Щоденник маленької Лізи

Замість передмови

Читайте дітям книги і вони стануть розумнішими та мудрішими.

Книга для молодшого(частина 1) та середньго шкільного віку (частина 2).

Ілюстрації Ганни Рось.

Ці історії можна послухати на телеграм-каналі Казки Ганни Рось https://t.me/kazkyGannyRos

Ця книга БЕЗКОШТОВНА і не може ніким використовуватися для продажу. Усі права належать Ганні Рось.

Частина 1

Для дітей 5-10 років

Сукня весняної квітки

Ліза ходила до дитячого садка. Ну, хто з нас у дитинстві не ходив до дитячого садка? Поки мама та тато на роботі, а бабуся та дідусь теж на роботі чи живуть далеко, малюки проводили час у дитячих садках. Тут і нагодують, і книжку почитають, і спати під час тихої години покладуть, і на дитячому майданчику погуляють. * Наближалося свято восьмого березня – матусин день. Діти готували концерт для своїх мам. Вони вчили віршики, співали пісні та вивчали танці. Ліза на святковому концерті мала танцювати з іншими дівчатками танець перших весняних квітів. Ні, не білих пролісків, не яскравої примули і не гордого нарциса. Танець жовтих крокусів – такий сюрприз готували мамам. Коли пригрівало весняне сонечко, маленькі крокуси випускали свої бутони, схожі на келихи. Крокуси бувають різних кольорів – білі, бузкові, фіолетові та навіть жовті! Жовті крокуси розкривають свої сонячні бутончики, ніби кажуть весняному сонечку: «Здрастуй!»

Хоча мами шили самі жовті сукні донькам, але танцю вони все ж таки не бачили, значить, сюрприз вдасться! * Мама Лізи теж шила сукню. - Як тобі пошити спідницю, щоб вона стояла бокальчиком? – думала мама. – Ідея! Я, здається, придумала! - сказала вона і почала кроїти сукню. Недовго думаючи, мама викроїла верхню кофтинку та шість пелюсток крокусу для спідниці. А для кожної пелюстки крокусу, вона ще викроїла пелюстку з тонкого поролону. Коли мама пошила сукню, з'єднавши всі пелюстки поролону та тканини, вона була чудова! Спідниця прямо була схожа на перевернуту квітку крокусу! Пелюстки витончено згиналися, утворюючи келишок. - Чудо! - крикнула Ліза. - Дякую, мамо!

Весь вечір Ліза не знімала сукню. Вона кружляла в ній маленькою кімнаткою, де вони жили з батьками. Мама раділа щастю доньки.

Як не хотілося Лізі знімати сукню на ніч і вдягати піжаму. «Швидше б ранок! - думала Ліза, засинаючи. - Вранці я одягну сукню в дитячому садку, і ми танцюватимемо мамам!» * Ліза, як і інші дівчинки, одягла свою ошатну сукню перед ранком.

- Що це у тебе? - невдоволено запитала вихователька. - Це сукня крокусу, - зніяковіло відповіла Ліза. - Тобі, що мама не могла пошити нормальну сукню!? - крикнула вихователька. - Ходімо зі мною до завідувачки! - вона смикнула Лізу за руку. * - Лідіє Сергіївно, що робитимемо? Ось, помилуйтеся. Навіть сукню пошити не можуть, - вихователька виставила Лізу вперед. Ліза стояла у своїй ошатній чудовій сукні і не розуміла, що від неї хочуть дорослі, чому їм не подобається її сукня. - Чи може обірвати поролон? – запитала вихователька. – Чи заборонити їй танцювати?

Завідувачка подивилася на розгублену дівчинку. Адже Ліза почувала себе просто принцесою квітів у цій сукні, а зла чаклунка, тобто вихователька, хотіла зачарувати її, зробити нерухомою та заборонити танцювати. Завідувачка підійшла до Лізи, погладила по голові і сказала: - Нехай танцює. * Під час танцю Ліза кружляла у своїй сукні, а спідничка надувалась дзвіночком! Дівчинка була просто щасливою! Десь у глибині душі вона розуміла, що її сукня зовсім особлива, адже в інших дівчаток спідниці пом'ялися, обвисли і абсолютно не надувались келихом.

Коли дівчата станцювали свій танець, мами плескали їм. Ліза взяла спідничку пальцями правої та лівої руки, розвела її в сторони та вклонилася.

Свято вдалося. І Ліза зовсім не почувала себе ізгоєм. І нехай її посварила вихователька, але вона знала, що її сукня була найпрекраснішою! Вона була справжньою сукнею весняної квітки. І мама у неї найкраща, дбайлива і найулюбленіша!

Пляшечка для парфумів

Ліза була маленькою. Інші дівчатка і хлопчики виросли, витяглися, а Ліза була такою ж малою. Тому її часто ображали у дитячому садку, то іграшку заберуть, то вдарять, то штовхнуть.

- Мамо, мене кривдять, - часто скаржилася Ліза мамі. - Вмій за себе постояти, - коротко відповідала мама. Ліза намагалася запам'ятати урок, але вона була маленькою дівчинкою, яка не досягла і шести років, і її як і раніше ображали. * Якось Ліза грала в піску з хазяйською онучкою, Оленою. Олена була ровесницею Лізи, але на півголови вища за неї і поводилася жваво, як онучка бабусі Фролівни, господині приземкуватої хатинки, де квартирували батьки Лізи.

Дівчатка грали мирно, поки Олена не вдарила Лізу. Мала вирішила нарешті постояти за себе. Вона взяла в руку порожню пляшечку від парфумів, що валялася тут, у піску, і вдарила у відповідь Олену по лобі. "А-а-а!" - закричала Олена і побігла скаржитися мамі та бабусі.

Через кілька будинків жила бабуся Лізи, Явдоха, і дівчинка вирішила піти туди погуляти. У душі Ліза була задоволена, що вона, нарешті, дала здачу, але відчувала, що її лаятимуть. А ще було неспокійно, що Оленка внучка господині, а це загрожує неприємностями. * Хоч і добре було у бабусі Явдохи, але треба було повертатись додому. Маленька Ліза з побоюванням дивилася на всі боки, прямуючи до хати, де вони винаймали житло.

житло. Раптом біля хвіртки з'явилася мати Олени. - Іди, іди сюди, - покликала вона, примруживши очі. Ліза підійшла. - Ти чого Оленку вдарила? - запитала тітка. - Вона мене перша вдарила, - відповіла Ліза. Тітка торкнулася руки Лізи, захопила шматок ніжної дитячої шкіри і вщипнула маля міцними довгими нігтями. Вона давила ще й ще. Ліза не закричала, не заплакала. Їй було дуже боляче. Коли зла тітка відпустила її руку, шкіра там не те, що почервоніла, вона посиніла.

Ліза увійшла у двір і попрямувала до хати. Вдома вона показала синець мамі і розповіла, що її вщипнула тітка за те, що вона дала здачі. Мама нічого не сказала і не пішла лаятись з донькою господині, вона тільки погладила Лізу по голові. Синяк ще довго болів, але в результаті він розсмоктався. * А Ліза зрозуміла, що за себе треба вміти постояти, адже чим менше відповідаєш на удари та ляпанці, тим більше тебе б'ють. Навіть якщо ти найменша дівчинка у групі та у дворі, треба боротися.

Після того, як мати Олени вщипнула її, Ліза ще зрозуміла, що дорослі бувають поганими і мстивими, що не всім можна довіряти і чекати справедливості.

На щастя Лізи, їм недовго залишалося жити у цій приземкуватій хатці, бо скоро їм обіцяли дати нову простору квартиру у новому районі. До переїзду залишалося небагато, але ще дещо трапилося з маленькою Лізою. Про це далі.

Розмальовка

Якось узимку Ліза гостювала у бабусі Явдохи. На вулиці була сльота, холодно, а вдома сухо та тепло. Ліза грала своїми улюбленими іграшками – пірамідкою з різнокольоровими кільцями, які Лізи складала у різній послідовності, та фігурками на магнітиках, що прилипали до чорної залізної прямокутної поверхні. - Лізо, посидь вдома, я схожу за хлібом, - сказала бабуся. - Нікуди не ходи, я скоро прийду, - наказала вона, одягаючись і закриваючи за собою двері. * Ліза грала іграшками, на магнітній поверхні вона складала з фігурок різні картинки. На двох фігурках були намальовані кумедні мордочки, вона приставляла цим фігуркам кофтинку - квадратик, трикутничок - спідничку, палички - ручки-ніжки. Погравши іграшками, Ліза дивилася зшиту підбірку журналів зі смішними картинками, а бабуся все не поверталася.

Ліза все чекала на неї, але бабусі не було. «Може вона у дворі?» – подумала Ліза. Вона одяглася, взула валяночки з калошами і вийшла надвір. * Бабусі на подвір'ї не було. Ліза обійшла сарай, літню кухню і, проходячи біля гаража, послизнулася. Вона впала. У неї відразу дуже заболів лікоть правої руки. Ліза насилу встала і пішла до хати. Бабуся невдовзі прийшла, а через деякий час прийшли батьки з роботи. Вони одягли Лізу і повели в травматичний пункт. Звідти вона повернулася з гіпсом на руці. * Ліза звикала тримати лівою рукою ложку, щоб їсти кашу. Лівою рукою брала склянку і пила молоко, щоб рости.

Гіпс був надовго, тому мама, знаючи, що Ліза любить розмальовувати картинки, купила їй нову розмальовку, фарби та пензлики. Мама поклала все на великий табурет, набрала води в склянку і приставила маленький стілець, на який сіла Ліза. - Мамо, як же я малюватиму? У мене ж гіпс? - запитала донька. - Малюй лівою рукою, глянь, які фарби гарні, - відповіла мама.

Ліза взяла пензлик у ліву руку і занурила його у воду. Вона набрала фарбу і почала акуратно обводити візерунок. Було дуже незручно. - Мамо, а який у тебе улюблений колір? - запитала Ліза. - Червоний, – відповіла мама. - Тату, а в тебе? - Червоний, - відповів тато. - А в мене – жовтий, – сказала Ліза і занурила пензлик у жовту фарбу. Вона намалювала сонце, голівку соняшника, грудку синиці.

- Дякую, що ви мені купили розмальовку, - сказала Ліза. - Ось розмалюєш, і гіпс знімуть, - усміхнувся тато. - Ого, скільки ще. Гаразд, старатимуся, - Ліза набрала зеленої фарби і стала старанно розмальовувати листя соняшника.

Плісована спідничка

Ліза пам'ятала деякі свої сукні, кофточки та спіднички все життя.

Вона пам'ятала блідо-жовту сукню із застібкою ззаду, білим комірцем та двома кишеньками попереду з ніжною вишивкою. Вона дуже любила цю сукню.

Ще Ліза любила дві спіднички. Вони були вовняні, одна червона, інша синя. Але вони були не однокольорові, вони були яскравими різнокольоровими смужками, жовтими, зеленими, фіолетовими. Ще спіднички були плісовані – у дрібну складочку.

Ліза із задоволенням одягала ці спіднички в садок, то одну, то іншу. Усі заздрили Лізі. Спіднички були дуже гарні та нагадували солодкий смугастий мармелад. * - Лізо, - одного разу сказала мама, - ми з татом поїдемо у відрядження, а ти кілька днів походиш у цілодобову групу. - Мамо, я не хочу, - розплакалася Ліза. - Лізонько, але це ненадовго, ми приїдемо, і одразу тебе заберемо, - умовляла мама. - Давай одягнемо твою улюблену спідничку. Ти червону хочеш чи синю? - Синю, - шморгала носом Ліза. - От і розумниця. А ми привеземо тобі подарунок із відрядження. Що ти хочеш? - Ведмедика, - відповіла мала. - Домовилися, буде ведмежа, - мама поцілувала доньку. * День наближався до кінця. Усіх дітей забрали із садка. Ліза сиділа на килимі та розглядала смужки на своїй спідничці. - Ну, що, Лізуню, підемо до нічної групи, - покликала її вихователька. Ліза слухняно підвелася і дала руку виховательці.

У нічній групі їй було дуже самотньо. Тут були й інші незнайомі діти. - Бачиш, ти не одна, – сказала вихователька, – в інших дітей батьки теж працюють. Іди, подивися, які тут іграшки. - Я не хочу, - сказала мала і сіла на маленький стільчик.

Вона вкрила коліна своєю спідницею і знову розглядала яскраві смужки. Спідничка нагадувала про батьків.

Так Ліза провела чотири вечори.

Вона не грала іграшками, як інші діти. Звичайно, іграшок у нічній групі було багато, ціла полиця, але Лізі вони були не потрібні, вона тільки чекала хвилини, коли її заберуть із садка.

Вона все сиділа і сиділа, сумувала і розглядала смужечки на плісованій спідничці.

* Коли тато прийшов забрати її до садку, радості Лізи не було кінця.

Мама вдома готувала святкову вечерю.

Ліза відчинила двері: - Мамо! – кинулась вона до мами. Мама її поцілувала. Тут погляд Лізи впав на стіл. Там сидів коричневий плюшевий ведмедик. - Ведмедик! - зраділа мала, беручи ведмежа. – Дякую! - Зраділа ведмежатку? - запитав тато. - Ні, зраділа, що ви приїхали. А ви більше не поїдете? - Ліза дивилася благаюче. - Не поїдемо, - відповіла мама. - Ура! – Ліза була щаслива. Вона кинулася обіймати батьків, навіть забувши про ведмежатка.

А ведмежа лежав на столі і думав: «Ну, скоро вже зі мною почнуть грати? Дівчинко, давай грати!»

У страху очі великі

У робочому селищі люди будували житло самостійно. Наставало літо, розпочиналися будівельні роботи. Хтось добудовував літню кухню, у когось син одружився і для молодої родини добудовували нову кімнату.

То тут, то біля будинків вивантажували купи піску для будівництва. Малята, побачивши нову купу піску, обліплювали її з усіх боків. Хтось будував замки, щось ліпив пісочні пасочки, хтось їздив іграшковим самоскидом.

Ліза із подружками любили збирати кольорові камінці. Це маленькі спечені частинки кварцового піску, що сяють на сонечку. Подружки Лізи збирали їх, як дорогоцінні камінчики, а потім довго милувалися їхнім сяйвом або обмінювалися одна з одною.

Якось дівчатка біля гірки піску вишукували камінці, як раптом вони почули здалеку: - Баби, глина! Баби, глина!

- Баба-Глина! - у страху закричала Ліза. - Ховаємося! Дівчата вмить зірвалися по своїх домівках.

Ліза бігла до будинку бабусі Явдохи. Вона задихалася від страху, ноги відмовлялися бігти, кололо в боці і серце вискакувало з грудей. З останніх сил дівчинка забігла у двір бабусі та зачинила хвіртку.

Їй здавалося, що баби-Глини ось-ось наженуть її, схоплять і назавжди віднесуть у своє підземелля.

Ліза вибігла з хвіртки, що вела до городів, і почала ховатися серед соняшників, прислухаючись, чи не кричать де: «Баби, глина!»

Через деякий час Ліза прийшла додому. - Доню, де ти була, - спитав тато. - Я від баби-Глини ховалася, - зізналася Ліза. - Якої баби-Глини? – здивувався тато. - Вони дітей хапають, - сказала Ліза, - забирають у підземелля. Вони на вулиці кричали – баби-Глини.

Тато засміявся: - Доню, це люди глину продають, звуть, щоб глину купували, пічки та стіни штукатурити. - Вони не крадуть дітей? - здивувалася мала. - Ні, не варто так боятися. Звичайно, з чужими нікуди ходити не можна і довіряти чужим не можна, але баби-Глини теж боятися не слід.

Ліза зітхнула з полегшенням. - Тату, а в мене від страху мало серце не вискочило, - зізналася донька. - Люба моя, - сказав тато. - Хто ж тебе так залякав? – Дівчатка розповідали. Тату, я так боялася баби-Глини, - зізналася Ліза. - Доню, не бійся, - тато обійняв Лізу. – Я тебе захищу. - Добре, тату, - мала поцілувала тата в щоку.

«Я ніколи не лякатиму дітей бабою-Глиною і взагалі не лякатиму їх, а тільки навчатиму, що є добро і зло», - вирішила Ліза і пішла грати ляльками.

Пір`ячко

Коли Лізі виповнилося шість років, у неї почалося нове життя. Вони з батьками отримали нову двокімнатну квартиру у п'ятиповерховому будинку! Радості їх не було кінця. У них була власна ванна кімната, туалет, кухня, балкон.

Лізі залишався ще цілий рік до школи і тому вона пішла до нового дитячого садка. * Під час тихої години у садку Лізі показали її ліжко. Коли Ліза лягла і вкрилася ковдрою, вона побачила, що поруч на ліжечку лежить Інночка. - Повернулися на бочок і заплющили очі, - суворо сказала вихователька.

Коли вихователька вийшла зі спальної кімнати, Інночка повернулася і показала Лізі пір'ячко. - Д я тебе полоскочу, а потім ти мене, - запропонувала подружка. - Давай, - відповіла Ліза, - а де ти взяла пір'їнку? – Я її з подушки дістала. Вона кололася. Поклади руку, - сказала сусідка. Ліза поклала руку, і Інночка почала водити пір'ячком по її руці.

Лізі сподобалося. Вона вже почала дрімати, як Інночка сказала: - Тепер ти, - і віддала Лізі пір'їнку.

Ліза взяла білу пір'їнку і стала водити по руці Інночки. Полоскотавши її, мала запитала: - Досить? - Давай ще, - відповіла Інночка. Ліза продовжувала її лоскотати, доки не втомилася рука.

Увійшла вихователька. - Хто ще не спить? – суворо запитала вона. Дівчаткам довелося прикинутися сплячими і, нарешті, вони справді заснули. * Наступного дня Інночка знову простягла пір'їнку сусідці Лізі. - Полоскоти, - сказала дівчинка, - потім я. - Добре, - Ліза взяла пір'їнку і провела єю по руці Інночки.

Щоразу під час тихої години дівчинки лоскотали одна одну пір'ячком. То був їхній маленький секрет.

Значок

Першого вересня у школі була урочиста лінійка. Ліза в білому нагладженому фартуху, з білим бантом на голові та букетом квітів у руках, стояла на лінійці.

Вона була майже на голову нижче за інших дітей. Тож Лізу посадили на другу парту.

Вчилася Ліза старанно, вона акуратно виводила літери та цифри, добре рахувала та любила читати книжки. Знаючи це, батьки дарували їй на дні народження книги. Особливо Ліза любила дві книги – казки Андерсена «Дикі лебеді» та збірку казок Пушкіна. Книги були великі та з яскравими ілюстраціями. Спочатку Лізі читали казки батьки, а коли вона почала читати сама, то весь час перечитувала улюблені казки та розглядала ілюстрації.

Ліза приносила зі школи одні п'ятірки і мала славу відмінниці і старанної дівчинки.

У першому класі її прийняли в жовтенята - час був такий, всіх приймали в жовтенята і малюки носили на грудях маленький значок - зірочку. * Ліза сиділа в ряду біля шаф і вчителька часто просила її подати щось із шафи – то крейду, то книгу, то зошити.

Ще в шафі стояла маленька баночка з усякою всячиною – скріпкою, старою сухою гумкою, кнопкою, гудзиком, стрижнем, половинкою олівця та іншими дрібничками.

Але був серед цієї всячини один предмет, який особливо привертав увагу Лізи – це був значок, зірка жовтенят, але старовинна, зовсім не така, які носили всі школярі.

Лізі значок сподобався. Вона розуміла, що це не цінна річ, що в баночці лежать речі, які завдяки щасливому випадку не потрапили у відро для сміття. Попросити собі значок у вчительки Ліза посоромилася. І ось одного дня вона без дозволу взяла цей значок.

Вона принесла його додому і потай розглядала його. Ліза розуміла, що взяти без дозволу – це злодійство. Вона ніколи не брала нічого чужого, навіть іграшок. Тепер вона взяла значок. Значить, вона злодійка? Від цього їй було ніяково. Вона не хотіла бути злодійкою та не хотіла брати чужого.

І хоча значок їй подобався, вона вирішила повернути значок на місце і більше ніколи, ніколи не брати чужого.

Сказано – зроблено. Ліза поклала значок у баночку так само непомітно, як і взяла.

Через кілька днів вона знову подивилася на значок і здивувалася – він уже не привертав так її увагу, як раніше, ніби говорячи: «Ну, візьми мене собі, візьми!» Просто цей значок став їй байдужим.

Цей урок Ліза запам'ятала на все життя. Хоч вона була першокласниця, але зрозуміла, що таке крадіжка і пообіцяла собі більше так ніколи не чинити, бо це дуже соромно. Ось так.

Літак

Взимку у мами захворіла бабуся, а отже Лізина прабабуся Феодора.Мамині батьки та бабуся Феодора жили у Білорусі. На поїзд квитків у касі не було найближчими днями, тож мама була вимушена летіти літаком. Лізу вона вирішила взяти із собою. * Ліза вперше летіла літаком. Це справді був новенький літак марки ТУ-134, він був величезним та красивим. Ліза з мамою піднялися трапом, і опинилися в салоні просторого лайнера. Ліза зовсім не боялася летіти. Мабуть, вона ще була надто мала, щоб боятися, чи ніхто не встиг її залякати. Вона запам'ятала, що в салоні стюардеса пригощала її маленькими смоктальними цукерками прямокутної форми, льодяники були особливі, дуже смачні.

Коли літак приземлився в аеропорту, і мама з Лізою спустилися трапом, почалася хуртовина. Маленькі колючі сніжинки летіли прямо в обличчя і щипали щоки, але поряд була мама і Ліза нічого не боялася. * Погостювавши у рідних, Ліза з мамою вирушили додому. Мама поспішала на роботу, тому вони теж летіли літаком. Але квитків на ТУ-134 не було і мама купила квитки на літак АН. Місця дісталися в самому кінці салону, де сильно було чути гул двигунів, у Лізи почали боліти вуха.

Стюардеса радила їй відкривати рота, щоб тиск на вуха був меншим, але це не допомагало. Ліза ледве дочекалася кінця польоту.

Від другого перельоту у неї склалося негативне враження. Вуха боліли так, що довелося після повернення відвідати вушного лікаря. * Цілий рік після польоту Ліза погано чула. Звук двигуна вплинув на її вушні перетинки.

Почувши якийсь звук, Ліза весь час перепитувала: - Що-що?

Якось Лізі купили нову зимову шапочку. Вона була хутряна – м'яка та тепла.

Ліза одягла її на голову і попрямувала подивитись у дзеркало. - Лізо, - пошепки покликав тато. Вона зупинилася і повернула обличчя до батька. – Що? - запитала вона. - Ти чула? - поцікавився він. - Так, - відповіла донька. - А в тебе ж вуха закриті шапкою, - усміхнувся тато. - Отже, відсьогодні ти добре чуєш. Слух повернувся.

Поруч стояла мама і посміхалася. Ліза теж усміхнулася. Їй було приємно, що вона чує. Радісна вона побігла до дзеркала помилуватися своєю чудовою новою шапочкою.

Перша двійка

Ліза закінчила перший клас круглою відмінницею. Вона й не думала собі, як це отримати четвірку, не кажучи про трійки чи двійки.

Якось мама запитала: - Лізо, ти уроки вивчила? - Вивчила, завдання написала, арифметику порахувала, - відповіла Ліза. – А читання? - Читати байку «Лебідь, рак та щука», я вже прочитала. Можна я піду, погуляю? - Добре, йди, - дозволила мама. * Наступного дня Лізу викликали на уроці розповідати байку. - А я не вивчила, - сказала засмучена Ліза.

Їй і на думку не спало, що байки треба вчити напам'ять. Не вивчили байку того дня багато учнів класу. Сувора вчителька поставила всім двійки в щоденники і сказала, що всі залишаться після уроку вчити байку.

Ліза дуже переживала за двійку у щоденнику. Отримати відмінниці двійку – це неприйнятно.

Що робити, Ліза з іншими учнями залишилася після уроків вчити байку – «Одного разу Лебідь, Рак та Щука везти з поклажею віз узялися і разом троє у нього впряглися». * Додому Ліза принесла у щоденнику п'ятірку за байку. Але за двійку теж довелося порозумітися з батьками. І хоча батьки не дорікали, але було дуже неприємно.

Що ж, на помилках навчаються. Виявляється байка – теж віршований твір, який вивчають напам'ять.

Красне сонечко

У дворі Ліза мала багато подружок. Так вийшло, що всі вони були одного року народження і одночасно пішли до першого класу – Таня, дві Люби, Люда, а ще сусідський хлопчик Саша Конюхов. Тільки сусідка Наташа була старша за решту дівчаток на три роки.

Ліза найбільше дружила з Любою Руднєвою. Спальня Лізи була над спальнею Люби. «Тук-тук», - стукали дівчата одна одній по батареї, мовляв, приходь у гості. - Тук-тук, ні, ти приходь. - Тук-тук, ти. Потім хтось із дівчат збирався і йшов до подружки.

Вони гуляли ляльками в дочки-матері, іноді у «школу» і були двома молодими вчительками, які вчили учнів писати, рахувати, а ще ставили їм відмітки за знання. Учнями, звичайно, були ляльки та всілякі звірятка.

Дівчатка дружили добре і ніколи не сварилися. А ось мама Люби не злюбила Лізу. Чи за те, що Ліза була відмінницею, а Люба вчилася слабенько, чи за щось ще. * Одного разу Ліза постукала у двері Люби. Двері відчинила її мати. - А Люба вийде надвір? - запитала Ліза. - Заходь, - впустила її тітка. Ліза увійшла до коридору. - З'явилося красне сонечко, - непривітно сказала мама Люби.

Ліза дивилася на неї здивовано. Чому красне сонечко?

- Все уроки вона вчить, - продовжувала тітка. - Чого ж ти раніше не приходила грати? - Я уроки вчила, - виправдовувалася Ліза. - Я й кажу, як красне сонечко приходиш, коли тобі заманеться.

Ліза взагалі пошкодувала, що прийшла до подруги. Що ж вона мала не вчити уроки? Так, вона багато просиджувала біля вікна за своїм письмовим столом, вирішуючи задачі, роблячи вправи, читаючи книжки. Як же без цього? Адже головний обов'язок дітей – навчатись.

Тоді Ліза зрозуміла, що дорослі бувають несправедливими, а часом просто нерозумними.

"Тук-тук", - пролунав якось звук у батареї. - Тук-тук, ні, краще ти приходь, - вирішила Ліза. * Якось Ліза знов зайшла за Любою, щоб піти погуляти. Було перше квітня.

- Лізо, твоєму батькові прийшла повістка у військкомат? - запитала Любина мати. - Не знаю, я не бачила, - відповіла Ліза у роздумі.

- Нам прийшли дві повістки, і батькові, і синові, - сказала тітка. - Ти не знаєш - війна почалася. - Війна? - жахнулася Ліза. - Ха-ха, перше квітня, нікому не вірю, - засміялася Любина мати. * У той рік Ліза зрозуміла, що дорослі бувають не лише злими, а й безрозумними, ні, недоумкуватими.

Ліза назавжди зрозуміла, що є речі, якими не жартують. Це війна, пожежа, смерть, здоров'я близьких. Лізі достатньо було подорослішати менше, ніж до десяти років, щоб зрозуміти це. Дивно, як дорослі люди можуть не розуміти таких елементарних речей.

Ліза зрозуміла головне – нічому не можна вірити, не можна вірити тому, що кажуть чужі, не можна бути довірливою. Це загартувало її характер.

Барвінок

У другому класі розпочалося вивчення української мови. Папа виписав Лізі журнал "Барвінок", щоб вона розвивала українську мову. До цього Лізі поштою щомісяця приходив лише журнал «Веселі картинки».

Раніше усі виписували газети, журнали поштою. Причому газети надходили майже щодня. Люди все це перечитували. Адже у них не було інтернету))

Якось тато поставив Лізі завдання – прочитати одну казку у Барвінку. Ліза казку сумлінно читала, але коли ввечері тато прийшов з роботи, вона зовсім не змогла переказати її. - Як ти читала? – суворо запитав тато. - Тату, але я не розумію, як це овочі та квіти можуть розмовляти між собою, як вони можуть кудись ходити. Ти мені краще з газети доручи читати статтю, а я перекажу.

Папа взяв дитячу газету «Піонерська правда» і наказав доньці прочитати невелику статтю. Через десять хвилин Ліза прийшла переказати оповідання: - Діти зібралися у великій концертній залі, - жваво почала вона. – За кілька хвилин на сцені з'явився космонавт. Малята заплескали в долоні.

Ліза переповіла статтю. - Молодець, - сказав тато. - Іди, гуляй.

Ліза задоволена почала збиратися на вулицю.

А тато з того часу перестав задавати доньці позакласне читання. Він зрозумів, що вона добре читає українською.

Справді, як це квіти можуть розмовляти та ходити? Хіба що у улюбленій казці Лізи «Квіти маленької Іди» Ганса Християна Андерсена.

Гроза

Якось навесні була сильна гроза. Хмари згустилися над містом, виблискували блискавки.

Ліза почула телефонний дзвінок. На той час уже провели телефони всім охочим. - Алло, - відповіла Ліза. - Лізо, виходь на вулицю, - почула вона голос хлопчика Сашка з їхнього під'їзду. - Там же злива, - посміхнулася Ліза. - А ми в під'їзді постоїмо, я грози боюсь, - відповів Сашко. - Добре, виходь, я зараз. * Через п'ять хвилин Ліза, Люба та Сашко вже стояли у під'їзді.

- А чого ти боїшся грози? - запитала Ліза сусіда. - Тому що сильний грім та блискавки, - відповів він. - Але ж ми в будинку, глянь, які товсті стіни, - заспокоювали його дівчатка. - Краще постоїмо трохи, - попросив Сашко. - Добре, на мою думку, гроза стихає, - сказала Ліза. - Ти іншим разом не бійся, закрий кватирки і не вмикай електрику. Просто сиди, грай машинками на дивані. - Спробую, - пообіцяв Сашко.

«Напевно, він прикидався, – вирішила Ліза. – Просто захотів поговорити з дівчатками».

Вона не повірила, що вдома можна боятися грози. Адже дім – наша фортеця))

Частина 2

Для дітей 10-12 років

Бійка дівчаток

Сусідка Наташа часто била дівчаток. Раз за разом – шльоп.

Ліза дуже болісно сприймала ці ляпанці. Адже вона пам'ятала, як її маленьку часто кривдили. Але дівчатка ніяк Наташі не відповідали, боялися старшу подругу.

Якось Наташа шльопнула і Лізу. - Не бий мене, - грізно сказала Ліза. - А то що? - з викликом відповіла Наташа. - А то я тобі теж дам, - обурилася Ліза. - Тільки спробуй, отримаєш у мене, - погрожувала Наталка. - Не думай, що битимеш мене, як Любу, як Таню, - твердо сказала Ліза, ставши навпроти Наташі.

Подружки насторожилися і оточили дівчат, які сперечалися. Вони думали - Наталка майже на голову вища за Лізу і старше на три роки, напевно вона переможе в цьому поєдинку, навіщо Ліза з нею зв'язалася? Перемовчала б, як ми. Що вона бореться за права людини? - Ой, вона мені погрожує, чи мені почулося? - Наташа замахнулася на Лізу.

Між дівчатами почалася бійка.

Наталці було зручніше бити малу, адже вона була вища за Лізу і руки у неї були довшими. Але Ліза і не думала здаватися, вона кулаками норовила потрапити до носа Наташі.

Наташа не чекала такої відсічі маленької дівчинки та відступила.

Бійка завершилася. У дівчат на обличчі була кров від подряпин. - Ще хочеш? - першої почала Ліза. - Годі з тебе, - відповіла Наташа.

Всі дівчата були приголомшені і дивилися на своїх подруг.

- Якщо ще будеш чіпати мене - отримаєш у ніс, - грізно сказала Ліза. - Подивимося, - пообіцяла Наташа.

Як не відчувала Наталя свою перевагу, але їй довелося прийняти ту думку, що у Лізи безстрашне серце, що вона не терпітиме принижень і побоїв.

Як би там не було, Наташа більше ніколи пальцем не чіпала Лізу, але шльопала інших подруг. Ліза спостерігала за дівчатками, що вони не дають відсічі і дозволяють себе бити і дивувалася.

А Наташа Лізу поважала за те, що вона така безбоязна.

Рудий сусід

Якось Ліза поверталася зі школи зі своєю подружкою. Стежка до будинку була не асфальтована, і дівчата чистили забруднене взуття біля бордюру.

Повз проходив відомий хуліган. Він був років на чотири-п’ять старшим за дівчаток. Всі його прозивали Рудим за його вогняно-рудий чуб і ластовиння на обличчі. - Що ви тут стали, дурні, ноги чистите, проходити заважаєте, - сердито сказав хуліган. - Не чіпай нас, йди повз - відповіла Ліза, спокійно продовжуючи чистити взуття.

Хуліган пішов уперед. Ймовірно, думка, що якісь малі не звернули на нього жодної уваги, не злякалися, не розплакалися, не давала йому спокою. Він відійшов метрів на вісім, узяв камінь у руку і замахнувся.

Камінь потрапив Лізі у око. Віко миттєво опухло. Ліза схопилася за око.

Подружка злякалася. Дівчата швидше побігли додому до Лізи.

Біля під'їзду на лавці сиділа бабуся Наташі. - Здрастуйте, - привіталася Ліза, заплющуючи долонькою око. Бабуся дівчаток не впізнала. * - Мамо, - дзвонила Ліза по телефону, - приїдь, мені Рудий каменем в око потрапив. Мама зблідла. Вона відпросилася з роботи і помчала додому.

Побачивши Лізу та її розпухле око, мама жахнулася. Вона швидко зібрала доньку, і вони побігли до лікарні. * Лікар уважно розглядала око дівчинки. - Ще два міліметри, і ваша дівчинка не мала б ока, - сказала тітка-лікар.

Мама дуже переживала. - То вона бачитиме? - запитала вона з хвилюванням. - Можливо, зір упаде, - відповіла лікарка. – Звісно, така травма матиме свої наслідки. - Доню, - плакала мама. * Увечері око побачив тато. - Лізо, розкажи, як все було? Ви самі зачепили цього хулігана? - Тату, ми його не чіпали, я йому сказала - не чіпай нас, йди повз.

Ліза докладно розповіла, як було діло.

Наступного дня мати Лізи написала заяву в міліцію. * Далі був суд, мамі хулігана присудили штраф. Його мама казала, що хлопчик добрий, що на нього намовляють.

Може, якби його мама по-іншому виховувала сина, не вигороджувала б його, він би не потрапив через кілька років у в'язницю, але це вже зовсім інша історія. * А ця історія закінчилася тим, що Лізі довго лікували око, капали краплями, потім вона одягала окуляри на уроках, щоб бачити, що написано на шкільній дошці.

Згодом Лізі довелося читати в окулярах, але це її не лякало, адже окуляри їй личили. Головне – око ціле!

Що таке добре, що таке погано

У другому класі у Лізи народилася сестра.Спочатку маму поклали взимку до лікарні. А потім, прийшовши одного разу зі школи, Ліза побачила маленьке ліжечко і загорнуту в ковдру маленьку дівчинку.

- Це твоя сестра Сонечка, - сказала мама. Сонечку Ліза одразу полюбила. Вона гралася з нею брязкальцями, доглядала, поки мама готувала їсти або прала.

Соня теж любила старшу сестру і весь час хотіла з нею грати. * Сестричка Сонечка підросла. Мама влаштувала її у ясла.

Ліза часто забирала сестру з ясел раніше, одразу після сну, щоб Сонечка менше застуджувалася і менше хворіла.

Ідучи в ясла, Ліза уважно переходила дорогу на світлофорі. Вона несла сестрі чисту сукню, щоб вести Сонечку додому охайною та ошатною. * Якось Ліза забрала малу з ясел і привела додому. Дівчата стояли в під'їзді і Ліза діставала ключ від вхідних дверей. Він завжди висів у неї на шиї.

У цей час сходами спускалася тітка Діна з четвертого поверху. - Ой, яка маленька дівчинка, - почала вона щипати Сонечку. - Не чіпайте її! - заступилася Ліза. – Не думайте, якщо Соня маленька, її можна щипати! - Я не боляче, - заперечила сусідка. - Ні, не треба! – твердо казала старша сестра. - Ніколи не чіпайте її!

Як би там не було, але сусідка більше ніколи не щипала Сонечку. * Якось мама однокласниці Лізи, яка працювала медсестрою в яслах, побачила Лізу у вікно. Вона вийшла назустріч дівчинці. - Доброго дня, Лізо, - сказала вона. – Що ти сьогодні отримала за диктант? - П'ятірку, - запросто відповіла Ліза. - А моя Світланка що? - Четвірку, - відповіла Ліза.

Лізі вивели сестру із групи. Вона її переодягла і повела додому. * Наступного разу мама однокласниці Світлани знову запитала, що отримала Ліза з контрольної роботи. - П'ятірку, - відповіла Ліза. - А моя Світланка? - Трійку, - Лізі стало соромно.

Тут Ліза раптом зрозуміла, що вона зробила погано, розповівши, що отримала однокласниця.

«Чому вона запитує мене? – подумала Ліза. – Адже після роботи Світлана сама розповість мамі про свої оцінки».

Медсестра, мама Свєти, почала буквально переслідувати Лізу. - А що отримала Світланка за вірш? А що Свєті поставили за диктант? А що у Світланки з контрольної?

Ліза почала ховатися від мами Світлани, намагалася промайнути непомітно в групу за сестрою.

А коли раптом тітка її заставала, то вона відповіла: - Не знаю, я не пам'ятаю, нам не роздавали зошити.

Маленька Ліза розуміла, що тітка вчить її доносити на її однокласницю.

Донощики стежать за іншими людьми і доповідають все старшим. Ліза зрозуміла, що з донощиків виростають погані люди.

Дивно, що доросла тітонька цього не розуміла і наполегливо переслідувала маленьку дівчинку.

Коли Сонечка підросла і її перевели з ясел до іншого дитячого садка, Ліза зітхнула з полегшенням. Тепер не треба ховатися від настирливої медсестри і обманювати, що вона не знає, яку оцінку отримала однокласниця.

Ось так, змалку, Ліза пізнавала ази життя і дізнавалася, що таке добре, а що таке погано.

Няня

Сонечка часто хворіла, коли ходила в ясла. Якось Ліза прийшла зі школи, а у Соні температура. Мама дала їй ліки. - Няня, - Соня простягла руки до Лізи. - Мамо, вона хоче до мене, - зраділа Ліза. - Ну, візьми, – погодилася мама. - Я тільки помию руки, - Ліза побігла у ванну.

Півдня Соня не злазила з рук старшої сестри. Ліза навіть не могла спокійно поїсти після школи. Соня нікого не визнавала, лише сестру. Так вони разом їли, разом грали іграшками і разом заснули ввечері в ліжку.

Ліза зрозуміла, як вона любить маленьку Соню і як Сонечка любить її. * Якось восени на татовій роботі організували поїздку до лісу за грибами. Соня була ще маленька і до того ж знову захворіла, мама залишилася з нею, а тато з Лізою вирушили до лісової поїздки.

У лісі було чудово, вони з татом гуляли лісом і милувалися високими соснами, дихали свіжим лісовим повітрям, збирали маслюків, яких було багато після дощу. Ліза була в теплих шкарпетках та гумових чоботях, мокра лісова підстилка була їй не страшна.

А потім вони з татом їли мамині пиріжки, які вона їм спекла в дорогу. Поверталися вони вже пізно ввечері, стомлені, але дуже задоволені. * - А де Соня? - насамперед запитала Ліза, увійшовши в квартиру. Вона пошукала сестру, але її ніде не було.

Тато із запитанням дивився на маму. - Вона у лікарні, - сказала мама. – У неї отит – запалення середнього вуха. Тому вона весь час хворіла, а лікарка прогавила, не перевіряла вуха дитині. У неї півсклянки гною викачали з вуха.

Лізі було дуже шкода молодшої сестри. Вдома без неї було нудно і безлюдно. Ніхто не брав без дозволу Лізини акварельні фарби, ніхто не брав її ляльок, подарованих на восьме березня. * Минув час. Сонечка видужала і повернулася додому.

На неї чекав сюрприз – Ліза приготувала їй пензлики, фарби, альбом для малювання. - Сідай, помалюй, - запропонувала Ліза сестричці. – А хочеш – пограй ляльками. - Ні, на ручки, няня, - попросилася Сонечка.

Ліза взяла її на руки та міцно поцілувала.

Дві миші

Якось Ліза та Сонечка були вдвох вдома. - Коли мама з роботи прийде? - запитала Сонечка. - Скоро вже, пограй трохи іграшками, - відповіла старша сестра.

Ліза підійшла до вікна, визирнула з-за фіранки. «Так, швидше б прийшли батьки, скоро подружки вийдуть гуляти, – подумала Ліза, – мені Соню треба передати батькам. Може, й мене на вулицю випустять».

Батьки все не йшли. Ліза визирнула вдруге. Знову нікого, тільки повз вікна проходили троє хлопців, років на чотири старші за Лізу. Вони побачили Лізу у вікні і пильно дивилися на неї. - Що дивитеся, - сказали Ліза у зачинене вікно.

І тут сталося неймовірне! Ці троє хуліганів кинулися в під'їзд і побігли вгору сходами. Вбігши на Лізин поверх, вони зупинилися.

- Соня, хулігани у під'їзд побігли, сидимо тихо, як мишки. Двері не відчиняємо, - Ліза попередила сестру і пішла дивитися в вічко на двері. - Добре, - сказала перелякана Соня.

Хулігани стали перед дверима. - У яку квартиру? Цю чи цю? - запитав один, сумніваючись, в яку квартиру подзвонити. Вони вирішили подзвонити до квартири праворуч.

- Хто там? – пролунав тонкий голос сусідки. - Відкрийте, будь ласка, – сказали хулігани. - Хто ви такі? - здивувалася сусідка, стоячи за дверима. – Чого я вам маю відкривати? - Відкрийте, ви нас щойно у вікно бачили, – відповіли їй.

Ситуація з одного боку була кумедною. Сусідка, повна жіночка, вчителька музики з тоненьким голоском, випитувала, хто до неї рветься у двері.

А з іншого боку, Лізі було страшно. Чого вони рвонули до під'їзду? На що вони розраховували? Що їх впустять у квартиру?

Ліза злякалася за Сонечку, адже Ліза була дівчинка відповідальна і відповідала за сестру, а також вона боялася, що Сонечку злякають.

Ліза тихенько спостерігала у дверне вічко. У під'їзді стояли троє хуліганів, один був кремезним, другий високий, а третій спритний блондин.

- Нікого я не бачила, – продовжувала сусідка. - Ну, ми мимо проходили, ви у вікно дивилися, - пояснювали хулігани. - Нікуди я не дивилася, я на кухні їсти варила. Ідіть своєю дорогою, - прогнала їх сусідка, так і не відчинивши двері.

До Лізи у двері вони дзвонити не стали.

Вона через фіранку спостерігала, як ці троє вийшли з під'їзду і пішли далі. Вона зітхнула з полегшенням.

Ліза зрозуміла, що якщо повз вікна йдуть чужі, особливо хлопці, краще взагалі не виглядати у вікно. І двері нікому не можна відчиняти, не у всіх людей добрі наміри. І взагалі нормальні люди без запрошення не ходять у гості.

«Незабаром батьки прийдуть з роботи, треба їм обов'язково розповісти про цих хуліганів. Ех, був би татко вдома, він би з ними швидко розібрався», - зітхнула Ліза.

- Мені вже можна не прикидатися мишкою? - запитала Сонечка. - Звичайно, - засміялася Ліза. – Ой, мама та тато йдуть, побігли зустрічати!

Соня кинула іграшки та кинулася до дверей.

Залицяльник

У четвертому класі Ліза навчалася у першу зміну. Соня в садку, батьки на роботі. Ліза поверталася зі школи, відпочивала, обідала, робила домашні завдання, читала.

Якось задзвонив телефон. Вона зняла слухавку: - Алло. - Привіт, Лізо, - вона почула голос хлопця. - Хто це? Я не впізнаю, - здивувалася Ліза. - Ми тут компанією зібралися, приходь до нас, - відповів хлопець. Ліза почула голоси молоді, були там і голоси дівчат.

- Я вас не знаю. Не маю часу, прощавай, - відповіла Ліза і поклала слухавку.

Вона не зрозуміла, хто це дзвонив, що за гамірна компанія. «Може, телефоном помилилися», - припустила Ліза.

На її подив дзвінки почали повторюватися. Якийсь хлопець морочив їй голову, а вона не могла зрозуміти, чи не розігрують її однокласники.

Телефонний знайомий поводився не дуже пристойно, інколи він використовував слівця, які у сім'ї Лізи не вживалися. І хоча вона завжди поспішала завершити розмову, він дзвонив знову і знову.

Вона розповіла про все батькам. Папа сходив на телефонну станцію, щоб дізнатися з якої квартири йдуть дзвінки, де збирається неблагополучна компанія. Але там відповіли, що дзвінок із телефона-автомата, розташованого біля магазину. * Якось увечері батьки були вдома. Знову пролунав телефонний дзвінок.

Ліза зняла слухавку. - Він? - запитав тато. Ліза ствердно кивнула. Папа сказав: - Потримай його на телефоні, поговори з ним.

Тато накинув вітровку і побіг до магазину.

У телефонній будці стояв хлопець і балакав. Татко почув уривки фраз, різко відчинив дверцята кабінки і вирвав трубку у хлопця.

- Лізо, - покликав тато по телефону. - Так, тату, - озвалася вона. - Все, клади слухавку. * Тато схопив хлопця в оберемок. Той чинив опір, кричав, що покличе друзів. Тато був безстрашний і невблаганний. Він затяг цього хлопця до них у квартиру.

Ліза вперше побачила цього телефонного хулігана. Вона його ніколи раніше не бачила.

Хлопець був щільної статури, відгодований. - Що, потрапив до тещі на млинці? - запитала мама. – Я вже викликала міліцію. - Що тобі від неї треба? Говори, - суворо запитав тато, звертаючись до гостя. - Лізо, ти його знаєш?

- Ні, - відповіла дочка.

- Ми просто дзвонили поговорити, - виправдовувався хлопець. - Ти подивися на себе, вісімдесят кілограмів і на неї. Що тобі треба від дитини? – гнівалася мама.

Хлопець обм'як. Коли він хуліганив і куражився, він був герой, але потрапивши в реальну ситуацію, де на силу знайшлася більша сила, він одразу зник, злякався.

Ліза не знала, чим закінчилася справа в міліції. Просто телефонні хулігани із цієї компанії її більше не турбували. * Це зараз у всіх мобільні телефони, щоб бути на зв'язку. Наразі формуються правила спілкування – не відповідати на дзвінки з незнайомих номерів, одразу скидати дзвінки від незнайомих людей та не розмовляти з ними, блокувати їх телефони.

А в ті роки такої культури не було, діти часто виявлялися беззахисними проти зловмисників. Звичайно, тут потрібна була допомога батьків, адже вони наші перші друзі та захисники.

Господинечка

Ліза любила співати мамі, коли та ліпила пельмені, пекла млинці, варила борщі або пекла її улюблені булочки у формі троянд.

Ліза сиділа на стільці, співала всі популярні пісні та спостерігала за вмілими маминими руками. * Колись Лізі у маминому журналі попався рецепт печива зі збитим білком. Але ласощі швидше нагадували тістечка, ніж печиво.

Ліза замісила тісто за рецептом, розкотала його в ковбаску та порізала на маленькі кружечки. Вона сама включила духовку і спекла рум'яне печиво. Збивши білки з яєць, Ліза поклала білок на кожну печенюшку, а зверху прикрасила вишенькою з маминого варення. * Увечері батьки прийшли із роботи. Вони дуже здивувалися, побачивши гору тістечок. - Ти сама напекла? - запитала мама. – Ось молодець! - Смачно! - спробував тато. - Господинечка.

Сонечці теж сподобалися тістечка. - Соню, вишня з кісточкою, - нагадувала Ліза сестрі. * Лізі було приємно пригощати всіх такими ласощами. Не раз вона ще пекла свої улюблені тістечка та пригощала всіх.

Батьки приходили з роботи, а на холодильнику таця, заставлена тістечками з білками та вишеньками або з варенням, над яким зверху стояла горка з білків.

І одразу ставало у домі тепло, святково, всі пригощалися, хвалили Лізу, а їй було приємно, що всім смачно.

Кришталевий дзвін

Свята Ліза любила. Уся родина збиралася за круглим столом, мама пригощала чимось смачненьким. А Ліза їй завжди допомагала накривати на стіл, розставляти тарілки та фужери, розкладати виделки. А після свята Ліза допомагала прибирати зі столу та мити посуд.

Якось після дня народження мама помила салатниці і поставила їх на холодильник сохнути. Салатниці стояли одна в одній, були серед них і дві кришталеві.

Наступного дня Ліза прийшла зі школи, пообідала та пішла трохи відпочити. "Ой, забула компоту випити", - подумала вона і попрямувала до кухні.

Не встигла Ліза вийти із зали, як почула гучний кришталевий дзвін із кухні. Вона оторопіла від несподіванки і поспішила подивитися, що сталося.

Коли вона увійшла на кухню, то побачила на підлозі безліч дрібних кришталевих уламків. Дві мамині кришталеві салатниці та одна скляна розбилися вщент. "Що ж я скажу батькам?!" - злякалася Ліза.

Але робити нема чого, вона взяла віник, совок і стала старанно змітати уламки у відро. * Увечері батьки прийшли із роботи. - Чого ти засмучена, Лізо? - запитав тато. - Салатниці розбилися, - зітхнула дочка. – Як? Самі? - здивувалася мама, не знайшовши їх на холодильнику. - Самі, - відповіла Ліза. - Я була в залі і почула гучний кришталевий дзвін. Приходжу – тут дрібні уламки. Я поприбирала все.

Мама зазирнула у відро для сміття і побачила залишки від її салатниць. - Гаразд, зізнайся, що ти випадково розбила. Ми тебе не лаятимемо, - сказала мама. - Мамо, я їх не чіпала, вони стояли вгорі і вибухнули. - Добре, Лізо, йди, гуляй, - сказав тато. - Може, вони розлетілися від напруги скла, добре, що Ліза не поранилася, - пояснив він мамі. - Не треба було одна в одну ставити, - жалкувала мама. - Нічого, я тобі нові салатниці подарую, - підбадьорив її тато, - ти так смачно готуєш. Мама посміхнулася. * А Ліза зрозуміла, що з кришталем треба поводитися дуже обережно. "Ось виросту і теж куплю мамі салатниці", - подумала вона.

Шрам

Коли Ліза виходила на вулицю, їй хотілося погратися з подружками, але маленька Сонечка часто ув'язувалася за старшою сестрою. - Мамо, ну забери її, ми хочемо пограти у бадмінтон із дівчатками, - скаржилася Ліза.

- Соня, йди сюди, - кликала мама, але малеча все одно бігла за дівчатками, де була старша сестра. * Якось Соня ганялася за сестрою. Ліза за дерево – Соня за дерево, Ліза на лавочку – Соня на лавочку, Ліза на карусель – Соня на карусель.

Ліза забігла до під'їзду і зачинила двері. Соня вперлася об скло, щоб відчинити двері. Раптом скло лопнуло, у Соні з руки ринула кров.

- Мамо! - закричала Ліза, затискаючи руку Соні.

Прибігла мама, схопила Соню, і вони всі разом побігли до лікарні.

Лікар обробив рану і перевірив судини та сухожилля. - Сухожилля не пошкоджено, - оголосив він, - судини цілі. Обійшлося легким переляком. Стежте за дітьми, матусю.

Лікар зашив рану і зробив перев'язку. * Після цього випадку Ліза зрозуміла, що з маленькими треба грати обережно.

А Соня зрозуміла, що не можна спиратися на скло, це дуже небезпечно. * Рана у Соні згодом загоїлася, але на ніжній шкірі у зап'ястя залишився шрам. Він увесь час нагадував Лізі, що малюків треба жаліти і оберігати, навіть якщо вони пустують.

Двійка за поведінку

У школі Ліза була завжди дівчинкою з примірною поведінкою, тихою, слухняною та доброзичливою. Єдиним випадком, коли її можна було покарати за поведінку – це коли у четвертому класі вона побила Пашку, за те, що він не давав їй проходу і весь час дражнив. Це буває, коли хлопчаки вперше закохуються у дівчаток.

Ліза спочатку не звертала уваги на Пашку, потім він став їй набридати, зрештою, Ліза його зловила та побила. Пашка сидів на останній парті і плакав. Лізі було дуже його шкода, але що зроблено, те зроблено. Сам винен, чого чіплявся.

Але Ліза зрозуміла, що не можна бити слабших. А Пашка був слабший. Він був худенький і зовсім не вмів битися. Ех, Пашка-Пашка. Але закоханість Пашки вмить зникла. Більше він Лізу не дражнив і не чіпав взагалі. *

Якось на уроці української літератури до вчительки прийшла мати якогось учня. - Діти, сидіть тихо, читайте, – суворо сказала Ганна Іванівна. - Я хвилинку поговорю з мамою.

Але хто ж у класі сидить тихо, коли нема вчительки? Звісно, хтось у когось кинув папірець, хтось відповів, хтось сміявся, хтось штовхався, комусь дісталося лінійкою.

- Я все чую, – зазирнула Ганна Іванівна. – Заспокойтесь. Хлопці притихли. * Розмова вчительки з мамою затягнулася. За п'ять хвилин у класі знову було гамірно. Коли увійшла Ганна Іванівна, то сказала: - Усі здаємо щоденники. По поведінці два.

Ліза неохоче здала щоденник. Це було несправедливо. Вона сиділа тихо, а вимагати, щоб хлопчики не пустували без вчителя, то було непедагогічно. Це діти, вони непосиди, у них грає енергія. * - Що ти сьогодні отримала? – увечері спитав тато. - П'ятірку з географії та двійку по поведінці. - По поведінці? – разом здивувалися батьки. – Неси щоденник.

Ліза відкрила щоденник, де на місці уроку української мови було написано: «Поведінка 2» та підпис.

- Це було непедагогічно, - почала Ліза. - Вчителька вийшла з класу, хлопчаки шуміли. - Непедагогічно, багато ти розумієш, - сказала мама.

А тато нічого не сказав. Він усе зрозумів. Діти були без нагляду, надані самі собі. * Потім у всіх учнів у класі з'явилися у щоденниках білі трикутнички. Туди вкладалися листки щоденника, щоби не було видно попередніх оцінок, це така маленька хитрість.

Лізини п'ятірки були приховані трикутником, але й несправедлива двійка теж.

У житті бувають несправедливості. Треба вміти їх пережити, виявити стійкість та терпіння. Потрібно бути сильними і самим намагатися бути справедливими. Завжди.

Залишитись собою

У п'ятому класі Ліза несподівано почала рости. Може, тому, що любила молоко і часто його пила. До дванадцяти років вона майже виросла і стала високою. Ні, вона не була найвищою в класі, але десь п'ята-шоста по зросту серед двадцяти дівчат. Крім того, у неї намічалася струнка фігура з тонкою талією.

Її вже ніхто не ображав, як малу, а як до відмінниці ставилися з повагою. Крім того, Ліза добре зналася на математиці, ходила до математичного гуртка і вирішувала завдання краще і швидше за хлопчиків.

А ще вона не скупилася, а давала списувати домашні завдання і на контрольних, а бувало, і вирішувала чужі завдання.

Ліза, як і раніше, багато часу просиджувала за уроками, а завдань задавали багато. Вона давно не звертала уваги, що її назвуть зубрилкою через те, що вона добре вчиться, чи червоним сонечком, що мало буває на вулиці.

"Після школи я піду вчитися в інститут", - Ліза знала це з дитинства. А для цього треба було старатись, добре вчитися.

Ліза навіть не образилася, коли не її, а її шкільну подружку Люсю Холодову послали до піонерського табору Артек на березі Чорного моря.

Ліза все розуміла. І знала, що в їхній школі багато дітей, гідних поїздки до Артеку, і не вона перша на черзі. А Люся до Артека потрапила не випадково – у неї мама на м'ясокомбінаті працювала. * До дванадцяти років Ліза була хоч і не дорослою, але цілком розважливою дівчинкою. Вона багато розуміла, де добро, де зло. Розуміла, що треба вміти постояти за себе, захищати молодших, а якщо треба, піти проти сильнішого супротивника.

Вона розуміла, що не можна терпіти глузувань і знущань. І що не все вирішується кулаками. Іноді можна поранити словом чи вбити зневагою. * Колись у піонерському таборі піонервожатий написав на фотографії загону побажання Лізі. Там було написано: «Залишайся такою, якою ти є».

Ліза завжди зберігала цю фотографію. Вона завжди прагнула залишатися такою, якою вона була з дитинства – чистою, душевною, доброю, співчуваючою, відповідальною, сильною духом і справедливою.