж звичайна рутина.

Рутина становить величезну частину нашого життя. Є тільки два способи, як з нею справлятися (не рахуючи того, що можна доручити її комусь іншому). По-перше, привчіться не фокусуватися на таких діях, виконуйте їх у певному автоматичному режимі. Ось, якщо довелося вам стояти в черзі 30 хвилин, так і не треба про це думати – включили «фонове» завдання «чекаю…», а самі поки що можете зайнятися чимось цікавим. По-друге, наш розум дуже любить списки (перш за все, це «to-do-list»). Не лінуйтесь планувати день\тиждень\рік (чи… роки) і складати перелік того, що треба зробити. При цьому важливо тверезо оцінювати ситуацію, коли завдань багато, і правильно розставляти пріоритети. Такий прийом хороший не тільки тим, що він годує розум маленькими порціями успіху, але й ваші справи завжди будуть у повному порядку – завдяки чіткому усвідомленню поточної ситуації та майбутніх кроків.

Розум набагато складніша система у порівнянні з тілом, але й він цілком піддається впливу. І тут важливо також виявити такі групи особливостей, як слабкі та сильні сторони, переваги та те, що йому не подобається. На відміну від тіла, яке досить легко змусити до чогось, з розумом потрібно вести переговори – накачувати мотивацією, вигадувати нагороди та покарання, ніколи не обманювати (ніколи!). Розум ще й штука злопам'ятна – він обов'язково скористається кнопкою образи і агресії при першій же нагоді, коли ви чекатимете від нього продуктивної роботи – пам'ятайте про це.

Блок 3: Підсвідомість

Не думаю, що є нормальні шанси зрозуміти, що воно таке досконало, проте деякі непрямі речі все ж можна оцінити. Я не знаю, яке точне визначення має це слово, і не знаю, що під ним розуміють інші люди. Тут я лише постараюся описати винятково власне бачення.

Отже, з розумом більш менш все ясно, бо він безпосередньо та постійно зв'язаний із тілом. Це означає – коли в логічні ланцюжки розуму щось не вкладається, або ж навпаки, вкладається дуже вдало і добре, – ви обов'язково бачите наслідки таких процесів і в тілі. Тривога, перезбудження, істеричний сміх до надриву м'язів живота, страх і бажання випорожнитися, громоподібний звук серцебиття у вухах і багато іншого – все це прояви того, як розум перерозподіляє витрати ресурсів залежно від обставин. Чому і як, це вже краще вивчати окремо, і, гадаю, ви з цим впораєтеся й самі, але головне тут те, що наслідки таких неоднозначних «команд» завжди піддаються спостереженню того, з ким це відбувається. Тобто, не треба бути великим ученим, щоб засвоїти просту річ – якщо людину налякати добряче, то вона обов'язково або навалить «цеглин» собі в штани, або ж поверне природі вміст шлунка.

І… до чого все це? А до того, що виявити подібне з підсвідомістю гарантовано не вийде! Просто – без шансів! Вона діє за своїми власними правилами, і, мабуть, тільки сама ці правила і знає…

І так, якщо тіло – дитина, розум – шкодливий і місцями підступний тінейджер, то підсвідомість – це незнайомець, і ви не знаєте, чого від нього чекати, а розраховувати на нього так взагалі не можна!

В собі я періодично зустрічаю два прояви цієї дивини під назвою «підсвідомість». Я їх називаю «передбачення» та «розпаковування».

Передбачення... ні, на жаль, не в тому форматі, що ви могли зустріти у фільмах чи книгах (а іноді було б непогано). Я маю на увазі ті незвичайні відчуття повної впевненості у конкретному результаті(сюди ж, до речі, можна віднести й «де-жа-вю»).

«Передбачення» в чистому вигляді за все своє свідоме життя зі мною траплялися нечасто, але щоразу це було доволі страшно. Страшно, бо просто в голову не вкладається, як це взагалі можливо – побачити, наприклад, уві сні те, що трапиться через кілька років, а в момент, коли це таки почалося, сидіти в шоку від того, що ти чудово пам'ятаєш, коли саме тобі це наснилося чи привиділось. І найгіршими були сни про смерті людей… Загалом, така собі штука, чесне слово, але, здається, трапляється вона час від часу багато з ким. Ймовірно, є навіть ті, хто здатний цю річ контролювати.

Я рекомендую, завжди бути напоготові, якщо з вами щось таке станеться, – ви не зможете це проґавити, але, при цьому треба бути спроможним якось все зафіксувати. Найпростіше взяти та записати кудись, і нехай воно собі лежить. У цьому ще є й хитрість – такий прийом допоможе знову намацати реальність, і скоріше позбутися впливу на нинішнє життя того, чого ще насправді немає, та й до кінця неясно, чи взагалі буде (так, на щастя, трапляється все далеко не завжди).

З «розпаковкою» трохи простіше – ймовірність її виникнення сильно зростає, коли ваш розум завантажено певною проблемою (завданням, ідеєю). Але, як і з «передбаченням», треба бути готовим, що в якийсь момент вас буквально накриє хвилею даних. Це – так зване «осяяння» – кожен з нас відчував, і знає, як важко його утримати, особливо, якщо воно стосується чогось об’ємного та складного.

З даною річчю буде аж дві поради:

Завантажуйте розум і свою увагу дійсно важливими речами – важливими для вас особисто. Тобто, зазвичай буде те, що турбує вас без жодних причин – тож спробуйте взяти під контроль такі речі, і свідомо замінити їх на щось інше.Будьте готові до раптових відповідей.

Але, як підготуватися до чогось раптового? Це ж нісенітниця! – скажете ви. А, ось, і ні! Це – звичайна навичка, яку цілком реально натренувати в собі. Важливо не тільки бути готовим якось зберегти інформацію, – критичною є ідентифікація таких моментів і здатність не забути все вже в наступну мить, сконцентруватися, відкласти ненадовго інші справи, і зробити висновки про те, що ж з вами сталося. Загалом доведеться привчатись протистояти ліні та дискомфорту – саме вони головні вороги «осяянь».

Знаєте, а це дуже надихає, коли відчуваєш, що хоч на соту чи нехай навіть мільйонну частку, але здатний якось упоратися з цією неймовірною силою. Гадаю, у кожної людини ця опція працює виключно індивідуально. У періоди, коли я був дійсно стурбований певними задачами або мене щось сильно непокоїло, я постійно відчував такі «розпакування». Вони, головним чином, проходили уві сні, під час медитації або ж на пробіжці, тобто в ті періоди, коли традиційна реальність по-суті зникала.

Щодо «важливих речей» з п. 1, то це мається на увазі важливість саме для вас самих, і до переліку таких справ може потрапити будь-що. Але необхідно завжди прислухатися до себе – тільки так ви зможете ідентифікувати, що є значущим, а що ні, – і трохи згодом це ще й правильно послужить вам, коли необхідні відповіді раптом почнуть валитися на голову.

Стосовно п. 2., то з ним може бути досить важко – дуже непросто вийти з напівсну і почати записувати щось (проблема лінощів і дискомфорту знову виходить на сцену), а про біг і медитацію я взагалі мовчу. По-суті, я-от вже бігав років 10 точно, коли почав звертати увагу, що дивні речі виникають, виявляється. Ось, наприклад, більшість моїх письменницьких ідей (і реалізованих, і не дуже) розпакувалися саме на пробіжках. І не пам'ятаю, скільки разів мені доводилося зупинятися, і, задихаючись, начитувати на диктофон. А до цього я взагалі постійно брав із собою блокнот і ручку, та записував тремтячими руками якісь моторошні каракулі. Та ж сама історія і з роботою – щоразу, коли я стикався із чимось таким, що одразу не піддавалося (а такого було реально багато…), то воно вирішувалось або на пробіжці, або уві сні, або ж в медитації.

В цілому, може скластись враження, що людина як би не зовсім відповідальна за таке «розпакування». Але ні – тут якраз річ у тому, що коли в голові порожньо і вас нічого не турбує, то нічого і не розпакується. Тобто, як це для деяких людей не прикро, але ключем до всього є потяг до дій – тільки вони допомагають відкрити можливість стати провідником і відчути на собі цю стихію. І взагалі, постарайтеся усвідомити, що містить у собі слово «провідник»?

Напевно, багато незрозумілого тут я вивалив на вас. Загалом, намагайтеся не втрачати пильність – зазвичай, сигнали з підсвідомості все ж прориваються в площини розуму або тіла. Наприклад, коли вам дійсно добре, ви можете відчути тепло в області тимуса (це посередині грудної клітки на 5-7 сантиметрів вище лінії сосків). Ось навіть спостерігаючи тільки за цією теплотою вже можна зробити своє життя в рази кращим і приємнішим – просто відстежуйте, коли виникає дане почуття, і це стане головною підказкою при оцінюванні матеріальних речей, різних процесів і навіть людей (особливо людей!). Тепло не обманює – пам'ятайте про це.

Блок 4: Я

Дитина… підліток… незнайомець… На жаль, цей ряд далі не вдасться адекватно продовжити – тут починається невідома територія. Оце «я» ніяк не піддається адекватному спостереженню ні в інших людях, ні в собі.

Мої знання про нього обмежені лише слабким відчуттям, якоюсь тінню, чимось без форми та змісту, чимось таким, що не відчуває тіло і не розуміє розум. Просто… виключно абстрактна та ірраціональна річ, певногороду тяга, чи бажання, чи якийсь магнетизм.

Це – невидима та незмірна сила. Ти живеш, і вважаєш, що контролюєш все, – і частково все дійсно так, – але через роки спостережень, ти починаєш помічати незмінні тренди – «сила» ця не припиняє дії, і лише чекає можливості, коли виникне нагода проявитися. І коли це трапляється – щось усередині тебе погоджується із цим, адже інакше, мовляв, і бути не може. Не дуже зрозумілі слова, правда? І все ж, здається, я досить близько описав своє бачення.

Коли дещо спростити, то система під назвою «я» – це програма, виконання якої сприймається, як щось «добре» (ключове слово – «сприймається», тобто це цілком здатне суперечити, наприклад, деяким переконанням). Програм таких може виникнути досить багато, і розпізнати їх усі навряд чи можливо. Це взагалі схоже на ситуацію із роздвоєнням особистості. Ти-ось живеш-радієш, користуєшся логікою розуму і будуєш плани, при цьому, за допомогою підсвідомості намагаєшся сприймати чи навіть відчувати світ, а твоє «я» у цей час займається власними справами. Воно сплітає найскладнішу мережу, прораховує все до дрібниць, але тільки для того, щоб в потрібний момент акуратно підштовхнути тебе в той бік, що вписується в «глобальний» план. Страшно це звучить – адже десь у послідовності «тіло-розум-підсвідомість-я» загубилося поняття особистості – те, за допомогою чого ми живемо серед інших людей, і чим себе вважаємо.

Взагалі-то, прямо зараз я гадки не маю, ким себе вважати. Я не знаю, хто я, і як це визначити. Це досить страшне відчуття. А ще оце проклятуще «я»... воно ж є явним доказом обумовленості! Так, варіативність життя – надзвичайна, нескінченна, і все-таки вона підпорядкована глобальному і найвищому бажанню – тому, що якимось чином є «прописаним» у «я».

Спробую описати одну із своїх «програм».

Я – неймовірної величини боягуз – все життя боюся всього та всіх. Загрози та негативні сценарії генеруються всередині мене безперервно. І я помітив, що найяскравіші і найбільш наближені до поточної реальності страхи завжди певним чином притягують. Це працює як клятий магніт. Я знову і знову стикаюсь з одним і тим самим алгоритмом – виникає страх, і, поки я не пройду крізь нього, не переживу все те, що собі вигадав, він мене не відпускає. Але коли я все це подолав, то ніби народжуюсь заново… У такі періоди я стаю найбільш продуктивним і живим, навіть яскравим! Проблема лишень в тому, що мова все ж про страхи, та інші «блоки» всіляко намагаються їх уникати. Тобто, виходить, що «нижчі» системи хочуть запобігти всім цим стресовим подіям і відчуттям. Це, як сила тертя у двигуні автомобіля – якщо її прибрати, то зникне й засіб контролю, і двигун буде зруйновано.

Якщо трохи придивитися, то будь-якому нашому просуванню вперед передує подолання певного опору – це свого роду ціна, яку слід сплатити за прогрес. Якщо так, то моє просування вперед зазвичай зав'язане виключно на подоланні страхів. Щоразу, коли в мене нарешті щось виходило, спочатку з’являлась ціла низка пристойних таких випробувань як зовнішнього, так і внутрішнього (чисто особистісного) характеру. Але в цьому є один величезний бонус – ти чітко усвідомлюєш цінність свого досягнення, і ясно бачиш, що результат має місце завдяки твоїм старанням. А такі речі допомагають здобути впевненість у собі та дарують душевний спокій, а це – важливо.

І так, при взаємодії з цим не дуже зрозумілим «я» важливо виявити, що за «програми» в ньому прописані, і я бажаю вам домогтися цього якнайшвидше.

Які будуть поради? Будьте уважні до деталей. Якщо з вами трапляються якісь резонансні речі (і погані, і хороші), обов'язково знайдіть час і сили проаналізувати, а що взагалі їм передувало? Це можуть бути навіть передчуття або інший ланцюжок подій, за яким цілком стоїть щось ще, але, в цілому, треба дістатися до того, яка картина малюється всередині вас, – саме це допоможе пролити світло на загальне положення справ.

Звичка – це погано

Насправді звичка – це добре! З плутанини вирішив почати, думаєте? Справа тут в області та способі застосування, а також тлумаченні.

Всі ми навчені вважати, що виховати в собі звичку і означає довести виконання якогось процесу до автоматизму, мовляв, автопілот зробить все сам. Але ж це нісенітниця! Ось, наприклад, ви ж чистите зуби двічі на день, чи щоразу після їди? У своїй суті – це звичка, а, чи реалізується вона на «автоматі»? Ні! Точно ні! Чистити зуби – ліньки усім людям! А що там з «автопілотом»? Думаю, якщо ви раптом вирішите на нього повністю покластися, то вже незабаром вам знадобиться візит до дантиста. Чищення зубів – справа серйозна, і вимагає концентрації та терпіння, якщо вам дійсно потрібен хороший результат. А «автопілот» що? Та його ж найперша функція – відсидітися, перечекати відміряний час, прикинутися, ніби все добре, і задачу виконано. Її і справді виконано, питання лиш в якості…

Усвідомленість – ось що зникає, якщо погодитися із загальноприйнятим трактуванням слова «звичка». І я вважаю це недопустимим – бо саме так і виникає віра, ніби життя цілком можна розкласти на мережу різних «автоматизованих» процесів, і, мовляв, все це зовсім нічого не варто організувати. Ні, дорогі мої, такий шлях – гарантоване розчарування, і постарайтеся якнайшвидше викинути його з голови.

Спостереження за іншими людьми та мій особистий досвід чітко говорять про наступне – будь-яка активна дія, яка зазвичай вимагає зусиль, раптово припиняється, якщо спробувати звести її в розряд звички. Ось звикли ви щодня присідати сотню-другу разів, а одного разу чомусь знайшли причину цього не робити. Потім ще разок і ще, і вже скоро ви розумієте, що «забили» на цю важливу справу вже як місяць. Трохи згодом ви з великою ймовірністю знову повернетесь до тренувань, адже тіло і розум, на щастя, пам'ятають, як їм було добре, але при цьому втраченого часу вже не повернути. Таке стається, коли ви забуваєте або ж не помічаєте, чого все це коштує – тут, звісно, річ про зусилля на подолання себе самого та протистояння застою і деградації.

У моєму розумінні, звичку треба розглядати з двох позицій. По-перше, це – зовнішній фактор, з наявністю якого ми згодні, тобто, з моменту активації цієї звички він є прийнятним. По-друге, це – внутрішній фактор – та ж історія в плані згоди, але вже стосовно внутрішніх алгоритмів (таких, як слабкості та переконання).

У якості зовнішнього чинника можна для прикладу прийняти зміну сезонів. З початком холодів, зазвичай потрібно кілька тижнів, поки температурне сприйняття тіла досягне рівня «комфортно». Тобто, тут у якості звички виступає різновид тренування фізичної оболонки. Тіло вчиться функціонувати в нових умовах – це й означає, що воно звикає.

Таке ж саме «тренування» регулярно стосується і розуму. Зовнішнім чинником, у такому разі, виступає певний факт, який сприймається нами, як само собою зрозуміле. Усі політики – брешуть, на митниці – хабарники, бабусі – хочуть годувати онуків, усі люди смертні, мій голос нічого не значить, всі чоловіки – покидьки, а жінки – відьми, вечір п'ятниці – привід випити пива та подивитися футбол, хтось носить окуляри – значить задрот і т.д. Тобто, головним чином, це всі ті речі, що лежать в основі стереотипів, з якими люди найчастіше чомусь спокійнісінько погоджуються, але рівно до того моменту, поки їх не запитати, а чому ж вони думають саме так?

Внутрішній фактор, мабуть, таїть у собі найбільшу небезпеку, адже він – невід'ємна частина нас самих, яка ще й завжди напоготові! Звичка скаржитися, прибіднятися, перебільшувати, брехати, ображатися, виправдовуватися, прикриватися мораллю, страх взяти відповідальність і т.д. Продовжувати можна знову і знову. Якщо ж узагальнити, то йдеться про ті психологічні конструкції, які допомагають бачити світ і себе набагато краще, ніж воно є насправді. І стається це надзвичайно швидко, буквально з нічого і у вельми переконливому форматі. Якщо не допускати думок, звичайно, що подібна поведінка є психічним розладом…

Ці «конструкції» часто закладаються в нас попереднім поколінням, й у результаті виходить свого роду привид дитинства. Так що, нащадки мої, можете починати пошуки цих самих привидів, адже це обов'язково треба зробити, – так ви ідентифікуєте кілька своїх базових програм, а отже, на пару кроків наблизитесь до того, щоб взяти їх під контроль (хоча б частковий, бо вони все ж частенько виринають із тіні).

Звичка, пов'язана з внутрішніми негативними факторами, страшна і сильна тим, що ми її дуже легко ігноруємо. Саме в цьому і полягає справжня міць! І задача ваша в тому, щоб виховати у собі звичку не робити цього. Ось так все просто… Наприклад, я з тих, хто здатний годинами скаржитися, а ще, часом, я можу перебільшити так, що навіть хворий мозок мешканця психіатричного відділення і той не повірить (ну… насправді, в дитинстві це бувало, і кілька разів у студентстві). Але я навчився уникати цих паразитів, потурання яким, як вир, затягує тебе все глибше і глибше. І прийнятного виходу звідти насправді немає – закінчується все ганьбою та внутрішніми муками, мовляв, навіщо ж я, баран, такого наговорив?

Спосіб перший: перед самим сном, коли ви вже заплющили очі, сконцентруйтеся і спробуйте згадати, чи був сьогодні момент, коли порочна звичка взяла гору над вами, висунулась і встигла напартачити? Якщо таке трапилося, – спробуйте згадати детальніше, за яких обставин, – максимально деталізовано. Такий аналіз допомагає виявити речі, що вас «тригерять», виводять з рівноваги, замінюють свідому поведінку на сторонню автоматичну програму. Це – погана, шкідлива автоматика, і, якщо ви помітили її наявність, то будьте готові боротися за власну особистість все життя. Такі-от справи…

Спосіб другий: спостерігайте за тим, як на вас реагують сторонні люди (особливо, сторонні!). Вони – чудовий індикатор, бо ніхто не терпить тих, хто випускає своїх мерзенних чортів гуляти без нагляду. Крім того, завжди можна прямо запитати в когось, що він взагалі думає про вас? Хоча-от у мене подібне, правда, питало всього чотири людини на цей час: дуже близький друг, найстрашніший шкільний ворог (через роки, коли ми випадково зустрілися і балакали кілька годин, ніби були братами) і двоє приятелів по універу, з якими наші відносини спочатку докотилися до дуже серйозного конфлікту, а потім перетворилися на певний вид дружби.

Спосіб третій: не бійтеся вести щоденник і довіряти сторінкам всю свою «отруту» та сумніви – це гарантовано допомагає. Також корисним буде застосування ярликів, якорів, нагадувань, свого роду мантр тощо. Та про це краще почитати у розділі «Важливість матеріального та, як не перетворитись на свиню».

До розряду внутрішніх чинників, які можна трансформувати у звичку, часто належать алгоритми поведінки інших людей. Ми захоплюємось цими людьми, довіряємо їм, це – стовідсоткові авторитети. Загалом це ті, на кого ви вибрали хоч у чомусь рівнятися, брати приклад.

У попередньому розділі є згадка про «я», ніби це якась особистість, «сусід», що веде свою власну «гру». Так ось, внутрішні чинники, «скопійовані» в іншої людини, трансформуються у щось подібне. Так! І діє це – чудово! Мені дуже щастить на надзвичайно харизматичних і сильних людей, життя мені постійно їх підсовує, і я стараюсь взяти від них якнайбільше. Я не буду наводити імена, але це десятки надзвичайно потужних особистостей. Навіть і не знаю, кому за все це дякувати, адже відстежити дане «везіння» я можу аж до самого дитинства. Навіщо я всі ці нюні розводжу зараз стане ясно.

Один із моїх колишніх вчителів (і життєвих, в тому числі) одного разу, ніби між іншим, сказав: «Ніколи нічого не бійся! Ніколи нічого не проси!» Він потім ще й написав їх на ксерокопії статті, яку мені треба було прочитати в рамках нашої роботи (це, мабуть, щоб я точно нічого не забув). Прості і навіть попсові слова, – я це чудово розумію, але вони тоді змінили мене, вселили пристойну віру в себе, та, чого тут, – вони й досі продовжують працювати. Звичайно, часом я піддаюся страху – це неминуче, адже ситуації бувають усілякі, але ці слова стали внутрішньою мантрою, що звучить голосом наставника – це відчувається так, ніби він і досі десь поруч. І моторошно, і цікаво, і, навіть, зворушливо… Я навіть присвятив цим відчуттям коротку фантастичну розповідь (назва - "Кліше"). Але, головне, – це дійсно працює, і, думаю, все це – свого роду повернення боргів тій людині, що ділилася зі мною знаннями, мудрістю та силою.

І, яке тут відношення звичка має до якихось там людей? У частині «не бійся» та «не проси», наприклад, легко все пояснити. У звичайному житті щодня трапляються ситуації, в яких виникає страх або ж доводиться ховати свою гідність якнайглибше заради прохання чи послуги. І в такі моменти особисто в мене частенько спалахує перед очима образ наставника і його прості слова. А якщо цього не відбувається, то я сам намагаюся їх викликати. Це і є суть даної звички – не сліпо пуститися берега, а зупинитися на хвилинку, й оцінити, а чи варто наважуватися на те, до чого тебе схиляють обставини? І чи це так взагалі?

Як наслідок описаного підходу, патерни поведінки інших людей трансформуються у набір особистостей всередині нас. Просто слідкуйте за тим, як ви формуєте рішення, особливо, це стосується питань моралі, чесності, справедливості та всього того, що ми називаємо «людськими» законами. І не треба брехати собі – у цьому немає сенсу. Перейняти щось хороше в когось і слідувати йому – нормально і навіть прекрасно! Головне – пам'ятати того, хто вам все дав, і не задирати носа, ніби ви самі до цього додумалися. Тобто, плекайте в собі відчуття подяки за отримані дари, і знайте, що така справа – точно добра.

Навіщо я взагалі порушив тему «звички»? Я хочу, щоб ви уникнули ілюзій щодо даного поняття. Добре відомі всім «три тижні повторень» або «десять тисяч годин» – не мають сенсу, якщо проходять без жодної краплі усвідомленості, на чистому автоматі... Та після такого ні звідки взятися й відчуттю, що ви взагалі щось робите – саме загальноприйняте значення слова «звичка» розпорошує всі здобутки.

Усвідомленість та спостереження – ось це потрібно виховувати у собі, як звичку. Все інше – дурні фантазії, марнування часу та вбивство мотивації. Ну і, звичайно, будьте уважні – кожна людина, яку ви зустрінете на своєму шляху, гарантовано здатна дати вам щось цінне. Треба лиш дозволити собі це побачити.

Як уживатися в суспільстві?

Суспільству начхати на окремо взяту людину абсолютно за будь-яких обставин.

Тобто, врахування ваших особистих інтересів і переваг завжди ігнорується на користь тому, що потрібно натовпу, пардон, групі людей. Саме з цієї причини краще не поширюватися про свої істинні драйвери, адже інші хочуть чути тільки те, що вигідно їм, а незручні чи незрозумілі речі – гарантовано відкидаються. Принаймні переважною більшістю, і принаймні на самому початку вашої взаємодії. Але цього цілком може виявитися достатньо, аби помножити на нуль ваші результати. Життя в подібних рамках – це свого роду соціальна мужність, що вимагає постійного контролю як ситуації, так і самого себе.

Суспільство є суперечливим щодо об'єктів своїх інтересів – воно завжди розщеплюється на тих, кому ви подобаєтеся, і, кому гидкі, і це треба приймати спокійно.

Будь-яку критику з боку інших людей слід ретельно обмірковувати, перш ніж «вмикати» образу на весь світ. І взагалі часто навіть у потоці екстремально суб'єктивних думок обов'язково знайдеться і щось корисне – те, що допоможе вам стати трохи сильнішим і кращим. Щодо «образи» – то рекомендую брати цю слабкість під найсуворіший нагляд! Не можна їй підігрувати і тим паче допускати виплескування назовні. Варто вам тільки почати скаржитися на життя, як воно справді перетвориться на мерзоту, і ви взагалі перестанете помічати щось хороше. Разом з цим, також потрібно відмовитися від ідеї доводити щось іншим людям. До цієї речі варто вдаватися лише у випадку, коли треба зруйнувати брехню, що сформувалася навколо вас. Якщо ж це просто ваша особиста думка, то не треба нікому її нав'язувати.

І так, є два «табори» людей – «шанувальники» та «противники». Обидві групи необов'язково займають активну позицію, найчастіше це лише пасивні патерни поведінки, та все ж вони здатні дуже сильно на нас впливати.

Шкоди завдають як перші, так і другі. «Прихильники» можуть схвалювати в вас те, що насправді не дуже добре, і ви, при цьому, звичайно ж будете більш схильні до того, щоб догодити своїй «аудиторії». «Противники» ж у переважній більшості виникають лише з однієї причини – у вас є щось таке, чого немає у них. Тобто, це, головним чином, лиш активація елементарних заздрощів – але цього ж ніхто й ніколи не визнає, навіть, гірше, – ворожість гранично зросте при спробах вказати на подібний внутрішній дефект опонента. Загалом орієнтуватися не можна ні на кого і також немає сенсу будувати мотивацію на всьому цьому. Звісно, від зазначених речей неабияк важко відгородитися, і, як я вже казав, – потрібно мати певну мужність, але таке життя.

Якщо дійсно хочете почуватися повноцінною людиною – то прислухайтеся до внутрішнього судді. Його, щоправда, треба ще й виховати, – сам він, на жаль, не формується.

Надзвичайно дієвими є стосунки вчитель-учень, і я щиро бажаю вам зустріти за своє життя хоча б кількох таких людей. Їхня критика зазвичай максимально близька до реального стану справ, тому й має бути ретельно розглянута. І, зауважте, «розглянута», а не прийнята! Вчіться не вірити, а зважувати, оцінювати, осмислювати – тільки так виникає відчуття життя, а бездумне дотримання чужих порад (навіть якщо вони походять від наставника) – це лише ліниве перекладання відповідальності. Знаю це з власного досвіду.

Найчастіший вид взаємодії з окремими елементами суспільства – спроби використовувати вас для відпрацювання різних алгоритмів поведінки або у якості манекена для порівняння із собою.

Ми всі – підлаштовуємось та порівнюємо, оцінюємо та визначаємо межі дозволеного (хоча б потенційні). Це неминуче і це нормально! В цілому довіра, як опція за замовчуванням, не дуже й застосовна в групі людей, які не є близькими. Ось просто зверніть увагу на людей, що вас оточують, – ваша комунікація крутиться навколо спільної справи або якихось простих (загальноприйнятих, популярних, примітивних) речей. Відповідно до цього вибудовується окрема реальність, яка має мало спільного з тим, скільки насправді опцій є у кожного учасника. Ми не знаємо один одного досконало, просто не можемо знати, і не надто воно й треба, якщо бути чесним.

У будь-якої нашої дії завжди є кінцева мета (навіть, якщо ви вважаєте інакше). Йдеться не про мету, яку ви собі обрали заздалегідь, а про те, що одна дія призводить до іншої і так далі, і в кінці обов'язково є якась фінальна точка – результат. І, як не крути, ми усвідомлюємо наявність такого результату і починаємо прагнути його. Ну, не здатна людина «просто» щось робити – цілі, якщо їх немає, виникають вже в процесі, і наша задача – бути здатним рухатися далі, знаходити весь час щось нове, – свіжі виклики або ж процеси, які до такої новизни якось приведуть.

Так от, кожен, хто опиниться поруч з вами, і буде не досить близький, – він обов'язково повинен розглядатися, як людина з певною ціллю. Тому будь-які його дії слід також оцінювати відповідно до того, чого він прагне (хоча б потенційно). Люди сприймають вас за такою ж спрощеною схемою – інший вид взаємодії практично неможливий. Саме з цієї причини, свої наміри найкраще позначити хоча б для себе – аби вчасно коригувати громадську думку, адже вона від нестачі інформації здатна сформуватись у цілком далеку від вас річ. І мова тут про той вид мети, що можна виставляти на показ – щось зрозуміле всім і таке, що не викликає сумнівів, але все ж потребує періодичного нагадування іншим.

Навіщо я говорю про «цілі»? Неблизькі люди завжди прагнуть повісити ярлик, який, на їхню думку, найближче схарактеризує вашу особистість. Маячня та ще, чесне слово! Але так воно є, і це треба враховувати. Саме на подібних речах будується репутація, і, повірте, вже сформовану репутацію надзвичайно складно зруйнувати. Тому краще не нехтуйте цим питанням, і беріться за нього відразу. Насправді це досить просто – треба лише попадати в загальноприйняті стандарти – бути уважним, відповідальним, пунктуальним тощо – це завжди актуально, адже без даних «показників» будь-який діалог з іншими людьми просто як би і неможливий.

В цілому ж, зустріти людину, що справді зайнята чимось своїм і не намагається «залучити» вас якимось чином, – надзвичайна рідкість. Але і з цим теж слід змиритися, бо ж ви дієте точнісінько так само, і цій моделі поведінки стільки ж років від народження, скільки і самому людству. Щоправда, є один дуже рідкісний виняток – люди, що відкрито заявляють про свої плани на вас. Такі особистості найчастіше принесуть у ваше життя багато хорошого, але також слід бути насторожі – можна потрапити під їх тотальний вплив і втратити нитку свого життя, стати повністю підконтрольним.

Впливу суспільства на ваше життя – ніяк не уникнути.

Ми переважно полюбляємо увагу і шану, а ще ми боїмося опинитися на самоті – ось через це суспільство й тисне як плита, і ми неминуче наражаємося на даний вплив. Це свого роду розплата за ті блага, що дарує цивілізація, існування якої неможливе за відсутності суспільства. Ось, навіть поняття відповідальності теж проявляється лише, коли поряд є хоч одна людина. Це вже потім, через деякий час, постійна звичка озиратись на загальні усереднені стандарти виховує в нас відповідальність вже таку, що здатна жити і сама, без «зовнішніх спостерігачів», вони ніби прописуються десь всередині наших особистостей. Трохи смішно, правда?

Ще одна цікава опція, що є в кожному з нас – це таємне бажання бути обраним, особливим. Ця похідна від любові до «уваги та шани» тихенько сидить собі доти, доки ми не натикаємось на моменти тріумфу, а відкрита похвала чи, не дай Боже, лестощі, так взагалі творять чудеса. Ти-от стоїш, буває, і не знаєш, куди дітися, поки йде боротьба між думкою, що нічого фантастичного ти ніби й не робив, і чистою тваринною радістю, що тебе хтось вважає молодцем. А всередині ніби біснується тримісячне грайливе щеня в спробах вгамувати збудження. І не реагувати на подібну бутафорію – дуже важко. Бо, як же хочеться вірити, що ти весь такий особливий і прямо не такий, як усі…

Фокус у тому, що чесна похвала – явище надзвичайно рідкісне. Найчастіше за словами похвали стоять такі речі чи їх комбінації.

- Маніпуляція – адже після приємних слів ви більш охоче погодитеся зробити комусь послугу (наприклад).- Замішання – бо ж людина насправді не дуже й рада, що ви молодець, тому намагається замаскувати свою заздрість лестощами та хвалебними промовами.- Провокація – тут людина намагається спровокувати вас на розмову, аби дізнатися більше, а потім спробувати знайти в отриманій інформації щось таке, що можна перекрутити, виставити в вульгарному світлі, тим самим принижуючи ваші заслуги. І дана персона потребує це тільки з однієї причини – відчути, що не така вона вже й жалюгідна.

З усім цим – нічого не вдієш, тож просто спостерігайте та робіть висновки – так у вас незабаром відкриються очі стосовного надійності та чесності людей, які вас оточують. Ну і взагалі виховуйте в собі почуття, що похвала і лестощі є неприпустимими стосовно вас. Просто повірте, зникнення такого «важеля» зробить ваше життя максимально незалежним від інших людей. Так, перш за все, я кажу про думку оточення – її слід враховувати у дуже і дуже обмеженій кількості питань, але, якщо загалом, та на неї має бути повністю начхати. Говорячи «начхати», я не закликаю до повного ігнорування, ні. Почуття ваші не повинні відгукуватися на те, що думають люди, – про це йдеться. Але, якщо вже до вас дійшла подібна інформація, то обов'язково слід її проаналізувати та зробити висновки.

Стосовно ж похвали, то не все тут так погано – є й хороші моменти. По-перше, це можуть бути слова наставника, тренера, вчителя тощо. По-друге, – слова того, хто таки справді радий за вас чи йому дійсно цікава ваша діяльність, або ж він так само хоче щось подібне і всіляко намагається розібратися в процесі.

Якщо підсумувати, то не можна сподіватися, що ви центр Всесвіту, і всі навколо обов'язково повинні цей факт якось брати до уваги. Егоцентризм і гордість краще жорстко контролювати й намагатися не випускати їх у зовнішній світ. Це ті речі, що гарантовано псують життя у разі, якщо захопитися їх потуранням. Ніхто вам нічого не винен, як і ви нікому нічого не винні. Завжди пам'ятайте про це!

Процес взаємодії з не дуже близькими людьми зводиться до параметричної моделі.

Є ще одна річ, яку слід добре освоїти – «теорія звірів». Походження цього «винаходу» сягає корінням у період, коли я повернувся з мандрівок серед різних безперспективних занять до наукового інституту… ще одне досить сумнівне місце з точки зору тих же самих перспектив. Я швидко освоївся на новому місці, і вже за кілька місяців почав збирати на каву пару своїх друзів. І ось з одним із них ми якось й дійшли висновку, що подібна теорія є досить корисною штукою. Дуже до речі, у той же період ми починали дивитися один серіал, і саме його особливості підштовхнули до цієї метафори про звірів. І так, суть у наступному.

Кожній людині, з якою нам треба так чи інакше взаємодіяти, обов'язково присвоюється ряд якостей (параметрів, характеристик, рис особистості), наявність яких необхідно враховувати при кожному контакті. В результаті вимальовується свого роду рольова гра з набором показників для кожного персонажа. А назвали ми все це «теорією звірів» за простою аналогією, що хтось «вовк», хтось «свиня», а є серед нас і «зайці» і т.д.

З’ясувалось, що на базовому нейтрально-привітному рівні достатньо 3-5 характеристик людини, щоб спілкування було ефективним для всіх сторін. Наприклад, один з моїх керівників мав такі «параметри», як боягузтво, запальність, честолюбство, правдолюбство, вибіркова прямота і цілеспрямованість, і часом з ним було нестерпно важко через явну суперечливість цих «умінь», особливо, коли я про них ще мало знав і не володів нормальною статистикою проявів.

Дізнатися про ці «вміння» допоможе спілкування з людьми та спостереження. Цілком довірятися виключно власному досвіду – не варто, бо можна наламати дров і ввести себе в оману (так само, як ввести в оману й когось ще). Неспішно, потроху та спокійно збирайте дані та аналізуйте все, що відбувається.

Як це застосовувати? Наприклад, знаючи про боягузтво начальника, – можете бути певними, що обов'язково виникнуть моменти, де він побоїться сказати вам незручну правду або дасть хибну обіцянку. В ідеалі – не можна підводити боягуза до подібних ситуацій, тож краще намагайтеся їх уникати. А, якщо таке все ж трапилося, тут треба діяти «в лоб» – прямо запитувати, з метою докопатись до деталей. У такому разі «боягузу» доведеться відповідати через те, що ігнорування загонить його ще у більш тяжке становище, коли напруга зростає з кожною секундою, а прогноз майбутнього стає дедалі туманнішим. Втрата контролю – ось, що для таких людей найстрашніше.

Ймовірно, вся ця «теорія звірів» може здатися лише конструкцією, що допомагає маніпулювати людьми. Частково так воно і є. Але головне завдання «теорії» – розуміти розставлення сил, і діяти відповідно до того, на що здатний кожен «персонаж» – уникати тих моментів, коли «зайцеві» знадобиться загризти «слона». У результаті такий підхід дуже сильно нівелює ваші очікування від людей, і допомагає побудувати більш менш гарну картину, як із ними найпростіше взаємодіяти.

У цій справі є одне застереження. Звичайно ж, все вище сказане найсуворіше заборонено застосовувати до своєї рідні та людей, яких ви любите – це грубо і неправильно, адже чим ближче до вас людина, тим кількість можливих «параметрів» все більше зростає. Люди – дуже складні створіння. Справа тут, звісно, не у втраті ефективності самої моделі – мова про те, що образ близького створіння буде безповоротно понівечено. З тим, хто вам дорогий, треба вчитися «чистій» взаємодії – це, коли можна не грати стандартні ролі і не очікувати подібного дійства у відповідь. Як на мене, це найцінніше, що тільки може дати вам хтось інший, – дозволити кожному бути собою без жодних сумнівів, «напівтонів» і «масок».

Наприкінці розділу також хочу зазначити, що ця, так звана, «теорія» не претендує на щось новітнє – по своїй суті вона є окремим випадком системи, в якій ми поділяємо людей на психотипи. Я не зовсім згоден з категоризацією, що вбачається більшістю в такому розділенні, тому й пропоную модель, де до кожної людини треба серйозно придивлятись, аби зрозуміти, що вона за «звір».

Як уживатися з окремо взятими людьми?

Якщо людину не можна зарахувати до групи, де працюють параметричні закони, то вона набуває для вас певної цінності, і стає ближчою. І тут криється певна небезпека, але загалом – це дуже добре і навіть життєво необхідно, бо за допомогою даного механізму ми знаходимо собі супутників у всіх сенсах цього слова. Насправді навколо вас може сформуватися безліч різних людей, з якими ви не захочете взаємодіяти «параметрично», як вже було описано в попередньому розділі. Спробую описати хоч частину з них – тих, що, сподіваюся, обов'язково виникнуть і у вашому житті.

Друг

Важливо якнайшвидше визначити, як це слово розумієте ви і, як його бачать інші. Потрібно саме не подумати, а лиш поставити собі питання: «Кого я вважаю другом, і що таке дружба взагалі?»

Тільки після того, як самі змогли знайти відповідь – починайте спостерігати за всіма навколо та акуратно запитувати їх про те саме. Навіть у колі наближених слово «дружба» може сприйматися дуже і дуже специфічно. Ось скільки людей – стільки буде і думок щодо цього питання, і найцікавіше, що гарантовано виникнуть категорично різні поняття.

Є гарний приклад, що мав місце з одним із моїх найближчих друзів. Якось ми в процесі чергового розпивання кави розбирали деякі питання взаємин людей, і ніяк не могли порозумітись у величезному ряді понять. Але все стало на свої місця, коли я раптом спитав: «А, як ти розумієш слово дружба?» Відповідь одним махом пояснила всі нестикування нашої розмови і розставила на свої місця моменти непорозуміння, що виникали за понад 10 років знайомства. Це було схоже на те, коли наприкінці фільму із заплутаним сюжетом тобі відкривається вся картина повністю, і ти охаєш від раптового шоку.

Друг для мене – це людина, яка не намагається домінувати, але також не намагається і підкорятися якимось чином. Це – рівний мені в плані взаємодії навіть, якщо і має перевагу в якійсь із сфер (таких, як достаток, розум, фізична сила тощо). Все це не має значення – кожен просто є собою і відкрито обмінюється інформацією (знання, емоції). Це, знаєте, дуже приємно, коли тобі не треба замислюватися про ролі й підозрювати співрозмовника в подібному неподобстві.

У відповідь я тоді почув приблизно таке: друг – це той, хто завжди готовий допомогти і справді допомагає. Також це той, хто охоче вчить чогось нового і всіляко підтримує… Тобто тут про виключно односторонній зв'язок – мовляв, ти мій друг, бо від цього є очевидна пряма вигода.

Чи відчуваєте ви різницю між цими версіями? Вона – неймовірна! Тут – справжнісінька прірва! І все ж це ніяк не заважає нам бути друзями й надалі, хоча і визначає наперед межі взаємодії.

Як складеться у вас все це – я не можу знати, але твердо впевнений в одному – важливо зрозуміти, як саме розуміє дружбу кожна людина. З'ясуйте це, і ваше життя стане більш упорядкованим і зі значно меншою кількістю штучних проблем. І не чекайте, що все складеться без вашого втручання, – і таке цілком ймовірно, – але все ж краще почати розбиратися в цьому питанні, якомога раніше.

Кохана людина

Щиро сподіваюся, вам пощастить закохатися, а потім від закоханості перейти і до чогось дійсно справжнього, такого, що навіть набуде чітких форм. Та, головне, звичайно, щоб річ ця мала взаємний характер.

З коханою людиною все має бути просто – поняття «складнощів відносин» треба викинути на смітник і забути назавжди. Знайте ось що – коли все погано і складно, значить, хтось не готовий (наприклад, не доріс ще...), або ж ви не потрібні один одному, і тільки займаєтеся пошуком причин для конфлікту через спроби перекласти відповідальність або ж провокацію. Вчіться хоча б самому собі зізнаватись у подібному (особливо, коли ви є тим, хто не готовий чи не доріс…) – це позбавить вас від низки проблем і помилок, а, можливо, навіть збереже дорогоцінні хвилини життя іншої людини. Обов’язково пам'ятайте, будь ласка, що варто цінувати не тільки власний час.

Важливість терпіння у будь-яких відносинах – надзвичайна! Людина – складна істота, і чим ви ближче до когось, тим більше відкривається всіляких дрібних «граней». Так, основні патерни поведінки є у всіх, але кількість «заковирок» та «винятків» – дійсно зашкалює! Але немає потреби все це вивчати та систематизувати, просто живіть і… отримуйте задоволення. Не накопичуйте злість і не дозволяйте своєму партнеру робити те саме – це обов’язково отруїть обох. Терпіння, яке часто межує зі смиренністю, – ось що доведеться виховувати в собі, якщо ви хочете любити і відчувати у відповідь те саме.

Змінити іншу людину – завдання непосильне. Найкраще, що ви можете зробити, це допомогти навчитися жити з тим набором якостей, який в неї вже є. Це, якщо ви здатні запропонувати хоч щось конструктивне, звісно. Інакше ж, – коли у ви вас тільки скарги та критика, – мовчіть! Якщо не знаєте, як все виправити, то і не втручайтесь!

Знати абсолютно все одне про одного – нормально, і цього треба прагнути. Тільки так назавжди зміцниться впевненість у людині і ви гарантовано позбавитеся забобонів про сімейне життя, що нав'язуються суспільством.

Світ надто хаотичний, у ньому повно небезпек і несподіванок, саме з цієї причини ви і повинні створити собі систему, де все добре та стабільно. Це одна з констант, що допоможе в момент, коли світ раптом розвалиться і виб'є у вас ґрунт із-під ніг. На жаль, це точно станеться – всі ми це проходимо, адже реальність безжальна і не питає, чи готові ми до стрибка у невідомість.

За наявність коханої людини обов'язково доведеться платити – частиною свободи та набором зобов'язань. Але це необхідно, це – позитивний шлях. Це контрольований процес створення рамок та обмежень, які допомагають рухатися лише вперед. І це точно потрібно всім сторонам.

У кожного з нас бувають періоди помутніння. Якщо подібне торкнеться і вашого партнера, то не кидайте його. Найчастіше допомога саме в тому й полягає, щоб просто знаходитись поруч і терпіти будь-яке неподобство… що б це не означало.

Зближення обов'язково відкриє справжні бажання людини – і не думайте пригнічувати їх чи міняти! Ваша задача – всіляко сприяти виконанню цих бажань. Якщо ж на це бракує сил, то хоча б не плутайтеся під ногами і відмовтеся від критики і, не дай Боже, заздрості.

Заздрість – це штука, яку треба корчувати при кожній нагоді. Вона здатна виникнути непомітно та у найнесподіваніших місцях. Найчастіше вона розквітає на тлі образи та власних невдач і може загостритися через успіхи партнера. Якщо ж ви до цього опуститеся, то відразу станете нікчемою, гидкою такою і безпорадною, що тільки й чекає, коли її хтось заспокоїть і приголубить. Забудьте про це! Так не можна! Це перший крок до самотності. А самота – це смерть, і, перш за все, – душевна.

Розуміння, що таке кохання, за допомогою логіки… навряд чи можливе. Це явище є повністю ірраціональним, і замикається виключно на ваших відчуттях. Але, принаймні, якщо з'явиться той, хто наважиться претендувати на щось подібне, то ви хоч зможете оцінити, наскільки ж він вписується у все вище сказане. Бажаю вам удачі в цій справі – без неї тут ніяк. І пам'ятайте ось що – кожен отримує у відносинах лиш строго те, чого дійсно прагне.

Батьки

Насамперед треба навчитися терпіти своїх батьків, – зрозуміти їх вийде дуже і дуже нескоро. Гадаю, цілком можливі й винятки, але я-ось, здається, навчився терпіти своїх, коли мені стукнуло років 30. Навіть зараз часом може раптом спалахнути нетерпимість і навіть злість… І ці речі варто суворо обмежувати, бо вони знатно псують життя.

Ми повинні навчитись жити без впливу попереднього покоління, і тим паче без його прямого втручання. Дуже часто їх «допомога» виглядає надто привабливою, але набуття свого власного досвіду точно є важливішим. Відчуття себе і перебігу свого життя можливі лише тоді, коли ви цим усім і керуєте. Так що, будьте ласкаві, вчіться жити самі, а батьків тримайте «про запас», – коли життя боляче вдарить вам чимось важким прямо по обличчю. І навіть не думайте перейматись – батьки є останніми людьми на планеті, які насміляться якось докоряти вас, напроти, – вони завжди раді стати у пригоді своїм нащадкам…

У дитинстві ми навіть і близько не усвідомлюємо роль батьків. Як я вже казав вище, велике щастя, якщо вас осяє близько третього десятка. І фокус у тому, що до цього часу слід якось змиритися з думкою про повну відповідальність за свій життєвий шлях, інакше так і залишитеся переростком-невдахою, який у 40 років шукає схвалення мами в якихось дрібницях.

Батьки люблять вас – це непорушний факт, який уперто ігнорується кожним двоногим, якого випустили в світ. Принаймні це стосується переважної більшості, і, принаймні, це продовжується до певного віку. Навчіться і ви відчувати любов до мами і тата – це надзвичайно серйозна річ, ймовірно, одна вона здатна поступово зруйнувати прірву між вами. Це й не дивно – адже любов навчає терпінню та смиренності, а ще – культивує прощення – саме це ви можете з легкістю спостерігати в батьках стосовно вас, якщо чесно проаналізувати весь ваш спільний досвід.

На шляху з дитинства у невідоме доросле майбутнє ваше сприйняття батьків постійно буде мінятися. Ймовірно, спершу це матиме формат якогось обличчя, що раптом нависає над вами та посміхається, а ви навіть не розумієте, що воно таке. Потім це трансформується у персонажа, з яким можна грати, а часом можна навіть перейти до спроб маніпулювати ним. Далі цілком нормально, якщо батьки стануть предметом наслідування або тим, кому ви хочете догодити. При цьому, ви, звичайно ж, забажаєте і якісь позитивні емоції у відповідь. Далі ж безкрайній світ раптом рине у вас і зламає всі ті комфортні конструкції, що встигли сформуватися за перші 10-15 років життя, і почнеться незворотна трансформація – дорослішання. Десь тут сприйняття «предків» стане рясніти досить несподіваними ярликами, і вже від вас самих буде залежати, як же швидко закінчиться цей період «невизначеності», коли вам здається, що ви самотні в «холодному Всесвіті» і немає жодної душі, близької вам, а ці дивні втомлені і невдоволені створіння, що живуть з вами під одним дахом, тільки те й роблять, що зітхають та шепчуться.

Варто навести ще одну критичну річ, пов'язану з батьками, – назавжди відхрестіться від думок, наче вони вам чогось НЕ дали. По-перше, цього не змінити. По-друге, вам дали чітко те, на що ваші батьки були здатні. І тут мова не просто про щось матеріальне, навіть у заможній родині не обов'язково дітей навчають, наприклад, іноземним мовам або ж здають грати в футбол. Коли я використовую слово «здатні», то говорю про наступне. Адже вони не могли знати, що вам взагалі станеться у пригоді? Або ж конкретно в їх умовах (нехай навіть у їхньому персональному маленькому світі) це могло взагалі вважатися чимось неприйнятним. Саме з цієї причини слід виключити цю мерзенну та безглузду образу на ту річ, яка не піддається адекватній оцінці. З цим усім просто треба змиритися. Адже несусвітня ж дурість у 35 років нарікати на маму, що не навчила тебе готувати якусь страву, правда ж? Ось що тобі заважає взяти й зробити це самому?

Без сумніву, внесок батьків у те, як ви почуватиметеся в майбутньому, – величезний! Це правда. Але цей внесок обмежений рядом речей – можливості ваших батьків, їх бачення світу, зовнішні обставини та здоров'я. Навіть, наприклад, якщо я геній математики (що не так, на жаль) то гарантовано ігноруватиму навчання своїх дітей, якщо у мене на сон є всього 5-6 годин на добу, бо ж треба працювати на кількох роботах, бо життя не терпить нероб, і все треба добувати своєю працею. Тому не звинувачуйте батьків, вірніше, відмовтеся від думки наче вони в чомусь винні. Якщо ви виявили такий «дефект» – вітаю, це перший крок до того, щоб особисто все виправити та заповнити дану прогалину.

Думаю, годі вже говорити. Головне, що я хотів донести, це – навчіться визнавати любов до батьків і, якнайшвидше вимкніть навіть найслабший натяк на звинувачення в тому, що ви вийшли таким, як є. А якщо вже помітили дефекти в собі, то самі й беріться за його корчування! Тільки так це все працює.

Брати і сестри

Як і у випадку з батьками, тут важливо одного дня пригадати, що ви їх любите, бо дана «опція» до певного віку ніби й не існує зовсім – ми приймаємо все, як належне. Звичні декорації похмурого світу просто ніби є в наявності…

Насправді ж, рідні брат чи сестра – це справжній подарунок долі, і його не треба знецінювати. Вже ступаючи дорогою дорослого життя всіма своїми кінцівками, ви незабаром виявите, як стрімко звужується коло людей, яких можна назвати близькими. А число тих, з ким у вас є спільне минуле, скоротиться взагалі до мізера, а потім і зовсім зникне. І тут річ у тому, що «спільне минуле» стане надзвичайно важливим! Бо воно – є частиною вас самих. Саме з цієї причини цінність старих знайомих (навіть тих, з якими ви не дуже й ладнали) істотно зросте. Ймовірно, навіть до дійсно неочікуваних масштабів! Ми надто соціальні і перебуваємо в постійному очікуванні (не пошуку, а саме очікуванні), що з'явиться хтось такий, з ким у нас обов'язково є маса спільного. А коли розуміємо, що так не буває, то починаємо схилятися до вже розвіданих раніше «стежинок».

Незалежність дуже хороша штука, і до неї треба прагнути у всьому, де це взагалі можливо. Але… як же приємно побувати на одній хвилі з кимось іншим, коли тобі не треба нічого пояснювати та розжовувати. Просто спілкування із закінченням фраз, які почав не ти, або розкриттям нових подробиць якоїсь окремо взятої події. Це – близькість у чистому вигляді, і, безумовно, вона можлива з другом або коханою людиною, проте, якщо ж у вас є брат чи сестра, то ціною крихітних зусиль, ви активуєте це диво і з ними, а, якщо ще й відкриєтесь назустріч один одному, то помножите все це багаторазово. Нехай воно все й виникатиме лиш зрідка, та, головне, що у вас це таки буде. Окрім цього, мабуть, важливо ще й зуміти потоваришувати, а стосовно всього іншого – здається, краще не будувати собі жодних ілюзій, адже у кожного власна дорога.

Наставник

Поява такої людини у вашому житті є не аби якою річчю, і містить у собі кілька позитивних моментів. По-перше, це неминуче зростання вашої ваги та впевненості в тій галузі, у яку цей наставник залучений. По-друге, – щире бажання іншої людини зробити вас кращим і сильнішим без будь-яких очікувань, що ви його засиплете горами золота. Тут найчастіше спрацьовує або чисте бажання ділитися знаннями, або жага досягти певної мети, нехай навіть попутно і витративши певну кількість сил на учнів. Але яка, власне, різниця, якщо всі від цього у виграші?

Так ось, поживши трохи, ви зрозумієте, що на цьому світі ніхто і за жодних обставин не стане вас просто так навчати, а про наслідування навичок і умінь так взагалі й мови бути не може. Саме з цієї причини я прошу вас не втрачати пильності до людей і, звичайно ж, пам'ятати про терпимість. Це допоможе вам розпізнати свого вчителя та вибудувати з ним стосунки. Так, тут ще доведеться і попрацювати, адже навіть ті, хто «дозрів» направляти інших, все ж не роблять це по клацанню пальців, та й людей цих, здається, все менше і менше.

Це я взагалі описав «активний» вид наставника – такого, що прямо робить конкретні дії щодо іншої людини. Але, втім, якщо ліниво сидіти й чекати, коли такий персонаж нарешті увірветься на сцену, то можна все життя пропустити, так і залишившись порожнім місцем.

"Пасивний» тип наставника – дуже поширений і може дати надзвичайно багато, і все це лиш через «канал» самого факту свого існування. Насамперед це люди які служать нам орієнтирами, зразками досягнень у певних областях. Але на цю роль також часом підходять і звичайні люди – просто придивіться, і, я гарантую, – вам відкриється цілий рій яскравих здібностей і хитрощів, які обов’язково варто взяти на озброєння. Ми, наприклад, якщо спілкуємося з ерудованими людьми, автоматично розширюємо свій словниковий запас, а також розвиваємо здатність мислити. Пов'язано це насамперед із тим, що такі люди ефективніше будують інформаційні блоки за допомогою мови. Це надзвичайно складний процес, що вимагає концентрації, накопичених знань і практики, а також слухачеві слід докласти ще й певних зусиль, аби все це розшифрувати та усвідомити. Таким чином, хтось в результаті і здатен зробити вас трохи кращим одним лише фактом свого існування та вираженням думок чи демонстрацією переконань. Тобто, слухайте та читайте розумних людей з грамотною мовою – це перший крок до того, щоб і самому вийти на той же рівень.

Взаємодія з будь-яким наставником зводиться до забезпечення ефективності процесу трансферу знань – це важливо, і це потрібно обом. Насправді це, мабуть, навіть є різновидом любові, або ж, принаймні, пристрасті. Тільки предметом тут є певний конкретний набір інтересів і бажання освоїти необхідний предмет. Як правило, все інше рано чи пізно відкидається убік, і залишається чиста взаємодія, плодом якої є стрімкий прогрес та вирощування щирої близькості на тлі речей, що обов'язково хвилюють всі сторони. А ще все це назавжди залишає слід усередині вас, який з легкістю відстежується і навіть часом сприймається як маленький шматочок особистості іншої людини. Про це я вже згадував трохи вище.

Сумарно можна сказати таке. Будьте обачні з людьми – будь-хто може виступати в ролі наставника, адже у кожного з нас є свій винятковий досвід, яким лише потрібно вміти скористатися. Якщо ж доля буде до вас прихильною і надасть справжнього учителя, – то, наскільки це можливо, постарайтеся взяти від нього максимум – адже це єдине, заради чого ваші шляхи перетнуться.

Незнайомець

Я не буду тут заводити стару пісню про те, що не варто «брати цукерки у дядьків на вулиці», думаю, це очевидно, що треба бути завжди насторожі, адже далеко не кожна людина, яка зустрінеться в житті, є «білою і пухнастою». Хочу лиш звернути вашу увагу на унікальну нагоду, яку можна отримати виключно при взаємодії з тим, кого бачиш вперше.

Незнайомець – шанс промацати свої рамки в плані відкритості та страху, попрактикувати брехню, та дослідити вплив цього згубного явища, і переконатися, що добра в ньому небагато.

Нова людина, крім очевидного розвитку вашої здатності спілкуватися, також надає вам опцію взяти будь-яку роль, на яку ви насмілитеся (і це цікаво!). Або ж, навпаки, – відкинути будь-які захисні шари, що нарощувалися все життя, і спробувати на смак кристальну ясність. Так, з незнайомцями дуже добре виходить розкритися у чистому вигляді. Власне, ніщо не заважає вам навчитися робити це з тими ж друзями, батьками чи дорогою людиною, але там завжди буде присутній елемент сорому та настороженості через потенційну зміну думки про вас. Із чужинцем такі «побічні продукти» відсутні. Шляхи ваші навряд чи перетнуться в майбутньому, тож можна насолоджуватись свободою та забути про будь-які рамки, що програмуються в нас суспільством. Отже, не лякайтеся, якщо одного разу вам доведеться провести якийсь час з невідомою для вас людиною – це новий і цінний досвід, який обов'язково зробить вас трохи кращим. Стандартною безпекою, при цьому, звичайно, краще не нехтувати. Незнайомець у темному провулку – явно не той випадок, коли ведуться розмови по душам.

Діти

Все, що стосується дітей, є вкрай темною справою щодо прогнозів майбутнього – що б ти там собі не вигадував, все буде взагалі не так! Це перше, до чого треба готуватися. Навіщо? Та щоб зберегти психіку в більш менш робочому стані й, заодно, поберегти ментальне здоров'я і ваших нащадків – адже не вони приймають рішення з'явитися на світ.

Сам факт існування дітей виховує в нас титанічну толерантність. Повірте, толерантність – це та властивість, набуттю якої категорично не можна пручатися, якщо у вашому будинку все ж з'явився маленький представник хомо сапієнс. Мабуть, це один із «головних» бонусів, які взагалі витікають з цієї ситуації. Це якщо дивитися з позицій розвитку себе дорогоцінного.

У нашому житті є неймовірна кількість непередбачуваних і неприємних речей, а вміння їх гідно приймати (без соплів і трагізму) – абсолютно безцінне. Деякі люди це вміють робити й без дітей, але, як показує спостереження, у більшості очі відкриваються виключно з появою останніх. Але, як поводитися з ними, цими монстрами, яких ми любимо, і які водночас є джерелом нескінченних тривог і сумнівів?

Самостійність.

Насамперед дітей треба навчити існуванню повністю без вас. Робиться це через передачу їм відповідальності (хоч якоїсь, і хоч трохи) і недопущення зайвої опіки. Занадто легко піддатися жазі контролю і зануритись в істерію, забути, що взагалі-то проживаєш і своє власне життя. Саме так і труїться існування дитини турботою, яка тільки робить з нього слабака. Подібне я відчув і на собі.

Певний період здається, що в увазі до твоєї поважної персони немає нічого поганого. А потім настає день, коли помічаєш, що однолітки навколо чомусь здаються більш дорослими та досвідченими ніж ти, а часом і більш розумними. Тобто, в цілому вони виглядають більш «небезпечними» за всіма можливими параметрами – і, на жаль, це має далеко не останнє значення. Вони володіють дещо іншими знаннями та вміють постояти за себе, у той час, коли ти при кожному конфлікті малюєш в уяві, як твої батьки карають кривдників (яскраво так, і навіть криваво, як у бойовиках а-ля «рембо енна частина»).

На щастя, я вийшов зі стану сліпої покори відносно швидко, хоча, якщо чесно, то переслідувало мене все це ще багато років – друга «сторона» ніяк не хотіла визнати, що дитина давно вже виросла і живе власним життям. А я, при цьому, з неприхованим ентузіазмом все мріяв втекти кудись якнайдалі, що й трапилося, коли я вступив до універу та поїхав з дому, при цьому, щоправда, взагалі не усвідомлюючи, для чого я це роблю.

Отже – дозвольте своїм дітям стати самостійними, нехай при кожній нагоді вчаться пізнавати навколишній світ. Це – титанічна робота, бо самі ж батьки у цій ситуації і є головним «гальмом» розвитку. З цієї ж причини й треба пам'ятати про свій обов'язок зробити так, щоб дитина навчилася жити без зайвої допомоги.

Схвалення має бути щирим

Наступний важливий момент – ніяк не можна скупитися на схвалення та підтримку. Діти кожен день відкривають для себе те, що для нас давно стало звичним, – і це здатне «занулити» як досягнення дитини (адже вона таки щось зрозуміла), так і вдалий момент, коли, нехай невелика, але все ж радість, має бути помножена.

Похвала близької людини – добра справа, не можна її недооцінювати, але й зловживати нею теж не треба. Наприклад, хвалити в сотий раз за те саме, – явний перебір. У такому разі відбувається знецінення через елементарну невірогідність. Тільки уявіть, як же фальшиво виглядає схвалення якоїсь дрібниці? Якщо практикувати подібне, то ваше чадо незабаром все це розкусить, і в душі його причаїться думка, що батьки – дивні, дурні і взагалі їм все байдуже.

Вчіться бути щирими – тільки це здатне надати вашому слову цінності. Діти, адже вони спостерігають за вами з самого народження, і, як результат, вони знають вас краще, ніж ви їх. А слово без щирості, без віри, що ти справді думаєш так, як кажеш, буде одразу розкрите. Батьки і так змушені багато брехати та недоговорювати, то навіщо ж робити подібне в моменти, коли шматочок правди дійсно було заслужено? Ну і, крім того, щирість – прекрасна річ – перед нею мало хто здатний встояти, так що практикуйте її, де доречно, і це обов'язково дасть плоди не лише з членами сім'ї, а й у навколишньому світі, де людина людині вовк.

Говорити, що любиш.

Наступними за списком йдуть слова про любов. Як не банально, але треба дійсно вчитись їх говорити. Це добре, хоча б тому, що в такі моменти ви ніби оживаєте та поновлюєте знання про справжні цінності. Думаю, ці слова швидше працюють на батьків, ніж на дітей. Плюс до всього, якось, коли ви станете «старими та немічними», і вам заманеться щось там ляпнути про любов (і, швидше за все, так і буде), то і вам, і дітям буде доволі страшно і некомфортно. Але через цей прекрасний елемент нашого життя не повинно виникати незручностей! Загалом, тренуйтеся, і все буде добре. І не думайте шукати причини її виникнення, – в цьому немає сенсу. Любов – штука опціональна, – вона або присутня, або ж ні (така свого роду двійкова система). Щоправда, стосовно своїх дітей, тут з максимальною вірогідністю, перевага зазвичай за першою «опцією».

Спілкуватись та прислухатись.

Не менш важливо також збудувати хоч якусь довіру. Велике щастя, коли всі сторони здатні говорити, слухати і навіть чути. Ці вміння насправді доведеться тренувати, при цьому, ініціатива та відповідальність за успіх – повністю на батьках. По-різному буває, звичайно, і не можна всіх «стригти під одну гребінку», але, навіть із загальних міркувань, тільки старше покоління може мати достатньо досвіду та терпіння для досягнення успіху в цій справі. Дітям же це доведеться перейняти у вас, або ж освоїти через багато років у низці помилок. Отже, вважайте цей процес не лише роботою над вашими особистими стосунками, а ще й частиною підготовки, яка потрібна для нормального життя в суспільстві. І тут знову все про максимально можливу незалежність.

«Ні» докорам та очікуванням!

Дуже часто можна почути від людей щось на кшталт про «кухоль води», який вони хочуть у старості отримувати від дітей. Тож все це про очікування того, що одного разу ви нібито повинні отримати «компенсацію» від докладених зусиль. Але… це – маячня! А, хто і справді чекає від своїх дітей якихось жертв у відповідь, – наївний дурень! З найпершого дня життя дитини ви повинні культивувати в собі думку, що перед вами просто інша людина, а не домашня тваринка, і ніхто вам нічого не винен! Як і ви, ця людина одного дня почне розставляти пріоритети, цілком можливо, так само заведе сім'ю, і вимагати повернення боргів за роки «утримання» та безсонних ночей – просто недопустимо! Якщо ж ви насмілитесь на це, і, навіть раптом отримаєте згоду, то ось зізнайтеся собі, чи буде така людина вільною? Очевидно ж, що ні! Свободи в нашому житті і так не дуже багато, і родичі, певно, не мають перетворюватись на причину того, де ця свобода зникає. Звичайно, ви можете хотіти та сподіватися, але не треба таїти образу та давати їй шанс виринати назовні, – ця крива доріжка ні до чого доброго не приведе. Та й, крім того, якщо раптом вам стукне в голову таке викинути, то обов'язково подумайте, а ось ви самі, як діти своїх батьків, чи повертали цей так званий «борг»? І не треба тут намагатися «з'їхати», мовляв, ви для своїх чад зробили незрівнянно більше, ніж самі отримали свого часу. Я вже писав вище про це – батьки дають те, на що здатні, і «здатність» має сприйматися, як суперпозиція всіх можливих значень цього слова.

В цілому ж, ясно, що кожна дитина в боргу перед тими, хто її пустив у цей світ і допоміг стати на ноги. І цей борг – неоплатний, але не у сенсі, що ви завжди повинні саме платити якусь данину, ні, – справа лише в неможливості виміряти цю річ. Яким чином, скажіть, можна оцінити життя? В якій валюті? Чи є хоч якийсь принципіальний еквівалент? Дуже сподіваюся, що доля не поставить вас перед вибором, де доведеться проводити подібні оцінки.

Не можна, щоб діти вас боялись.

У період, коли нашій Ані перевалило за 3 роки, сім'я наша переживала досить неприємний і навіть страшнуватий досвід. Доня, як багато хто її характеризував, була «зручною» дитиною. Вона могла годинами гратись сама, надаючи порцію свободи, яку ми вже встигли трохи переоцінити за перші роки батьківства. Усвідомлення, що є проміжки часу, де ти хоч трохи, але належиш самому собі – дійсно окриляє. Це загалом цікавий ефект. Якщо ви свідомі та відповідальні батьки, і дійсно дбаєте про своє дитя, то ваш особистий час завжди непомітно випаровується. І це проблема. Але ви досить швидко навчаєтеся кожну свою вільну секунду витрачати саме так, як хочеться. Пам'ятаєте, ту банальщину про життя в моменті? Так це вона і є – саме в той період, коли майже весь можливий час ви мусите витрачати на щось інше.

Неприємний досвід полягав у тому, що наша «зручна» Аня перетворювалася на максимально «незручну» несподівано та непомітно. Це був справжній хаос, який мав силу всіх можливих стихій, і ми нічого не могли з ним вдіяти. Ми зривалися на крик, психували та ніяк не могли зрозуміти, що ж із цим робити? Ми намагалися застосувати раціоналізм – але це ж безглуздо, звичайно, – бо справжній хаос не бачить зовнішньої логіки, а своєї просто не знає. Загалом, що б ми не робили, – нічого не виходило, а шар негативу та агресії, в які ми поринали, постійно зростав. В один прекрасний день Аня знову «брикнула» – яскраво, демонстративно, зухвало і навіть з порцією злості. Я впав у святу лють, різко повернувся в її бік, але так і не встиг нічого зробити чи сказати, – мала ступила кілька кроків назад і втиснулась у куток. Вона тремтіла від переляку і навіть не могла говорити.

Це було бридко, страшно і неправильно. Подібне трапилося потім ще кілька разів, поки я навчився опановувати себе. Суть була досить простою та очевидною – я сліпо ігнорував присутність нераціонального, як окремого явища. Це щось таке, що існує саме по собі, – без причин та пояснень. І ти, у такому разі, – єдиний елемент, який має кілька можливих опцій для позначення свого стану. А хаос… він і сам не знає, яким буде наступної секунди, тож, докоряти його за таку природу – марна справа. Звичайно, ця «пігулка» не має стабільної дії, бо ми не роботи, а діти занадто нетактовні, і нездатні проявити емпатію, коли вона їм невигідна. І все ж, саме прийняття природи поведінки, як самостійного явища, – гарний інструмент, і спектр його застосування надзвичайно широкий. Варто лише трохи поспостерігати, і ви самі в цьому переконаєтесь.

Як бачите, смиренність відіграє роль щита, що приймає безліч ударів, які нам прилітають від життя. Тож змиріться і дозвольте їй зародитися в вас і надалі тримайте під суворим контролем, пам'ятаючи про можливі зловживання з боку інших людей, а також про контекст питання, на якому виникла потреба у смиренні. Наприклад, нападки та тиск із боку керівника на роботі – поганий предмет для цього, бо так перспектива стає ще гіршою.

Розвиток здібностей.

Якось я дивився науково-популярний серіал «Крізь червоточину з Морганом Фріменом», і там була частина, присвячена психології поведінки. Якщо коротко, то зазвичай батьки вважають, що діти їх обов'язково талановиті, і, взагалі, гарантовано вище середнього в плані розумового розвитку на тлі інших. Ось прямо відразу і на самому видному місці тут гніздиться розбіжність, правда? Людство вже давно б стало надрозвиненим видом якби у нас було стільки геніїв, чи не так?

Навіть те, як цей патерн поведінки було представлено у шоу, не повною мірою розкриває глибину питання. Де вони всі ці генії? А чи вивчив хто досконально, в яких умовах вони мають виникати? Генієм можна стати, чи тільки народитися? А чи може не-геній створити щось геніальне? І чи будуть його після цього називати генієм? Як визначити саме слово «геній»?

Цілком імовірно, хтось вже відповів на всі ці питання, але суть тут у тому, що будь-яке поняття вимагає впровадження формулювань, що чітко й однозначно називають щось правильним ім'ям.

З іншого боку, є питання й дещо іншого характеру: «А який спосіб формування настільки «позитивних» очікувань батьків?». Що, на їхню думку, є геніальністю чи талантом? І, чи є ця «думка» хоч на йоту істинною? Чи має вона хоч якісь підстави? Причому, тут проступають два види підстав – ті, що відповідальні за «геніальність», і ті, що «прописані» в розумі зовнішніми «силами» (це виховання, середовище, забобони і т.д.), а носій і знати не знає, що до чого.

Он-як усе складно, а? Але ви звикайте, – життя воно лише здається примітивним і передбачуваним, а от, коли копнеш хоч трошки, то відразу гори питань та сумнівів. А простим стає все, коли ми нездатні охопити цілком якусь складну систему та підбираємо спрощені моделі, які набагато легше зрозуміти. Такий синтез часом призводить до дуже заплутаних та суперечливих наслідків. Наприклад, у відкритому доступі ви знайдете приблизно рівну кількість інформації щодо шкоди та користі будь-яких харчів (тут, правда, ситуація спотворюється ще й тими, хто турбується за обсяги своїх продажів). Але в цілому, люди, цнотливо темні в плані розуміння біохімії тіла та дієтології, з піною біля рота відстоюють свої точки зору, ні на секунду не замислюючись, що «точка» ця – лише один з окремих і спрощених випадків. Загальна картина та головні принципи, при цьому, звичайно ж, залишаються десь осторонь.

Повертаючись до «геніальності», лише хочу сказати, що це поняття надзвичайно суб'єктивне як з точки зору визнання людьми, так і у частині набору занять. Хто ж назве генієм того, хто майстерно жонглює огірками? Ні, так не буває! Геній математики, музики, фізики, футболу, шахів, тенісу, літератури і т.д. Тільки так буває, вірно? Тобто, з одного боку, є більш-менш конкретний перелік людських активностей, де можливість прояву геніальності не заперечується. З іншого боку, якийсь зовнішній спостерігач, що є фанатом футболу, швидше за все ігноруватиме «геніїв» з інших областей. Таким чином, навішувати на дитину свої власні, максимально упереджені очікування, – істинно пуста справа.

Забудьте про думку, що дитина обов'язково обдарована тільки через вашу спорідненість. Замість цього, спостерігайте та відзначайте всього пару моментів – області захоплень, а також речі, що одразу добре виходить успішно робити. Такий підхід допоможе значно звузити коло справ, які є сенс пропонувати з позицій прояву та розвитку талантів. Слова «народжений повзати – літати не може», звісно, надто грубо описують ситуацію, але таки відбивають суть. Якщо ваша дитина виявляє інтерес до малювання, то вона, ймовірно, засмутиться, якщо ви її здасте на хор, і буде дуже сумнівно, що все це увінчається успіхом. Тобто, здатність часом стає в один ряд із простим бажанням, яке саме по собі може призвести до надзвичайних результатів.

Помічаючи здібності свого чада і всіляко сприяючи їх розвитку, ви зробите надзвичайно добру справу – допоможете людині стати трохи ближчою до тієї вузької смужки занять, де природні дані, спосіб мислення та темперамент здатні привести до реалізації, а, отже, і до щастя, повноти та впевненості у собі. І це якраз та річ, яку більшість людей не може з’ясувати все життя, так і помираючи, не розібравшись, де ж їх місце в цьому заплутаному світі.

Тобто, в результаті, найважливіше зробити все можливе, аби дитина виявилася максимально близькою до гідного застосування своїх здібностей. Звичайно, можна досягти чогось і діаметрально протилежним способом, але, то шлях аж надто важкий, і ступають на нього лише під тиском зовнішніх обставин (зазвичай тих, що є неминучими і просто валяться на голову). В цілому ж, очевидно, що цвяхи ви забиваєте молотком, а не ложкою, правда? Так і людина, на тлі безмежних способів свого розвитку, має і набір якостей, що з величезною ймовірністю здатні привести до успіху у разі правильного вибору активностей. Успіх надто важливий, нехай він і набуває іноді аж занадто чудних форм. Але так чи інакше він є невіднятним компонентом повноцінного існування.

Не шкодь собі, іншим і цьому світу.

Як на мене, якщо вам вдасться закласти в своїх дітей хоч трохи з того, що стосується даної тези, то це стане надзвичайним досягненням і найсуттєвішим подарунком людству. У цих трьох «не шкодити» зашифровано величезну кількість інформації, і, якщо акуратно все розпакувати, то проявляться ті види діяльності, яких і стосуються зазначені заборони. І ясно, що повною мірою все це неможливо виконати – і це є правда, з якою завжди доведеться миритися. Але, якщо людина все ж таки буде навчена прагнути позначених маркерів, то лиш одне це вже прекрасно, і гарантовано зробить наш світ трохи кращим. Власне, персонально я вважаю ці константи найбільш потужними через свою базову глибину та багатошаровість. Саме безмежна варіативність контекстів і робить зазначену тезу недосяжним еталоном. Та все ж треба прагнути всього цього і намагатись знайти баланс.

Прогнозування і діти.

Виховання – це процес із безліччю вихідних даних, і оцінити кінцевий результат – неможливо. Так, якщо ви привчите свою дитину до здорового способу життя, це ніби убереже її від, скажімо, раку печінки через прийом сумнівних речовин, але ніяк не виключить ризики для життя коли раптом захочеться пройти трасу на схилах гори Еверест. Це – страшно, і це те, з чим доведеться жити, – ви даєте дітям лише ті знання, які в конкретний момент вашого існування здаються необхідними або просто цікавими (зазвичай вам…). Прогнози майбутнього при цьому потрібно взагалі прибрати з порядку денного. Це як вважати, що дуже зручно, коли дитина не вміє плавати, – адже, в такому випадку, вона не потоне через страх води і завжди буде намагатись уникати глибини. Але так не можна! Приклад із плаванням, між іншим, – реальні слова мого тестя, які прозвучали як один із «плюсів» ситуації, коли ми наївно вважали, що нашу дочку можна навчити плавати за якісь кілька днів. Нічого в нас не виходило, звісно, якби ми не старались.

У будь-якій моделі можна знайти як «за», так і «проти», і з точністю передбачити, що, коли й у який спосіб проявиться в майбутньому – задум безнадійний. Майбутнє – невідомість, яку не можна контролювати. Мабуть, після набуття терпимості, це найперша теза, яку слід звести у розряд аксіоми.

Шкала сприйняття навколишнього світу і діти.

З того самого моменту, як у вас з’являється дитина – світ починає стрімко змінюватись. І мова тут не тільки про новий вид відповідальності, обов’язки та обмеження, – з цим все і так ясно. А от те, що робиться зі сприйняттям, заслуговує окремої уваги.

Уявіть собі щось таке, чого ви боїтесь. Тільки ж обов’язково з реального життя, – із тих речей, з якими ми стикаємось щодня. Сюди гарантовано потраплять випадки втрат чогось матеріального, або ж ті неприємності, коли хтось подумав на вас гидку річ, та навіть сказав щось образливе. В цей же список багато хто впише і бесіди з начальством чи якусь публічну доповідь, або ж дзвінок з приводу певної проблеми. Так от, у той самий момент, коли ти стаєш батьком, усі ці речі обертаються звичайним порохом, нудною рутиною, дріб’язком, що є лиш короткостроковою перепоною до моменту, коли ви дійсно починаєте робити те, що хочеться. Це і буде той самий момент, в якому ви дійсно живете тут і зараз, а все, що поруч, – гарантовано є справжнім на сто відсотків. Звісно, зазначений ефект виникає через появу «надпріоритету», який стократно затьмарює цілий світ. Дитина спотворює сприйняття так, що шкала ваших страхів втрачає будь-які обмеження, а все інше стає лиш несуттєвим фоном. Звучить жахливо, знаю, але тут присутній також і позитивний ефект.

Подібно до потужності страхів, так само злітають вверх радість, задоволеність, бажання, доброта, співчуття та все те інше, що робить нас людьми. Це – справжнісінький скарб! Тільки присутність дитини вам покаже, як в одну мить знецінюється будь-що, коли, наприклад, раптом приходить хвороба. Навіть звичайна застуда здатна робити чудеса з нашою психікою та сприйняттям. Тільки у такі моменти ти і розумієш, що є дійсно важливим на цій землі. І, при наявності дітей, таких «переоцінок» набереться величезна купа.

Тепер же уявіть собі якусь свою радість. Тут буде трохи складніше, це страхи в принципі одній й ті самі у всіх, а з речей, що дарують нам задоволення, зазвичай формується величезний спектр всіляких варіантів. Скажімо, ви полюбляєте провести час із друзями, навіть без «пригод», – просто щось обговорити чи погуляти десь разом. Але, якщо ви хоч раз спробуєте на смак, що воно таке, успіх своєї дитини, то всі друзі й ваш спільний «захопливий» досвід однозначно набудуть другорядності.

А-от вам ще трохи банальщини – кожен адекватний батько навряд чи залишиться байдужим, коли його син чи доня посміхаються, або ж коли після години колисання малеча нарешті засинає, і ти потім сидиш і дивишся на неї. Такі моменти далі ти завжди згадуєш, коли хочеш відчути тепло і любов. Я не знаю, чим це можна замінити, і, чи реально це взагалі… і, чи треба.

Знаєте, якийсь час життя буде поводитись, як функція з двома екстремумами – ви забудете, як це, знаходитись десь посередині, точніше, це «посередині» змінить своє значення. І «екстремальності» бачення життя навряд чи можна уникнути, принаймні, я не знаю людей, яким би вдалось подібне. В результаті, вам одного дня доведеться вчитись сприймати світ заново. Зараз я з впевненістю можу сказати, що народження дітей на мене діяло позитивно. Так, насправді було дуже і дуже важко, майже нестерпно. Але! Одразу після періоду крайнощів починалось відновлення – масштабна переоцінка всього навкруги, якщо хочете, навіть відкриття все нових і нових речей, які ще вчора здавались звичайними, сірими та нецікавими. Навіть банальна кава наодинці перетвориться на щось казкове (якщо ви, звісно, полюбляєте цей напій). І тільки так ви врешті почнете порівнювати себе минулого із собою нинішнім, бо саме з появою дитини ви отримаєте можливість відчути різницю, – як було, і як стало (мова, звісно, про відмінності всередині вас).

Як уживатися із самим собою?

Куди б ми не пішли, і що б не робили, а від себе не сховаєшся. Гадаю, подібні слова ви могли вже чути багато разів і навіть в різних інтерпретаціях. В них закладено неабиякий сенс, тільки подумайте, – майже прямим текстом сказано, що завжди, щоб там не було, а треба розглядати себе як один із факторів, які мають безпосередній вплив на будь-який результат у всіх можливих його проявах. Тобто, окрім очевидного параметричного підходу, в цих словах ще й присутнє нагадування про відповідальність за все, що коїться з тобою в житті.

Ми всі звикли підбирати комбінації негативних обставин, що обов’язково заважають нам чимось. Хтось не вчив сьогодні англійську, бо його наче вивели з рівноваги, а хтось подумав, мовляв, ну, що такого поганого у пляшці пива, це ж був важкий день, і я точно заслужив на відпочинок? Або ти взяв і наговорив рідній людині гидоти, ще й почуваєшся нормально після цього, адже ж в тебе є досить непогане виправдання – ти розізлився через щось… Але все це – нісенітниця і самообман! Не можна вважати, наче наші вчинки повністю спричинені зовнішніми силами. Саме слово «дія» відбиває факт скоєння, так що навіть і не думайте вибудовувати якісь конструкції, які мають своєю метою лиш замести сміття під килимок та трохи полегшити тягар для совісті. Людина зазвичай усвідомлює, що коїть біду, і в такому разі може або прийняти відповідальність та спробувати виправити все на краще, або ж прикинутись дурнем, мовляв, то хтось інший в усьому винен.

До чого я взагалі все це пишу? У кожного з нас є цілий букет різноманітних якостей, як хороших, так і не дуже, а частенько, навіть відверто поганих і злих. І наша головна задача – раз і назавжди усвідомити, що нам із цим «добром» треба якось жити. Пам'ятаєте оце: «визнання наявності проблеми – половина успіху на шляху її вирішення»? Я не знаю походження цих слів, та людина, що їх сказала, однозначно мала рацію. Звісно, ідентифікувати, а потім ще й визнати щось подібне у собі, – титанічна робота, яка, крім того, потребує ще й реальної хоробрості. Просто згадайте оте прокляте відчуття, коли вас спіймали прямо у момент, коли ви не праві, і як же хочеться перемолоти весь світ у порох, сказати, що завгодно, аби вибратися з цього провалля сорому? Але, дорогі мої, будь ласка, вчіться не робити так. Вчіться приборкувати себе й одразу визнавати хиби – це збережете як вас, так і інших.

Головним результатом ідентифікації та визнання проблеми є зменшення енергозатрат на неї. Це-от, як брехня – зжирає вас як у момент, коли ви її кажете, так і надалі, бо треба ж постійно тримати в голові ту версію реальності, яку ви всім нав’язали, інакше вас викриють, і все піде прахом. Бабуся моя взагалі завжди попереджала: «Щоб брехати – треба пам’ять мати!»

Я не випадково пишу про виправдовування та брехню – саме ці явно негативні «параметри» живуть в мені з тих самих пір, коли я усвідомив, що можу мислити. І, бували періоди, коли через відсутність контролю над цими паразитами я міг опинитись в центрі вельми неприємних події. У дитинстві я брехав і вигадував цілі історії, аби залишитися в очах рідних ангельсько-святою персоною, але обман також частенько був ще й інструментом для досягнення якоїсь мети. Важкі були часи… Та, на щастя, десь у років 11-12 я нарешті усвідомив, що так все ж не можна робити, і став на більш світлий шлях.

Бажання відбілитись та брехати досі живуть у мені, і навіть іноді на якусь мить виринають. У ці моменти я тихенько посміхаюсь, та знов штовхаю їх на глибину – бо саме там їм і місце. Як мені це вдається? Зараз це досить легко насправді. Не аби яку роль тут зіграла моя дружина – з нею такі штуки не мають шансів, та, чесно кажучи, і слава Богу. То ж довелось якось працювати над собою та буквально тренуватись говорити все прямо, як є, уникаючи зайвих прикрас чи викривлень фактів. Окрім Каті, мені й у житті постійно трапляються люди, які або, так само як і вона, бачать мене наскрізь, або ж ти їм просто не хочеш заливати брехню в вуха, бо вони на це точно не заслуговують. Так що, можна сказати, мені щастить, або ж я занадто піклуюсь про інших. В період же до того, як я почав натрапляти на таких людей, я просто вчився ідентифікувати та приборкувати бажання збрехати чи перебільшити. Тобто, це, головним чином, мова про примус і контроль, які по своїй суті є звичайною муштрою і відпрацюванням рефлексів.

Уявіть собі звичайний поліетиленовий пакет, у який налито воду, і варто проткнути тонку оболонку лиш в одному місці, як весь об’єм рідини буквально розриває все на своєму шляху та виходить назовні. «Вода» – це той самий небажаний фактор, який треба приборкати, а оболонка ж – це бар’єр, що захищає ваше життя від вмісту «пакета». І треба чітко розуміти, що слово «контроль» тут дуже і дуже умовне, адже діапазон можливостей є надзвичайно вузьким. Саме тому треба бути напоготові та завжди відстежувати свої відчуття. Загалом, щоб навчитись долати спокуси, треба вочевидь тренуватись. На жаль, із того, що нам дає природа за замовчуванням, немає функцій, які полегшують соціальну та психологічну площини нашої діяльності, і тут реально треба добре натужуватися, аби досягти хоч чогось. Але воно того точно варте.

Десь у прислів’ях давнього сходу сказано: «Той, хто не годен приборкати свій апетит, – нічого не годен зробити і зі своїм життям». Мораль тут досить проста – їжа є найпершим, найдоступнішим та найбільш частим джерелом спокус (самі подумайте, що найменше кілька разів на день, ви відчуваєте голод і втамовуєте його). То ж саме на цьому і треба тренуватись, а принципи дуже і дуже очевидні, власне, я наводив їх ще в першому розділі (Блок: Тіло), та все ж трохи повторюсь. Їжа має бути насолодою – кожен раз, але, одночасно з цим, вам необхідно пам’ятати, що це лиш джерело вашої енергії та самого життя. Тому треба чітко усвідомити, що не має значення, які там смаколики у вас на столі, – у той самий момент, коли ви з’їли рівно стільки, скільки потребує ваше тіло, вони мають втратити атрибут задоволення і перетворитись лиш на вид матерії, що дозволяє вам не помирати. Звісно, це непросто, але саме через такий процес ви зможете відпрацювати алгоритми, які потім буде використано для чого завгодно.

То ж головним аспектом того, як уживатися з собою, є приборкання речей, що псують ваше життя та крадуть енергію. Що ж до списку із позитивних якостей, то варто, мабуть, не забувати й про свої сильні сторони, хоча б для того, щоб отримати додаткові бали впевненості у собі, бо тільки ми самі можемо їх дати.

Стрес

Точне значення слова «стрес» ви, звичайно, можете й самі подивитись у словнику. Якщо ж глобально, то це такий психофізичний стан, коли постійно втрачаєш енергію і, як результат, зосереджуєшся лише на одному – збуднику своїх проблем (навіть, віртуальних). Все ж інше перестає існувати.

Будь-яка діяльність людини так чи інакше веде до появи стресу. Саме тому ми й повинні влаштовувати перерви у роботі чи навіть відпочинку. Тобто треба просто змінювати одну діяльність іншою. Власне, це і є основний ключ до позбавлення від стресу – організуйте собі різноманіття, і буде вам «щастя».

Ідеальною є ситуація, коли ви повністю контролюєте свої дії, а, отже, наглядаєте за стресом та його накопиченням. Та, будемо чесними, це досить рідкісне явище, коли все настільки стабільно та виважено, що можна спрогнозувати будь-що наперед. Життя не ідеальне, то ж постійно надає шанс з’ясувати, як ви поводитесь у моменти появи хаосу на вашому шляху. На цю роль зазвичай підходять речі, що не вписуються в нашу модель бачення світу, тобто, в першу чергу, це відхилення від очікувань та надій. «Ваші очікування – ваші проблеми» – ця досить відома фраза повністю описує суть питання. Поганий прогноз, або ж невиправдані надії на щось гарантовано мучать більшість з людей (принаймні, періодично). Бо ми не можемо інакше – людство по своїй суті все ж мислить позитивно, і саме це стає тою рушійною силою, яка і дозволяє досягти результату. Тому стрес буде існувати доки існують люди та їх непереможне бачення світлого майбутнього. І перепони у вигляді невдач та провалів – це лиш обов’язкова складова на шляху до бажаного. І що, як не такі речі, робить наші досягнення цінними? Саме так треба сприймати прояви хаосу, – як елемент для отримання контрасту та створення реальної значущості в речах, на які витрачаються ваші життя та ресурси.

Якщо вам хтось скаже: «уникай стресу», то, знайте, – це неможливо. У вас є лише одна позитивна опція – підлаштувати своє сприйняття так, щоб речі такого роду стали лиш тимчасовою перепоною і зовнішнім досвідом. Тобто, по-суті я кажу про певний різновид стоїцизму (сподіваюсь, ви вже знаєте, що воно таке). Тут дуже проста суть – не можна поринати у стрес та проблеми із головою, бо це лиш калічить душу та робить вас нещасними. Звісно, ми не механічні ляльки, і, часом, хвилі негативу все ж накривають, але згодом, крок за кроком, треба кожен раз вибиратись з такої ями, аналізувати події та свою реакцію на них, і зрештою робити висновки, як із цим жити далі. Всі інші способи… їх немає, так що, не вірте нікому, наче їх є ціла купа. Тільки усвідомлення того, що з вами коїться, та як це може вплинути на подальше життя, здатне повернути вас до нормального функціонування.

Важливість матеріального та, як не перетворитись на свиню

Спершу про важливість.

Ми влаштовані так, що постійно все порівнюємо, дивимось, де краще і, де гірше, та навіть робимо з цього якісь висновки. Це, загалом, дуже добре, бо саме через порівняння ми змінюємо себе та світ навколо. Але за певних умов даний процес здатен перетворитись на чисту жагу, яка через погоню за чимось новим підкорює людину, робить з неї раба. І тоді цей раб починає жити лиш для одного – споживання.

У «Бійцівському клубі» Чака Паланіка досить гарно показано муки чоловіка, який нарешті придбав все, про що, як йому здавалось, він мріяв. По суті йому не було вже для чого жити після того, як новенька квартира наповнилася найсучаснішими меблями. Звісно, у книзі проблема головного героя набагато глибша за зловживання матеріальним. Він взагалі страждає від відсутності будь-яких сенсів, а та точка буття, в яку він потрапив, – лиш наслідки. Та все ж, це добре демонструє, що світ речей є невичерпним з тої точки зору, коли ви намагаєтесь присвоїти йому найвищий пріоритет. Так, вочевидь нам потрібні якнайкращі речі поруч, але ж не обов’язково наповнювати існування лиш цим одним, та при першій же можливості хапати наступну новинку тільки через те, що вона дорожча за інші, або ж мало хто її поки встиг купити.

Всіма силами уникайте культу речей – ну не можна підносити якісь фізичні об’єкти в розряд ідола… на це заслуговують лиш абстракції та ідеї, а іноді навіть люди. Та, разом з цим, не варто і нехтувати речами – бо на все, що вас оточує, було витрачено певну кількість часу та сил, і ніяк не можна принижувати це чи знецінювати. Поважайте матеріальний світ та піклуйтеся про нього – це комфорт, здоров’я, розваги, робота, дах над головою. Тільки уявіть, на що перетвориться життя, якщо забрати хоч якусь частину, що має відношення до зазначених категорій?

Володіння будь-чим має базуватись на необхідності, яка, своєю чергою, постає у двох різних формах – фізичній та духовній (чи психологічній). З першою, думаю, все ясно – це те, що нам необхідно для забезпечення тіла «функціоналом», який ми собі обрали. З другою ж формою трохи складніше.

У підлітковий період я досить сильно комплексував, коли доводилось носити поганий одяг. Я буквально почувався нікчемою через старий светр чи затерту куртку, особливо, якщо у дітей навкруги все виглядало краще. Звісно, що через таке проходять, мабуть, всі, бо ж майже нереально догодити тому, у кого всередині кипить суміш гормонів. Роки юності рідко проходять без проблем, та все ж вплив, наприклад, на впевненість у собі тут є очевидним. Принаймні, у певний період, і, принаймні, у значної кількості людей. От, що буде з вашим настроєм, коли черевики почнуть страшенно натирати? А, як зміниться ситуація, коли ви перевзуєтесь у щось якісне настільки, що просто забудете про все, і прогулянка перетвориться на справжнісінький політ?

Насправді я наводжу надзвичайно грубі приклади, і ситуація із впливом є ще більш заплутаною та максимально індивідуальною. Загалом же, гарні речі (та й просто речі) мають викликати повагу, а якщо ж ви в собі цього не відчуваєте, – то вчіться. Тільки так можна балансувати між необхідністю та споживанням. Пам’ятаєте, що я писав про їжу? Мовляв, це найдоступніше джерело насолоди, яке має перетворитись лиш на ресурс, коли ви відчули, що вам досить. Так от, і для матеріальних об’єктів маємо такий самий твіст із назвою змінних. Залежно від ситуації, треба використовувати відповідні атрибути – насолода чи задоволення, фізична чи функціональна необхідність, ну і, звісно, духовна, про яку я вже згадував.

Та чи інша річ не здатна змінити вас сама по собі. Будь-які перетасування всередині вашого розуму чи душі є результатом свідомих зусиль. І, в дійсності це – надзвичайно важка та кропітка робота. Таким чином, очікування, що сам факт наявності якогось фізичного об’єкта призведе до трансформації – дурниця. Винятком хіба що є ті випадки, коли такий об’єкт став «останньою краплею» на шляху до змін, тобто, несвідомим каталізатором. Але ж, просто подумайте, а, яка вірогідність такої події? Цілком імовірно, що є на світі люди, які можуть дізнатись, що і як саме впливає на нас, та я-от таких поки не бачив.

То, для чого ж нам речі? Дуже багато хто тримається думки, що все фізичне – не є суттєвим, і головним елементом являється душа… Та питання матеріального занадто багатошарове, щоб розглядати його лише з одного боку, бо те, що належить не нам, дійсно ж не має для нас ніякої цінності. Чи не так?

Насправді ми навіть і близько неспроможні побачити істинне призначення тих чи інших речей, які не є нашою власністю. Так, чисте споживання – це безмежний океан, а ті випадки, коли хтось свідомо вкладає певний сенс у фізичний об’єкт – жалюгідна крапля. І все ж таки не варто сліпо виключати ймовірність такого.

І так, ступені свободи дозволяють нам ступити на шлях своєї трансформації – отримання зумовленого у деяких межах досвіду. Але в цій справі подолання лише одного бар'єру (мовляв, зважився, і «поїхали») замало. Мабуть, ви вже здогадалися, – треба десь взяти мотивацію та результати. Інакше ж – ми здаємось і чахнемо. Але, окрім натхнення та якихось досягнень нам потрібні ще й «якорі» – асоціації, які уособлюють те, на що ви осмілилися.

Вже досить давно я практикую медитацію та йогу, і ясно відчуваю зміни в собі. Крім загального зміцнення здоров'я, я став більш спокійним та стабільним. Число речей, що дратують мене чи виводять з рівноваги – дуже і дуже сильно скоротилося, також пристойно зросла ще й самодисципліна. І все-таки – я не став роботом і стовідсотковим занудою-ченцем, ні. Життя, як і раніше, – синусоїда. То вниз, то вгору, і це я зараз про стан духу кажу. Навіть здається, що цей процес – ніби і не контролюється зовсім. Загалом, іноді моє «забрало» таки падає, і я, буває, грублю людям, які на це точно не заслуговують, або ж просто злюсь до зубного скреготу. Жах, загалом, і після такого, чи варто говорити, що життєва енергія обов'язково кудись випаровується? Але купив я собі чотки, простенькі такі, малахіт-плюс-онікс, 33 камінці, і тепер вони вірно служать мені лише однією своєю присутністю. Часто вони лежать на полиці в червоному оксамитовому мішечку і навіть так все ж впливають на мене. Дивна річ, правда? І суть ось у чому.

«Власність» – грубе поняття, канцелярське, але воно відкриває нам новий шар можливостей для розвитку – ми можемо володіти річчю (тобто чітко знати, що вона наша цілковито), і, базуючись на самому факті такого володіння, ми прив'язуємо до неї будь-яку необхідну абстракцію. Коли переді мною спливає образ цих зелених і чорних намистин на шовковій нитці, я згадую, що повинен бути сильним і спокійним. І саме так воно працює. Скільки це триватиме, поки не ясно, але ефект – приголомшливий. Виходить, речі, в такому разі, – лише елементи нашого самопрограмування, певні ключі, тотеми чи контейнери, в яких міститься виключно лиш те, що ти сам туди помістив. Дуже зручно і… справді корисно.

А тепер – досить простий спосіб стати трохи кращим.

Якщо подумати й чесно зізнатися, то всі ми знаємо, що нам в собі не подобається. Правда ж? Так ось, уявіть, що більшість речей, які вас оточують, раптом стануть уособленнями, асоціаціями, якорями, що нагадують вам про щось конкретне? Речі – ключі доступу до дуже вагомих «опцій» у душі, і ми маємо можливість використовувати їх як символи. Чудово!

На рамці мого монітора частенько є кілька стікерів – зазвичай, це завдання, які ніяк не можна забувати або відсувати на «потім», і серед ниходного дня з'явився папірець і з написом: «Не скаржся!». Дуже не люблю я свою цю особливість, прямо можу жалітися постійно, годину за годиною. Катастрофа! Але напис цей, коли трапляється на очі, – нагадує, що, мовляв, ну годі вже, вгамуйся! Навіть не думай! І це працює! Пам’ятаю, якось мій науковий керівник на роботі мав наклейку з написом «Не плач!» Ну, мабуть, точно не моя справа, що там та як у нього діялося в житті, але ж людина явно використовувала описаний мною підхід, або ж, його «не плач» мало в собі щось близьке до «не жалійся».

Отже – нам потрібні нагадування, і на їх роль підійде… та що завгодно підійде – головне створити їх і зробити так, щоб вони були у постійному доступі. І наостанок ще один хороший прийом – намагайтеся всьому, що купуєте, назначати щось своє, і ви побачите, як стрімко змінюється ваша система цінностей – ви раптом згадаєте багато хорошого, що насправді завжди сиділо десь всередині і лише чекало, щоб його якось активували. І ще – адже не секрет, що нашому мозку начхати, реальність він зараз обраховує чи фантомів, саме тому і треба частіше «годувати» його чимось добрим, особливо, коли в реальному житті у вас маса справ, які вимагають постійних витрат енергії.

Тепер трохи про «свиней».

Та людина, про яку я б сказав, що вона є «свиня», загалом характеризується трьома базовими рисами:

- «їсть» те, що дають;- «їсть» в кількостях, що перевищують її потреби;- і, нарешті, поводиться, як справжня свиня – ставить себе вище тільки через те, що володіє тим, чого в інших немає.Тут варто зазначити, що конкретно проти тварини, яка зветься «свиня свійська», я не маю нічого проти. Також і «дика свиня» мене взагалі не турбує. А от представник людства, що гордо носить ярлик із назвою «свиня», – інша справа…

Той, хто обрав шлях споживання, зазвичай досить легко піддається на будь які провокації. Це дуже просто, треба лиш сказати таким людям, що вони обов’язково стануть більш класними (або ж менш нікчемними), у разі придбання тієї чи іншої речі. Це сумно взагалі, коли таке бачиш, – люди безперервно витрачають сили лиш на те, аби говорити одну й ту саму тупу мантру про те, наче вони мають найліпші у світі речі, і саме це їх робить тими, ким вони є. В принципі, остання теза має певний сенс, бо саме таке відношення до матеріального світу і породжує прошарок цих невдоволених життям людей. Так, здається, корені цього неповноцінного способу існування криються саме у дефектності або ж пустоті. Надто часто, на жаль, базовою лінією поведінки стає фокус на тому, що починається з «НЕ». НЕкрасивий, НЕбагатий, НЕрозумний, НЕвдалий, НЕзграбний, НЕнормальний… і т.д. Продовжувати це можна НЕскінченно, але суть проста – людина бачить лиш те, що, на її думку, в неї гірше ніж у когось. І одним з найпоширеніших проявів в результаті є погоня за матеріальною складовою цього «НЕ». Але… це ж пряма дорога до розчарування, де в кінці приходить усвідомлення жалюгідності та згодом накриває депресія.

Ось так я перескочив зі «свиней» на проблеми розвитку особистості. Та, на мою скромну думку, в нашому хаотичному світі, якраз слабкість та незрілість особистості і є головними причинами того, що людина вважає світ виключно матеріальним та ще й чекає на першу можливість, коли цю «матеріальність» можна підкреслити. І саме так виникає справжня пастка, де ти знову і знову хапаєшся за те, на що тобі тицьнув хтось інший, мовляв, це обов’язково зробить твоє життя ліпшим.

То ж в результаті, все це є лиш спробою покращити своє буття, але у спосіб, що гарантовано до цього не призводить. Досить цікаво… Знати б ще, чи виник цей «рух» самостійно, або ж хтось дуже розумний та підступний просто навчився експлуатувати людські слабкості?

Ця властивість погоджуватись з усім, що приходить до нас ззовні, загалом розповсюджується не тільки на фізичну складову світу. На жаль, люди надзвичайно легко «ведуться» і на все інше – різноманітні настрої, плітки, тренди, мода, уподобання і т.д. Тобто, інформаційний фон самим фактом свого існування прямо впливає на нашу наївну свідомість, і треба постійно бути напоготові, аби не піддатися тому, що насправді вас і близько не цікавить (чи навіть не стосується). Це – дуже важко, і потребує постійного моніторингу того, що коїться з вашими думками та сприйняттям, але це єдиний шлях, якого варто дотримуватись, аби проживати хоча б частково своє власне життя, а не те, що буде сконструйовано кимось іншим.

Схильність сліпо сприймати на віру зовнішні тенденції також породжує цікаву похідну – надмірність. Трохи поспостерігайте, і ви побачите, як люди, яким властиво хизуватись матеріальним, або ж постійно протиставляти «своє» «чужому», здатні робити це без жодних пауз 24/7. А, якщо ще й трохи підіграти, то їх може понести так, що тільки тримайся. В результаті, виникає зворотний зв'язок і підсилення, – людина раптом повністю перетворюється на сліпого фанатика, який, часом, готовий буквально на все, аби тільки довести правоту того, що безпідставно «прописалось» у ньому, як програма. Дуже страшно, коли стикаєшся з такими… надзвичайно. Бо зробити щось із цим та ще й у конкретний момент – неможливо.

Гадаю, ви вже здогадались, що саме зазначена властивість і лежить в основі упереджень, переконань та будь-яких вірувань. З одного боку, надзвичайно добре і корисно мати чіткі принципи, які допомагають знайти опору під ногами та поставити життя на більш-менш визначені рейки. Та з іншого ж, все це неминуче призводить до виникнення прошарку людей, начисто позбавлених критичного мислення та елементарної філософії свого існування. І такі люди зазвичай яскраво-радикальні, їх світ «чорно-білий», це саме вони сприймають все через призму «хто не з нами, – той проти нас». Звісно, там і не пахне емпатією та повагою до думки, що суперечить їм хоч в чомусь (чи не суперечить, а просто сама думка… чужа). Здається, саме через це в нашому світі досі існують війни – бо ми ні на йоту не наблизились до того, щоб навчитись поважати одне одного та не боятись. Бо ж як втриматись від маніпуляцій з усім цим? Тільки скажи в новинах, що десь поруч з’явились «погані хлопці», так всі ж одразу почнуть відповідно реагувати навіть, якщо цих обов’язково гидких персонажів хтось вигадав. І біда тут в тому, що подібні речі, на жаль, діють гарантовано, і сховатись від них нереально. Та цілком віддаватись на їх волю теж не варто.

Ось так я дійшов від «свинства» до протистояння впливу натовпу…

На мою думку, ці речі тісно пов’язані. В кожному з нас є свого роду «тварина», яка миттєво реагує на масові настрої, варто лиш дати найменший привід. Позбавитись від неї повністю – навряд чи можливо. Треба за нею приглядати, час від часу годувати тим, що їй любиться, і не допускати, аби вона перетворилась на повноцінну «свиню».

Добро і зло

Злі люди – надзвичайна рідкість, і, на щастя, я про них лиш чув. А от злі вчинки – цілком звичайна річ, яка здатна виникати буквально де завгодно і в будь-який час… максимально незручний, звісно. Як же взагалі можна розшифрувати, розрізнити ці поняття, добро і зло?

Як на мене, то зло нормально вимірюється завданою шкодою в усіх можливих її проявах. Добро ж має трохи ширший спектр «варіантів» для прояву. По-перше, це те, що заважає злу, а, по-друге, це також і те, що просто приносить користь.

Але… давайте одразу наведу доволі сумнівний приклад. Скажімо містер «А», виробник зброї, і він заробив свої мільярди, продаючи її всіляким режимам, де життя людське коштує менше за набої до автомата. Разом з цим, персона «А» заснувала фонд для допомоги постраждалим від буяння природи, побудувала купу лікарень, а ще вона регулярно відраховує кошти на розробку харчових технологій – аби одного дня нагодувати весь світ. То, як тепер сприймати цього абстрактного «А»? Добрий він чи злий? І, що є визначальним у його діях?

Насправді все досить очевидно. «А» – лиш людина, він водночас і злий, і добрий, а дії його так само проявляються в діаметрально протилежних напрямках. Повторюсь, істинно злих людей майже неможливо знайти, гадаю, це взагалі міф. Є лиш умови, за яких людина поводиться так чи інакше, то ж, як результат, маємо відповідні наслідки такої «подвійності», які неминуче виплескуються у наш світ, а отже і нам самим прямо на голови. Так було, є і буде. Гадаю, варто сприймати такий розклад у якості одного з базових законів.

«Без тіні немає світла». І гадки не маю, хто це сказав чи написав, та часто цю фразу тлумачать буквально, мовляв, побачити добро можна лиш на тлі зла, ну і навпаки. Я ж це сприймаю наступним чином.

Так, зазначені сутності існують незалежно, вони підсилюють одна одну, бо у нескінченному спектрі їх проявів завжди можна підібрати ідеальні приклади, що максимально контрастують один з одним. Але насправді це – стихія у чистому вигляді. А, як ми маємо ставитись до стихії? Що треба в собі виховувати, аби така страшенна сила не знищила нас? Повага, обережність та… смиренність, а ще терпіння. Зазвичай, цього достатньо.

Сподіваюсь, після останніх слів ви не почали раптом позіхати, мовляв, знову я за своє… наче письмо священне тут цитую. Може, все це дійсно так, і я лиш транслюю якусь банальщину, та сутність добро-зло навіть гірша за стихію. З природними силами ми хоч трохи навчились лагодити та підлаштовуватись під них, а от із цим людським винаходом – ніяк і нічого не вдієш. І, що ж робити в такому разі? Здатися? Залишити все, як є? Частково, так… та лиш частково.

Гадаю, філософи-стоїки досить багато чого написали на цю тему, та й майже всі релігії в тому чи іншому форматі теж пропонують застосовувати один і той самий прийом – те із чим ти не можеш впоратись, треба відпустити (у значенні «змиритись» чи «прийняти»). Загалом, це така собі психологічна конструкція, задача якої – зберегти людину, відгородити її від саморуйнування через речі, що знаходяться за межами її відповідальності. Світове зло, та якісь локальні прояви лиха, всі вони мають розглядатись, як невіддільна частина світу. Та це не означає, що треба про них забути, ні, звісно. Якщо у вас є сили і бажання боротися з такими речами чи з їх наслідками – вперед, це суто ваша справа, і вона дійсно добра. Але, знову ж, ви берете відповідальність лише за певний процес – протиборство, і тільки воно перетворюється на головну «функцію». А от результат… задля нього ви маєте витрачати свої зусилля, бажати його та триматись надії, що все буде добре, і ні в якому разі не формувати чітких очікувань – це небезпечно і безглуздо. Просто робіть те, чому вирішили присвятити себе, далі ж – життя розсудить.

Описаний підхід має всі права бути універсальним, і розповсюджуватись на загальне бачення себе на тлі безмежностей буття. Якщо грубо, то не дозволяйте собі зациклюватись ні на минулому, ні на майбутньому.

Тільки уявіть собі, і минуле, і майбутнє, вони обидва не існують, тільки перше ВЖЕ, а друге ЩЕ. Все, чим ви можете оперувати стосовно дня завтрашнього, – це вірогідності та спектр можливих подій, ну і, звісно, надії. Тобто, майбутнє – чисто абстрактна сутність, і перейматись та вираховувати, що і як там станеться, звісно, треба. Але, чи є хоч один шанс спрогнозувати щось далі свого носа? Чи є щось настільки гарантоване, що ви навіть можете про це НЕ думати? Гадаю, відповідь очевидна.

Часом, зло може виникнути навіть там, де його в принципі не мало бути. Хоча б згадайте притчу «Про старого і коня». Передбачити свої дії таким чином, щоб уникати в їх наслідках зла, – не вийде, бо ми просто люди, і не здатні підкоряти хаос. А от визначити, обрати базис для свого життя – це варто зробити. Власне, я про це вже казав – не шкодь собі, світу та іншим живим істотам. Це, звісно, ті речі, за які я відкрито агітую. Загалом же, цілком ваша справа, які саме принципи покласти в основу бачення свого існування. Я лиш хочу наголосити, що вам точно не варто турбуватись через відносність і суб’єктивність понять добра і зла. Оберіть базові вектори, і піклуйтеся лиш про них, а все інше – буде так, як буде. Інакше, ви промучитесь все життя, намагаючись щось зрозуміти в поведінці людей та в спробах догодити їм… Краще уникати такого, бо результат там лиш один – розчарування і розпач.

Загалом, здатність брати до уваги минуле та майбутнє – унікальний та надпотужний дар. Та треба жорстко його контролювати, аби не дійти до стану, коли ти наче випадаєш із моменту теперішнього. Саме спроможність сприйняття повною мірою поточних подій – тих, що тут і зараз, – є необхідною умовою як для щастя, так і для впевненості, що ти взагалі живий. То ж просто майте це все на увазі та уникайте мук за минулим та майбутнім, користуйтесь ними лиш, як сукупністю знань та базою потенційних моделей, відповідно.

Повертаючись до питання добра і зла, треба зазначити, що при розгляді цих понять по за себе, ви переважно побачите, що у більшості випадків буде присутня суб’єктивність. Комусь зло, а комусь добро… все залежить від переконань, світогляду, культури та, зрештою, від елементарної точки зору. Це, звісно, коли ви виходите за межі універсальних категорій (тих, що пов’язані з природою та іншими істотами). А от, якщо чесно винести вирок всьому тому, що робиться? Яким буде результат? Чи усвідомлюємо ми хоч частково, скільки шкоди завдаємо собі? І, що це ж найперше зло, якого треба якось позбавлятись. Власне, на шляху до «світлого», саме з очищення свого ж «хліва» і треба починати, інакше нічого не вийде, і згодом тягар боргів перед совістю та купа прихованих слабкостей все ж почнуть робити свою брудну справу.

Отже, походив я трохи тут і там, почав зі зла світового, а потім перескочив на зло, що ми носимо в собі, і це я навмисно, зізнаюсь.

Як на мене, людина має хоч іноді підіймати очі та аналізувати трохи далі звичного світу. Реальність набагато більша, ніж можна уявити, а ще вона дуже і дуже складна. І величезна купа цих «складнощів» є результатом в тому числі і наших же дій.

Прямо зараз я раджу відірватись від читання цього тексту і присвятити якісь 10 хвилин ось на що. Наберіть у пошуковику щось типу «world statistics», і почитайте… а потім спробуйте уявити, що воно таке 30 000 смертей на день від голоду, майже 400 000 на рік через відсутність води чи її неналежну якість, 2 300 000 померлих на рік через куріння, майже 2 000 000 – через алкоголь, 500 000 самогубств на рік? І це лиш крапля в морі того, що ми робимо із собою та світом. Ми – дійсно жахливі… Жахливі у тому, що природа нас наділила здатністю до емоцій та співчуття, та, при цьому, в комплекті «скілів» йшла ще й вибіркова сліпота, опціональна байдужість. Ми – ігноруємо все, що нас не влаштовує. Ми – при першій же можливості створюємо навколо себе всесвіт, що складається тільки з того, що НАМ вигідно.

Як же так? Ти – істота, якій властива емпатія, з легкістю дивишся на статистику чужих смертей і бачиш одні лиш циферки… А потім, за якихось пару хвилин, вже йдеш на прогулянку, десь по дорозі купуєш каву або ж заходиш, скажімо, в «мак», і спокійно та безтурботно думаєш про майбутнє, згадуєш сцену з фільму, який дивився вчора ввечері, дзвониш куму, аби «потріщати» про те-се, ходиш по району і просто роздивляєшся людей. Життя – прекрасне. Спокійне.

Надто легко бути безтурботним – для цього створено всі умови, принаймні, в нашій частині світу, де більш-менш присутня цивілізація (навіть, не дивлячись на війну). Я не закликаю бути «нервовохворим» через всякі лиха – одна людина у боротьбі з системою нічого не доб’ється. Я лиш прошу враховувати зазначені речі – це допоможе вам трохи інакше дивитись на все, що ви маєте – від елементарного одягу та даху над головою і до свого здоров’я чи щастя дорогих людей.

Знову трохи повторюсь – я не вірю, що окремо взята проста людина здатна змінити те положення речей, яке я описав вище по тексту. Це дійсно так, – у короткостроковій перспективі та виключно коштом своїх волі та зусиль ніхто і ніколи не вийде за межі дуже і дуже вузької зони впливу. Але! Ми надто буквально сприймаємо дану річ, та, здається, це аби нічого не робити та навіть не думати.

Люди є унікальними істотами в тому плані, що здатні навіть у пасивному режимі спонукати інших на якусь активність.

У студентські роки я дуже багато бігав, був справжнім маніяком, якщо чесно. Міг годинами про це говорити, що і як працює, як, скажімо, увійти в стан динамічної медитації і що це дасть і т.д. Багато хто з мого оточення теж загорався і починав тренуватись. Мене це надзвичайно надихало. На якийсь час я отримував компаньйона, з яким відверто можна було обговорювати все, що мені подобалось (в тому числі й речі, що точно не стосувались бігу). Крім того, я отримував гарну можливість, ділитись знаннями – це дарує якусь особливу енергію. Та головне тут ось у чому, – я нікого і ніколи не примушував нічого робити, я лише чесно «горів» своєю справою, а люди вже самі підключались до мене, бо такі речі приваблюють.

Виходить, якщо ми і правда бажаємо зробити хоч щось помітне у цьому житті, та ще й так, щоб самим не було соромно, то треба триматись обраного шляху та бути максимально свідомим і щирим. Лише згадайте, як виглядає дитяча відвертість? Коли малеча радіє, то в тебе не виникає жодного сумніву, що це фальшивка – ти віриш, бо бачиш, захоплення і вогонь в очах. Ти віриш, дозволяєш цій хвилі підхопити і тебе самого, бо це – прекрасно. Ти насправді десь глибоко в душі точно знаєш, – що чим далі, тим таких чистих та чітких речей буде все менше… адже світ – несправжній, ми його робимо таким. Дивно взагалі – ми відчайдушно тягнемося до відкритості і справжності, але, при цьому, все життя граємо фальшиві ролі, які, своєю чергою, надто часто «прописані» кимось іншим. Справжня трагедія…

Ось я потроху таки доповз до найстрашнішого зла, на яке спроможна людина відносно себе – бути кимось іншим… Так, ми постійно граємо різні ролі – це обов'язковий алгоритм поведінки в суспільстві, та головним фактором тут є усвідомлення слова «гра». Якщо чесно, то я не дуже і згоден з тим, що ми саме граємо, це лиш так виглядає для стороннього спостерігача. Як на мене, залежно від обставин, ми наче активуємо певні свої якості, що завжди в нас присутні, бо у конкретний момент це є просто доцільним та ефективним. Лишень спробуйте це усвідомити, і вам уже стане трохи легше жити. Все те, як ви себе колись проявляли, – завжди було, є і буде в вас, треба тільки опанувати ці речі, всі ці функції, що якимось чином стали частиною вашої особистості. Необхідно лиш визначати, що вам подобається, а що ні, і потім вже працювати над способами активації чи придушення відповідних «опцій».

Люди, що беруться за «ролі», які не відповідають їх внутрішнім функціям – гарантовано страждають. Прошу вас – уникайте таких пасток, ніколи не ведіться на спокусу, і не має значення, що вам обіцяють. Фальшивий шлях – дорога до загибелі, або ж, як мінімум, до безповоротної втрати часу, про яку ви ще й пошкодуєте.

І все ж найстрашнішою є ситуація, коли люди свідомо чи несвідомо зосереджуються виключно на якомусь конкретному наборі «функцій» і розповсюджують таку систему світогляду на всі сфери діяльності. Лише питання часу, коли все навкруги перетвориться на руїни, і ти залишишся сам на сам з усім, що встиг натворити. А усвідомлення, що ти і є причиною катастрофи, почне потрохи жевріти, забираючи крапля за краплею спокій і душу.

Але… як же зрозуміти, що є «твоїм»? Я багато писав про це у попередніх розділах – спостерігайте, визначайте спектр того, що в вас присутнє, робіть висновки і вже потім обирайте шляхи та ролі, які найкраще відповідають усьому, відкритому в собі. Крім цього, ви також можете вчитись. Ні! Ви зобов’язані вчитись! Світ – він не підлаштовується, це ви маєте вроджену здатність до свідомої трансформації, то ж користуйтесь нею! Але, при цьому, ніколи (ніколи!) не забувайте про все те, що завжди присутнє в вас – навчіться з цим усім гідно жити.

Як ви вже, мабуть, добре засвоїли, в основі будь-якого зла лежать страждання, саме тому треба звернути на це свою увагу.

Завдати страждань іншій людині дуже легко, для цього часто навіть не треба нічого робити – бо причиною страждань може виявитись що завгодно (навіть те, що в принципі не здатне призвести до подібних наслідків). І… це нормально. Абсолютно нормально, що ви можете бути пасивним джерелом страждань для когось іншого. Таке положення речей не є злом… Але, як тільки ви чомусь вирішили перейти в активну фазу, з цього самого моменту – ви справжній покидьок, що навмисне коїть лихі речі. Взяти-от, скажімо, класичну ситуацію, коли твій друг починає зустрічатись із дівчиною, за якою ти сохнеш вже кілька років. І, де тут зло, спитаєте ви? Воно починається в той момент, коли правда випливає назовні, а цей «друг» замість того, щоб уникати провокацій, починає дратувати тебе, хизуватись, як там у нього все добре. Так, ти частково сам у всьому винен, бо свою нікчемність можна корчувати лиш власноруч, але знущання з боку того, кому ти ще вчора довіряв, цьому процесу зцілення аж ніяк не допомагають.

Звісно, описана вище ситуація може бути спотвореною з самого початку. Якщо персона 1 вважає другом персону 2, то немає ніяких гарантій, що це діє у зворотному напрямку. Я про це вже писав – ярлик «друг», він створюється виключно вами, і треба трохи часу та спільного досвіду, аби з’ясувалось, наскільки все правда взагалі. Але! Хтось навмисне та без видимих причин завдає страждань іншому – це є зло, чисте та кристалізоване, таке, що перевертає світобачення з ніг на голову. А заходи, що протидіють таким-от намірам змусити іншу істоту страждати, – це, в такому випадку, є добро, так само, – беззаперечне та чітке.

Любов

Як би це наївно не звучало, але ви маєте вміти знаходити в людях щось таке, що вам не байдуже, таке, що дійсно подобається. Коли ви опануєте це, то наступним кроком має стати усвідомлення, що перед вами жива істота – вона дихає тим же повітрям, багато в чому виглядає так само, а ще в неї є власні думки, пристрасті та бажання. Це – цілий та неповторний всесвіт! І так – із кожним, кого ви зустрінете. Чи можете ви це собі уявити?

Кожен з нас є гарантовано унікальним, і іншого такого – ніколи не було і не буде. Це водночас і прекрасно, і надзвичайно сумно. Та… може, саме через це нам і слід бути більш обачними, свідомими та уважними, коли наші шляхи перетинаються? Може, якраз цього нам і не вистачає, – докласти трохи зусиль та нарешті розгледіти в іншому гуманоїді щось дійсно цінне та важливе? Але ні… чомусь світ більш схильний до фізичної площини сприйняття, так, наче ви взаємодієте з бездушними об’єктами, а не істотами, що є рівними вам. При чому, цю «рівність» тільки кожна зі сторін і здатна вивести з уявної абстрактної площини та перетворити на щось реальне.

Абсолютів у світі людей не існує, а наша воля – єдиний вирішальний фактор. Хай як би це неприємно не звучало, – та все є результатом нашого прийняття тих чи інших речей, нашої згоди на їх існування.

Я не можу достеменно описати, що є любов, але точно знаю, що вона по-справжньому приходить лише, коли ви насмілитесь дозволити статись цьому. Коли викинете на смітник дурні упередження та одвічну людську тягу до страждань. Саме так, на жаль, бо страждання – завжди найлегший шлях.

Як бачите, тут не йде мова про любов у розумінні другої «половинки», я не маю жодного права виносити таку тендітну річ на загальний огляд, особливо, через те, що вона не є виключно моїм здобутком чи власністю. Мені пощастило розділити любов, і це… чудово… безцінно. Дуже сподіваюсь, що доля і до вас буде доброю в цьому плані. Та з вашої сторони, як я вже казав, треба лиш погодитись впустити дане чудо у своє життя. І це буде єдина порада у цьому розділі, все інше – мабуть, не має універсальних рис, тому я і не смію нав’язувати вам своє бачення.

Щастя

Тут можна почати з банального але, з усім тим, важливого поняття, та пов’язаного із ним питанням. І в чому він… сенс… життя?

«Та скільки ж можна?!» – скажете ви. Мабуть, всіх вже нудить від обговорень цих тупих «сенсів». Але… так же не має бути! Без спроб відповісти на це питання (хоча б спроб!) – мучитися ви будете все життя, я гарантую. Ось яка вона, правда!

І що ж тут сказати? Можна начитатись розумних текстів від «гуру» психології та інших «наук», ну і, звісно, почати дотримуватись їх порад та суперпродуманих програм. І, дійсно! Ніяких сумнівів, що багатьом все це допоможе, бо в такого роду знаннях є багато корисних підходів. Та, як на мене, найбільш важливим, що вам дійсно станеться у пригоді, є здатність розуміти самого себе. Дана навичка – ключова! Хоча, більш правильно це назвати не «розумінням», а, скоріш, «відчуттям». У своїй суті, це – чітке усвідомлення того, що вам подобається, а що ні? Що дарує радість і окриляє? Що накачує вас енергією, не дивлячись на обставини? Що? Намагайтесь знаходити відповіді на ці питання кожен день, і навіть не думайте ухилятись! Буде важко – це гарантія, але треба прийняти правду як про щось добре в вас, так і про страхи та нікчемності. Все це, для початку, необхідно хоча б ідентифікувати, а далі – змиритись із фактом існування. Справа дана є досить неприємною, але тільки так можна потроху рухатись, інших варіантів я не знаю.

Якщо вас тішить якась пташка, що смішно цвірінькає і стрибає в траві – так тому й бути! Просто визнайте це й користуйтесь, підживлюйте себе. Дуже важливо бути уважним до відчуттів, – аби не проґавити, коли щось змінилося на краще. Те ж саме стосується і речей, що нас пригнічують – відстежуйте їх та надалі контролюйте свої реакції. І ясно ж, що анонсувати перед усім світом джерела зазначених «екстремумів» (і позитивних, і негативних) зовсім не обов'язково. Адже за замовчуванням ніхто не оцінить, бо все це є виключно особистим.

Думаю, кожен, хто має хоч трохи життєвого досвіду, легко може зробити аналіз на предмет того, коли йому було добре і комфортно. Ось, коли? Як ви вважаєте? Відповідь до непристойності елементарна – нам добре, коли в нас щось виходить. Це я максимально примітивно викладаю, якщо ж трохи складніше, то людина самою природою запрограмована розв’язувати задачі. Будь-які! Що завгодно підійде! Сенс лиш у тому, щоб знайти можливість реалізувати свої вміння та здібності!

Реалізація – ось, мабуть, основний пункт «змістовності». Навіть трохи не так – основним є відчуття реалізації! Чи бачите, у чому тут секрет? Адже слово «відчуття» – воно максимально відірване від зовнішньої думки! Це все – тільки ваше! Люди «з зовні» не мають і шансу похитнути таку позицію! Але кожен сам відповідає за те, щоб все справді сталося... Знову ж таки, це так, якщо бути чесним і визнати, що внутрішню порожнечу ніхто вам не заповнить. Адже ніхто нікому не потрібний – кожен сам бореться із собою все життя у спробах зрозуміти, навіщо народився? Не завжди, звичайно, це прямо свідомо, та все ж десь так воно приблизно і є.

Дуже багато можна писати і далі на цю тему, але, гадаю, поки достатньо. Завжди пам'ятайте одне – прагнення до реалізації, втілення всього того, на що ви здатні, є гарантованим шляхом до щастя та рівноваги в собі!

Краса

Очевидно, що поняття краси є виключно суб’єктивним, і не може містити в собі стовідсоткових еталонів – таких, що гарантовано визнаються всіма спостерігачами. Але це не означає, що ви залишитесь наодинці з тим, що вам до вподоби, – людям все ж властиво утворювати групи, всередині яких працюють ті чи інші стандарти. То ж ви гарантовано знайдете подібних собі, треба лиш докласти до цього трохи зусиль.

Як і речі з двох попередніх розділів, краса не може мати чіткого та універсального визначення через неповторність досвіду кожної окремо взятої людини. Та дещо спільне для всіх все ж таки існує – нам треба постійно вчитись, – відчуття краси не виникає з пустоти. Вміння знову і знову знаходити нові джерела прекрасного є вкрай необхідним, бо крім суб'єктивності, відчуття краси ще й змінюється з часом. Те, що сьогодні в вас викликає захоплення, вже завтра може взагалі зникнути з поля зору, та бути замінено чимось іншим, часом, навіть вельми неочікуваним.

Здається, нічого конструктивного тут я вже не скажу, тому просто наведу деякі приклади свого бачення. Сподіваюсь, і ви хоч частково розділите моє сприйняття.

Дуже банально, та перше, де я навчився бачити красу, стала природа. Точніше, таке бачення в мені виховали – мабуть, інакше і бути не може, коли ти поруч з тими, хто не цурається щиро показувати свою любов до чогось. Саме так було з моїм татом і дідом по мамі. Перший мене буквально заразив загадковістю всесвіту, а другий водив по лісу, показував всяку всячину і постійно щось розповідав. Зараз я чітко розумію, що не мав вибору – я з народження був приречений любити природу і цей світ, і я дійсно радий цьому.

Наш життєвий простір, навіть той, що прямо під ногами, – надзвичайно таємничий, але не через те, що ми досі чогось не відкрили чи недостатньо вивчили, ні. Таємничість і містика в тому, що одна істота не має жодного шансу наблизитись і на крок до розуміння, як сприймає цей всесвіт хтось інший. Як бачить кішка, знає тільки кішка. Чудово, чи не так? І слово «бачити» тут містить в собі, звісно, не оптичну складову, – бо мова саме про сприйняття в чистому вигляді.

Ким ми являємось для інших представників життя? Чи виникають у них хоч якісь думки стосовно цього? Що значить «думка» у їх розумінні? І взагалі, чи існуємо ми з їхньої точки зору… От, мураха, навряд чи хоч на йоту усвідомлює, що воно таке «людина». І тут справа хоча б у самому розмірі – аби скласти про об’єкт якесь враження, треба бути спроможним «охопити» його та якось позначити (принаймні, з точки зору сприйняття людини). Не факт, власне, що цього не зроблено, але… що знає мураха, – знає тільки мураха.

Надзвичайно потужну красу приховано також і в діях. Може, воно якось і дивно виглядає, та хіба можна бути байдужим, коли щось виконується настільки добре, що взагалі не віриш у реальність таких речей? Спорт, мабуть, є найпершою сферою, де це спостерігається найчастіше. Крутезний гол у футболі, або ж серія стрімких пасів, що руйнує захист противника; нестандартний стиль пересування боксера, до якого ніхто ніяк не може пристосуватись; загнана в лузу куля, яку довелось діставати через два чи три борти у більярді; спритність та хитрість баскетболіста, дії якого ніхто не може передбачити; ривок альпініста вгору на метр тільки за рахунок сили своїх рук, – все це і багато-багато іншого завжди нас зачаровує, і не має значення, чи повною мірою ми це усвідомлюємо. Подібні речі можна відшукати в будь-якій сфері нашої діяльності – треба лиш звернути увагу на це, усвідомити, що ж ти бачиш взагалі, та, наскільки це важко повторити. Навіть така проста уявна задача з відтворенням якоїсь дії або ж отримання певного результату вже кардинально змінить сприйняття всього навкруги.

Загалом, елементарні та звичні у повсякденному житті дрібниці насправді зазвичай є сукупністю зусиль багатьох людей, що могли жити за століття до вашого народження. Те, що ми пасивно сприймаємо, як «повітря», є таким лиш через неймовірні старання та кропітку працю. До речі, щодо повітря… Ви хоч раз задумувались, що всі ті частинки, які ми вдихаємо, існували задовго до нас? А те, що вони, як і все інше матеріальне, що нас оточує, перебувають у постійному циклі перетворень? Хто знає, скільки в нашому тілі атомів, що колись належали, скажімо, тим самим динозаврам (якщо вони, звісно, існували)? Тобто, коли хтось каже, що всі ми діти однієї Землі, або ж, що всі ми браття, то в цьому є сенс – «будівельний матеріал», з якого складаються наші тіла проходив стільки трансформацій, що сміливо можна прийняти навіть поняття «реінкарнацій». А, чому ні? Гарантовано ж хоч пару атомів кисню, вуглецю або ж кремнію колись були частиною якогось собаки, корови, каменю, риби тощо. Просто подумайте про це? І, хіба, можна це ігнорувати? Хіба це не є красою самого явища життя? І все – стараннями механізмів природи та часу…

Тепер стрибну до того, що спершу здається на порядок нижчим, але все ж є не менш важливим – краса побутова. Будь-який гарний інструмент – є втіленням краси, витвором мистецтва. У англійській мові є слово «masterpiece», воно мені надзвичайно подобається, бо містить в собі дуже і дуже багато різних «сенсів».

Ось, коли тримаєш в руках навіть таку просту річ, як кухонний ніж, але все ж радієш кожен раз, коли працюєш ним, то це, мабуть, щось та значить? Лиш шматок сталі та органічна чи синтетична ручка – всього пару компонентів, але за ними, десь в тіні, тисячі років спроб і помилок багатьох людей. Хтось спочатку дізнався про різні метали в надрах Землі та навчився їх добувати. Далі хтось вивчив, як ці метали здатні взаємодіяти і до чого це може призвести. Потім у когось виникла ідея про баланс твердість-пластичність-міцність, і це відкрило цілий спектр застосувань одного й того ж самого набору елементів, але в трохи різних співвідношеннях. Тисячі років змін і покращень, аби ми різали помідор і посміхались, бо лезо розсікає його без жодного опору.

Побутова краса нас оточує всюди, та ми вже звикли до неї, і навіть не уявляємо, що буває якось інакше. Одяг, що прямо зараз є на вас, було виготовлено з тканини, а її, своєю чергою, зроблено на величезному заводі, де звичайні волокна бавовни (зібрані людськими руками) пройшли десятки різноманітних процедур, перш ніж стати звичною для нашого ока річчю. Будь-який завод такого роду – і здобуток, і прокляття. З одного боку, він є плодом діяльності людського генія, з іншого ж, – причиною знецінення всього навкруги. Звісно, знецінюємо саме ми, бо втрачаємо з поля зору значущість всього, що маємо. І мова тут про значущість саме абсолютну – таку, що містить в собі цілі історичні епохи та старання людей. А ще у всього цього є і вартість… дуже неприємна. Трохи вище по тексту наче мимохідь я написав про бавовну, зібрану руками. Так от, ті, хто цим займаються, заробляють всього 20-40 доларів на місяць… На місяць!

Ви ж розумієте, що поняття рабства та дармової праці й досі з нами? Куди не глянь, а можна докопатись до «рівня», де хтось працює суто заради виживання. За красу і комфорт завжди хтось платить, і, якщо вам пощастило попасти в ряди тих, для кого ці прекрасні складові життя стали доступними чи навіть невід’ємними, то майте повагу – хоча б у думках своїх шануйте всі ті сили, що подарували вам це.

Страх

То там, то сям, я вже неодноразово торкався поняття страху в цьому тексті. Він пронизує життя кожної людини, адже свідомість обов’язково має і побічний ефект – ми прекрасно ідентифікуємо слабкі місця один одного, та чітко розуміємо, до чого може призвести їх наявність. Нас надто легко примусити страждати, і стосується це всіх сторін нашого буття.

Безмежна кількість непередбачуваних і майже неконтрольованих речей наповнюють життєвий простір, а, коли ми ще й додаємо в нашу маленьку внутрішню реальність щось зі статусом відмінним від звичайного, то фронт хаосу одразу розширюється. Улюблена ручка, одяг, коштовності, техніка, житло… дорогі люди, все це знаходиться у невгамовному вирі невизначеності, де можливо буквально що завгодно. І, звісно, ми неспроможні захиститись від тих потенціальних лих, які проривають оболонку персонального всесвіту та вприскують в нього трохи «дійсності». Життя постійно надає нам докази того, що власна утопія є міфом, який періодично розбивається об щось справжнє, – таке, що можна побачити на власні очі, чи навіть помацати. Ми зазвичай сприймаємо такі «порушення спокою», як щось неймовірне, і дивуємось, чому ж саме з нами сталась така надзвичайно рідкісна та неприємна річ?

В плані всього матеріального, треба навчитись звичайного раціоналізму. Це ж просто речі, ми їх використовуємо для розв’язання певних задач, вони також потребують певних правил поводження, і, як я вже писав раніше, – ми маємо їх хоч трохи поважати. Користь, що генерується з їх допомогою, та старання, які було в них вкладено, – ніяк не можна знецінювати.

Отже, зі страхами за матеріальні об’єкти все досить легко, і ми у процесі дорослішання (не того, що пов’язано з віком…) автоматично позбавляємось більшості тривог через такий дріб’язок. А-от з абстракціями все набагато гірше.

Страхи переважно можна розмістити у двох площинах:

1) те, що не збігається з очікуваннями;2) те, що за межами контролю.По своїй суті вони дуже близькі, – очікування є прогнозом, який робиться, аби контролювати життя. Тож, коли хід подій не збігається з передбаченням, – ми втрачаємо контроль. Принаймні, так нам здається.

І все ж легше оперувати цими категоріями окремо.

Я щиро захоплююсь здатністю жінок до глибокого моделювання майбутнього. Коли у чоловіка є план на пару місяців, то жінка давно все спланувала мінімум років на 10. Це дуже круто, та, разом з тим, будь-яка «опція», що розширює можливості в певному напрямку, обов’язково призводить і до появи «додаткових» ефектів.

Маючи титанічну здатність до планування, ви гарантовано станете схильними до надлишкових тривог через будь-які відхилення від складеного плану. Щоб переконатись у цьому, лишень згадайте, як поводились ваші батьки, скажімо, у подорожі, коли якусь річ було втрачено чи забуто? Татусі досить швидко (майже миттєво!) приймають нову реальність і живуть собі далі, матусі ж – згадують ще кілька років, як хтось загубив ту кляту дрібничку.

Наведений приклад, звісно, не є істиною в останній інстанції, і не може стосуватись всіх представників людства, та все ж переважно жінкам більш властиво проявляти доволі багато емоцій, коли щось йде «не так». І в результаті, це виводить з рівноваги та здатне призвести до нових страждань. Загалом, тут одразу є порада – ніколи не засуджуйте нікого за такі реакції! Ширина сприйняття має і масу позитивних проявів, в тому числі і на нас. Я не кажу, що чоловіки не здатні зазирати в думках у майбутнє, я лиш стверджую, що більшість жінок не будуть спокійно терпіти якесь «тут і зараз», якщо воно не сходиться з їх «довгостроковою» програмою. І така річ здатна трансформуватись у дійсно надійне джерело мотивації та виконувати роль драйверу дій. Причому, це працює однаково добре для всіх!

Коли я говорив про жінок та їх феноменальні здібності до оперування даними, то мова йшла головним чином про відхилення від конкретних очікувань. Відношення до контролю речей – штука не менш серйозна, та все ж має трохи інший відтінок.

Контроль не обов’язково стосується деталізованого та визначеного майбутнього, часом, це лиш те, що перейшло у категорію звичного. Ось, звикли ми, що, скажімо, другий тиждень підряд температура в тіні не перевищує 25 за Цельсієм, і тут раптом спека «під 40», яка ще й тримається багато днів. Спершу ми впадаємо в праведний гнів, мовляв, якого біса комфортний світ так зненацька перетворився на пекло? Потім ми трохи страждаємо (наче намагаємось відчути всі смаки нової ситуації), і лише потім згадуємо, що зараз же взагалі середина літа, та, між іншим, нічого такого аномального у спеці й немає зовсім. І тільки з цього моменту все стає на свої місця. А от, що заважало нам одразу перейти до місця, де активується тверезість та критичне мислення? Нічого! Це наша проклятуща звичка шукати спершу «загадкові причини» та «залізні» виправдання.

Щоби воно там не мріялось, а світ ми так і не навчились контролювати, гадаю, що прогресу в цьому напрямку годі й чекати. Це з суб’єктивної точки зору окремо взятої людини. Про хаотичність життя я вже писав, і, коли виринає поняття контролю, то воно має сенс тільки стосовно до себе. Ми самі і є предметом контролю, бо тільки так присутні шанси на стабільність та успіх. Про зовнішні «фактори» такого ж не скажеш? Сьогодні тобі вдалось уникнути «урагану», а назавтра ти – в самісінькому його центрі… А от сприйняття такого явища, реакція на нього та висновки, що допоможуть якось підлаштуватись до ситуації (або ж уникнути її наступного разу) – ось це вже можна віднести до параметрів, що цілком піддаються впливу. Загалом, мова тут йде перш за все про сприйняття та емоції – одні з небагатьох достатньо гнучких речей в світі, з якими людина сама здатна хоч якось впоратись. Треба лиш вчитись, спостерігати, робити висновки та… діяти.

Прагнення до контролю зовнішнього світу, здається, є нашою ідеєю «фікс». Попри факти ми тупо хочемо, аби буття цілком підпорядковувалось нашим бажанням. Гадаю, недосяжність такої задачі має також і купу позитивних наслідків. Наша надзвичайна винахідливість та здатність до виявлення користі у спробах вирішити щось титанічне чи навіть неможливе, генерує досягнення й іншого порядку. Так що міфічне та неприступне все ж має бентежити нас та штовхати вперед.

Але на шляху до екстремально малоймовірного результату завжди є муки, сумніви, невпевненість і розпач, і навчитись їх уникати або ж приборкувати – обов’язково! Інакше, шлях цей нікуди не приведе, а ви так і залишитесь ні з чим, втративши всі можливості.

Будь-яке адекватне приборкання страху полягає у тому, щоб «пропустити» його через себе. Так, прямо зовсім, як було описано в «Дюні» Френка Герберта. Фантастична здатність нашого мозку моделювати майже що завгодно відіграє ключову роль. То ж, у вічній битві зі страхом ми маємо вчитись уявляти його в найменших деталях, дозволяти собі повністю відчути, що воно таке. Тобто, це чисто віртуальний досвід, та все ж не варто ним нехтувати. Ви ж пам’ятаєте – мозку начхати, які дані брати в обробку? Реальність то чи ні, а наша «чорна скриня» жадібно все ковтає та видає результат.

Якщо ж перейти у більш матеріальну площину, то частину страхів можна добряче так прорідити методами прожект менеджменту. Напишіть, чого ви боїтесь? Потім спробуйте по пунктах розкласти, а що станеться з вашим дорогоцінним життям у разі, коли страх буде втілено? Також подумайте, наскільки є реальним те, що ви собі уявили? А, що із зазначених наслідків можна виправити? А, що можна превентувати?

Звісно, у попередньому абзаці мова йде про більш-менш системні страхи – ті, що є суспільно-цивілізаційними плодами. Якщо ж говорити про якісь фантастичні сюжети, то тут треба працювати зі своєю уявою, бо страх, в такому разі, є лише похідним явищем.

Ми поводимось так, наче смерті не існує. Немає сумніву – це лиш захисний механізм, бо ж ми чітко знаємо, що життя завжди добігає кінця – даний «стовп» наявного всесвіту нам поки не вдалось подолати. В результаті, якась наша внутрішня система просто увімкнула «фільтр» для зазначеного поняття, і працює він настільки добре, що емпатії вистачає всього на пару кіл людей з нашого оточення. Доля якихось там ен-юрідних родичів нас зазвичай тривожить дуже мало, а трагедії на інших континентах забуваються через 20 секунд.

Моделювання смерті, як у випадку зі звичайним страхом, – зовсім нічого не дасть. Наша «нейронка» просто не здатна генерувати таке – через нестачу даних, звісно, бо дані ці мають бути власного виробництва. Прямо зараз, коли навкруги війна, я відчуваю в собі потужний блок на те, щоб уявити смерть. Все, на що я здатен, так це лиш намалювати картину страждань моїх рідних. І я відчуваю, що боюсь смерті не як те, що направлено на мене, а як силу, яка діє на дорогих мені людей. І я екстремально не хочу цього… Цілком можливо, таке свого роду інфантильне сприйняття є лиш наслідком незнання подиху смерті. Або ж десь глибоко в мені таки живе сутність, що прагне догодити та не нашкодити… не знаю, я лиш описую відчуття.

Коли підіймається тема страху смерті, то моє сприйняття ідентифікує її, як річ, яку можна застосувати виключно до інших людей. Мозок лиш будує проекції у двох напрямках – новий світ без тих, хто помер, та їх обов’язкові страждання. І ні перше, ні друге, насправді не виходить нормально усвідомити, але щось всередині чомусь йде саме цими стежинками. Гадаю, той спосіб, у який ми запрограмовані, все ж передбачає, що ми маємо безпідставно триматись за лінію життя, всіляко уникаючи загроз. При чому, виконується це в автоматичному режимі та так, що у звичайному житті ми навіть не відчуваємо і натяку на якісь там страхи за свою шкіру. Але, ясна справа, що все вище сказане, може бути повністю пригнічено, бо людська здатність до самопрограмування – дійсно надпотужна.

Вибір і воля

Десь у першому розділі я скористався метафорою про «безформний шматок», що несеться у невідомому просторі. По-суті, це стосується всього, що формує нашу особистість. Географія, клімат, соціальне положення, мова, родичі, друзі, сусіди й багато-багато всього іншого – все це гарантовано створює певні «константи» в нас, і в результаті «шматок» обростає каркасом та набуває форми.

Завжди трохи смішно, коли діти обговорюють політику, особливо, коли справа ще й доходить до суперечок. Та смішно це дійсно лиш трохи, бо нічого кумедного в такому процесі немає.

Звісно, діти озвучують те, що почули десь, – телевізор то був, чи ролик в мережі, або ж вони просто транслюють упередження батьків, – не має значення. Суть тут у тому, що така трансляція думок у зовнішній світ є прямим проявом константи, яка встигла сформуватись і одразу ж намагається аби-куди вистрілити.

Вже з ранніх років всі ми бажаємо схопитись за те, у чому можна бути впевненим, а потім ще й знайти для цього зовнішню підтримку. Чим більше число прихильників тієї чи іншої речі – тим вона надійніша з точки зору стабільності та тривалості. А, стабільність, – це добре, це певний різновид безпеки, яка є вельми бажаною за будь-яких обставин. Так ми все бачимо, або ж просто відчуваємо. Тільки-но здається, що під ногами виник хоч якийсь ґрунт, так ми негайно тягнемо туди ще й всіх, кого тільки можна – аби перетворити таку «опору» на справжнісінький моноліт.

Наведена трохи вище політична «активність», як правило, довго не тримається – її згодом замінює аналог вже нашого внутрішнього походження… і він має таку ж саму природу – безпідставна та сліпа віра у щось, що ти чув чи бачив. Дуже сумно від цього… Адже дані процеси гарантовано впливають на світ, а, отже, і на кожного з нас. І стосується це навіть свідомих людей, здатних критично оцінювати інформацію. В цьому і криється жахлива сторона суспільства – ким би ти не був і що б не робив, а впливу упереджень маси людей уникнути не зможеш.

Саме через описану лазівку ми й стикаємось із ірраціональністю та руйнівною силою глобальних вірувань. Хоча, в їх фундаментальних причинах появи і лежить лише людська тяга до контролю всього на світі.

Ми завжди намагаємось все пояснити, виявити структуру та сенс у речах та явищах, що мають місце у цій реальності. Та, на жаль, задача з визначення всіх можливих змінних Всесвіту на цей час не є реалістичною. Але це аж ніяк не впливає на попит такого визначення – він, здається, лиш тільки те й робить, що зростає.

Як на мене, в прагненні зрозуміти, як влаштовано світ, немає нічого поганого. Але в цьому вічному пошуку часто десь губиться початковий імпульс – те, заради чого все починається. Саме через це виключно віртуальні речі, створені людиною, перетворюються на нові істини та беззаперечні складові життя. І якщо якась меншість насмілюється відкрито не прийняти такі «новинки», то їм варто готуватись до певних наслідків.

Я не можу заперечувати очевидну користь від набуття констант, але всі ми забуваємо що насправді вони ж не існують, вони є лиш нашою згодою з тим чи іншим положенням речей. І немає ніякого значення, свідома ця згода чи ні, і, чи в даному «положенні» присутня хоч крапля логіки?

Раджу вам сісти та трошки замислитись про все, що ви вважаєте нормою для свого життя, а потім спробувати знайти відповідь всього на кілька питань. Чи можна розповсюдити таку річ на інших людей? А, що взагалі є нормою, і, чи здатна вона бути універсальною? А, скільки ваших констант мають виключно зовнішнє походження? Скільки констант ви створили самі? І будьте чесними – це ж не змагання на унікальність, а лиш спроба з’ясувати, що там у вас «під капотом».

Відповідь навіть на частину питань дозволить трохи висвітлити, а, чи присутнє в вашому житті хоч щось таке, що є виключно вашим власним здобутком? Це може бути що завгодно, головним тут є сам факт наявності вашої волі, яка стала першопричиною виникнення. Ось, була собі пустота, вакуум, а потім ви насмілилися на акт творіння, прийняли рішення та підняли дупу, і-таки дійшли до якогось результату.

Виявлення зазначених речей також покаже, наскільки ваше життя взагалі є вашим. І сум історії тут в тому, що більшість з нас не може повністю гарантувати свою автентичність – це ж неможливо за замовчуванням!

Ще до появи точок неповернення ми наче невидимими стежками рухаємось до певних «визначеностей», або ж всіляко провокуємо вірогідність їх виникнення. Хтось назве це долею чи ще якось, та справа тут в тому, що ваші дії цілком здатні визначатися заздалегідь чимось чи кимось іншим. І навіть необов’язково це має бути щось свідоме. От, чи поліз би я викручувати конденсатор з лампи у шкільному кабінеті, якби не прочитав в одному з довідників тата, як цю деталь можна застосувати? А чи лежав би у коморі такий довідник, не будь тато інженером? Загалом же, я підмовив друзів, ми зібрали кілька цих штук, і просто заряджали їх від мережі 220 В. Всього кілька секунд, і в вашому розпорядженні справжнісінький шокер! Дуже слабенький, на щастя, але все ж здатний нормально так налякати чи навіть зробити невеликий опік при контакті електродів зі шкірою.

Думаю, немає ніяких сумнівів, що такими «визначальними» речами чи подіями наповнене все наше життя. Кожна мить, кожна подія, думка, якась дрібниця, – все це обов’язково має якесь відлуння в майбутньому. А, де і коли, – навряд чи можна дізнатись. І, хай як би це фатально не звучало, але в нас задовго до моменту пробудження найпершої краплі свідомості вже сидить ціла купа зведених пружин. Дай трохи часу та відповідні умови, – і вони обов’язково будуть даватися взнаки.

Та не все так погано насправді. Пам’ятаєте, я ж якось писав про цілі всесвіти в кожному з нас? Так воно і є – не сумнівайтесь. Просто не смійте!

Вибір – ось джерело того, що трансформує нас з примітивної та передбачуваної ляльки на щось явно свідоме! Лише уявіть собі, ніхто і ніщо не заважає жити людям «на автоматі», з мінімальною кількістю страждань та майже без якихось зайвих зусиль. Але, щось спонукає нас до дій, нам мало простого існування у якості біоробота, і ми стаємо на шлях пошуку. Пошук цей приймає майже будь-які форми, і закінчується лише разом із самим життям. Тяга до невідомого поступово ускладнює нас, бо процес пізнання знову і знову відкриває щось нове. І, чим складніша людина, то тим важче їй жити, бо число «каналів» сприйняття також неминуче зростає. А, чим більше способів для отримання інформації, то більш чутливим та вразливим ти стаєш… Та це лиш плата, якої ніяк не уникнути, – бо здатність торкатися нескінченної сутності існування не може даватись задарма.

Людина, що почала свідомо застосовувати вибір у своєму бутті, дуже швидко змінюється. Це так, бо, перш за все, вона дійсно починає жити, а не тупо забезпечувати виконання зовнішніх програм. Так, ясно, що позбавитись від них повністю навряд чи вийде, але ж, то вже інша справа, якщо ви контрольовано допускаєте подібні речі. Це, як майстер бойових мистецтв прикидається, що ніби «віддає» руку, та робить він це, аби провести бій максимально ефективно.

Дуже часто однієї свідомості, ширини спектра сприйняття та здатності вибирати замало… потрібно-бо ще й чимось жертвувати. І оминути цього теж не вийде, – свідомо чи несвідомо, а доведеться платити за претензії зайняти ступінь вище у своєму розвитку.

А тепер уявіть, що то за «суміш» може сформуватись, якщо враховувати початковий багаж, та все те, що виникло у процесі вибору? Так і народжуються всесвіти всередині нас… Залишається лиш докласти трохи зусиль, аби побачити їх та дослідити, і стосується це, перш за все, своєї власної «начинки».

Гадаю, варто ще трохи сказати про «константи». Їх наявність є життєвою необхідністю, і має два чіткі шари: соціальний та персональний. Соціальний полягає в тому, що люди віддають перевагу безпеці, а в її основі лежить усвідомлення єдності, однаковості, набуття спільних рис з іншими представниками свого роду. Одного факту біологічної приналежності нам завжди мало – ми хочемо бути подібними в чомусь ще.

Персональний же шар містить в собі бажання людини бути неповторною, яке ще й має якось стикуватись із соціальним шаром. Дикість же тут у тому, що люди чомусь зосереджуються на загальноприйнятих категоріях, де зазначена «неповторність» може міститися. При цьому, начисто ігнорується внутрішня унікальність, наче вона взагалі є вторинною. Дивина і… тупість. Адже первинне джерело неповторності та самодостатності завжди з нами. І, звісно, воно вимагає певного рівня мужності, бо є складним комплексом із речей, що можуть бути діаметрально протилежними одна одній. В «бочці» вашій є і мед, і дьоготь, і ще багато всього такого, чим можна як гордитися, так і соромитися навіть перед собою. Та визнати все це, і гідно жити далі, – не всім під силу… Легше ж погодитись з тим, що прийде ззовні… заради безпеки і більш-менш твердих гарантій, що інші двоногі вас не відринуть.

Що далі?

Більшу частину даної роботи присвячено фокусу на собі – в цьому насправді ключ і до всього іншого. Звичка вивчати свій внутрішній світ та приділяти належний догляд на всіх рівнях існування гарантовано знаходять відбиток і в результатах взаємодії з реальністю. Вона, звісно, надскладна, але те, що знаходиться у нас всередині – складніше у стократ! Прошу вас, завжди пам’ятайте про це, та намагайтесь дивитись на речі також і через відчуття, бо все, що вас оточує, буде завжди намагатись підкорити вас… Навіть цей текст пишеться саме з такою метою – нав’язати (пардон, прищепити) хоча б частково те, що я вважаю цінним і важливим (ключове тут оце «я»). Ясна річ, що не можна повністю відкидати мудрість чи чужий досвід, – вони є базою для визначення власних життєвих патернів. Але, при цьому, треба підтримувати баланс між довірою, відчуттями та своєчасністю, бо база – то лиш багаж, а як і де його використовувати, – справа індивідуальна.

Також не можу ще раз не нагадати про найпотужніший життєвий постулат: не роби шкоди собі, іншим та цьому світу. Хоч іноді згадуйте про все це, а там, може, згодом ще й виникне звичка бути свідомим представником нашої планети. Хто знає…

Щиро бажаю вам миру, рівноваги та щастя!

Книжки, які я рекомендую прочитати

«12 правил життя» Джордан Пітерсен

У цій книзі зібрано хороші приклади із життя, а також багато робочих схем того, як уживатися із собою та зі стадом двоногих людиноподібних істот. Там багато абстракцій, і, гадаю, читати таку літературу слід уже, коли вам далеко за 20 років. Потрібен певний досвід, аби зрозуміти та відчути все те, що там викладає автор.

«Володар мух» Вільям Голдинг

Ця книга повністю присвячена тим жахам, на які здатна людина, залежно від обставин, а також залежно від того досвіду чи виховання, що було вкладено в неї. Завдання «Володаря» – шокувати, і показати ту межу, до якої ніяк не можна наближатись самому, але також не можна допускати, щоб і інші люди на це наважувались, особливо стосовно вас.

«Злочин і кара» Федір Достоєвський

Ця сувора класика занурить вас у світ сірості та розпачу. Завдання книги – створити у вашому розумі константи, опорні стовпи для почуття відповідальності. Відповідальність існує лише як продукт взаємодії людей. Це – кодекс, який дозволяє виконувати частину наших нескінченних очікувань, але він (кодекс) у своїй суті – віртуальний, бо насправді не має реальних обмежень.

Звісно, Достоєвський є перш за все російським класиком, і зараз через війну всі його твори будуть забуті в наших краях. Та все ж раджу ознайомитись з ним – що би там не казали, та праці геніїв завжди варті уваги.

«Над прірвою у житі (Ловець у житі)» Джером Девід Селінджер

Цей роман про інфантильність та про перехід від безтурботного дитинства до дорослого життя, про те, як вчорашні цінності починають змінюватися на очах, а ви все це ще й чітко усвідомлюєте.

«Держава» Платон

Це найдавніша класика від всім відомого грека. Вона дуже примітивна, але тут багато того, що трохи забирає таємничості у таких абстракцій, як держава, патріотизм, історія, і також показує, наскільки ці поняття взагалі відірвані від реальності та насправді не мають особливого сенсу.

«Король минулого і майбутнього» Теренс Генбері Вайт

Завдання цієї книги – посіяти сумніви у тому укладі світу, який нам усе життя нав'язується кимось ззовні. Крім того, цей текст – щирий гімн гуманізму, і намагається на свій лад донести до читача важливість самого факту існування життя.

«Мартін Іден» Джек Лондон

Книга ця про те, на що готова людина заради своїх переконань і цілей, і куди це може привести, як це все здатне змінити сприйняття самого життя.

Цикли «Пандора» і «Дюна» Френк Герберт

Це – фантастика, так, але, крім того, що дані твори дійсно та виключно захопливі, там ще й культивується безліч цікавих поглядів на життя та людину. Я хочу, щоб ваш розум був вільний від кайданів, що нав'язує нам суспільство, і подібна література є чудовою можливістю потренуватись виходити за межі звичного.

«Жовта стріла» Віктор Пєлєвін

«Стріла» це твір про людину та її місце у світі таких самих, як вона, невігласів, що тиняються серед переплетень життєвих шляхів. Цей твір також про «сенси» і час, про життя і смерть. Він про все те, що нам зазвичай бракує духу навіть замислитись.

Фільми, рекомендовані до перегляду

«Дім» та «Спрага світу» від Яна Артюса-Бертрана.

Це документальні стрічки. Вони дуже красиві і сумні. Тут ви зануритесь у світ, яким він є насправді. Той світ, який вже є результатом нашої діяльності.

«Земляни» від режисера Шона Монсона.

Це – ще один набір даних, які треба хоч раз у своєму житті побачити, та, бажано, не забути. Все, що нас оточує – існує не просто так, і є результатом певних дій. Яких саме – треба іноді цікавитись, і робити висновки, до яких наслідків це може призвести. Саме про такі речі це кіно. І, так, воно максимально невеселе…

«Велика риба» від Тіма Бертона.

Історія життя звичайної людини, яку творці цього шедевру подарували нам під класичними соусами сенсів, значень, життя і смерті, любові і т.д. Цей фільм вчить нас любити життя та власноруч створювати світ, а не чекати, коли це зробить хтось інший.

«Бердмен» від Алехандро Гонсалес Іньярріту.

Ще одна неперевершена історія про людські прагнення і пристрасті, про те, які ж ми все-таки різні. Картина ця буквально в лоб показує, як всесвіти, що живуть у нас всередині, киплять та розвиваються кожен по-своєму. І є лиш крихітна надія, що знайдеться в світі істота, що хоч трохи наблизиться до розуміння тебе справжнього.