Адельформ

Пролог

Світ — Адельфоом. Континент — Каладас. Колись цей континент роздирали нескінченні війни між расами, але все змінилося, коли з могил по всій землі піднялися мертві. Орди немертвих заполонили усе. Навіть столиця дваргів, оплот залізної волі, впала під їхнім натиском. Коли здавалося, що надії вже не лишилось, старий чаклун пробрався до Серця Печери Рун — найдавнішої кузні зброї на сході.

Тепло тут пульсувало, мов серце перед останнім ударом. Кам’яна підлога тремтіла. У центрі зали — кам’яний виступ, навколо нього — жолоби древньої плавки. Високі ребра колон тримали склепіння, а стіни розписані рунами. На виступі стояв старий чаклун у темно-синій мантії, спирався на чорний посох, закарбований рунічними символами.

Навколо нього шестеро. Троє дваргів і троє... привидів? Матеріалізовані душі: майже не беруться сталлю, але під масованими ударами слабнуть. Магія їм шкодить більше, але далеко не вся. Вони можуть пройти крізь камінь і так само міцно стиснути меч чи лук.

— То ви й справді це зробили... — хмикнув чаклун. — Очам не вірю, щоб дварги викликали героїв. Прям тіні забутих предків, хе-хе.

— Ти теж не питав дозволу в мертвих, — відказав Гаврик, дварг у бойових латах. Він разюче відрізнявся від своїх побратимів. Замість рушниці — арбалет арінського зразка, за спиною — два сагайдаки: в одному отруйні стріли, а в другому зв’язувальні.

Тіні перед чаклуном набули форми:

Персиваль, лицар арінів, захисник півночі, чия слава гриміла в боротьбі з некромантом і повстанням Локвуда.

Амарія, струнка і мовчазна, з раси сіліарів, донька західних лісів, що уклала перемир'я з арінами і відбила десятилітню навалу ругарів.

Варпіс, ілюзіоніст, з роду ругарів. Ходять легенди, що він з’являється нізвідки і відразу зникає, може бути одразу на різних фронтах і самостійно здолав армію горнагів. Після чого уклав мир з їх ватажком Ґарком.

— Навіть у мене є повага до легенд, — чаклун єхидно усміхнувся, — зрештою, було б нецікаво, якби ви воювали на моїй стороні.

— Не вдавай, що це все заради миру і об’єднання, — гаркнув Гаврик.

— Мир, дружба, злагода? — чаклун вдарив посохом об камінь. — Ні... Я — за видовища!

Підлогу розірвало тріщинами. Із жолобів спершу зашипіла пара, потім ударила лава. Земля під ногами здригнулась. Із розжареної землі зросли три лавові големи — камінь у вогні, очі як розпечені вуглини.

Не вірю... Це неможливо… — думала Амарія, відступаючи до Варпіса.

— Отямся, — Персиваль кинув суворий погляд на сіліарку. — Зараз його можемо зупинити тільки ми.

— Не хотів би поповнити ваше “душевне” тріо, — окликнув Ваан, поки біг до виходу.

— Не сперечайтесь, — скрикнув Варпіс, — нас оточили!

Позаду, в проході до виходу, повільно відступили від стіни три кам’яні істоти. Холодні, важкі, з валунами в лапах. Вихід закрито.

— Оце вже схоже на старі часи... — усміхнувся Персиваль, здіймаючи меч.

Лавовий велетень рвонув перший. Гримнув кулаком біля Тувріда — дваргівського командира опору. Ваан пірнув збоку і вибив того з-під удару.

— Не тупи. А то здохнеш.

— Та це пез...

— Безмежна сила! — перекрив його голос чаклуна. Він розвів руки, і лава стікала йому до ніг, випалюючи новий символ. — Після ритуалу ви теж будете служити мені!

— Не думала, що колись буду захищати цих недоростків, — викрикнула Амарія, — але ти до них доберешся тільки через мій труп!

— Ти серйозно? — саркастично запитав Гаврик.

— Труп я і зараз можу підняти. Мені б тільки душу вернути. — перебив противник. — Якщо сюди його доставлю, станеш моєю?

— А ну годі знущатись, — відрізала лучниця — в нас тут битва, а не виступ придворного блазня!

— Шкода, я хотів наостанок вас розважити. Ну що ж, давайте закінчимо пошвидше!

Ваан використав Блазування — дваргівський прийом насмішки й виклику, і спрямував всі атаки кам’яних големів на себе. Валуни грюкали в колони, сипало пилом.

Туврід кидав у них секирами, та метал відбивався від каменюк, або застрягав між стиками валунів.

У боротьбі з лавовими монстрами успіхів теж не було. Стріли Гаврика плавились у лаві, а привиди не могли добратись до старигана.

— Міняємось! — гаркнув Туврід, пробігаючи повз Гаврика.

Взамін томагавків дварг дістав із-за спини бойовий топір і всією масою навалився на ногу лавового монстра. Одним ударом відітнув опору і ворог повалився на бік. Другим ударом націлився у голову, але голем схопив лапою лезо. Вона почервоніла і налилась жаром разом зі зброєю. Дварг вже не міг її ні забрати ні хоча б утримати, та монстр не помітив Персиваля з Варпісом, які вже обійшли його ззаду. Синхронно вони встромили кинжали у вічі поваленому.

— АААААААААА!!! — звуки бою перервав крик чаклуна. Він прикривав очі.

Залишилось п’ять тварюк і герої вже без краплі страху розпочали другий раунд. Хоч постріли Гаврика не могли укорінити тварюк, в кам'яних големах корені починали проростати і без того неповороткі вороги ставали все повільнішими.

Як добре що я знайшов вівтар друїдів і намазав наконечники їх чарівною пастою замість простого зілля сповільнення.

Ваан намагався вилізти з під завалу, ще й відбиваючись від атак. Коли в одного голема закінчились брили кам’яна глиба почала наступала на дварга. Монстр відбивав всі стріли лапою і коли опинився за метр від солдата ударив…

Чоловік у змозі втекти схопився за руків'я обома руками і направив кінчик меча в противника. Лапа монстра затріщала. Лезо зайшло наполовину. І вона розсипалась.

— Якого?! — викрикнув поранений Ваан. — Ай, без різниці, тепер і я справлюсь.

— Я тебе прикрию. — окликнув арбалетник: А кислота виверн ефективна на будь яких об’єктах на відміну від отрути.

Поки інші билися, Амарія зайняла позицію, сховавшись у тіні. В один момент — чіткий, мов постріл долі — стріла влучила просто в центр руни на посоху чаклуна. Посох тріснув навпіл.

Големи сказилися і почали трощити все навколо. Стіни, колони, навіть один одного.

— Ви перевершили мої очікування! — задоволено відказав противник — Але на цьому все. Абсолютний щит. Лавове погребіння

Навколо чаклуна з’явилось золоте сяйво і печера вибухнула.

Глава 1: Тин Асир

Частина 1: Поселення

Тин Асир був не просто селом — колись це був найзахищеніший прикордонний пост, який розмежовував арінські землі з лісами сіліарів та пустель горнагів. Кам’яні мури, товщиною з кінський віз, стримували десятки навал. Ночами сигнальні вогні вартових веж сяяли на десятки кілометрів довкола, як маяки на краю цивілізації.

Тепер же все виглядало інакше. Башти порожні, замість вартових — дикі бур’яни, що тягнулися вгору крізь щілини в плитах. Раніше це місце гуділо голосами воїнів, брязкотом металу й тупотом чобіт. Нині — лише тиша, іноді розірвана карканням ворона.

Коло східних мурів стояв покручений вітряк без одного крила, що рипів при кожному подиху вітру. Те, що лишилось від великого посту чаклунів — занедбана арка з рунами Ордена. Поряд із нею — громіздкий моноліт із стертим написом "СЛА...А", що стримів із бур'яну, мов німе нагадування про давню велич.

На центральній площі — відреставрована статуя герцога. Камінь блискучий, свіжа позолота на мечі. На постаменті — табличка: «Норман Локвуд, захисник рубежів». Хтось вивів ножем нижче: «байстрюк Едґара».

Адам Бріґґз переносив дрова під навіс. Коли завершив, потріпав мозолисті руки від опилок об пошарпані штани. Витер мокру потилицю потертою тунікою і поправив пояс із свинячої шкіри. Холодний вітер скуйовдив чорне як смола волосся. Хлопець хмуро глянув блакитними очима на компанію. Вони проходили вуличкою і сверлили роботягу поглядом.

— Як же він дістав

— І не кажи. Вічно бабка бубнить: Адам то, Адам сьо. Адам, Адам, Адам…

— Його мама напевне покінчила з собою бо і її з ним порівнювали, ах-ах-ах

— Ну-ну, годі вам, він і так долею битий, х..м придавлений

Адам не звертав уваги на їх балачки, в нього була серйозна дилема:

З дровами покінчив і що то робити. Батько ще в полі, а поки працює — мовчить як партизан. Та й про що говорити? Кожен день одне і теж, а як хочу розпитати про маму то завжди злиться.

Точно. Піду до Віллі. Ще й бабця Мирона нагодує.

Коли він дійшов до дому товариша то побачив сцену, як священник вибігає із дому, Мирона тримає його за рясу і щось просить, а за мить хлопець викинув на священнослужителя через вікно відро з відходами.

(фото)

— Віллі Торн, бог тебе покарає за твої гріхи! — кричав священник, — Смиренна Мироно, пробачте, та я не залишусь тут ще ні секунди. Не знаю за що вас Всевишній покарав таким онуком, я буду молитись за Вас

Пастор стрімко вибіг за хижо поглядаючи на білявого парубка, не звернувши уваги на гостя.

— Доброго здоров’я, бабце Мироно.

— Ой доброго. Як ти золотце.

— По тихеньку. Можна вкрасти вашого онука?

— Зачекай трохи, я маю вправити йому мізки.

— Сумніваюсь що вдасться, але удачі. Я тоді чекатиму під стріхою.

Сонце опускалося за мури, кидаючи довгі тіні на подвір’я. Через здавалось вічність крики стихли і Віллі вийшов з дому.

— Що ти, голова? — запитав Адам — вже навіть священника дістав?

— Та на днях приїжджав поміщик, щоб викупити у нас землю. Сам мужик то нормальний, а синок його зовсім обнаглів. От я йому продемонстрував суворе життя

— Тобто ти побив сина якогось багатого дворянина, і коли до тебе прийшов через це священник облив його фекаліями?

— Це не богослужитель, це виблядок, який почав розказувати, що той байстрюк там ледь не інвалідом став і треба компенсацію йому, хотів з мене винного зробити, мовляв щоб відробив свої гріхи

— Але ж сам винен. На вигляд — янголятко, а по суті — чорт

— Та й ладно, у мене і так нічого немає, лише он жилет шкіряний від розбійника, якого минулого літа врятував

— От тільки висить він на тобі, наче зі старшого брата. А взагалі після зустрічі з тим бандитом ти змінився…

— Що, сумуєш що менше бачимось?

— Швидше переживаю щоб тебе не посадили чи не вбили з твоїми пригодами. Батьків то не маєш, але бабусю пожалій. Вона за тебе життя готова віддать.

— Так чекай но секунду. Взагалі то ми разом яблука в торговця крали і в дім до Амелії теж разом забирались, так що коли за це садить — то обох. А для самозахисту я ножик ношу

— От того і переживаю, але Бог з тобою, головне не нароби проблем. Давай краще пройдемся

— Куди?

— Та хоч до мурів

— Здурів? Нам через поле петляти з годину

— А ти кудись спішиш?

— І то правда

Хлопці йшли по стежці серед пшеничного поля, дивлячись як заходить сонце.

— У нас стежка блін краща за дороги в центрі... Батько вчора ногу підвернув, так дрова сам мав тягати. — пожалівся Адам, глянувши на свої натруджені долоні.

— Ну-ну, що це знову герцог винен? — скептично запитав Віллі.

— А ти подумай: пам’ятник відновити — кошти є. А на людей от такий болт! — хлопець показав два пальці і широко розвів їх у сторони.

— Звідки ти знаєш як болт виглядає? Ти ж катапульти ні разу не бачив. — насмішкувато спитав Віллі.

— Бляха, до слів не придирайся, а-а!

— Опустимо. Але погодся, мав би гроші, гарантую що собі б пам’ятник забабахав.

— І нащо він мені, коли жителі ненавидять. Та я б…

— В любому випадку ми це не дізнаємось, ахахахаха!

Тццц, і коли це він став таким? Раніше я його підколював. — подумав Адам, і в пам’яті сплив схожий літній день з дитинства…

— Чьо ти такий хорошенький? Не всі ж вільні селюки такі. Батя недолюбив? А може компенсуєш зріст поведінкою? — підколював Віллі років зо п’ять тому, коли ще не був другом.

— Я не високий звісно, та на метри два вищий за твого. — різко відказав Адам, зціпивши зуби і натянуто усміхнувшись у всі тридцять два. — Просто бабця твоя хороша, а от з внуком не повезло.

— А ти не обнаглів? Здогадуюсь, чого пів поселення Гораціо ненавидять. Який батько, такий син. — спокійно і надмінно відповів співрозмовник.

— А я не такий як він! — піднесеним тоном заперечив хлопець. — І взагалі, мама говорила не зважати на осуд інших і завжди слідувати своїм принципам!

— Мда, йому навіть цілителі не допоможуть... — тихо сказав Віллі.

Задумавшись над цим чорноволосий зовсім випав із реальності, доки Віллі не штурхнув його.

— Ти мене взагалі слухаєш “Херой”? Пам’ятаєш як за тобою корова погнала? Я ще не бачив щоб хтось по деревах так лазив, ахахаха.

Ідіот він звісно ще той, але з ним завжди весело. Ще б з нього якось цю дурнувату посмішку вибити. — роздумував Адам.

— Ти ж розумієш, якщо скажеш це старшим... — раптом серйозно промовив Віллі, обірвавши регіт. — У кращому разі подумають що здурів.

— Знаю…

— В такому випадку... — Віллі встав, обтрусив штани, взяв зі стіни дві палиці й кинув одну товаришу. — Захищайся!

— Не жартуй, батько буде лаятись!

— А коли це тебе зупиняло?! — зухвало вишкірився ініціатор битви.

Хлопці зайняли позиції. Палиці тримали обома руками, як дворучні мечі. Дихання рівне. Тріск.

Перша серія ударів була рівною — блок, відповідь, обхід, знову блок. Пил здіймався з землі від кожного кроку, а сухе повітря задзвеніло від ударів дубинок.

Адам атакував обдумано. Короткі випади. Вага корпусу в ногах. Не поспішай. Слідкуй. Віллі бив швидше, але слабше. Компенсував хитрістю. Обманний замах, ковзання носком, малий крок за ліве плече.

Білявчик відступав — крок за кроком, поки не дійшов до зламаного воза. Там, відбивши удар, раптово відпустив палицю правою рукою, ухилився, захопив край палиці противника, і смикнув на себе.

Адам спробував утримати рівновагу, але опонент вже замахнувся ногою. Хлопець пригнувся — удар пролетів над маківкою. Та Віллі не зупинився — наступив на його плече й перестрибнув через нього. Від поштовху чорнобровий прокотився вперед по землі, а коли повертався відчув замах. Переможець зупинив її у повітрі — за півпальця від шиї Адама.

— Ти бився нечесно! І я б…

— Ти би праведно здох, а я нечесно виграв. — спокійно промовив Віллі, відкидаючи палицю. — Вставай. Треба ще Мироні допомогти.

І коли він таким “турботливим” став? — подумав Адам і посміхнувся вперше за день.

Віллі подав руку товаришу і вони пішли в інший край поселення. Проходячи повз дерев'яні і кам’яні будівлі хлопці добрались до центральної площі, де стояла у весь ріст відреставрована статуя герцога. Адам розказував про те що хоче стати військовим і здобувши славу допоможе відновити велич рідного дому. Віллі опускав його з небес на землю, мовляв треба задуматись як від Тифу не відкинутись, а не це все.

Частина 2: Посланці

З Танкарнога до Тин Асиру йшов загін. Пил стояв до колін. Попереду — віз із провізією, позаду — ще дві пари коней, по боках — люди в латах.

— Зачекайте! — хтось біг стежкою, чіпляючись за бур’яни.

Юнак наздогнав і став у стрій. Перевів подих.

— Я — Брем із Бастіону Першого Ордену

— О, новобранець, — мовив солдат в шкіряних латах зі списом. — Естор. Регулярні війська

— А я Тирен, — фиркнув кремезний чоловік із хрестом на грудях. — Хрестоносець.

— То це тебе відправили відбирати майбутніх напарників по зброї? — підморгнув третій.

— Виходить, що так, — відповів Брем. Не впевнений. Але так сказали.

(фото)

Дорога проходила низовиною. Не висока трава, що лоскоче гомілки. Попереду місток через потічок. Палюче сонце, сухий віте і лише мечі брязкотять у ножнах.

— Чув ви недавно влаштовували “хрестовий похід”, — обережно почав Брем. — А що це… насправді?

Тирен поправив ремінь. Глянув на хлопця і відказав:

— Є шляхетні роди. Є в них дар — магічний дар, не схожий на той що доступний сіліарам чи ругарам…

— О я чув про це, але в живу не зустрічав…

— Не перебирай, коли вже запитав. Чого вас тільки навчають… Так от, є плебеї, які осквернили свою кров зв’язками із сіліарами, чи з дурості, а може думають, що їх діти теж стануть магами. Коли народжується такий… бруднокровець — мають заявити в Церкву і віддати в притулок. Там виховують під наглядом.

— А якщо не скажуть? — Брем ковтнув. Не подобається мені це

— Тоді йдемо ми, — Тирен не змінював тону. — Раз пропонуємо покаятись і віддати дитину на виховання Церків. Якщо чинять спротив — значить батько чи мати піддались чарам сіліарським і виховають дитину у ненависті до нащої раси. Потрібно позбутись від всіх. Робимо, що мусимо.

— Ну і брудна у вас робота, Тирене, зміни тему, а то малий скоро зомліє

— Ми робимо добру справу на благо всіх арінів, все ж краще ніж бути на побігеньках у регулярці, Есторе…

Брем відвів погляд. Попереду сунула пара постатей.

— Панове, давайте без суперечок. Мені і справді не по собі… Я б так не зміг… Розкажіть краще, хто веде загін

— Ну дивись, головний у нас тут он той лисий, Бразер звати. — стишив голос Естор. — Права рука герцога Локвуда

— А ще кажуть що раніше він був розбійником, але здався, коли його банда програла особистій гвардії герцога. І з того час присягнув на вірність

— А поряд із ним — той у масці, — Естор кивнув. — Королівська варта. Ні імені, ні голосу. Лише з командиром говорить.

Не хотів би з ним зустрічатись уночі. Брем поправив меч у ножнах і став ближче до воза.

(фото)

На шляху між безкраїми рівнинами проступив ліс.Тінь накрила дорогу, а стежка звузилась.

— Ділимось, — кинув старшина. — по обидва боки воза. Мечі — наготі.

Стали двома рядами. Коні сповільнили хід. Колеса поскрипували. На диво, в лісі було тихо. Занадто тихо. Ні шелесту трав, ні дзижчання комарів. світла менше з кожним кроком.

— Повезло нам цього разу, — хмикнув солдат. — Швидко пройдемо.

— Сумніваюсь, — відповів інший. — Ліпше б в обхід.

— Ти знущаєшся? День гаком би йшли. Запасів більше пішло б

— Не подобається мені це, — пробурмотів Брем. Куди поділися птахи?

— Та чого ти? — штовхнум його ліктем Тирен. — У нас тут з дюжину воїнів, а не караван купців. Вовки хоч зграєю нападуть — всіх переріжемо

Подорож тривала. Дерева тягнулися вгору, як палі і захищали їх від палючого сонця. Свіже прохолодне повітря доносило аромат вологого листя, ягід, грибів і диких трав. Лише зрідка поскріпував віз.

Під колесом щось хруснуло. Коні шарахнулись і заіржали. Колесо сіло.

— Ну що там, зламалося? — крикнув хтось у хвості.

— Йой… — солдат, що тримав вуздечку, зблід. — Тут кістки.

— Не просто кістки, — сказав Брем і підійшов ближче.

Під заднім лівим колесом у багні лежав труп. Віз проламав йому груди і колесо встало на хребет ізсередини. Спробували відкотити на півоберта — переднє з тієї ж сторони провалилося в другу яму. Хребти тріснули, ребра схопили обід, як капкан.

— Мало нам клопоту, — вилаявся Естор. — Казав же: буде біда

— Ей, хлопці, — хтось пробурмотів до мертвих, — могли вас загризти не на стежці?

— Це не звірі, — відповів йому Брем.

— Чого ти так вирішив?

— Тіла не валялись на дорозі, бо тоді ми їх побачили. В грязюці. При тому дощів не було декілька діб. Волога тут — свіжа. Ями підкопані спеціально.

— Ніби хтось ставив пастки. — добавив Естор, — Примітивні, але моторошні

— Молоток, малий!

— Всі — до воза! В кругову оборону! — голос Бразера розрізав тишу.

Солдати зімкнули ряд. Щити — до плеча. Мечі — назовні. Коней заспокоїли. Всі завмерли, було чутно, як б’ються серця. Десь у кущах шурхіт. Ліворуч — тріск гілки. Праворуч — ще один. Потім — одразу з усіх боків.

— Ідуть, — прошепотів Брем. Звідки?

(фото)

Звідусіль. Ругари вийшли з-поміж стовбурів, вилазили з-за кущів і, здавалось, із самої землі. Коли перелізло за півсотні, рахунок втратив сенс.

— Солдат! — викрикнув Брем, — Стійте! За альянс! За герцога! За короля!!!

Щити приймали удари. Тих, хто наскакували зверху, зупиняли мечами. Списники стояли другим рядом і били. Били, куди попадали: під ребро, у стегно, чи по шиї.

— Тримати стрій! — командував Бразер, — Кожен має зарізати хоча б з десяток!

Він вирвався вперед і почав проштовхуватись стежкою крізь натиск. Ругари спинили його тілами своїх же побратимів і зімкнули кільце.

— Те що я тут один — це не ваша заслуга, — підняв кутики губ командир, — і не мій прорахунок

Чоловік майстерно тримав дистанцію і ухилявся від всіх атак противників. Та з кожним кроком вони все більше змикали оточення.

— Сігре! — крикнув він і чоловік у масці звернув півоберта до нього, — Передаю командування тобі! Потрібно вибратись і доповісти!

Той розвернувся так, ніби це було заплановано, і мовчки продовжив різати ворожу навалу.

Бій загув нижчим тоном. Брем уперся щитом і ловив удар за ударом, коли поряд просвистіло. За спини зойкнув списоносець. Стріла стирчала з його ока. Він упав, навіть не прохрипівши.

Впав другий. За ним ще один. Лезо меча увігналося у землю. Естор скривився: кисть пробило стрілою. Пальці не слухались. Він обламав краї стріли й, кусаючи губи, витяг бинт.

Тирен відбивався від трьох старих ругарів. Вони сильніші за молодняк, вони важчі, тихі, з короткими кинджалами. Двоє вчепилися в край його щита, третій підстрибнув, цілячи лезом у шолом. Хрестоносець впер ногу в обладунок і з останніх сил відштовхнув противників, а звільненою рукою схопив літуна за горло і впечатав у землю.

Підняв голову — і побачив нерухомий наконечник за два пальці від обличчя. Сігр міцно тримав стрілу і стиснувши сильніше розламав навпіл. Після чого змінив хват і запустив спис у крони кедру. З дерева впав лук. А за мить впечаталось тіло. Вартовий став на труп, дістав зброю і пішов далі.

Брем глянув на кедр. Промені сонця пробивались плямами і сліпили. Та примружившись розгледів: декілька стрілків затаїлись і цілили в солдат.

— Ходи за мною, — хлопець штурхнув хрестоносця плечем і повів до тьрох сосон, — підкинеш

— Якого…

— Побачиш. Не переживай, не заблужусь, просто поможи.

Хрестоносець склав долоні “замком”. Брем ступив, відштовхнувся, злетів на висоту двох власних зростів, відбився від товстої гілки, ковзнув по корі. Перестрибував з дерева на дерево по колу, вище, ще вище. Не дивись вниз. Дихай.

Тирен завмер на мить, вражений тим, що побачив. І цього вистачило. Ругар увігнав йому кинджал у спину. Чоловік лише встиг схопити нападника за зап’ясток. Розвернутись не міг. Тиснув. Тримав. Отримував удари кулаком, коліном і п’ятами.

Естор, із примотаним до руки, за допомогою бинта, мечем з розбігу зніс голову гаду і подав руку напарнику.

Стрій уже тріснув. Вони відбивалися парами й трійками, прикриваючи спини.

З верхівок долинули крики й тріск. Один за одним на землю звалились шестеро ворогів. Одні мертві від ран, інші убились від удару об землю. Останній гупнув у центр стежки, піднявши хмару пилюки.

Коли пил упав, посередині стояв Брем. Увесь у крові та подряпинах. Він висмикнув ноги з грудей ругара, зробив два кроки — і звалився на коліна.

Не відключайся... Ще рано…

Нотатки Адама | із книг

Аріни — раса що населяє центральну частну континенту в основному на рівнинній території придатній для сільського господарства. Розділена на чотири королівства. Середній вік життя 65 років.

Сіліари — лісова раса заходу. Схожі до арінів зовнішньо, за виключенням довгих загострених вух. Органи чуттів майже як у пошукових собак. Відомий вік життя більше 150 років

Ругари — живуть малими общинами між земель арінів і сіліарів. Ростуть усе життя і з віком стають сильнішими. Відтінок шкіри теж змінюється від світло-салатового до темно-зеленого. Зростом як арінські підлітки, а вирощені для дослідів екземпляри прожили до 42 років.

Горнаги — раса розділена на пустельні орди, чиї рейди кілька разів доходили до північних кордонів. Мають темно-зелену, чи бордову шкіру. Вищі за арінів на 2 голови і сильніші більш ніж в 3 рази. Найстарший відомий ругар мав 116 років

Нотатки Брема | суб’єктивно

Перший орден — організація створена групою магів різних рас, які об’єднались для захисту земель від навали немертвих. На даний момент складається виключно з арінських воєнів і чаклунів, та займається навчанням майбутніх героїв меча і магії.

Церква Хреста — окрема інституція із власними священнослужителями та доктриною, проповідує об’єднання всіх арінських королівств як обраної богом раси, для захоплення і підкорення всіх інших.

Глава 2: Тиха ніч

Частина 1: Лісобиль

Глибока беззоряна ніч. Навіть місяця нема. Прохолодний вітер гойдає колоски пшениці серед широкого шумного поля.

Як приємно пахне. Що це? Все болить. Очі… Не розплющуються. Потрібно підвестись. Темно. Я… осліп?

— Прокинувся нарешті, — долинув голос із темряви.

— Хто це? Де я?+

— Маркус. Від смерті тебе врятував, між іншим!

Смерті? Чого я мав померти? Пам’ятаю як розмовляв з директором... Потім відправили в похід... Ліс… Пастка… Ругари...

— Брем? Це ти?

— Я. А твій голос… Тирен?

— Він самий, — хрипко засміявся. — Радий що ти живий. Про себе такого сказати не можу… кхе-кхе

Очі хлопця звикли до темряви і він розгледів два силуети попереду на конях. Лисина відблискує — то Бразер. Віз тягнуть двоє коней, на дишлі — Маркус, який звертався до героя і ще один солдат, ще незнайомий. Позаду одиноко верхом слідував Сігр, а в возі поряд із Бремом лежить хрестоносець.

— Ти ще живіший всіх живих, — криво всміхнувся Брем, — І, якщо чесно, хотів би почути більше про Церкву. Може, після випуску піду служити до вас.

Він сидів коло ліктя чолов’яги і відчував як його штани промокли. Тирен притискав рану, тепла кров сочилася крізь пальці.

— То розпитуй… поки відповісти можу. —тяжко видихнув хрестоносець.

— Тільки якщо дозволиш перев’язати рану

— Навіть, якби й хотів відмовити — сил нема

Хлопець зняв проякнуті кров’ю речі, підстелив в декілька шарів під чолов’ягу, обережно повернув пораненого на бік — раною донизу.. Відірвав чисті клапті, змочив алкоголем, притис. Підтягнув мотузками по корпусу, щоб тримало. Накрив своїм одягом.

— А ти прям знахар, хе…

— Та ні. Польову медицину знаю так-сяк. Просто зробив те, що не нашкодить і не дасть інфекціям влізти

— Якщо помру в муках від тифу чи ще якої зарази, то буде мені кара

— Не кажіть так. Ви сміливець. Ви ж допомогли зі стрільцями… і ранили вас через мене, — понуро мовив Брем. — Якби не ви, ми б усі полягли.

— Так і про тебе сказати можу, — затягнув Тирен. — Ти відключився й не бачив: щойно на деревах ворогів не стало — ми швидко дорізали решту. Це ти нас вряту…

— Всі всіх врятували, — урвав Естор, — молодці! А тепер будьте пильні, ми доїжджаємо до Лісобиля

Загін увійшов у селище. Стояла гробова тиша. На околиці — порожні хати, але охайні: підпертi парканчики, виметені двори без слідів. Вони продовжили шлях в глиб поселення. Перед чоловіками відкрилась дивна картин. Двері в хатах розчинені або вирвані. Вікна вибиті й заткнуті зсередини старими ковдрами. На дорозі валялися дитячі іграшки, побитий посуд і меблі.

— Всім бути на готові, — промовив Бразер, — це може бути пастка.

Солдати спішилися. Зброя в руках. Кроки глухо віддавалися між стін. Десь попереду рипнула хвіртка і довго-довго хрипіла на вітрі.

— А чого всі насторожились? — прошепотів Брем до Маркуса, з яким йшов у парі, — Що це за селище?

— Колись воно було моїм домом, — відповів тихо той. Кулак стиснувся на держаку списа. — Колись тут знайшли жовту жилу. Дварги назвали її світожаром. Плямить пальці, ніби сажею, тільки жовтою. Тепла на дотик, хоч без вогню.

Вітер приніс металевий присмак. Горло пересохло. Чому тут так пахне?

— І що далі? — спитав Брем.

— Уклали угоду з дваргами. Разом добували, думали — багатство. Потім сіліари напали на кар’єр. Під час штурму щось рвонуло. Пил пішов хвилею на десятки кілометрів.

У провулку загупала кватирка. Бразер зупинив загін під тінню клуні. На підвіконні — миска з висохлою кашею, затягнута молочною плівкою. На гаку — вицвіла люлька. Дім залишили поспіхом. Більше ніхто не повернувся.

— Це ж скільки десятків років тому було? Що тут така пустка.

— Люди почали вмирати, — продовжив Маркус. — Наче старість за тиждень. Шкіра пекла, як після вітру, який обпалює. Волосся лізло клаптями. Зуби хитались. Діти — або мертвонароджені, або з вадами.

Брем ковтнув. У криниці біля дороги блиснула темна вода. На поверхні тонка райдужна плівка.

— Вода в ставках — мертва, — додав Маркус. — Риба спливла. Звірі падали просто на стежках. Я не знаю, що це. Не схоже на хворобу. Може, прокляття світожару. Після того хто міг — виїхав.

Попід стіною в бур’янах лежав кістяк собаки. Череп втупився в небо. Естор ступив повз і підняв з пилюки обірвану стрілу. Оперення сіре, ніби з димчастого птаха. Свіже, не розмокле.

— Як давно це було? — спитав Брем.

— Сім-вісім років тому. Я ще раніше на службу вступив. Ті що виїхали після, кого я знаю, то довше трьох років не прожили. І з їх дітьми та ж біда.

Вулицю перетнув тихий шелест. Наче хтось протягнув мотузку від тину до тину. Сігр зупинився, нахилив голову, присів і торкнувся пальцями сліду. Під ногами — ледь помітний, світлий порошок у тріщинах каменю. Ледь-ледь світить в темряві.

— Це через світожар? — прошепотів Брем.

— Не знаю, — зітхнув Маркус. — Дварги казали: пил, що світиться вночі краще не чіпати.

— Годі малого страшити, — підійшов Естор, — зараз інші проблеми.

— Які? — Брем не відводив погляду від порошку. Світиться? Чи здається?

— Будинки потрощені — сам бачиш. Через ці байки сюди жоден арін не полізе, — Естор кивнув погляд на стрілу у руці. — Отже, або ругари, або сіліари. В будь-якому разі — вороги.

Бразер підніс стрілу ближче до очей. Провів пальцем по оперенню. Понюхав. Ледь скривився.

— Смола, — сказав. — Лісова. Сліди — свіжі. Рухаємося далі. Без шуму.

Вітер знов приніс метал у горло. Десь у глибині селища тихо скрипнули двері і завмерли.

Загін тихо обійшов квартали, позначаючи крейдою кожну хату. Коли місяць виплив на півнеба зібралися біля кутового двору.

— У нас чисто, — проінформував Маркус.

— У нас також, — підтримав Естор.

Сігр похитав головою в боки.

— Значить нікого. — підсумував капітан. — Переночуємо в таверні. Там вистачить місця на всіх і оборонятись зручніше

Таверна зустріла шаром пилу і запахом старого диму. Всі вікна завісили тряпками, щилини прикрили меблями. Ковдри та іншу постіль зібрали для сну. Поламали стільці й столи, назбирали пару дров з домів навколо і розпалили камін.

Естор наказав зібрали металевий посуд і зв’язали його довгою мотузкою. Обв’язали нею за тин сусідніх будівель, стовпи і лави на рівні колін. Якщо хто зачепить — вся конструкція почне дзвеніти.

— Та ти майстер пасток у нас, — хрипко підколов Тирен, поки Брем перев’язував йому рану.

— На службі навчили. — знизав плечима Естор. У руках заржавіле клеймо для худоби. — Більш імовірно що врятує це, а не молитва.

— Годі! — вскрикнув Брем, — Що вам зробили хрестоносці, чи особисто Тирен, що ви так ставитесь?

— Не треба малий. — зупинив поранений, — Є за що недолюблювати. Як мінімум за той же похід. Скільки сімей розлучили. Скількох убили. Думається мені, не по волі Божій, а на догоду знаті, щоб тільки у них була привілегія на магію. Я навіть не знаю куди ми відправляли дітлахів.

Естор не підвищував голосу. Підкинув дров, підсунув клеймо ближче до жару.

— Досить нити. — сухо сказав він. — Брем, розверни його раною до верху і прибери вже ці лахміття.

— Що ви надумали? Якщо не дезинфікувати рану то він…

— Він і так зараз відключиться, — обрубав вояка. — Кров не зупиняється. Ти добре зробив, що рана не згниє. Але якщо крові не стане — молитви не допоможуть.

Естор подав флягу.

— Пий. До дна. Ще раз. Іще.

Тирен випив. Естор встромив у рот брусок, обмотаний тканиною, і туго перев’язав.

— Тримай, та сильніше прикуси.

Півпляшки горілки пішло на рану. Вогонь відбився в металі. Клеймо зашипіло, коли торкнулося плоті.

Глухий крик було чутно на декілька кварталів. Посуд на мотузці мало не дзвинів — здригнувся від протягу.

— Що ви робите?! — Брем крокнув, але Сігр уже стояв поруч. Однією присутністю він передав думку: не заважай.

— Пояснюю, — не відводячи погляду, мовив Естор. — Рану треба припекти. Ідеально — кинджал не чіпати без медика. Але вже як є. Алкоголь зменшив біль і дезінфікував. Жар запече кров. Буде рубець. Зате житиме, якщо має.

— Але це… жорстоко…

— Мені треба, щоб він жив, — просто сказав Естор. — Все одно, якщо я не буду хорошим. Головне, що врятую. І взагалі я його не ненавиджу… Якби хотів смерті — дав би ругару завершити, перш ніж зарізав.

Він змінив кут, знову плеснув спиртом, знову притис метал. Раз. Ще.

Брем дивився на Естора. У погляді — твердість і втома. І ще щось…

Він справді турбується. Чому ж такий замкнений?

За стіною тиша згустилася, наче слухала разом із ними. У коридорі ледь дзенькнуло — мотузка з бляшанками торкнулась лави. Вітер? Чи крок?

Частина 2: Неспокійний вечір

Сонце сховалось за мурами. З двору крамаря доносився аромат печеної ріпи. Солодко, але трохи підгоріло.

Скрипів млин без крила. Раз, довга пауза, ще раз. Роса сідала на зчорнілі мури. Від каменю віяло холодом.

З порожньої вартової вежі линув шум, це в гнізді — ворони влаштували гармидер.

Адам йшов вузькою вуличкою до дому. Руки в кишенях. Все тіло боліло і немає сил підняти голову. Персиваль…

Герой півночі. Разом із Локвудом Першим боровся проти темних сил. Вони здолали монмтра з легенд — чорного дракона. Це знали всі.

А мама казала інакше. До заміжжя в неї було прізвище Кант. Персиваль Кант — її дід, мій прадід. Локвуд — зрадник. Домовлявся з сіліарами. Хотів відтяти кусень королівських земель. Зрештою, отримав, що бажав…

— Потім, — буркнув сам до себе. — Ще в голос почну думати.

Попереду виднілась арка Ордену. Потріскана, обплутана лозами. А потім… сяє. Ледь-ледь. Блідо-білим. Миготить, і ще раз. Стихло.

— Здалося? — Адам зупинився. Вдих. Видих.

Підійшов до самого каменю. Торкнувся руни долонею. Холод, як завжди. Угу, ввижається вже.

Пішов дворами далі. Під ногами — пил і галька. Двірки грюкали на вітрі. Собаки не гавкали. Погано.

Ринок-примара вже згасав. Три ятки, а четверта — напіврозібрана. Торговець тягнув воду з колодязя. Відра глухо стукалися об цямрину.

— На завтра вже досить, — сказав він сам до себе і помітив Адама. — О, знов ти. Як твій батько?

— Вечір добрий, — відказав Адам. — все по сатрому. А у вас що?

— Як завжди, — кивнув мужик, — візьмеш щось? Запишу. Разом із…

Він не договорив, бо коло яток зібрався гурт. Шепіт перекочувався, як пісок.

— Об’їждчик знов ходив.

— А староста мовчить, як риба.

— Каже: “для Локвуда побори збираю”. Які побори, коли місяць тому збирали.

— І штрафами лякає. За що? За повітря? За те, що живі?

— Пильнуй язик, — прошипів хтось. — Почує — буде біда.

Адам став під навісом і слухав. Осторонь, ніби його тут немає.

— Тепер уже й до Мирони причепився, — шепотіла жінка, зав’язуючи хустку. — Старій людині. Казав: “Не заплатиш — усе відберемо”.

— Лихвар він, — хмикнув торговець. — Сам собі і герцог, і суд.

— Коли старості сказали — розвів руками: “Я нічого не знаю…”

Адам відчув, як зуби самі стискаються. Ну що ж за срань господня, хіба це справедливо, Боже. Вдих. Видих. Розтиснув кулаки. Помітив що на нього озирнулось декілька людей.

— Запиши дві булочки, — коротко кинув він торговцю.

— Запишу, — той кивнув і сховав облікову до кишені. — Головне — не встрявай, хлопче. Ти ж розумний.

Адам рушив далі. За рогом пахло гарячим хлібом і попелом. Хвіртка скрипнула. У задумі глянув краєм ока в бік арки. Темна. Все ж миготіла… Чи здурів уже від перевтоми?

У дворі Мирони не горіло світло. Двері притулені. На порозі — сліди крейди, дві лінії хрестом. Адам зупинився і доторкнувся. Свіжі.

— Хто ставив… — прошепотів. — І навіщо на ніч?

Ворон каркнув з вежі. Раз. Другий. Десь далеко знов скрипнув млин. Адам знову стиснув кулаки. Вранці поговорю. Надіюсь все буде гаразд. Зрештою я ж правнук Персиваля… правда ж, мам?

В цей же час, під муром, Віллі ловив чоботом по ребрах.

— Біль закінчиться, — нахилився дебелий нападник. — Треба лиш зробити те, що ми скажемо.

— Яка “біль”? — відказав, спльовуючи кров, юнак, — Ви мене тут уже Бог-зна-скільки лоскочете. Самим не набридло?

— На твоєму місці я б таким нарваним не був, — просичав другий і приклав палицю до його щелепи.

— Панове, перепросимо, — з-за кута вийшли двоє в плащах. Короткі мечі на поясі, в рукавах кинджали.

— Іди-но своєю дорогою, мужик, — зиркнув ватажок.

— На жаль, ні, — старший із прибулих спокійно відповів, — нам треба поговорити з цим білявим.

— Запізнився, діду, — фиркнув третій з хлопців. — Скоро він говорити не зможе.

— А може, й не тільки говорити, — зареготав з палицею і вдарив по ребрах.

— Цього я не можу допустити. — незнайомець вийняв кинджал. — Наш начальник дуже хоче з ним зустрітися.

Зброя задзвеніла з піхов. Камінь затріщав під ногами. Кропива шаруділа об гомілки.

Віллі спробував підвестись. Оступився. Гепнувся спиною в мур, головою по каменю. Очі прикрив. Дихай. Не рухайся. Терпи.

Бій спалахнув одразу. Двоє незнайомців трималися, як військові: один відводив палиці й ножі вбік, другий різав коротко — під ребро, у стегно, по зап’ястку. Хлопці валили гуртом і верещали, та натиск загруз об точну техніку.

— Та хто ви такі?! — запитав один хлопець.

— Це вам знати ні до чого, — відрубав молодший незнайомець, — і так скоро будете в землі гнити.

— Не зазнавайся! — четвертий скочив зі спини.

Хлопець промазав і пробіг ще зо три кроки. Коли зупинився відчув пронизливу біль і як перехоплює подих. Приставив руку до грудини і відчув щось темле і в’язке. Кров?

— Хоч хтось з вас яйця має! — задоволеним тоном відказав невідомий, — От тільки, якщо можеш вбити, то будь готовий вмерти.

Хлопець впав на землю. Зі всіх сил прижав рану, але кров продовжувала витікати, дихання ставало все важчим і він почав відхаркувати рідиною, що заповнювала легені. Інші молодики настрашились і відступили.

— О, а дітки у нас ніжні? — зареготав нападник. — Шанс втекти у вас ще є.

Двоє з хлопців у відчаї рвонули разом на старшого найманця. Третій кинув чітко в пальці незнайомця ножик — ворог машинально розкрив пальці, меч брязнув об камінь. Молодик з палицею прослизнув під клинок молодшого в каптурі і впер у живіт іржавий ніж — але не дотягнув, лезо ковзнуло по пряжці. Відповідь прийшла миттєво: розсічене передпліччя, а іншому горло. Двоє хлопців упали майже одночасно. Один — із сипінням, другий — з очима, що швидко сіріли.

Той, що кинув каменюку, добрався до старшого і устиг ще раз замахнутися. Незнайомців пропустив ліворуч удар палицею. Глухий тріск. Чоловік осів на коліна. Він зловив палицю, хлопець відпустив її і вдарив коліном у вухо. Очі закотилися. Тіло покотилося до муру. Готово. Один у відключці.

Зостався один найманець і ватажок. Вони зійшлися посеред стежки. Позаду, так і не ворухнувшись Віллі і біля нього найманець у плащі.

— Останній шанс, — тихо сказав найманець. — Звалюй — житимеш.

— Та ні, — хлопець лизнув пересохлі губи, — якщо тебе доб’ю, то заберу нагороду за трьох і зможу нарешті поїхати в місто. Тому здохни.

Він кинувся в атаку, діяв на випередження, цілячи в серце. Найманець відступив на півкроку. Лезо вдарило в зап’ястя. Рука хлопця з ножем — відкрита. Клинок найманця шмигнув угору — зачепивши бороду. Незнайомець скрикнув і випустив ніж, а лівою рукою стиснув меч ще сильніше. Збуджений від ейфорії парубок продовжив атаку. Найманець ступив у кут, провів руку — і кинджал увійшов ватажку в око.

Тіло загойдалося, впало боком. Ноги ще тіпалися. Горло хрипіло. Потім замовк. А найманець підійшов до Віллі. Кинув зброю в траву, взяв хлопця за комір, щоб закинути на спину.

Рука Віллі різко ожила. Ніж, тонке лезо, увійшло у робочу кисть.

— А-а-а! Сучий ти… ти ж відключився, коли отямився! — зашипів найманець, випускаючи комір.

— Та з самого початку, — Віллі криво усміхнувся, підводячись на одне коліно. — Чекав, поки ви самі себе переб’єте. Класно придумав?

— Я тобі горло скру…

— Не сьогодні, — відказав хлопець. — Інші вже лежать. Ти зброї тримати не можеш. Добивати не буду. Передай начальнику, щоб не ліз.

Він зірвався на ноги й шугонув у вузький провулок між муром і сараєм. Тінь ковзнула по стіні — і зникла.

Найманець, охоплюючи поранену кисть, зігнувся. Подивився на товариша, що не рухався. Плюнув кров’ю. Озирнувся.

До сраки те завдання, знайду і закопаю.