Рассказы и байки

Глава 1 Загадочная церковь

Эту байку мне рассказал случайный попутчик в поезде «Киев-Москва» в 201.. году. Седовласым мужчиной с весьма редким именем Никифор оказался владелец небольшого гостиничного комплекса в Подмосковье под названием «Золотая подкова». Во время пути следования, мы как это водится у славян - выпили «за знакомство» бутылочку отменного коньяка и стали рассуждать «о вечном». Наши попутчики - престарелая пара москвичей уже давно видела «третий сон» а владелец гостиницы все не унимался:

-Вот ты послушай меня, «дураки и плохие дороги» что у вас что у нас никогда не переведутся, независимо от обстоятельств. Такова наша общая натура и ментальность, хотя мы и разговариваем на разных языках. Заповеди: «Не убий, не укради, не прелюбодействуй…», а лишь слова, когда каждый «смертный» видит, что вокруг все только этим и занимаются в особенности кто побогаче и ничегошеньки с ними «плохого» не происходит.

-Хочу возразить, уважаемый Никифор, ведь наверняка есть жизнь и после смерти, а там уж точно «грешников» не «райский Эдем» ожидает… хотя я тоже считаю, что между Богом и людьми не должно быть посредников, особенно имеющих счета за границей и дорогие яхты.

-Вот, вот, я и хочу тебе поведать об одном «курьезном» или скорее мистическом случае, что практически перевернуло мое сознание. Ведь раньше я был атеистом, более того «не рядовым членом» ЦК КПСС, а тут такая «оказия». Примерно десять лет тому назад я как раз прикупил «заброшенное» здание бившего Универмага и стал перестраивать его под гостиничный комплекс. Там планировались номера проживания, ресторан, тренажерный зал, сауна с бассейном и даже зона игровых автоматов. Поэтому мне пришлось достраивать новые помещения, а там, где я планировал строить бассейн располагалась, полуразрушенная деревянная церковь. Поначалу у меня возникла мысль – сделать ее частью декора, но мой «прораб» уверовал меня что все бревна подгнивали и проще построить новое святилище чем реставрировать это.

-Так, чувствую интрига назревает, давайте еще по пятьдесят коньячку «на каждую подкову» включая вашу «золотую»!

-Нет возражений, наливай и слушай дальше! Мы пригнали технику днем полностью развалили церковь, а на следующий день она снова стояла в таком виде каком и была изначально.

-Не верю, или работяги, решили «денег срубить» за невыполненную работу или…

-Точно так и я подумал и поэтому «не поленился» и сам стал наблюдать за ходом работ. Когда все бревна были разобраны и бульдозерами все было сравнено с землей, я со «спокойной совестью» уехал домой, но на следующее утро все было цело. Меня чуть было «Кондратий не хватил», я и священников туда таскал «осветить место» и экстрасенсов всяких, но в и в третий раз после разрушения все было, как и раньше.

-Чувствую без второй бутылки нам не разобраться, у меня как раз и «завалялась» … Вот одного не пойму, что и охранники молчали и камеры ничего такого ночью не показывали?

-Ладно давай выпьем, мне после этих воспоминаний все равно не уснуть без спиртного. Слушай дальше, охрана хоть и патрулировала всю ночь, но до этого «злосчастного места» не доходила, прям панический ужас испытывали все, кто был на стройке, а камеры просто ничего не показывали кроме «ряби».

-Так, чем же все закончилось Никифор? После твоих россказней я даже протрезвел!

-Да нашелся, там один дед старый, что жил неподалеку. Он то и рассказал, что еще во время войны, ему лет сем было, когда немцы почти всю деревню сожгли, только эта церквушка и уцелела и все, кто там успел спрятаться, включая его самого. Люди так молились «во спасение» что говорит: «снаружи как бы полыхало, а внутри холод был, как в погребе, словно кто-то их в ладошке держал». Уж скока раз после этого «советская власть» пыталась разрушить эту «церковную обитель» – ничегошеньки не получалось, но и возродить богослужения люди-то побаивались почему-то, так потихонечку здание и приходило в убыток.

-Так, все-таки ты его отреставрировал? Или все-таки снес?

- Нет, не успел. Хотя и было такое желание. Буквально на пятый день прихожу, а там одна труха, в колено вровень. Ну я тогда оставил все как есть, крест деревянный заставил вкопать посредине. И ты знаешь до сих пор стоит словно вчера закапывали, а главное рядышком, когда стоишь словно «на исповеди» выговариваешься. Легче на душе становится и даже болезни «отступают». Но только ты не кому, больше не говори, нечего толпу создавать, кому надо тот знает, а кто не знает тому и не надо.

На следующее утро мой попутчик ушел даже не попрощавшись, словно мы и не были знакомы. Хотите верьте хотите нет…

Глава 2 Блукаючий хутір (укр.)

Цю неймовірну історію мені розповів батько, хоча почалась вона, ще з прадіда…

Проживаючи в невеличкому селі на Чернігівщині поблизу густого лісу саме прадід Мефодій заблукав на болоті, в той час йому було близько 10 років але він добре знав цю місцевість, неначе свої «п’ять пальців». Назбиравши повну корзину грибів, дитині захотілось посмакувати ще ожиною, вона ж найкраще вона росла на болоті.

Коли мандрівник досхочу наївся та й ще назбирав лісових смаколиків свої молодшій сестрі Дарині, ліс огорнувся в сірий туман. Вийшовши навмання в вірному напрямку хлопчик зрозумів – знайомої галявини с поваленим дубом немає, замість неї на скільки бачило око, виріс дивовижній хутір.

Дерев’яні зруби тяглись цілою вулицею, аж до самої церкви, всі будівлі були неначе казкові тереми з досконало вирізними фіранками. Головна дорога була викладена товстими дубовими дошками, огорожі в дворах були невеличкі, але теж виглядали неначе візерункові картинки.

Найбільше вразило Мефодія саме люди, що ходили неначе сліпі зомбі в білих полотняних одежах до самого долу. Причому це стосувалось як жінок так і чоловіків, дітей на очі так і не траплялось.

Коли дзвін у церкві пробив дванадцяту годину, всі жителі організовано стали сходитись до відкритих дверей Божого Храму. Ось тільки тоді хлопчина й злякався по справжньому, бо місцеві хуторяни проходили скрізь нього неначе «привиди» – наскрізь.

Заклякши на місці, Мефодій стукотів зубами, та почав тулитись до тину. Коли дивні створіння зникли за воротами храму вони зачинилися, але на цьому пригоди не закінчились. Знову з не звідкіля з’явився туман та покрив все довкола, а коли розвіявся то перелякане дитя побачило справжню битву. Татаро-монгольське військо вбивало та палило все довкола, відсічі хуторян майже не було. Більшість жінок та всіх дітей вони забрали у полон та довічне рабство.

Мефодій тікав з тієї місцевості неначе заєць від мисливців, петляючи деревами та чагарниками, Весь обідраний та без кошиків він вдерся на пагорб й з великим полегшенням зітхнув – напроти виднілось його рідне село й величезній стовп з крикливими лелеками...

Глава 3 Философская консистенция бытия.

Он проснулся, когда солнечный свет коснулся его чела. Память о том, кто он и где находиться напрочь отсутствовала в его голове, была лишь мысль о том, что надо что-то срочно предпринять.

Окружающий его мир, был далеко не идеален, но весьма колоритным: высокие до неба горы, и красочные цветы на бескрайних равнинах приятно радовали глаз и его беспокойную душу. «Созидатель» медленно брел по пестрому ковру экзотической растительности, и когда его нога наступила на красный словно кровавое пятно-мак, словно острая игла вонзилась в мозг забытыми воспоминаниями.

Он теперь точно знал, что надо делать, а главное успеть. Успеть спасти людей, которые ему полностью доверились - горстке немногочисленного племени, затерявшегося в непроходимых горных расщелинах и выживших, несмотря ни на что.

Остатки человечества мучительно пытались выжить в самых сложных климатических условиях этой многострадальной планеты.

Прошло лишь несколько месяцев после того как на самую прекрасную планету Земля пришла беда, откуда и не ждали. Появился из неоткуда «Разрушитель» -нечто человекоподобное, но с глазами «адской бездны».

Он возник темной ночью, летним месяцем посреди пустынной улицы небольшого городка. Существо было похоже на обычного усталого человека с закрытыми глазами, но, когда он их открыл, они вспыхнули «уничтожающим огнем». Всего лишь яркая вспышка, от которой все созданное руками человеческими рассыпалось в прах.

Медленно проведя своим «карающим взглядом» до сумрачного горизонта, «Разрушитель» развеял в пепел, все до чего мог дотянуться. Практически несколько минут хватило, чтобы стереть, населенный пункт вместе с проживающими в нем жителями с карты мира и линии судьбы.

Утром появился другой схожий человек, пытающийся увести выживших людей подальше от смерти и разрушений, в безопасное место.

И вот ровно в полдень они встретились, «Разрушитель» и «Созидатель» – сущность рожденное творить, и монстр с «жаждой» на истребление. Здесь высоко в горах, практически на осколках ранее могучей империи, и остатками разумной жизни, решалась судьба всего человечества. Они подошли вплотную и посмотрели друг другу в глаза - один с любовью, другой с яростью.

Лишь только тогда «близнецы» заметили свою биологическую схожесть. Словно отражение в зеркале, дрожали ресницы над их глазами, а удивленно прикрытый рот казалось, говорил: мы с тобой «кровные братья»! Мы половинки единого целого! Как огонь и вода, как земная твердь и воздушный небосвод. Мы лишь жалкий инструмент в руках «проведения», связанного непостижимой «кармической программой» … мы две сущности одного целого - как день и ночь, как плюс и минус, как белое и черное, как мужчина и женщина, как добро и зло, как «вечный двигатель» в этом круговороте противоположностей.

Молча они разошлись в разные стороны, один из них спустился в глубокие подземелья, другой поднялся высоко в горы. У человечества снова появился шанс, и возник извечный вопрос - надолго ли…?

Глава 4 Кіт - мандрівник (укр.)

Товариш по моїй роботі Степан, якось прийшов до мене зовсім у розпачі. З його розповіді виявилось, що улюбленець сім’ї кіт Тимофій зник з зачиненоїквартири неначе «примара», без жодного натяку як це трапилось.

Ще більше здивувало те, як цей «пухнастик» до нього потрапив. Рік тому повертаючись вечері з магазину мій друг побачив якесь невеличке сяйво, потім воно зникло але замість нього з’явилось це пухнасте створіння. Воно було все у крові та скиглило від болю. На щастя неподалік виявилась ветлікарня та чуйні працівники які майже за безцінь врятували кота. З його тіла дістали величезний клик, схожий дещо на медвежий, але де взявся медвідь у місті - не зрозуміло зовсім.

Лише за пару тижнів Тимофій одужав та став загальним улюбленцем. Вінбув дуже грайливим та чуйним, тільки-но в когось щось заболить, він лягав на це місце й голосно муркотів. Майже зразу наступало значне полегшення.

Колись до квартири Степана вдерлись хатні злодії, але нічого не вкрали, лише відірване вухо валялось у калюжі крові та злодійський інструмент коло нього. Кіт лише загадково муркотів та терся об ноги.

Та ось він зник, так же загадково як і з’явився, а ще зникло відчуття спокою так наче він був повноцінним членом родини та його душею.

Одного разу коли всі вже звикли до втрати «пухнастика», під їхніми дверима у під’їзді жалісно заплакало кошенятко. Дітки внесли до оселі цей мохнатий клубок й відразу всі побачили що це була точна копія їхнього Тимофія, тільки дуже й дуже маленька, а ще це кішечка-«дівчинка»…

Глава 5 Комната №13

Эту историю мне рассказал случайный знакомый в 201… году, когда мы с семьей отдыхали в Египте. Наслаждаясь купанием в бассейне и попивая прохладное пиво прямо возле стойки бара, я обратил внимание на одного местного отдыхающего. Он явно чувствовал себя хозяином на здешней территории что вскоре и подтвердилось. Ему принадлежала третья часть гостиничного бизнеса в этом огромном комплексе двухэтажных зданий и его звали Кароан, что в переводе на местный означало – «предотвращающий дурной глаз». Египтянина очень заинтересовали тату на моей спине, и он на довольно-таки приличном русском языке спросил:

-Ты есть «япанан..ская триа..да.. да»? У тибя драко... коны по всяму телу… У тибя взг…лад кил…лера… Мине пробле…ми не нужны…

-Нет уважаемый я есть «полицейский» на отдыхе, поэтому и смотрю по сторонам «столь сурово» а «драконы» — это скорее с философским увлечением моим связано, пытавшееся ответить на вопросы о том месте, которое каждый человек занимает в мире. Его сущность можно передать при помощи афоризма Конфуция: «Государь должен быть государем, сановник — сановником, отец — отцом, сын — сыном». При этом правила семейной этики основатель «конфуцианства» перенес на государство, он говорил, что государство — это большая семья, а семья — это малое государство.

-Я ви…жу ты не пра…стой «туриста», паэ…тому тожа хачу тибе раасказат одну тайну… Тока ты не…каму не гавари… Лада…но?

И буквально за пару минут он сильно нервничая путая русский язык с египетским диалектом арабского языка рассказал следующее:

«Десять лет назад, он вместе с другими богатыми родственниками, выкупили эти пустынные земли и застроили их около сотней коттеджей. Часть из них сдавалось в аренду, часть местные выкупили под жилье, а около 80% использовалось туристами в системе «все включено». Огромная территория, куча бассейнов, и относительно «невысокая стоимость», так как это была «третья линия» практически круглый год забивали все номера без остатка, желающими «погреть спины и ж..пы». Кроме одного единственного номера с цифрой тринадцать. После первой же ночи, туристы жаловались, что всю ночь им снились кошмары и кто-то неведомый пытался их задушить, так повторялось несколько раз. Позже выяснилось, что именно на этом месте еще при строительстве погибло двое рабочих, которых насмерть придавило плитой. Когда же туда заселили местного священника, то он просто умер во сне якобы от инфаркта. Когда комнаты злосчастного номера пустовали, то каждый раз там ломалась мебель, сантехника и электричество, а охрана подтверждала, что по ночам из этого номера слышались стоны и мольбы о помощи».

-Слушай Кароан, пойдем покажешь, вашу местную «страшилку», я в такие вещи не шибко то верю, но вдруг все своими глазами увижу. Может это рядом с нами находится?

-Нет уважа…емый «яку…даза», тама уже не…чага, смо…трет. Номер «освятили» и заму…ровали, тока ты никаму, другие могут услы…шат и испу…гатся. Тур…иста пугат низя… Мы усе табли…чики мяста…ми даж помя…няли…

Закончился наш отдых без приключений, хотя пару раз ночью нам всем слышался какой-то нечеловеческий вой и шептание прямо за стеной нашего коттеджа…но проверять чего-то не хотелось…

Глава 6 Примарне АВТО (укр.)

-Хай йому Грець! «Ковінька його матері»! «Чорта мені у дупу»!– тільки й зміг вимовити мій кум Валентин, вдершись «нахабно» й без попередження, пізно вночі до моєї оселі.

Далі з його розповіді стає зрозуміло, що в світі є речі які с точки зору поважної науки не в змозі пояснити жодний науковець.

Близько третьої ночі він на своєму власному авто виїздив у напрямку Бориспільського шосе, по власних справах. Спочатку кум побачив що його на пів порожній дорозі обганяє дивне авто, щось на зразок трофейного Опеля часів Другої Вітчизняної війни.

-Я засміявся про себе, думав що то який малолітній мажор, або навпаки місцевий «жебрак-олігарх», після оплати всіх «квитанцій» їде до аеропорту на еміграцію – напошепки розповідав він та продовжив:

-Не смішно стало, коли я вдруге побачив його вже на обгоні, більше того у напівтемряві я розгледів водія, точніше його одежу – це була справжня німецька форма, ще й мабуть «гестапівська», як у фільмі про «пригоди Штірліца».

Авто обігнало мого товариша та ще й стало блимати фарами, а потім нахабно зменшувати швидкість, що змусило його взагалі зупинитись.

-Я тричі перехрестився, хоча ти знаєш, я до цього часу був взагалі атеїстом. Потім з полегшенням подумав, що мабуть десь знімають історичне кіно, а цей артист сам добирається до місця зйомок, та потребує допомоги, але коли вийшов з автомобіля то закляк на місці – ні німця, ні машини, наче й не було!

Прийшовши до тями через певний час, він поїхав далі і через декілька кілометрів побачив жахливу аварію на дорозі. Близько трьох авто палало неначе смолоскипи а навколо волали про допомогу вцілілі та поранені пасажири.

-А ти кажеш куме містики в нашому житті не буває. Саме життя в цей складний для країни час вже є не збагненна містика! – тільки й зміг промовити я до нього обіймаючи за плечі, та наливаючи чарчину…

Глава 7 Сказка о «Гитлерюшке»

Помните, как сказал Наполеон после того, как в ответ на вопрос "Почему не стреляла батарея?", ему ответили: «, во-первых, сир, не было снарядов..." - "Остальные причины можете не называть!" - оборвал спич маршала император.

Детство

В некотором царстве в некотором «дремучем государстве» - Ариандии родилось нечто невообразимое – «чудо чудное, диво дивное». Причем вылупилось сие генетическое безобразие преждевременно и явно с умственными отклонениями, уникальным методом «Илоны Давыдовой».

Это самое нечто, было результатом «некрофилического» скрещивания Кощея безмозглого и Чупокабры пресноводной. Плод сия любви по «пьяной лавочке» рос в диком лесу весьма злобным существом, и весьма рассеянным, отчего постоянно терялся у своих вечно занятых чревоугодием родителей, а посему его ласково прозвали - «Гитлерюшка» в смысле потеряшка.

Питаясь чем попало и когда дадут, низкорослый монстрик с детства мечтал лишь об одном – стать большим и сильным, а когда подрастет, то перед ним будут преклоняться все, в лесной чаще.

От скудной пищи и систематических издевательств, вырасти большим он конечно не смог, да и частые подзатыльники, вечно насмехающихся соплеменников затормозили развитие его мозга примерно в половину.

Но покровительство родственных кланов сделали свое «черное дело», он в пятнадцать лет, наконец, пошел в школу, да еще не простую, а привилегированную элитную. Здесь в первых классах обучали профессионально лгать, красть и мужеловствовать, в независимости от времени дня, месяца и года.

Почти по всем иезуитским предметам «Гитлерюшка» был отличником, даже его отец Кощей стал нахваливать успехами, ровно до того момента, когда юное дарование, в качестве эксперимента, не разбила напрочь его седые яйца в поисках заветной «кощеевой» иглы. Не терпелось отроку узнать, как устроен орган рукоблудства и попутно дорваться скорее до власти, и все тут.

Мучая до смерти бедных лесных обитателей, он досконально изучил предмет анатомию, а запытав чугунным утюгом своего учителя географии, наконец, понял, для чего нужен глобус, и кто живет с их лесом по-соседски, оказалось – страна СССР, населена людьми советскими, строящими вечный двигатель и название ему было - «коммунизм».

Все свое голозадое детство «Гитлерюшка» отрывал крылышки ночным совам и привязывал жестяные банки диким кабанам, пока местные зоофилы из партии «голубых» не умерили его пыл, прямо через все «выходные» отверстия. Общим азартным увлечением тогдашней молодежи было пускание пузырей в озере ж…пой, отчего в нем пропала не только рыба, но и жабы. Это безобразие пресекли те же защитники природы, что и в прошлый раз, тем же универсальным методом, в те же самые места, отчего на него жутко обиделись друзья, так как он был главным идейным вдохновителем сего безобразия.

Обозлившись на свою несчастливую карму, он со злости стукнулся головой о ближайшее дерево и в его мозгу возник геополитический план - надо в своей жизни что-то менять и лучше всего ареал обитания, уйти туда, где его никто не знает, например, к ближайшим соседям, или еще лучше их поработить.

Отрочество

Закончив с отличием школу подлости и притворства, наш герой по протекции папы Кощея был направлен высший орган исполнительной власти «Бюргербройкеллер» где при посвящении, он выпил бутылку водки и два ведра пива и вполне заслужено, влился в родной коллектив. Правда стало жечь горло, и возникли проблемы с опорожнением, но чего только не сделаешь для своего карьерного роста, есть еще более тяжелые профессии, сталевары, например, или шахтеры, там, - руки и ноги болят постоянно. В будущей профессии рейхсканцлера у него были свои прелести, например, можно было и рыбку съесть и соответственно за границу бесплатно поехать.

Особенно ему запомнилась командировка в СССР, где от доселе невиданных продуктов в яркой упаковке у него началось систематическое несварение желудка, и даже не от качества содержимого, а именно от внутренней классовой борьбы двух систем – «загнивающей» капиталистической и недоразвитой социалистической.

Было у него однажды и романтическое приключение, когда его партия активных «гномиков» поставила задачу показать нищету республики, так, сказать вывернуть ее исподнее, он сразу же направился на мудиский пляж ближайшего поселения. Его, правда, практически сразу же вычислили, так как он был единственным в одежде среди купающихся в озере селян после парной бани, да еще активно мастурбирующим сквозь одежду, среди этого голого безобразия.

Поначалу его хотели просто побить, но потом сжалились с убогого и просто отдали на перевоспитание садомазоматикам под предводительством комисарши НКВД Ивановой. В течении недели его били плетками, приковывали цепями и заставляли есть из собачей миски. Как известно - от любви к ненависти один шаг, а в обратную сторону получилось еще короче, «Гитлерюшка» влюбился в девушку по самые «тамагочи», хотя единственным неудобством было то, что роль мужчины играла именно она, а это было весьма болезненно для некоторых частей его тела.

Научившись сносно болтать по-местному, занюхивать водкой коркой хлеба, и открывать бутылку пива глазиком, молодой «вьюноша» отбыл на родину героем - любовником. Единственно, что его угнетало, это небольшой инцидент в последний день выезда. Будучи по натуре человеком возвышенным, можно сказать тонкой душевной организации, он решил-таки зайти в здание центрального музея, наконец, понять, а что же означает сие учреждение в принципе.

Это у него почти получилось, выпив бутылку водки для храбрости и закусив по привычке пивом, он долго бродил по многочисленным галереям. Совсем умаявшись соитием с прекрасным, он присел возле картины с пейзажем березовой рощи. Сильные внутренние эмоции нахлынули на него с таким напором, что вначале он сходил по-маленькому под соседнюю картину «Борис убивает своего приемника…», а потом его вырвала прямо на эти самые березы. В дальнейшем он люто возненавидел искусство в целом и деревья в частности.

Зрелость

Резкий переход от отрочества в зрелость перешел не случайно, а по кармическим законам бытия. Будучи весьма предприимчивым и хитрожопым, «Гитлерюшка» втерся в доверие промышленным магнатам и всячески им угождал. Служа верно всеми фибрами своей ранимой души и другими перманентными органами, он даже заслужил почетное звание рейхспрезидента Ариандии и написал книгу «Е-МОЕ» о процессе становления «из навоза конфеты» и общего будущего ариандцев.

И кто же мог предположить, что это форменное безобразие закрепиться у власти, да еще возомнит себя реформатором огромного масштаба и поработителем всего человечества.

Вот приснился ему страшный сон, якобы попал он в преисподнюю огнедышащую, за грехи свои тяжкие и не простым тот ад оказался, а привилегированным. Его проварили в котле с кипящим маслом при этом звучали хиты Марка Бернеса, а черти посыпали лысину тертым шоколадом с названием «Аленка». А еще клизмой, через зад, напоили мутным самогоном с ужасным названием – «Сталинка», и дали закусить горьким хреном. Потом его посещали души невинно убиенных, и за грехи его мерзкие, тянули его в преисподнюю:

Пожив в раю, земной свой путь не осознав, он ощутил в груди укол - проклятие людей! Владыка мира умирал, стонал, кричал! Ад тотчас принял душу черную, всю до конца вобрав...

Глава 8 Дивний монах (укр.)

Мудрець-францисканець Оккам вчив – «не плодіть сутність без потреби».

Про цього монаха я дізнався дуже давно, коли був проїздом через землі Чернігівщини. До речі старовині печери що прориті по під містом набагато древніші від Київських, по деяким неперевіреним даним вони протягались аж до Печерської Лаври. Так ось в одній із келій жив молодий монах, він був мовчазним, та відлюдним - ніхто цим не переймався, бо в ті часи багато хто давав різні обітниці та стримував себе у мирських бажаннях.

Він був у білій монашенській рясі с капюшоном, що одягалась через голову, та благовісно читав молитви. Його смиренність та відданість церковним устоям були прикладом майже для всіх. Коли його по черзі відправили охороняти жіночий монастир що був неподалік, він тільки вклонився настоятельниці та промовив:

-Кожне завдання він церкви я буду виконувати наче воно йде від самого Бога! - та заступив на службу.

В ті часи середньовіччя багато «лихих» людей блукало в пошуках наживи. Деякі с них об’єднувались у цілі банді та грабували всіх хто траплявся в них на шляху, не були винятком й священнослужителі.

Одного разу зграя дикунів с ножами та палицями напали на жіночий монастир. Спочатку вони сильно побили монаха, бо він свято вірив – «ударивши тебе по лівій щоці - підстав праву». Потім почали грабувати головній храм та доволі скромні келії переляканих чорниць. Лише тільки тоді коли ці зухвалі «безбожники» почали ґвалтувати бідних дівчат та спробували підпалити амбар з усім майном, монах «переродився». Він передягнув свою одежу навиворіт, де вона була с чорною підкладкою та взявши дубовий посох вийшов на бій. Його лице змінилось до невпізнанності а вправні рухи палицею, вказували на колишню військову підготовку. Кожного загарбника та ґвалтівника він бив лише раз але «наповал». Коли його оточила більшість грабіжників з ножами та сокирами, монах так зухвало та вправно крутив цим монашенським знаряддям неначе він був вітряком. Хрускіт кісток та черепів, вказували на велику майстерність цього воїна Храму. Лише тоді коли ніхто з чужинців не зміг піднятись він знову перевдягнув свою рясу та промовив:

-Для кожної доброї людини я буду стояти білою стороною, а всі лихі люди побачать мою чорну сутність й можливо востаннє.

Більше його ніхто в тих краях не бачив але кажуть, що цей монах іноді з’являвся в різних частинах країни де була кривда та несправедливість Божа.

Глава 9 Сон

За окном станции метрополитена появилась величественная река, после темного туннеля яркий солнечный свет больно резал глаза, но неожиданно для всех, прямо посредине железнодорожного моста возникла серовато-белая дымка. Она неумолимо надвигалась, плотно облегая все вагоны поезда, ее плотные белесые волны стали вспыхивать электрическими разрядами, и воздух явно наполнился озоном, как после дождя, откуда-то раздался детский плачь, и чьи-то старческие причитания.

Пассажиры в панике стали озираться вокруг и друг на друга в поисках, хоть какого-то выхода из столь нелепого положения, лишь только один человек в спортивном костюме и с длинными черными волосами по плечи, соблюдал спокойствие, и не потому что он ничего не боялся, а потому что непонятная субстанция стала проникать в вагон и плотно обволакивать его тело, словно липким полиэтиленом.

Мужчину звали Александром, он был ответственным администратором одного из торгово-развлекательных центров, вот ехал себе с тренажерного зала после интенсивной тренировки, «никого не трогал, ни во что не вмешивался», мечтал о теплой ванной и холодном пиве, как откуда не возьмись…

-Что за хрень, собачья! Я что сплю, или кто-то мне подмешал галлюциногенов в питьевую воду, пока я занимался атлетизмом? – усиленно пытался прокричать спортсмен, сквозь пелену агрессивного тумана.

-Не суетись Алекс, это не кошмар из ночного видения и не галлюцинация, просто на тебя пал выбор, поверь очень серьезный выбор, стать одним из защитников подземного царства мертвых душ… - прозвучал голос в его голове.

-Обосраться, просто от счастья такого! Я что на Терминатора похож железного? Живу простой жизнью, обычного среднестатистического человека, никогда ни в каких разборках не участвовал, даже драться толком не умею, так качаюсь для здоровья и все. Какой из меня воин-защитник? - успел подумать про себя Александр, как тотчас услышал телепатический ответ:

-Ни все так просто как ты думаешь, все дело в твоей генетической памяти и кармической наследственности, поверь на слово, я знаю, что говорю!

-Да кто я? В смысле кто ты есть на самом-то деле?

-Называй меня просто Вуаль, в твоем человеческом восприятии мне даже сложно подобрать объяснения своей сущности. Скажем так – я защитная мыслящая оболочка индивидуума человеческой расы в период нестабильности перехода из живого состояния в не живое в потустороннем царстве бренных душ.

- Ну, все, я, наверное, перекачался и просто вырубился в беспамятстве! – простонал мужчина и с удивление стал замечать, как его тело стало невесомым, и окружающая действительность резко поменяла свои черты. Вместо душного забитого людьми вагона он переместился в диковинный лес, явно «неземного происхождения», ибо фиолетовые лопухи размером со слона и бирюзовая трава по его плечи ему не встречалась даже на канале «DISCOVERY».

-Вот, мы и на месте! - почти радостно сообщил ментальный голос с явно женскими интонациями.

-Не понял, чему мне радоваться-то? - злобно бормотал мужчина, снова ощутив тяжесть во всем теле: – если здесь растения выше меня ростом, то только можно представить какие здесь бегают «зверушки»!

-Здесь нет животных, можешь не беспокоиться.

-Ну, уж успокоила, так успокоила и, судя по твоей затянувшейся паузе, это была хорошая новость, а какая плохая?

- Ты не глуп, и это обнадеживает! В конце перехода нас будут ждать стражи царства мертвых.

-Вот это уровень, я понимаю! – радостно произнес мужчина, указывая рукой на открывающийся вид.Прямо перед ним стояли навытяжку несколько сотен обнаженных женщин весьма спортивного телосложения, их устремляющийся взгляд был направлен на маленького уродливого карлика, увлеченно ковыряющегося в носу и восседающего на троне из человеческих черепов. Сия ошибка природы была уж очень похожа на одного из артистов, но вот какого, он не вспомнил.

-Так, так, кто нарушил границы моего царства и мое величие, в натуре? - громко пукнув, бедолага высморкался в свой рукав и вопросительно уставился на гостя.

-Да, вот надо мне пройти к мертвым душам и защитить их там от чего-то, Вуаль чего молчишь-то? Скажи чего-нибудь замес…то пароля! – Алекс похлопал себя по коленям, надеясь на поддержку.

- Подлые изменники! Клятвопреступники! Воины веры, убить их! – в эпилептическом припадке заверещал мутант и злобно хлопнул в ладошки. Тотчас несметное войско стало преображаться, казалось, человеческая кожа выворачивалась вовнутрь тела, а кости полезли наружу. Армия людей стала похожа на орду вордулаков жаждущих крови и смерти.

- Ну, вот настал и твой черед, показать, на что ты способен! – Прозвучало в голове администратора и его тело тоже стало резко деформироваться. Мышцы налились нечеловеческой силой, а все чувства восприятия усилились многократно. Защитная пленка вуали стала серебристого цвета и злобно заискрилась статическими зарядами. Но самое необычное произошло с его внезапно выросшим хвостом, он вырос в длину и стал похожим на острую пику.

-Не пускают через двери, полезем в окно! – буркнул Защитник и словно тараном вломился в первые ряды воинов ада.

Казалось, его мощные кулаки превратились в отбойный молоток, дробящий камень на мелкую гальку, а деформированный хвост, словно жил своей жизнью, умело пронзая слуг ада насквозь. При каждом проникновении выбрасывался яд, и воин смерти, превращался в женский силуэт из тумана, развеивающийся прямо на глазах. Армия тьмы стала редеть на глазах, ее костяные воины разлетались, словно шрапнель из китайского фаянса.

-Все, все хорош, «мокрушник чертов»! – запищал низким диссонансом дьяволенок и снова хлопнул в ладошки, тотчас несметное количество воинов испарилось, словно было создано из пара.

-Ты что шуток не понимаешь? Это была проверочка! Не могу же я лишь бы кого пропустить в святая святых! Давай двигай уж в «подземное царство», разруливай ситуацию.

Защитник прошел мимо карлика сплюнул ему под ноги и злобно буркнул:

-Я вижу тебе не на том, ни этом свете покоя нет, и не будет, за грехи твои тяжкие! Куда далее то шагать «мурзилка», впереди огненная стена?

-Вот и именно к стене и походи, умник, там все узнаешь! – мерзко захихикал монстрик.

Мужчина подошел вплотную, к пылающую огнем завесе и неожиданно провалился глубоко под землю.

-Присниться же такое, не иначе «жениться пора»! - мрачно констатировал Александр, вытирая потный лоб, и чувствую легкий ожег у себя на ладонях…

Глава 10 Слизні

«Дослідники Інституту фізики Планка в Мюнхені погоджуються і стверджують, що фізичний всесвіт, в якому ми живемо – це тільки наше сприйняття, а як тільки вмирає тіло, то душа людини продовжує жити в квантовій реальності, за межами матеріального світу. Вчені вважають, що існування душі нескінченне, тому можна вважати, що людина не вмирає – вона перероджується в квантове поле».

Я увійшов до вагону метро і майже фізично відчув важкість повітря. Було таке враження начебто мене разом з пасажирами залили густим кисілем. Майже кожного дня мені доводилось їздити на роботу в потягах метрополітену й тільки сьогодні діялось щось неймовірне. Груди вже не витримували навантаження від нехватки кисню, в очах затьмарилось, а в голові неначе вибухнула граната.

Коли мій мозок прийшов до тями то перше що трапилось на очі - я стою серед площі, а навколо мене вирує життя. Люди біжать на роботу, магазини продають різний непотріб, автомобілі інтенсивно вбивають свіже повітря, світить сонечко, зеленіють каштани.

Єдине що не вписується в цю загальну картину рутинного дня, те що майже в кожному перехожому я вбачив якесь жахіття – слизні схожі дещо на велетенських медуз, що повростали через одяг у спини мешканців міста - від копчика до самого тім’ячка. Тонесенькі щупальця тяглись по всьому тілу неначе блакитні капіляри й через них проходили бульбашки з якоюсь рідиною.

Мені довелось вщипнути себе за ногу щоб впевнитись – я не сплю й це не галюцинація. Перевіривши свою спину я з полегшенням зітхнув – на мені «паразиту» не було, а те що це був він я не сумнівався. Єдине що я не розумів - чому крім мене ніхто не бачить цю наявну небезпеку для всього людства.

Почувши пронизливий вереск на перехресті вулиці я з острахом пішов у тому напрямку, тим паче туди посунули й інші не заражені «гидотою» люди. На місці колишнього пам’ятнику виросло величезне дерево, воно здалеку було схоже на річкову вербу але тільки підійшовши ближче я з острахом почавкував назад – то була якась не земна істота з огидними відростками на кінці яких були гострі колючки. Це пекельне створіння на моїх очах настромлювало одночасно з десяток чоловіків та жінок та втягувало їх у свої слизькі нутрощі. Потім випльовувало жертви на землю вже с вживленими в спину паразитами.

Коли мені нарешті вдалось дістатись безперешкодно до підземного переходу то пригоди на цьомуне закінчились. Невеличкі волохаті кульки неначе дитячі м’ячі кружляли по всьому периметру навколо мене, а коли повністю взяли в щільне кільце одночасно стрибнули на моє тіло з метою знищення. Їхні зусилля були марними, до мене прийшла думка - Людина не вмирає, вона перероджується в квантове поле й через деякий час все починається с початку…

Глава 11 Маньяк

Его уже несколько лет искала полиция нескольких стран, а он был просто неуловим. Внешне вполне презентабельный мужчина даже очень симпатичной внешности внутри оказался душегубом. Убивать он начал еще в детстве начиная с лягушек, гусей котов и собак. Ему всегда было интересно как у живого существа исчезает жизнь, как стекленеют глаза, а хриплые вздохи испускают последний вздох и именно он являлся мини божеством этого процесса. Как же - кто-то величественный вдыхал жизнь, а он низменный человечишка ее запросто отбирал. Со временем ему стало интересно убивать людей, вне зависимости от пола. Мужчины и женщины всячески цеплялись за жизнь вымаливая, или отчаянно сопротивляясь, но он всегда побеждал. Изворотливый садистский ум придумывал каждый раз новые ловушки для своих жертв, он оглушал людей ударом бейсбольной биты, в темной подворотне, или незаметно подсыпал снотворный порошок в напитки случайных попутчиков и потом часами наслаждался ихними муками в своем подвале.

Когда-то очень давно в младенчестве его часто были, как и любой ребенок он часто шалил и часто был наказан, но именно его родная мать издевалась над ним по любому поводу и даже без него, лишь потому что ее бросил любимый мужчина на последних месяцах беременности. Казалось она вымещала всю злобу за предательство над этим еще «безгрешным» существом, своим собственным ребенком. Результаты не оставили себя ждать, на свое шестнадцатилетние он совершил первое убийство и это была его собственная мать. Он попросту столкнул ее с окна десятого этажа, когда она курила на балконе. Безумец даже успел спустится вниз и запечатлеть последний наполненный гневом взгляд человека его породившего. В полиции все указывало на «несчастный случай», и посему начинающий маньяк отделался легким испугом. Потом были и другие жертвы – женщины, после нескольких неудач в сексуальном плане он не придумал ничего лучшего как задушить несчастных и лишь тогда испытал настоящий оргазм. С мужчинами ему хотелось попросту «потягаться» в силе. Ничего более приятного он не видел, как мордовать пытками, голодом или жаждой привязанного в подвале его собственно дома какого-нибудь сильного мужчину. Иногда он заставлял людей подписывать чеки на крупные суммы денег и поэтому ни в чем финансово не нуждался. Маньяк упивался властью и безнаказанностью за свои преступления годами, а соседи даже не представляли, что рядом с ними проживает настоящий «монстр» в человеческом обличии. Лишь однажды он совершил ошибку, которая оказалась для него роковой.

Прямо напротив него жила маленькая девочка Эвелина и длинными волнистыми волосами, и голубыми глазами. Внешне она походила на куклу Барби и пользовалась всеобщей любовью окружающих. Одним днем она случайно поникла во двор садиста, из-за своего пушистого котенка, который буквально прошмыгнул в дом мужчины пролезая в специальное отверстие для животных. Милый ребенок ничего не подозревая устремилась за своим любимцем и лишь столкнувшись нос к носу с убийцей тихо вскрикнул.

-Не бойся крошка, дядя тебе ничего плохого не сделает: - тихо бормотал маньяк дрожащим голосом, понимая, что уже не может остановится и убийство этого «ангелочка» может оказался жемчужиной, в его безумной коллекции. Правда потом придётся переехать на новое место жительства, но ему это было делать не впервой.

-Пойдем со мной Эвелинка, покормим твоего котика молочком: - сказал хозяин дома и погладил гостью по голове. Потом он положил крупные ладони на шею девочки и посмотрел ей в бездонные глаза в предвкушении.

-Дяденька, а нарисуйте мне здесь солнышко! – абсолютно спокойно произнес ребенок, протягивая ему блокнот с ручкой доставаемые из кармана передника.

-Какое солнышко, детка? - растеряно произнес мужчина и ослабил хватку, а потом наклонился к незаконченному рисунку. На нем был изображен лежащий на земле мужчина и стоящая рядом девочка в руках которой был зажат нож.

-Красное, словно перед закатом, полностью красное солнце: - хладнокровно произнесла малютка и черкнула душегуба острой отцовской бритвой прямо по горлу. Во все стороны брызнула кровь унося с собой грешную душу прямо в «пекло». Ведь ребенку тоже не повезло с родителями мама умерла еще при родах, а спившийся отец издевался над ней, как только мог и буквально час назад попытался изнасиловать ее в ванной. Испуганной девочке в состоянии шока, случайно подвернулся под руки нож для бритья, и судьба извращенца была предопределена, ровно, как и соседа маньяка…

Глава 12 Україна має талант (укр.)

Наразі все йшло за своїм повсякденним звичаєм. Гамірливий клекіт різновікового люду нависав над підготовчою командою найпопулярнішої передачі каналу СТБ наче дощова хмара. Ведучі та поважне журі, в котрий раз плескало в долоні черговому талану середньостатистичного українця. На цьому тижні лише декілька неадекватних індивідуума довело найчарівнішу ведучу Оксану Марченко до розпачу.

Заклопотаний Ігор Кондратюк в котрий раз згадував «незлим тихим словом» свій най вдалий проект «Караоке на Майдані» бо після прослуховування чергового співу « аля тріо Мареничів» нестерпній головній біль шматував його з середині наче китайський шуруповерт. Весела найемоційніша Слава Флорова не стримувала сліз після виступу молодих танцюристів з Тернополя, бо вони так справно виконували свої рухи наче ангелята біля райського дерева, а ще вони дуже нагадували її рідних діточок. Дзидзьо щиро хихотів тримаючись за боки, вправні клоуни в жанрі пантоміми, доволі дотепно скопіювали не тільки його але і всіх колег театральній, по зброї. Ось і останній виступ за цей день, поважний чоловік з виразними очами та сивим волоссям вийшов на середину сцени Театру імені Лесі Українки і стало тихо.

Його одяг складався с вбрання чернця - скитальця, сіра поношена ряса, під порізана шкірянім поясом, повністю вкривала його тіло аж до босих ніг. Засмаглі руки тримали перед собою дебелий дубовий посох с чудернацьким видубленим візерунком давніх рун, більша частина складалась з зображення тризуба – найдревнішого символу Дерева-життя, що уособлює всі три стихії - повітря, води та землі.

-Представтесь пожалуйста! - запитала Слава й щиро посміхнулась.

- В мене дуже багато імен але найкраще піддійте мабуть - Друїд! Вже багато часу я подорожую по усьому світі, й напри великий жаль бачу багато лиха! Набагато більше ніж добра, гармонія всесвіту останнім часом занепадає, це турбує не лише мене та моїх братів але й саму матір - природу.

-Але, скажіть на милість, яке відношення маємодо цього наша телепередача? Ми лише розважаємо телеглядачів та допомагаємо, найкращим с них себе проявити!- образливо промовив Дзидзьо.

-Не хвилюйтесь добродії, зараз Ви все зрозумієте!- майже пошепки сказав гість та вдарив посохом в середину намальованого хреста на сцені.

Вмить світло згасло та всі присутні скоріше відчули ніж побачили подих лісу. Так, так справжнього лісу, с його неперевершеним запахом сухої хвої та відсирілих грибів. Потім на обличчя глядачів почав накрапати дощ та головне всі разом водночас почули гомін птахів, тих самих справжніх, про які вони вже давно забули живучі в цегляних комірчинах-равликах, де моя хата скраю але так було не завжди.

-Колись, дуже давно, ще наші прапращури мали залізну волю та вміння керувати природою!- почувся скорботний голос десь згори і всі з дивуванням побачили нічне зоряне небо.

-Так, це не байки старих бабців на добраніч своїм онукам, це гірка правда нашого народу – знову присутні почули голос друїда та нарешті побачили його знову.

Він сидів на галявині посеред трухлявих пнів, та обпаленого чагарнику, але найцікавіше було ще попереду. Всі глядачі також знаходились у літньому лісі сидячи на також обпечених деревинах. Скрізь куди падало око були повалені згорілі дерева та чорна згублена земля.

-Ось, перед вами один з найдревніших лісових пагорбів нашої Батьківщини, його серце та легені, його печінь та нирки, його кров’яні сосуди, які були спалені та знищені підлими загарбниками.

Знову згасло світло і всі побачили в на пітьмі гидкі образи низькорослих степових кочовиків які смолоскипами підпалюють найцінніші вікові дерева.

-Їхній головний шаман знав, що нас наразі не перемогти, бо найгарнішого та най волелюбного народу їм ще не траплялось, на шляху але спотворений гіркими трав’яними настоями розум, підказав правильну відповідь – треба знищити наше коріння й тоді загине все дерево.

Яскраве сонячне світло, осліпили тимчасово всіхприсутніх, й сказати що всі були в повному шоці, це не сказати нічого.

-Шановні пані та панянки! – тихо пробубонів сивоволосий дід – настав час щось змінити на краще. Підніміть ліву руку, що блище до серця але лише ті хто відчуває сум та скорботу у своєї душі!

Майже половина учасників разом з усіма членами поважного журі підняло руки. Тоді Друїд почав феєрично розмахувати посохом та вимовляти незрозумілою мовою якесь старовинне закляття.

Всі глядачі з безмежним дивом побачили як дерев’яна палиця засвітилась сонячними променями та з нею почали вилітати жовто-блакитні протуберанці в напрямку піднятих долоней. Як тільки сяйво торкалося кожного покрову в ньому наразі з’являлись візерунки схожі на гілку калини, неначе випечене тавро.

-Ось, мій подарунок Вам щирі українці! Лише ті хто має добре серце та залізну волю в змозі зцілювати не тільки тіло але й душу всіх, хто того потребує! Вам лише потрібно буде доторкнутися до чола знедоленого та хворого цим магічним знаком – життя та долі. Більш того, якщо ви відчуєте що ця людина має такі самі властивості сприйняття долі цілителя, то можете так само нагородити його цим даром. Ві вже не пам’ятаєте але саме калина – рослина нашого славного роду, її назва походить від слова «калити», тобто загартовувати. В цьому таємничому процесі воєдино зливаються дві могутні стихії-вогонь та вода, і сходяться вони в найміцнішій речовині – металі. Саме завдяки цьому стоїть калина завжди червоною –і в сирі тумани, і в холодні зливи, і в нещадні суховії, і в люті морози.

Після цих слів друїд накреслив навколо себе коло своєю магічною палицею та став поступово зникати неначе утрішній туман, останніми його словами було:

-Колись у сиву давнину, калина уособлювала народження Всесвіту, була символом вогняної трійці: Сонця, Місяця й Зорі, тому й назву свою отримала від давньої назви Сонця-Коло, його символ-це вічність. Здавна в Україні ця рослина вважалась символом любові, щастя, краси, поваги. Цілу довгу холодну зиму палахкотять рубіновим намистом на калині яскраво-червоні плоди. Коли уважно глянути на зернину, вийняту із ягоди, то можна побачити, що вона нагадує маленьке серце. Калина символізує материнство: кущ-сама мати; цвіт, ягідки-діти, це також берегиня вашого дому, батьків, усього рідного. Бережіть свою Країну, бережіть свою душу, бережіть своє тіло – ваша доля тільки в ваших руках…

Глава 13 Тайная лаборатория.

Лишь перед самой смертью в 95-летнем возрасте старик решил рассказать о тех самых страшных и не объяснимых военных событиях, выпавших на его долю, своим внукам…

-Мне тогда еще не было восемнадцати как я добровольцем записался на фронт. Будучи еще в молодости с любой техникой «на - ты» я окончил ускоренные курсы радистов и был направлен в действующую армию. Первое время я был словно в ступоре, регулярные бомбежки и обстрелы фашистских оккупантов приводили меня в панику и, хотя я всегда находился в укрытии состоящие из толстых бревен и земли точное попадание снаряда или бомбы не гарантировали безопасность абсолютно. Но вскоре обстрелялся и уже мало обращал внимание, особенно во время радиосвязи, на подобное неудобство. Хотя прилетало чуть ли не на голову.

Самое странное и необъяснимое что со мной произошло, выпало на август 1944 года. Нашу группу тогда впервые выбросили в тыл врага - в …кий район …кой области на территорию …ких лесов. Дабы не разбиться об кроны деревьев или навечно не застрять в их размашистых ветках, мы осуществили высадку на самой окраине заброшенного хутора. Вот там-то и случились вещи до сих пор для меня не понятные.

Задачей нашей группы состоящий из десяти человек включая меня, было незаметное десантирование и выявление «тайной лаборатории» немецких ученых медиков. По данным нашей разведки они в здешних болотах, нашли умирающего бойца чудом сбежавшего из «пекла», в котором проводились чудовищные эксперименты над живыми людьми. Из них буквально делали суперсолдат, но в процессе этих опытов многие умирали в муках или сходили с ума.

Думаю, на эти бредни никто бы не обратил внимание, если бы одно «но» - все тело несчастного после многочисленных операций было в шрамах и некоторые разошедшиеся швы указывали на хромированную поверхность. Эго костяк почти полностью состоял из стали.

К сожалению, доставить умершего пациента «на большую землю» им не удалось, утонул в болоте, но фотографии они сделать успели. Жуткое зрелище…

Так вот, мы знали примерное место нахождения объекта и поутру должны были к нему выйти с целью полной ликвидации. Но ночью нас застал сильный туман, и мы никак не могли сориентироваться на местности. Потому-что куда бы не шли, обязательно возвращались на хутор. Решили переночевать меж покосившихся изб, костер не разводили дабы не демаскироваться. Дежурили попарно и вот в мою очередь, я вместе с напарником Степаном неожиданно увидали неясные силуэты в полосатых тюремных робах, некоторые были в белоснежных врачебных халатах. Их было много больше сотни и все они кружили вокруг нас словно чего-то искали. Не знаю, как Степан, но я словно окоченел и боялся даже дышать. Потом один мужской силуэт приблизился ко мне вплотную, и я натурально всем телом ощутил могильный голод. Измученное лицо с потухшими глазами смотрело буквально в самую мою душу, а голос в голове чуть было не довел меня до потери сознания:

-Мил человек, разведи костер, уж больно зябко сегодня, не могу согреться руки мерзнут,- он протянул свои руки к моей шеи, они были наполовину из блестящего метала.

-От испуга, я нажал на гашетку автомата ППШ и почти всю обойму выпустил в мужчину. Все пули прошли насквозь тела, словно оно было слеплено из киселя и не причинили ему абсолютно никакого вреда.

-Зря, ты так малец, я ведь думал, вы нам поможете, а ты даже костер не зажег, видать нам здесь суждено скитаться навечно, а ты беги отсюда, скоро тут жарко совсем станет: - пробормотало это непонятное существо и растворилось вместе с туманом.

Тотчас раздался свист минометных снарядов и нашу полянку буквально засыпало разрывами осколков и комьями земли. Тогда из этой передряги выбрались лишь мы со Степаном, с трудом добрались до партизан и поклялись ничего не рассказывать об увиденном. Лишь после войны я узнал, что немцы за пару дней до нашей высадки, расстреляли всех пленных военных, над которыми проводились опыты, а лабораторию взорвали вместе с медперсоналом…

Глава 14 Химерний дідуган (укр.)

Одного разу мені довелось бути у відряджені в закарпатській місцині – місто Яремче. Літня красота дивовижних гірських масивів, велич столітніх хвойних дерев та гірська річка неподалік зачаровували. Люди були чуйними та доброзичливими, до речі крім української мови навколо було чути ще й угорську, польську та російську, туристів було небагато але мабуть тільки тому що мені більше до вподоби впадало прогулюватися малолюдними місцинами.

Крокуючи навмання лісом, вгору та вниз я нарешті доволі швидко втомився та вирішив відпочити біля струмка, що неначе кровоносна судина протікав через хащі. Насьорбавшись досхочу крижаної води я відчув «вовчий голод», що вказувало на те що вже пора повертатись до мотелю, але знайомої стежки вже не бачив.

Потикавшись в різні боки, я зрозумів що – загубився. Розпачі не було, бо я знав що ця місцина людяна й це підтвердилось десь через годину. Старезний дід в солом’яному капелюхі виткнувся перед мною неначе з під землі. В руках у нього був кошик з грибами та дерев’яний посох с вирізаною рукояттю сови.

-Звідкіля поважний пан буде та куди прямує? – запитав він у пишні вуса та щиро посміхнувся.

-Та який я пан, шановний, так бідний хлоп з Києва, приїхав по справах, трохи заблукав на екскурсії, через два дні їду вже додому – відповів я й продовжив:

- Не допоможете діду вийти до річки, а там я вже знайду дорогу до мотелю.

-Та чому ж не допомогти - добрій людині завжди раді, тим паче бачу що ти «синку» не с з простого роду а від відунів-мольфарів.

-Не лякайте мене діду незрозумілими словами. На скільки мені відомо, всі мої давні родичі були або кріпосними або куркулями й жодного відношення до Карпат та магічної екзотики точно не мали.

- Ось тут ти й помиляєшся невігласе, ти не бачиш того, що бачу я! – дід гнівно блимнув очима неначе блискавками, але потім похмурів промовив:

-Підемо до моєї садиби, вона поруч а потім я тебе виведу, до води візьми кошик він вже для моїх років заважкий буде.

Коли я взяв кошик то ледве зміг його підняти, хоча й не вважав себе слабаком. Через чверть години ми ввійшли до дерев’яного будиночка, неначе змальованого з казок про лісовика. Стріха була з соломи, вікна обтягнуті коров’ячою шкірою, як потім з’ясувалось. Всередині було неначе у музеї старовини. Пічка на пів хати, дерев’яні стільці та стіл й скрізь надвисали висушені польові трави, від чого в мене аж запаморочилось в голові.

-Ти поки випий козячого молока ось у скоринці та з’їж домашнього хліба а я приготую вечерю. Година пізня, на вулиці зараз неспокійно буде, переночуєш ось на скрині та вранці підеш: – промовив він та почав копирсатись в своїй хатній справі.

Тільки но я подумав засперечатись як загримів грім та вдарила блискавка. Заперіщив такий дощ, що я злякано втягнув плечі, збагнувши щоб мене чекало у темному лісі, як би не цей загадковий дідуган.

Вже потім ми повечеряли молодою картоплею з грибами та скуштували солодкої «медовухи». Я розповідав господарю про міське життя-буття та останні політичні новини, співрозмовник все більше відмовчувався та нарешті сказав:

- В стародавні часи ще до Хрещення,майже по всій території нашої неньки-землі жили вільні люди. Вони поклонялися лише земним стихіям та брали силу саме від них. Любов та злагода були в кожній родині, повага до жінок та літніх людей всмоктувалась разом з молоком матері. Мудрість відунів-мольфарів давала змогу не робити помилок та лагодити з іншими племенами. Найталановитіші віщуни мали змогу керувати погодою та вбачати майбутнє. Наша культура та побут вбирали найкраще с тих часів та передавалась від батька до сина. Знаючи як дихає земля, в нас були найбільші врожаю ячменя та пшениці. Відаючи чим живе вода та ліс рибалки ніколи не повертались з порожніми сітками а мисливці с порожніми руками.

-І що потім трапилось, куди всі поділись? – запитав я мляво відчуваючи що чудодійний хмільний напій затягує мене до сну.

-Трапилось те що зганьбило нашу віру та вбило волю до вільного життя. До влади прийшли жадібні невігласи що бажали лише більшого збагачення та ще більшого впливу на вільних людей. Їх примусово заставляли змінювати віру а незгодних знищували цілими поселеннями.

-Чому ж вони не дали достойної відсічі, тим паче ваші віщуни могли попередити про настання лихих часів? – бурмотів я вже засипаючи.

- Мабуть тому що вони були найкращими землеробами, рибалками та мисливцями ніж воїнами. А що до попередженьнаших мольфарів то вони були й не раз, але хто міг повірити що віра в навколишній світ, та силу земних стихій замінить Церква з іконами та дзвонами. Це теж саме як їм розповідати про телебачення та космічні польоти.

Вранішнє сонце болісно надавило на повіки, відкривши очі я побачив себе біля мотелю на дерев’яній лавці. Біля мене була корзина з запашним хлібом, кринкою повною молока та літровим бутлем «медовухи». Я зовсім не пам’ятав як дістався до дому але в голові застряли чиїсь слова: «Церква, будь-яка – з життя наступних поколінь безповоротно піде. Залишаться традиції, історія, моральні норми а головне – ідентичність нас як нація вільних людей!».

Чи це все мені привиділось?...

Глава 15 Семь кругов "похоронного ада"

Это просто «писец... какой-то мохнатый», как у нас в стране все сложно. Целую неделю потратил на похороненные процессы, 82-х летнего Отца так и не "предал земле". Три дня не работал морг, так как бастовали сотрудники из-за отсутствия горячей воды и отопления, а без вскрытия нельзя кремировать, полдня потратил в крематории на оформление и столько же на кладбище, на разрешение подзахоронить. Пришлось дважды переносить время поминок и кремации из-за чего половина родственников не могли с ним проститься и естественно ко мне питают - самые "нежные чувства". Три дня выбегал, нет скорее выездил на такси для оформления всех нужных документов (Прокуратура, Загс, Крематорий, Морг, Кладбище, Кафе для поминания, СОБЕС, Пенсионный и Чернобыльский фонд). Скромно молчу сколько это стоило денег и сколько всяких "решал" появлялось на каждом проходимом метре (уже через час после вызова неотложки, ко мне уже "наяривали" все похоронные бюро района). Самое незабываемое было на предыдущей неделе - беготня по всем коммунальным службам, чтобы выписать отца и его чернобыльские льготы. Чтобы ты понимал Райадминистрация, Киевенерго, Киевводоканал, КиевГаз, не смотря на "европейскую" электронную очередь - "Бермудский треугольник" всех пенсионеров нашего района, и других, наверное, тоже, они там просто живут в очередях без малейшего шанса оттуда выбраться. Не разбираясь в тонкостях электронного учета, постоянных изменениях тарифов, наличия льгот и субсидий они теряются, делают финансовые ошибки, и каждый месяц стройными рядами занимают живую очередь (другой формы учётности, они просто не приемлют). Запись в старый бумажный журнал, "советской эпохи», например, возле Киеенерго на пр-кте Победы 93, в 8.00 утра меня "умилил", я был по счету 112 и это на улице и в снегопад. Порадовал только Укртелеком, скорее повезло, зашел и отказался от стационарного телефона всего за 15 минут, я ведь даже не помню, когда им последний раз пользовался. Что в итоге - сем кругов похоронного "бюрократического ада" кажись позади, через пару дней могу забрать урну с прахом для похорон, но тут снова оказалось не все так просто. В холода возводить памятник и облагораживать место захоронения никто не возьмется, все рассыплется, посему под захоронение надо переносить на весну, а прах и дома можно хранить и в крематории, не хоронить же его дважды...

Глава 16 Церква на пагорбі (укр.)

Цю історію мені колись розповіла бабуся. Ще в буремні часи Жовтневої революції одним з найважливіших завдань молодої радянської влади було знищення церков та священнослужителів. Не хотіли «атеїсти-бунтарі» конкуренції в справах впливу на людей, а звідси й на їх релігійну поведінку. Не проходило навчання Маркса с Енгельсом в розрізі біблійного правопису, ніяк не проходило.

Так ось в селі моєї бабусі на пагорбі була розташована дерев’яна церква. Тричі «більшовики-ленінці» намагались її знищити. Одного разу підпалили з усіх сторін - та почалась злива й полум’я згасло. Другого разу почали поспіхом розбирати на дрова, але старовинний іконостас привалив головного ініціатора-комісара до полу й той з’їхав з глузду. Втрете червоногвардійці почали знімати бронзовий колокол на потребу Червоної армії та він зірвавшись з мотузок на смерть роздавив частину з них а інших зробив каліками. До речі як виявилось згодом і дерев’яні ікони які поцупили будівники «світлого майбутнього» не принесли їм жодної користі. Пропитані поверхонь миром та маслами, вони швидко спалахнули від цигарки особливо «набожного» п’яного голови сільради й він згорів разом з будинком та усім награбованим. Хочете вірите, хочете ні!

Глава 17 Душа

Дед Федор понимал, что его дни сочтены, шутка ли - 86-лет в нынешних городских условиях жизни, это почти рекорд. Плохая экология, ужасная очистка питьевой воды и еще более гадкая еда с ГМО, не оставляют шанса на долголетие. В последнее время его мучали боли в сердце, а накапливающаяся жидкость в легких мешала дышать. Он прекрасно понимал, что таблетки от этих болезней, только откладывают «неизбежное» а лекарства от старости еще не придуманы. Нет, он не о чем не сожалел, у него были дети, внуки и даже правнуки. Не всегда у него получалось помогать им, но все что было в его силах, он делал.

Дедушка прожил непростую жизнь, в десятилетнем возрасте он уже стоял за плугом и помогал родителям на пашне. Когда началась война, прекрасно помнил, как отступающие красноармейские войска, расстреливали по деревням скотину, а все зерно, найденное в амбарах, топилось в речке. Лозунги: «Ни оставим для врага ничего!», «Каждый колосок, собраний нами,- пуля для врага!» работали в полной мере. После чего половина деревень вымерла от голода и холода, потому что сил для собирания хвороста или речного тростника, тоже не оставалось.

Выжил он просто чудом, его умирающего от голода, прямо на дороге, подобрали сердобольные беженцы. Потом интернат, училище где он приобрел профессию шофера и почти сорок лет «крутил баранку», начиная от старого армейского «ЗИЛа» и заканчивая ГАЗ-21, «Волга». Был женат, родились дети, но к сожалению, супруга, не дожив немного до «серебряной свадьбы» умерла от рака. Почти всю свою жизнь помогал, в меру своих сил, строить Коммунизм, но к сожалению, этого «светлого будущего» так и не дождался.

Вот теперь он смотрел своими уставшими, зелеными глазами из окна своей квартиры, на гуляющих в детской площадке внуков и думал: «Ведь наверняка они вырастут и станут жить по-другому, в новом для него мире, с массой возможностей, а его уже не станет». Нет он не жаловался на свою жизнь, в ней словно у зебры были и «черные полосы» и «белые», но как бы было удивительно заглянуть в будущее. Что там кроется в его удивительных «закромах». Ведь он сам еще помнил те самые мозоли на руках от плуга, которые заработал, обрабатывая землю, а сейчас - смартфоны, компьютера, адронный коллайдер, и предполагаемые туристические полеты на Луну и Марс. Ну и конечно же, как было-бы интересно, посмотреть, как будут вырастать твои прямые наследники.

-Господи сделай так, чтобы я еще немного пожил на этой грешной земле в любом обличии! Мне не страшен Ад, потому что я его в своей жизни уже видел! Мне не нужен Рай потому, я его наверняка не достоин, а вдохни мою душу в чье ни будь обличье еще раз! – старый мужчина с мольбой посмотрел на небо, но оно молчало. Казалось пробивающиеся лучи солнца сквозь серые тучи, были теми самими тропинками туда «на самый вверх», но вскоре и они скрылись в горизонте небосвода.

Этой ночью Федор умер, тихо прямо во сне, ему чудилось что душа, проблуждав по тесным помещениям квартиры, наконец вырвалась на волю. Она ликовала, ощутив полную свободу действий, ведь она могла быть где угодно и чем угодно, а не томится в тесной физической оболочке человеческого тела. Путешествовать по разным мирам и даже самому времени, но что-то ее остановило. Знакомый до боли дворик и детская площадка где так любили играть дети. Внизу, возле пластмассовой горки, жалобно скулил маленький черный котенок, не иначе выбросил кто-то или сам потерялся. Душа решила согреть, этот милый плачущий клубок шерсти, своим теплым дыханием и проникла в него полностью.

Рано утром, женщина с заплаканными глазами, тащила за руку маленькую девочку, приговаривая:

-Дашенька, доченька, будь послушной в садике. Сегодня тебя папа заберет, дедушка не сможет, он уехал далеко, далеко «на небо». Он стареньким был, а все старенькие рано или поздно от нас уезжают навсегда.

-А кто мне сказку на ночь прочитает и буде «Чупа-чупс» покупать? -захныкал ребенок и резко остановился возле детской площадки.

-Вон там котеночек жалобно «плачет», мамочка родненькая, давай его к себе возьмем, я честно-пречестное буду тебя слушаться и за ним ухаживать! Мамулечка, ну пожалуйста!

-Хорошо, «капризуля», возьмем к себе только ты не реви! Беги в группу, а я его занесу к нам домой, от грязи отмою! Договорились?

Женщина подошла к котенку и взяла его на руки, он тотчас успокоился и с благодарностью посмотрел на нее своими зелеными глазами, они сияли счастьем, а взгляд буквально поникал в душу.

Возможно это всего лишь выдумка, а может быть наши меньшие братья, действительно имеют души наших предков, пристально наблюдая за нашими поступками. Не задумывались? Спросите это у своего любимца, если он у вас есть, пристально глядя ему в глаза…

Глава 18 Загадковий альпініст (укр.)

Колись в далекі дев’яності, мені випала нагода відпочивати по профсоюзній путівці, на турбазі «Джерело». Назва мабуть пішла від гірського струмка у підніжжі величезної гори, де й були розташовані одноповерхові будинки для житла. Сказати що я не вмію їздити з кілометрового спуску лижної траси - нічого не сказати. Перший тиждень тільки те й робив що спочатку вчився, чіплятись особливим гачком с дощечкою до троса, який тягнув на саму гору і потім вже, кубарем летів униз, тому що велика швидкість та невміння повертати на крутих поворотах, до цього якраз і приводять.

На наступній неділі мені майже все вдалося але, коли я з’їхав майже до половини шляху та став на відпочинок біля дерева, то побачив на узбіччі загадкового чоловіка у альпійському споряджені.

-Шановний добродій! Чи не підкажете напрямок до Говерли, я щось начебто заблукав…, друзів загубив…, зі стежки збився…, мабуть втрапив у халепу…

Я закляк на місці, по потім він зник неначе примара, а ще тому що до найвища українська гора була зовсім у іншій області за півтисячі кілометрів. Все «кінець», - подумав я, мабуть сильні поштовхи по голові при падінні до добра не доводять. Вже коли під час обіду у місцевому шинку я трохи бовкнув про цю пригоду, то з подивом почув, що не я перший й не останній хто бачив цього загадкового альпініста. Начебто, років із п’ятдесят тому назад, дійсно група туристів, робила зимове сходження на гору Говерлу, але один із най досвідчених мандрівників так до неї і не дістався – загадково зник без жодних слідів. Кожного року майже в один і той же час він з’являється у різних куточках Закарпаття та питає дорогу до своєї мети…

Глава 19 Тварь под водой

Удивительное дело, память, иногда хочется вспомнить что-нибудь важное, а в голову лезет сплошная белиберда. Вот и сегодня вечером мне нужно было решить архиважную задачу для своего непосредственного руководства в стиле: «иди туда не знаю куда, принеси то не знаю, что». Как вдруг вспомнился случай из детства, когда, еще почти не умея плавать, я решил «на слабо» переплыть реку. Расстояние в принципе было небольшим где-то около двухсот метров, но мне попросту не хватило сил, и я стал реально тонуть. Ноги опустились вертикально, руки онемели, и я стал погружаться под воду буквально в нескольких метрах от противоположного берега. Я попытался было набрать полную грудь воды, но этого хватили на пару минут, и я коснулся пальцами ногами илистого дна. Не знаю, толи это были видения от кислородного голодания, толи юношеская фантазия разыгралась. Только мне вдруг показалось, что, какая-то мутно-черная тень в капюшоне и с крыльями метнулась прямо ко мне и с силой толкнула в грудь, пытаясь выбить остатки воздуха и затащить на глубину. Глотая воду и пуская пузыри я от страха, буквально побежал по дну и наконец сумел выбраться на сушу. Кашляя и отплевываясь, я свалился на грязный от мула песок и еще около получаса не мог отдышатся. Самое удивительное было потом, когда я наконец поднялся на ноги то ощутил тупую боль в груди, опустив глаза вниз я обнаружил большой синяк и пару порезов словно кто-то царапнул меня когтями. С тех самых пор в речную воду меня не заманишь, разве что только посидеть на берегу. Хотите верьте – хотите нет?...

Глава 20 Жах у воді (укр.)

Мабуть кожна доросла людина чула про Лох-неське чудовисько, яке буцімто, десь там у Шотландії живе с дідів-прадідів до нашого часу і інколи з’являться у озері Лох-Несс, на радість підсліпуватих туристів. Що ще римські легіонери вбачили на скельних малюнках кельтської пори тюленя с величезною шиї жирафи. Потім було чудернацьке фото в 1934 році лікаря Кенета Уілсона, що сфотографував начебто дивовижне створіння, але через деякий час було спростування – це фальсифікація.

Так, от в мене е незаперечні докази що і в нашій країні є безліч незбагнених речей як ось одного разу у Новому Давидкові на Мукачівщині в річці Латориці виловили величезного сома близько двадцяти кілограмів ваги да під два метри зросту. Вусань такої ваги повинен мати двадцятирічний вік, хоча його м'ясо майже не їстівне через запах річкового намулу, але як «бойовий» трофей саме те. Тільки я хочу розповісти ще про одну загадкову місцину без показників координат, скажу лише що ми з друзями їхали не рибалити а загоряти та купатися у колишньому старезному кар’єрі по видобутку граніту. Байки про те що в цій залитій джерельною водою ритвині наразі щось живе у глибоких норах я чув не вперше. Тільки ставився до цього зі скепсисом як до «снігової людини» –вона мене не чіпає, я її.

Так ось ми пірнали с друзями лише в масках та як то кажуть –хто надалі у глибочінь. До речі в той самий час я був найкращим пірнальником, поміж товаришів, «на свої сідниці». Бо коли вже в грудях майже не залишилось повітря я побачив величезне чудовисько-сома. Він був майже вдвічі більший ніж я сам, та мабуть і втричі важчий. Неначе величезна колода дерева він штовхнув мене поміж ребр, своєї головою, вибиваючи залишки повітря у легенях. Я майже знепритомнів, ковтаючи воду та пускаючи бульбашки угору. Мені в той раз пощастило тільки тому, що мої друзі побачили у яку халепу я втрапив и майже силоміць, втягли мене на берег. Не зрозуміло, як ця рибина потрапила у це рукотворне озеро, та чим вона тут харчувалась, і чому її ніхто з місцевих рибалок не виловив, але маємо, що маємо.

На згадку від тієї події в мене залишилась тріщина у ребрах та відсутність всякого бажання до екстриму…

Глава 21 Странное марево

Мне эту байку рассказал бывший капитан судна-ракеты, дядя Володя, причем был он при этом абсолютно трезвый. Как оказалось, вскоре он вообще перестал пить после того самого случая…

Лет так с … цать тому назад он уже будучи опытным «речкоходом» почти ежедневно совершал рейсовые поездки по реке Днепр по всем его направлениям. Приличная скорость на воде всегда пьянила дядю Вову, почти также, как и поездка на автомобиле, но он знал, что на борту корабля люди, за которых он отвечал лично и поэтому почти никогда не нарушал правила.

В обычный солнечный, летний день, капитан уже завершил свой традиционный маршрут следования и просто направил свою белоснежную «ракету» на дозаправку. Возле одной из излучин притока реки он вдруг увидел надвигающийся туман, пару секунд и его корабль поглотила тьма. В рубке он был один, его помощник, штурман и механик занимались как раз наладкой воздуховода в трюме и поэтому ничего не видели. Когда туман рассеялся то к его великому изумлению его глаза увидали небольшую гавань с кучей небольших рыбацких лодчонок. Большинство из них были с парусами, но большего всего потрясло одежда рыбаков- они явно были из другой эпохи, лет так двести тому назад. Когда его корабль приблизился вплотную и уткнулся носом берега, то со всех сторон к нему стали приближаться явно удивлённые жители. Они выходили из домов явно «викторианского периода» и говорили на непонятном языке, что-то похожее на испанское наречие, но с британским акцентом, но до конца капитан, в этом не был уверен. Когда особо любопытные граждане попытались было взобраться на его плавучее средство, мужчина реально запаниковал. Включив задний ход, корабль медленно стал пятится назад, расталкивая хлипкие шхуны словно, горошины.

Когда судно наконец стало разворачиваться дядя Вова «ударил по газам», подальше от этого гиблого места. Куда бы он не смотрел, окружающая местность ему была явно незнакома. Когда наконец к нему прибежали подчиненные, удивленные столь быстрой встряской. То тоже лишь удивленно кивали головами, не понимая, что происходит и куда собственно они плывут.

За бортом все также мелькали жилые деревушки, с дымящимися трубами из крыш и иногда встречались рыбаки собирающиеся свои сети, вдоволь заполненные рыбой.

Лишь когда у них уже стало заканчиваться топливо, они снова заплыли в появившееся из неоткуда марево. Когда же туман рассеялся «ракета» на полном ходу влетела в берег и буквально, метром на двадцать пробуравила мокрый песок, прочно застревая в нем всем своим корпусом. К счастью никто не пострадал окромя самолюбия, так как они оказались вблизи их постоянной дислокации, но рассказывать о происшествии правду никто не стал. Все равно-бы никто не поверил, а «дурдоме» сидеть никому не хотелось. Все списали на банальную «пьянку», приведшую к столь «печальным» последствиям.

Соответственно капитан был понижен в должности, потом еще долго выплачивал ремонт своего многострадального судна и увы, бросил пить окончательно…

Глава 22 Чотирилапий друг (укр.)

Найдивніше в цій байці те, що мені її розповів чоловік який взагалі не любив собак, бо в нього була алергія на собачу шерсть.

Так ось одного разу він як завжди робив ранішню пробіжку через парк, навколо декоративного озера. Почувши дитячий крик на допомогу, він стрімголов кинувся на порятунок й побачив двох дітлахів, які мабуть перевернулись на саморобному плоті, десь посередині цього водоймища та тонули.

Кинувшись у воду не знімаючи одяг та взуття він зробив декілька змахів руками та вхопив одного із них за кудлатого чуба та потягнув силоміць до берега. Лише коли він витяг бідолаху на землю, то повернувся за іншим, але йоге ніде не було видно. Набравши повні легені повітря, сміливець пірнув під воду, намагаючись розгледіти у каламутній воді хлопчака, але марно, й так декілька разів підряд.

Коли в нього майже закінчились сили чоловік поплив до суші, та здивовано викрикнув, бо побачив поряд велетенського пса, який тяг дитину за комір в тому ж самому напрямку.

Лише на березі собака відпустила «потопельника» та декілька разів облизала його лице своїм слинявим язиком. Коли чоловік відігнав волохатого «рятувальника», та зробив вправу по штучному диханню, хлопчина закашлявся та блював водою. Через деякий час, наш герой, зрозумів, що можна розслабитись, та потрібно терміново викликати «швидку допомогу», але виявилось щотелефон був у нього в штанях, й користі в нього після цього вимушеного купання не було ніякої.

Та швидка все ж приїхала, разом з мамою-одиначкою, цих розбишак, бо як виявилося потім, вона почула грімкий гавкіт собаки біля свого будинку. Коли вона нахилившись з балкону угледіла «пухнастика», майже не втратила свідомість, бо то була точна копія їхнього улюбленця, який ще рік тому загинув від укусу лісового кліща, та був похований саме у цьому парку, на його безлюдній ділянці.

Коли жіночка почала дзвонити на телефони малечі та зрозуміла що вони не відповідають, то усвідомила - трапилась велика біда. Ще вчора вона бачила як її улюбленці-близнюки майстрували пліт, але жіноче серце їй нічого не «теленькнуло» про небезпеку.

Лише згодом, мій знайомий зрозумів, що той чотирилапий друг-примара, не тільки врятував дітей, але й невимушено познайомив його з майбутньою дружиною, бо на той час він був також холостим.

Що то було насправді, вони не відають до сих пір, може той найкраще, а ви так не вважаєте?

Глава 23 Притча о дереве

Маленькое зернышко эвкалипта упало в благотворную почву, на вершине скалы, возле обрыва, абсолютно случайно – маленькая птичка принесла его в своем помете. Упав в расщелину камня где каким-то чудом, оказалась земля оно, как и любое растение стало произрастать. Ласковое солнце и систематическая влага в виде дождя и росы, позволяли ему расти не по дням, а по часам. Даже сильные ветра, что порой бушевали на вершине горного массива не сумели замедлить рост будущего дерева.

Вскоре оно стало высоким и величественным. На дереве уже поселилось несколько пар птиц, выводящих своих птенцов в построенных ними гнездах. У подножия, прямо между выступающими корнями весьма комфортно обустроился выводок лисиц, который даже в лютые морозы мог укрыться в своих норах у самого основания горного эвкалипта.

Прошло время, корни дерева все глубже «вгрызались» в камень, невольно разрушая его основу, как и явно увеличившейся его вес. Вот однажды сильная молния попала в самую его вершину, расколов практически напополам этого исполина и оно, не удержавшись стало проваливаться в глубокую пропасть, разваливаясь на части.

Все в этом мире все относительно и бывает порой ты оказываешься на самой вершине, волею судеб, не замечая никого вокруг. Но то что ты делаешь замечают другие и нужно сделать все возможное чтобы не было стыдно за свои деяния, ведь погода может изменится в любую минуту, и молния может ударить в любой предмет…

Глава 24 Маленькі рученята (укр.)

Це найжахливіша оповідь яку мені довелось почути..

Десь у 90-ті роки коли я тільки-но почав працювати оперуповноваженим карного розшуку, мене стажував, старезний дідусь-пенсіонер, «легенда міліції» свого часу.

На його рахунку біло безліч затримань, особливо небезпечних злочинців та поранень, як від куль так і від «холодної» зброї. Коли одного разу я запитав його про найстрашнішу пригодуу в його оперативній роботі він розповів:

-Одного разу ми полювали на злочину банду, яка займалась грабежами та вбивствами по віддалених селах, дуже багато-вже було таких випадків. Кожного разу наші хлопці-оперативники, майже йшли по «п’ятам» злочинців але не встигали, натрапляючи лише на скалічені до смерті тіла та розграбоване майно. Лише потім з’ясувалось що злочинець-маніяк був один і не сповна розуму.

Тому що вважав себе «месією» і вбивав за покликом душі, що «шепотіла» йому на вухо –«убий, укради, зґвалтуй». Сам розумієш, хто йому міг таке наказувати, якщо у Бога віриш.

Так ось нам повідомили, що якийсь підозрілий чолов’яга вештається біля самого крайнього будинку села, де жила багатодітна родина. Коли ми увірвались до нього, то жах скував наші тіла, бо ми багато вже бачили крові та знущань, але пошматовані дитячі тіла разом с батьками вперше.

Найстрашніше видіння яке я до сих пір буває бачу у вісні, це маленькі рученята, які цей демон, у людській подобі, відрубав лише за те, що дитинка притиснула до себе лялькового ведмедика та не хотіла його віддавати.

Саме тоді мене з’явились перші сідини та болі у серці…

-Цікаво, а що було з тим ізувіром?

-Що було, сам розумієш – пристрелили без жалю, як скаженого собаку, «при спробі втечі», думаю в нас час, самий «гуманний» суд, дав би йому «довічне», й він би жив до самої старості, ще й книжки писав, а це е неправильно…

Глава 25 Жизненная история

Когда мне кто-то жалуется на свою тяжелую жизнь, я всегда говорю: - «все познается в сравнении», и привожу пример моей знакомой Светланы…

Девушка вышла замуж в 18 лет и все по началу показалось просто «сказочным», ровно до того момента, когда она забеременела. Будущий папочка не был готов полноценно обеспечить семью и поэтому вязался в финансовую аферу, в результате которой его посадили, а молодой жене дали «условно», так как подписывала «не глядя», все что он ей подсовывал.

Вскоре родилась дочка, и «маме-одиночке» пришлось приложить немало сил чтобы «поднять ее на ноги». Что-бы устроить свою личную жизнь она развелась с аферистом и несколько раз пыталась завести серьезные отношения. В итоге очередные «сердечные» разочарование и болезненная сора с единственно близким человеком-мамой.

Когда ей все «здесь» порядком надоело, Света решила попытать свое счастье с иностранцем и уехала с дочкой в Израиль. Мужчина оказался весьма порядочным, в отличие от местных законов и его родителей, которые категорически не хотели оформлять брак официально. Шло время у нее помимо взрослой дочки, родились еще два малыша-мальчика. Казалось счастье вот оно, рядом-протяни руку, но увы, внезапно муж Светланы умирает от инфаркта, и она остается одна.

То есть в «чужой» стране, без всякой помощи и защиты. Родня мужа ее так и «не признала», как и своих собственных внуков, представители государства, оказали первичную помощь, но тонко намекнули, что Израиль не «резиновый» и ей тут делать нечего.

Знаете, чем закончилась эта история? Светлана вернулась в «отчий дом», к маме, и они стали лучшими подругами, потому что ближе родителей никого у нас нет и, наверное, никогда не будет, ведь любить они нас будут всегда - несмотря ни на что, на любом расстоянии…

Глава 26 Оперативна необхідність (укр.)

Цю байку мені розповів мій колега «по зброї», ще в двохтисячні, якраз тоді з усіх усюдин, неначе гриби після дощу, повиповзали усілякі релігійні секти. Як кажуть - забрали «віру комунізму», дали суцільний пофігізм…

-Ти не уявляєш друже, чого тільки я не бачив у своєму житті, неодноразово під кулями ходив, два ножових поранень від бандюків маю, але коли мене майже примусово назначили відповідальним «по релігії», я чуть з глузду не з’їхав. Ніхто в нас у відділку у цьому «не петрав», окрім Святої Пасхи, ніяких свят ми й не знали. Якщо з православними церквами ще можна було лагодити, знову ж таки через родичів стареньких, то всілякі підвальні клуби цього «опіуму» для народу ніхто не контролював.

-Так, а чого ви до них причепились?- запитав я наливаючи чарчину холодненької горілки «з перцем» та нарізаючи тонесенький шматочок копченого сала.

-Розумієш, в нас, наче Церква, окремо від держави, але це не значить, що її не потрібно постійно перевіряти. Може вони організованою злочинністю займаються, потайки, чи гроші кооперативщиків прокручують. Чи не дай Боже, ритуали проводять з жертвоприношеннями, особливо оці новомодні, «американські», різні випадки були на практиці, мені запам’ятався один, найбільш кривавий…

-Так, давай друже, перший тост за нашу віру!

-Будьмо, брате!

-Будьбо! Будьбо! Будьмо! Що там далі було, інтриган?

-Мені якось по секрету, московські колеги, розповіли на конференції «по обміну досвідом», що в них секта з’явилась «Діти Світла». Неначебто там, по оперативній інформації, щось дивне діється, а як взнати? Потрібен агент «під прикриттям», найшли найдосвідченішого, він і в тюрмах «підсадним» регулярно був і з Афгану кажуть, оберемок вух душманських привіз.

-Так, брате по другій, за тих хто «не з нами»! Візьми огірочка хрусткого!

-Давай побратим, не чокайсь…

-Брате, наливай по третій! За шалене кохання с несамовитими пестощами, чудернацькими витребеньками та до нестями! Ух, гарно пішла! Вже не томи - розповідай далі.

-Ти ба, горілка- неначе джерельна вода, така смаковита, особливо с салом домашнім та огірочками солоненькими.

-Не томи кажу вже балакун, що там про цих «виняткових пришелепків»?

-Будеш мабуть сміятися, але останній тост цьому агенту вже ніколи не знадобиться. Розумієш ці покидьки, у своїй вірі зрікалися від усіх земних благ у тому числі й від кохання та збереження свого роду. Коли він в якості нового церковного адепта проходив ініціалізацію, то повинен був повністю роздягатись, та сісти у крісло з величезною дірою посередині. Тільки но його яєчка опустились донизу, їх урізало автоматичнім лезом. Така собі кастрація на «благо світла», уявляєш, дикуни?

-Все, «Іроде» далі вже краще помовчи! Четвертий тост за наших дітей, та їхнє майбутнє. Будьмо! Будьмо! Будьмо!

Глава 27 Мысли вслух

Наверное, каждый из нас представлял себя если не арабским шейхом то, по крайней мере, богатым человеком, не живущим по принципу среднестатистического украинца - от зарплаты до зарплаты. Вот я волею случая, по волшебству стал «гарантом», (как наш, например – оказался в нужном месте в нужное время) если у меня в карманах пусто, то наверняка захочется прекратить войну, наполнить бюджет страны ликвидной гривной, конечно, избавить каждого жителя страны от всех болезней, а главное сделать страну по-настоящему Европейской.

А вот если не врать себе, то первым желанием будет пожить по- человечески самому. Покупать то, что нравиться, а не то на что хватает денег, ездить отдыхать куда угодно, а не куда опять же хватит валюты. Потом затраты на семью, близких друзей дальних и не очень родственников, еще обязательно появятся ушлые партнеры-бизнесмены с очень «важными» бизнес проектами. Желание распределить бюджет справедливо опять же упрется в банальное - на всех, денег все равно не хватит, тут на левое ухо нашептывают соратники, а на правое оппозиция и каждая со своими «шкурными интересами» и опять же – все на благо страны.

Честно хочу прийти к стандартам Европы, все замечательно только проводимые реформы — это поломка всех коррупционных схем, самых состоятельных олигархов и не менее влиятельных чиновников на местах. Опять же и за меня могут взяться, если по статистике половина бизнеса на Украине легализовано не совсем законным способом.

Это мы даже не берем в пример, четкие инструкции наших западных партнеров и нечеткие, но грозные «рекомендации» восточных соседей.

Даже если я был бы очень богатым и у меня был свой собственный бизнес, мало что поменялось бы, разве запросов и ответственности было больше. Каждый из нас в первую очередь хочет сделать счастливым себя, а уж потом все человечество. Может, когда-то были по-настоящему преданные патриоты нашей Отчизны, может только родились на свет, но, к сожалению, в нашем нынешнем «политикуме» такие пока не встречались.

«Разруха не в клозетах, а в умах» - замечательная фраза из не менее замечательного фильма. Мы идем в правильном направлении «через тернии к звездам» вопреки всему, ради будущего детей и целой нации, но доколе каждый из нас от разнорабочего до президента «не убьет в себе раба» собственного блага, до тех пор мы и будем в пути…

Глава 28 Старі фотографії…(укр.)

Старі фотографії - Київ, жива історія

Коли помирає людина це горе, а коли помирає будівля це подвійне горе, особливо, коли вона має історичну цінність, тому що своїх родичів ми будемо згадувати, а чи згадаємо, що втратили з архітектури учора чи сто років тому. Хочу своїм читачам, та всім небайдужим, нагадати на мій погляд найвидатніші будівлі Києва, які мабуть залишились лише на старовинних фото, та кресленнях в якості музейних експонатів. Хтось з видатних людей сказав:- «Забувши наше минуле, ми втрачаймо й наше майбутнє».

Десятинна Церква 1842-1928р.

Мені завжди було байдуже, хто до якої конфесії належить, я взагалі вважаю, що найкраща віра без посередників, а церква лише інструмент маніпулювання людьми, до речі так само як і телевізор…

Та попри все, я дуже боляче сприймання руйнування саме церков, тому що, їх архітектура аналогів майже немає, тай самі місця «сили» вибирались не випадково, де й зводились ці будівлі, одне с них Десятинна церква.

Хоча їх за тисячолітню історію, було декілька Десятинних храмів.

Перший був збудований на Старокиївській горі у 996 році, а зруйнований у 1240 році ордою хана Батия. Другий з’явився в 1630-х роках і проіснував до 1828. Третій побудували у 1842 році, але і його спіткала нещаслива доля попередників — він став одним із перших храмів Києва, який зруйнували більшовики у 1928 році, під час антирелігійної кампанії. Остаточно уламки Десятинної церкви були розібрані у 1936 році. До речі фундамент до сих пір зберігатися належним чином, неподалік Андріївського узвозу, там зараз навколо нього йде ціла «війна» між релігійними конфессіями.

Поштова контора 1849-1915 р.

Уявіть собі що в звичайному цегляному, двоповерховому будинку заможного Онуфрія Головінського розмістили пошту, це буле най відвідуване місце на Хрещатику, в той період, майже до 1911 року. Потім було прийняте рішення про будівництво телеграфної станції… нові керівники, нові забаганки.

Караваєвські лазні 1877-1980 р.

Уявіть собі не тісну «фінську» сауну чи «російську» баню, а цілий банний комплекс, до якого входили зали із мармуровими басейнами, та приватними кабінетами (розумієте для чого?), ще булі магазини, перукарні та буфет, де таке знайти зараз? Розташовувався комплекс у районі м. «Льва Толстого» та належав купцеві Міхельсону, його лазні вважались найкомфортабельнішими і найчистішими у місті. Зараз хтось с сучасних власників лазень може цим похвастатись… мабуть що ні.. як і пільгами що були на той час для окремих категорій громадян.

Дума 1878-1941р.

Ой думи мої, думи… двоповерхова будівля де засідали наші головні керманичі, та був розміщений пункт нічного чергування лікарів, до речі- перший у Європі…

Потім будівлю реконструювали до третього поверху, вона була майже зруйнована в період війни, багато разів змінювалась влада, та як кажуть стала «не соответствовать требованиям генерального плана», забудови центральної вулиці міста, та розібрана.

Гіппо-Палас 1903-1941р.

Зважте кінний цирк спроектований архітектором Брадманом на кошти багатія Крутікова, був одним з найбільшим та комфортабельнішим у Європі. Дві арени, електричне освітлення, та опалення, зручна зала…

Що можемо запропонувати Європі зараз?

У 1918 році будівлю перепрофілювали на політичній майданчик, де до речі й обирали гетьмана України - Скоропадського… в перші дні війни повністю зруйнований вибухами, як й багато будівель поряд, девіз « врагу оставим только руины» працював як ніколи. В 1964 році на його місці побудували кінотеатр «Україна».

Дитячий світ 1903-1941р.

Видатний архітектор Владислав Городецький, зайнявся перебудовою будинку на вул. Прорізній добудувавши два поверхи та прикрасив фасад, балконами з баштами. До революції тут були магазини, контори, та квартири в оренду, а в 1930 році почав функціювати «Дитячий Світ», як кажуть вибір товарів був небагатий, але з якісного матеріалу, що наразі зараз, краще помовчу.

Труханів острів 1907-1943р.

Мабуть кожній киянин встиг побувати на цій величезній «зеленій» території в якості відпочивальника чи рибалки. Кожного літа тут збираються тисячі громадян на відпочинку: загоряють, купаються, займаються спортом на тренажерах, обідають в багаточисленних кафе та ресторанах. Та майже ніхто не замислювався чи так була завжди? Хочупросвітити, що с 1885 року значна частина Труханового острова належала пароплавству, тож тут було дуже багато, ремонтних майстерень, щоб не втрачати час до роботи, безліч працівників облаштовували домівки, без офіційного дозвіл, прямо на острові.

Незважаючи на щорічні весняні повені, поселення росло, в усі напрямки і влада «змирилась», дозволивши побудувати в 1907 році школу, а в 1910 році Храм святої Єлизавети. Потім житлові квартали у 1943 знищили гітлерівці, а після війни їх вирішили не відновлювати і перетворити на паркову зону… Хоча деякі заможні «пацюки», останнім часом, все ж таки зуміли там побудувати маєтки… як кажуть: - «бабло перемагає добро».

Хмарочос Гінзбурга 1912-1941р.

Цей прибутковий дім будувався із застосуванням нових технологій на той час і обійшовся майже на третину бюджету міста. В одинадцятиповерховому хмарочосі налічувалось 94 квартири, найбільша складалась з 11 кімнат… що скажете, олігархи?

Одним з найвідомішим мешканцем, був художник Олександр Мурашко, який облаштував на останньому поверсі художню студію. Зважте до нього могли піднятися усі охочі, на ліфті фірми «Отіс», це був перший ліфт у Києві.

Хмарочос Гінзбурга зруйнували в 1941 році, хто б ви думали? Правильно ті ж самі червоні диверсанти з тим самим лозунгом, тільки пізніше, в уже окупованому фашистами місті. Наразі на його місті знаходиться готель «Україна».

Сходи на Театральній площі 1935-1984р.

До речі, я пам’ятаю ці сходи ще підлітком, вони були побудовані за проектом архітектора Шехоніна в середині 30-х років, та пережили окупацію, але «зникли» через розширення оперного театру ім. Шевченка, на їх місті збудували корпус с репетиційними залами.

Ринок на Сінній 1958-2005р.

Особливий сум у мене викликає руйнування саме цієї будівлі, тому що працював неподалік і був частим її гостем… будівництво розпочалось У 1949 році на місці колишнього Єврейського базару а завершилось у 1958 році.

Він був найбільшим критим торговельним майданчиком Радянського Союзу та мав назву «Колгоспний ринок», площа складала 9 000. кв. м. й працювало тут більшетисячі торговців. Та прийшли інші будівельні «диверсанти», з метою реконструкції й знищили цю «перлину торгівлі» мабудь назавжди…

До речі, є ще один цікавій приклад вікової давнини - це будиночок на Татарці по вул. Нагірній… на щастя, ще не повністю зруйнованій, але зважаючи на приклади, наведені зверху, він у групі потенційного «ризику».

Подвійні парадні сходи із пузатими балюстрадами, не наче кличуть у гості до мініатюрного палацу із великими вікнами та високими дверима. Садиба побудована в стилі модерн у 1909-1910 роках за проєктом архітектора Миколи Гарденіна, на замовлення барона Воронцова, далекого родича, нащадка графа Воронцова. Одноповерховий будинок за проєктом має велику вітальню (31 м) і п'ять кімнат, кімнати для прислуги і санвузол, загальна площа – 250 кв. м. На подвір'ї був фонтан зі скульптурою. Усього – 20 соток, разом із двором і садом. Садиба побудована з жовтої цегли заводу Іони Зайцева (цукрозаводчика і київського мецената, купця першої гільдії), який знаходився за адресою Кирилівська, 61. Цегла мала клеймо заводу.

Чи жив тут барон Воронцов, достеменно не відомо, принаймні документальних свідчень цьому немає. У 1918 році будинок був націоналізований і в 1920-х роках тут був розміщений невеликий дитячий будинок. Що наразі там знаходиться – таємниця, вкрита шаром історичного пилу, в ній ніхто не мешкає, за виключенням можливо «привидів».

Бессарабський ринок 1910-1912 р.

Є одним із найстаріших базарів столиці України. Критий ринок побудований на гроші відомого мецената Лазаря Бродського. Відкриття і освячення ринку відбулося 3 липня 1912 року.

Він був високотехнологічним для тих часів: в двох баштах нагорі розмістили бак для води й компресор, а під землею встановили холодильну установку.

Під час війни ринок був пошкоджений, але вже у 1945 році на початку бульвару Шевченка знову виникає точка стихійної торгівлі. Вже за рік місце облагороджують. Перед ринком облаштовують кам’яний фонтан. А навпроти бульвару Шевченка, у 1946 році встановлюють пам’ятник Леніну, який буде повалено лише у 2013 році.

Як виглядала столиця на початку ХХ століття, історичні фото. Знімки зробили відомі фотографи Гудшон та Губчевський у 1912 році.

Київські культурні діячі Гудшон та Губчевський були відомими мешканцями міста наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть. Саме вони володілі однойменною фірмою "Гудшон та Губчевський", а їхнє фотоательє розташовувалося на вулиці Прорізній.

Гудшон займався виготовленням багету для рам, у які оформляли картини та дзеркала, та був активним учасником виставкового руху Київського фотографічного товариства ім. Дагерра, отримував на салонах та конкурсах різні дипломи, золоті медалі та жетони. Губчевського приймали у світських верствах суспільства де він фотографував бали і вечірки, наприклад, такі як банкет на вшанування німецького імператора.

Хрещатик

Миколаївський ланцюговий міст (наразі зруйнований)

"Золоті ворота" - вхід у древній Київ (наразі відреставровані)

Консерваторія музична (наразі музичний заклад діючий за профілем)

Політехнічний інститут (наразі навчальний заклад діючий за профілем)

Царська площа (наразі Європейска площа)

Міська дума (наразі відреставрована)

Купецькі сбори(наразі зруйновані)

Державний Банк України (наразі відреставрований)

Київ на старих листівках 1880-го року

Дорога до Київського Залізничного вокзалу

Маріїнський палац (тоді його називали Царським)

Другий Міський театр, який, на жаль, 1896 року, згорів. На його місці зараз сучасна будівля Театру опери та балету.

Михайлівська площа

Панорамний краєвид на Поділ

Головна вулиця України – Хрещатик

Київ на початку 1900-х років

Контрактова площа

Вхід у Хрещатий парк

Київський вокзал

Червоний корпус (університет Шевченка)

Нижня Києво -Печерська Лавра

Магазини на Хрещатику

Володимирський узвіз

Міський ярмарок

Андріївський узвіз

Пам’ятник княгині Ользі

Територія Печерської Лаври

Контрактова площа

Київські панянки на прогулянці

Поділ після повені

Європейська площа

Будинок голови Київського окружного суду Грабаря

Будинок с химерами

Фунікулер

Вид на Поділ та Дніпро

Хрещатик у Києві до початку Другої світової війни

До вересня 1941 року вулиця Хрещатик у Києві мала зовсім інший вигляд – неймовірна архітектура готелів, театрів, тут навіть був цирк та їздив трамвай.

На жаль, після підриву центру радянськими партизанами краса міста залишилася тільки на архівних фото.

На місці станції метро "Хрещатик" згорів недобудований будинок, Були знищені "Гранд Готель" і старий поштамт – тепер на їхньому місці будівля Головпоштамту.

До вибухів на Хрещатику і прилеглих вулицях було п'ять готелів, п'ять театрів, цирк, радіотеатр, ломбард, поштамт, п'ять навчальних закладів, 19 закладів, 8 торговельних закладів і велика кількість житлових будинків. Усе це перетворилося на руїни...

Наприклад, на місці нинішньої мерії (Хрещатик, 36) був розташований перший київський кінотеатр Шанцера, він вражав містян своєю красою, був розрахований на 1100 місць.

На місці станції метро "Хрещатик" згорів недобудований будинок.

На розі з вулиці Лютеранської вигорів універмаг, колишній магазин торговця Людмера, красива чотириповерхова будівля.

З 324 знищених будинків тільки 56 підлягали відновленню. Наприклад, будівля ЦУМу. Вціліли тільки будинки №5, 24, 53. На фасаді будівлі Київглавархітектури (Хрещатик, 32) досі можна побачити сліди страшного згарища.

Гостиний двір у Києві – монументальний торговий комплекс на Контрактовій площі на Подолі, частково зведений у 1809-1813 роках за проєктом Луїджі Руска.

Перебудований у 1828-1833 роках за проєктом А. Меленського та наприкінці ХІХ століття. Знесений і відбудований наново за первісним проєктом Л. Руска в 1983-1990 роках.

У 2013 розпочата масштабна реконструкція, яка на превеликий жаль не закінчена на цей час.

На початку 1870-х років у Києві побудували унікальний храм, який у народі мав назву Залізна церква. Його звели з чавуну, а розташовувався він поблизу сучасної будівлі столичного цирку.

Залізна церква на Галицькій площа була знищена більшовиками у 1931 році минулого століття. Знімок Церкви Іоанна Златоуста (Залізної церкви) на Галицькій площі було зроблено у 1890-х роках

У 1931 році Наркомат освіти вирішив, що церква не має історичної цінності, й у 1934 році її було знесено. Офіційною причиною демонтажу була "реконструкція трамвайних колій". Сьогодні на місці колишньої церкви – сквер праворуч від Київського цирку, а про храм нагадує лише розташована поруч вулиця, що має назву Золотоустівська.

Церква Іоана Златоуста – православний храм у Києві на Галицькій площі (місцина відома ще як Євбаз – Єврейський базар), збудований 1871 року та зруйнований у 1930-ті роки. Перша в Російській імперії церква, побудована з чавуну.

«Замок Річарда Левове серце» — опоетизована назва будинку № 15 на Андріївському узвозі, що з’явилася завдяки відомому письменнику та киянину Віктору Некрасову.

Монументальні фасади споруди в стилі англійської готики оздоблені архітектурними елементами фортечно-замкових споруд — різнотипними баштами, шпилями, зубчастими завершеннями стін.

З лівого боку будинку підноситься висока башта з фортечними рисами, яка формує архітектурне обличчя вулиці. Є визначною пам’яткою забудови нашого міста початку XX століття.

Будинок був зведений як прибутковий на замовлення київського підрядника Дмитра Орлова. Ім’я архітектора будівлі є невідомим, однак за свідченням багатьох дослідників та краєзнавців вона збудована за переробленим проєктом Роберта Марфельда з журналу «Зодчий» та призначалася для службовців Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі. Спорудженням будівлі керував відомий київський архітектор (технік-будівельник) Андрій Фердинанд Краусс, що звів у нашому місті сотні житлових будівель.

На жаль доля першого власника будинку стала трагічно, у 1911 році його було знайдено вбитим, а навколо самого замку почали з’являтися містичні легенди.

Зі встановленням радянської влади будинок націоналізували, і його комфортабельні апартаменти перебудували в багатонаселені комуналки.

Після розселення будинок тривалий час був занедбаний, згодом опинився у приватній власності заможного американського бізнесмена українського походження, який заплатив мільйон доларів у 2001 році.

Святошин, 1910-ті роки. Одна з перших велосипедисток міста. Незручний одяг як для велопрогулянки, через відсутність обтислого жіночого одягу та патріархального укладу.

Київ, 1915 рік. На залізничному вокзалі

Київ-Пасажирський – позакласна пасажирська залізнична станція Південно-Західної залізниці, головна залізнична станція Києва. Входить до складу Київського залізничного вузла. Київська залізнична станція побудована в 1868-1870 роках для обслуговування залізниць Київ – Балта та Київ – Курськ, будівництво яких було завершено 1870 року. Станція тоді була у долині річки Либідь, на місці солдатських будинків.

До речі, на Андріївському узвозі Києва можна знайти хату, яка стоїть на цій вулиці вже 150 років. Будівлю, яка збереглась до наших днів, можна навіть побачити на архівних знімках.

Київ наприкінці 1920-х років

Київська міська Дума

Терещенківська вулиця

Хрещатик

Хрещатик по якому їде трамвай

Бессарабський ринок

Вулиця Городецького

Панорама с "Чортового мосту"

Поділ та річка Дніпро

Київські магістралі з пташиної висоти, у 1950-ті роки

Хрещатик та Бессарабська площа

Магістраль Києва

Майдан незалежності

Магістраль Києва

Хрещатик

Цирк

Магістраль Києва

Києво-Печерська лавра

Європейська площа

Вулицю Дмитрівську в Києві під сучасною назвою було прокладено в період між 1838 та 1849 роками. Протягом усього часу її зовнішній вигляд постійно змінювався, а будинків, які спорудили на початку її існування, – не залишилось. Крім того, й залишила свій слід в історії міста – вона була частиною легендарного Євбазу, а також тут колись працював "босяцький магазин".

Готель «САЛЮТ» розташований на площі Слави та неподалік Києво-Печерської Лаври.

Архітектор проекту був Авраам Мілецький. Його будівництво було завершено в 1984 році. Раніше на цьому місці стояла дзвіниця Військово- Микольського монастиря, яка була зруйнована більшовиками в 1930-х роках.

Архівні фото селища ДВРЗ 1960-х років

Селище Дарницького вагоноремонтного заводу, більш відоме як ДВРЗ, виникло в Києві у 1934 році. У ті часи це біли двох-триповерхові будівлі, які зовнішньо виглядали майже як палаци, завдяки ліпнині та оздобленню.

Житлова будівля робітників

Баня

Гуртожиток для робітників

У 50-60-х роках ХХ століття в Києві була цікава практика з побудови неглибоких і невеликих за площею відкритих літніх басейнів для дітей у різних районах серед міської забудови.

Дитячий басейн у сквері на бульварі Шевченка. Він розташовувався перед будівлею сучасного Міністерства освіти. До 1963 року там був корпус Київського будівельного інституту.

У 1960-х роках набережна біля Поштової площі та Дніпровські кручі в Києві мали трохи інший вигляд. А пляжі на Трухановому острові були значно більшими.

Забутий символ старого Києва – фонтан "Слон". У 1930-х Хрещатий парк звався Піонерським, а його фішкою був дитячий водограй у вигляді слона.

На тому місці, де сьогодні знаходиться Арка Свободи українського народу, до 1979 року можна було побачити один з забутих символів строго Києва. Фонтан "Слон" зумів пережити Другу світову війну, але не радянську владу.

У 1979 році керівництво КПУ затвердило проєкт арки "Дружби народів", а слоника, на жаль демонтували.

Київські трамваї 1960–70-х років

У Києві трамвай з’явився наприкінці XIX століття, але одразу почав активно розвиватись і завоював шалену популярність серед містян. Розквіт цього виду транспорту припав на 1950–60-х роки, коли збільшувалась його мережа, а вагони ставали комфортнішими.

Мало хто знає, але його попередником була конка, яка їздила вздовж рейок, а перші вагони були, зокрема, на паровій тязі.

Майдан Незалежності та річка Дніпро під час, та після Другої світової війни (1941-1945р)

Майдан Незалежності

Понтона переправа через Дніпро у Києві під час Другої світової війни 1941 рік

Вивантаження каміння для будівництва мосту Шарнхорста (на честь прусського генерала часів Наполеонівських воєн).

Битва за Київ була частиною наступальної операції «Барбаросса» у 1941 році та отримала назву Київської оборонної операції.

Парад полонених на тлі руїн будинку Гінзбурга (1944р.)

Парад Перемоги на Хрещатику (1945 р.)

вулиця на Подолі (1945 р.)

У 1918 році на Арсенальній площі в Києві була кінцева зупинка трамваїв. А на місці колишньому пам’ятнику арсенальцям стояв монумент, присвячений козацьким полковникам Кочубею та Іскрі.

Глава 29 Иконы.

Восход солнца. Длинная дорога, по которой идет усталый человек издалека невидно, мужчина это или женщина. так как он в военной форме и с рюкзаком. Больше никаких зданий рядом нет, только деревья и кусты. Перед путником пробегает черная кошка, но он, словно не замечая ее идет дальше.

Церковь на холме — старое деревянное помещение. Сейчас около семи утра, и помещение почти пустое. В помещении старушка убирает старые свечи и протирает иконы.

Входит молодая девушка в военной форме и тяжелым рюкзаком за спиной. Она снимает рюкзак, ставит на пол, потом подходит к алтарю и крестится. Со всех сторон на нее смотрят как бы осуждающие взгляды икон.

-Девонька милая, рано, ты пришла…, закрытые мы еще…

Потом старушка тяжело вздохнула и принесла две свечи, обе протянула гостье.

-Возьми дочка поставь одну за здравие родных, вторую за упокой умерших, по глазам вижу, многое пережить тебя довелось уж больно взгляд у тебя старческий, такой только от беды большой бывает.

Девушка берет свечи и зажигает их от лампады возле большой иконы. Поворачивается к старушке, на глазах слезы, она еле слышно шепчет:

-Спасибо вам, там в рюкзаке иконы с церкви разрушенной, возьмите их к себе. Негоже им на земле валятся да под ногами у нелюдей быть. Мне бы исповедаться бабушка. Большой груз на мне лежит, вот-вот грудь раздавит.

Она подошла к иконе Девы Марии и поставив свечи стала тихо молится, глаза девушки, наполненные болью, ибо она вспоминает всех тех, кто погиб у нее на глазах, и чьих смертей не видела, но они были ей как браться и сестры, а по щекам покатились горькие слезы.

-Девонька моя, гляди кажись твой подарок Богу замироточил, впервые вижу такое, хотя прожила немало лет.

Действительно, выставленные на свет иконы, были покрыты красными кляксами, а внимательно присмотревшись, молодая девушка, и высохшая годами женщина, наблюдали необъяснимое чудо - плачущих кровавыми слезами, святых великомучеников - за то, что натворили, творят и будут творить люди в жизни своей греховной…

Глава 30 Крик душі (укр.)

Щиро дякую всіх заклопотаних дорогою до роботи киян, що сьогодні вранці составились до мене з несподіваною небайдужостю. Двічі мені поступилися місцем в громадському транспорті тільки тому, що в руках у мене були алюмінієві палиці. Ні, не інвалідні милиці, але все одно це було несподівано й дуже приємно, хоча спочатку виникло питання - чи насправді я виглядаю так хворобливо?

Та ці добрі враження швидко зникли, після того як я вже в котрий раз побачив на станції метро колісні фастфуди, чи як кажуть в народі - «тошниловки». В мене виникло доречне запитання до місцевої влади – коли нарешті ви наведете лад на тих ділянках роботи за які відповідаєте особисто? Що знову «договорняк», чи байдужість до своїх прямих обов’язків? В той час коли на цій станції робиться капітальній ремонт переходу, що набагато підвищує ризики безпеки пасажирів та пішоходів – відповідальних та винних знову немає! Чи вам мало прикладів отруєнь та вибухів газових балонів?

Так, всередині переходу нарешті розігнали невгамовних бабусь з непідйомними «кравчучками», та виставили додаткову охорону, що регулює натовп в часи «пік», але зовні знову все як завжди – поки «грім не гряне...».

Мабуть більшість місцевих чиновників вбачає своє майбутнє в європейських країнах не маючи бажання зробити належний порядок в власній країні! До речі й на жаль, це стосується майже кожного високо посадовця що за державні кошти вирішує тільки свої особисті забаганки...

Глава 31 Краматорск

Непредсказуемая судьба «забросила» меня в небольшой промышленный город Краматорск, знаменитый своими предприятиями по поставкам ферросплавов и металлопроката, производством ферромарганца, чугуна, проката металлической посуды, а также ремонтом горно-шахтного оборудования. Вообщем город – труженик, один из многих наполняющий бюджет нашей страны и карманы обычных работяг, желающие только одного - лучшей жизни себе и своим детям…

Но еще по дороге в Краматорск мне удалось познакомиться с удивительным человеком – историком, преподавателем одного из Донецких ВУЗов. Он с дрожью в голосе и со слезами на глазах рассказывал о буднях Донецка и всех «тех страшных последствиях» ... Но больше всего этот человек сожалел об утраченных возможностях, о том, что, будучи преподавателем и заранее просчитывая последствия поистине исторического беззакония, он не сумел «достучаться» до сердец тысячам своих воспитанников…

Краматорск обычным субботним летним днем был не многолюден. Часть жителей разъехались в отпуска, часть попряталась от палящих лучей солнца в многочисленных кафешках и ухоженных парках.

Процесс декомунизации местное население восприняло двояко, часть принципиально не признавало нововведение, в основном пенсионеры, ностальгирующие о славной «боевой молодости», вторые же, большей частью молодежь приветствовала «смену вывесок» потому что им сопутствовало еще благоустройство площадей, улиц и открытие новых памятников.

Магазины, кафе, салоны красоты, банки, работают в обычном режиме, а люди живут обычной жизнью, не смотря на то что количество жителей возросло за счет «временных переселенцев» криминогенная обстановка в районах была весьма спокойной. Часто попадались автомобили миссии ОБСЕ, как оказалось здесь у них расположена штаб-квартира.

Пройдя по зеленым улочкам Краматорска, волей - неволей натыкаешься на «эхо войны», точнее ее шрамы 2014 года в виде следов от пуль и осколочных разрывов.

На глаза попадались всевозможные общественные организации, что говорит о высокой политической активности местного населения.

Несмотря на трудное время и непростые условия «рыночной экономики» на улицах попадались улыбающиеся люди, а значит, у них и у нас все будет просто замечательно.

Хочется пожелать всем жителям Краматорска и нам - мирного неба, ведь раньше мы никогда не задумывались, что оно может быть другим.

Глава 32 Злива (укр.)

Вже котрий рік поспіль після дощу, в нашому славному місті Києві настає Апокаліпсис. В той час коли весь цивілізований світ вже давно признав глобальне потепління та його кліматичні ризики наші міські чиновники знову надіються на зачароване «авось». Чи може в них «клепки не вистачає» за багато років визначити всі ті місця де регулярно затоплює та нарешті навести там лад. Чи може вони завербовані «диверсанти» космічних загарбників, з єдиним завданням - нічого не робити.

Позастрявали в багаточасових заторах не тільки автомобілі але й майже весь міський транспорт. Хто порахує скільки було згаяного часу та нервів в наших киян? Скільки матеріальних збитків та психологічних травм вони отримали, і це коли вже одна поїздка в міському транспорті коштує - 8 гривни. Дай нам всім Боже щоб хоча половину цих коштів нарешті почали використовувати за призначенням а не на закордоні вояжі професійно - непригідних можновладців! Панове, робіть нарешті роботу над помилками, не ставайте на ті самі граблі, бо буде дуже боляче й «терплячка» народова може луснути.

До речі, хочу вам усім пригадати, торішні, «неждані-негадані» природні явища.

Біля метро «Святошин» утворилось невеличке озеро, що майже відразу паралізувало весь рух автомобільного транспорту на всіх напрямках.

Тим «щасливцям» що вдалось проскочити цю халепу потрапляли у нову по вулиці Святошинській, напроти продуктового магазину. Автомобілі, як річні катери здійняли хвилі, заливаючи людей, що намагалися пройти вздовж траси.

У Європі також схожі плавні кожний рік, але дожді там лють цілими тижнями. В нас 15-20 хвилина непогода перетворюється у катаклізм. Чому в нас немає потрібної техніки, а якщо є - куди вона поділась? На власні очі бачив лише двох комунальників, які «героїчно» пробивали ливне стоки. До речі, їх хтось і колись перевіряє? Де відповідальні особи які наразі отримують чималі бюджетні кошти? Де наші шановні представники міської влади? Чи вони лише для «красивих картинок» виїжджають на презентацію «пофарбованих заборів» та висаджених скверів.

Хто поверне втрачений час та «нерви», тих бідолах, що не встигли забрати дітей зі школи та дитсадках, запізнились на важливі зустрічі, чи на поїзд? Нарешті, в нашій державі когось почнуть карати за незадовільну роботу? Не відповідаєш своїй кваліфікації - на вихід! Це повинно стосуватись кожного державного службовця від двірника до депутата, який отримує зарплату з наших з вами спільних податків.

Хочу навести приклад комерційних установ – ледарів та нероб, за винятком деяких «сімейних посад», там майже немає, тому що за кожну невідпрацьовану копійчину ти відповідаєш миттєво.

Попри критику, від всіх автомобілістів та пішоходів, дуже вдячний Київавтодору, що нарешті в багатьох районах міста, нарешті з’явився новий асфальт, маю велику надію що його не змиє чергова злива…

Глава 33 Диалог

Земля содрогалась от мощных взрывов плазмотронного оружия ящероподобных Зохров системы Маккуори, в ответ летели яркие вспышки защиты землян – ракеты с ядерной начинкой, но судя по всему, силы были явно неравны.

Земля была обречена на полное порабощение и скорую гибель, оставалась последняя надежда - пробудить спящих Атлантов с острова Кодак, небольшого участка земли, который один из первых поднялся с пучин океанического дна со дня сотворения мира.

Министры оборон членов «ядерного клуба» планеты Земля собрались в полном составе на скайп конференцию. На огромном мониторе посредине штаб-квартиры альянса в реальном времени показывалось соотношение сил и средств землян и враждебных гуманоидов.

-Наши силы на исходе, защитные купола не выдерживают мощи оружия Зохров, еще пару дней и от наших армий ничего не останется! – гневно вещал узкоглазый представитель страны Восходящего солнца с голограммы в центре круглого стола зала заседания.

- Вот, вот, это нужно поблагодарить вашего вспыльчивого северокорейского друга Ким Чен Ына, который даже не дал нам времени на выработку общей стратегии, а попросту лупанул всеми своими десятью ракетами по кораблям пришельцев и тотчас превратил свою страну в выжженную пустыню – грубо прервал выступление «американский ястреб» в генеральских погонах и злобно добавил:

-Если эта жирная крыса уцелела в своем семейном бункере, я лично позабочусь, чтобы его судили Гаагским судом и приговорили к виселице.

-Да, уж он наверняка подумал, что это именно вы американцы, первыми нанесли ядерный удар по его военным базам – вмешался голос представителя России.

-Господа, прошу вас, успокойтесь, мир на грани исчезновения, а здесь пиписками меряетесь, словно дети малые - тихо проговорила представительница Великобритании.

-Самое плохое в нынешней ситуации, то, что взрывная мощь наших ракет может полностью разрушить наш озоновый слой, а значить изменить атмосферу – громкий голос французского министра заставил всех замолчать и он продолжил:

-У наших партнеров по коалиции Израиля есть конкретное предложения, и пускай они его озвучат!

- Спасибо всем коллегам «ядерного клуба» за своевременную встречу, особенно ученым Индии и Пакистана, это именно они нашли и расшифровали древние манускрипты, найденные на границе их территорий. Вкратце при помощи наших мощнейших компьютерных аналитических центров мы сумели найти ключ к спасению. Друзья мои, в пещерах острова Кодак находится захоронения древних атлантов, которые тысячи лет назад остановили орду инопланетных захватчиков и потом впали в спячку.

-Это полный бред и профанация! – перебил грубо американский генерал – нужно одновременно ударить из всего, что у нас есть и тогда.

-Не будет больше тогда..., ничего больше не будет, я же сказал, что наши компьютера и аналитики четко предопределили - нашим оружием мы полностью разрушим атмосферу и все - смерть всему живому. Но есть неподтвержденные данные, что подобное вторжение уже случалось еще в период динозавров и только великаны из космоса сумели защитить Землю от гибели – ответил рослый израильтянин.

-Более того, хочу добавить – встрял индийский представитель – эту информацию точно знали и долго утаивали наши союзники из России точнее бывшего СССР.

-Ничего мы не знали и никогда на этом острове никогда не были, где это вообще находится? – вполне обиженный голос российского представителя заставил всех громко засмеяться.

- Все сейсмические службы планеты одновременно уловили сильные толчки в районе этой каменистой гряды, что на это скажет приглашенный представители ордена Хранителей Дарнсц? – властный голос американского генерала заставил всех членов альянса, включиться в скайп-конференцию.

-До біса, вас усіх таких розумних! Що не допомогли ваші ракети, та ваші численні армії? – ответил кудесник черной магии и продолжил:

-Ви шановне панство мабуть не те що не знали а мабуть даже собі не могли уявити з чим ми маємо справу. Чи вам наприклад відомо що корінь слова «Код» на санскриті буде «стрічка» а закінчення «ак» визначає – «той хто робить стрічки», вам ніщо не нагадує, дивлячись на структуру ДНК?

-Наши партнеры с Индии и Пакистана пришли к выводу, что это скорее всего напоминание о радуге - сакральном знаке Солнца и скорее всего символ поклонения многочисленным богам, таким как РА например – вмешался всезнающий израильтянин.

-Да, вклоняйтеся хоч буряку хоч редьці! – буркнул приглашённый гость и злобно посмотрел на всех остальных вершителей судеб.

-Щоб ви всі знали, ще з древніх давен, ці місця були поклонінням і Скіфськими царями і Арійскими деспотами, вони на цій земля даже діточок зачинали, важали що таким чином душі предків перейдуть до них з їх нею мудрістю. Більш того якщо пов’язати всю Європу восьмикутною зіркою то вийде система найдревніших святилищ включно с Кодаком. В ті часи на каповищах с неба сходила сила богів й тільки там приймались особливо важливі рішення для виживання роду.

-Не хочу прерывать столь поучительный рассказ нашего коллеги, но может все - таки вернемся к «нашим баранам», то есть ответьте по существу, есть там наше спасение или нет? - французская женщина-министр с мольбой посмотрела на докладчика…

Глава 34 3міни (укр.)

Не зважаючи на нарікання окремих песимістів щодо недосконалого впровадження реформ та постійних нарікань, на владу, на транспорт, на дороги, на дурнів що на дорогах і таке інше, хочу навести деякі позитивні приклади.

Наприклад як отримати чудові емоції, коли їхати в новому швидкісному трамваї в напрямку ж/д вокзалу. Те що транспорт був як зовні так і в середині зроблений за новітнім дизайном це одне, та найбільше вразило інше - наявність працюючого кондиціонера. На вулиці спека взагалі не відчувалась. Виявляться для гарного самопочуття так мало потрібно! Додам-таки що електроні компостери, безкоштовний Інтернет та можливість підключення для підзарядки, взагалі окреме щастя, особливо для молоді. У Європі до якої ми всі так прагнемо це не виняток а правило, маю надію що в нас буде так само.

В той же час в мене виникли особисті питання до компанії ПАТ КиївЄнерго. Спочатку в телефонному режимі мене проконсультували та запросили з необхідним пакетом документів на зустріч, попередньо зареєструвавшись на їхньому сайти я вибрав вільний мені час та приїхав.

Перший погляд на велику кількість клієнтів в приміщені (до речі також з працюючим кондиціонером) привів мене у нервовий ступор. Знаючи з власного досвіду що краще «пересолить чим недосолить» беру додатково талончик (як раз для тих хто немає досвіду електронного спілкування) та приречено чекаю своєї черги. На декількох електронних табло постійно висвічуються номери клієнтів та вільних до них фахівців. До речі, відкрите приміщення та скляні перегородки, на явно вказують реальну працю кожного с співробітників цієї організації ( знову ж - закордоном це також норма).

В офісі є також адміністратор с особистих питань громадян та консультант з встановлення економічного електрообладнання та його продажу. В обох випадках консультації були професійними.

Прочекавши більше години надійшла й моя електронна черга, (реєстрація на сайті була вправнішою), вродливий фахівець зустріла мене з привітанням і посмішкою (що знову ж було дуже приємно).До речі майже всі спеціалісти були молодими що вказує на правильний вибір керівництва в підборі кадрів. Працюючи багато годин з десятками громадян щодня разом з суботою (надаються два вихідних), більшість з яких літнього віку потребують максимальної витримки та міцного здоров’я з «залізними» нервами. Хочу подякувати не тільки файну дівчину Маріану, яка професійно допомогла вирішити всі мої питання (як виявилось з однієї проблеми «вилізло» ще три, що також забрало безліч часу), але й всіх інших працівників та керівників ПАТ КиївЄнерго. Всім бажаю не тільки європейського комфорту а ще й європейських зарплат!

До речі хочу ще нагадати про невеличкі, але дуже позитивні зміни залізничному транспорті – виключно у швидкісних поїздах, що також змушують впевнитись в вірному напрямку до реформування. Оновлений дизайн, комфортні крісла, працюючі кондиціонери, досконалий сервіс по обслуговуванню, (за винятком «ресторанних» цін на продукти харчування) ні в якому порівнянні з застарілими поїздами часів «горілки по 2.20», де на сьогодні тисячі мандрівників взимку мерзнуть, а влітку втрачають свідомість від спеки.

Песиміст в житті бачить тільки темнийтунель, оптиміст – світло в кінці тунелю а реаліст ще йдучи й назустріч поїзд. Нехай це буде швидкісний поїзд до майбутнього. Будемо оптимістами! Здоров’я всім та наснаги!

Глава 35 Житний рынок - исторический феномен

Согласно официальной истории, городу Киеву уже более 1539 лет, а одним из самых старых районов столицы считается Подол, на котором уже многие года работает Житний рынок. Я почему-то всегда считал, что наш славный город начинался не с Крещатика и даже не с «Золотых ворот», а именно с Подола. Он ближе всего расположен к воде, а точнее когда-то весьма судоходному участку Днепра. Работая в этом районе более 10-лет, я почти каждый день, гулял по его старинным улочкам, которые буквально «дышали» древностью. Мне всегда хотелось, чтобы наши чиновники нашли время и наконец привели в порядок все то немногое, что осталось с древних времен, сохранили достопримечательности, а значит историю, и нашу память. Поэтому хочу осуществить небольшой экскурс в историю, на примере казалось обычного, ничем непримечательного рынка.Когда точно появился Житний рынок — уточненных данных нет. Но известно, он во всю функционировал еще во времена Киевской Руси. Возможно, что организовали его более тысячелетия назад. Рынок считается одним из самых древних в Киеве в целом, и самым старым среди сохранившихся и работающих по сей день.

Еще в древности, располагался он вблизи ремесленных районов Кожумяки и Гончары на Подоле. Здесь была площадь с рынком, которая была разделена на две части речкой Глубочицей. Здесь активно шла торговля, работали ремесленники. На средства, зарабатываемые на рынке, еще в начале XII века возводились храмы, к которым относится и церковь Богородицы Пирогощи (Киево-Подольский Успенский собор).

Поскольку Подол исторически был центром города, а неподалеку находилась гавань, в которую прибывали торговые корабли — на Житнем базаре велась в том числе международная торговля. Ведь Киев был связующим звеном знаменитого Пути - «из варяг в греки».

Известно, что в XV столетии рынок являлся главным торговым центром города. Помимо постоянной торговли, тут регулярно собирались ярмарки, проводились праздники и другие мероприятия. В историю рынок вошел еще и тем, что стал одним из центров Куреневского восстания, направленного против большевиков. Произошло оно 10 апреля 1919 года.

В старые времена, базар представлял из себя площадь с конструкциями для торговли. На старых фотографиях можно увидеть своеобразные деревянные домики, как торговые палатки.

Уже во второй половине XX века, в 1980 году, для рынка построили новое крытое здание. Архитекторами проекта стали О. Монина, Валентин Штолько и конструктор Б. Бернарский. Спустя два года, к 1500-летию Киева, на фасаде разместили металлическое панно - «из варяг в греки». Его художником стал Анатолий Домнича.

Крытый рынок в здании стал крупнейшим в Европе, имея 1950 торговых мест. Архитектура рынка отражает классический советский стиль. Здание возведено из металлических конструкций и имеет много стеклянных окон.

В 2017 году, рынок частично изменяли, когда его решили декоммунизировать. А позднее, на 2020-22 годы запланировали даже реконструкцию здания, подготовив более современный проект на основе уже существующего. Однако, до сих пор ничего не сделано, сразу вспоминается сакраментальная фраза известного комика - «денег нет, но вы держитесь! Ну или более истерически правильная - «а воз ныне там» …