Лабораверум: історія, люди, медицина

1488 рік — ректор Болонського універу та лавка різника

Влітку 1488 року 38-річний професор Юрій Дрогобич несподівано оголосив студентам, що чергова резумпція пройде в крамниці різника. Дрогобич почав викладання лише під час весняного семестру, усього кілька місяців тому, усе ще здавався в Краківському (Ягеллонському) університеті новачком, та і просто за віком молодий був ще займатися нововведеннями, а тут це несподіване запрошення до різника!

Навіть самі резумпціі (від лат. «відновлення», «повторення») були напівлегальними — університетське начальство не було в захваті від ідеї, що крім «офіційних» лекцій, професор може покликати охочих студентів кудись поза межами університету й там обговорювати щось без формальностей, без тиску античних авторитетів і невсипущого ока колег. Начальство терпіло, оскільки вважалося, що головною метою таких зустрічей була допомога студентам у підготовці до іспитів. Крім того, студентам належало за резумпціі платити окремо, безпосередньо професору. Відповідно університет виявляв поблажливість, вважаючи, що так він дає змогу своїм викладачам зводити кінці з кінцями. Але ... резумпціі в різника!

Юрій Михайлович Донат-Котермак, прозваний за назвою свого рідного міста «Дрогобичем» (а також «Львовим», оскільки розташований за 80 кілометрів від Дрогобича Львів був більше на слуху), на той момент уже вважався вельми і вельми заслуженим ученим. Його спеціальністю була…

Тут виникають складнощі. Епоха Відродження, начебто, мала ось-ось початися (або навіть уже почалася?), але люди того часу про це не знали, отже, по-старому всіх вчених називали «філософами». Наукових фактів про природу було мало, звичайна людина цілком могла тримати в голові їх усі. «Природа» як предмет вивчення не вимагала проведення якихось чітких меж між дисциплінами. Загалом, у ті часи один і той же «філософ» міг бути і «астрологом» і «фізиком» одночасно.

Слово «фізика» означало зовсім не те, до чого звикли ми. «Фізиками» (тобто «природниками») називали лікарів з університетським дипломом, тобто лікарів-теоретиків, лікарів-філософів, лікарів, які начиталися Аристотеля, Гіппократа й Галена, лікарів, які захистили дисертацію й отримали вчене звання «доктор філософії». Цим «фізики» відрізнялися від людей, яких називали «медики», тобто практиків без диплома, які з власної ініціативи, ні в кого не питаючи, викликалися лікувати інших людей. «Медики» ґрунтувалися у своєму лікуванні лише на власному досвіді (або власній зарозумілості). Один із різновидів «медиків» якраз у ті часи через звичку гучно розхвалювати на ринку свої зілля отримав найменування «голосні крикуни» (або на італійський манір «шарлатани»). Крім «фізиків» і «медиків», були ще «цирульники», одна з спеціалізацій яких називалася «хірургія». І, звичайно, були просто сільські знахарі.

Ми досі називаємо лікарів «докторами», оскільки «фізики» захищали дисертацію й отримували диплом «доктора філософії». У сучасній англійській мові також існує слово physician (первісне значення «фізик»), яке означає «лікар» — віддзеркалення тих часів.

Популярне в ті часи поєднання в одній особі «фізика» і «астролога» зрозуміло. Як без астрології можна приймати важливі лікарські рішення? «Без астрології лікар подібний сліпому».

І «фізик», і «медик» були кожен по-своєму небезпечні для хворого. Фізик легко міг процитувати будь-який уривок із Гіппократа або Галена, але яке це мало відношення до лікування конкретного захворювання в конкретного пацієнта?

Що стосується «медиків», то навіть найпристойніші з них, ті, які насправді переймали досвід у інших пристойних «медиків», які багато практикували й накопичували власний досвід, не мали системних знань, усі їхні знання були уривчасті і випадкові, такі «медики» легко могли застосувати свій досвід «не за призначенням».

Як це не парадоксально, пацієнту в ті часи найкраще було довіритися людині, яка одночасно була і «фізиком», і «медиком», тобто отримала системні знання античних авторів і одночасно мала практичний досвід, не пов'язаний із цитуванням Гіппократа.

Саме таким лікарем і був Юрій Дрогобич.

А ще, як і належить пристойному «філософу», він був «астрономом» (він же «астролог», він же «звіздар»).

Професійним викладачем Юрій Дрогобич став за 10 років до описуваних подій, в 1478 році. Тоді його, старшокурсника Болонського університету, рекомендував викладати астрономію іншим студентам знаменитий звіздар Джироламо Манфреді [Girolamo Manfredi або Hieronimus de Manfredis]. Завдяки своїм безсумнівним талантам Дрогобич отримував подвійний оклад, 200 лір.

(Тоді ж, до речі, Дрогобич уперше почув про те, що в центрі всесвіту розташовується Сонце, а не Земля — від знайомого Манфреді астронома Реґіомонтана [Regiomontanus, Johannes Müller]. Реґіомонтан щойно закінчив переклад латиною «Псамміта» Архімеда й там вичитав ідею Аристарха Самоського. Поки це був лише здогад, не підкріплений не тільки математичними розрахунками, але навіть і сформульованими постулатами. А проте, це знайомство може бути важливим, оскільки за 13 років (у 1491-1494 рр.) у Кракові студентом буде Микола Коперник, а в маленькому, тісному світі тодішніх університетів це означало, як мінімум, що Дрогобич, на той час професор того ж Краківського університету, і студент Коперник спілкувалися, а як максимум — за усталеною версією дослідників — що Коперник був учнем Дрогобича.)

Остаточно репутація Дрогобича як астронома сформувалася, коли він обійняв посади придворного астролога при дворі Вільгельма VIII Палеолога, маркіза Монферратського, і звіздаря при Ерколе I д'Есте, герцогу Модени (обидві посади, скоріш за все, не потребували постійного перебування в Казале-Монфератто та Модені). І хоча платили Дрогобичу як астрологу, той не пропускав нагоди порекомендувати своїм роботодавцям вранці обтиратися неодмінно холодною водою, а також давав поради, які ми б віднесли до гігієни побуту та гігієни харчування.

У ті ж роки Дрогобич першим зі східних слов'ян написав книгу, що вийшла друкарським способом, — «Прогностик» (латиною, 7 лютого 1483, Рим), збірник астрономічних і астрологічних таблиць з описами двох майбутніх місячних затемнень. У книзі, крім того, Дрогобич формулював досить просту думку — на основі спостережень за небесними явищами можна прогнозувати погоду. І ще одна проста думка з цієї ж книги — протиепідемічними заходами (санітарно-гігієнічними заходами) можна й потрібно займатися й поза епідеміями, якраз для того, щоби ті епідемії не виникали.

Визнання в якості «фізика» Дрогобич теж здобув, ще коли був студентом (цього разу — студентом медичного факультету). Його 24 березня 1481 року на 2 роки обрали ректором Болонського університету, вручивши владу формувати курси обов'язкових і зажаданих дисциплін, затверджувати розклад лекцій, заповнювати вакансії, визначати рівень оплати, стежити за якістю викладання, влаштовувати наукові диспути й симпозіуми, здійснювати цивільну та кримінальну юрисдикцію над викладачами і студентами і т.ін.

Дивно, але дипломованим доктором медицини Юрій Дрогобич став лише в наступному після обрання ректором році, в 1482-му. До речі, Дрогобич — перший серед східних слов'ян дипломований доктор медицини.

Й ось в 1488 році Дрогобич став професором медицини Краківського університету. І практично відразу покликав охочих студентів на резумпціі до крамниці різника.

У ті часи університетське вивчення медицини зводилося до прослуховування в лекційному залі робіт античних авторів. Студенти не бачили хворих, не обговорювали реальні хвороби, не отримували практичні навички. Єдиним відступом від бурмотіння латинських текстів було спостереження за розтином трупів. Розтини були рідкісними, і далеко не кожен університет їх практикував. Так сам Дрогобич уперше побачив розтин у Болонському університеті лише наприкінці третього року навчання медицині. Усього ж за весь час навчання він бачив два розтини (це регулювалося на законодавчому рівні — не більше двох!). У Кракові ж, як з'ясувалося, розтини взагалі не проводилися.

Й ось тут Дрогобич і зробив революцію в навчанні медицині (і в кінцевому підсумку, і в медичних дослідженнях теж). Він повернув до медицини забутих за тисячу років Середньовіччя тварин.

Якщо не можна спостерігати за розтином трупів людей, то ніщо ж не заважає спостерігати за «розтином» трупів тварин! Ось Дрогобич і покликав студентів до крамниці різника! А потім почав кликати їх туди з наполегливою регулярністю.

Ця витівка, як це не дивно, не мала для Дрогобича поганих наслідків. Можливо, в силу його репутації — як професора-вченого і як лікаря-практика. Навпаки. До нього валили студенти, й університет виділив йому на постійній основі найбільшу аудиторію. Йому дозволяли аналізувати на лекціях не тільки праці античних авторів, а й роботи Авіценни, Аль-Біруні, Аль-Рази, Аль-Масихи, Костянтина Африканця. Його почали кликати до ліжка хворого короля Польщі і Великого князя Литовського Казимира IV Ягеллончика (того, який «здав» Василю II і Івану III союзний йому Великий Новгород). У 1492 році Дрогобича взагалі призначили придворним лікарем Казимира. Після смерті Казимира Дрогобич став придворним лікарем і наступного монарха Яна I Ольбрахта (того, який у боротьбі з магнатами віддав неймовірну кількість привілеїв шляхті). У тому ж 1492 році Дрогобич був обраний деканом медичної кафедри університету. Ставши фактичним главою всіх «фізиків» королівства (тобто менше десятка дипломованих лікарів і близько сотні студентів, які спеціалізувалися на медицині), Дрогобич ще більше розширив роль резумпцій, у тому числі і в крамницях різників.

Цікаві факти:

• Першим східним слов'янином, який захистив докторську дисертацію в європейському університеті, був львів'янин Петро Кордован (Сорбонна, 1253 р.), а найвідомішим — Петро Могила (Сорбонна, 1620 р., хоча, звичайно, Петро Могила був не зовсім слов'янином)

• Дрогобич був осиротілим сином солевара. Поштовхом у житті для нього стало найняття його у віці 16 років на роботу Айнольфом Тедальді, одним із генуезьких «орендарів» місцевих солеварень. Тедальді зробив Юрія лічильником видобутої солі, а потім і писарем. Крім засобів до існування, це дало Юрію можливість щодня спілкуватися з людьми, які цінували знання. І, звичайно, дало доступ до хоча б якихось книг і доступ до носіїв «підлої» італійської мови, а також можливість подорожувати з обозами (аж до Кафи-Феодосії)

• Через очевидні злидні Краківський університет, куди на початку 1469 року вступив 18-річний Дрогобич, призначив йому плату в розмірі 1 гроша, тобто 1/8 від звичайної і 1/16 від максимальної. Головними джерелами доходів Дрогобича було репетиторство й оплачувана(!) участь у диспутах

• В Ягеллонському університеті Дрогобич отримав свої перші дипломи — бакалавра, а за 2 роки й магістра (вільних мистецтв). З 208 студентів, які поступили до університету разом із Юрієм, бакалаврами стали 66, а магістрами — 9 (такі були часи!)

• До Болоньї новоспечений магістр вільних мистецтв прийшов пішки (1500 км)

• У Болонському університеті в різні роки навчалися Данте, Боккаччо, Петрарка, Томас Бекет, Еразм Роттердамський, Альбрехт Дюрер, Парацельс, Коперник (в Болоньї Коперник опинився вже після навчання в Кракові)

• Прикладом ще однієї людини, яка була одночасно і "фізиком", й "астрологом", є Коперник. У нього були обидва ці дипломи. Це з'єднання дипломів — «фізика» і «астролога» — було в ті роки серед «філософів» масовим, щоби не сказати, обов'язковим

• Юрій Дрогобич першим розрахував географічні координати Вільнюса, Дрогобича, Львова (підкресливши, що то є місто руського воєводства, а не Польщі), Москви, Феодосії

• У Дрогобича також навчався Конрад Цельтіс (Conrad Celtis, Konrad Celtes, Protucius; Konrad Pickel/Bickel), засновник німецької любовної лірики Відродження, який першим, до речі, проголосив принцип «нове місто — нова дівчина!», більш нам відомий як моряцьке «дружина в кожному порту!». У своїх книгах Цельтіс не раз згадує «Роксоланоса», який був його вчителем у Кракові

• Якраз у часи Юрія Дрогобича була надрукована перша книга слов'янською мовою («Троянська хроніка», латиницею, в 1468 р., у чеському Пльзені)

• Засновник кириличного книгодрукування краків'янин Фіоль Швайпольт (Schweipolt Fiol, Sweipolt Fiol, Sebald Vehl, Veyl, Святополк?) видав перші чотири кириличні книги у 1491 р. — усі церковнослов’янською мовою — «Осьмогласник» («Октоїх», книга несе українськомовні ознаки), «Часословець», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Вважається, що одним із коректорів та редакторів цих книг був Дрогобич. «Часословець» став своєрідною азбукою, за якою згодом навчалося читання багато поколінь дітей

• Краківський університет винагороджував своїх професорів у середньовічних традиціях — церковними бенефіціями. Дрогобич отримував бенефіції від села Зимна Вода (нині примикає до Львова)

• Головною спокусою в житті Юрія стала вдова Катерина Вайсганушев(н)а, яка в 1490 р. вмовляла Дрогобича одружитися з нею, зайнятися розведенням свиней і риби й зажити «нормальним» життям у рідному Дрогобичі. Юрій за кілька місяців втік від неї назад до Кракова (що вдова Катерина просто так, скоріш за все, не полишила, адже про цю втечу є згадки в Актах Львівського консисторського суду)

• До книг Дрогобич ставився дуже трепетно. Відомо, що в умовах найму Дрогобича як «астролога» особливо наголошується його необмежений доступ до хазяйської бібліотеки. Встановлено також факт, що Дрогобич судився в Кракові з бакалавром Вацлавом Чепелем, щоби змусити того повернути книги, який свого часу взяв у Дрогобича дядько Чепеля

• Юрій Дрогобич помер у віці 44 років. Під час хвороби він вимагав, щоби книги з його домашньої бібліотеки лежали навколо ліжка на підлозі так, щоби він міг дотягнутися до будь-якої з них сам. На сторінці, яка була відкрита в момент його смерті, магістр Бернард Краківський написав латиною своєрідне свідоцтво про смерть: «Георгіус Дрогобич помер тут у третій день тижня близько 23-ї години»

• Згідно із заповітом Дрогобича його будинок з усім майном (і книгами) відійшов Краківському університету й у майбутньому використовувався як гуртожиток викладачів-медиків

• Мабуть, найбільш незвичайним способом увічнити пам'ять про Юрія Дрогобича стало створення «Радіо Котермак» (правда, сайт їхній зараз не працює, а останнє повідомлення датується липнем 2020 року)

• Назва міста "Дрогобич" походить від 11 століття, коли городяни після набігу половців відбудували місто "Бич" і назвали його "Другий Бич" або "Другобич". У Дрогобичі отримав шкільну освіту Іван Франко. У Дрогобичі народився російський мільярдер (10 млрд дол.) і глава «Сколково» Віктор Вексельберг.

____________________________________

Використані джерела: Вавричин М. Джерела до вивчення життя…, Вікіпедія; Дрогобичина «Юрій Котермак»; Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич, 1972; Ісаєвич Я. Юрій з Дрогобича, 1992; Лізановська Л. Юрій Дрогобич – перший доктор з України, 2015; Пласконь Є. Юрій Дрогобич, 2019 (запись лекции Л. Янкив-Витковской); Рудяченко О. Юрій Дрогобич, 2021

1771 рік — чи варто дивуватися одужанню

Літом 1771 року захворів на чуму, але за тиждень повністю одужав 29-річний лікар із Чернігова Данило Самойлович. У тому, що він захворів, не було нічого дивного. Він знаходився серед тисяч хворих у самому епіцентрі епідемії, в охопленій чумою Москві. А от те, що він одужав, було дивно.

Летальність бубонної чуми в той час становила 95 %. І навіть ті, хто все ж виживав, хворіли довго і важко, тижнями перебуваючи на межі життя і смерті. А тут усього кілька днів, без особливої важкості та з повним одужанням! Один день Самойловича мучили слабкість та головний біль, потім — біль у паху, там виник один чумний бубон, але за тиждень він розсмоктався. І все! Надзвичайно легкий перебіг для такої хвороби! При тому, що підлікарі (помічники Самойловича) гинули один за одним! За кілька місяців померло троє!

Самойлович відчув гостре здивування — чому всі навколо вмирають, а він одужав? Та ще й перехворів настільки легко? Будь-хто інший був би щасливий, а Самойлович здивувався. Дивне відчуття для людини, що мала померти. Але саме це здивування приведе Самойловича до світової слави, зробить його першим українцем, який був визнаний у світі як науковець. І, до речі, першим підданим Російської імперії, визнаним за внесок у медичну науку.

У бліх стравохід перед входом до шлунку має потовщення, зоб. У цьому потовщенні рух їжі сповільнюється, і чумна бактерія, коли вона потрапляє сюди, в силу фізичних причин осідає на стінках. Тут чумна паличка швидко розмножується. Маса бактерій перекриває прохід далі, блокує шлунок. Блоха продовжує жити, її мучить голод, вона скаче від однієї жертви до іншої, намагається пити кров, але марно. Їжа, яку поїдає блоха, уся та кров, яку вона смокче, пройти до шлунку не може, вона залишається в стравоході. Блоха їсть, місця в стравоході мало, стравохід весь забитий, і їжа (кров) виливається назад — разом із чумними паличками. Ця відригнута їжа потрапляє туди, де наразі їсть блоха, тобто на місце укусу, прямо туди, де шкіра пошкоджена. Та ще й людина втирає ті палички, розчісуючи місце укусу. Так чумна паличка потрапляє в організм людини, відразу минаючи бар’єр шкіри.

Під шкірою паличку підхоплює плин тканинної рідини, і вона потрапляє в лімфатичні судини, а потім — у лімфатичні вузли. У лімфатичних вузлах вартують стражники організму — спеціальні клітини, які називаються «великими пожирателями», макрофагами. Вони нікого стороннього повз себе не пропустять, тим більше чумну паличку. Макрофаги пожирають її, але убити не можуть. Паличка настільки добре захищена, що всередині макрофагів, у смертельному для будь-якого іншого мікроба середовищі, чумна паличка продовжує жити. Більш того — розмножуватися. Дуже швидко паличок стає так багато, що лімфатичний вузол розбухає. Розвивається гостре запалення, і лімфатичні вузли, а вони розташовуються групами, зливаються між собою в один конгломерат. Цей конгломерат називається чумним бубоном.

Бубон — це таке потовщення, пухлина під шкірою завбільшки з великий горіх або маленьке яблуко. Він заповнений гноєм із великим вмістом чумних паличок. І він є надзвичайно болючим. Бубон — головна ознака бубонної чуми. Бачиш бубон? Усе, це чума!

Про чумну паличку і бліх за часів Самойловича не знали. Взагалі, нічого не було відомо про здатність мікроорганізмів спричиняти інфекційні хвороби. Чумну паличку відкриють тільки через 120 років. Про роль бліх дізнаються ще пізніше. Чума в 1771 році являла собою велику і страшну таємницю.

Медики, нічого не знаючи про хворобу, реагували на ту єдину зовнішню ознаку, що була добре помітною, — на бубон! Підлікарі, тобто помічники лікаря, обробляли бубони припарками, щоби ті швидше «дозріли», відділилися від навколишніх тканин. Тоді приходив лікар, розтинав бубон і пальцями вичавлював із нього гній. З таким методом лікування саме лікар піддавався найбільшому ризику — адже саме він буквально копався пальцями в чумному гної, у мільйонах чумних паличок. Але чомусь гинули підлікарі, а лікар Самойлович вижив. Це було незрозуміло, це було дивно.

Сотні років лікарі бачили чуму. Сотні років вони бачили, як гинуть майже всі, хто захворів. І гинули самі. Але іноді лікарі ставали свідками чуда — хтось виживав. За такого щасливця раділи, але ніхто ніколи не питав себе, чому. Це мав бути саме Самойлович, щоби поставити таке запитання.

Можливо, одужання Самойловича не було проявом якоїсь закономірності, а було чистою випадковістю? Самойлович не міг не врахувати й такої можливості. Чи існують інші випадки, які б підтвердили, що його парадоксальне одужання є результатом якоїсь закономірності?

Самойлович працював у чумний лікарні на 2000 ліжок, яку він сам добровільно зголосився організувати й у якій добровільно оселився. Але епідемія охопила все місто, і хворих було занадто багато для однієї лікарні. Існувала й маленька лікарня, яку організував відставний бунтівник Петро Погорецький (той, який створив російську медичну термінологію), теж випускник Києво-Могилянської академії, теж доброволець, який сам зголосився працювати в чумному місті. Самойлович пішов до нього. Виявилося, що з Погорецьким сталася така ж історія — його підлікарі гинули один за іншим, а сам Погорецький захворів, але видужав. Тепер було зрозуміло, що парадоксальне одужання — закономірність. Тут було про що подумати.

Може, лікар весь час контактує з гноєм, а отже і з його компонентами, і в такий спосіб поступово «звикає» до чумної «отрути»? Коли такий лікар стикається з «повноцінною» чумою, його організм, «який уже звик» до «отрути», страждає менше? А підлікарі з гноєм не працюють, їхній організм не має можливості «звикнути», і тому чума в них протікає так само важко, як і в інших?

Це була ідея про можливість щеплення проти чуми. Більш того, клінічно обґрунтована ідея!

До часів Едварда Дженнера з його першою у світі вакциною — вакциною проти віспи — залишалося ще 25 років, але існувала, хоча й не була дуже поширеною процедура варіоляціі, дуже ризикований метод щеплення проти віспи. Віспа — на латині «варіоліт», звідси й назва. На відміну від вакцини Дженнера, де вакцинація проводилася віспою корів і тому була безпечною для людей, варіоляція полягала в тому, щоби втирати в шкіру здорового віспяні струпи хворих, тобто прищеплювати справжню людську віспу. Не дивно, що після варіоляція люди часто насправді хворіли на віспу і вмирали.

Самойлович побачив схожість. Виходило, що він, сам того не підозрюючи, несвідомо пройшов варіоляцію проти чуми!

Те, що відкрив Самойлович, уперше в історії людства давало надію в безнадійній до того часу боротьбі з чумою. Ні, до вакцини проти чуми було ще далеко, але науково доведена можливість щеплення кардинально змінювала погляди на чуму. У минулому залишалися часи, коли чума вбивала від третини до половини всіх жителів Європи. Попереду проглядало майбутнє, де чума стане рідкісною, навіть екзотичною хворобою.

Цього мало. До Самойловича ідея варіоляціі повністю замикалася на віспі. Тепер виявлялося, що щеплення можливе і проти іншої хвороби. А де дві хвороби, там і сотні! Доказ, що існує можливість послаблювати хвороби інші, ніж віспа, що можливо робити щеплення не тільки проти віспи, була подібна революційному шквалу, який пронісся тодішньою Європою.

Не дивно, що ця здогадка миттєво зробила Самойловича європейською знаменитістю. Дванадцять (прописом — дванадцять) академій обрали його почесним членом.

Тим часом епідемія чуми набирала силу. Вона вже призвела до смерті близько половини всіх жителів міста, почався чумний бунт. Розлючені городяни вбили архімандрита, почалося полювання на всіх «при владі» й насамперед на лікарів. Самойловича теж зловили й хотіли вбити, але він зумів відбрехатися.

У таких умовах Катерина II направила до бунтівного міста свого фаворита графа Григорія Орлова. Той уперше за весь час епідемії вирішив, що треба порадитися зі спеціалістами. Орлов зібрав лікарів — усіх 23 лікарів Москви (на 130 тис. населення), включно із Самойловичем.

І знову вміння Самойловича мислити не так, як інші, призвело до революції. Те, що він запропонував, а потім втілив у життя, зробило його незаперечним світовим авторитетом у боротьбі з чумою. Самойлович виявився генієм не на одне осяяння, а на повний переворот.

У ті часи боротьба з епідеміями базувалася на чотирьох принципах. Кожен із них, на перший погляд, здався б розумним і сучасним людям. Це:

1) карантин для тих, хто контактував із хворими,

2) знищення заражених речей,

3) заборона масових скупчень людей, і

4) ізоляція зараженої території від решти країни.

Саме ці заходи, однак, виявилися неефективними і привели до бунту.

Що з ними не так?

ІЗОЛЯЦІЯ КОНТАКТНИХ

Карантин для тих, хто контактував з хворими, означав, що на 42 дні ізолювались годувальники сімей. Ті, хто опинявся в карантині, не могли працювати й не могли годувати своїх рідних. Запаси їжі та грошей в той час у переважної більшості людей були мінімальні, всього на кілька днів. Фактично, карантин прирікав сім'ї на голодну смерть. Часто, рятуючи рідних від загрози ізоляції, хворі йшли з дому і вмирали десь в місті, ще більше поширюючи заразу і роблячи неможливим виявлення контактних.

Що запропонував Самойлович, в чому він зміг переконати графа Орлова? Досвід Самойловича показував, що людина, яка не захворіла за 16 діб, вже не захворіє. І він зумів переконати в цьому інших. Карантин скоротили з 42 діб до 16. Але головне — людей в карантині почали годувати!

ЗНИЩЕННЯ ЗАРАЖЕНИХ РЕЧЕЙ

Знищення заражених речей означало, що цілі родини втрачали все, що накопичили за все життя. Спалювалося житло, одяг, меблі, побутові речі. Ніби цього мало, часто виявлялося, що «спалювальні» команди крали й перепродували майно, а це ж були речі з чумних будинків! Це ще більше поширювало заразу.

Самойлович запропонував нічого не знищувати, а — уперше в історії (!) — дезінфікувати! Це було щось нечуване! Щоби переконати владу, Самойлович цілу добу сам проходив у продезінфікованому одязі чумного хворого. Тоді Орлов виділив для експерименту засуджених. Їх привели до будинку, усі жителі якого померли від чуми. Там засуджених змусили жити. Та ще й носити речі, які там залишалися, речі, просочені чумним гноєм. Але перед тим і сам будинок, і речі обкурили спеціальним димом. Засуджені прожили в цьому будинку 15 діб і на 16-ту добу були випущені на свободу — зовсім на свободу, зі скасуванням вироку. Після цієї демонстрації дома та речі хворих більше не знищували. Метод обкурювання придумав уродженець Києва, теж випускник Києво-Могилянської академії професор Касіян Ягельський. Той із цією метою запропонував використовувати спеціальну суміш, майже порох — сірку із селітрою. Суміш запалювали, а димом проводили обкурювання. Самойлович приймав настільки активну участь у випробуванні методу, що весь посинів, суглоби в нього були нібито вивихнуті, а руки — в опіках. Самойлович же написав інструкцію щодо процедури обкурювання.

ЗАБОРОНА МАСОВОГО СКУПЧЕННЯ ЛЮДЕЙ

Заборона масових скупчень людей означала, що ремісничі майстерні та мануфактури були закриті, знову ж перекриваючи джерело доходів для жителів міста. Мало того, були закриті громадські лазні, а бруд сприяв поширенню зарази. Після втручання Самойловича для неконтактних роботу дозволили, а митися всім наказали регулярно, але індивідуально, вдома.

ІЗОЛЯЦІЯ ТЕРИТОРІЇ

Ізоляція міста означала, що були перекриті шляхи постачання продовольства, що зробило ціни захмарними. Тепер влада взяла на себе привіз до міста продуктів.

Усі ці ідеї призвели до того, що бунт затих, епідемія до кінця року закінчилася, а чума остаточно зникла в середині 1772 року.

Авторитет Самойловича в Європі досяг нечуваних висот. Самойлович не просто подолав велику епідемію чуми, але зробив її останньої. Чума 1771 — остання велика епідемія чуми в історії людства. І те, що вона стала останньою, — заслуга Самойловича. І тільки його. Розроблений Самойловичем метод боротьби з цією хворобою більше ніколи не давав новим спалахам чуми розростатися до великих масштабів. Самойлович посіяв ідею шукати шляхи щеплення проти інших, ніж віспа, хвороб. Він дав надію одного разу створити вакцину проти чуми.

Його наукову монографію видали в Парижі, потім у Лейпцигу і знову в Парижі. Її у французькому варіанті читали по всій Європі, у тому числі на батьківщині автора. На цю книгу посилалися практично в кожній науковій медичній роботі упродовж наступних 50 років.

А Самойлович не вгамовувався — він першим в історії запідозрив, що чуму можуть спричиняти мікроорганізми, і робив спроби відшукати їх за допомогою мікроскопа. І це наприкінці 18 століття, коли до неймовірного відкриття — інфекційні хвороби викликаються бактеріями — залишалося ще сто років.

Що ж зробило Самойловича світовим науковим авторитетом? Як серед сірості тодішньої медицини Російської імперії і відсутності в державі медичної науки могла спалахнути відразу така зірка?

Зрозуміло, Самойловичу сприяли обставини, які не дозволили чинопочитанню й заздрості заткнути вискочку назад до села. У Москві Самойлович був тоді проїздом. Він прямував із російсько-турецької війни, де захворів і був списаний, до Оренбурга нести гарнізонну службу. Якби чума не була такою страшною хворобою, якби ситуація не була настільки катастрофічною, хто б став слухати безрідного невідомого 29-річного приїжджого, списаного з армії? Або якби на своєму шляху до Оренбурга Самойлович розминувся тоді з епідемією чуми…

Одним із факторів, який виділяв Самойловича, була любов до своєї справи. Ну от цікаво йому було розбиратися із чумою! На тій же російсько-турецькій війні він сам, добровільно йшов у чумні вогнища, коли всі інші цілком розумно намагалися триматися від тих вогнищ якомога далі. Полк Самойловича стояв у Бухаресті, де в той час якраз була епідемія. Місцеві ізолювали хворого поза домом (у дворі) і годували його з довгих палиць. І це дійсно зменшувало передачу чуми. Самойлович зробив із цього несподіваний для тодішньої медицини висновок, що чума викликається не міазмами, а «заразою», тобто передається до людини від хворого або від речей хворого — тільки таке припущення пояснювало, чому палиця була ефективною. А значить, з чумою можна боротися — ізоляцією, чистотою, дезінфекцією. Цінними подарунками Самойлович змусив «чумного капітана» Бухареста показати йому всіх відомих хворих на чуму, і навчився діагностувати чуму на ранній стадії, коли вона зовні не відрізняється від отруєння чадним газом — поширеним явищем у ті часи. Самойлович навіть описав особливу нерівномірність пульсу як симптом ранньої стадії чуми. У результаті в Москві 1771 року він виявився не просто найдосвідченішим фахівцем із чуми, фактично єдиним фахівцем, але і вченим, який уже встиг зробити в науці про чуму кілька відкриттів.

Але й це, напевно, не головне. Самойлович умів мислити не так, як інші, умів ставити собі питання там, де інші взагалі нічого гідного питань не бачили. Напевно, це і зробило Самойловича першою зіркою, яка спалахнула на небосхилі вітчизняної науки.

Цікаві факти:

Під час епідемії 1771 року в Москві виник слух, що цар Петро III вижив. Цим слухом скористався донський козацький отаман Омелян Пугачов і в 1773 році підняв одне з найбільших у Російській імперії повстань. Пугачова схопили в 1774 році й направили в клітці до Москви для страти. До міста він прибув тяжко хворий, із запаленням легень. Щоби бунтівник дожив до страти, покликали для лікування Самойловича. Той перевів бунтівника до теплого приміщення, сам давав йому ліки із сенатської аптеки і 2 тижні не дозволяв допитів. Коли прокурор вирішив, що Пугачов одужав, Самойловича відсторонили, але змусили стояти на страті біля самого ешафоту, щоби констатувати смерть.Після Самойловича було ще кілька епідемій чуми. Наприклад, Третя чума, що розпочалася в 1896 році, і Маньчжурська епідемія 1910–1911 років (напевно, частина Третьої чуми), від якої померло сто тисяч осіб. Обидві ці епідемії вкотре довели дієвість протиепідемічних заходів, розроблених Самойловичем. Фактично обидві вони сталися лише через те, що ці заходи застосовувалися не в належному масштабі. Під час Третьої чуми випадки чуми реєструвалися практично у всіх країнах, але ніде вони завдяки методу Самойловича не перетворилися на епідемію, крім британських колоній в Азії (насамперед, в Індії), де цей метод не застосовувався й де загинуло 12,5 млн осіб. Індійці звинувачують англійців — сил, виділених на боротьбу з епідемією, було недостатньо, додаткових коштів із метрополії не присилали, роз’яснювальної роботи не проводили. Англійці звинувачують індійців — кожний із протиепідемічних заходів йшов всупереч з індійськими традиціями та зустрічав повсюдний дикий опір. Усе закінчилося вбивствами англійців та повстанням. Перемогти Третю чуму вдалося завдяки конкретній людині — одеситу Мордехаю-Вольфу Хавкіну (при народженні — Володимиру Ароновичу), учню Мечникова, який таки розробив вакцину, передбачену Самойловичем.

У наш час чума ще трапляється, але загрози для людства більше не являє. Летальність становить 5 %, той же порядок, цифр, що й для летальності ковіда. Остання епідемія була на Мадагаскарі у 2014–2017 рр. Тоді заразилося 292 людини.

_________________________________________________

Цей текст не є науковою публікацією, а являє собою компіляцію кількох джерел, в тому числі і нижчеперелічених. Для подальшого читання рекомендуються: Samoilovich Danilo Lettre a l'Acad mie de Dijon, Avec R ponse a Ce Qui a Paru Douteux Dans Le M moire Sur l'Inoculation de la Peste, reprint 2018; Блинкин С. Данило Самойлович Самойлович, 1980; Бородій Н. Самойлович, 1985; вікіпедія; Шифрін Михайло «100 оповідань з історії медицини», 2019; і звичайно професійна література!

1882 рік — рози на мандариновому дереві та біпіннарії

22 травня 1882 року він, розгублений, повний тривоги, стояв у вестибюлі Одеського університету. Він щойно подав у відставку, став у віці 37 років безробітним, причому безробітним без перспектив знайти нову роботу — він мав репутацію політично неблагонадійного, сам міністр освіти вважав його бунтівником. І це в Російській імперії, за рік після вбивства імператора (народовольцями з його Одеського університету) і всього кілька місяців після вбивства одеського прокурора (теж народовольцями й теж з Одеського університету)! А під його опікою — дружина і вісім (!) її неповнолітніх братів і сестер. Професія в нього не з тих, які дають змогу заробити грошей, — він був фахівцем з ембріонального розвитку морських безхребетних. У всьому світі була лише жменька людей, яким це могло бути цікаво, і трохи більша жменька людей, які взагалі могли зрозуміти, чим він займається. Навіть якби він був політично благонадійним, вакансій, де був потрібний такий фахівець, практично не було. Університет був єдиним джерелом його доходів. Із заощаджень — лише невеличка спадщина дружини (далеко не мільйони). А в минулому — уже дві спроби самогубства, причому остання була лише рік тому, коли дружина захворіла, і він думав, що вона помре.

Як усі ідеалісти, він був заручником свого розуміння честі. Ось і тепер він пішов з університету, де пропрацював 12 років, тому що університетське начальство не виконало обіцянки, яку дало студентам. Обіцянки не йому — студентам! Хто з раціональних людей XXI століття вважав би це достатнім приводом?

Місяць тому в університеті почали збір коштів на вінок на могилу щойно померлого Чарльза Дарвіна. З далекого Санкт-Петербурга втрутився міністр освіти Делянов, який у цьому побачив крамолу й мало не відкритий бунт. Він став піддавати учасників збору коштів неабиякому адміністративному тиску. У тому числі й нашого теперішнього безробітного.

Цього мало — за кілька днів потому декан юридичного факультету заборонив захист кількох дисертацій, у яких якось вловив соціалістичні ідеї. Студенти вимагали відставки цього декана. На переговори з ними якраз нашого нинішнього безробітного й послали. І дали тверду обіцянку — якщо студенти мирно повернуться до занять, декана буде звільнено. Начальство послало нашого безробітного на переговори, але й тут втрутився енергійний міністр. Делянов чомусь вирішив, що, оскільки він веде переговори, він і є головою бунту. Міністр став готувати подальші репресії.

Це було б ще нічого, це зачіпало лише його, він міг це пережити. Але переговори закінчилися успішно, студенти мирно повернулися до занять, а декана звільнено не було. От саме цей обман студентів він перенести не зміг. І пішов.

Про таких людей і такі вчинки здорово читати в романтичних книгах, але як таким людям жити в реальному світі?

Ми вже розуміємо, про кого йдеться. Одеса, біолог, дві спроби самогубства, участь у мирному вирішенні студентського бунту — звичайно, це Мечников.

Але це зараз ми знаємо, що Мечников — це ого-го! Це зараз ми знаємо, що це історія з хорошим кінцем. А тоді це все не проглядалося. Мечников тоді був далеко не «ого-го!». Усе те, що зробить його «ого-го!», було попереду, і про те, що воно таки станеться, не підозрювала жодна людина на землі, у тому числі й він сам.

Що б зробила раціональна людина на його місці?

Зібрати всі наявні кошти в кулак і економно їх витрачати, щоби протягнути якомога довше?

Мечников зробив навпаки. Свою вихідну університетську платню він витратив на будівництво школи в рідному селі своєї дружини — у Попівці Черкаської області. Його власне рідне село — Іванівка Харківської області — було замале, будувати школу там не було сенсу.

Раціональна людина в такій ситуації хапалася б за будь-які пропозиції роботи? Мечников цього теж не зробив. Йому запропонували отримати субсидію і взяти участь у боротьбі з хлібним жуком. Мечников відмовився, тому що нецікаво.

Раціональна людина стала б енергійно шукати роботу? Але які в Мечникова були варіанти? У Російській імперії він опинився в чорному списку. Але можна б було спробувати університети Гісена й Геттінгена, де він робив студентську та намагався робити аспірантську роботи відповідно. От тільки в першому університеті він свого часу влаштував скандал через те, що керівник вкрав його відкриття, а з другого його витурили за невміння препарувати.

Але ж існував університет у його улюбленому Неаполі! І взагалі, у Європі було повно інших університетів, десь таки візьмуть професора біології з 12-річним стажем!

До речі, уже існував університет у Бухаресті, де, скоріш за все, узяли б на роботу нащадка стародавнього валаського роду Спафарія («Мечников» є буквальним перекладом румунського прізвища роду).

Але Мечников нікуди на роботу влаштуватися не намагався. Він розпорядився невеликими коштами, які успадкувала його дружина, зовсім не раціонально. Він узяв усе своє величезне сімейство і виїхав до містечка Мессіна на Сицилії.

Там він орендував будинок і влаштував у ньому невелику лабораторію, щоби займатися…

Ну що ти з ним зробиш!

Мечников зайнявся все тими ж нікому не потрібними зародками морських безхребетних.

А чому Сицилія? Чому б не ловити морську живність в Одесі? Тому що ті безхребетні, які його цікавили, водилися не в Одесі, а на півдні Італії. Мечникова цікавили біпінарії.

Біпінарій довгий час вважали особливими морськими тваринами. У них двостороння симетрія (як у риб або людей) і функціонують біпінарії як кишководишні (це окремий клас морських тварин). А потім з'ясувалося, що біпінарії — це не окрема тварина, а одна зі стадій розвитку морської зірки. Тієї самої, у якої не двостороння симетрія, а п'ятипроменева будова.

У якийсь момент навколо травного каналу біпінарії формуються нові органи (при цьому старі продовжують функціонувати), й ось це новоутворення, що захопило в полон травну систему, — це і є морська зірка. Ця морська зірка розриває біпінарію зсередини, виходить назовні й починає самостійне життя.

Для Мечникова цікавим було те, що біпінарія — абсолютно прозора. Можна стежити за життям біпінарії в мікроскоп і бачити всі її органи, навіть окремі клітини.

Раніше Мечников вивчав у тому числі примітивних губок, так би мовити, «перед-губок». Губки — самі по собі надзвичайно примітивні істоти, а «перед-губки» ще примітивніші.

(Для фахівців. Це була частина більш загальної наукової теми — відкритого Мечниковим способу гаструляції шляхом «імміграції», коли під час зародкового розвитку тіло, що складається з двох шарів клітин, утворює третій шар шляхом «виселення» частини «зайвих» клітин всередину. Як із такою сферою наукових інтересів можна було зробити все те, що зробив Мечников, незрозуміло!)

Як харчується «перед-губка»? Органів травлення в неї немає, кровоносної системи, яка б розносила поживні речовини по тілу, — теж. Власне, взагалі немає органів. Тільки клітини, укладені у два шари, — і все.

Як харчуються зовнішні клітини, зрозуміло — вони вихоплюють із навколишнього середовища їстівні частинки, що випадково опинилися поруч.

А як харчуються клітини внутрішнього шару? Їм вихоплювати нема чого! Вони із навколишнім середовищем не контактують! Виявилося, що, поївши, зовнішні клітини повзуть всередину, і таким чином голодні внутрішні клітини опиняються зовні. Коли «ситі» клітини перетравлять те, що вхопили, вони, уже голодні, чекатимуть, поки знову опиняться зовні — через те, що їхні зовнішні товариші поповзуть всередину.

Це явище Мечников уже описав — трохи раніше в тому ж році. Так само як і саме явище «пожирання» клітиною частинки із зовнішнього середовища.

«Пожирання» вперше спостерігав Ослер (William Osler) в 1876 році, але він не зрозумів ані значення, ані механізму, ані універсальності цього явища. Власне, він і не замислювався над такими матеріями. Це зробив Мечников, тому весь світ і каже, що саме Мечников відкрив «пожирання».

Мечников же дав цьому явищу назву — «пожирання клітиною» або «фагоцитоз». А клітини, здатні до такого «пожирання», він назвав «фагоцитами».

Знову ж таки, ми, мудрі люди XXI століття, знаємо, що фагоцитоз — це фундаментальне явище, без якого життя неможливе, у тому числі неможливе й наше власне життя. Ми розуміємо, що коли ми бачимо в загальному аналізі крові кількості усіляких там нейтрофілів, моноцитів і макрофагів, ми насправді бачимо кількості в нашому тілі тих самих фагоцитів. Ми розуміємо, що відкриття фагоцитозу само по собі робить ім’я Мечникова безсмертним. Але в 1882 році фагоцитоз здавався лише екзотичним явищем із життя примітивних морських істот.

Й от тепер Мечников захопився спостереженням за життям прозорих личинок морських зірок під назвою біпінарії. Він побачив, як їхнім тілом блукають усе ті ж фагоцити, бачив, що ті фагоцити наповнені усілякими частинками, розібрався, що ці частинки лише зрідка були їстівними, частіше вони були зовсім не їстівними.

Чому неїстівних частинок у клітинах було більше, ніж їстівних? Очевидне пояснення — це ж були випадково схоплені частинки, клітина просто «пожирала» все, на що натикалася. Природно, що «випадкових» частинок усередині фагоцитів було більше, ніж «їстівних», — у навколишньому світі в принципі більше «випадкових» частинок, ніж «їстівних».

От таке дослідження.

На що воно тягне? На Нобелівську премію чи на прохідну наукову статтю в журналі? Або навіть на статтю не тягне?

Власне, що нового відкрив Мечников у Мессіні? Фагоцитоз він уже описав раніше. Фагоцити він уже описав — теж раніше. Фактично все, на що Мечников просадив спадок дружини, — це підтвердження, що фагоцити є не тільки в «пред-губок», але й у личинок морських зірок. Ну, і що ті фагоцити жеруть усе підряд, їстівне й неїстівне.

І чого заслуговує така робота? Легкого сарказму, родинного скандалу, наукової статті чи Нобелівської премії?

Насправді різниця між чотирма цими варіантами — це одне-єдине запитання, задати яке я б не додумався, а Мечников додумався. Відповідно, я б отримав легкий сарказм у бік, а Мечников саме за це дослідження отримав Нобелівську премію.

Питання, яке поставив собі Мечников, було таке: а може, ті неїстівні частки опинилися у фагоцитах не випадково?

От і все. Нобелівська премія в кишені.

Якщо неїстівні частинки «поглинаються» клітинами не випадково, то який може бути сенс у такому «поглинанні»? Можливо, тіло біпінарії в такий спосіб позбувається непотрібних частинок? Тих, що не мали потрапити всередину тіла, але все ж таки туди потрапили?

На вулиці стояв різдвяний тиждень. В Італії — уже 1883 рік, у Російській імперії — усе ще 1882 (календарі відрізнялися на 2 тижні). Мечников у той момент був один. Уся сім’я пішла до міста, щоби подивитися на якихось дивовижних дресированих мавп у цирку. Мечников ходив порожнім будинком, не знаючи, що робити. Навіть розповісти нікому! Від надміру почуттів він вибіг на берег моря й ходив там. Потім повернувся. Й ось тут і трапився знаменитий, хрестоматійний шип троянди.

Мечников йшов через сад. Там із нагоди Різдва була влаштована різдвяна ялинка — діти прикрасили мандаринове дерево, прикрасили в тому числі і трояндами. В однієї з цих троянд Мечников відламав шип, повернувся з ним до будинку і встромив той шип у тіло нещасної біпінарії.

Якби то була звичайна наукова лабораторія, Мечников би залишився в ній ночувати і всю ніч стежив би за тим, що відбувається. Але Мечников був удома, сім’я повернулася з цирку, була вечеря, з якої було непристойно бігати до мікроскопа, потім усі лягли спати, і запалювати світло стало неможливо. Мечников мучився всю ніч, а вранці, з червоними від безсонної ночі очима, побіг до мікроскопа.

Заноза була оточена безліччю фагоцитів. За ніч вони всі накинулися на шип, вони навіть розмножилися (їх було вочевидь більше) і тепер, дружно обліпивши шип, розтягували його на дрібні частинки.

Ну от і все. Імунітет було відкрито.

Так універсально поводяться фагоцити в тілі будь-якої тварини, так вони поводяться й у нашому тілі — накидаються на чужака (зазвичай це незаконно прониклі бактерії) і пожирають того чужака, щоби він не завдав шкоди. Усе інше — як розпізнати чужака, що робити із поглинутим матеріалом, як добитися швидкої відповіді і т.ін. — це вже деталі.

Мечников став пхати в біпінарій усе підряд — від нових шипів троянд до крапель власної крові. Результат був кожного разу один і той самий.

Мечников «апробував» відкриття на професорові зоології Клейненберзі (Nicolaus Kleinenberg), який у той час жив у Мессіні.

Потім до Сицилії приїхав відпочити «великий і жахливий» Вірхов (Rudolf Ludwig Karl Virchow, той, який «наше все» в біології, включно з тим, що «клітина народжується тільки з клітини»).

«Хрещений батько» європейської біомедичної науки звернув увагу Мечникова на явну суперечність між його висновками й загальноприйнятими науковими поглядами. За Мечниковим виходило, що лейкоцити, яких не раз «помічали» із бактеріями всередині, борються з інфекцією. Але ж «всім відомо», що лейкоцити якраз інфекцію по організму й розносять! Таким було пояснення, яке давала тогочасна наука лейкоцитам, — лейкоцити це посібники ворога, вони «допомагають» інфекції захоплювати атаковане тіло.

Вірхов висунув список вимог, яким мають відповідати докази, щоби перевернути з ніг на голову погляди науки на лейкоцити й оголосити про відкриття універсального захисного механізму всіх живих організмів. А інакше, то не фагоцити підуть у похід проти шипа троянди, а весь науковий світ піде хрестовим походом проти Мечникова!

Весь 1883 рік Мечников збирав докази. Гроші закінчувалися, довелося повернутися до Одеси, але головне вже було зроблено, дослідження можна було продовжувати й тут.

На Молдаванці мешкав науковий соратник Мечникова професор Ковалевський (разом із Мечниковим — основоположник еволюційної ембріології). У нього в акваріумі було багато хворих рачків, дафній.

Дафнії побудовані значно складніше, ніж біпінарії, але вони теж прозорі. Під мікроскопом було видно, що хворі дафнії заповнювали якісь крихітні голочки. Під великим збільшенням виявилося, що то були спори грибка моноспори.

Саме в тілі дафнії Мечников побачив усе, що вимагав Вірхов, — як фагоцити накидаються на інфекційного агента, оточують його щільним шаром і, пожираючи, роздирають на частинки. Роздирають не шип рози, а реальний інфекційний агент!

Там, у тілах хворих дафній, відбувалося дивне змагання — якщо спори брунькувалися швидше, ніж їх пожирали фагоцити, дафнія гинула. Якщо ні, рачок одужував. Останнє відбувалося в більшості випадків. А як інакше! Якби було інакше, акваріум Ковалевського швидко залишився б пустим!

Реальність імунітету була доведена.

Мечников узяв сибірську паличку — вона велика, її добре видно в мікроскоп — і ввів її в кролика. І спостерігав, як на бактерію накинулися фагоцити. Накинулися в тілі щепленого кролика. А в тілі нещепленого кролика фагоцити появу ворога «не помітили». Так Мечников «випадково» відкрив механізм, за яким працюють вакцини. Вони «навчають» фагоцити розпізнавати ворога.

І знову відкриття, яке само по собі робить ім’я вченого безсмертним! І знову Мечников зробив відкриття такого масштабу «по ходу», «просто так», «на додачу».

Результати всіх цих досліджень Мечников опублікував — у журналі все того ж Вірхова.

А далі сталося саме те, про що попереджав Вірхов, — весь науковий світ люто накинувся на Мечникова. Тепер Мечников був змушений постійно ставити нові й нові досліди, постійно надавати нові й нові докази. Кілька років Мечников тільки цим і займався. Зоологія з ембріологією були забуті, Мечников возився тільки зі збудниками інфекцій.

Так і вийшло, що Мечников до 1882 року — це біолог з екзотичною, вузькою областю інтересів, а після 1882 року — всесвітньо відомий вчений-інфекціоніст із найширшою базою даних.

Мечников, звичайно, переміг. Епохальне відкриття було не просто зроблено, але й доведено — доведено навіть для найвпертіших супротивників. І хоча революційність цього відкриття й так була очевидна, вона отримала цілком матеріальне визнання — Нобелівську премію за 1908 рік.

А ідеалізм? Ідеалізм Мечникова з реаліями Російської імперії ужитися не міг. Мечников поїхав, і таким чином став щасливий. Весь залишок життя, тридцять років, він прожив у Парижі.

До речі, досягнення Мечникова — найбільший вклад у світову медичну науку, який будь-коли зробила людина з території сучасної України.

Як же Мечников став тим, ким він став? Якась певна риса характеру? Вміння мислити не так, як інші, бачити можливості там, де інші стискують плечима? Наполегливість, яка змушує робити наступний крок там, де шлях, здавалося б, закінчено? Може, просто везіння?..

1897 рік - залита кров'ю лабораторія та маски

Коли вони уранці відчинили лабораторію, вона вся була в крові. Краплі, бризки, патьоки — всюди! Усі, вражені, завмерли на порозі.

У лютому 1897 року в хірургічному відділенні Микулича-Радецького в клініці міста Бреслау (Вроцлав) вмер від післяопераційної інфекції пацієнт.

Ян Андрійович Микулич-Радецький (Johann Anton Freiherr von Mikulicz-Radecki) був світовим світилом, якого називали «одним із королів професії». Виходець із Чернівців, просто через сам факт народження в цьому «казані народів» він говорив десяткою мов. Своєю національністю Ян Андрійович називав хірургію й не обмежував себе будь-якою однією національною школою хірургії. Його становлення як лікаря відбувалося паралельно з розвитком розуміння ролі мікроорганізмів в інфекційних захворюваннях, отже, усі методи асептики й антисептики він впроваджував у своїй клініці негайно.

І все ж таки хворий помер через інфекційне ускладнення хірургічної операції. Як інфекція могла потрапити до рани? Операційну мили відповідними розчинами. Інструментарій теж. Руки хірурги дезінфікували. До того ж наділи придумані в Америці стерильні хірургічні рукавички!

Через рукавички, власне, і розгорівся весь сир-бор. Микулич-Радецький першим у Європі впровадив рукавички, провів у них сотні операцій — і жодного інфекційного ускладнення! Психологічно він уже звик до думки, що ера операційних інфекцій закінчилася, що відтепер інфекційних ускладнень більше не буде. Й ось, ускладнення, хворий помер. Що пішло не так?

Інфекція до рани може потрапити міріадами різних способів, за всіма не встежити, усе повністю не виключити. Хірург або асистент не зовсім ретельно помили руки, конкретна пара рукавичок була забруднена, лоток, у якому переносили скальпелі, «ціпанув» чийсь одяг — от і інфекція! Проста випадковість! Так би сказав будь-який хірург.

Будь-який хірург додав би: одне-єдине ускладнення на майже тисячу операцій? Та тут пишатися треба, а не сумнівами мучитися!

Але Ян Андрійович заспокоїтися не міг. Для нього була занадто великою різниця між «найкращою у світі клінікою, де не буває інфекційних ускладнень», й «однією з найкращих у світі клінік, у якій майже не буває інфекційних ускладнень».

У Бреслау якраз носився з дивними ідеями гігієніст Флюгге (Carl Flügge). Упродовж останніх семи років він вимірював розмір крапель, що вилітають із рота під час розмови, кашлю і чхання. І вимірював швидкість, з якою вони вилітають. І швидкість, з якою вони висихають. Дійшло до того, що один із різновидів крапельок навіть назвали «крапельками Флюгге». Цього мало, Флюгге стверджував, що бактерії, які живуть у роті й носі, можуть потрапляти до крапельок і так вилітати в навколишнє середовище. У такий спосіб, мовляв, поширюються деякі інфекції. Які? Флюгге з ходу називав туберкульоз. Власне, туберкульоз і був темою його досліджень. Інфекційне ускладнення, від якого помер пацієнт Микулича-Радецького, жодного стосунку до туберкульозу не мало, але Флюгге, врешті-решт, був фахівцем не тільки з туберкульозу!

Отже, Микулич-Радецький пішов до Флюгге.

Той повівся дивно. Замість того, щоби наморщити лоба й почати філософствувати на тему, що могло піти не так, тобто замість того, щоби дати стандартну на ті часи консультацію, він відправився дивитися на реальну операцію.

Там він одразу виявив неподобство — в операційній було з півдесятка глядачів! Їх виставили — раз і назавжди! Значно пізніше вигадають спеціальні засклені «акваріуми» з незалежною вентиляцією, з яких глядачі знову зможуть спостерігати за ходом операцій, але до тих часів глядачів більше не було.

Присутність глядачів, однак, не давала відповіді на питання про те, як інфекція потрапила в рану того пацієнта. Глядачі були в кількох метрах від операційного столу, ні до чого не торкалися й торкнутися не могли.

Флюгге звернув увагу на бороди хірургів і асистентів. У ті роки пристойна людина не могла займати пристойну посаду, не маючи бороди. Особливо, лікар. Чи не могли волосинки або якісь смітинки впасти з бороди в рану? Флюгге зажадав покривати бороди пов'язкою — так само як руки покривають рукавичками.

Флюгге, крім того, звичайно, думав на «крапельки Флюгге». На вулиці був дощовий лютий. Багато лікарів, у тому числі хірурги в операційній, кашляли та чхали. Флюгге зажадав відсторонити від операцій усіх, у кого були найменші ознаки застуди!

Це було трошки занадто, але хоча б зрозуміло. Але Флюгге стверджував, що «крапельки Флюгге» вилітають із рота й носа навіть за звичайного дихання здорової людини! Якщо це правда, то як взагалі можна проводити хірургічні операції — небезпечним є саме дихання хірурга!

Були потрібні докази. І всі погоджувалися, що для настільки серйозного висновку потрібні докази. От тільки Флюгге вже сім років систематично, методично працював, щоби здобути такі докази для туберкульозу, і все ще не здобув. Скільки ж років знадобиться, щоби отримати докази щодо передачі інфекції через дихання хірурга?!

Тут один зі стажистів Флюгге запропонував провести швидку і зрозумілу всім демонстрацію. Стажиста звали Павло Лащенков (в німецькій літературі його називають Lastschenko, а сам він писав своє прізвище Laschtschenko). Він був приват-доцентом кафедри гігієни Харківського університету і приїхав до Бреслау як стипендіат для приготування до професорського звання.

Лащенков узяв культуру Bacterium prodigiosum (буквально: «бактерія чудес») і прополоскав нею рот.

«Бактерію чудес» відкрили за 80 років до описуваних подій. У наш час вона, до речі, називається Serratia marcescens і вважається умовно-нешкідливою родичкою чумної палички. «Бактерія чудес» знаменита своїм кольором — вона продукує «пігмент чудес» (prodigiosin), через який набуває яскравого, соковитого, насиченого червоного кольору, дуже схожого на колір крові. Більш того, вона ще й розмножується, утворюючи колонії у вигляді крапельок. Необізнана людина легко може їх прийняти за крапельки крові. Вважається, що численні церковні чудеса Середньовіччя, пік яких припав на XIII століття, якраз і були пов'язані з використанням цієї бактерії.

У лабораторії розставили відкриті чашки Петрі. Лащенков прополоскав рот культурою «бактерії чудес», став на порозі лабораторії та почав поводитися так, як поводилися хірурги на операції — робив ті ж рухи, розмовляв, кашляв, чхав. Це дійство тривало стільки ж, скільки тривала типова операція. Потім лабораторію закрили на замок і пішли спати.

Коли лабораторію наступного ранку відчинили, вона вся була «в крові». «Бактерія чудес», рознесена з рота Лащенкова «крапельками Флюгге» по всій кімнаті, за ніч розмножилася.

Вигляд «закривавленої» лабораторії був настільки переконливий, що Микулич-Радецький жодних інших доказів чи більш ретельних досліджень не зажадав.

Флюгге запропонував, щоби під час операцій уся операційна бригада мовчала. Ця ідея нікому не сподобалася — хірург має якось віддавати команди, має радитися з асистентом, та й випадковий кашель не перебореш! Вирішили, що потрібно зменшити кількість розмов до мінімуму, тільки до найнеобхідніших, і вести ті розмови тихим голосом (щоби напір повітря із рота був слабким). Так, до речі, і ведуться розмови в операційних із того часу.

Це мало допомогти, але радикальним розв’язанням проблеми не було.

Тоді виникла іще одна ідея. Несподівано проста, дешева і на диво ефективна. Оскільки все одно потрібно прикривати бороду пов’язкою, чому б не розширити ту пов’язку так, щоби вона прикривала ще й рот із носом?

Перша операція, на яку операційна бригада наділа маски, була проведена відповідно до однієї з легенд «в той же день», згідно з іншою легендою — 1 березня.

Так з’явилася медична маска — та сама, яку надягають лікарі під час операцій, та сама, яку пристойні люди надягають, коли застудилися, але змушені виходити «в люди», та сама, яку ми всі носимо на карантині.

Лащенков полоскав рот «бактерією чудес» ще не один раз. Потрібно було показати, як залежить «зона ураження» від гучності розмови, що буде, якщо просто дихати й не розмовляти, що небезпечніше — чхання або кашель, і т.ін.

«Метод Лащенкова» Лащенков використав і для встановлення шляху передачі туберкульозу. Він садив на 1,5 години хворого на туберкульоз у стерильний скляний куб. Хворий міг кашляти так, як йому хочеться. Або, інший варіант цього ж експерименту, йому говорили покашляти. У будь-якому випадку, кількість кашлю не мала перевищувати звичайну для цього хворого. У скляному кубі розставляли баночки зі стерильним слабким соляним розчином (швидше за все, йдеться про фізіологічний розчин). Потім рідину з баночок вводили в живіт морським свинкам (для знавців — інтраперитонеально). З дев’яти свинок чотири заразилися туберкульозом.

Шгффер (Schgffer) скористався «методом Лащенкова», щоби показати, що хворі певною формою прокази можуть виділяти збудника з кашлем.

Ілейманн (IIeymann) стандартизував «метод Лащенкова», модифікувавши так, щоби контролювати, скільки крапельок, якого розміру і форми виділяється під час кашлю. У баночки не наливали воду, а дозволяли крапелькам осісти на стінках і висохнути. Висохлі крапельки вивчали під мікроскопом.

Пройшло пів року, і у жовтні 1897 року інший лікар — француз Бержер (Paul Berger) — незалежно від «трійці з Бреслау» теж винайшов хірургічну маску. Втім, можливо, французи пропагували Бержера лише через одвічне протистояння французів і німців. Безсумнівно, однак, що статистичні докази щодо користі маски надав саме він. У 1899 р. Бержер на великій кількості операцій відстежив частоту інфекційних ускладнень. З його обчислень виходило, що за інших рівних умов маска знижує частоту інфекційних ускладнень у шість разів. «Маска Бержера», до речі, була частиною «фартуха хірурга», тобто «маска» фактично закривала хірурга від колін до очей.

Тріумфальної ходи в хірургічної маски, однак, не вийшло. Наступні десять років лише деякі хірурги її використовували. Зате вона несподівано поширилася серед звичайних людей — маску пропагували, щоб убезпечити здорових від краснухи та дифтерії.

Потім (у 1910 р.) почалася епідемія легеневої чуми в Маньчжурії, де малаєць У Ляньде, випускник Кембриджа, усіх змусив носити маски та зумів зупинити епідемію за сім місяців.

Маски почали використовувати іще частіше в роки Першої світової війни з її перевантаженими шпиталями та численними інфекціями. Вважалося також, що маска може зменшити дію бойових отруйних речовин.

Потім почалася пандемія іспанки (1918-1920 рр.), коли люди падали мертвими прямо на вулицях. Тоді уряди вперше в історії почали примушувати всіх без винятку носити маски.

Але лише в 1930-і було науково доведено, що хірурги можуть бути носіями не просто інфекції, а інфекції, смертельно небезпечної для хворих. Частота використання масок в операційних різко підскочила. Якщо в 1923 р. маски на операціях надягало близько 2/3 медиків, то в 1935 — усі 100 %.

Ну а «метод Лащенкова» використовувався принаймні ще два рази. У вересні 1950 р. два підводні човни США «атакували» Сан-Франциско «біологічною зброєю», яка насправді була «бактерією чудес». Вважалося, що можна буде легко відстежити зони ураження і шляхи поширення «інфекції». Однак 11 осіб потрапило до лікарень, а 1 померла. Потім кілька років у Сан-Франциско спостерігалося збільшення захворюваності на пневмонію. «Бактерія чудес» виявилася не такою нешкідливою, як думали.

У 1971–1975 рр. «бактерію чудес» розпорошували, імітуючи атаку сибіркою в Дорсеті (Англія).

Зараз такі експерименти заборонені — доведено, що «бактерія чудес» є умовно-патогенною, тобто в певних умовах може викликати захворювання. Близько 1,4 % всіх внутрішньолікарняних інфекцій у США зараз викликаються саме нею.

___________________________________________________________

Цей текст не є науковою публікацією, а являє собою компіляцію кількох джерел, в тому числі і нижче перерахованих. Для подальшого читання рекомендуються: Bynum W.F. "Companion Encyclopedia of the History of Medicine", 1993; Flügge "Über Luftinfektion", 1897; Hare Ronald "The Expulsion of Haemolytic Streptococci by Nasopharyngeal Carriers", 1940; Hare Ronald "The Transmission of Respiratory Infections", 1964; Hiller Alfred "The prospect of extinguishing tuberculosis", 1908; Laschtschenko "Über Luftinfektion durch beim Husten, Niesen und Sprechen verspritzte Tröpfchen", 1899; Moulton Forest, "Aerobiology", 1942; Spooner John "History of Face masks", 1967; Winslow C.-E.A. "An Investigation of the Extent of the Bacterial Pollution of the Atmosphere by Mouth Spray", 1910; вікіпедія; Черних В.П. «Фармація. Віхи розвитку », 2010; Шифрін Михайло «100 оповідань з історії медицини», 2019; і звичайно професійна література!

1918 рік - Хрущов, Гіммлер та воші

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами. Та навіть якби німецькі війська не стояли під Москвою, навіть якби Вайгль був ще зовсім молодою людиною, навіть якби пропозиція не була такою блискучою, хіба можна в умовах фашистської окупації відмовитися виконувати «прохання» окупантів?

Два роки тому Вайгль так само стояв у кабінеті львівського начальника — тільки тоді це був перший секретар щойно створеного Львівського обкому Комуністичної партії (більшовиків) України. Крім хазяїна, у кабінеті ще знаходився голова УРСР Микита Хрущов. Він і передавав Вайглю пропозицію Сталіна переїхати до Москви, створити власний інститут, очолити кафедру, стати членом Академії наук. Нобелівської премії, щоправда, не пропонували — Сталін був категорично проти будь-яких іноземних заохочень для радянських громадян (а Вайгль уже кілька місяців вважався радянським громадянином — як і все населення Західної України). На вулиці — початок 1940 року, СРСР щойно анексував Західну Україну, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було жодного сенсу. Якби взагалі можна було відмовлятися від «пропозицій» Сталіна…

Проте Вайгль знайшов спосіб відмовитися тоді, в 1940 році. Знайшов Вайгль спосіб відмовитися й тепер, в 1942-му.

Усе почалося в 1918 році. Тоді зруйновану Європу, де царювали голод і антисанітарія, затопили пандемії численних хвороб. Були серед них і три інфекції, різні інфекції, нічим між собою не пов’язані, крім того, що у їхній назві використовувалося слово «тиф», — черевний тиф, поворотний тиф і висипний тиф. В умовах Першої світової війни найбільш епідемічно небезпечним виявився висипний тиф. Він також відомий як «сипняк».

Цей тиф розноситься платтяною вошею. Поки одяг регулярно перуть і прасують, платтяні воші не заводяться. Але війна з її неможливістю дотримуватися правил особистої гігієни все змінила. Почалася пандемія висипного тифу.

«Тифом», тобто «туманом», Гіппократ називав будь-яку гарячку, що протікає із потьмаренням свідомості. Ці хвороби в ранньому Середньовіччі нікуди не зникли, але не було освічених людей, які б переймалися тим, щоби вести відповідні записи. Через це тиф, а саме — висипний тиф, знову з’являється в записах тільки в 1083 році, коли почалася його епідемія в Салерно, Італія. Потім епідемії хвороби, схожої на висипний тиф, реєстрували постійно. В 1489 році під час облоги мавританської Гренади від бойових поранень загинуло 3 тисячі іспанців, а від висипного тифу — 17 тисяч.

У ті ж роки від висипного тифу страждала тюдорівська Англія, адже «англійській піт» скоріш за все був якраз висипним тифом. Одразу після вступу військ Генріха Тюдора до Англії, від цієї хвороби вмерло кілька тисяч лондонців, а в університетських містах Кембриджі та Оксфорді — половина населення. В 1528 році син завойовника Генріх VIII був змушений через «англійський піт» розпустити двір і пуститися навтьоки, часто змінюючи резиденції.

У 1558 році на висипний тиф хворів Іван Грозний, що обмежило його участь у Лівонській війні.

Висипний тиф під назвою «угорська гарячка» в 1566 році охопив Європу від Богемії до Англії та від Німеччини до Італії. Чи не найбільша територія, охоплена тифом, з часів Гіпократа до Першої світової війни.

У 1577 році почалася епідемія тифу, яка відома як «Чорний Оксфордський суд присяжних», коли від ув’язнених заразилися учасники судового процесу в Оксфорді, а від них — студенти та викладачі університету.

У 1602 році через епідемію тифу Лжедмитрій І був змушений відкласти похід на Москву.

На початку XVII століття під час Тридцятилітньої війни одних тільки німців загинуло від тифу понад 1 млн.

Наприкінці XVIII сторіччя чверть ув’язнених в Англії гинула від тифу впродовж першого року ув’язнення.

Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. висипний тиф вбив принаймні 44 тис. військових.

Тиф супроводжував Ірландію всю першу половину XIX століття, включаючи роки Великого голоду. Це була настільки поширена хвороба, що англійці називали тиф «ірландською гарячкою». Ірландці втікали за океан, і тільки на кораблях їх від тифу вмерло понад 9 тисяч. Прибуваючи до Америки ці емігранти викликали епідемії — 6 тис. померлих у Монреалі, 10 тис. у Галіфаксі, стільки ж у Філадельфії, Балтиморі, Мемфісі і Вашингтоні.

Висипний тиф на пару із черевним тифом стали головними небойовими факторами, що впливали на перебіг Громадянської війни в США.

Висипний тиф також став причиною смерті значної кількості армії вторгнення Наполеона в 1812 році (Вікіпедія пише про половину армії).

Під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. бойові втрати склали 22 тис., у той час як від висипного тифу вмерло понад 40 тис.

Але головний свій удар ця хвороба завдала вже у XX сторіччі. Мабуть, саме через це слово «тиф» у нас асоціюється не із Середньовіччям чи війнами Нового часу, а з Першою світовою війною і громадянською війною в Росії. Цей головний удар був нанесений уже після того, як висипний тиф був добре вивчений, після подвигів одеситів Мочутковського, Мінха та Мечникова, американця Рикетса й чеха Провачека. Тільки в Росії в умовах громадянської війни висипний тиф убив понад 3 млн людей (25 млн перехворіло), тобто більше, ніж загинуло на всіх фронтах тієї війни (2,5 млн). У Західній Європі на висипний тиф захворіло 35 млн, 6 млн із них вмерло.

Всі великі держави, що брали участь у Першій світовій війні, намагались розробити вакцину проти висипного тифу. Всі провалилися. В Османській імперії, наприклад, охолоджували кров хворих, щоби цим охолодженням зробити збудника тифу неактивним. Спосіб виявився неефективним, але в 1915 році психічнохворий лікар Хаміт, начебто експериментуючи із цим способом, ввів необроблену холодом кров хворих 310-ти здоровим військово полоненим. Захворіло 174 «вакцинованих», померло 49.

Отже, в 1918 році жодного ефективного способу попередження висипного тифу не існувало.

Що ж зробив Вайгль?

У своєму рідному Львівському університеті Вайгль придумав методику вирощування збудника висипного тифу (відкритого за 2 роки до того). Вирощування проводилося прямо в організмі платтяної воші. Метод Вайгля полягав на тому, щоби вирощувати здорових платтяних вошей упродовж 12 днів, потім заражати тих вошей мікробами тифу й ростити вже заражених вошей ще 5 днів. Після цього вошей перемелювали на пасту, збудника послабляли фенолом і цю суміш переробляли у вакцину.

Чим ці 17 днів годувати платтяну вошу? Теоретично можна було б, наприклад, годувати вошей кров’ю морських свинок, воші виживуть, а от мікроби людського варіанту тифу — ні! Для «людського тифу» потрібна саме людська кров! Причому не консервована, а тепла, жива, прямо з живої людини.

Вайгль розмістив вошей у спеціальні коробочки, пастки-розплідники. Одна сторона цих пасток була покрита мембраною, що не дозволяла вошам виповзати назовні. Якщо пастку притулити мембраною до тіла людини, воша зможе через ту мембрану кусати людину й пити її кров.

Для годування вошей Вайгль винаймав донорів-добровольців. Пастки-розплідники прив’язували до стегна або на вигин руки, доброволець сидів із розплідником пів години, і воші в той час пили його кров. Не зовсім елегантно, зовсім не для різдвяних поштових карток, але в такий спосіб проблему годування вошей було розв’язано.

Проте, ми годуємо вошей не заради того, щоби їх годувати. Всередині комахи має розмножуватися збудник тифу. Для цього воша мусить якось заразитися тим збудником. Але як? Зазвичай, воша заражається, коли кусає хвору людину. Невже для виробництва вакцини потрібно, щоби в місті постійно були хворі на тиф люди? Може ще й самому розносити заразу по домівках?

Вайгль знайшов вихід. Вошей заражали тифом під мікроскопом. Під 30-кратним збільшенням ставили комахам клізму. Буквально так. Інструменти для цього були створені Вайглем власноруч. Якщо підкувати блоху вважається казковим подвигом, то як тоді розцінювати постановку клізми воші?

І тут виникла наступна проблема. Вошу ми заразили, але тепер її, уже заразну, треба ще 5 днів годувати! На небезпеку наражається годувальник, той самий доброволець, який дозволяє вошам себе кусати!

Коли вакцина вже є, можна добровольця щепити, тоді він не захворіє. А як бути із першою партією вакцини? Що робити на самому початку, коли вакцинувати добровольців ще немає чим?

Заразних вошей годував сам Вайгль. Звичайно, а як інакше? У результаті він підхопив висипний тиф, перебіг хвороби був важким, але, на щастя, Вайгль вижив. Годувала вошей і його дружина. Їй пощастило, вона не захворіла.

Пробна вакцина була виготовлена в 1918 році на медичному факультеті Львівського університету. Випробовував її на собі, звичайно, сам Вайгль.

У 1920 році виробництво вакцини перейшло на індустріальний рівень — у спеціально відкритому для цього Інституті тифу і вірусології. Тоді ж пройшла перша масова вакцинація проти висипного тифу. В 1933 році при Інституті побудували відповідну фабрику.

Після приєднання Західної України СРСР отримав доступ до вакцини. Бажання Сталіна перевести виробництво в серце країни, у безпечне місце, є зрозумілим. Вайгль тоді зміг знайти доводи, щоби залишити Інститут у Львові, — щось про небажаність розташовувати тифозний осередок у столиці, шкідливість виробництва, складність переїзду десятків вакцинованих годувальників.

Переїзд відклали на деякий час. Але хіба міг етнічний німець у прикордонному Львові очолювати життєво важливий для Радянського Союзу інститут? Відмова переїжджати коштувала Вайглю Інституту — на базі його дітища Терехов створив новий заклад, Львівський санітарно-бактеріологічний інститут.

Два роки по тому, літом 1941 року, Львів був захоплений нацистами і відповідно втрачений для СРСР. Уже маючи інформацію про те, як вироблялась вакцина у Вайгля, СРСР змушений був в умовах війни поспіхом створювати свій варіант вакцини (Пшеничнов, 1942 рік) та «з нуля» будувати відповідне виробництво.

А тим часом у Львові ситуація повторилася — з точністю до навпаки. На початку 1942 року Гіммлер запропонував Вайглю переїхати до Берліна. Вайгль відмовився — загалом, наводячи ті ж доводи. І з Німеччини прислали «обер-арцта», який очолив Інститут Вайгля замість Вайгля. Сам Вайгль став заступником «обер-арцта» із науки.

Але навіщо Вайгль так хотів залишитися у Львові?

Життя Вайгля пройшло у Львові. Жити у Львові в першій половині XX сторіччя означало бути то підданим Австро-Угорщини, то підданим Російської імперії, то громадянином України, то громадянином Польщі, то громадянином СРСР, то громадянином Німеччини. Найбільшу частину життя Вайгля, проте, Львів був у Австро-Угорщині та Польщі. Навіть якщо молодий Вайгль і відчував себе австріяком, то в зрілі роки він, скоріш за все, відчував себе вже поляком. І сталінський СРСР, і гітлерівська Німеччина були для нього однаково чужі. Чи цього досить, щоби ризикувати свободою та, можливо, життям, відмовляючи — двічі! — найкривавішим катам людства?

Може, Вайгль був просто застарий для переїздів? Адже йому тоді було під 60. У 1944 році перед тим, як здати Львів, німці таки змусили Вайгля поїхати з міста. Йому знову запропонували кафедру в Берліні, він знову відмовився й поїхав до маленького містечка поблизу Кракова. Коли німці залишили і Краків, Вайгль повернувся до Львова, проте швидко пересвідчився в тому, що радянське життя не для нього. Він поїхав до Кракова, щоби працювати у Ягеллонському університеті. В 1951 році знову переїзд — цього разу до Познані до Познанського університету. Для цих чотирьох переїздів у віці 61-68 років Вайгль застарим не був…

Скоріш за все, причинами для обох відмов Вайгля була любов до Львова. У широкому розумінні цього слова — не стільки до стін та вулиць, скільки до людей. Точніше зрозуміти цю любов можна, подивившись на те, що робив Вайгль після того, як Львів був окупований нацистами.

Інститут із фабрикою дивним чином розрослися. Раптом виявилося, що для відгодовування вошей Вайглю потрібно ні мало, ні багато більше тисячі осіб. І кожен із цієї тисячі, природно, отримував недоторканність від окупаційної фашистської влади, адже Інститут тепер формально належав до Верховного командування Вермахту. «Годувальники» чомусь часто виявлявся представниками львівської інтелігенції. Годували вошей у Вайгля вчені, лікарі, поети та письменники, музиканти, навіть ректор Львівського університету. Усе це було далеко не зайвим — одразу по вступі до Львова німці розстріляли 28 професорів університету. Годувати вошей у Вайгля також рятувало цих людей від голодної смерті…

Але головне — багато «годувальників» були львівськими євреями. І вони теж отримували платню, і в кожного з них також була «корочка» про «Верховне командування Вермахту», і їх також ніхто не смів чіпати. Вони могли жити поза гетто, у своїх довоєнних домівках, хоча й носили нарукавні пов’язки із зіркою Давида. Кожен зустрічний патруль їх заарештовував, але тут же, на місці, відпускав.

Вайгль всю війну під виглядом забору проб крові для дослідів провозив вакцину до Варшавського гетто. Там була ціла система. Сам Вайгль або його учень Мосинг (голова Інституту Вайгля в повоєнні часи) їхали до Варшави, щоби «забирати кров», і дійсно привозили назад в спеціально обладнаних ящиках кров. Але «туди» ящики їхали не пусті — у них була вакцина, або неврахована зі щойно виробленої партії, або та, що збереглася із радянських часів. «Радянську вакцину» під час захоплення Львову нацистами вдалося приховати від німецької адміністрації, і вона в жодних паперах не значилася. На тій вакцині навіть етикетки були російською мовою.

Тільки під час одного транспортування вдалося провезти до Варшавського гетто 30 тисяч доз. У самому гетто вакцинацією займався в’язень гетто професор-імунолог Хіршфельд.

Так само забезпечувалося вакциною Львівське гетто. Тут вакцинацією займався інший учень Вайгля — в’язень Львівського гетто мікробіолог Флек (у майбутньому професор Варшавського університету).

Коли Вайгль бував в Освенцимі, то віз вакцину й до концтабору. Раз у раз там якось «самі собою» гасли епідемії тифу.

Після війни у соціалістичній Польщі Вайгль дивним чином вважався німецьким колабораціоністом. Ніхто точним підрахунком, скільки життів спас Вайгель, не займався — Вайгль був німцем, «колабораціоністом», відмовився співпрацювати зі Сталіним, виробляв вакцину для солдат Вермахту…

Зараз вважається, що тільки в Польщі після війни працювало в університетах 74 професори та доценти, життя яких було врятоване Вайглем. Життів не професорів не підраховували…

От і вся історія. Усе інше — післямова.

Після війни Вайгля висунули на Нобелівську премію (обійшлося без Гіммлера, щоправда). Сталін категорично заперечував, а розлючувати Сталіна в 1948 році вже ніхто у світі не хотів. Нобелівська премія за перемогу над висипним тифом дісталася швейцарцю Мюллеру, який у 1939 році створив ДДТ (з погляду ефективності краще знищувати вошей, ніж вакцинувати людей).

Основні нагороди Вайгль отримав посмертно (він помер у 1957 році) — Командорський хрест Ордена Відродження Польщі (вдруге, перший він отримав ще в довоєнній Польщі із рук Пілсудського), орден Св. Григорія Великого від папи римського і звання «Праведник світу» від Ізраїлю.

Цікаві факти:

• Перед війною несподівано для себе Вайгль отримав орден Леопольда від бельгійського короля та був обраний членом Бельгійської академії наук. Як виявилося, його вакцину масово використовували бельгійські місіонери у Внутрішній Монголії і Великому Китаї.

• Найекзотичнішою подорожжю Вайгля було відрядження до Абіссінії (Ефіопії), де він організовував масове щеплення проти тифу, а найпочеснішою — до Женеви до Ліги Націй, де він читав доповідь про своє відкриття.

• У довоєнній Польщі Вайгль якось отримав від Президента міста Львова премію — 10 тисяч злотих (3 кг золота). На них він купив собі рибальський спінінг, дружині — шубу (все разом — 340 злотих), а залишок віддав на наукові дослідження.

• Вайгль захоплювався стрільбою з лука. Він сам виготовляв для себе стріли.

• Перед війною Вайгль посварився через фінансування Інституту із міністром освіти Польщі Хилінським. Коли почалася війна, Хилінського вже не було серед живих, а от його вдова знайшла захист від німців на «фабриці вошей» Вайгеля.

Дехто з тих, кого спас Вайгль:

Стефан Банах, математик, автор функціонального аналізуВладислав Орліч, математик, автор теорії лінійних топологічних просторів та теорії функціональних просторів (просторів Орліча)Станіслав Скровачевський, диригент оркестрів, включаючи Нью-Йоркського Філармонічного, Віденського Симфонічного, Лондонського Симфонічного та японського Оркестра Іоміурі, лауреат Премії Дітсона за внесок в американську музикуЩе кілька імен можна побачити тут: https://pl.wikipedia.org/wiki/Kategoria:Zatrudnieni_w_Instytucie_Bada%C5%84_nad_Tyfusem_Plamistym_i_Wirusami

___________________________________________________________

Цей текст не є науковою публікацією, а являє собою компіляцію кількох джерел, в тому числі і нижче перерахованих. Для подальшого читання рекомендуються: Allen A. «The Fantastic Laboratory of Dr. Weigl», 2014; Chmielowski J. «Rudolf Weigl…», 2015; Weigl W. «Wspomnienia o moim ojcu», 2015; вікіпедія; Шейнбаум М. «Вічно чужий», 2008; Шифрін Михайло «100 оповідань з історії медицини», 2019; і звичайно професійна література!