Характерники

Розділ 1

Пояснення:

Характерник (мольфар) — назва ведуна, чаклуна у Запорізькі Січі, який згідно з народними легендами вмів чаклувати, лікувати, поранених козаків, знав психотерапію, бойові навички рукопашного бою та верхову їзду. Серед особливих здібностей хочеться відзначити вміння зупиняти кров, замовляти будь-який біль, ухилятися від стріл і навіть куль, ходити по воді та вогню, годинами перебувати під водою, а за явної небезпеки ставати невидимим. Також не можна не позначити вміння гіпнотизувати, з'являтися відразу в кількох місцях одночасно і викликати панічний жах у ворога, що сприяло панічній втечі з поля битви. Деякі індивіди могли бачити майбутнє, дії, що відбувалися на багато кілометрів в інших місцях, впливали на свідомість людей та лікували смертельні рани (ставили на короткий час мертвих), знаходили заховані скарби та виходили сухими з води.

Міха - захисник усіх лісових звірів та покровитель мисливців. Непримиренний воїн із усякою нечистою силою.

Марена(Мара) — господиня небесного та водного царства, як і богиня смерті, сильніша за вогонь – вона для нього смерть. Благоволить життя, підтримує його і в кінці гасить цей вогонь життя назавжди.

Волхви - обрані Богом люди, посередники між небом та землею, виконавці волі богів. Чаклуни, вміли бачити майбутнє, ворожити по сонцю, місяцю та зіркам.

Вій — найсильніший і найжахливіший представник нечистої сили, живе лише під землею, як і будь-яка нечисть зникає з третіми півнями.

Відбір.

У скелястих дрімучих лісах серед Аренситских каменоломень проводився загадковий ритуал «обрання» - волхви-мольфари збиралися тут раз у десять років, щоб прийняти у свої лави нове поповнення особливо обдарованих синів людського роду.

З усієї тутешньої округи збиралися діти, які досягли десятирічного віку, з різними навичками, що відрізняли їх від інших. Малограмотні, бідні батьки лише полегшено зітхали, коли їхнє улюблене чадо, припадало до душі комусь із чарівників, адже за кожного з обраних належала щедра винагорода і заздрість всіх сусідів, що жили поруч.

Сьогодні за майбутніми послушниками прибуло аж дванадцять старців. Близько сотні дітлахів, перелякано перезиралися і перешіптувалися між собою. Волхви дістали зі своїх мішкуватих підсумків плоскі каменюки і розклали їх по осі, навколо себе.

-Станьте в магічне коло… отроки, кожен точно на ритуальний камінь, - тихо мовив найдосвідченіший представник стародавніх знань і три четвірки сміливців виконали цей наказ.

Сивовласі маги закривши очі, почали нашіптувати якісь особливі молитви. Через кілька хвилин, з деяких каменів стали пробиватися яскраві жовті промені. Світло наче полум’я, зміїним язиком, охоплювало здивовану дитину, не завдаючи їй жодної шкоди. Кожен артефакт мав свій вибитий на ньому символ і свій колірний спектр, але всі вони були зведені ланкою особливої сили в безперервному зв'язку земних стихій: Землі, Вогню, Води та Повітря.

-Всі, кого вибрали незламні духи йдуть за ченцями Ведом і Злахом, решта - марш до своїх батьків, - мовив старець Вогнебор, потім сумно подивився на єдиновірців і додав:

-З кожним разом нас все менше, як і тих, хто гідний нас замінити!Життя любить того, хто за нього бореться, та нищить того, хто йому піддається.

Низка дітлахів йшла за своїми майбутніми вчителями-наставниками. Після десяти років важких поневірянь і суворих випробувань із відібраних шести хлопчиків та п'яти дівчаток, від сили лише одна пара могла по-справжньому стати непереможними характерниками.

Початок шляху.

Двійка втомлених ченців, у сірих зношених балахонах, брели по курній дорозі вже багато годин поспіль, ведучи під вуздечку худого конячку з візком. Навколо них наскільки кидався погляд, тягнулися лише довгі ряди низькорослих чагарників і запорошене туманом марево дерев, що виднілися на горизонті.

-Дивися Миха, далі видніється Мордвінський ліс, там ми зможемо знайти джерело з прохолодною водою і перепочити, якщо звичайно нам це дозволять лісові німфи та Творці світу! Я сяду на Розочку… вже несила йти, боляче ногам. Добре?

- Життя прожити — не поле перейти. Звичайно сідай, хоч кінь наш непоказний, але дуже витривалий. Ти щось вже відчула Марена? Чи може нам слід заздалегідь підготуватися до випробувань? - молодий воїн втягнув носом повітря і раптом різко зупинився.

-Не хвилюйся, брате мій по вірі, на такій відстані ти точно нічого не визначиш, а ось підійдемо ближче, тоді точно скажу, що за напасть там зачаїлася.

Підійшовши майже до краю лісу, дівчина зупинилася, повільно заплющила очі і тихо прошепотіла:

- Так-таки- так, тут для нас влаштована засідка, причому судячи із запаху, швидше за все лиходії з місцевих селян, не вбивай їх будь-ласка! У них зараз велике горе, я це відчуваю, бовдури не розуміють, що творять. Крик розпачу від безвиході! Дивись уважно! Зліва від нас у кущах сховалося п'ятеро мужиків з кілками та сокирами, праворуч ще семеро. Телепні ці легко навіювані. Небезпеку представляє лише їхній ватажок у нього вже заряджений арбалет. Почекай… ще я відчула травму голови, я візьму його на себе...

-Трясця твоїй матері! (трясця — це лихоманка, хворобливий стан, коли людину періодично кидає то в жар, то в холод). Чуєш Назаре, он дивись якийсь візок навантажений їде, з старою бабою на віжках, напевно харч на продаж везуть. Нарешті нажеремося від пуза-то! — пробубнив брудний мужик у порваній сорочці з дерев'яними вилами в руках, другий, що був трохи молодший, тримаючи іржаву сокиру під пахвою, додав:

- А щоб тобі повилазило! (вживається коли хтось чогось не бачить, або не побачив). Дивись уважно йолоп, то не старабабця, а справжня красуня… вяжемо хлопа та хапаймо дівчину, вдосталь насолодимося тілесами її пишними. Ну скільки вже можна без бабської ласки обходитися?Хай вам грець, я вже на Митрофана нашого почав заглядатися.

-Так, ша… селяни, барахло візьмемо, а дівку псувати-то, я вам не дам! Чого балухи вилупив? (те саме, що й «чого дивишся?») Ми не іроди які, не антихристи! Наших рідних дружин не вберегли… віддали на наругу, то хоч ця хай уникне злої бабської долі. Якщо сама захоче - може й злюбиться з кимось із вас лиходіїв немитих.Матері твоїй хиря! Як родивсь, то без пам’яті був, як ріс, то розуму не мав, а як уже до розуму дійшов, тоді б то й лічить, та багато літ упли...

Останню фразу ватажок з перебинтованою головою так і не договорив, бо на його очах візок чарівним чином зник, а прямо перед ним, з нізвідки з'явилася черниця з блискучими вервицями (наместини) у руках.

-Всім чоловікам крім ватажка спати! Ваші м'язи втомилися, а очі налилися синцем! Дивимося на кульки і засинаємо, - обертаючи вервицями по складній амплітуді, дівчина підійшла до приголомшеного ватажка і суворо подивившись йому в очі заговорила:

- Не бійся діду, твої люди живі та здорові! Поки що живі... і поки що здорові...

-Аааать…ік… збережи мене ік… мати-заступнице ік... Діждався сраної ік… немочі! Згинь нечисто сила! - злякано смикнувшись, селянин перехрестився і вистрілив у дівчину, що наближалась до нього. Вона різко нахилилася, змахнувши рукою - тіло стрільця увійшло до ступора, а стріла несподівано змінила свою траєкторію і встромилась біля його вуха в дерево.

-Заспокойсязнайдибiда, я не дияволиця, швидше навпаки, чув мабуть про чарівників-монахів? Ми допоможемо тобі в твоїй біді, якщо все чесно нам розкажеш! Де є життя, там є й надія, що за біда з вами та вашим селом трапилася? Тільки без приховування подробиць. Домовились?!

-Так, ік… це…те... ти чого ік… не одна така? - заїкаючись спитав чоловік і про всяк випадок ще раз перехрестив черницю двома пальцями.

-Ні дідусю, нас таких не те щоб багато, але трохи є, - пролунав голос за його спиною, обернувшись, він побачив другого мандрівника в сірій рясі і з дерев'яною палицею у руці. Молодий чоловік неквапливо йшов по землі та сухим гілкам, але жодного тріску не було чути з-під його шкіряного взуття.

- Миха, ти нікого там в гаю, там не вбив випадково? - запитала супутниця і почала чаклувати руками над пораненим ватажком банди.

-Ти чого це Маре, сестричка? Чи мене не знаєш, всі цілі і майже неушкоджені, трьох «приспав», двох зв'язав. Ну не можу я як ти мізки хитро запудрювати, вибач не тому мене всі ці роки навчали.

- Та вже знаю - знаю про твої здібності, хлібом не годуй, дай досхочу побитися та в лазутчиків пограти, неначе дитинка мала!

-Ти диви-но доцю, а голова і справді пройшла, а то розколювалася, наче її чорти смажили на сковорідці. Дякую тобі мила і чоловіка твого дякую, що хлопців моїх не скалічив, — сивий чоловік зірвав закривавлену пов'язку і помацав своє чоло, позначене глибоким зарісшим шрамом.

-Навіть не віриться, як все затяглося - наче на собаці зажило. Нещодавно вважав що не виживу, коли мене ятаганом рубав мерзенний орх-кочівник. Багато їх бусурман було, близько п'яти дюжин приблизно, у селі нас стільки ж проживало, тільки більшість з дітлахів і баб складалася, а мужики-то в основному хлібороби та мисливці.Сто чортів їм в печінку!

Майже всіх вирізали вишкребки прокляті. Вціліли тільки ті, хто був на полюванні, та на рибному промислі. Дружин наших та дітей у рабство потягли - магометани, майже дві доби минуло з того часу. Село спалили іроди начисто. Ось тоді коли наші животи до хребців прилипли і забурчали - вийшли ми «на велику дорогу» грабувати подорожніх. Вже пробачте нас нерозумних - біс поплутав, зворотного ходу немає, там тільки головешки, та могилки з хрестами залишилися. Чого робити-то не маємо уявлення, щоб цих лиходіїв Морана побила…

-Не сумуй батьку, допоможемо ми вам, чим зможемо, призначення наше таке чародійське – допомагати всім, хто на те заслуговує! Може чого чув про нас характерників? Чи ні?

-Так вже напевно, щось таке в народі говорилося, тільки я не вірив я в ці дитячі казки. Ось поки що на власні очі вашу майстерність не побачив – не повірив би і далі. Як вам вдаються чудеса такі, чи не душу дияволові продали, божі діти? Пробач мене Господи!

-Ні Назаре, це всі роки посилених тренувань та давня майстерність наших наставників мольфарів!Як жили наші діди та прадіди, так нам веліли…

Молодий воїн, що сидів поряд з ними, зник буквально в нього на очах і з'явився, але вже за його спиною і зніяковіло посміхаючись, додав:

- Наше вміння прийшло з давніх-давен, не всі можуть з ним упоратися, та не всі можуть пройти спокусу його могутньої сили, ось і ми зараз проходимо випробування. То є так сестричка?

-Досить вже балакати даремно, час втрачаємо. Ти зараз старий розштовхай своїх односельців і розв'яжи тих недолугих, що в яру засідку робили, а потім ми вирішимо, як ваших домочадців з полону витягувати. Скажи на милість, серед ваших мисливців напевно є провідник, що шлях нам короткий вкаже?

-Так звичайно є, сам поведу особисто, я тута-во кожен кущ знаю, тільки як ми їх наздоженемо, далеченько вже пішли гаспиди?

- І Бога і чорта ти постійно згадуєшь! Не переживай ти так, з награбованим добром, та з людьми зв'язаними у них швидкий шлях, ніяк не вийде. А куди вони прямують ти напевно знати повинен?

-Як не знати – знаю, в Некрополь вони попрямували нехристи, будь прокляте це місце і той, хто його побудував. Там знаходится найбільший рабовласницький ринок що розташований уздовж річки Вирлиця, вона судноплавна, й до моря виходить-то.

-Добре діду, тоді треба поквапитися і ще обов'язково скажи своїм «башибузукам» хай далі не бешкетують, додому повертаються та відбудоввуватись починають. Зваж, якщо ваші рідні живі, повернемо ми їхнім сім'ям - у нашої Марени - Морани видіння таке недавно було, рідко воно її підводить. Як ти так казав? - Щобцих лиходіїв Морана побила, так мою супутницю в її честь і прозвали -господиня небесного та водного царства, як і богиня смерті, сильніша за вогонь – вона для нього смерть. Благоволить життя, підтримує його і в кінці гасить цей вогонь життя назавжди.

- Тебе юначе також якось дивно кличуть..

-Нічого дивного старче, Міха це захисник усіх лісових звірів та покровитель мисливців. Непримиренний воїн із усякою нечистою силою. Повір її в нашому світі вдосталь…

Розділ 2

Болотяна кікімора

Мокрі з голови до ніг супутники пробиралися заболоченою місцевістю вже більше доби і практично без відпочинку, старий Назар все частіше зупинявся і дедалі частіше потирав рукою ліву частину груди. Буквально спотикаючись, він насилу видерся на повалені бурею дерева і блаженно розтягнувся в товстому стовбурі тріснутого дуба.

-Миха, нам треба перепочити, дід не витримає такий шалений темп і його серце просто зупиниться, - сказала діва, видершись на сухі гілки, потім дістала з плечового мішка пляшечку з погано-пахнутим зіллям і практично насильно влила його доа рот провіднику.

-Нічого страшного дітлахи, я в порядку, трохи перепочину тільки, там наша рідня на смерть йде безвинно. Тільки дайте кілька хвилин відлежатися і рушимо далі, трохи вже залишилося шкандибати - кілька верст до «гоблінського мосту», а там дасть Бог зовсім недалеко буде. Ми через ці болотні топини, вважай половину шляху зрізали. Наздоженемо супостата проклятого!

-Що це за міст такий дивовижний? - запитав характерник, сівши поруч, потім зробивши паси руками, щоб сконцентруватись, та прийняв позу «лотоса» зі схрещеними ногами і став медитувати.

-Так начебто у народі кажуть, бо карлики лісові його охороняють. Пропускають тільки за срібло чи інші багатства - хто як домовиться зуміє, на кшталт митниці місцевої. До речі, я жодного разу там і не був, але чув що «кошмарять» всіх, ці скупердяї без винятків.

- Ну думаю ми з ними точно домовимося, як вважаєш, Марре? - Чоловік майже тендітно погладив свою бойову палицю долонею і посміхнувся.

- Поки не знаю братику, видіння мої закриті, адже я тільки вчуся сили. День довгий, а вік короткий. Про те, що там попереду чекає до ладу не знаю! Бачу тільки змащені силуети та явну загрозу нашому життю, та й в цьому місці до речі залишатися не раджу. Тихо… надто мені незатишно від того зарослого острівця, що ліворуч від вас. Щось під ним точно ховається погане ... злісне ...

Інтуїція мольфарки не підвела - величезний повітряний міхур лопнув з неприємним сморідом майже поруч і слідом за ним виплив ком бруду - так у всякому разі їм здалося спочатку.

Наступна подія привела всіх до тимчасового заціпеніння. Бруд з чавканням почав рости на всі боки і перетворюватися на щось невимовне, але явно агресивне. Гнила купа незрозуміло чого, підповзала до їхньої тимчасової стоянки на гілках все ближче і ближче, виплескуючи якісь згустки слизу, з неприємним жовтим цвітом.

-Мати божа, заступниця, збережи! Накликали біду на свою дурну голову! Біжимо, це болотяна кікімора! - заволав не своїм голосом сивий чоловік і немов молодий козлик помчав між деревами.

-Йехоу! Учачача! - скрикнув молодий чернець і в стрибку завдав нищівного удару зверху в те саме місце, де за ідеєю мала бути голова.

Бойова палиця з міцного дерева намертво застрягла в жижі рівно посередині, немов це була в'язка глина, потім її стало невблаганно засмоктувати всередину.

-Йдемо Міхо, ця тварюка нам точно не по зубах, у неї абсолютно немає мозку, тільки примітивні інстинкти виживання. Я не маю над нею ніякої влади,підла душа, – злякано пискнула дівчина, намагаючись телепатично впливати на монстра, але він лише жадав смерті і був некерованим.

-Ти, гімно нероздушене! Поверни зброю! Дзуськи, свою бойову палицю я цій гидоті не віддам! Це подарунок волхвів, у ньому вся моя сила, - зло прошепотів воїн і розбігшись по стовбуру дерева стрибнув двома ногами в центр цього болотяного жителя. Несподівана атака своєї потенційної жертви збентежили хижака і він почав завалюватися на спину, випльовуючи палицю ченця на кілька метрів уперед.

- Ось так сестричка, негоже нам відразу здаватися, ось стратегічно відійти від сил явно перевершуючих наші можливості противника, схоже-таки доведеться. Біжимо! Тікаймо!

-Бережись Миха, слиз отруйна! - крикнула дівчина, але було пізно, кілька плювків зеленувато-жовтого бруду потрапили в спину її супутника і відразу почали роз'їдати щільну тканину чернечої ряси.

-Най би тебе пранці з'їли, таки підставився, всрався тай криво! - вилаявся він, зриваючи свій пошкоджений одяг і відкидаючи його вбік.

Лише відбігши на пристойну відстань, молоді характерники змогли нарешті, перепочити і перевести дух.

- Здуріти можна, подруга днів моїх суворих, я все думав-гадав, як же ця неповоротлива смердючка може наздогнати свою здобич, а виявляється вона нікуди не поспішає - отрута просто паралізує тіло і вона всмоктує жертву прямо в себе, повільно її перетравлюючи.

-Бррр ... не говори мені цю гидоті, нема чого було хвалитися своїм чоловічим его. Наразі ти дурнику міг тільки що запросто стати цим самим кормом і це все трапилось тільки на самому початку нашого випробування.З віком розум приходить.

-Так, пробач мені Марра, дуже вже хотілося тобі сподобатися, адже ти не просто моя сестра по вірі, але і ще просто мила дівчина, яку я знаю мало не з пелюшок. Це сильніше за мене, іноді навіть апетит та сон пропадає, коли про тебе думаю і ще мені здається я тебе…

-Так сховай свої дурні думки кудись подалі! Ти ж знаєш, що ми самі добровільно відмовилися від своїх особистих почуттів. Ми просто не маємо права заводити сім'ю! Ми мольфари-самітники, а наша сила на самоті та самовдосконаленні, дуже скоро наші шляхи розійдуться, якщо ми звичайно виконаємо гідно своє теперішнє призначення.

-Не сваріться голубки, не сваріться! Час і сила Божа все розставить на свої правильні місця! Ми вже практично біля кінцевої мети, он попереду «гоблінський міст» видніється. - пробурмотів провідник, перевіряючи свій старий арбалет, потім покрутивши свої вуса чхнув і ображено додав:

-Не знаю як ви, а я мало було в штани не наклав, коли побачив цю гадину болотяну. Кому сказати не повірять, чогось у світі тільки не відбувається за диявольським задумом! Все думав казки, вигадки, страшилки для дітей малих, а виявляється правда. Кров би йому нагла заллєла, сучій потворі! Діти мої, хочу вас запитати може це все кара господня за гріхи наші, може не потрібно щось змінювати? Ви вже напевно чули, що сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: не противіться злу, яке вам хоч зробити; але якщо хтось ударить тебе по правій щоці, підстави йому та іншу; і хто захоче позиватися до тебе і взяти в тебе сорочку, віддай йому верхній одяг; і хто змусить тебе піти з ним тисячу кроків, пройди з ним дві тисячі. Просячи в тебе дай і не відштовхуй того, хто хоче позичити в тебе грошей. (Євангеліє від Матвія, гл.V, ст. 38-42).

Монахи здивавано переглянулись, а чарівниця посміхнувшись тихо зашепотіла:

- Діду-діду, зупинись будь ласка, нам твої проповіді наразі не доречні. Якщо ти не з нами, то повертайся додому, а нам характерникам своє робити…

У гостях у гоблінів.

Підійшовши впритул до старої будівлі переправи, мандрівники важко хекаючи зупинилися.

-Навколо нас явна загроза, їх дуже багато і вони сильно зголодніли, - пошепки сказала дівчина і стала перед собою розкручувати свої магічні чотки-намистини.

-Хто живому не дав, той хай і мертвому не дає, – злякано промимрив провідник і тричі перехрестившись плюнувши через плече.

Практично безшумно навколо них почали з'являтися низькорослі жовтоокі карлики з вузькими зіницями немов у кішок. З одягу на них були тільки брудні пов'язки на стегнах. Рудоволоса сплутана шерсть і ослячі вуха, робили їх схожими на ослів, а ось гострі кабаньї ікла і слина, що стікала по підборідді, явно підкреслювала їхню хижу сутність. Майже всі істоти тримали короткі дротики та луки зі стрілами, у деяких були в руках метальні сокири.

Абсолютно сивий і повністю оголений гоблін з короткою палицею в руках вийшов уперед і недружелюбно забубонів:

Давно у нас свіжого м'яса не було до обіду, вже яке воно на смак і не пам'ятаю зовсім! Гигигигигигигиг!!!

-Чекай- чекай, а шоб тобі булька з носа вискоко…чила, ви ж не звірі бездушні. Я точно знаю, що за про…хіхід через міст ви раніше брабра…ли плату сріблом, чи іншими товарара…ми, - злякано заїкаючись, Назар все ж наблизився до старості громади майже впритул. Адже на кону були життя всіх його одноплемінників, але вождь карликів, обійшовши старця, наблизився до черниці і дивлячись їй прямо в очі грізно промовив:

-Згадала бабка, коли дівою була! Що тепер купиш і в кого? Коли всі навколишні села кочовими племенами випалені - геть! Ми вже з півроку як харчуємося корінням та ягодами, а полювати до ладу останім часом не можемо через болотяного гада – кікімори. Ця мерзота дуже боляче та влучно свою слиз випльовує і нічого її не бере заразу, вже скільки наших побратимів пожерла, щоб їй порожньо було!Щоб це болотяне падло дристало та й дристало…

- Ось бачиш володар лісу, у тебе своя біда, а у нас своя, йдемо ми з полону визволяти жінок та дітей малих, що потягли в неволю кочові орки супостати! Давайте домовимося так - ми вам допоможемо впоратися з цією нечистю, а ви нас проведете короткою дорогою до Некрополя. Найблищим часом там невільники у рабство будуть продані, рятувати їх терміново треба, – тихо мовила дівчина з благанням у погляді.

-Принадно дитинко для мого вуха, тільки як ви собі це собі уявляєте? Раніше ця тварюка жила дуже далеко у своїх непрохідних драговинах, але нещодавно до нас перебралася за жратвою - мабуть злякав її хтось ще мерзенніший або зовсім живності там не залишилося.

-Оце вже наша турбота шановний, заженемо її назад до самого пекла, якщо ви, звичайно, нам трішечки допоможете, – встрів у розмову чернець і запитливо глянув на супутницю.

-Я впевнена ми не тільки її проженемо, але навіть зловимо і зможемо використати у визволенні бранців. Було в мене щойно таке видіння, дуже вчасно, на живця ловити будемо!

-Так - так, а приманкою, хто буде, Марр? Добровольців гадаю, ми тут не знайдемо, - спитав характерник, обвівши виснажених карликів жалісливим поглядом.

- Я буду любі мої, якщо треба помру заради своїх односельчан, вже пожив своє. Пообіцяйте тільки, що врятуєте моїх земляків із полону і діток нашенських збережіть, заради Христа, - промовив Назар і щиро перехрестився.

Спіймати чудовисько було ой як не просто, спочатку карлики хотіли просто виманити його та й убити - висушуючи його під яскравим сонцем, тільки втручання мольфарки цьому перешкодило.

- Милі мої гобліни, ми не тільки повинні кікімору спіймати, а й бажано дотягнути її живою до самого замку работоргівців, - сказала дівчина і потерши чоло, додала:

- Ми цим нехристям в чоловічій подобі, що людьми торгують, підсунемо наш особливий подарунок і він їх явно не потішить...

Протягом наступного дня карлики зуміли викопати глибоку яму на краю болота і засунути в неї величезну кованну бочку, а також принесли справжні лицарські обладунки. Де тільки роздобули? Мабудь схрони, чи інакше засіки лісові допомогли.

-В добрім житті кучері в’ються, в поганім — січуться. Ну що, я готовий до бою з супостатом, - бадьоро заявив староста, наближаючись до болотяної трясовини. Дідуган насилу утримував на собі вагу трофейного обмундирування, судячи з усього за найкращих часів, до гоблінів забредали і знатні особи з ордену мечоносців, за що і поплатились.

Як і слід було очікувати, зголоднілий монстр швидко вловив запах людської плоті і став невблаганно наближатися під водою до жертви пускаючи при цьому смердючі бульбашки. Скочивши буквально за метр від Назара, кікімора відразу ж забризкала потенціальний обід паралізуючою рідиною.

Хаотичні плювання отруйного слизу напевно вразили б навіть коня, але на щастя сталеві обладунки добровольця витримали ці жахливі випробування. Не витримав сам боязкий провідник. Коли до нього впритул наблизилася болотяна тварюка у весь свій гігантський зріст, він з диким криком помчав геть, ламаючи гілки чахлих дерев і мало сам не впав у приготовлену лісовими мешканцями пастку.

- Дідько б його вхопив! Я цю гадину сам заведу до ями, – крикнув Миха і почав швидко обертати в руках бойову палицю. Швидкість обертання була така висока, що відкидала паралізуючу рідину, на всі боки, не завдаючи ченцю жодної шкоди. Він повільно задкував назад, заманюючи хижака в пастку. Дуже примітивний розум і спрага голоду геть-чисто відкинула всі інстинкти самозбереження і болотна тварюка наче кисіль, провалилася в замасковану бочку.

Наваливши зверху важку кришку, карлики вельми спритно законопатили давнього кривдника і поставили діжку на візок.

-Все друзяки мої, дякую вам за допомогу, далі ми самі впораємося. Конячку нашу, що у селян залишили, потім приведе староста. Знайдіть лише нам нашого богобоязненого провідника, - попросив характерник, витираючи слизячу жижу зі своєї палиці пучком трави.

-А щоб вас лиха біда стороною обходила! (вживається і як лайка). Чого мене шукати-то? Я під кущем у засідці сижу, злякався спочатку, а ноги самі понесли казна-куди. Лише штани змінити треба і вже готовий до нових мандрівок та небеспечних пригод, – пробубнив зніяковіло Назар, а потім додав:

-Винний я, хлопьята та дівчата, струхнув трішечки коли ця потвора ненажерлива поблизу з'явилася - ніби в саму душу мені смерть заглянула! Сам не зрозумів, як з версту пробіг без оглядки.

-Та добре-добре тобі старий, не кайся, ти все життя вчився земельку обробляти, та на звірів полювати, а ми довго вчилися з усякою нечистю боротися. Доведи нас тільки до нашої спільної мети! Але головне приведи до нас мою конячку Розочку, не допрем ми цей вантаж безцінний, - мовила мольфарка і про щось задумалася.

-Зачекай – но мандрівники! За те, що допомогли наші землі позбавити цієї злої нечисті, дам я вам на допомогу своїх найкращих воїнів, та й коней роздобуду. Мої одноплемінники і охорону вам забезпечать і по всіх каналізаціях Некрополя проведуть якщо треба буде. А заразом і харч нам поцуплять, срібло давно вже скінчилося в найкращі часи, наразі голодуемо, - рикнув ватажок і стукнув об землю палицею.

Близько двох десятків волохатих гоблінів, одразу ж утворили озброєний кортеж і рівно стільки ж помчалося в пошуках кінської сили.

-Дякую тобі великий вождь маленького народу, сподіваюся ваші давні боги на нашому боці! – голосно промовив чернець низько вклонившись. Поки йшли дорогою, староста Назар весь час щось собі бубонів під носа:

-Вираз, що треба підставляти іншу щоку коли вдарять по одній, означає, що не треба віддавати злом за зло; що людина повинна смиренно приймати все те, що прагне принизити її гордість; що йому більше слави бути побитим, ніж ударити самому, перенести терпляче несправедливість, ніж самому її зробити; що краще бути обдуреним, ніж ошуканцем, бути зруйнованим, ніж розорити будь-кого…

Розділ 3

Визволення.

Стародавні вежі Некрополя показалися їм на очі ближче до вечора, коли сонце практично торкалося горизонту. Це безславне місто було побудоване на підмостках старого єзуїтського цвинтаря, невідомо ким, але точно людиною яка зналась на чорну магію. Бо сатанинські символи у вигляді шестикінцевих криваво-червоних зірок виднілися на вершині всіх його храмів, а біля основ були поховані останки їхніх древніх ватажків.

Кожен із попередніх царедворців вважав справою своєї честі збільшення багатств і розкоші, в основному на людських смертях, горі та стражданнях…

- A, cобача кров! Ну що хлопці, робимо все, як і домовлялися - я підводжу віз ближче до воріт, он вже бачу, якраз купці свої товари охороні пред'являють і швидко йду геть, - пробурмотів провідник, цілуючи деревьяний хрестик.

-Так-так, ти головне не бійся Назаре, як галас почнеться ми вже будемо по той бік стіни. Гобліни, напевно вже потрапили в місто через каналізацію і тільки чекають нашого сигналу, - мовив характерник і безшумно розчинився в тіні.

-Все буде добре старче, ми їх виручимо – мої бачення рідко мене підводять, – тихо прошепотіла мольфарка і теж зникла наяе її і не було.

Як і слід було чекати, сторожа виявивши нічийний віз з величезною бочкою та написом «ВИНО», затягла його на заднє подвір'я, так би мовити «для з'ясування». І пізньої ночі доблесні охоронці природно вирішили знайдений товар перевірити. Зголодніла й розлючена кікімора була просто в дикому сказі - як тільки кришку збили, то відразу це вбивче «тісто», що збіглося виплеснулося з дерев'яної пастки назовні.

Розпльовуючи свою смертоносну слину на всі боки і розриваючи всіх, хто їй траплявся в дорозі на частини, чудисько жадібно пожирало охоронців всіма своїми частинами. Здавалося мерзотний болотний кисіль перетворився на зубасту гідру з безліччю голів і пазурів. Вигуки та стони помираючих вартових розбудили майже все місто ...

У цей час лазутчики-монахи не тільки зуміли добре розвідати де перебувають ув'язнені бранці, а й застосувавши свої таємні навички, проникнути всередину холодних підземель, похапцем захопивши свого сивовласого провідника.

Напівп'яна варта в'язниці поки що не знала про біду зовні, та не чинила ніякого опору, двом умілим бійцям козачого бою. З десяток відгодованих ситим та безтурботним життям охоронців були знедвижені та надійно пов'язані.

У залізних клітках перебували як жителі спустошеного села Веселівка, так і багато інших бранців. Вони радісно кричали і намагалися зацілувати своїх рятівників після того як були звільнені.

Вибравшись назовні в один із довгих коридорів замку і подавши умовний свист, характерники почули глухе бурмотіння карликів просто під ногами.

-Дивіться – но, бачу сигнальні вогники у каналізації, вони вказують шлях у бік північного мосту, напевно там десь є прохід у колектор, – пошепки повідомив щасливий староста, міцно тримаючи за руки свою дружину та дитину. Низка втікачів дуже вчасно пірнула в наскрізні підвали, бо нагорі вже почався великий переполох. На щастя вони вчасно запаслися смолоскипами і знали напрям. Бігли довго, а позаду судячи з шуму, вже була повноцінна облава.

На одному з численних роздоріжжях Назар застосував свій трофейний арбалет, відібраний у стражників і дуже вдало.

- Стережися дочко, ззаду тебе маг бузувірський! - крикнув він, випускаючи товсту стрілу прямо в ціль.

-Тиць моя радість, чаклуна - то я і не відчула, - мовила дівчина нахилившись над поваленим ворогом, це був старий зморшкуватий дід у чорному балдахіні. Він був абсолютно лисий без очей і вух, а в його горлі стирчала стріла з стікаючою кров'ю. У руках він тримав рунічний амулет, що світився наче смолоскип.

- Нам дуже пощастило братику! Цей був справжній бойовий маг, він хоч і старий на вигляд, але досить сильний і цілком міг застосувати до нас магію абсолютного паралічу! - прошепотіла чарівниця, до чогось уважно прислухаючись.

-Незрозуміло тільки як він тільки тут зявився, майже всі захисники зараз находятся біля головних воріт, намагаючись впоратися з нашим болотним монстром, - задумливо промовив Миха, уважно розглядаючи руни артефакту і стурбовано додав:

- Дурний піп його хрестив (про «нерозумну людину»). Добре, що ми запланували для відходу підземні лабіринти заздалегідь. Сподіваюся, що наші лісові карлики зможуть знайти прохід на волю найблищим часом.

-Ніхто не знає, що його в житті чекає, тільки дивися, скільки за нами народу зібралося і переважно жінки та малі діти! А ви як у рабство потрапили шановні добродії? - запитала мольфарка, насторожено розглядаючи дорослих чоловіків, що швидко наближаюлися до неї.

-Ви за нас не бійтеся, ми за себе постояти зуміємо, якщо треба буде! - відповів найміцніший з них! Ми не з ваших місцин, просто нещодавно кочівники полонили нас у бою, та заради забави виставляли на гладіаторські бої. Завдяки вам ми нарешті стали вільними і роздобули зброю, а головне – ніхто більше не змусить нас одягнути кайдани!

-Добре брате, як звати тебе і скільки у тебе бійців, готових боротися до самого кінця? - спитав Міх у ватажка.

-Мене звуть Хорум або для друзів – Хор. З того бою живих зі мною головорізів залишилося тільки п'ятнадцять чоловік, але повір кожен із нас стоїть дюжини усіх тих товстопузів, які зустрічалися тобі на шляху. Командуй незнайомцю, поки ми йдемо в спільному напрямку, ми захищатимемо ваш тил, скільки зможемо.

-Дякую, Хор, я Миха, це Марена, ми ченці - характерники, ось поряд стоїть провідник Назар. Нам зараз головне - спуститися в головний колектор, що біля мосту, бо там на нас чекають інші провідники і шлях до порятунку, а може й до смерті.

Підземний лабіринт

У затхлих проходах тунелю повітря було дедалі менше. Група втікачів нарешті зустріла карликів-провідників і вони зі смолоскипами в руках прискорено побрели по підземному лабіринту.

-Миха, за нами тягнется погоня, ми вже чуємо їх тупіт, вам з дітьми точно далеко не втікти! Біжіть самі і дайте нам гідно померти! – голосно крикнув командир гладіаторів і вихопивши з піхви меч, першим кинувся назустріч ворогові.

-Марр, потрібно їм допомогти, сестричка! У вузьких проходах ми зможемо гідно дати відсіч цим работоргівцям! - прокричав характерник, обертаючи в руках бойову палицю.

-Ні любий, не зараз! Ми їм уже нічим не допоможемо! Я відчуваю позаду присутність сильніших магів і навіть я не в змозі з ними впоратися. Тільки найбільша небезпека на нас чекає попереду, не знаю що саме це, але її сила ментально з'їдає мене живцем. Потрібно терміново забиратися з катакомб, поки що є надія на порятунок!

Виснажені бранці, здавалося, отримали невидимий заряд бадьорості, коли почули позаду шум битви і вигуки вмираючих. Вони бігли що є духу, часто падаючи, спотикаючись і знов піднімаючись.

-Ці чортові тунелі тягнуться під землею на багато верст уперед. Люди втомилися і просто помруть зараз від втоми, - хрипким голосом доповів Назар, стомлено притулившись до мокрої стіни.

- Нічого друже, нам трохи лишилося, потерпіть рідненькі. Напевно наші славні захисники всі перебиті. Якщо продовжиться гонитва, нам усім не жити, - відповів Миха і ривком кинувся до старого, але було вже пізно…

Ззаду сивого діда в тьмяних смолоскипних відблисках, з'явилася чорна безформна тінь і немов плащем укрила нещасного, повністю поглинувши тіло. Старий арбалет, що впав на кам'янисту підлогу, вказував на сумну долю його власника.

-Бігом до світла! Наприкінці тунелю вихід! Я його вже відчуваю! - закричала пронизливим голосом мольфарка, прямуючи в прохід.

То там, то тут чулися пронизливі передсмертні вигуки втікачів, а з мороку з'являлися похмурі силуети невидимої смерті, захоплюючи їхні тіла в невідомість…

На щастя вибратися на поверхню, вдалося більшості втікачів за винятком десяти дорослих людей та п'яти карликів. Вузька щілина з тунелю вивела їх прямо до узлісся, біля оброслого мохом каменя бігло джерело.

-Ну слава нашим Вчителям, ми живі, - вдихаючи чисте повітря, промовила дівчина, стомлено впавши на землю.

- Діждався сраної немочі, мерзенна у нас вийшла прогулянка! Дивом вибралися, не інакше! Навіть не уявляю, що за гидота там була і як з нею можна було впоратися, - буркнув, сівши поруч на траву мольфар, задумливо дивлячись на чорний прохід катакомби.

- Нам дуже пощастило братику, що ми вибралися. Ці тварюки бояться тільки сонячних променів і їх практично не можна знищити! Це були справжні печерні мороки. Вони поглинають сутність людини цілком, перетворюючись на більш щільний потік ворожої енергії. У стародавніх книгах чарівників мені довелося прочитати про їхнє існування і про єдиного ченця, що вижив - його врятувало сонячне світло, яке пробилося крізь земляний провал.

- Так ось чому за нами ніхто вже не женеться? Або злякалися і повернулися, або пішли на корм мракам-собакам! Що скажеш, Марре?

-Так ти правий, я відчуваю їхній страх і їхню біль! Наші переслідувачі, мабуть, також не знали про цю загрозу. Або самовпевнено вирішили, що легко впораються. Навіть найсильніші чаклуни, що нас переслідували, зараз вмирають у муках, ці тварюки перецьовують їх живими. Упаси Творець їх темні душі!

Дівчина зітхнула, випила ковток води з джерела і горістно продовжила:

-Щось погане почало змінюватися в нашому світі! Знищується все живе і прекрасне, а натомість панує смерть і розруха. Не знаю, чи вистачить наших сил і допомоги наших братів, щоб упоратися з усім цим!?

-Тю (тьху), на тебе сестричка! Ми обовязково впораємося! Пам'ятаєш, як казав наш учитель: «Не намагайтеся змінити світ довкола себе! Змінюйте ті події, які вам підвладні! Ось нещодавно врятували гоблінів від болотної кікімори, потім вважай ціле поселення від рабства звільнили. Зваж ми виконуємо своє призначення, як того велить Закон мольфарів-характерників…

До вечора наступного дня, мандрівники нарешті дісталися рідних місць, попутно розпрощавшись з лісовими карликами. Радість і сльози на обличчях селян що вціліли, не можна було передати словами. Село ожило, чоловіки зуміли майже заново відбудувати свої дерев'яні хати і з нетерпінням чекали на свої сім'ї, а на наших головних героїв чекали нові пригоди…

Розділ 4

Або ти, або тебе!

За чутками - на західних схилах Межиріччя нещодавно з'явилася напасть – тримай-камінь, тварюка досі небачена, але моторошно та ненажерлива…

- Все, я більше не можу і кроку ступити, досить моїх знущань. Ти просто бевзь,йолоп царя небесного, бовдур, телепень товстошкірий, давай передихнемо трохи, - ображено надувши губки мольфарка тупнула ногою і стала схожа на примхливу дитину.

-Нічого собі, де тільки таких матюків навчилась? Тиць моя радість, ти ж справжня чародійка- характерниця. Марена – золотце, тебе назвали на честь богині водного царства, ти навіть сильніший від вогню, бо можеш його загасити поглядом. Нас багато років поспіль навчали не відчувати втоми, голоду, холоду. Вибрали з кількох десятків послушників монастиря Мольфаррії і ми тільки на початку шляху свого справжнього призначення.

-Тільки не нагадуй мені будь ласка про всі ті жахіття, які мені вдалося пережити! Вам хлопчикам добре було повоювати, побитися, геройствувати – ось усе ваше покликання у житті. Ми дівчатка тендітні, зовсім з іншого тесту зліплені, материнство і сім'я - ось наш життєвий стимул, а я його втратила замість магії чарівництва! До речі не забувай, що і ти після того чаклунського зілля, не зможеш залишити після себе потомство. Лише вибрати гідного учня і передати все своє вміння, серед Аренситских каменоломень на ритуалі «обрання», - сумно відповіла дівчина і по її щоках побігли сльози.

-Перестань сестричка, не плач, я нічого не забув, тільки і ти згадай наш останній іспит - «випробування полум'ям», у тебе був шанс повернутися у звичайний світ, як і багатьом іншим учням, стати звичайною цілителькою, але ти сама вибрала непосильну для багатьох долю, стала мольфаркою – характерницею.

-Так- так ти маєш рацію Миха, тільки ти, як і всі чоловіки сліпий, адже я не тільки твоя сестра по вірі, але ще й звичайнісінька жінка! Я закохалася в тебе ще в дитинстві, одразу як ми познайомилися. Минуло рівно десять років тому. Ти пам'ятаєш? Тоді - на випробуваннях, я зламала собі ногу, а ти ніс мене багато верст пересіченою місцевістю. Зумів поодинці відбитися від зграї голодних вовків і задушив голими руками триметрового печерного полозу. Повір у мене сильна воля, але поряд з тобою я втратила спокій, сон, апетит і ніяка магія не могла вилікувати мене від цього захворювання під назвою – КОХАННЯ!

З того часу наша дружба і мої почуття лише міцнішали, а ти нічого не бачив чи не хотів бачити. Я нічого не можу з собою вдіяти, хоч розумію, що в нашої долі різні шляхи! Любий, обійми мене будь ласка зараз. Поцілуй у губи наче це в останій раз, бо може так воно і буде.

-Улюблена моя чарівниця, я теж тебе шалено кохаю, але як і всі закохані чоловіки поводжуся як останній дурень! Вибач що не звертав уваги весь цей час і намагався образити, ти моя і тільки моя! Не знаю, що там з долею - лиходійкою, але я нікому тебе не віддам, скільки б нам не треба було бути разом. Дітей може своїх у нас не буде, але ми зможемо всиновити майбутніх учнів.

-Чому це всиновити, а я хочу можливо удочерити! Іди до мене коханий, візьми мене, позбав цноти. Тут у цьому ранковому лісі неймовірно затишно та гарно!

Молоді, сильні тіла чоловіка і жінки вже виконували свій дивовижний танець любові серед порослих мохом каміння, на зорі вранішнього сонця. Лише до ранку їм вдалося заснути міцно обнявшись і насолоджуючись хвилинами короткочасного відпочинку перед майбутніми випробуваннями.

-От навіть і не знаю, куди нам далі йти? Наразі відчуваю якусь небезпеку праворуч від нас прямо на роздоріжжі, - мовила дівчина грайливо повівши плечем.

-Тебе я дивлюся, труднощі тільки заводять пустунка! Чи не додала ти друїдської трави в чай, що ми снідали на дорогу? У мене аж іскри з очей летять, так хочеться з кимось побитися, чи силами помірятися.

-Може й додала, хто ж тобі правду скаже, тільки це нам на користь зараз буде, он дивись пилова хмара попереду видніется. Не інакше на конях хтось скаче, по наші з тобою душеньки.

Мольфарка як завжди не помилилася - вершники, що наближалдись, судячи з одягу, були войовничими кочівниками. Якщо іншими словами то вбивцями, ґвалтівниками і работоргівцями.

- А щоб ворожі сраки по шву розійшлася! Їх занадто багато, треба відійти до тих каменів, що біля старезного дуба навалені, а заразом пригадати їм всі розграбовані села і зламані долі, що залишилися після їх набігів, - скрегітнувши зубами, молодий чернець хвацько закрутив бойову палицю, прикриваючи відхід.

Стріли, що полетіли у них, дивовижним чином розліталися в різні боки, немов від лопатей млина. Вже на найбільшому камені-валуні мольфарка дістала свої магічні чотки і почала їх розгойдувати, нашіптуючи лише їй відоме заклинання.

Волосся чарівниці розвіювалося на вітрі, з очей здавалося вилітали іскри, навколо неї утворилося марево хаотично стрибаючих тіней, що поступово набирали чіткі контури величезних жуків-гнійників.

Судячи з коней, що почали вже спотикатися і літаючих через їхні голови розбійників, марево явно подіяло. Далі навичками непереможного козачого бою став «перевиховувати» лиходіїв мольфар-характерник. Лихо крутячи піруети і складні траєкторії, він ламав списи і кістки грабіжників з «великої дороги», не шкодуючи нікого. Увійшовши в особливий стан-берсеркера, він був невловимий і майже невидимий для більшості супротивників, а коли його подруга навела марево з сотні ненажерливих мурах, ті одразу ж кинулися врозтіч, кидаючи зброю, збрую та поранених.

-Так мила, круто ти комахами їх настращала я сам мало сам було в штани не наклав, коли побачив біля своєї голови цю «чарівну мармизу» з клешнями з аршин, - пробурмотів напарник важко дихаючи.

-Ти теж нічого коханий, постарався на славу, надовго позбавив від розграбування всі найближчі села. Щоразу милуюсь твоїми невловимими рухами. Впевнена ти в цьому напевно перевершив свого вчителя Вільнобора, а йому рівних у бойовому гопаку, у всій окрузі ніколи не було.

-Тю на тебе! В добрім житті кучері в’ються, в поганім — січуться. Бережись Марр! - крикнув чоловік і стрибком зіштовхнув свою супутницю з каменю.

Гора-камінь

З незрозумілих для них причин гора-камінь, що майже повністью заріс деревами і чагарником, заворушився і став виповзати з-під землі, набуваючи людиноподібної форми голови. Здавалося навіть птахи, що там давно гніздилися, не чекали подібну реформацію їх багаторічного житла.

- Замри не ворушись коханий, - пошепки сказала мольфарка, підводячись на ноги. Вона дуже болісно впала на землю і в її очах вже виблискували руйнівні блискавки.

-Зберігай нас Творець! Що це за страшко такий? – тільки й зміг видавити із себе характерник задкуючи назад.

-Це камінний троль, що правда незвичайний роль, ця людина-камінь, може десятками років лежати не рухаючись, поки не відчує поряд людської крові. Ось ти тут йому достатньо їжі заготував, - провівши рукою навколо побоїща, дівчина гидливо скривилася і відійшла на безпечну відстань.

Величезне ведмедеподібне тіло з метровим носом неповоротко стало на задні кінцівки і почало перемелювати своїми верхніми відростками-булавами все, до чого він міг дістати. Зважаючи на все, очей у нього теж не було. Верхня частина голови повністю заросла мохом та чагарниками. Гучно хрюкнувши щелепою-печерою, монстр став жадібно поїдати залишки загону кочівників разом із землею і каменями, що підвернулися з ними.

- Чуєш Марре, а є якась сила, здатна вбити цю образину або хоча б відігнати звідси її подалі?

-Ні Мих, у цього найдавнішого жителя нашого світу, повністю відсутні слабкі місця, так само, як і розум. Він може лише зрідка прокидатися для годуваня і знову засипати на довгі роки. Дамо йому спокій, нажаль від хвороб і мародерів гине набагато більше жителів наших земель, ніж від його короткострокового пробудження. Якщо світять зірки, то комусь це потрібно! Його життєвий шлях теж кимось зумовлений згори…

Гребінчастий ящер

Пізньої ночі на узліссі, наших героїв знову чекала пригода. Розвівши багаття біля покинутої церкви, вони стали трапезувати зловленим на силок зайцем. Випиваючи бадьорий трав'яний чай, чарівниця мимоволі скрикнула, побачивши буквально за метр від них гігантську сороконіжку. Цей нічний багатоногий хижак був розміром із дорослу людини. Він уважно дивився на парочку, гидко скрегочучи своїми потужними роговими пластинами.

-Тепер я вже добре розумію, чому це зруйноване село і церква повністю занедбані, - прошепотів характерник і спробував палицею відігнати комаху.

Реакція лісової мешканки була блискавичною, ухилившись від удару, вона блискавично зробила випад і вкусила бійця за стегно, впорскуючи паралізуючу отруту.

- Закрий очі та вуха, любий! - закричала не своїм голосом мольфарка, гарячково перебираючи в плечовій торбинці шкіряні мішечки з травами. Знайшовши потрібний, вона кинула його в багаття і заплющила очі - яскравий спалах і гучна бавовна, здавалося, випалив очі і відірвав геть вуха. Лише за кілька хвилин до них почали повертатися зір і слух, але болісний шум у голові все не припинявся. Хижака ніде не було видно і на тому спасибі!

-Ну ти даєш, мати-моя жінка! Знав я одного чарівника з «чорним порохом» і про його галасливі витівки в нашому монастирі, але ти точно його перевершила в умінні, – мовив чоловік потираючи укушене місце, але потім чернець раптово впав на спину знепритомнівши.

-Зараз коханий, зараз я тобі допоможу! Ти тільки не вмирай, прошу тебе! - чарівниця плакала навзрид, гарячково змішуючи тільки їй відомі компоненти в дерев'яній чаші. Додавши зі шкіряної фляги води, вона перемішала все це срібною ложкою і поклала зілля на рану супутника, перемотавши чистою пов'язкою.

-Нам не можна тут залишатися Міха! Я відчуваю нову біду, прийди до тями, ну будь ласка, хоч на хвильку, - дівчина цілувала коханого в заплющені очі не перестаючи плакати.

-Так- так, я чую тебе гарньюня, зараз я встану, допоможи мені тільки піднятися.

Парочка насилу почала просуватися в найближчий притулок що був за спиною і якраз вчасно. Як тільки вони зуміли за собою зачинити дубові двері церкви, що покосилися від віку, в них став хтось ломиться.

-Ця тварюка все ніяк не заспокоїться, аж надто голодна, ми тільки її відігнали, але навряд чи ця квола споруда довго протримається, дай мені палицю, - хрипко прошепотів чоловік, навалюючись плечем на одвірок дверей.

-А щоб її грім побив! Ой вибач, зброя залишилася там, біля вогнища, я про неї зовсім забула, як і свої магічні чотки, - винувато промовила Марена і теж почала підпирати двері руками.

Порятунок прийшов, звідки не чекали. Слухай, там ще хтось нагорі причаївся, - крикнув чернець, показуючи кивком на горище будівлі.

Справді, на щастя шум унизу де був підвал, виманив на поле бійки ще одного хижака – гребінчастого ящера такого ж величезного розміру. Він викидаючи роздвоєний язик повільно піднімався на гору.

-Це явно денна тварина і вона нас погано бачить, відчуває лише сильну вібрацію, потрібно відчинити двері і сховатися, цим «милим звірятам» буде явно не до нас, - прошепотіла з надією в голосі мольфарка і відкинула важку засувку.

Знання монастирської зоології не підвело і цього разу. Сороконіжка увірвалася до будівлі і одразу потрапила в лапи ящера. Два хижаки зчепилися в божевільному танці бою на смерть. Залишки дерев'яних меблів розлетілися, як шрапнель, на всі боки коли величезні тіла перекидалися поруч із ченцями, розриваючи одне одного на частини.

-Треба забиратися з цієї будівлі, поки вона не завалилася! - прокричав чоловік, схопивши чарівницю за руку і поволік її на вихід. Вже на вулиці, важко перевівши дух, вони спостерігали за перемогою сороконіжки.На превеликий подив її отрута була сильнішою підмогою у цій сутичці, ніж гострі клыки і пазурі.

З відірваними лапами і прокушеними в багатьох місцях черева, членистоноге з явним задоволенням, пробило голову ящірки і стало з апетитом поїдала її мізки - поживну частину поваленого ворога.

- Ніколи б не подумав, що комаха може бути настільки сильною. Їй зараз явно не до нас, забираємо речі та безшумно відходимо. Дякую мила за перев'язку, твоя трав'яна магія мене просто врятувала від смерті, – зніяковіло сказав характерник, спираючись на свою бойову палицю.

- Чого шкіришся? (те саме, що й «чого смієшся?»). Нема за що, адже ми з тобою, як єдине ціле! Це я тільки зараз зрозуміла! Будь зі мною завжди поруч коханий і ми всі труднощі подолаємо. Знати така наша доля, - чарівниця обняла чоловіка і міцно поцілувала його в губи.

На світанку, вибравшись із лісу, парочка озирнулася на хрест церкви, що давно покосився і від подиву відкрила роти. Міцно обернувшись півкільцями навколо дерев'яної конструкції, на ній сиділа величезна змія. З її широкої пащі стирчали нервово смикаються задні лапки сороконіжки.

-Яке життя, така й смерть, або ти - або тебе, - філософськи зауважив характерник, ніжно обіймаючи свою супутницю за плечі.

Розділ 5

Відьми проти гарпій.

До самого біду наступного дня, втомлені мандрівники вийшли до річки, щоб нарешті вдосталь напитися та скупатися. Прохолодна вода приємно бадьорила голі тіла і здавалося, ніби чудодійний бальзам наповнювала їх нутрощі цілющою силою.

-Які ще випробування на нас чекають попереду, Марр? – потираючи натруджені ноги руками, характерник із задоволенням розпластався на траві і притягнув до себе кохану дівчину.

-Перестань дуріти Міх, вам похітливим дурбеликам тільки одне в голові - вгамувати свою хіть! Дідька лисого, більше нізащо, ніколи,- неначе опираючись, мольфарка потягла його на себе ...

Їхні переплетені молоді тіла перекидалися у високій траві, виконуючи в котрий раз одвічний танець кохання і розлякуючи тріскотню коників. Коли коханці, нарешті, наситилися один одним, чоловік цілуючи губи дівчини мовив:

-Ти знаєш кохана, тільки коли ми разом я відчуваю себе єдиним цілим, а без тебе ніби чогось не вистачає - напевно, це і є любов!Життя біжить — як музика дзвенить.

-Милий мій чародій, любов це коли ти готовий пожертвувати життям заради іншого або врешті-решт продовжити свій рід. На превеликий жаль мені призначена інша доля! Доля мольфарки-характерниці… бо я бесплідна. Мені більше до подоби вислів-Життя любить того, хто за нього бореться, а нищить того, хто йому піддається.

-Не сумуй сонечко, знати нам на роду так написано, зате наші життя будуть завжди сповнені нових пригод і небезпек. От до речі і вони, будь неладні, нікуди не зникли. Одягайся хутко! - пробурмотів незадоволено чернець, швидко натягуючи одяг.

Вечоріло, в темно-синьому небі з'явилися неясні тіні і явно чулося шелест чиїхось крил. Просто над їхніми головами стрімко пролетіли небачені досі людиноподібні тварюки.

-Хто вони, Марена? На вигляд ніби схожі на людей тільки зі шкіряними перетинками на руках і здається з хвостами. Як тільки ці страхозвірі нас у кущах не помітили?

-Най ті качка копне! Це справжнісінькі гарпії! Повір, нам дужепощастило бо їхній зір дозволяє побачити навіть комашку в траві, але швидше за все у них інші турботи, крім нас утворилися.

Перебравшись вбрід через річку, парочка сміливців кинулась услід зграї, що відлітала так би мовити на розвідку і виявилося що не дарма ...

Шум запеклої боротьби в руїнах якогось зруйнованого замку було чутно за багато верст навкруги. Тільки наблизившись упритул, ченці побачили жахливе криваве поле бою.

Два десятки обгорілих летючих бестій і розірваних на шматки людських тіл, валялися впереміш, не даючи можливості визначити переможця. З вцілілих бійниць будівлі періодично вилітали яскраві магічні кулі, вражаючи загарбників, що кружляли навкруги. Останні також вельми успішно атакували захисників, розриваючи їх своїми гострими кігтями та жалами на спині, неначе у скорпіонів. У небі гарячково взлітали справжні довговолосі відьми в ступах або на древніх мітлах. Через декілька хвилин в них на повному ходу врізався крилатий загін зубастих дів, вносячи сум'яття і криваву вакханалію пекельного бенкету.

-Головне зараз це не висуватись! Їм зараз не до нас! Тільки спостерігаемо! Буде потім що старійшинам-волхвам розповісти, – тихо прошепотіла на вухо дівчина.

-Хто ці страхітливі потворилюба, що гамселять горгулій, тьфу-тьфу гарпій? За що б'ються? Ніколи такого не бачив і не чув.

- Йолоп царя небесного! Стародавні манускрипти читати треба було, що в нашій скарбниці заховані. Це справжні Морганські відьми що захищають своє стародавнє капище від Вістмудських гарпій. Обидві сторони багато століть вважають цю землю своєю сакральною територією та періодично поливають її кров'ю. Навіть тут на відстані я відчуваю злу, темну, могутню силу яка виходить із землі і схована під камінням. Відьми часто тут проводять обряди з людськими жертвопринесеннями, та й гарпії люблять поживитися місцевими селюками, на цих просочених кров'ю каменях.

-Дивися-дивись, схоже відьми цього разу здобули перемогу. Он парочка прямо над нами як зчепилась, не інакше вожаки, так і рвуть один одного на частини. Ось одна з перебитим крилом упала неподалік у кущах, за нами. Потрібно її негайно добити, доки не накинулася на нас з тилу, - крикнув чоловік міцно стиснувши рукою свою зброю-посох і потягнувши силоміць подругу за собою.

-Ні коханий, у цій війні немає переможців і не буде напевно ніколи Впевнена, вже на завтра ця «мертва» територія буде знову вільною! Смерть сьогодні зібрала свій багатий урожай і наситилася до наступного разу. Ось пораненій треба обовязково допомогти, бачення мені було, знадобляться нам її навички. Відчуваю сідницями, тож бо повір на слово.

-Ти з глузду з'їхала, подивися на її пазурі і в її скажені очі! Ця шльондра розірве нас за секунди!

-Я все зроблю сама, тільки ти будь ласка не втручайся! Ти наразі наче скажений, та не здатний контролювати свої вчинки. Не бійся за мене, все буде гаразд!

Смілива чарівниця безстрашно підійшла до тварюки, що тремтіла від нестерпного болю лежачи на землі і щось тихо зашепотіла, потім дістала з плечового мішка просочену особливою маззю пов'язку і наблизилася впритул. Чоловік міцно тримав у руках свою бойову палицю, маючи намір застосувати її за першої ж небезпеки. Та нарешті розтрощити голову хижаку, від гріха подалі. За їхніми спинами битва ж стала поступово затихати, лише переможні крики перепліталися з схлипами помираючих та тих, хто програв за сьогоднішній день.

На щастя дівчини, ця літаюча тварюка, була досить розумною і цілком усвідомила, що черниця - її єдиний порятунок. Заспокоївшись, вона безперешкодно надала свої рани для зцілення. Шепчучи на незрозумілій говірці слова подяки, вона незабаром зуміла навіть стати на ноги і сильно хитаючись, розчинилася в густих чагарниках.

-Звідки ти знаєш їхню мову та звички? У нас начебто не було таких занять із іносказання!

- Звичайно ж, у хлопчаків їх не було! У вас головна підготовка йшла на силові навички, тактику, стратегію, способи виживання за екстремальних умов! У дівчаток великий ухил в навчанні був на лікування, знання мов, історію поселень і навіювання марев. Ось, як ти думаєш, навіщо я зараз врятувала цю нещасну бестію?

– Ну, мабуть жіноча солідарність зіграла там, жалість може бути, ваші дівочі голови це темний ліс…

-Так, ти майже правий і це теж, але найголовніше їхня відданість і не тільки один до одного. Вони вибирають одну пару на все життя як наші довгошиї лебеді і завжди будуть вірні людині, яка їх врятувала! Думаю, ми ще зустрінемося з нею. Лорр попередила, що тепер відчуватиме мене навіть на відстані і допоможе, коли нам загрожуватиме смертельна небезпека.

-Лорр? Вельми чудове ім'я! Згоден, все ж таки приємно мати в союзниках такого хороброго воїна, хоч вона й лайлива баба з крилами.

- Любий, ти навіть не уявляєш, як нам пощастило, адже рятуючи одну особу гарпій, ми стали друзями для всього їхнього летючого племені, якщо не наробимо дурниць.

Розділ 6

Болотяні черви.

Справжньою допомогою літаючих войовниць парочка мандрівників скористалася вже буквально за кілька днів. Від жителів прилеглого села Борщівки вони дізналися про страшну епідемію невідомого захворювання, містечка Мітервонії, що розташовувалося поблизу торф'яних боліт.

Майже усі тутешні землекопи видобували торф'яний бруд, переробляли його разом із сіном у прямокутні брикети і висушували потім на сонці. Використовувалася ця продукція повсюдно в печах для опалення будинків та приготування їжі. Товар користувався шаленою популярністю, тому що коштував дешевше дерева і був значно легшим, що особливо цінувалося при транспортуванні.

Судячи з неперевірених чуток і бабиних пліток, багато хворих городяни стали з'являтися на далеких дорогах нещодавно, та усі вони перебували у безпам'ятстві та злості. У безумстві вони бувало нападали на каравани, що проїжджали повз і окремих мандрівників, всіляко намагаючись їх вкусити або буквально роздерти голими руками.

Місцева влада як завжди була не при справах, займаючись лише поборами та особистими чварами. Казнокрадство і ненажерливість займало весь цей час главу Мітервондської управи, куди входило ще близько п'яти великих поселень. Тільки після того, як повністю зник загін збирачів податків у тих місцях, свиноподібний барон висловив своє «велике занепокоєння» дивною хворобою людей і наказав виставити збройні варти на в'їзді в інші міста з карантином для решти громадян.

-Слухай кохана, а цей торф з чого складається? – запитав чернець у освіченої подруги, коли на горизонті з'явилося саме містечко.

-Шляк би трафив тебе, нездара! Ти що, все навчання проспав? Торф - це органічна порода, що утворюється в результаті біохімічного процесу розкладання (відмирання та неповного розпаду) болотних рослин при підвищеній вологості та нестачі кисню. Використання торфу як палива обумовлено його складом: великим вмістом вуглецю, малим вмістом сірки, шкідливих негорючих залишків та домішок. По суті – це молоде вугілля з високим коефіцієнтом корисної дії. Зрозумів? - настільки хитромудру тираду мольфарка випалила без запинки, немов здавала іспит з геології в монастирській обителі.

-Все - все люба, далі не продовжуй, я майже нічого не зрозумів. Не моє це, ми нарешті вже прийшли. Треба помізкувати нам тільки, як пройти повз варту не привертаючи увагу. Он дивись - но, частокіл десь за три аршина заввишки і башточка неподалік, явно зі стрілками видніється, я пішов, - буркнув незадоволено чоловік і відразу розчинився в повітрі.

Поява монаха за зачиненими воротами лише налякала жалібно скиглячу козу, прив'язану до огорожі. Навколо не було видно жодної живої душі, лише розкидана зброя, бойове спорядження та криваві лахміття одягу говорили про те, що тут явно відбувалося щось незрозуміле і явно недобре. Ось що саме, вгадати ніяк не виходило.

-Що ти на це скажеш, Маро? — спитав супутник, повівши вказівним пальцем навколо розкиданої амуніції, потім міцніше взявся за палицю.

-Поки що не знаю любий, але мої останні видіння були явно пов'язані з мертвими людьми та якимись болотяними черв'яками, може в цьому є якийсь певний зв'язок? Ти ж знаєш, я не все можу передбачити і відчути, але думаю, що нам треба рухатися до самого міста – там будуть усі відповіді!

За кілька стомлюючих хвилин характерники увійшли до Мітервонії. Похмурі пустельні вулиці безладно були завалені всілякою зброєю та особистими речами городян. У бойових ченців було стійке відчуття, що місцеві жителі всіляко намагалися від чогось втекти чи сховатися, але на жаль, не встигли.

-Он дивись, здається собака до нас біжить чи навіть дві, - мовила дівчина і напружено вдивившись у далечінь закричала:

-Убий їх, Миха вони заразні! Їхній отруйний укус погубить нас назавжди! Це невіліковно!

Досвідченого воїна не треба було двічі просити. Спритно ухилившись від щелеп, що брискали слиною, він блискавично проломив черепа бідним звіряткам. Як виявилося надалі, це були лише перші випробування на міцність молодих чарівників-мольфарів.

-Бігом у міську ратушу! Бачу цілу зграю голодних тварин. Тільки за тими дверима наше спасіння! - встиг крикнути чоловік і потягнув розгублену подругу по кам'янистих сходах. На щастя будівля головного магістрату була зроблена на совість, з гранітного каміння і товстих дубових колод. Буквально за метр від хижих пащ вони встигли закритися на засув і нарешті перевести дух.

-Так квіточка моя, час від часу не легше. Скільки ж різної гидоти блукає світом? - пробубнив характерник, витираючи свою палицю від запеклої крові.

-Коли б життя, а смерть прийде! Ось, подивися у вікно, здається колишні господарі тих самих собачок до нас завітали, - відповіла мольфарка і почала щось тихо нашіптувати.

До їхнього тимчасового притулку справді наближався натовп людей, точніше те, що від них лишилося. Це були справжні мертв'яки - напів гнилі, напів живі тіла, пересувалися якимось дивним стрибкоподібним чином. Погугунівши незрозумілою мовою, нападники спробували було зламати двері.

-Дивись Марр, у них щось стирчить в голові, з усіх боків! Бр… яка мерзота! - здивуванню мандрівників не було меж, бо з вушних раковин нещасних жителів змієподібно звивалися яскраво-червоні стрічки.

-Так - так я бачу, Миха, це - мутовані болотяні черв'яки. Вони якимось чином проникли в їхні тіла і повністю паралізували їхню волю. Тут ми абсолютно безсилі, їхній мозок мертвий, лише м'язова маса підкоряється примітивним вказівкам свого носія. Я не в змозі вплинути на їхню поведінку. Їхнє єдине призначення - це добувати їжу! У тілах кожного з нещасних є цілі виводки яєць. В даний момент ми їх цікавимо тільки як обід, це просто жах!

-А щоб їх всіх підняло і гепнуло! Нічого ми переможемо подружко! Думаю, я легко зумію впоратися з десятком мертвяків і дюжиною соба.., - домовити боєць просто не встиг, тому що в задній частині будівлі почувся гучний тріск і гуркіт стіни, яка падає.

-Вражі діти, не варто було їх недооцінювати, ці тварюки напевно зуміли зробити таран і пробили опору. Залишок м'язової пам'яті в них ще залишився, бачиш у деяких в руках зброя та інвентар. Біжимо на дах, там у нас хоч якийсь шанс з'явиться на порятунок, - голос супутниці тремтів від страху або від передчуття чогось непоправного. Парочка помчала по дерев'яних сходах нагору чуючи, як позаду їх уже наздоганяють.

На горищі було темно, моторошно та запорошено пилом. Відчинивши вікно, вони вибралися на карниз і стали пробиратися до його найдальшого краю.

-Подивися кошеня мое, чи ми напевно зможемо зістрибнути? Живий про живе гадає! – промовив чернець, уважно оглядаючи місцевість. За законом всесвітньої підлості будівля стояла на пристойній відстані від будь-чого.

-От халепа, так халепа! Ні дерева поряд, ні споруди! Будемо мабуть вести бій саме тут! Постараюся вкласти їх у домовины якнайбільше! Сподіваюся, з розмозженими мізками вони за нами не викарабкаються, - крикнув чоловік і розлючено заходився молотити посохом прожорливих монстрів, що вже повиповзали з усіх щілин. Відразу кілька любителів людської плоті полетіло зламаними ляльками на кам'яну бруківку, причому без явного успіху на щасливі приземлення. Дівчина вміла обертала навколо себе металеві наместини, які були не лише концентратором магічної сили, а й вельми небезпечною зброєю в досвідчених руках мольфарки.

Почало вже темніти, характерники з останніх сил відбивали натиск зголоднілих тварин, а їх не ставало менше. Зважаючи на все, майже всі жителі Мітервонії були заражені цими членистоногими, а може й інші одноплемінники прилеглих поселень. Коли натреновані тіла ченців стали просто падати від втоми та болю, нарешті прийшов чудовий порятунок.

-Дивися на захід сонця милий, я тобі казала, що гарпії нам знадобляться, так воно і вийшло! - радісно закричала мольфарка, відбиваючись двома гострими трофейними мечами і відправляючи чергового мисливця за їхніми скальпами до країни «вічного полювання».

Чого ж вони-раніше не поспішали-то, підлої матері діти, у мене вже кінцівки відвалюються від втоми, - бурмотів чоловік завдаючи ударів палицею, ногами і руками. Потім характерник зробив стрибок у широку розтяжку і збив з даху двох мерців одночасно.

-Не гнівайся воїне! Не люблять вони сонячного світла, терплять, але не переносять. Ніч, це їхня головна стихія та основний союзник! Дивись їх там здається ціле полчище!

Справді, армада літаючих створінь, зривалася з неба, немов здичавілі шуліки, та розриваючи мертві тіла на криваві шмаття. У контрольованих червяками мертвяків повністю був відсутній інстинкт самозбереження, бо тікати вони не поспішали. Лише коли останній з них перестав ворушитися, яскраво-червоні стрічки стали повільно виповзати на поверхню.

-Потрібно їх усіх зараз зібрати до купи та спалити гуртом, поки вони знову не знайшли собі чергову жертву! – викрикнула дівчина і провівши хитромудрий пас руками, кружляючи у химерному танці, почала виплескувати з них яскраво блакитний протуберанець. Магічні промені від кулі торкнувшись членистоногих, спалахували наче це була суха тростина. Неприємний писк вибухаючих тілець, живцем запалених тварин рознісся далеко по всій окрузі.

-Дякую тобі Лорр, дівчинка моя люба! Дякую всьому твоєму племені! Ти повернула свій обов'язок повністю. Чистого неба тобі та легкого шляху! - голосно подякувала чарівниця зграю гарпій, що віддалялась на захід сонця...

Розділ 7

Битва на річці.

Цілих три дні тривало виснажливе сходження подорожніх ченців через Адельгейську ущелину, бо там біля самого підніжжя, судячи з чуток місцевих селян, намічалася серйозна бійка з кривавими наслідками.

Хто і з ким збирався битися на смерть - достовірно ніхто не знав, але майже кожен зустрічний візник чи перехожий, робив злякане обличчя і загадково бубонів:

-Це буде справжня боротьба добра зі злом і якщо переможе останнє, то настане апокаліпсис – повна дупа, тобто по-нашому.

-Якого біса? Що ти думаєш, Марр, з цього приводу? - спитав чернець на привалі та викидаючи набридливий камінчик зі свого шкіряного черевика.

-Нічого поки не бачу мій герой, але явно відчуваю, що кривава вакханалія вже почалася, мої пальці тремтять і серце почало битися вдвічі частіше! Нам треба поквапитися, якщо пощастить, то зможемо вчасно допомогти гідним представникам заможних тюхтіїв, та переважити чашу в сторону добра.

Справді, подолавши кам'яну гряду, характерники з висоти пташиного польоту побачили епохальну битву двох «різношерстих» армій. Підійшовши ближче на безпечну відстань, вони нарешті зуміли розглянути всіх учасників збройного зіткнення.

З боку стародавнього лісу тисячами дзижчащих «бджіл», вилітали смертоносні жала стріл і майже жодна з них не пройшла повз мету, вражаючи маленькі темношкірі тільця атакуючих орків. Це близькі родичі звичайній гномів, які відокремились та вибрали шлях загарбників та вбивць. Замість того щоб жити в поселенях та займатися сільским господарством, тримати худобу, вониховались по пещерах і їли сиру їжу та все, що трапится під руку..

Кордон цього бою проходив саме вздовж річки, з одного боку - висушена кам'яниста пустеля з іншого - зелена стіна колючих рослин.

-Так мітко стріляти можуть тільки лісові ельфи, правда в густому листі ми їх точно не побачимо, - прошепотіла мольфарка і стала наводити морок навколо їхнього притулку.

З усіх боків, їхня тимчасова стоянка почала здаватися чагарником будяка, бо навряд чи хтось по своїй волі захотів випробувати отруйну гостроту його колючок.

-Он дивись - дивись, пещерні люди стали наводити справжню переправу. Вони завжди її уникали бо погано тримаються на воді. Їх тут десятки тисяч, чи вистачить стріл у лісових мешканців? – здивовано хитаючи головою, Миха сів у позу схрещених ніг і поволі задихав. Його тіло стало насичуватися особливою енергією силою берсеркера - стан воїна, який не відчуває втоми і навіть болю.

-A, cобача кров! Я так і знала це знову боротьба за спірну територію. Колись дуже давно, у тутешній місцевості процвітало всіма фарбами веселки густі ліси та повноводні озера. Природа давали можливість безтурботно харчуватися багатьом поколінням орків та їх близьких родичів - дурних гоблінів. Але, як і всі примітивні організми, вони не думали про наслідки. Рослини і дерева безжально спалювали на вогнищах, питна вода стала «мертвою», через звичку місцевих аборигенів скидати туди всякий мотлох, навіть трупи одноплемінників топили - бо їм закопувати було ліньки, чи не було бажання.

Пещерники ніколи нічого не виготовляли і не вирощували. На відміну від більшості своїх родичів - звичайних гномів. Ці мешканці просто паразитували на їхній праці. Грабували, руйнували, вбивали, викрадали, вимагаючи потім викуп, їх це все влаштовувало, доки цілі народи не об'єдналися і нарешті дали гідну відсіч загарбникам. Ось і зараз я чітко відчуваю, що союзниками ельфів стали звичайні гноми та річкові сирени. Дивись - дивись, а щоб їх муха вбрикнула, - дівчина кивнула вбік і чоловік теж побачив сріблясті хвости річкових дів, що майнули біля переправи з товстих колод.

Подальші події змусили міцно затиснути вуха і відкрити рота, оскільки неприємні звуки прямо з води просто зводили з розуму.

Згубні пісні сирен привели стадо потворних карликів у шаленство. Ці вічно немителі, зарослі густою шерстю монстри стали кидати у воду каміння та списи, їм ще на допомогу одразу прийшли кремезні родичі - гобліни.

Від своїх сусідів вони відрізнялися лише гігантським зростанням та ще більш примітивним мозком. Але інстинкт самозбереження підказав їм правильні події. Ці велетні почали кидати величезні валуни у воду і майже повністю розігнали переляканих русалок.

Незважаючи на колосальні втрати від влучних пострілів лучників, зроблена з колод переправа все ж таки перекинулася на інший берег. Орда озлоблених загарбників кинулася по ній наче зграя шалених псів, розмахуючи важкими кийками та кам'яними сокирами.

-Дивись мила, ось там справа звичайні гноми в траві ховаються, пора і нам втрутитися! Замало їх буде, переб'ють усіх, - прошепотів мольфар і кинувся в рукопашну.

Як тільки перші полчища орків наблизилися до лісової кромки з неї на весь свій маленький зріст, стали бойові загони гномів. Їхні тіла були в залізних латах а в руках вони міцно тримали залізні сокири, викувані в сільских кузнях. Низькорослі люди були готові померти за свою землю та свої родини.

Кривавий бій набирав обертів. Мало чутливі до болю гобліни, густо втикані стрілами, таки зуміли пробити пролом у строю захисників і бій перенісся вже в лісові хащі.

З кожною хвилиною кількість атакуючих все зменшувалася, але й серед захисників було багато героїв які загинули героїчно.

Характерник - невидимка з'явився якраз вчасно, коли парочка високих гоблінів почала ламати дерева, скидаючи з них ельфів цілими гронами. Миха зумів високо підстрибнути і з усієї сили встромити палицю в очницю одному з велетнів. Той дико закричав і почав розмахувати своїми ручищами, намагаючись ухопити кривдника. Дзуськи! Бойовий чернець з розвороту вдарив знову на друге око, засліпивши його повністю. Через пару хвилин така ж доля чекала на другого нападаючого лиходія.

Мольфарка в саме цей час, зуміла своєю волею опанувати поведінкою цілої сотні карликів-орків. Їхній примітивний розум був у повній її владі і вони почали вносити повну сум'яття і плутанину, нападаючи на собі подібних.

Чаша терезів справжньої перемоги повільно вагалася з боку в бік, на одній частині була кількість, на іншій уміння. Як часто буває в цьому житті, втрутився випадок.

З неба ринула сильна злива, здавалося хтось могутній лив воду бочками, розряди блискавок пронизували повітря і вражали найвищих бійців гоблінів смертельними розрядами. Смуга важкого граду, немов надійна завіса, відрізала наступаючих орків посеред переправи і коли їх зібралася найбільша кількість, величезна хвиля, досі мирної річки, змила їх усіх разом із зробленою з колод переправи.

За кілька хвилин жалюгідні залишки банд загарбників були повністю розгромлені. Переможці тріумфували, переможені плакали. Раптом чорні хмари зникли і виглянуло яскраве сонце, а посеред річки на звичайному рибальському човні знаходився чоловік у білому чернечому обличчі. Він ніби давнє божество стояв на повний зріст, безтурботно дивлячись на діло рук своїх. Погляд був теплим наче з якоюсь внутрішньою одухотвореністю. Піднявши високо вказівний палець, він голосно промовив:

-Ну ось діти мої, я прийшов якраз вчасно! Чи не думали ви, що ми залишили вас без належного нагляду? Так, намолотили ви тут нечисті, наче зерна в полі! Але головне не це! Радий повідомити - всі теперішні випробування ви пройшли гідно і ваша майстерність поза усілякими похвалами!

-Вогнебор, це ти вчителю? Дякую за допомогу могутній волхв! Які ми раді тебе бачити повелитель стихій. Як там наш Ведом та інші брати? – у разнобій говорили зніяковілі учні, явно отримуючи задоволення від похвали.

-Не тараторьте весь свій час, головне ви повинні знати, що нічого ще не закінчилося вас попереду чекають нові труднощі, які ви повинні пройти з честю, - прозвучали мудрі слова і силует до болю знайомого наставника в мить зникли в білому серпанку туману, начебто і не було його зовсім…

Розділ 8

Вій-господар темряви.

-Матері його ковінька, сто копанок чортів мені в печінку, трясця його матері! Та що це за завдання таке - піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю, що, - відплющуючи від бруду, бурмотів чоловік і провалився в чергову глибоку яму.

Вже більше години парочка характерників брела майже до пояса в болотяній жижі в похмурих коридорах «клятих печер». Тьмяне світло від підземних лишайників та смолоскипи в руках що вже починали гаснути, лише трохи підказували правильний напрямок у цих лабіринтах.

-Прям казка якась виходить! Сподіваюся нам пощастить і в цій слизовій рідині не водяться жодні хижаки, – голосно чхнув, мовила мольфарка, потім сильно розкрутила свої чотки і вдарила ними по брудній поверхні.

-Накаркала ворона,а щоб швидкою Настею тут цю багнюку зносило! Коханий, треба терміново вибиратися з води, мене щойно вкусила за ногу якась звірюга, - болісно морщачись, дівчина ще раз ударила по жижі і сильний розряд магічного струму напевно вразив невідомого ворога. На каламутну поверхню спливла півметрова п'явка, що ще конвульсивно засмикалася.

-Фу-фу, яка гидота,діждалися сраної немочі, добий її швидко, поки вона не оклигалася! Миха прошу тебе!

-Сейм момент красуне, цей момент, - крикнув її супутник і ударом своєї бойової палиці відправив хижака у своє болотяне пекло.

Вибравшись нарешті у сухе місце, мандрівники перевели дух і стали одночасно викручувати мокрий одяг.

-Ось скажи всезнайко, а чого ці місця називаються «проклятими»? - мовив чоловік, похітливо розглядаючи всі принади дівчини, що відкрилися його очам.

-Так ти на мене так не пялься збоченець, нічого зараз не обламається, поки завдання не виконаємо, та й місця тут справді погані. Колись дуже давно в цих печерах знайшли алмази і одразу ж сюди кинулися юрби охочих легко збагатитися. Але як завжди і буває - дорогоцінного каміння ставало все менше, а жадібних людей все більше, тому між ними почалася кривава різанина до останньої живої людини.

Дівчина повісила вологий одяг на камінь і притулилася до оголеної спини чоловіка, потім, побачивши його природну «реакцію» на своє прекрасне тіло спокусливо продовжила:

-Добре вам мужикам – завжди готові до бою, а нам дівчатам особливий настрій потрібен, особлива обстановка, а не ця суцільна антисанітарія! Ти навіть не уявляєш, скільки тут блукає занапащених душ у пошуках свого порятунку. Сюди за багато років доходили не тільки люди, а й нелюди. Нещодавно тут бачили справжній привид дів…, стережись Миха ззаду небеспека!

Монах обернувся і його волосся стало дибки. Поруч із ним на відстані витягнутої руки безтурботно хитаючись у повітрі, проявилися постаті - черниці в білих сутанах.

-Навіщо прийшли у світ мертвих, недолугі вишкребки? - пролунали одночасно голоси привидів і за інтонацією - явно жіночі.

-Ми прийшли до вас за «чорним слизом» по наказу волхвів з Угорського монастиря. На наш верхній світ насувається велике лихо. Просимо допомоги, - тихо прошепотіла мольфарка, поспішно одягаючись разом із супутником.

-Мені, немає жодної справи до ваших земних проблем! Тут у мене давно не було розваг, ось упораєтеся з моїми вірними слугами, далі подивимося, - пролунав цього разу чоловічий голос і відголосок пронісся під склепінням підземелля.

Відразуж на характерників накинулася ціла орда напіврозкладених трупів, від деяких залишався тільки кістяк, але у кожного з них була якась зброя - від іржавого серпа до цілком боєздатного арбалета.

-Сховайся за камінь, Марр! - крикнув чоловік і наче вихор закрутився зі своєю бойовою палицею. У глибокій печері було не так багато місця, але через пару хвилин зовсім не залишилося ні аршина. Повалені вроздріб живі мерці, навіть з розбитими черепами, здіймалися знову і тяглися своїми кістлявими кінцівками до воїна.

Відступивши назад мольфарка, піднявшись на пологий камінь, почала концентрувати всю свою енергію в долонях і виплеснула її в напрямку підступного ворога. Яскравий магічний спалах засліпив і відкинув у різні боки не тільки ворогів, а й її вірного супутника.

-Пробач, рідний, не розрахувала трішечки, - мало не плачучи, Марена підійшла до оглушеного характерника і ніжно провела долонею по його волоссю.

-Непогано - непогано, дітлахи, а що ви на це скажете? - замогильний голос не віщував нічого доброго. З усіх щілин на сміливців полізли якісь рогаті тварюки.

-Кров би тебе нагла заллєла, сучий ти сину! Я - то думав, що це вигадані персонажі, а виявляється ця погань дійсно існує, - хитаючи головою, Міх підвівся на коліно і почав знову розгойдуватися в бойовому трансі.

-Не треба коханий, тут ти вишкілом бойового гопака цього ворога не здолаєш, наразі моя черга показати своє чарівництво, - шепнула на вухо дівчина і поцілувала коханого губи, а потім почала розмахувати своїми вервицями-намистинами, співаючи якусь молитву, від якої у чоловіка волося стало дибки, а зуби мимоволі зацокотіли:

Сію тобі в очі,

Сію проти ночі.

Буде тобі, враже,

Так, як Відьма скаже.

Скільки в святу землю

Впало зерен жита -

Стільки разів буде

Тебе, враже вбито.

Скільки, враже, півень

Вночі кукуріка -

Стільки днів у тебе

Доживати віка.

Богові - Боже.

Ворогу - Вороже.

Буде тобі, враже,

Так, як Відьма скаже.

Скільки зробиш, враже,

Кроків по долині -

Стільки твого ляже

Роду в домовині.

Стане на півсвіту

Чорного пристріту,

Буде тобі, враже,

Так, як Відьма скаже.

Писанку розпишу,

Люльку заколишу,

Матір твою, враже,

Без дітей залишу,

Батька твого, враже,

Смертю заспокою,

Жінку твою, враже,

Висушу ганьбою.

Богові Боже

Ворогу - вороже

Буде тобі, враже,

Так як Відьма скаже.

Як просію горе

Крізь дрібненьке сито -

Станеш ти про пекло

Господа просити.

Та не буде, враже,

Смерть твоя легкою.

Та й у смерті, враже,

Не знайдеш спокою.

Слово моє липке,

Слово моє кріпке,

Буде тобі, враже,

Так, як мати скаже,

Буде тобі, враже,

Як дружина скаже,

Буде тобі, враже,

Як дівчина скаже,

Буде тобі, враже,

Як дитина скаже,

Буде тобі, враже,

Так.

Як.

Відьма.

Скаже.

Коли грізне коло страхітливо-потворних тварин уже наблизилося впритул, характерниця підкинула свою жіночу біжутерію високо вгору і закружляла навколо своєї осі. З блискучих кульок наче шрапнель, бризнули краплі «святої води», а з долонь спалахами вилітали розряди, наче це був удар блискавки.

Ефект цієї рідини був порівняний з опіком кислоти - волохаті тварюки, заверещавши від болю на весь свій зляканий голос, помчали геть, куди очі дивляться, та позабивались в темні щілини.

-Ха, Ха, ха! Нарешті повеселили мене сміливці-мольфари! Не приховую, навіть здивували, а зі мною цього майже не буває! Ну що смертні а зі мною справитеся?

Цього разу господар голосу з'явився на власні очі просто з-нізвідки. Його вигляд був просто жахливий, здавалося всі жахи пекла умістилися в цьому монстрі. Величезна, бурого кольору маса тіла змінювала своє забарвлення і конфігурацію пропорцій майже постійно. Чарівникам також здавалося, що в його тілі ворушилися маленькі чоловічки, які намагаються вибратися назовні. На голові виднілися два відростки вух, а півкулі очей повністю закривали довгі, волохаті повіки, аж до самої землі.

- Коханий, ми втрапили в халепу! Ця огидна погань - Вій! Хазяїн пітьми і король пекла! Проти нього немає жодного порятунку, пробач мені за те, що втягнула тебе в це завдання волхвів, я люблю тебе більше життя і готова померти першою.

-Ні рідненька, я не дам тобі загинути! Біжи, рятуйся, я затримаю цього монстра скільки зможу! Повір я дорого візьму за своє життя! Передай про цю падлюку ченцям...

Чорний слиз.

-Підніміть мені повіки! - моторошний голос, змусив затремтіти стіни і обсипатися земляній стелі.

Відразу із-за кам'яних колон з'явилися оголені діви – суккуби. Верхня частина у них була цілком людська, за винятком гострих довгих рогів на голові. Бррр… нижня ж була волохатою і явно козлиною, відповідно з копитами. Довершувала все це жахливе різноманіття - довге чорне кучеряве волосся, що закривало великі оголені груди і гострі пазурі на пальцях.

Пара цих жахливих демонес, спочатку спробували накинутися на непрошених гостей, але потім повторно почувши наказ господаря, підняли з підлоги важкі складки повік, потягнувши їх нагору.

-Миха ріднесенький, перешкодь їм підняти повіки, бо інакше нам не врятуватися! З його магічним поглядом я не впораюсь, - пробубоніла мольфарка і злякано відскочила назад.

Характерник блискавично підстрибнув угору і вже мав намір завдати нищівного удару по найближчій рогатій бабі, як потужний поштовх у повітрі відкинув його додолу.

-Творці світу допоможіть нам, – прошепотіла Марена захисні заклинання, а потім побачивши щось у кутку приречено додала:

-Батько увсякого зла, вирішив з нами потішиться перед смертю, дивись-но, він нацькував на нас Треглава!

Мерзенне чудовисько, було з ведмежим тулубом і трьома головами, середня була козлом, права - орлом, а ліва - змією, що плювалась отруйним слизом.

- Живи просто, проживеш років зо сто, а будеш лукавить, так чорт тебе задавить! Ну нічого - нічого ми ще подивимося, хто – кого, - сплюнувши кров з розбитої губи, чоловік ледве підвівся і кинувся в бійку.

Подальші події перетворилися на кольоровий калейдоскоп хаотичних рухів, характерників. Бойові ченці намагалися всіляко пробитися до злісного володаря пітьми, але його охоронці так само розлючено відбивали всі їхні спроби. Ось уже було зламано бойову палицю Михи об тіло багатоголового монстра і назавжди втрачено кинджали мольфарки в тілах безкровних суккубів.

Магічне зілля Марени було витрачено також марно – слуги підземелля відреагували на нього як на звичайний тютюн, що викликає лише чхання та кашель. Тіла самих захисників Ордену Віри, були покриті глибокими ранами і вони помітно втомилися, пропускаючи все більше ударів. І нарешті сталося те, чого мольфари побоювалися насамперед– господар темряви підняв свої могутні повіки.

-Дивіться мені в очі, люди! - жахливий рев Вія, ніби пробуравив мозок, змушуючи остовпіли на місці. Вони приречено спрямували свій погляд у чорні провали очних западин самого пекла.

Здавалося їхні душі заглянули в саму глибину безодні, з моторошними картинками вічних мук. Найпотаємніші страхи, гріхи і пороки кожного з ченців набували своїх жахливих обрисів наяву, їхні тіла перебували в ступорі, а ментальна сутність була затиснута льодяною лапою смерті, що вже наближається.

-Улюблений мій чоловік, я вмираю, пробач мені за все! Дякую тобі за всі ті хвилини, що доля дозволяла бути поряд, – шепотіла бідна дівчина і по її щоках безперервними струмками бігли гіркі сльози.

-Ні мила моя дівчинка, ми не помремо, тримайся! Наші душі не дістануться темряви, - з останніх сил характерник намагався зняти своє фізичне заціпеніння, але йому це поки не вдавалося.

Коли морди Треглава схилилися для останнього смертельного удару, а пазурі невразливих демонесів занеслися над беззахисними людськими тілами – час на мить зупинився.

Немов у густому тумані, посеред побоїща з'явилися три яскраві плями, а з них вийшли волхви-наставники в білих шатах і з палицями в руках.

- Злах! Вед! Вогнебор! – закричали радісно послушники, частково вийшовши із заціпеніння.

- Дякую діти мої, за витримку та сміливість! – голосно промовив найстарший з них – Вогнебор.

-Це було найважчим випробуванням з усіх, що вам судилося пройти, але воно того варте! - схиливши набік голову, додав мудрий Вед.

-Ви не перемогли пітьму, але дали нам можливість безперешкодно потрапити в саме її серце, за що вам окрема подяка, - крізь зуби прошепотів чародій Злах, стукнувши камяну підлогу чарівним посохом.

Негайно з-під землі, прямо на очах виросли товсті дубові стебла і миттєво потягли всіх поплічників Вія в землю. Володар злих сил здивовано обертав очима, не вірячи у те, що відбувається навколо нього.

- Чого балухи вилупив? Ти, гімно нероздушене! Говорили тобі бевзень і не раз, що темряви без світла не буває!

- Морда — що й возом не об'їдеш! Ти відмовився дотриматися балансу між добром і злом, тому будеш суворо покараний!

- Одною сракою на два базари хотів всидіти? Наші вірні учні попросили в тебе «чорного слизу» не для власної вигоди, а на добре діло!

- Ти ж знаєш, чим може закінчитися перемога однієї зі сторін? За патли тебе б та в пику!

Усі три самітники, говорили голосно і врозбіч стоячи півколом біля господаря підземелья, який здавалося, навіть почав зменшуватися в розмірах.

-Напевно, ви маєте рацію світлі брати. Кожен переможець приречений на смерть незалежно від кольору і з ним весь світ! Пробачте за недолугість! Я мабуть, дам вам те, за чим прийшли! Слуги опустіть мені повіки, - його голос був збентеженим і явно незадоволеним.

Демонесси з'явилися прямо біля ніг господаря і слухняно натягли його важкі повіки знову на очі.

Потім величезна туша почала чорніти і повністю розчинилася в повітрі, а на місці темного Володаря виникла глиняна посудина, запечатана смоляною пентаграмою.

-Ну що мольфари мої рідні, ви виконали цю частину завдання, здобули шукане, тепер вам належить доставити цю амфору до Варгдашонської ущелини, - мовив Вед і зник.

-Почекайте наставники, поки що не йдіть! Наші сили на межі, пошкодуйте бодай Мару, – болісно потираючи забите груди, вимовив чоловік, особливо не сподіваючись на успіх.

-Так ми точно загинемо! Зброївже немає, зілля немає, їжі немає і скажіть, нарешті, що з зі слизом цим робити демонічним? - спробувала натиснути на жалість дівчина.

- Сили з'являться мої найкращі учні, як і все інше також! Призначення посудини дізнаєтесь на місці, вам не вперше, - Висловив за всіх Злах і теж розчинився в порталі переміщення.

- Як будете живі, то будем і ситі Не ображайтеся діти мої, на поважних старців, аж надто багато сил ми витрачаємо на рух у просторі! Але ми у вас віримо і завжди допоможемо, коли буде потрібна наша сила і наші знання. Ви – наша достойна зміна і тому повинні пройти весь шлях, що залишився тільки самі. Не повторюйте помилок нашого колишнього співбрата Вія! – втомлений голос Вогнебора зник разом із його силуетом.

Розділ 9

Яскраве світло засліпило парочку самітників і розплющивши очі вони здивовано озирнулися навколо. Невідома сила перенесла їх на невеличку галявину густо вкриту лісовою суницею, від запаху якої одразу ж закружлялась голова.

-А щоб мені повилазило! (вживається коли хтось чогось не бачить, або не побачив)- забормотів характерник здивовано озираючись довкола.

Знову виник яскравий спалах світла, а на його місці з'явилася поклажа з їжею, ліками, могутньою палицею і короткими мечами з рукоятками у вигляді драконів.

- Ну, слава Творцям! Ходімо любий озброюватись, не з порожніми руками ворожбу зустрінемо, - прошепотіла черниця і дбайливо переклала глиняний посуд з незрозумілою субстанцією в плечовий мішок.

-Ха, ха, ха! Як будемо живі, то будем і ситі. Головне що підемо не з порожніми шлунками! – радісно додав чоловік, витрушуючи різні цілющі смаколики прямо перед собою.

-Почекай трішки дурнику, Миха наші рани спочатку обробити треба поки заразу якусь не занесли! А втім мабудь ми не тільки встигнемо попоїсти, якщо поспішатимемо повільно. Бачу по очах твоїм безсоромним, знову про неподобства мислиш «кобеляка» ти мій ненаситний, йди – но до мене, та обійми неначе в останній раз.

Всю ніч бойовому мольфару снилися кошмари і речі, які він не міг пояснити. Знав тільки одне – все побачене станеться незабаром, а можливо вже сталося, але тільки в іншому вимірі, а він разом із Марою там брали найактивнішу участь...

Біда прийшла звідки і не чекали, хоч чому? Саме звідти саме й чекали, після пандемій пташиного та свинячого грипу, закономірно прийшов Ковід-19 і нарешті останнім цвяхом у труну під назвою – людство, встромився вірус Х.

Ось саме так невигадливо його і назвали, якщо придивитися уважніше, то цей знак більше схоже на перекошений хрест і це символічно, бо по всій планеті їх було безліч. Хочете запитати, звідки ця біда прийшла? Ні за що не вгадаєте! Звичайно ж із прабатьківниці останньої та попередніх епідемій – Китаю. Жовтолиці брати чомусь вирішили, що всі можуть контролювати, бо Партія наш рульовий, а ворог не спить! Але закінчилося все закономірно – хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани…

Протягом лише одного року ця пандемія забрала понад 75% людських життів. Лише в 5% виробився вроджений імунітет, причому з непередбачуваними наслідками, частина втратила пам'ять повністю, а частина частково, ось так. Ну, ще 5% зовсім уникли заражень через різні обставини, у тому числі вчасно зуміли забарикадуватися на островах, будинках-бункерах або пішли під землю розстрілюючи кожного, хто підходив на відстань пострілу.

Але найжахливіше сталося ще з 10% істот, точніше за колишні гомо сапієнси, бо після зараження вони стали справжніми зомбі.

Ні, не подумайте, що це були «милі» звірятка із зомбі апокаліпсису, що повільно блукають вулицями міст у пошуках людського м'яса. Ці виродки пекла, також втратили пам'ять, але інстинкти первісних людей повністю зберегли і навіть примножили. Збуваючись у групи від 10 до 200 особин, ці вельми швидкі тварюки нападали на все живе і буквально розривали жертву на частини, якщо траплялися люди жіночої статі, то відповідно ґвалтували і надалі використовували як живі інкубатори.

Так, ще близько 5% просто впали в клінічну кому, або увійшли до стану анабіозу кому як подобається. Багато постраждалих із цієї групи спеціально збирали численними вулицями та квартирами, а потім переміщали до спеціальних лабораторій для вивчення та можливого їх пробудження. Але на жаль, поки що порадувати тим небагатьом вченим що вижили і не збожеволіли не було чим.

Катастрофічна нестача рук, а головне мозку, відразу призвело до загального занепаду у всіх галузях. Другий рік планетарної катастрофи пройшов у ліквідації пожеж, численних аварій, формування тимчасового уряду і найголовніше, створення груп самооборони.

Цим нещасним, а може й щасливцям, давали до рук якісь предмети, від олівця до пістолета і дивилися, що вони роблять. Ось якщо хтось починав малювати, то йшов на мирну професію, а якщо міг розібрати-зібрати і вистрілити, то на самооборону.

На превелике щастя чи нещастя, знову з якого боку подивитися, керувати залишками людства стали релігійні структури. Напевно, у більшості людей, що вижили в голові, застрягла лише одна думка, що все, що сталося за їхні тяжкі гріхи, а зомбі — це демони, що ожили. Отже, всі вони знаходяться в чистилищі і незабаром потраплять до раю.

Сперечатись із ними сенсу не було, від слова- зовсім, бо це краще ніж нічого. Крім того, священнослужителі все своє життя чекали на щось подібне і були відповідно психологічно до цього готові. Перші громади були майже всі віруючими і дуже організованими у плані побуту і невдовзі навіть налагодили відносно безпечне існування. Вони першими використовували свої церкви як бойові бастіони, додатково обладнавши по периметру справжні капоніри з кулеметами, паркани з колючим дротом і купою хитрих пасток від розтяжок з гранатами до вовчих ям.

У сні Міха мало що розумів, окрім навичок поводження холодної зброї та вмінню у рукопашному бою. Йому здавалося, що він також був сильним воїном що тимчасово втратив пам'ять, а коли вона почала поступово повертатися сперечатися зі святими отцями вже було небезпечно. Будь-який ворог церкви ставав ізгоєм, а жити в не суспільстві автоматично призводило до швидкої смерті і добре якщо швидкої. Тому що вігнання закінчувалось обідом у людожерів, а андрофаги (Ἀνδροφάγοι, Androfágoi, ἀνήρ (ἀνδρός) — людина, φάγος — поїдаюча) — це канібали що полюбляли вживати шматки м'яса з ще живої людини.

Його двійника з паралельного світу також визначили бойовим ченцем, але тільки Ордену справедливості, де за традицією тринадцять людей заходили на вівтар напівзруйнованої церкви і повторювали слова пастиря-наставника:

-Я ... обіцяю ... клянуся ... виконаю ... помру за братство ... покараю зло у всіх проявах ... клянуся ...

Потім цьому другому «я» давали випити якесь зілля, чорне чернече вбрання та набір холодної зброї, причому саме те з яким він умів найкраще поводитися, його двійникові дістався японський меч-катану та набір сюрикенів, хто не знає - це метальні зірочки. Сусіди розібрали - хтось сокиру, хтось спис, а хтось кувалду. Це не означало, що вони не вміли поводитися з вогнепальною зброєю, але по-перше, вона сильно шуміла і привертала увагу андрофагів, а по-друге, вимагала багато набоїв і досить багато важила. За тими реаліями сила поселенців була не в бойовій магії, а в швидкості і непомітності.

Вранці понеділка монах справедливості зі своєю групою вийшли на чергове завдання до міста, а перед цим черниця-наставниця у вигляді Марени, хрестячи їх трьома пальцями мовила:

-Брати мої та сестри вашим завданням на сьогодні буде,- плюнувши на пальці дівчина перегорнула пошарпаний блокнот і зачитала:

1.Обстежити район квадрата двадцять чотири, щодо виявлення ворожої зграї і якщо їм мало, то винищити, а якщо багато то запам'ятати місце для наступних акций.

2. Пройтися по вцілілим квартирам та громадським будинкам для виявлення «сплячих» і по можливості транспортувати їх до нашої лабораторії, бо вони ще не втрачені для нашого суспільства та не служать сатані.

3. Знайти магазини або склади з уцілілими припасами і взяти кілька зразків для аналізів, ми потім туди групу обозників направимо.

4.Зброя, зброя і ще раз зброя. Бо ви пам'ятаєте, боєприпаси лімітовані, а зношування стволів дуже сильне, тільки при останньому нападі, ми майже половину гранат витратили, добре що демонського війська було з півсотні, а якщо б більше, що тоді?

Прокинувшись від власного крику, Миха судорожно почав пити воду зі шкіряного бурдюка, а на здивований і трохи переляканий погляд своєї супутниці лише коротко відповів:

-Ти не уявляєш Марр, який жах мені вночі наснився, половини видінь взагалі не зрозумів, але те, що попереду нас чекають суворі випробування, я просто впевнений ...

Піщані канібали.

Шлях ченців-характерників пролягав через поля та рівнини, через скельні гори та спекотні пустелі, майже повністю видихнувшись, борці з темними силами нарешті зробили привал біля покинутого села.

Судячи з усього це виникло через те що замість плюдючого чорнозему, скрізь виднівся великозернистий жовтий пісок, а нещадна спека назавжди вигнали всіх місцевих жителів далеко від рідного дому. Жодного деревця чи кущика не було довкола на багато верст в окрузі.

-Так Марена, сонечко моє безплямисте… без води ми з тобою довго тут не протягнемо, - струшуючи з голови пісочний пил, стомлено повідомив супутник.

-Дивися-но, якісь люди до нас наближаються, любий будь обережним, від них явно віє смертю! - скрикнула мольфарка і заздалегідь дістала свої гострі ножі з шкіряних піхов.

- Лишай живе та доганяй мертве.Не бійся, якщо це не монстри чи інші казкові персонажі, то з людьми ми завжди домовимось зуміємо. Можливо воду поміняємо на твої чудодійні зілля, - спокійно додав чернець, але про всяк випадок узяв міцніше в руки бойову палицю.

- Врятуй і збережи! Творці всього сущого, дайте нам сили здолати ворога! - заголосила дівчина, коли натовп обірванців почав їх оточувати, беручи в щільне кільце.

Це були цілком живі люди, точніше їх жалюгідна подоба: обірвані й схудлі, наче висохлі мумії, вони тримали в руках усілякий сільський інвентар, від іржавих серпів із сокирами до довгих кіс, з явними кривавими плямами на кінці. Виснажених селян було не менше ніж півсотні, серед них були чоловіки, жінки і навіть замизкані брудом діти. Весь їхній дивний вигляд - засклілий погляд, гнилі зуби і головне, огидний запах давно немитих тіл, приводив би у панічний стан будь-кого.

-Не можу більше дивитися на них, мене зараз знудить від огиди, - закривши рот рукою, мольфарка позадкувала назад до стіни напівобваленого будинку.

-Так-так мила, судячи з їхнього вигляду та агресивної поведінки, селюки явно хочуть нами поживитися і вже нічого не тямлять з голоду, – промовив напарник, теж відступаючи до кволого притулку.

-Треба терміново забратися нагору, на самий дах, тоді з'явиться шанс від них відбитися! Я думаю, що ці нещасні - «піщані канібали», в наших старовинних манускриптах є згадка про подібне, завжди вважала, що вони всі перепочили і ось «нате вам з пензликом».

Чоловік підкинув дівчину руками на край дерев'яного даху, потім зробивши спритний кульбіт злетів на неї сам. Давно зголоднілі місцеві аборигени, побачивши що поживний видобуток вислизає, завили страшними голосами і кинулися навздогін.

Тимчасовий притулок наполовину був засипаний піском. Вікон і дверей давно не видно, дах наполовину дірявий, але все ж ще міцний. Перші атакуючі спробували залізти по трухлявих стінах, але мабуть що сил не вистачило - гроном посипалися на землю.

-Дивись- дивись Марр, у сивого діда, на шиї висить намисто з засушених вух, мабуть що вні головний у них, чи просто захоплення у нього таке, вуха збирати, - вказав пальцем на старця чернець завдав ударів по всьому периметру оборони, струшуючи особливо небеспечних людожерів в пісок.

-За патли та в пику (потилицю)! Ти краще на цю страшну панночку подивися, думаю тобі вона точно не сподобається, - монахиня, начисто зрізала гострим клинком чиюсь руку, що тяглася до її шиї.

Чоловік глянув у вказану сторону і тричі сплюнув через плече. Потворна товста, стара бабища як намисто використовувала справжні сушені чоловічі пеніси і судячи з командирських вигуків, вона якраз і була ватажкою цієї злобної зграї канібалів.

-Потрібно її першою знищити, тоді вся ця зграя сама розбіжиться бо інакше ми просто помремо від зневоднення, – крикнула дівчина, зносячи голову черговому людожерові з сокирою.

- Так мила, ти маєш рацію, довго ми не протримаємося, сонце вже сідає, але подивися уважніше її оточують немов щитом діти, а їх нехай навіть і таких, я не зможу вбити, вибач! Ніж кинути теж не вийде, дуже далеко стоїть! Може, ти їм у мозок залізеш і даси команду відступити? – крикнув Миха, струшуючи з бойової палиці худого чоловічка з проломленим черепом.

-Не вийде нажаль коханий, там у головах повна «каша», у них геть-чисто відсутнє сприйняття дійсності, тільки інстинкти самозбереження, в даному випадку їм треба пожерти, щоб не здохнути.А щоб це падло дристало та й дристало!

-Тьфу-тьфу, карамелька, раніше ти так грубо не виражалася!

-Якби ти заглянув у їхні думки, то став би висловлюватися ще крутіше! До речі, он та сама «красуня», вже бачить тебе точніше твій чоловічий «хвостик» у своїй неповторній колекції.

-Най ті качка копне! Ах, Ти ж мимра стара! Срав пес їхній матері і всьому її тричі проклятому племені.Морда — хоч пацюків бий! Це була остання крапля!

Промовисто висловлюючись, воїн зістрибнув додолу і закрутився наче дзига. Його удари були практично не видно, але наслідки розкиданих тіл самі говорили про себе. Коли могутня палиця застрягла в тулубі одного з нападників, він почав розмахувати ножами. Мирихтляві сталеві блискавки вражали людожерів з першого удару, тому що наносилися в найвразливіші місця - серце, шию, очі, печінку. Увійшовши в особливий транс берсеркера, він не знав болю та втоми, йому були непідвладні почуття та співчуття. Лише коли впала остання жертва з ножем у очниці, а це і була гігантоватажка, характерник нарешті заспокоївся.

-Все заспокойся, нам потрібно йти звідси негайно і якнайшвидше, зараз сюди нагрянуть чотирилапі хижаки за паділлю! Я вже відчуваю їхнє смердюче дихання, - прошепотіла мольфарка, зістрибуючи з даху…

Розділ 10

Прибуття до Манзібарії.

- Ну, а тепер ти мені нарешті розкажеш сонечко, що за гидоту ми тягнемо за плечима і яке лихо трапиться з нашим недосконалим світом? - запитав характерник на черговому привалі.

-Спочатку давай поїмо зайчатини свіжоприготовленої, аж надто смачно куліш твій пахне. На ситий шлунок і інформацію сприймати набагато легше. Правда голубе мій? - мольфарка стала накладати ситну їжу по глиняних тарілках і лише після вечері продовжила:

-Поділена радість подвійна, а поділене горе вдвічі менше! Ти й сам напевно помітив скільки різної гидоти розплодилося на ненькі-землі! Спілка Світла людей, гномів, та ельфів дуже ненадійна. Вони постійно норовлять один одного обдурити, точно так, як і темна сторона зі світлою не ладнають між собою.

Наші волхви-наставники обрали один із небагатьох способів, уповільнити розповзання темних сил по наших чорноземних землях за рахунок цього самого «чорного слизу». У певний день, за друїдським календарем у Варгдашонській ущелині відбудеться «обряд світлої сили», який нагородить найкращих воїнів – непереможною, магічною силою.

-Чуєш Марена, а ти сама віриш у ці казки? До речі, можна хоч одним оком поглянути на це зілля? - чоловік не чекаючи схвалення, дістав глиняний посуд і злегка струснув.

-А щоб тебе муха вбрикнула! Перестань балуватися негідник, поклади на місце! Склад цієї субстанції відомий лише демонічним чаклунам і нічого хорошого від неї чекати не доводиться. Постав на землю Миха, ведмежа недолуге!

Але було запізно, сургучний друк виявився зірваним, зілля почало витікати на руки.

-Бережись! - скрикнула дівчина і кинулася на допомогу, але на жаль спізнилася.

Чорна, густа, наче кисіль рідина, обтягла руки ченця і стала жадібно поглинати все його тіло в середину. Мольфарка безрозсудно спробувала відскрестити бруд ножами від шкіри, але лише прискорила його поширення.

-Матері твоїй ковінька! Дурний мене піп хрестив (про «нерозумну людину»)! Прости кохана, біс поплутав, наче на вухо шепотів: «потруси, та потруси», - ці слова характерника були останніми...

Яскраве сонячне світло засліпило пустельників, наче удар обуха по голові. Коли зір до них знову повернувся, то подиву не було межі, вони перебували на плавучому острові посеред океану. Його розміри були безмежні, зібраний з усіляких старих кораблів, галер, пошарпаних рибальських човнів, це диво інженерної техніки вражало своїми масштабами. По суті - це було ціле морське місто з будинками, вуличками, жителями та озброєною вартою, ось вона якраз першою їх і помітила.

-Руки-то в гору! Ти, гімно нероздушене! Поки не стрельнув ать! – наказав перший із них, цілячись списом у дівчину.

-Дам по макітрі, арештанська душа! Пійдете з нами в комендатуру, там розкажете, що ви за «козачки заслані» і як сюдова потрапили «їдрити-колотити!», - гаркнув другий явно старший з них і самий вгодований, при цьому вістря арбалетної стріли впиралося рівно між лопатками ченця.

Ніколи ще він не був так близько до поразки, але вловивши негативний кивок своєї подруги, лише покірно дав себе зв'язати двом дужим охоронцям. Мольфарку при цьому не зачепили, лише штовхнули в напрямку бічної вулички, та забрали речовий мішок із пожитками.

Усього стражників було десять, разом із головним «дуболомом» командиром. Зі зброї у них були лише мечі, списи та арбалети. Одягнені вони були хто будь-що: від розписних потертих камзолів, до рибальських довгих сорочок. Коли бранців вели вузькими проходами, то відразу ж виникло почуття нереальності того, що відбувається. Всі деталі інтер'єру навколо і у вікнах були з різних позаземних локацій і швидше за все різного часу так само, як і люди, що траплялися полоненим на дорозі.

-Дивись Марр, зліва від тебе, що це таке? - від несподіванки характерник навіть зупинився, через що задній охоронець налетів на нього в повному ходу і грубо вилаявся:

-А щоб ти падло дристало та й дристало!А шоб тобі булька з носа вискочила!

В одній із вузьких вуличок, прямо на дощатом настилі знаходився спуск до води, а в ній дуже швидко плавали великі риби, так їм здавалося до того моменту, поки вони не вилізли з води прямо перед ними. Ознаками з дорослої людини ці істоти стояли на двох розділених кінцівках-ластах, на руках у них теж були перетинки, але головне голова - немов у якоїсь риби, росла прямо з плечей, довгі вуса, немов антени обмацали повітря, опуклі очі постійно моргали, а зябра випльовували воду в сторони, зуби теж були дрібні, у два ряди.

-Кров би тебе нагла заллєла, сучий ти сину! Ідіть вперед, чорти безпритульні, чого стали? Що сомолюдей не бачили, чи що, на Манзібарії ще не таке побачити можна!?А щоб тобі рачки лазити! Он дивись телепень як акулоїд мальків збирає з сітки своєї, - крикнув у вухо бранцю, головний страж, давши йому легкий потиличник і остаточно вивів характерника з себе.

-Пан хоче мати чудову гаму кольорів на обличчі? Чого шкіришся? (те саме, що й «чого смієшся?») Ви взагалі доходяги повинні поставити свічку за своє здоров'я! Що спочатку не пристрелили вас, а ведемо на дізнання, – продовжив товстун і навіть не уявляв собі, наскільки був близьким від подорожі до країни «вічного полювання» в пеклі.

Врятувало його ще й те, що доки патрульні вели затриманих, навколо них ставало дедалі більше дивного та незрозумілого. Безглузді будівлі, перепліталися з якимись штирями і скельцями, ба більше: напівлюди - напівриби, більше схожі на китових акул легко спілкувалися зі звичайною людиною в чернечому одязі, майже як у них, лише червоного кольору.

Перед головною ратушею управи чимось схожою на католицьку церкву з крилатими демонами, по всьому дерев'яному фасаду, стояло двоє кремезних вартових.

-Ова, млинець мені у дупу, як гарно навкруги. Чого ж усередині буде? - лише зміг вимовити Миха підійшовши впритул. Голови вартових були майже дельфіньми, плавець на спині теж був присутній, кінцівок через довгі червоні балахони вони не розгледіли.

-Гуртом і чорта поборемо! Не переживай ти так милий, ми з тобою зараз прості мандрівні ченці - самітники, ходимо, лікуємо, наставляємо, – тихо прошепотіла мольфарка, хитро при цьому підморгуючи.

-Тиць моя радість! Знати б ще, яка віра у них правильна і куди поділася моя незамінна бойова палиця? - запитав він, мовчки погоджуючись з подругою.

Затриманих ввели до просторої напівтемної зали, де по всьому периметру були розташовані вельми майстерно вирізані з дерева фігури небесних демонів, варта розв'язала чоловікові руки і задумливо перезираючись, пішла.

-Хто ви і яка мета прибуття до Манзібарії? - спитав тихий голос і тільки уважно придивившись на всі боки, мандрівники розглянули маленьку черепашку з двома головами, повзаючу на підлозі, так принаймні їм обом здалося.

- Так це, ми - мандрівники, мандруємо..., ось лікуємо, того... самого... наставляємо, ченці ми... коротші, – запинаючись пояснював чоловік, дрібному земноводному, почуваючи себе повним ідіотом.

– Ми мольфари – характерники з великої Землі! Пробач наше мимовільне вторгнення сюди, о великий Цезаре Дронправскоре! Вибач за втручання та повір, ми не несемо загрози! Наше переміщення було випадковим та ненавмисним, - вимовила дівчина голосно, піднявши голову на верх.

Під самою стелею, незрозуміло яким чином, прямо в гігантській краплі води, плавало створення, що більш за все нагадувало глибоководного ската. Прямо з краплі долинуло:

- Ми лише піщинки у величезному безкінечному океані життя, але доля кожного з нас призначена, як і те, що ми робимо в кармічному кругообігу сьогоднішнього буття! Ви прибули сюди не випадково ченці, і я навіть допоможу вам повернутися! Як тільки ви виконаєте свою місію тут і зараз!Друга шукай, а найдеш – тримай!

-Яку місію наймудріший Дронправскор? У нашій бібліотеці є згадка про вас, але нічого про цю територію не сказано! Якщо можна – розкажіть будь-ласка, що це за місце, таке зачароване? Ми обовязково впишемо в манускрипти нашого ордена ці знання з шаною! - мовила Марена і підійшла до центра зали, потім присіла і заплющила очі. Міха розумів, що зараз відбувається ментальний контакт із співрозмовником і не втручався у беззвучний діалог двох незбагненних форм розвитку.

Через кілька хвилин мовчання мольфарка встала, взявши за руку супутника, вивела його на вулицю, потім поцілувала в губи і прошепотіла:

-Ми зараз зайдемо в найближчу харчевню і я тобі все поясню, тільки ти не ображайся, зараз поки що не можу. Тільки коли підкріпимося, у мене з голоду голова паморочиться і плутаються думки, телепатія дуже виснажує.

Норгхжотаки – це небезпечні морські змії.

Коли зголоднілим мандрівникам подали в підвальчику що був неподалік, смачну юшку з риби, то вони настільки захопилися їжею, що навіть забули, куди потрапили. Лише вдосталь наситившись і випивши по келиху дивовижної трав'яної настойки з морської капусти, Мара почала розповідати:

-Розумієш Миха, цей острів - щось на кшталт чистилища, сюди потрапляють з різних місць і навіть різного часу, часто зі своїм скарбом, багато хто навіть доживає до старості. Тут мешкають не тільки люди, як ти помітив, є й інші представники розумного життя, особливо морського. Вони мають і легені, і зябра, і інтелект.

Спочатку тут велися нескінченні криваві війни за виживання видів, але незабаром з'явився скат-телепат Дронправскор. Він за лічені дні розібрався в тих хитросплетіннях і непорозуміння абсолютно різних рас. Мудрець зумів їх примирити і його обрали старостою Манзібарії – «територією нездійсненних очікувань», як часто вони її називають. Згодом різношерсті племена почали облаштовуватися і навіть спеціально підлаштовуватися один під одного. До речі, особливо правильним цей союз себе показав, коли на них напали підступні вороги Норгхжотаки - це небезпечні морські змії, що володіють груповим інтелектом і керовані єдиною самкою - як у бджіл або мурах. Їх чисельність просто неймовірна, але вони дурні і трапляються у найпростіші пастки. Оскільки зазвичай днем змії ховаються від сонячного світла, глибоко під водою, то полюють лише ночами, тому після заходу світила розслаблятися не можна, легко можна загинути.

-Так, а я не зрозумів мила, чим вони дихають? У них що, теж легені виросли як у нас з тобою?

-Та ні милий, зябра у них є - справжнісінькі зябра. Але є ще й крила, як у летючих риб, плюс до цього – отруйний паралізуючий укус і неймовірна м'язова сила, як у великих земних полозів. Тому вдень тут зазвичай сплять або ловлять рибу по черзі, а вночі майже всі чергують зі зброєю. До речі, нам теж видадуть у комендатури варти все, чого побажаємо. Між іншим, за кожного вбитого змія окрема премія – безкоштовна страва, нас з тобою зараз пригощали авансом. Щоправда смачно? - дівчина вдячно кивнула вусатому кухареві-рибі.

-Так-так, дуже смачно! Ну, нам козакам все одно, наступати – бігти, відступати – бігти! Треба й у пеклі приятеля мати! Скажи на милість, а ми тут якимось боком? Яким - таким дивним чином, чи зуміємо їм взагалі допомогти гик..гик? – чернець гикнув і запив гикавку настоянкою.

- Дронправскор розповів мені, що останнім часом колективний розум окремих тварин став уже індивідуальним і тому втрати серед місцевих жителів катастрофічно зросли. Наше головне завдання це найблищим часом дістатися до їхньої ватажки - зміїної матки і вбити її...

-Ххахахаахах! Це ми вміємо найкраще!Живи надвоє: і до віку й до вечора! Гик…

Ніч видалася спокійною, ченцям дозволили підібрати собі зброю і вона вже була під рукою. У ченця – дві вигнуті шаблі, з якими він поводився досконало, як і будь-який характерник, у мольфарки – довгі вузькі стилети. Ще декілька разів мольфарка переконувалася яка могутня телепатична сила у старости острова, здавалося, він був постійно поруч із нею і їх опікував.

Переночувати їм дали у виділеній окремій кімнатці, неподалік будки вартових. Нашим героям навіть удалося трохи поспати, попередньо насолодившись любовними втіхами молодих гарячих тіл. Посеред ночі дзвін колокола та крик вартових змусив діяти інстинктивно і за обставинами.

-Діждався сраної немочі! Атака тварюк на правому фланзі! - закричав на всі легені караульний і відразу туди кинулися люди і нелюди. Бій був неабиякий, великі зміїдесятками вистрибували прямо на дерев'яний поміст, намагаючись вкусити жертву або затягти її під воду. Декому це вдавалося, але більшість мутантів винищувалися з усією своєю «пролетарською» ненавистю та всіма підручними засобами. Особливо ефективними були спарені балісти по периметру плавучого будинку. Вони вистрілювали по два десятки стріл одночасно, вносячи ефективні проломи в строю дуже спритного ворога.

Дуже не сподобався агресивним загарбникам і гарячий окріп із зливних патрубків, спеціально розведених у всіх напрямках. На жаль - не можна було застосовувати вогонь, він би начисто знищив усі дерев'яні споруди.

Не встигли характерники вплутатися в цю січ, як мольфарка різко смикнула свого обранця за рукав і сказала:

-Нас обдурили, провели наче дітей, тут був обманний хід - головний удар пішов на ратушу та її голову! Я чітко чую заклик старости, треба поспішити, рідний! Біжимо, що є духу! Загине телепат і згодом загинуть і всі місцеві жителі.

Вони встигли якраз вчасно, вся нечисленна охорона, що складалась з акулолюдей і дельфіночоловіків, була повністю обліплена численними морськими тварюками, наче «голова Горгони». Захисники мужньо відбивали натиск і відчайдушно розривали своїх ворогів на частини, але чисельна перевага була явно не на їхньому боці.

Переметнувшись через тіла воїнів, що лише оберталися, парочка влетіла в будівлю, на ходу розрізуючи змій, та все що траплялися по дорозі навпіл. На подив навіть уражені частини тварюків рухалися, немов черв'яки, а ненаситні голови весь час намагалися дотягнутися до хвостів і з'єднатися.

-Потрібно завдавати удару прямо в мозок, бо тільки тоді вони гинуть остаточно, -підказала дівчина, методично пробиваючи стилетом-ножем голову чергового ворога.

Прорвавшись із боєм у знайому галерею, вони обидва на мить завмерли від побаченого видовища - навпроти їх, велично застигла гігантська змія-матка, що вже готувалась до стрибка, а вгорі майже безтурботно плавала крапля води з похилим за віком Дронправскором.

- Морда — що й возом не об'їдеш! І ях…ту… ях…! - крикнув мольфар Миха і високо підстрибнувши, наче гільйотиною зрубав голову глибоководної ватажки цього хвостатого воїнства.

З глухим ударом вона покотилася до ніг мольфарки, широко роззявляючи зубасту пащу. Два точні удари в середину мозку назавжди поклали кінець цієї міжвидової війни на повне винищення один одного.

Зверху долинув знайомий та схвильований голос:

-Я знав, що ви з'явилися тут мандрівники не просто так! Друзі, ви виконали своє призначення у цьому світі. Повірте, без мене у цих жителів морської держави шансів уціліти було б небагато! Але зараз, коли знищено джерело зла, я за них спокійний, тепер моя черга подяки. Підійдіть ближче та станьте підімною. Хто багато робив, той і багато знає. Мій життєвий шлях знайдено, він тут, а ваш там звідки ви прибули, вас чекає багато випробу…

Парочка характерників стала прямо під краплею води, вона голосно луснула, окропивши їх з ніг до голови солоною водою, через що вони заплющили очі і не чули останні слова мудрого наставника. Лише розплющивши очі, партнери побачили, що знову опинилися на лісовій галявині, а поруч біля затухлого вогнища лежала закупорена амфора «чорного слизу» і вся поклажа ченців.

Розділ 11

На порозі великих звершень.

Сонце вже схилилось до горизонта, обдаючи останім теплом своїх променів. Піднявшись на черговий кам'янистий уступ, мандрівники побачили величезний густий ліс - останню перешкоду до Варгдашонської ущелини.

-Дивися коханий, ми майже біля своєї мети, там за деревами, вже видніється пік Друїдів, де і буде проводитися той самий «обряд сили», - радісний вигук дівчини змусив чоловіка посміхнутися, але тут їх веселощі були порушені стрілами,з чорним оперенням на кінці, що встромилася прямо біля ніг.

-А щоб швидкою Настею тут тебе зносило! Все, нам точно гаплець, от халепа, тепер не пройти, це темні ельфи, вони ніколи не промахуються!

-Стривай, постривай зайченя, так там, біля річки також були ельфи, які разом з гномами і відбили нашестя злісних орків, - заперечив Миха і відскочив убік, так як друга стріла акуратно встряла поруч з першою.

-Ми не хочемо вашої смерті, віддайте посудину із зіллям і можете забиратися під три чорти, на всі чотири сторони! Даємо п'ять хвилин на роздуми і цього разу не промажемо, – пролунав гучний вигук із крони дерев.

-Розумієш коханий, ці лісові лучники служать темряві, а ті що були на початку нашого шляху – світла. Різниця на жаль, не лише у кольорі оперення, а й у вчинках! Я не зможу їх повністю ввести в транс. Бо їх щось явно захищає, але змусити промахнутися в нас таки спробую.

Мольфарка сіла додолу і почала робити мудрі паси руками, щось нашіптуючи стародавньою мовою волхвів. Молодий воїн розгойдувався на п'ятах, приводячи себе в особливий стан берсеркера.

-Ваш час вийшов ченці! Дуже шкода ваші душі, ви були б у майбутньому гідними супротивниками, – пролунав той самий голос і у їхній бік рушила ціла хмара смертоносних деревець.

Умілий воїн закрутився вовчком, розмахуючи своєю бойовою палицею та розкидаючи стріли в різні боки і ще судячи з усього, вміння чарівниці також відіграло свою роль, оскільки прокляття, лунали майже з кожного дерева, бо жодна зі стріл не потрапила в свою ціль.

Підібратися ближче до ворогів Міха на жаль, не міг, надто вони були недоступні у своїх лісових нетрях, тоді він плюнув додолу і злісно крикнув:

-Марено, нам потрібно йти, я не в змозі з ними впоратися - аж надто їх багато. Твоїх сил теж не вистачить, ми знайдемо інший шлях чи інший час! Одна зі стріл все ж таки зуміла побіжно зачепити плече вмілого воїна і він став повільно відступати назад.

-Ні милий, іншого шляху і часу вже немає, лише сьогодні цей день сонцестояння, а це значить ми не зуміли виконати завдання вчителів-волхвів.

-А щоб моя дружинонька з кумом повелася! Я дивлюся у вас тут весело, щоби у ворога пуп той вилисів, як від маку ступа, - хрипкий голос за спиною змусив ченців здригнутися і водночас пригнути за більший камінь.

До них впритул підійшов грізний вусатий чоловік у незвичайному плямистому одязі, на голові у нього була одягнена вельми загадкова конструкція із невідомого металу та затемненого скла, а в руках він тримав щось зовсім незрозуміле, але явно грізне.

-Чого балухи вилупили? (те саме, що й «чого дивишся?»)Якщо я тут, значить треба когось рятувати з біди, а комусь і йоржик вставити по самі цимбали! Зважаючи на все, ви - ті перші щасливці, - мовив він і безцеремонно сів поруч. Потім дістав із кишені якусь білу «фіговину» і вставив її в зуби чиркнув іншою незрозумілою річчю, а з неї вирвалося маленьке полум'я. Запах тютюну і диму, що послідував за цим підказав - чужоземець здійснював якийсь немислимий друїдський обряд.

-Вас пригощатиму не буду, бо остання цигарка залишилася, але в іншому - можете на мене цілком і повністю розраховувати.

-Хто ви такий шановний і звідки будете? - спитала тихо мольфарка про всяк випадок, сховавшись за спину коханого.

- Багато розповідати не буду бо часу немає, та й не зрозумієте ви напевно, сам до кінця не все зрозумів, але якщо двома словами, то я вигнанець (книжка «Ізгой») Святослав, який прибув з тимчасового порталу виправити якусь мудру червоточину, що тут у вас утворилася. Сто чортів в печінку!

- Чого-чого виправити? Святославе, з якого вас місця вигнали і за що? - запитав характерник ще більш здивовано.

- Ну, якщо по-простому, то я звичайний солдат, якого волею долі занесло в тимчасовий портал переміщення, а виганяють мене звідусіль, де я змінюю хід подій, загалом виправляю чиїсь там помилки! Дуже сподіваюся, допомогти і вам. Після цього напевне переміщуся вже додому, до побратимів. Жах як набридло стрибати з одного виміру до іншого. Коротше, які проблеми шановні добродії?

- Вигнанець! Нам треба пройти через цей ліс до ущелини, а по дорозі перешкоджають ці темні лучники. Темрява може знову взяти гору над світлом і порушити хиткий баланс сил між…

-Далі дівчинко моя, не продовжуй і так голова болить від усього пережитого, впхнути невпихуеме - це мій основний «коник», буде вам безпечний прохід до ущелини, шкода тільки боєкомплекту обмаль залишилося. Вуха закрийте дітки, зараз самі веселощі почнуться.

Загадковий прибулець став на одне коліно, закрив обличчя скляним забралом і спрямував незрозумілу довгу трубу зі свого плеча у бік лісу.

З неї відразу почали вириватися вогняні язики, а в лісі лунали сильні вибухи, що здригали землю. Крики поранених переляканих стрільців наповнили всю лісову хащу. Безстрашний воїн попрямував у лісову хащу методично знищуючи всіх, хто траплявся на його шляху. Всі пущені в нього стріли відскакували немов від броні, друга магічна зброя в його руках вивергала невеликі сполохи і кожен приносив смерть чи страшну рану.

-А щоб вас лиха біда стороною обходила!(вживається і як лайка). Чародії можете виходити, безпеку гарантую. Все, що попереду – тікає, а ззаду – вже не дихає, – гучний голос покликав характерників з укриття, Те, що вони побачили на власні очі, шокувало їх, бо десятки скалічених і мертвих ворогів усіяли все поле битви. Святослав же лише здивовано розглядав знайдену під ногами ельфійський лук, немов перший раз у житті її бачив.

-Так-так прикольна річ, заберу з собою, як сувенір буде! Щоб тебе Морана побила, там у яру якесь нездорове ворушіння організувалося. Потрібно б підстрахуватися, - незнайомець знову дістав якісь незрозумілі круглі ребристі залізяки, висмикнув з них кільця і кинув поперед себе.

Приголомшливий вибух та ударна хвиля відкинула обох характерників на землю. Вусак лише весело засміявся, промовивши:

-Вибачте шановні, забув попередити щоб поховалися, якось на автоматі все вийшло! Ану подивимося, кого я там «прижмурив».

Підійшовши впритул до яру супутники побачили в глибокій ямі криваве місиво із зубів, кісток, м'яса та крові. Що це було за життя вгадати було неможливо, але те, що це було смертельно небезпечним – зрозуміли всі одразу.

-Хай вам грець! Вибачте милі мої, мені час додому, відчуваю одним місцем що зараз портал відкриється. Вам дорога наразі відкрита, значить я впорався з поставленим завданням, - вигнанець з іншого світу потис руку чоловікові, поцілував в лоб дівчину і ступив у глиб хмари пилу, що крутилась наче дзига.

Коли парочка мольфарів спускалася до ущелини, вони побачили яскравий спалах серед дерев.

-Дякую ми йому так і не сказали, - Тихо сказала Марена міцно тримаючи за руку коханого.

-Нічого страшного кошеня моє полохливе, нам теж не завжди кажуть слова подяки, головне, що ми робимо Благо діло, а світ від цього стає нехай трішки але значно краще.

За кілька годин мандрівники нарешті дійшли до своєї заповітної мети. Стародавнє святилище волхвів-друїдів знаходилося в самому серці Варгдашонської ущелини, заховане посеред каменів, біля закруту гірської річки.

Тільки ось підступитися до нього було дуже непросто - з усіх чотирьох сторін його оточували мерехтливі мініатюри стихій природи. З одного боку безперервно горів яскравий вогонь, з іншого прямо з землі виривалося гостре каміння, з третини вистрілювали потужні водяні бризки, а остання стіна, немов прозорим склом, відрізала повітряним потоком прохід у середину.

-Перед нами непереможна варта святого місця і жодна жива істота не має права переступити цю межу, бо загине. Це стосується не лише темних сил, але на жаль і світлих! А як їх оминути я не знаю, у наших манускриптах про це немає жодного слова, – прошепотіла мольфарка дбайливо дістаючи з плечового мішка посудину з «чорним слизом».

- Так що люба, ми намагалися виконати завдання даремно? Чого ж нас наставники не попередили, де ключик лежить від цих зачарованих дверцят? Може просто «шандарахнути» глечиком об ці стіни, вони самі й відриються, - буркнув невдоволено чернець, нервово ходячи з боку в бік, перед перешкодою.

-Не потрібно псувати стосунки з природою друже Міха, вона тобі за це не раз спасибі скаже, – несподівано для всіх пролунав хрипкий голос чоловіка із центра святилища.

-Візьміться двома руками за амфору і увійдіть через стіну вогню бо саме в цей час його стихія наразі панує, – знову почули супутники, але цього разу дзвінкий жіночий тембр із того самого місця.

Не змовляючись характерники виконали вказівку. Справді, обпалююче багаття не завдало їм жодної шкоди, коли вони переступили заборонену межу. Більш того - їхні сірі чернечі балдахіни повністю очистилися від бруду і стали абсолютно білими і рани які у них були, зцілилися майже без сліду.

Чоловік із жінкою урочисто увійшли до середини друїдського капища. Навпроти вони побачили миловидну дівчину і сивого чоловіка з палицею в руках, що велично сиділи на кам'яних тронах. Поруч стояли два дерев'яні стільці.

-Сідайте навпроти нас добродії, бо в ногах правди немає, а розмова вас чекає довга і серйозна! До речі в тебе Мара, дуже жвавий супутник попався, майже як мій, - мовила чарівниця Анел і весело підморгнула мольфарці.

- Та який уже є, але увесь мій! Так, а що нам зі слизом робити, час не втрачено? - запитала характерниця.

-Та нічого з ним робити не треба, він своє завдання давно виконав, ще тоді біля вогнища! - Ваша головна сила була не в зілля, а у вас самих, бо Ви наша майбутня зміна! Пройшовши всі ці випробування, ви довели, що готові замінити нас, - промовив друїд Дубощит і стукнувши палицею, продовжив:

-Наставники Злах, Вед та Вогнебор, були і нашими вчителями в одному з таємних місць Ордену волхвів, вони високо оцінили ваш нерозлучний союз та бойові навички!

-Ми – послушники Світлих сил, раді передати вам свою почесну ношу – бути захисниками усіх пригноблених, бо наше призначення у цій земній реальності закінчено, а ваше лише починається, - промовив друїд (книжка «Друїд»).

-Ми з вами нероздільні шматочки однієї загальної картини всесвіту, додайте в неї і своїх фарб, - пролунав голос чарівниці і славна пара магів безслідно розчинилася в повітрі. Разом із ними зникло й саме святилище.

Закохана парочка характерників опинилася серед величезного макового поля, сотні метеликів та тисячі бджіл кружляли навколо них у чарівному танці живої природи. Просто над ними спалахнув образ Святослава - вигнанця, і їм стало зрозуміло - нарешті вся армія добрих сил об'єдналася у одвічній боротьбі зі злом у всіх світах одночасно.

З погляду релігії, мат – це ритуальний акт закликання демонів. Водночас постраждати від такого ритуалу можуть не лише ті, хто лається, а й ті, хто перебуває у середовищі людей, які матюкаються. А особливо – діти, бо їхня психика ще слабенька і вразлива. Погані слова оскверняють не тільки єство самої людини, а й її гени, які вона передає своїм нащадкам.

Кожен з нас має розуміти, що мат засмічує навколишній простір і мову, руйнує її гармонію, мелодійність і красу. І хоч як би деякі любителі «міцного слівця» захищали таку манеру спілкування, все ж таки треба пам’ятати, що Бог наділив людей вмінням розмовляти не для того, щоб з нас виливався усілякий енергетичний бруд...

Та як кажуть люди – «із пісні слова не викинеш» та ще, лайливі вислови це частина нашої культурної самобутності, а їх стилістичне різноманіття може перевершити всі інші культури разом взяті. Хай вам грець! Матері його ковінька!