Радіація

1 зустріч

На країну надвигається війна. В селище входять солдати, один підходить до дитини однієї жінки, про щось балакає з нею. Жінка каже:

-Відійдіть від моєї дитини!

-Будь ласка. - він їй відповідає.

-Будь ласка. - повторює вона.

Він відпускає малого і той біжить до мами.

-Дякую вам! - щиро відповідає вона.

Він розвертається і йде.

2 зустріч

2 зустріч

Електрики немає, вона на річці пере речі. Літо. Він несподівано підходить.

-Думаєте, війна змінює людей?

-Це можливо. - відповідає вона не здивувавшись його приходу.

- Як ви думаєте, ми стаємо іншими, чи просто відкриваємо свою суть?

-Я думаю ми кожен день обираємо і знайомимось з новими собою. Ми не знаємо, на що готові і що нам принесе новий день.

-То все ж люди змінюються в яку сторону, в гіршу чи кращу. - не відставав він. Вона на диво не відчувала страху до цієї людини, хоч він і був причетний до багатьох вбивств і славився занадто важким характером. Може тому, що на свої очі такого не бачила.

-Одні мають більше можливостей, інші менше, і ще питання, хто з них має більше причин для змін.

-Ви не відповіли.

-Я не маю відповіді.

-Як думаєте, в яку сторону змінився я? - запитав він легко всміхаючись.

-Це треба питати у вас.

-Чому?

-Лиш ви поряд з собою кожну секунду і знаєте всі свої думки.

-Гаразд, а ви в яку сторону змінились?

-Завтрішній день покаже.

Розсміявшись він пішов геть.

3 зустріч

Навколо сочаться не найкращі думки стосовно нашого майбутнього.

Він зустрічає її біля колодязя.

-Тікайте с міста. - на диво спокійно говорить він.

- В село?

-Чим глухіше, тим більше шансів.

-Коли?

-Тижні два, не більше.

-Але куди саме.

-Я заведу, але вночі. - і він пішов, не сказавши нічого більше.

Збираючи дома речі вона думала, що брати, потрібно ж було все і багато, від їжі до одягу, але усе це винести на руках вона не зможе, ще й дитину треба зібрати.

4 зустріч

Йдучи з базару додому він підходить з-за повороту до неї.

-Сьогодні

Каже одне слово і не зупиняючись йде геть.

5 зустріч

Ніч, стукіт у вікно. Вона зібрана, хоч і кімарила, але не спала. Дитина теж одягнена, але спить. Надягає повен ранець речей на себе, будить дитину, він плаче і не хоче вставати. Заспокоює наскоро і каже, що треба йти. Доки він прокидається виносять дорожню сумку надвір.

-Я понесу. - спокійно говорить він і бере її. Вона на це і сподівалась, бо все потягти буде не в силах.

Вертається у дім, бере дитину на руки, він напів спить, виходить з дому, зачиняє двері.

-Не думаю, що замок щось змінить, але як хочете.

Він йде на вихід з двору, зачиняє калітку. Не поспішаючи вони йдуть по сонному селищу.

Навколо жодної людини, хоч і достатньо місячно.

-Так тихо. - каже вона.

-З сьогоднішнього дня комендантська година.

-А якщо нас побачать? - лякається жінка.

-Буде не дуже добре. - легко говорить він.

Тим часом вони виходять з селища в поле. Тут холодніше і вона кутає дитину сильніше в свою куртку.

-Далеко йти?

-Таким темпом до ранку.

Вона сумнівається, що витримає такий темп до ранку, руки німіють, 4-тирох річна дитина має не малу вагу, ще й за плечима сумка.

-Але ми доберемось швидше. - додає він і показує пальцем на щось з іншого боку поля.

Вона бачить дерево, біля нього прив'язана повозка з кіньми. Підійшовши ближче вона бачить, що на возі лежать якісь речі, мішки, ящики.

-Це на перший час вам. - каже він, вилазить на віз, подає їй руку і вона вилазить теж. Їдуть мовчки.

-Не спитаєте, чому допомагаю?

-А ви скажете? - запитує у відповідь вона а він лиш сміється. Вже світає. Доїжджають до розваленого села, їдуть по пустих вулицях, навколо лиш старі перекошені будинки з вибитими шибками. Такі села називають вмерлими, тут немає життя. Повернувши декілька вуличок він зупиняє коней біля одного будинку. Він виглядає більш вцілілим, вікна не вибиті, двері присутні.

-Тут наскоро поремонтував, як міг, але майстер з мене такий собі. Каже він злізаючи з возу і прив'язуючи коней до дерева.

Вона злазить, проходить у двір зарослий чагарником, відчиняє двері, вони противно скриплячи відчиняються. Заходить у дім. Навколо пил, тим часом він заносить речі з возу до будинку.

Ставлячи ящик на підлогу каже:

-Тут інструменти, в мішках картопля, на кухні є плита з балоном, електрики немає. В погребі ще 4 балони, там же лежать свічки. Не грайтеся з вогнем, бо тушити не буде кому. В згортках одяг, нічого не викидайте. - серйозно говорить він, постеливши на кушетку покривало додає: - кладіть дитину сюди, покажу все інше. - вона зробила як він сказав. - за хатою криниця, обдивляйся все, я поїхав.

- Дякую. - щиро говорить вона.

- Легко не буде, обіцяю. - підморгуючи додає він сідає на коней і їде в протилежну сторону від тої, з якої приїхали.

6 зустріч

Вже тиждень вона живе з дитиною в цьому будинку, по трохи облаштували, приловчились.

З ранку чує шум з двору, виглядає з вікна. Біля двору зупиняються повозка з кіньми. Він зістрибує, збирається взяти щось з возу, але не посилює, дивиться на дім, помічає її в вікні, махає рукою, щоб вийшла. Вона виходить.

-Допоможіть, не зручно брати. - каже він - Це генератор, не користуйтесь ним, сховаємо у погріб. Але чесно, не використовуйте, в жодному разі!

- Чому ж він тут?

- Це на потім. - вони зносять його у погріб. - Де дитина? - питає він.

- Ще спить.

- Скоро матимеш ще.

- Як це? - не зрозуміла вона.

- Наступного разу привезу дітей, але не приїду більше сюди, забереш їх з в'їзду в село, це вверх по горбу. Поки лиш один, щоб подивитися, чи впораєшся. - додає він і скинувши ковдру показує на скрученого в кутку хлопчика років 7-ми.

- Хто він?

- Ви вже самі потім поговорите, скидайте продукти і я поїхав. - розібравшись з усіма речами він додає - наступного разу через тиждень, десь о цій порі, але вийдіть раніше, візьміть ліки з собою. - і він їде.

Вона підходить до хлопчика, він притулений до паркану, сидить на землі підтягнувши коліна до грудей

- Ви мене вб'єте? - питає він, кусаючи нижню губу і борючись зі слізьми.

- Що? Ні! - жахаючись відповідає він.

- Той солдат сказав, що везе мене вбивати. - додав він і розплакався.

Жах переповнює її, але вона опускається на коліна, підповзає до дитини і каже, обережно торкаючись його рук.

- Ні, тут ти в безпеці, все буде добре. - він все ще ридає. - Хочеш їсти? - не знаючи, як ще заспокоїти дитину, окрім як відволікти пропонує вона.

- Дуже. - шмигаючи носом додає він.

- Тоді йдемо у дім, тільки тихенько, бо там спить ще один хлопчик, як прокинеться, я вас познайомлю.

7 майже зустріч

Лиш встало сонце вона вийшла з дому, несучи в руках невеликий ящичок із ліками, які він привіз на возі ще у перший день. Пройшовши в верх во вулиці вона побачила вдалині дитину років 3-ьох, та сиділа в траві, рвала її і клала собі до рота.

Підбігли швидко до дитини вона присіла поряд, та, побачивши жінку сильно злякалась і почала плакати. Витягши з кишені скибку хліба вона відламала шматок і дала дитині, та з жадністю забрала її з рук і сунула до рота.

- В мене є більше їжі, йдемо зі мною? - запитала жінка. Заспокоєна дівчинка простягнула до неї руки. Взявши її, жінка запитала - Ти одна тут?

- Ні, там! - відповіла вона і показала пальчиком в сторону кінця села. Жінка одразу пішла туди, але дитина побачивши, що вона несе її у ту сторону, почала плакати і кричати "Ні".

- Послухай, ми заберемо інших і тоді підемо додому!

- Ні!

- Ти можеш залишитись тут, - розсердилась вона, що гаїть свій час, - Можеш чекати тут, я повернусь з іншими і заберу тебе.

- Ні, з тобою. - злякалась вона і сиділа тихенько. Жінка помітила одразу, що штанці дитини зовсім мокрі, але тут можуть бути набагато більші проблеми, якщо він сказав взяти ліки.

Пройшовши декілька десятків метрів вона знову помітила дитину, хлопчика років 8-ми, він стояв спиною до неї і кудись дивився.

- Агов! - гукнула вона.

Обернувшись він хотів втекти геть, але побачив дівчинку в неї на руках, тому побаг прямо на неї, налаштований вороже.

- Відпусти її! - швидко поставивши дитину на землю вона сказала.

- Я не зашкоджу вам, в мене є їжа.

- Ням. - додала шмигаючи носом дівчинка.

- Я не вірю вам. - зло сказав хлопчик беручи дівчинку за руки.

- Як і я вам, але що ще нам залишається. - додала вона, беручи дівчинку за другу руку, - Я не маю часу тебе вмовляти, роби що хочеш, але за дівчинку я потурбуюсь.

- Вона піде зі мною. - суворо, не по дитячі сказав він.

- Куди? Я одна тут! Допоможи мені зібрати усіх дітей і йдемо додому.

- Я не раз чув ці казки! А потім вб'єте!

- Я обіцяю, нікого вбивати не буду! Допоможи мені врятувати інших. Можеш не вірити, ти побачиш усе сам на власні очі, в мене вдома вже є дві дитини. - бачачи, що він не вірить їй, вона додала, - гаразд, як хочеш, я іду далі, шукати інших. - психанувши залишила вона їх. Але пройшовши декілька метрів, побачила, що вони хоч і тримали відстань, але йшли за нею. Далі вона побачила ще троє дітей, усі років 5-ти, вони сиділи в кучці і хникали, побачивши її вони не тікали а лиш з жахом і приреченістю спостерігали за нею.

- Я вам не зашкоджу, йдем зі мною, в мене є їжа.

- Ні. - відповіла одна дівчинка.

- Чому ні? - вона намагалась говорити спокійно і не злитись, щоб не злякати їх.

- В двох з них попечені ноги, а в одної подерта спина. - відповів той хлопчик, що стояв позаду.

- Я вам допоможу. - сказала вона і відкрила чемодан з ліками, - покажіть свої рани. - вона жахнулась в одної дитини, від самих бедер до ікр були червонющі, місцями з пухирями. В хлопчика були жахливі пухирі на ступнях, від чого той взагалі не міг ходити, а ще в одної була поцарапана спина, не так щоб сильно, але для дитини точно викликала дискомфорт. Наскоро перемазав двом засобом від опіків а іншій живильною маззю вона запитала.

- Я ще хтось?

- Лиш нас привезли. - відповів хлопчик.

- Добре, все інше потім, ідемо додому. Ти мені віриш? - запитала вона в найстаршого.

- Якби ви хотіли нас вбити, то навряд лікували б. - засумнівався він.

- Гаразд, слідкуй за тим, щоб ніхто не загубився, ідіть чітко за мною. Хлопчика з опіками на ступнях я понесу, всім іншим доведеться йти пішки. Тут не далеко. - додала вона і присіла, допомагаючи хлопчику вилізти собі на спину. - Тебе як звати? - запитала у старшого.

- Іван. - відповів той.

- Гаразд, Іван, будеш нести мій ящик, але обережно, там ліки. - з опаскою через безвихідь довірила вона йому.

8 зустріч

Сонячного дня, 3 тижні потому, коли жінка поралась на грядці за будинком, а діти сиділи в дворику грались, почувся гуркіт підводи і злякана малишня прибігла до неї

- Він повернувся нас вбити. - на кордоні істерики промовив Іван.

- Сидіть тут. - не розуміючи, що відбувається, запитала вона. Вийшовши в двір побачила його, він розпрагав коней і заводив в подвір'я.

- Я сьогодні на цілий день, вночі поїду. - як завжди не вітаючись сказав він. - Як діти?

- Злякались, сховались за домом. - не бачачи сенсу обманювати відповіла вона, хоч і чула жахливі розповіді малечі про те, як цей чоловік катував їх і вбивав інших.

- То правильно.

- За що ви їх так? - запитала вона.

- А вони не кажуть? - задав стрічну відповідь він, не дочекавшись відповіді додав, - вони крали у солдат.

- Їжу. - зло сказала вона.

- Саме тому тут і живі. - суворо додав він. - Мені нічого не вартує вбити хоч вас, хоч прямо зараз, але дитину... - не договорив він, а просто присів на лавочку біля двору. - В возі продукти, одяг, ще ліки, якісь лахи. Це треба вивантажити. - Не втрачаючи часу вона побігла до возу, але він її зупинив, - скажи малечі, в мене є розмова до тебе.

- Іван. - гукнула вона, той з острахом виглянув з-за будинку.

- Ні, я буду слухняним, тітко, не треба, будь ласка. - заголосив він.

- Ніхто тобі не зашкодить, бери усіх, хто може і вивантажуйте віз, речі заносьте у дім. - Він тут же побіг, за ним замайоріли і інші. - Їжу не розтаскуйте, складіть на кухні. - додала вона, присівши на лавку поряд.

- Сьогодні готуйтеся, бери усіх, хто може ходити, треба обшукати будинки, все, що придатне для використання, забирайте. Тут візьми свою звичку в озброєння і не запитуй нічого.

Вона і не збиралась, побігла допомагати дітям, розвантаживши підводу, залишила хлопчика Павла з обмеженими ступнями - вони ще не зажили достатньо з семирічним хлопчиком Микитою і з трьох річною дівчинкою Мариною і всі інші пішли з ними. Іванова задача спостерігати, щоб діти тримались купи і не розбігались.

- Ви добре їх організовуєте. - похвально каже він.

- Нажаль то не я, а стан навколо. Як там?

- Навіть мені важко, а я в виграші. Розділимось, малишня зі мною не піде, тож беріть їх і лізьте в будинки по ліву сторону, я буду по праву, спочатку скидайте усе через вікно надвір, потім будемо переносити в дім.

Так і зробили, день був важкий, але плідний. Вони брали тканини, одяг, одіяла, посуд, стільчики, декілька іграшок для дітей, прикраси. Вона в кожному будинку, в який заходила писала на листочку, що саме взяла, для чого і обіцянку повернути, про коштовності, які траплялись дуже рідко і мало, що використає лиш на крайній раз. Також вона брала декілька книг а і одному з будинків навіть знайшла колоду карт і шахи. Забирались також інструменти, а він знайшов бутиль спирту.

- Добрий для знезараження, чудова знахідка.

Потім вони все перенесли то в погріб, то в дім, вона почала готувати їсти, а він знадвору обприскував механізмом будинок і територію навколо. Закінчивши з цим сказав:

- Вам би краще пересидіти завтрашній день у погребі, але там сиро, похворієте всі, тож сидіть вдома, але ні в якому разі, повторюю ні в якому разі ніхто нехай не виходить з дому. Я поїду на світанку.

Вона подала йому їсти кашу, з гречки, яку він привіз сьогодні в одному з мішків з крупами. Він вдячно взяв, потім дала ще дітям, вони сиділи в іншій кімнаті і зі страхом дивились на нього.

- Він поганий! - на вушко сказала їй найменша дівчинка, коли вона давала їй кашу.

- Циц - поправила вона її, але заперечувати не стала.

На світанку він поїхав, перед тим трохи покімаривши на дивані.

Через години дві, як він поїхав почувся гуркіт машин, крики людей, вони, як він і наказував, сиділи всередині і не виходили. Він з'явився на порозі, відкрив двері, пробіг по кімнатах, ігноруючи їх, вибіг у двір. З краю вікна вона бачила, що інші люди теж лазять в будинках. Кожен будинок почав спалахувати як сірник. По іншу сторону вікна вона теж побачила дим, їх дім теж горів. Злякано вона перебирала думки, чи міг він так зробити, але для чого було все інше. Її думки перервала димова шашка, кинута в будинок, через пів хвилини вона відчула як в голові запаморочилось, свідомість затьмарилась і дивлячись на язики полум'я прямо за вікном вона зомліла.

Чийсь далекий крик лякав і бентежив, голова була чавунна, вона ледве відкрила очі і оглянулась, плакала маленька дівчинка. Всі інші теж починали прокидатись. Обіймаючи дітей і цілуючи кожного вона щиро раділа тому, що вони живі, хоч не сподівалась що прокинеться. В кімнаті було жахливо темно, за вікном не видно нічого, абсолютно. Вона відкрила вхідні двері, там був день, світлий і ясний, їх будинок знаходився на згорищі - навколо стояли напів обгорені будівлі вийшовши у двір, вона побачила, що їх будинок чорнющий, весь у сажі, тому не видно було дня. По вулиці йшла дівчинка, тримаючись одною рукою за іншу і опустивши голову до долу. Вона одразу вибігла до неї, та побачивши її, не зляклась, як інші це робили, і не сміливо підійшла ближче і протягла згорточок листка у руці.

- Солдат сказав, що ви за це дасте мені їсти. Вона взяла в дитини з рук згорточок, розгорнула, там були нерівні косі великі літери:

"Вибачте за шашку, не міг ризикувати. Не випускайте дітей з двору."

Вона все зрозуміла, простягнула руку дівчинці і сказала:

- Я дам тобі їсти, ти можеш залишитись в нас і тоді матимеш їжу кожен день.

Вона пішла за нею.

9 зустріч

Вони чули здалеку з полів гуркіт машин і крики людей, але як він і писав, з двору не виходили. Діти, бачивши такі жахи, які важко уявити, не мали бажання порушувати її наказ.

Майже місяць продовжувався гуркіт в полі, під кінець він майже стих, а потім від'їхала остання машина, але вони все ще не виходили з двору. Уночі цього ж дня приїхав він.

- Збирайте усе, що маєте, сьогодні усе необхідно перенести в інше місце, а цей дім знищити. - злізаючи з возу сказав він важко дихаючи. Не запитуючи вона побігла будити дітей і збиратись. Вона грузила речі на віз, як тільки той ставав повен, він гнав коней у сторону поля, через декілька хвилин повертався на зад.

- Меблі брати? - запитала вона.

- Там немає для них місця, все необхідне є, беріть головне балони, свічки і генератор.

Залишились лиш вони. Вона посадила дітей на віз сіла сама і вони поїхали. Приїхали на поле, до кучі їхніх речей. Оглянувшись навколо вона не бачила місця, де можна жити.

- Не туди дивитеся. - втомлено всміхаючись сказав він і показав пальцем вниз, якраз на свої ноги. Вона придивилась і побачила металевий люк. - Ця ручка, - показав він, що стирчала тут же, - знімається, ви її заберете в середину. - він наступив на неї ногою, міцно притискаючи до підлоги, щось клацнуло і рипнувши привідкрилось. Він піднатудився і потяг люк угору, той відкрився. Знизу були рівні сходинки.

- Їх розробили як сховки для генералів, повністю збудовані ще на заводі, лиш привезені і вставлені в котлаван частинами і вже зібрані тут. - З гордістю сказав він опускаючись вниз і простягнув руки, - подавайте дітей. Ті одразу заканючили і ні в якому разі не хотіли до нього йти.

- Гаразд, давайте ви самі залізите, а він, якщо впадете, вас зловить.

З горем пополам діти полізли в них, найважче було з найменшою.

- Залазьте і ви, покажу вам все, самі все знесете, я допоможу лиш з крихким, бо мені вже час. - поспішив він її.

- Як вам вдалося встановити це тут?

- Знаєте, це бракований і списаний зразок, по документах, звісно, виявилось це при встановленні. Випадково поставлене не те місцезнаходження, так буває, на війні, запротоковано головним конструктором.

- Чому він підписав?

- Бо його донька тепер тут і виживе. Тут я ризикував, бо людина може розказати цей секрет, під тортурами, наприклад, тому самому довелося судити і виконати вирок. Мертві секрети не видають. - ніби це звичайна буденна історія розказав він, в неї аж холодок пробіг по спині. Тим часом він витягнув з кармана карту і розклав на бетонній підлозі і показав на ній. Тут кухня, 2×4, за нею загальна спальня, вище піднявшись - туалет, далі де одна кімната - розважальна 5*5, позаду оранжерея, там є насіння, рекомендую використовувати. Запаси води, декілька бутлів, мають бути всередині, але уважно прочитайте інструкцію і навчіться добувати самі. За оранжерейною є комірка, там домашня птиця, рекомендую, використайте не як м'ясо, а як джерело білків. Все інше є в інструкції ось, - він показав на стіну, там була прозора коробка, приєднана до стіни, - тут вона знаходиться, до кожної кімнати своя. Читайте уважно, вчіть і дітей. Тепер запам'ятайте, відраховуйте з сьогоднішнього дня рівно 5. Будуть можливо час від часу з'являтись ззовні люди, запускайте лише дітей! Я серйозно! Лише дітей, навіть якщо думаєте, що не впораєтесь зі стількома, беріть лише дітей. Тут може поміститись не більше 30, на крайній випадок 35, це незалежно він зросту і ваги. На п'ятий день задраюєте люк і не впускаєте більше нікого, абсолютно! Хто б там не був, діти, не діти, навіть я, нікого не впускаєте. Паралельно з тим випускаєте пташку, але лише одну. Вони в оранжереї в клітці, не забувайте годувати, про це теж буде в інструкції. Якщо пташка впала замертво, вмикаєте ще один шар, слідом випускаєте ще одну і робите це стільки разів, скільки необхідно. Тепер давайте перенесемо все і я поїхав.

Він допоміг спустити крихке, і поїхав, вона скидала інші речі, малі проносили їх далі, щоб не закривали прохід. Коли з цим було закінчено вона зайшла в середину. Втомившись від роботи малі позасинали на одязі, на підлозі, вона ж взяла інструкцію, що при вході і почала читати.

"Правило перше: завжди зачиняйте люк."

Вона тут же спохватилась і побігла його закривати.

" Потягніть важіль донизу до характерного звуку стику і закрутіть важіль до упору. "

Зробивши що написано, вона сіла на одяг і продовжила читання.

"Правило друге: Залишайте прохід чистим і вільним.

Правило третє: якщо ви ще в стадії 1, можете покидати станцію, але ніколи не залишайте її з виду.

Пояснення: стадія 1 - територія ззовні не радіоактивна і ви лиш заселились.

Правило четверте: якщо ви вже в стадії 2, ввімкніть захист і ні в якому разі не відчиняйте люк.

Пояснення: стадія 2 - територія ззовні радіоактивна і непридатна для існування.

Правило п'яте: якщо ви вже в стадії 3, відкрийте перевіряюче віконце і випустіть через нього пташку. Лише якщо пташка повернулась і клює клює захисне скло віконця, можете відчиняти люк і покидати станцію.

Пояснення: стадія 3 - територія ззовні очищена і знову придатна до існування.

Правило шосте: завжди кладіть інструкцію на місце.

Вдалого вам перебування на станції Віта."

Поклавши інструкцію назад вона лягла біля дітей і заснула. Прокинулась від того, що хоче в туалет, запаливши ліхтарик, який був у кишені вона пішла в його сторону. Тут все було дуже добротно, унітаз, умивальник, поряд невеличка ванночка. Взявши з стіни інструкцію вона сіла на унітаз і доки виконувала прихіть природи, читала що там написано.

"Правило перше: завжди, після спорожнення шлунку натисніть до упору проштовхувач, що знаходиться знизу унітазу.

Правило друге: наступне користування унітазом можливе лише коли проштовхувач повернеться у своє першочергове положення, рівно до синьої позначки на ньому.

Правило третє: щоб наповнити умивальник водою, необхідно налаштувати резервуар збирання дощової води. Для цього відкрийте шухляду, яка знаходиться над умивальником, зніміть середню поличку і натисніть синю кнопку. Вона пошле сигнал для ввімкнення фільтрів. Вимкнути фільтри ви можете другим натисканням на ту ж кнопку, рекомендуємо вам не вимикати фільтри. Наступним кроком відкрийте вентиль знизу умивальника рівно до позначки +. З цих пір резервуар буде наповнюватись автоматично.

Правило четверте: на пластиковій наліпці, яка знаходиться над умивальником, одразу з'явиться червоне коло, воно означає, що резервуар пустий. Коли він буде заповнений на половину, з'явиться жовте коло. Коли резервуар заповниться повністю, з'явиться зелене коло. Слідкуйте за цим уважно і намагайтеся не допускати червоного кольору.

Правило п'яте: Термін збирання води триває від 1 до 3 тижнів, в залежності від погоди ззовні.

Правило шосте: не рекомендується використовувати воду з резервуару, коли індикатор жовтого або червоного кольору. При заповненому резервуарі робіть запаси в бутлі.

Правило сьоме: вода не потребує додаткової фільтрації, так як в резервуарі встановлена новітня удосконалена очистна система.

Правило восьме: після вивчення покладіть будь ласка інструкцію на місце і зберігайте її там.

Бережіть воду і себе, про інше потурбуємось ми."

10 зустріч

Йшов третій день нашого знаходження в бункері. Правду кажуть, що діти швидко адаптуються, адже вони вже почували себе так, ніби все життя прожили в таких умовах. Враховуючи те, яким жорстоким було до них життя, зрозуміло, чому вони так шалено за нього тримаються. Сидячи на траві і гріючись під вечірнім сонцем я спостерігала, як малеча снує то надвір, то в бункер, зовсім не зважаючи на двометрову глибину останнього. Лиш найменша весь час канючила, коли її залишали чи то зверху, чи то знизу, бо сама мала ще замаленькі ніжки, які не можуть впоратися з висотою підйому східок, але поспівати за усіма їй було конче необхідно.

Вглядаючись в вже пів коло багряного сонця я побачила тіні, які були ще далеко, але досить швидко наближались. З десяток людей, незрозумілого віку і статі рухались прямо до нашого сховку.

Відчуваючи незрозумілий страх я швидко зібрала дітей і наказала спуститися у бункер. Впевнившись, що усі на місці, я теж, на половину залізла туди і стала чекати, коли незвані гості підійдуть ближче. Зачинити люк і сховатись я не могла, бо помітила дві півметрові постаті з ними, це свідчило, що там є діти і їх я можу сховати.

-"Стійте!" - помітивши, що незнайомці пришвидшились, коли побачили мене і підійшли занадто близько, зупинила їх. Четверо осунувшихся і захудих чоловіків в обірваному одязі, з ними дві дитини незрозумілої статі, бо рвано коротко підстрижене волосся і бруд на обличчі заважали зрозуміти їх належність.

Почувши мій крик вони і не думали зупинятись.

-Стійте, інакше я закрию люк і сюди ніхто не зайде. - намагаючись не зважати на голосно гупающе серце і піт, який виступив на чолі голосно попередила їх. Моя погроза спрацювала і чоловік, який йшов трохи попереду зупинився і знаком руки зупинив інших.

- Серед нас діти, впусти нас. - хриплим жорстким голосом сказав він.

- Я впущу лиш дітей, для дорослих немає місця. - не дивлячись на жвилі страхо впевнено відповіла я.

- Ми їх батьки і підемо з ними! - заперечив той роблячи крок назустріч мені, і розставивши руки, показуючи, що в них немає зброї.

- Ще один крок хтось з вас зробить і я зачиняю люк! Відійдіть назад! - хапаючись за кришку люка міцніше попередила я. Чоловік пильно вдивлявся в моє обличчя і побачивши щось, що зрозуміло лиш йому самому, відступив назад рівно на один крок.

- Ми дві доби йшли майже не зупиняючись, ми виснажені і голодні, невже ви думаєте, що ми можемо вам зашкодити. - намагаючись чи то надавити на жалість, чи то заспокоїти, продовжував він, але жорсткий голос і злий погляд видавав його з головою. Це не та людина, якій можна довіряти.

Він подивився на жінку і ніби поглядом щось сказав, вона одразу всхлипнула і опустилась на коліна, зімкнувши руки в замок в молитовному жесті і подивилась на мене.

-Я вас благаю! Ці діти ні в чому не винні! Я ні в чому не винна! Благаю вас, допоможіть нам! - час від часу її голос переривали всхлипи і ікота, тому деякі слова було важко розібрати. З очей бідолашної котились дрібні сльози.

- Я не можу впутисти вас! Правда, вибачте, ця станція розрахована лиш на дітей, вона не витримає дорослих. Мені дуже шкода! - ледь стримуючи свої пориви, щоб здатись відмовила я. Тримати свою позицію допомагали погляди чоловіка, з яким я вела розмову до того, він не зупиняючись оцінював мене і ніби перевіряв.

Раптово віз зайшов за спину жінки і і витягши з кишені складний ніч взяв її за розпатлане чорне волосся і приставив зброю до горла. Злякана жертва навіть перестала схлипувати а лиш з жахом дивилась на мене, лиш сльози, які градом текли по щоках видавали її почуття.

- Ти впустиш нас, інакше її кров, кров цих чудненьких діток буде на твоїх руках. - поглядаючи на зляканих діток, яких за шиворот тримали двоє інших чоловіків, бо ті хотіли втекти, задоволено протягнув він.

- Їхня кров буде на ваших руках. - пам'ятаючи про малят, які зараз як мишки сділи в глибинах станції відмовила я. Нарікати їх на небезпеку я не мала права.

- Шкода. - відповів той задоволено і різанув по горлі бідолашної жінки. Багряна кров потекла з рани намагаючись її зупинити вона хваиалась за неї руками і судорожно ломила ротом повітря. Скоро задихаючись вона осідала на підлозі згодом зовсім затихла. Діти голосили, чоловіки тримали їх з гидкими ухмилками на обличчі. Кожного разу, як я дивилась на мертву до горла підступала тошнота і грозила вирватись на поверхню рвотними масами, але ця слабкість може виявитися фатальною, адже вони скористаються моїм становищем.

- Тепер малята! - задоволений від моєї реакції почав він, підійшовши ззаді до несподівано застихшої дитини, яка тим не менш не переставали вириватись. На вік їм років 7, але дивились на світ зовсім дорослими очима.

Розуміючи, що зараз відбудеться я в паніці намагалась придумати хоч щось. З одного боку я ніби маю сумнівний шанс врятувати цих двох, якщо впущу чоловіків в бункер, з іншого я ризикую набагато більшою кількістю дітей.

- Вибачте мене, маленькі, вибачте. Але всередині є інші діти, вони вб'ють і їх, якщо я дозволю зайти сюди. - зі сльозами на очах дивлячись по черзі на кожну дитину відповіла я. Поступово страх змінився на паніку і вони чи душ почали дригатись в руках чоловіків. Раптом дитина, до горла якої був підставлений ніж затихла і осіла на підлогу.

- Що ти зробив? Нас тепер вона не впустить! - заверещав на того, що з ножем мужик який тримав дитину.

-Та я нічого не робив, олух, він зрадів. - виправдовувався той, але нотки страху прослизнули в його голосі. Раптом і друга дитина осіла на підлогу.

- Що з ними? - не розуміючи, що відбувається запитала я в чоловіків. Вони лиш зло глянули на мене і продовжували штурхати дітей.

Раптом почувся хлопок і один з чоловіків впав на землю обличчям вниз. Слідом зазвучав ще один, впав і другий, третій в паніці побіг прямо на мене. Прозвучав третій хлопок і він теж впав, не добігши два-три метри. Придивившись я побачила струйку крові, яка почала витікати з його потилиці. Їх хтось застрелив. Озираючись навколо я не бачила жодної тіні, жодного руху. Лиш широке поле і самотнє дерево посеред нього. Несподівано від дерева від'єдналось дві тіні, одна більша, інша менша. Тримаючись за руки вони рухались прямо на мене. Більша постать однозначно була чоловічою, він тримав на блеяі рушницю і тримав за ручку вільною рукою. Підійшовши трохи ближче я впізнала в постаті його.

- Як ся маєте? - легко запитав він, ніби поряд і не лежали трупи.

- Ви вбили дітей?! - лиш змогла вимовити я і врешті вилізла з люку, щоб звільнитись від ранішнього сніданку. Мене ніби вивертало і лиш коли шлунок залишився пустим нарешті рвотні позиви завершились.

- Звісно я їх не вбив. - подаючи мені флягу з водою відказав він, - це снодійне, щоб не втекли, або щоб випадково не зачепило, години через дві прокинуться. Це Ліля, вона буде з вами. - показав головою він на дівчинку поряд і додав вже дівчинці, - залазь у люк як я тобі показував і чекай мене.

Дівчинка невпевнено рушила в сторону бункеру декілька раз оглянулась, але все ж без лишніх слів залізла всередину.

- Допоможеш? - беручи за руки труп одного з чоловіків запитав він, маючи на увазі, чи допоможу я відтащити їх. Лиш підійшовши ближче і намагаючись взяти його за ноги мене захватили нові рвотні позиви і я знову вирвала. - Тоді я сам. - нахмурившись відповів він і потяг тіло в сторону дерева.

- Що мені робити? - дрібно трясучись запитала його я, коли він повернувся за наступним.

- Спустись в оранжерею, принеси якийсь заступ, треба закопати їх. - витираючи піт з лоба і важко дихаючи відказав він.

Швидко спустившись вниз я пройшла в оранжерею і одразу за дверима на спеціальній підставці для інструментів знайшла заступ і швидко понесла його нагору. Тим часом він вже майже відволік третє тіло. Я пішла одразу туди ж.

- Візьми когось з дітей і занесіть в середину цих двох, - маючи на увазі непритомних малюків наказав він. Коротко кивнувши я віддала лопату і пішла в середину.

Через три години нарешті в люк спустився він, я вже нашвидко приготувала каші усім і з тривогою поглядала на досі непритомних дітей.

- Ще не опритомніли! - швидше сам для себе сказав, ніж запитав він. Я нічого не відповіла. - Я не міг помилитись з дозуванням. Швидше за все вони були занадто виснажені, тому доза виявилась за великою. - обманливо спокійно відповів він, відійшов на пару кроків назад і з силою стукнув кулаком в стіну. Від несподіванки я аж підстрибнула. С кулака одразу поюшила кров. Я швидко побігла до аптечки і витягла перекис і бинт.

- Збігай на поверхню і принеси подорожник. - сказала я старшому хлопчику і коли він уже зібрався йти додала , - тільки ти пам'ятаєш, обережно!

Він ствердно кивнув головою і пішов до кришки люку.

Тим часом я підійшла до чоловіка і без слів взяла руку і нлила на неї перекис.

- Вони не отямляться? - запитала тремтячим голосом.

- Я не думаю... - коротко відповів він спостерігаючи за моїми маніпуляціями з його рукою.

- Але вони ще дихають і серцебиття присутнє.

- Це нові ліки, їх лиш випробовують, я витяг їх в центрі, ними шпигують тих, хто втікає. Відсоток виживання значно перевищує смертність і більш дієвого снодійного я не знайшов. Треба було взято меншу дозу. - він замахнувся другою рукою на стіну, але вчасно зупинився і опустив її.

Прибіг хлопчик і приніс подорожник. Промивши його в воді дала чоловіку:

- Жуй.

Скривившись він все ж взяв його до рота. Подумавши і потім виплювавши на руку з огидою витер рот. Я швидко забинтувала його костчшки і пішла перевірити дітей. Більшість вже сиділи за столом і жували кашу, мовчки дивлячись в свої миски, дехто вже заснув і з чарівною безтурботність обіймали покривала. Нова дівчинка тулилась до чоловіка і не відходила від нього ні на метр. Вперше я бачила таку реакцію дитини на нього.

- Хочеш їсти? - опустившись на коліна запитала я в неї. Вона вип'яла в верх нижню губу в спробі стримати напливаючий плач і кивнула головою. - Ходімо, я тобі дам. - взявши її за руку повела в столову. Вона коротко глянула на чоловіка і дочекавшись його одобрення пішла за мною. Посадивши її за стіл і насипавши каші повернулась назад до чоловіка.

- Її матір вбили вже добу назад, тому я терміново вийшов сюди. Мене підозрюють в зраді а на війні підозра означає смерть. - коротко відповів він. - Я залишу зброю, тут є декілька патронів, в пластиковій коробці снодійне, в залізній бойові. Я більше не повернусь, дож вам доведеться самим. - важко опустившись на мішок з одягом на підлозі здоровою рукою тер собі голову він. Коли я вже думала, що не додасть нічого, він сказав: - Вона моя донька. Прошу потурбуйся про неї. Ми мали виїхати за кордон, але війна вийшла за межі контролю.

- Чому б вам не залишитись? - розуміючи його становище запитала я.

- Я більш, ніж відоме обличчя на обидвох сторонах фронту. А ви, самотня жінка з дітьми не викличете підозри, тим паче навіть імені мого не знаєте. Потурбуйтеся про них. - розуміючи, що він має на увазі свою доньку, я кивнула головою.

Він пішов на світанку, міцно поцілувавши сплячу доньку в лобик, коротко хитнувши мені головою вийшов в тільки починаючий ранок. Я зачинила за ним люк і спускаючись в низ почула скигліт. Пройшовши в кімнату побачила, як двоє непритомних дітей очуняли і тепер міцно притулившись один до одного з страхом оглядали все навколо. Не втрачаючи дорогоцінного часу я швидко кинулась до люку, відчинила його і вилізши на поверхню крикнула йому:

- Вони прокинулись! - не розуміючи, що я маю на увазі він спочатку тупо дивився на мене, а потім декілька раз хитнувши ствердно головою, приклав на декілька секунд руку до серця і розвернувшись пішов далі. Я спустилась назад в люк.

11 більше, ніж зустріч

Пройшов рік, може і два. Весь цей час ми не виходили з капсули. Червоний індикатор невпинно світився на панелі і не внушав нічого хорошого. Ми вже освоїлись і навіть звикли жити на станції. Грали в ігри, доглядали за рослинами і курми, прибирали, готували їсти ось і всі розваги. Діти дуже здружилися, хоч деколи мені і доводилось рознімати бійки і розставляти їх в різних кінцях кімнат, але в цілому я раділа навіть цьому, це означало, що справи йдуть на краще і вони стають тими ж безтурботними дітьми, які сваряться, миряться, капризують і не згадують про жахи які дуже довго переслідували нас всіх по ночах.

Ще через пів року з'явився жовтий індикатор і ми випустили першу пташку через спеціальну систему в люці. Спостерігаючи в трубу я з жалем помітила, що вона навіть не взлетіла а так і залишилась трупиком лежати на люці.

Ми довго не наважувались випустити наступну, але через місяць, вирішили, що пора. Нажаль, та ж доля спіткала і її. На довгих пів року ми закинули цю справу, поринувши в всі ті ж турботи і побут. В цей день ми знову спробували випустити пташку, вона зробила декілька взмахів крилами і теж впала недалеко від входу. Я читала в інструкції до оранжерейної, що це спеціально виведені птахи, які дуже чутливі до радіації і швидше за все, звичайна пташка в таких умовах цілком могла б вижити. Але в правилах прозоро говорилось, виходити лиш тоді коли пташка полетить і повернувшись постукає у кришку люка. Тому ми чекали ще 3 місяці і випустили ще одну пташку. Вона полетіла і не повернулась. Ми чекали її тиждень, призначили чергування коло люка, щоб не пропустити момент її приліту але крилата все не поверталась. Наважитись випустити ще одну ми не могли, їх і так залишилось лиш п'ять. На 10-тий день з верху люка, а саме з відсіку, звідки відпускали пташок почувся шурхіт, натиснувши по інструкції синю кнопку я побачила пташку, яка влетіла в приміщення, покружлявши під стелею під задоволений виск дітей і мій сміх вона врешті втомлена сіла на стіл. Я помітила клаптик паперу прикріплений до її ноги. Обережно знявши свою кофу я кинула її на пташки, тим самим зловивши її. Та не пручалась і спокійно сиділа, не дивно, діти давно зробили їх ручними, але ризикувати не хотілось. Відв'язавши від її лапки мотузку і взявши клаптик паперу я віддала дітям пташку, щоб занесли в оранжерею до інших. Розгорнувши лист я побачила лиш незрозумілі символи. Згадавши, де бачила такі, я пройшла в спальню кімнату і взяла інструкцію. Тут було розшифрування. Просидівши над клаптиком добрі пів години я врешті змогла прочитати написане.

"Ззовні небезпечно. Тиждень порятунок. Чекайте."

Хвиля жару пробіглась по венах від розуміння, що нас порятують.

Думаю не варто нагадувати, що весь цей тиждень був найважчим. Згідно інструкції ми взяли з собою лиш найнеобхідніші речі, продукти і ліки і з самого першого дня прильоту пташки сиділи "на чемоданах". Всі з нетерпінням чекали порятунку.

- Там буде папа? - запитала його донька.

- Я не знаю. - думаючи, що його там точно не буде, не стала руйнувати надії малечі, - Але там буду я і ми всі будемо разом! - Заспокоїла їх я.

Рівно через тиждень за нами приїхали, невідомо як, вони самі відкрили люк ззовні і подавши нам захисні костюми забрали на поверхню. Ми довго їхали, годин 5, потім ще стільки ж летіли. Часом з'являвся страх від невідомості, що і як далі буде, але я довіряла йому, а він казав робити все згідно інструкції.

Приїхали ми пізно в ночі в лагер, який був схований під захисним прозорим куполом. Навколо було пусто і лиш ліхтарі тьмяно освічували поверхню. З під землі піднялись двері і відкрився прохід в середину. Ми проїхали по довгому коридору, зупинившись на парковці, де рівними рядами стояло декілька сотень таких же військових машин, ми вийшли назовні. Взявшись з сонними дітьми за руки ми пішли за чоловіком, який нас сюди привіз. Назустріч нам вибіг заспаний дідусь в піжамі, тапочках і наскоро надягнутому халаті. З турботою і щирістю він огледів нас і запихавшись сказав.

- Дякую солдат, я їх поселю. - і вже додав нам, - Який я радий вас бачити, ми думали що ця капсула виведена з ладу і утилізована, а бач, вона цілком справна. Ви тепер в безпеці, йдемте за мною, покажу ваші кімнати.

- Вони будуть зі мною! - суворо і впевнено відповіла, притискаючи дітей до себе в захисному жесті.

- Звісно, звісно, ніхто вас не розділить! - заспокоїв він нас, - Я не правильно пояснив, це квартира, з кімнатами. Якщо вам так буде зручно, можете бути лиш в одній, як забажаєте. Ми оформимо її як вашу. З ранку проведу вам екскурсію, тут мешкає близько пятиста людей, з них 350 дітей, тепер трохи більше. З ранку з усіма познайомитеся. - він виглядав таким щирим і радісним від зустрічі з нами, що ми поневолі прониклись до нього симпатією і пішли туди, куди вів нас.

Ззовні повітря ще не було достатньо чистим для проживання, тож за межі купола не можна було виходити. Лиш через рік після оселення купол нарешті відкрили і ми зайнялись будівництвом будинків на поверхні. Війна виявилась катастрофічною, ядерна зброя зруйнувала більшу частину поверхні, майже всю флору і фауну, близько 500 таких куполів було розкидано в різних частинах світу, і більшість не були заповнені навіть на половину, це свідчило лиш про непоправиму шкоду людству, про тотальний геноцид.

Відходячи він отриманої інформації я намагалась взнати про нашого рятівника, але маючи лиш можливість описати зовнішність і знаючи зі слів його доньки ім'я - Микита. Для всіх він був жорстоким садистом, який катував, вбивав і отримував від того насолоду, лиш я знала його іншим, лиш я і його донька з усіх живих на планеті бачили його душу. Кожного дня після дякували йому за подаровану можливість, за шанс вижити.