Янголи не сплять. Частина 2. Хто врятує Ренетту

Замість передмови

Ця книга БЕЗКОШТОВНА і не може ніким використовуватися для продажу.

©Усі права належать Ганні Рось.

Ілюстрації автора.

Глава 1

- Ренетта, о котрій за тобою заїхати Артурчику? Ти не забула, сьогодні субота, відриваємося в клубі, - запитала Стелка, коли Ренетта, вона ж Ліза Гайова, вийшла з трохи пошарпаного сріблястого мерседеса.

За кермом сидів хлопець її нерозлучної подруги і однокласниці, Стелли Полозової. Стелка повністю відповідала своєму імені, яке означало «зірка». Вона фарбувала волосся в інтенсивний рудий колір, накладала яскравий макіяж, любила стильно одягатися, нескінченно перегортала сторінки журналів мод, і обожнювала модні тусовки.

- Сьогодні, швидше за все, не вийде, матуся готується до приїзду батька, давай завтра підемо, - запропонувала Ліза.

- Ну, Ренетта, сьогодні Артурчику обіцяли записати музику, треба перетнутися з Вадиком. Якось відбийся від пращурів, - скривилася Стелка, незадоволена відмовою Лізи.

Артур подав Лізі її пакет.

- Ні, давайте сьогодні без мене, - Ліза захлопнула задні двері мерседеса.

- Подруга називається, Артурчику, поїхали, - Стелка надула губи.

Артурчик натиснув на газ і різко рвонув з місця.

*

Ліза попрямувала до свого під'їзду і тут побачила свого сусіда Павла, студента другого курсу університету. Він з якимось хлопцем щось розвантажував з багажника старенької ауді.

- Привіт, Ренетта! - Павло помітив Лізу і розплився в усмішці.

- Вітаю! Що завантажуємо? - запитала Ліза.

- Не завантажуємо, а вивантажуємо, знайомся, мій двоюрідний брат Вітторіо.

- Привіт, - Ліза простягнула руку.

- Віктор, - стрункий, спортивний хлопець ніжно торкнувся витонченої руки Лізи.

- Ліза, - представилася дівчина, - а чому Вітторіо? - поцікавилася вона.

- А тому, що він тільки з Італії, у нього там стажування - відповів Павло, подаючи коробку братові.

- В якій сфері стажування? - поцікавилася Ліза.

- У медичній, - посміхнувся Віктор.

- До речі, майбутнє світило медицини, - вставив Павло, вказуючи на Віктора.

- Так що вивантажуємо? - запитала Ліза. - Допомога потрібна?

- Три-д принтер, на тобі ключі, відчини нам двері, якщо хочеш допомогти. Тобі нічого не треба надрукувати? - Павло простягнув Лізі ключі від його квартири.

- Надрукуйте мені павучка, - сказала Ліза.

- Завтра буде павук. Сантиметрів тридцять вистачить? - запитав Віктор.

- Навіщо такий величезний? - засміялася Ліза.

Хлопці взяли коробки, Павло зачинив багажник, і всі попрямували у під'їзд до ліфта. На дванадцятому поверсі, де проживав Павло зі своїми батьками, Ліза теж вийшла з ліфта. Відімкнувши їм двері, вона попрощалася і пішла пішки на свій п'ятнадцятий поверх.

- Дякую за допомогу, - подякував Павло, - ми втрьох з павуком зателефонуємо завтра.

- О’кей, - попрощалася Ліза.

*

- Мамо, я вдома, - сказала Ліза, входячи додому.

- Не забула купити майонез і серветки? - запитала мати.

- Ще не забула татові мінералку, - нагадала Ліза.

- Ой, яка ти молодець, підемо, допоможеш салатики нарізати, овочі вже зварилися. Мий руки, я на кухню.

- Добре, матусю, я зараз, тільки перевдягнуся.

*

Павло і Віктор в цей час розпаковували коробки і займалися установкою три-д принтера.

- Павл, що за дівчина? - запитав Віктор у брата.

- Ренетта? Клевер герл, десятий клас закінчує, класно малює і танцює супер! Я її з дитинства знаю, - відповів Павло.

- А чому «Ренетта», вона ж Ліза, по-моєму?

- Так її однокласники прозвали. Це стара історія. Якось на уроці малювання вони малювали гумові чоботи. Лізка намалювала чоботи, з дірок яких стирчали пальці руки. Учитель малювання порівняв її малюнок з картинами Рене Магрітта, бельгійського художника-сюрреаліста. Ось тоді її і прозвали Ренетта Магрітт. Зате весь клас дізнався, хто такий цей Магрітт. А Лізка пішла вчитися в художню школу. Однокласники глузують - на всіх її роботах замінюють підписи «Єлизавета Гайова» на «Ренетта Магрітт», Лізка вже звикла, хоча спочатку сильно сердилася. А я вважаю, що було б що виставляти, а підпис може бути псевдонімом. Взагалі, вона класно малює, хоче вчитися на дизайнера, модна професія з хорошими фінансовими можливостями.

- Привітна дівчина, модна і очі її - бездонні озера, - похвалив Віктор.

- Ти на неї теж запав? - засміявся Павло.

- Є трохи, - посміхнувся Віктор.

- Вже й в очі заглянув? За тобою око та око.

- Якого павука вибираємо? - перевів розмову Віктор. - Гігантського бабуїнового павука або фіолетового птахоїда?

- Давай цього, Голіафа птахоїда, - запропонував Павло, розглядаючи фото павуків, знайдені Віктором в інтернеті.

- Згоден, - відповів Віктор, вставляючи картридж в три-д принтер.

Глава 2

У неділю, близько п'ятої години вечора на мобілці Лізи пролунав дзвінок.

- Хто там? - поцікавилася мама, складаючи скатертину.

- Павло, - відповіла дочка, - я його вчора біля під'їзду зустріла, до нього брат приїхав.

- Павло - хороший хлопець, - зазначила мама, - до того ж студент і з інтелігентної родини.

- Алло, Павл, привіт, - Ліза відповіла на дзвінок. - Чим займаюся? Нічим, ось, татів приїзд відзначали, тільки посуд помили.

- А як ти дивишся на те, щоб павучка прогуляти в клуб? - запитав Павло.

- Якого павучка? - здивувалася дівчина.

- Ренетта, ти забула? Голіафа-птахоїда! Він тебе чекає, - відповів Павло, - до того ж Вітторіо тебе теж запрошує.

Ліза прикрила телефон рукою.

- Мамо, татко, як ви дивитеся на те, якщо я з Павлом і його братом сходжу в клуб? - запитала вона у батьків.

- З Павлом можна, але до десяти, не пізніше, завтра в школу, - строго відповіла мати.

- Мамо, до одинадцяти, - попросила Ліза.

- Слухай матусю, - пригрозив тато і поцілував у щоку свою дружину.

- Алло, Павл, зустрічаємося в сім, - сказала Ліза.

- Ми зайдемо за тобою, - зрадів Павло. - Ура, вона погодилася, - сказав він братові.

Глава 3

Ліза відправилася в свою кімнату готуватися на вечірку.

«Щоб таке одягнути? - подумала вона, відкриваючи гардеробну. - Спідницю? Ні, мабуть, ці джинси-галіфе, блузу і жакет, так, ще браслет - подарунок татка», - міркувала Ліза, складаючи на диван свій одяг.

Прийнявши контрастний душ, вона одяглася. «Досить непогано, - подумала вона, розглядаючи себе в дзеркалі. - І браслет до речі. Так, головне - зачіска і макіяж», - Ліза сіла за туалетний столик, почала фарбувати вії і наводити стрілки. Коли вона накладала тіні на повіки, в кімнату заглянула мати, побачивши обличчя дочки, вона скрикнула:

- Лізо, навіщо такий яскравий макіяж, ти що!

- Матусю, ну це ж вечірній макіяж, він повинен бути яскравіше денного.

- Навіщо ти псуєш природну красу?

- Мамо, - надулася Ліза.

- Ти ж у мене така красуня! Тобі не потрібен ніякий макіяж, - мати обняла доньку.

- Матусю, ну, мене не зрозуміють друзі, - Ліза поцілувала матір у щоку.

- Хочеш бути такою, як усі? - сказала мати, відпускаючи дочку. - Але ти у мене ж така особлива!

- Мамо, скоро сім, я побігла, - крикнула дівчина, взуваючи в передпокої шкіряні ботильйони.

- Не забудь, ми з татком чекаємо тебе в десять! - нагадала мама.

- Мамо, в десять з клубу, поки дійдемо, поки попрощаємося, накиньте хвилин двадцять, - попросила Ліза.

- Десять хвилин, - погодилася мама.

Тут у двері подзвонили.

- Павло, - сказала Ліза, відкриваючи двері, - мамо, тату, бувайте!

Глава 4

- Привіт, Ренетта! Ну, у тебе і прикид! - здивувався Павло, коли Ліза зачинила двері.

- Ви теж, я дивлюся, тільки з салону, - відповіла вона.

- Здрастуй, - посміхнувся Віктор, - сюрприз!

З-за спини він дістав величезного павука. Його ніжки тремтіли від рухів руки Віктора. Ліза відкрила рот від подиву:

- Він живий? Ви купили павука? - запитала вона з жахом.

- Три-д принтер - велика річ, - відповів Павло, - всю ніч друкували!

- Не може бути! Він правда не живий? Я боюся, - сказала Ліза, дивлячись на павука на долоні Віктора.

- Бери, не бійся, не вкусить, - Віктор простягнув їй руку.

Ліза обережно взяла подарунок.

- Ось це сюрприз, справжній, - сказала вона, розглядаючи павука, - він, як живий. Ось це технології! А як його звати?

- Ми назвали його просто Голіаф, - відповів Павло.

- До речі, як і у всіх тарантулів, у голіафів є досить потужні ікла, здатні прокусити людську шкіру, але для людини ця отрута безпечна. А кусаються вони тільки для самооборони, частіше за все не впорскуючи отруту, - виклав Віктор свої енциклопедичні знання.

- Ну що, пішли? - запропонував Павло.

- Пішли! Сховай поки павука під піджак, - попросила Ліза.

- Давай мені, - запропонував Віктор і сховав павука під джинсову куртку.

Молодь попрямувала в нічний клуб. Погода стояла надзвичайно тепла для квітня. Асфальт був сухий. Молодий місяць повис на зоряному небі.

- Пропоную зробити невеликий гак і зайти в супермаркет, - запропонував Павло, - дівчина без шоколадки, як бджілка без меду.

- Ти знаєш мої слабкості, - посміхнулася Ліза.

- А як щодо морозива? - запитав Віктор.

- Морозиво замінює обід, а я сьогодні вже обідала - відповіла Ліза.

- Домовилися, завтра вдень, після школи, - сказав Віктор.

- Брате, за тобою не встигнеш, ти змушуєш мене завтра прогулювати третю пару, - зауважив Павло і всі весело розсміялися.

*

Хвилин через двадцять трійця була біля клубу. Тут було шумно. Грала музика, компанії в піднесеному настрої обмінювалися вітаннями і репліками.

- А у вас тут непогано, - Віктор розглядав інтер'єр клубу, коли вони увійшли всередину.

- І музика тут нічого, відчуваєш енергетику? - відповів Павло, намагаючись перекричати гучну музику. - Коктейлі потім, підемо, потанцюємо.

- Привіт, Павл, - хлопець з компанії, що стояла неподалік, помахав Павлу, - відірвемося?

- Привіт, Ед, - крикнув Павло своєму однокурснику, - по повній!

- Клаббери зі стажем? - запитав Віктор брата.

- Це Едуард, з сусіднього потоку, ми познайомилися ще на вступних іспитах. Хороший хлопець, - відповів Павло.

- Вікторе, давай павука, - попросила Ліза.

- У мене є шпилька, давай причеплю на плече, - запропонував Павло.

Вони прикололи голіафа на ліве плече Лізи.

- Класно! Ренетта, шик! - захоплювався Павло, а Віктор лише посміхався, із захопленням дивлячись на Лізу.

- О, класний сінгл Беккі Хілл, обожнюю, підемо танцювати! - сказала Ліза, пританцьовуючи і запрошуючи хлопців на танцпол.

Брати підтримали Лізу, втрьох вони плавно почали входити в танцювальне коло. Тут сталося неймовірне. Хтось із дівчат помітив павука, заверещав, інші теж злякалися, навколо Лізи і її друзів утворився якийсь круг, в якому вони втрьох танцювали. Ліза звивалася в ритмічних рухах, а танцюючий павук на її плечі надавав їй особливого шарму. Уже багато хто в клубі звернув увагу на танець цієї трійці. Навіть один з охоронців підійшов подивитися на павука, вірніше, на дівчину з павуком. Ні у кого не було сумнівів, що павук живий.

Стелка, подруга Лізи, попиваючи коктейль біля барної стійки, теж побачила танцюючу Лізу з її партнерами. Оцінивши ситуацію, вона сказала:

- Що Ренетта робить! Зараз у Клариси дах знесе. Артурчику, підемо швидше.

Вона схопила його за руку і потягнула на танцполл. Артур вже на ходу ставив фужер на сусідній стіл.

А у Клариси дійсно зносило голову. Вона була першою танцівницею клубу, принаймні, так вона вважала, що їй немає рівних в цьому клубі. Клариса практично завжди була під кайфом, ковтала пігулки. При спогляданні ритмічного танцю Лізи, її просто ковбасило. Вона вирішила перервати свої страждання. Як рись вона кинулася до охоронця, вирвала з його рук гумовий кийок. «Зараз твоєму павуку буде кінець», - пролетіло в голові у Клариси. Вона миттєво розмахнулася з метою вдарити Лізу по плечу.

Ліза в цей момент нахилилася в танці, повернувши голову до свого павучка. Удар палиці припав в область ока. Від удару Ліза похитнулася, але не впала, її підтримав Павло. Лють охопила Кларису, вона не могла зупинитися, їй хотілося бити і бити. Віктор, який стояв по ліву сторону від Лізи, схопив руку Клариси, коли вона замахувалася вдруге. Тут охоронець схаменувся від несподіванки і налетів на Кларису, забираючи у неї свою палицю. На допомогу йому підбігли інші охоронці зі служби безпеки клубу. Схопивши некеровану Кларису, вони відтягнули її в службове приміщення.

Ліза схопилася лівою рукою за око, воно миттєво опухло, їй здавалося, що око стало розміром з яйце. В голові у Лізи запаморочилося, вона присіла на підлогу. Поруч з нею з тривогою крутилися Павло, Віктор, Стелка, але Ліза вже нічого не чула, не бачила. Дуже боліло око. Хотілося просто лягти. До неї підійшов адміністратор нічного клубу. Оцінивши ситуацію, він шепнув охоронцеві:

- Викликай швидку і ментів.

- А, може, обійдеться? - запитав охоронець.

- Ти що, не бачиш? Раптом вона їй око вибила. Викликай, я сказав. Валеро, ніхто нікуди з клубу не виходить. Де старший охорони? Я ж казав не випускати цю шизофренічну Кларису!

- Так вона ж, начебто того, танцівниця, - виправдовувався Валера, другий охоронець.

*

Через десять хвилин лікарі швидкої вже оглядали Лізу.

- Госпіталізувати, - резюмував черговий лікар.

- Куди ви її повезете? - запитав Павло.

- У центр мікрохірургії ока, - коротко відповів лікар.

- Вікторе, їдь з Лізою, - сказав Павло, - а я піду до її батьків, ех, неприємно, вона ж пішла з нами.

- Ви сідаєте? - спитав лікар.

- Так, - Віктор стрибнув у швидку, де вже сиділа Ліза.

Глава 5

Через п'ять хвилин Павло вже був перед дверима Лізиної квартири. Він пересилив себе і натиснув на дзвінок.

- Віро, це Ліза повернулася? - запитав батько Лізи у дружини.

Вона швидко підхопилася з дивана і кинулася відкривати двері. На порозі стояв Павло. Мама Лізи з подивом дивилася на нього.

- А де Ліза? - нарешті запитала вона.

- З Лізою все добре, ви не хвилюйтеся, Віро Сергіївно, - почав Павло, - Ліза поїхала.

- Куди?

Батько Лізи почув розмову і підійшов до вхідних дверей.

- Лізу дівчина вдарила в око, її повезли в центр мікрохірургії ока, - видавив з себе Павло.

- Поїхали, я викликаю таксі, - рішуче сказав батько, одягаючи джинсову куртку.

- Що взяти? - мати Лізи розгублено дивилася по сторонах.

- Візьми її паспорт, - підказав батько.

- Візьму їй халат і тапочки, може, не знадобиться, - Віра Сергіївна сподівалася на краще.

Вона одягла поверх домашнього халата кашемірове пальто, і вони втрьох подалися ліфтом вниз очікувати таксі.

*

У санпропускнику центру їм запропонували взути бахіли, пройти до чергового лікаря і почекати, поки він завершить огляд очей Лізи. Тут же під кабінетом сидів Віктор, він побачив Павла, зрозумів, що з ним батьки Лізи і встав з лави.

- Ви Віктор? - запитала мама. - Як Ліза себе відчувала по дорозі в лікарню?

- У неї сильний набряк ока, - відповів Віктор, - вибачте нас. Це було дуже несподівано.

- Так що сталося? Це сталося в клубі? - запитав тато.

Павло і Віктор коротко розповіли, що сталося. Розповідь вийшла короткою, тому що все, що сталося, було абсолютно несподіваним і безглуздим.

Через півгодини з'явився доктор.

- Ви родичі Гайової? - запитав він. - Ваша дочка госпіталізується. Ви привезли їй халат, туалетні приналежності?

- Халат і тапочки, - відповіла мама.

- Передайте медсестрі, решту привезете завтра. Заходьте.

Сестричка забрала пакет і понесла в палату Лізи.

Батьки зайшли в кабінет в очікуванні вироку.

- Матусю, на вас лиця немає. Не треба мучити себе передчасно, - сказав доктор. - Я провів первинний огляд. Схоже, у неї травма від тупого предмета викликала крововилив в око. Ми проведемо сьогодні додаткове обстеження, щоб переконатися, що у неї немає перелому стінок очниці.

- Докторе, наскільки це небезпечно? Що з її зором? - запитала Віра Сергіївна.

- Поки рано говорити. Будемо сподіватися, що до операції не дійде, що ми обійдемося консервативним лікуванням і зір її відновиться, - відповів доктор.

- А що, можливо знадобиться операція? - поцікавився батько Лізи.

- У неї зараз сильний набряк ока та крововилив. Після додаткового обстеження в залежності від стану очей, можливо, доведеться перевіряти стан сітківки ока. Зараз про це говорити передчасно. Завтра за результатами обстеження буде призначений лікарський консиліум на чолі з професором Альтовим, вашій дочці буде призначено все необхідне лікування. Сьогодні я рекомендую вам їхати додому, завтра, мамо, привезіть вранці предмети особистої гігієни, а після одинадцятої години ви зможете поговорити з лікарем, що веде палату, або з самим професором.

- А можна її сьогодні побачити? - запитала мама.

- Ходімо, я вас проведу, але на п'ять хвилин. Її чекають додаткові обстеження і їй потрібен спокій. На ніч ми їй зробимо знеболювальний укол і вона буде спати.

Глава 6

Побачивши свою любу доньку на лікарняному ліжку, з перев'язаним оком, таку сумну і нещасну, Віра Сергіївна не витримала, сльози лилися з її очей.

- Доню, Лізонько, як ти? - мати гладила руку Лізи. - Тато теж тут.

- Мамо, тато, Павло і Віктор ні в чому не винні, це випадковість. Не сваріть їх.

- Лізонько, завтра вранці я приїду, привезу тобі рушник, зубну, мило, що тобі привезти поїсти?

- Привези апельсини, - відповіла Ліза, їй абсолютно нічого не хотілося, але щоб якось підбадьорити маму вона і замовила фрукти.

- Батьки, ходімо, - запросив доктор.

- Лізонько, я завтра приїду обов'язково, - тато поцілував дочку в щоку.

- Доню, ми з тобою, люба наша, - попрощалася мама.

- Не хвилюйтеся, все буде добре, - сказала Ліза на прощання.

*

- Я завтра відпрошуся на кафедрі, - сказав батько Лізи, коли вони вийшли з палати, - завтра приїдемо разом.

- Ні, Володю, у тебе доповідь на вченій раді, - заперечила Віра Сергіївна, - тобі ніяк не можна, я сама впораюся, а після ради ти під'їдеш, і ми поговоримо з професором і лікуючим доктором.

- Тоді я, як тільки доповім, відразу сюди.

- Добре. Павло, Вікторе, поїхали додому, лікар сказав приїжджати завтра, - сказала мама Лізи, звертаючись до юнаків.

- Ні, Віро Сергіївно, оскільки ми Лізу не вберегли, то ми будемо по черзі чергувати в лікарні, - відповів Павло, - ось Віктор навідріз відмовляється їхати.

- Раптом Лізі щось знадобиться, я почергую на кушетці у палати, - додав хлопець.

- Дякую вам, - тато потиснув руку Віктору, а потім і Павлу.

Глава 7

Всі пішли. Віктор сидів на кушетці під кабінетом. На смартфоні у нього був інтернет і він почав вивчати травми очей і їх наслідки. Через годину він побачив, як в палату до Лізи завезли каталку і вивезли на ній Лізу. З обстеження її привезли десь через півгодини. Проїжджаючи повз Віктора, Ліза, здавалося, не помітила його, що сильно стурбувало хлопця. З палати вийшла молода медсестра.

- Вибачте, дівчино. Як у Лізи справи, дуже серйозно? - не втримався Віктор.

- Що ви хочете, у неї ж крововилив в око. Сподівайтеся на краще. Я їй зробила знеболююче, вона буде спати. Ви мені не допоможете пересунути медичну шафу? І лампочку в холі вкрутити? - попросила вона.

- Звичайно, ходімо, - погодився Віктор.

*

Після допомоги медсестрі Віктор запитав:

- Ще чимось можу допомогти?

- Ні, давайте пити чай, - запропонувала медсестра.

- Не відмовлюся. У мене і шоколад є, - Віктор дістав з кишені джинсової куртки пару невеликих шоколадок, куплених для Лізи в супермаркеті.

- Ваша дівчина? - запитала Даша, так звали медсестру, включаючи електричний чайник.

- Сподіваюся, буде моя, - мрійливо відповів Віктор.

- А ви молодець, залишилися чергувати. Ось заварка. Я пішла за другим кухлем.

*

Після чаювання Віктор відправився до палати Лізи і просидів на кушетці всю довгу, як йому здавалося, нескінченну ніч. Він звинувачував себе і за павука і за цей злощасний похід в клуб. Ліза йому сподобалася з першого погляду і йому було дуже важко бачити її хворою і, головне, лякала невідомість, що буде з її зором.

Вранці лікарня почала наповнюватися медичним персоналом, хворі з пов'язками на очах раз у раз ходили по коридору. Лікарня прокидалася від ранкового сну. Віктор вирішив пройтися пошукати, де можна купити каву.

*

Віра Сергіївна ще з вечора зібрала все необхідне для Лізи. Потім вони довго сиділи з чоловіком на кухні. Всі розмови були тільки про те, що сталося з їх дочкою. Потім Володимир Андрійович сів у вітальні подивитися телевізор, щоб якось відволіктися, і задрімав. Віра Сергіївна майже не спала всю ніч. Вона молилася всім святим про зцілення доньки. Потім пішла на кухню спекти млинців Лізі. Нарешті вона знову прилягла, але тривога не дозволила зімкнути очей. Віра Сергіївна зраділа світанку і стала збиратися до лікарні, плануючи по дорозі зайти до церкви і замовити сорокоуст за здоров'я дочки. Володимир Андрійович теж збирався на роботу.

- Вдалого тобі виступу на нараді, - побажала Віра Сергіївна чоловікові, виходячи з квартири.

- Лізоньці привіт від тата, як тільки звільнюся - приїду, - відповів він.

Глава 8

Ліза, прокинувшись вранці, не відразу зрозуміла, що вона в лікарні. Біль нагадала про себе, дія знеболювального закінчувалася. На одне око була накладена пов'язка, але другим вона бачила дуже смутно, тільки світле і темне, предмети розпливалися.

Хтось увійшов в палату і, наблизившись до її ліжка, боляче взяв за руку.

- Слухай, ти, коза, - сказав грубий чоловічий голос, - даси свідчення ментам, що це ти накинулася на Кларису, інакше тобі не жити, - зашипів голос і вона почула смердюче дихання з рота непроханого гостя.

- Хто ви? - запитала Ліза, відчуваючи сильний біль в руці. - Відпустіть мене!

Ліза почула скрип дверей.

- Відпусти її! - Ліза впізнала голос Віктора.

Руку її кинули і вона почула глухі удари і репліки учасників бійки. Віктор намагався витягти незнайомця з палати. Потім Ліза почула стривожений голос мами:

- Скоріше, охорона, на допомогу!

*

Через кілька хвилин в палаті стало тихо.

- Доню, що тут сталося? - запитала мама. - Боже, як я вчасно встигла.

- Мамо, мені погрожував якийсь чоловік. Він сказав дати свідчення міліціонерам, що це я накинулася на Кларису, так вочевидь, зовуть цю дівчину.

- Доню, я зараз прийду, піду, скажу, щоб Віктора відпустили.

*

Через півгодини мама, Віктор і Павло були в палаті у Лізи. Павло, дізнавшись, що сталося, сказав:

- Вітю, йди поспи, я почергую у Лізи.

- Ні, ти йди на заняття, прийдеш після останньої пари. Я вночі поспав, я залишуся у палати, раптом ще захисники цієї Клариси з'являться, - відповів Віктор.

- Ну, брате, у тебе й видок! У тебе синець під оком! - зауважив Павло.

- Підемо, попросимо щось холодне прикласти до ока, а краще - покажемось лікарю, - сказала мама і забрала Віктора.

- Лізо, ми будемо поруч, ти не хвилюйся, - заспокоював Лізу Павло, - ти тільки видужуй швидше.

- Відвідувачі, виходимо, скоро обхід професора, - медсестра принесла Лізі термометр.

- Лізо, удачі, - сказав Павло на прощання.

Глава 9

Дні в лікарні тяглися нескінченно довго. Обходи, консиліуми, обстеження. У п'ятницю професор запросив батьків Лізи на бесіду.

- Ми провели спеціальне електрофізіологічне дослідження, що дозволяє визначити життєздатність нервових клітин сітківки та зорового нерва. У вашої дочки присутні ознаки розриву сітківки. Ми провели офтальмоскопію і ультразвукові дослідження. Не буду обтяжувати вас спеціальними медичними термінами, - сказав професор, - я вважаю, що вашій дочці терміново необхідна операція.

Мама Лізи заплакала.

- Пане професоре, скажіть, - запитав тато, - без операції ніяк? А якщо не робити операцію?

- Без операції ваша дочка може втратити зір. У понеділок ми її почнемо готувати до операції.

- Пане професоре, - сказала Віра Сергіївна, - можна ми заберемо дочку на вихідні додому? Вона так пригнічена.

- Мабуть, я дозволю вам це, але за умови постільного режиму. Ви повинні переконати її в необхідності цієї операції.

- А зір відновиться? - запитав батько Лізи.

- Прогноз сприятливий. Треба вірити, - відповів професор.

Глава 10

У суботу після процедур Лізу відпустили на вихідні. Приїхавши додому, Ліза зателефонувала Віктору і попросила їх з Павлом занести павучка, якого Павло в нічному клубі відстебнув з плеча Лізи і засунув в свою поштову скриньку, коли приїжджав за батьками Лізи. Віктор пообіцяв, що вони прийдуть після обіду.

Вдома Лізі було теж не по собі. Вона не бачила свої малюнки, не могла малювати, працювати на ноутбуці, читати, дивитися телевізор. Батьки розуміли це і, як могли, намагалися відвернути її увагу своєю турботою.

Коли прийшли Павло і Віктор, Ліза повеселішала. Мама провела їх в кімнату Лізи.

- Це тобі, Лізо, - Віктор простягнув їй відкриту коробку цукерок.

- Дякую, - сказала Ліза, намацуючи цукерку, - я люблю «Стрілу», давайте пити чай.

- Я зараз поставлю чайник, - сказала мама і вийшла з кімнати.

Ліза навпомацки зняла круглу обгортку з цукерки і безпомилково направила її в рот.

Павло здивувався:

- Як це в тебе так виходить? - він закрив очі, розгорнув цукерку і вправно направив її в рот. - Напевно, цукерки - безпрограшний варіант, вони завжди потрапляють за місцем призначення.

Всі засміялися.

- Вітторіо, спробуй, - запропонував Павло.

- Поглинати цукерки краще, ніж це виходить у тебе, у мене не вийде, - віджартувався Віктор, - Лізо, на стінах це твої малюнки? - запитав він.

- Мої, тільки тепер я їх не бачу.

- Лізо, ти чудово малюєш, у тебе, безсумнівно, талант, - хвалив Віктор, розглядаючи картини.

- Ренетта, ти ж справжній діамант, тобі треба виставлятися! - захоплювався Павло. - Це повинні бачити люди.

- У твоїх картинах багато тепла і світла, - зауважив Віктор, - до речі, а ось Голіаф.

Ліза простягнула руку, Віктор поклав на долоню м'якого павука. У цей момент прийшла мама і оніміла, побачивши павука. Павло поспішив:

- Віро Сергіївно, це іграшка, не лякайтеся.

- Ну і іграшки, серце в п'ятки пішло. Ходімо до вітальні, тато чекає, заварив чай.

Чаювання затягнулося десь на годину. Батьки Лізи цікавилися навчанням Павла і Віктора, говорили про інтернет, сучасні технології і можливості три-д друку.

- Я читав і дивився передачі про перспективи три-д друку цілих органів людини, тобто в медицині перспективи величезні, - сказав Володимир Андрійович.

- І в області моди, можливості друку суперскладних плетінь кофтинок, суконь, капелюшків, - підтримала мама.

- Але ці іграшки, - тато вказав на павука, - це скоріше дрібнички і не мають практичного призначення, хоча і виконані із застосуванням високих технологій.

- Дозвольте з вами не погодитися, Володимире Андрійовичу, - заперечив Віктор, - подумайте, скільки людей в світі побачили черепашку, павучка, ящірку в природі - хочу додому взяти, уявляєте, скільки тварин, плазунів, птахів вирвано з природного місця існування? Застосування три-д принтерів дозволить максимально наближено створити копію біологічного виду, тварин, рослин, тим самим зберегти живу природу.

Папа почухав лоба і сказав:

- Вікторе, а ти маєш рацію, ти правий.

- Вибачте, але такі чудові млинці, як у Віри Сергіївни, не надрукуєш ні на якому три-д принтері, - вставив Павло, із задоволенням уплітаючи млинець з полуничним варенням.

Всі засміялися.

- Пригощайтеся, будь ласка, - пропонувала мама.

- Дякую вам, - сказав Віктор, - але, по-моєму, Лізі вже треба відпочити, мабуть, ми підемо.

- Вікторе, відразу не йдуть, - зауважив Павло і знову всіх розсмішив.

Глава 11

Хлопці пішли, мама прибирала зі столу, тато дивився вечірні новини, а Ліза в своїй кімнаті вдалася до роздумів. «Що буде з моїм зором? - думала вона. - А якщо я не буду бачити чи буду бачити погано? Всі будуть щасливі, жити, любити, радіти. Як я зможу жити? Що робити? Мама і тато говорили про операцію, але якою буде її результат?»

До кімнати увійшла мама:

- Доню, лягай, відпочивай, - вона обняла доньку.

- Так, мамо, ти не переживай, я ляжу зараз. Ти теж відпочинь. Що тато робить?

- Він задрімав, не буду його будити. Він дуже перенервував за тебе. Ми тебе так любимо! Ти не хвилюйся, ми завжди з тобою.

- Я знаю, ви найкращі батьки, - посміхнулася Ліза, - на добраніч.

- Постелити тобі ліжко? - запитала мама.

- Я сама, йди, лягай.

Віра Сергіївна поцілувала дочку і пішла.

*

Ліза підійшла до вікна, сіла на широке підвіконня.

Вона згадала, як увечері любила сидіти біля вікна. З п'ятнадцятого поверху місто було, як на долоні. Вогні вздовж центральних вулиць висвітлювали машини, що раз у раз снували по дорозі. У віддалених темних околицях міста вогні освітлювальних ліхтарів тяглися звивистими змійками. Колись вона це бачила. А сьогодні…

Їй стало душно, вона відкрила вікно, почула, що десь поруч у парку гомоніла молодь, весело сміялася.

Тільки це все було в минулому житті. Вона звикла бути першою, а тягнутися в останніх - не для неї. Як може художник або дизайнер не бачити? Життя скінчилося. Як з'явиться в класі, вона, одна з кращих учениць школи, Ренетта, переможниця конкурсів живопису, лідер в будь-якій компанії. Як вона буде жити напівсліпою, чим займатися? Що скажуть друзі? Їй хотілося плакати. Вона взялася за ручку вікна, відкрила його трохи ширше.

Весняне повітря наповнювало груди. В голові паморочилось. Підвіконня з підігрівом давало тепло. Вона забулася, здавалося, на мить. Несподівано яскраве світло через вікно, засліпило її. Це навіть було не світло, а нескінченне тепло, радість, блаженство. Ліза почула м'який голос:

- Лізо, ходімо зі мною, не бійся.

- Хто ти? - ледве видавила Ліза, тому що всі м'язи на обличчі їй звело, вона не могла ворушити губами.

- Ангел, посланий Богом, я допоможу тобі, - відповів м'який проникливий голос.

Здавалося, що душа її вирвалася, полетіла далеко-далеко. Було неймовірне відчуття легкості і невагомості. Вона бачила, як днем, незнайомі землі, незвичні пейзажі. Чиясь надійна рука тримала її за долоню і тягла за собою. Ліза побачила внизу будову, схожу на амфітеатр, а ось острови, як перлини розкидані серед моря, ось місто, що росте прямо з води.

Несподівано вона з незнайомцем опинилася в древньому храмі серед безлічі колон, а попереду була висока тріумфальна арка надзвичайної краси. Ліза відчувала незвичайне світло і любов, що виходили від Ісуса Христа і Діви Марії, зображених на арці. Ліза повз її волі кинулася на коліна.

- Господи, я виконав волю Твою, благослови нас, - попросив ангел.

Ліза відчула, як по тілу розлилося тепло.

Ангел підхопив її і поніс над морем на якийсь пагорб. Тут він опустив її на землю і вона відчула незвичайний тонкий аромат рослин. Ангел сказав їй:

- Перед тобою бачиш цю траву? Нахилися нижче. Ти бачиш, - ствердно сказав він, - ти прозріла. Дивись, запам'ятовуй, розглянемо кожну жилочку цієї незвичайної рослини, вона дає силу, надзвичайну силу. Запам'ятала? Дивись ще.

- Я відкрию волю Бога про тебе, - продовжував ангел. - У 2046 року людей буде косити невідомий людям вірус Зарра, що дає ускладнення на очі і приводить до сліпоти. Саме ти знайдеш антивірус, ти врятуєш сотні тисяч людей. Це твоє призначення.

Ангел ніс з собою Лізу вглиб острова.

- Ти думаєш, як же твій талант до малювання? - запитав він, читаючи думки Лізи. - Твій талант не пропаде даремно. Ти його передаси своєму синові. Не забувай про своє призначення.

- Не забувай волю Бога про тебе, - чула Ліза здатний проникати голос.

Раптово ангел зник. З дерев на Лізу почали спускатися павуки. Спочатку вони були маленькі, потім більше, більше. І вже величезні павуки почали спускатися на Лізу і вона відчувала їх дотик. У неї перехопило подих, вона почала задихатися.

Раптово Ліза прокинулася. Вона лежала на своєму дивані. Постіль була розстелена. Ліза зрозуміла, чому вона бачила павуків уві сні - це Голіаф впав зі спинки дивана прямо на її обличчя під час сну. Або це був не сон? І тут до Лізи стало доходити, що вона знову бачить. Вона бачить павука, вона бачить свої картини. Щастя переповнило її.

- Мамо, тато! - кричала вона, вибігаючи у вітальню.

- Що трапилося? - запитав схвильований тато.

Перелякана мама прибігла з кухні і теж дивилася на дочку.

- Я бачу! Я бачу, як раніше, - посміхалася Ліза.

- Як же це? - мама почала плакати. - Слава тобі, Господи! Дійшла наша молитва до Бога.

- Донечко моя! - тато обійняв Лізу. - Це ж чудо! Це чудо! - він не міг приховати своїх емоцій.

- Лізонько, ти прокинулася вранці і стала бачити? - запитала мама. - Донечко, ми йдемо до церкви, збирайся. Замовимо подячний молебень.

Глава 12

Через хвилин двадцять Ліза вже була готова. Вона одягла довгу спідницю в стилі бохо і небесно-блакитний светр. Зверху Ліза накинула укорочений тренч. На голову і плечі вона накинула довгий злегка бежевий з блідо-блакитними кольорами шарф.

Вийшовши з під'їзду, Ліза раптово зустрілася з Віктором. Він остовпів від несподіванки побачити її в такому вільному вбранні, ще й дівчину, яка йшла не навпомацки, а впевненою ходою, до того ж в піднесеному настрої.

- Лізо, це ти? Здрастуй, - сказав Віктор. - Ти світишся від щастя. Привіт вам, Віро Сергіївно!

- Здрастуй, Вікторе, - відповіла мама Лізи.

- Привіт, у мене хороші новини, - посміхнулася Ліза, - загляньте з Пашкою ввечері. Мені треба тебе про щось розпитати.

- Ліза, по-моєму, ти бачиш, - припустив Віктор.

- Так.

- Зайдемо, обов'язково, - пообіцяв Віктор, - Тобі дуже личить цей наряд.

- Дякую, - відповіла Ліза, розпливаючись в усмішці.

*

Після церкви, Лізу і маму чекав сюрприз. Папа вирішив влаштувати свято. Він зробив свій коронний плов, дістав зі схованки пляшку хорошого французького вина, заварив міцний ароматний чай, поставив на стіл фрукти і цукерки.

- Мийте руки! Будемо святкувати! - сказав тато, вішаючи пальто мами на плічка.

- Який ти молодець, - похвалила мама. - Я зараз, тільки попереджу лікуючого доктора, він дав мені мобільний.

- Здрастуйте, Кирило Івановичу. Це мама Лізи Гайової. Кирило Івановичу, сталося диво, Ліза бачить. Так, бачить. Я не шуткую. Привести її в понеділок? Обов'язково прийдемо. Добре. До завтра.

*

Коли всі сіли за стіл, тато сказав короткий тост:

- За нашу Лізоньку, нашу надію. За її здоров'я.

- Доню, але як сталося це чудо? Ти просто прокинулася і стала бачити? - запитала мама.

- Не зовсім, - відповіла Ліза.

- Не зовсім, це як? - здивувався тато.

- Мені Ангел допоміг.

- Янгол? - перепитала мама.

- Так, він мені передав волю Бога.

- Яку? - запитав тато.

- Стати вірусологом.

- Час від часу не легше. Це ж небезпечно. Віруси - це така зараза, - нарікав тато.

- На все воля Божа, - сказала мама. - Підеш вчитися в медичний? А не за Віктором ти туди зібралася?

- Ні, не за Віктором, мамо.

- А я не проти, хороший хлопець. Медичний так медичний, - погодилася мама, - чайник гріти?

- Грій, - сказав тато. - А як же, Лізо, твої картини? - звернувся він до дочки. - Ти ж хотіла стати дизайнером.

- Татко, я дуже боюся втратити зір. Я зрозуміла, що повинна стати вірусологом, - відповіла Ліза.

- Звичайно, Лізонько, головне - твоє здоров'я. Ким би ти не була, ким би ти не хотіла стати, ми з мамою завжди тебе підтримаємо, - відповів тато.

Ліза підійшла до батька і поцілувала його в щоку.

Глава 13

Після чаювання Ліза попрямувала до себе в кімнату, хотілося поритися в інтернеті. Її мучило питання, наскільки реальним було явище ангела, або з нею просто трапилося диво прозріння.

Ліза сіла на диван, відкрила ноутбук. Як в інтернеті серед мільйонів фото знайти схожі пейзажі, які ключові слова задати в пошуковик? Венеція, Амстердам, Лангедок, Пуерто-де-Моган - немає, все не те. Вона переглядала фото, не знаходячи пейзажів, що так запам'яталися.

Що конкретно вона бачила? Тріумфальну арку. Ліза задала в пошуковому рядку: «Тріумфальна арка». За результатами пошуку видалася маса посилань. Подивившись декілька сайтів, Ліза задумалася: «А чи хоче мені Бог відкрити місце, де я стояла на колінах і тремтіла перед величчю Господа? Чи не кваплю я події?». Ліза закрила ноутбук. Вона згадала дату - 2046 рік. Їй в цьому році буде сорок шість. Це нереально. Їй ще немає шістнадцяти, про які сорок шість можна думати? Це ж ціла вічність!

*

Ліза сіла за письмовий стіл і почала розглядати свою останню роботу - випускне завдання в художній школі. Щось було незакінчене в цій роботі.

Ліза відкрила фарби, видавила їх на палітру, взяла пензель і зробила кілька мазків. На картині з'явилися контури ангела. Картина придбала закінченість, здавалося, вона почала світитися зсередини. Ліза дивилася на картину і не могла відірвати погляд. Потім вона взяла тонкий пензлик і в кутку підписала: «Ренетта Магрітт».

Глава 14

- Лізо, до тебе гості, - мама відкрила двері.

Ліза абсолютно не чула дзвінка. Мама впустила Павла і Віктора в кімнату.

- Ренетта, я не повірив Вітторіо, коли він сказав, що ти бачиш! - вражений Павло дивився розкритими очима на Лізу. - Ти прозріла? Ну, чудеса!

Віктор в цей час безвідривно дивився на картину з ангелом.

- Твоя нова робота? - запитав Віктор, вказуючи на картину.

- Скоріше, остання. Це випускна робота, - відповіла Ліза.

- Вона чудесна, - сказав Віктор, беручи в руки картину, - можна я сфотографую на телефон?

- Звичайно, - сказала Ліза, додаючи освітлення над столом.

- Ренетта, шикарно! - Павло теж побачив картину. - Справжня Ренетта Магрітт. Сьогодні - день сюрпризів!

- Лізо, - сказав Віктор, - рано вранці я вилітаю в Італію. Можна тобі дзвонити? - запитав він.

- Ти надовго? - поцікавилася Ліза.

- До кінця літа, - відповів хлопець, - добре, що тобі краще і що ти бачиш.

- До вересня? Значить, я зможу підтягнути біологію за літо, - уклала Ліза.

- Тобі не потрібен репетитор з біології? - запитав Павло, просовуючи голову між Лізою і Віктором.

- Це не твоя спеціалізація, - Віктор жартома відштовхнув брата плечем, - Лізо, тобі, напевно, пора відпочивати. Бережи себе. Ми підемо.

- О котрій ти летиш? - запитала Ліза.

- У восьмій тридцять.

- Ми будемо в лікарні в цей час.

- Я подзвоню з Італії після обіду дізнатися, як у тебе справи.

- Буду чекати дзвінка.

- А можна я теж подзвоню тобі після обіду дізнатися, як у тебе справи? - запитав Павло.

Всі розсміялися.

Глава 15

- Ні, цього не може бути! - кричав професор. - Це неймовірно! Я сам дивився результати обстеження, Гайовій була показана операція. А сьогодні офтальмоскопія показує відсутність розривів сітківки! Значить, мені давали або дали зараз чужі результати обстеження! Це неймовірно!

- Леве Костянтиновичу, це результати Гайової. Помилки тут немає, - запевняв лікар.

- Кирило Івановичу, якщо всі хворі будуть йти додому і повертатися зі стовідсотковим зором, ми з вами, любий, втратимо роботу, - професор потирав долоні. - Це неймовірно! Юна особа, скажу, що вам дивним чином пощастило. Я рішуче вимагаю, щоб ви деякий час спостерігалися у нас, щоб ефект повернення зору був стійким. Буду чекати вас в п'ятницю.

- Пане професоре, а коли їй можна піти в школу? - запитала Віра Сергіївна.

- Давайте через тиждень, коли набряклість остаточно спаде. Але вдома вона займатися може, а перевантажувати очі я не рекомендую. Помірність, юна особа, помірність. Телевізор і комп'ютер на місяць зовсім виключити. Прогулянки на свіжому повітрі включити. І сон, здоровий сон.

- Дякую, Леве Костянтиновичу, Кирило Івановичу, ви дуже багато зробили для нас, величезне вам спасибі, бережи вас Бог! - дякувала мама Лізи.

*

На вулиці мама поцілувала Лізу:

- Доберешся сама? Обережно. Я постараюся не затримуватися на роботі.

- Не хвилюйся, мамо.

- У тебе сьогодні здача випускної роботи в художній школі? Ти понесеш картину?

Ліза ствердно кивнула.

- Хай щастить! - побажала мама.

- Дякую, - відповіла Ліза.

Глава 16

Приїхавши додому, Ліза злегка перекусила, спакувала картину в чохол і попрямувала в художню школу. Вона хотіла прийти раніше, щоб однокласники не побачили її не в формі. Вона накинула пасмо волосся, прикриваючи ними ліве око.

Яскраве весняне сонце зігрівало, співали птахи. Ліза була дуже щаслива. Вона з радістю розглядала вітрини магазинів, повз які проїжджали машини, обличчя перехожих. Раптом біля неї зупинився сріблястий мерседес. Стелка вискочила з нього і почала обіймати Лізу.

- Ренетта, ти йдеш сама? Ти бачиш? Непогано виглядаєш, але ми попрацюємо над твоєю зовнішністю, - торохтіла Стелка. - Покажи очі. Кошмар. Ти правда бачиш? Поїхали до мене, накладемо тобі макіяж, послухаємо новий сінгл, ти мені розкажеш, як тебе вилікували.

- Я не можу, йду в художку, - відповіла Ліза. - А чого ти не в школі?

- Зараз фізкультура, у мене звільнення, - відповіла Стелка.

Раптово на розі Соборної та Олексіївської вулиць Ліза побачила молоду жінку з інвалідним візком, в якій сиділа дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. Очі жінки були червоні від сліз.

- Підемо, - Ліза покликала подругу.

Підійшовши до жінки, вона запитала:

- У вас щось трапилось?

- Трапилося, - відповіла жінка, - ось біда сталася. Бачите, дочка в колясці, треба робити операцію, а грошей ніде брати. Ніяк не збагну.

- Мамо, не треба, - сказала дівчинка, ховаючи під куртку змерзлі руки.

- Потрапила в автомобільну аварію, а шофер утік, ані копійкою не допоміг, - жінка витирала очі носовою хусткою.

Лізу охопила жалість. Адже вона сама недавно страждала від, як їй здавалося, безвиході. «Чим я їй можу допомогти?» - подумала Ліза. Вона миттєво відкрила чохол, дістала картину, підняла її над головою.

- Аукціон, - звернулася Ліза до перехожих, - продається картина.

Стелка дивилася на неї, як на ненормальну. Деякі перехожі зупинилися і стали розглядати картину Лізи. Неподалік стояла компанія іноземців. Від неї відокремився один високий худорлявий сивий чоловік років шістдесяти п'яти.

Він підійшов, взяв картину в руки, сказав з великим акцентом:

- Я буду купувати цей картина. Ван саусенд долларс вистачить?

Ліза оніміла від несподіванки. Іноземець витлумачив це, як маленьку ціну.

- Ту саусенд долларс. Дві, - він дістав із внутрішньої кишені плаща гроші і потягнув Лізі.

Ліза взяла долари і передала їх матері дівчинки в інвалідному візку. Іноземець, бачачи це, простягнув дівчинці ще стодоларову купюру.

- Спаси вас Бог, - шепотіла жінка, не вірячи в щастя, - спаси вас Бог.

Вона обняла свою дочку, однією рукою ніжно пригорнула її до свого серця. У другій руці жінка міцно стискала пожертвування на лікування доньки. Від цих грошей залежало здоров'я дівчинки.

Сльози лилися з очей матері.

- Донечко, я тебе вилікую, - шепотіла вона, - ти встанеш, ти будеш ходити.

Раптово жінка начебто схаменулася. Вона допитливо подивилася на Лізу, сказавши:

- Це великі гроші. Ви мені їх віддали зопалу.

- Це для вашої дочки. Я бажаю їй якнайшвидшого одужання, - відповіла Ліза і посміхнулася.

- Ви наш янгол-охоронець, - прошепотіла жінка. - Як вас звати?

- Ліза.

- Ми будемо молитися за вас, - сказала жінка.

Дівчинка повернула голову і подивилася на Лізу. Її блакитні очі світилися добрим світлом подяки.

*

- Я завжди говорила, Ренетта, ти - пришелепувата, - сказала Стелка, відводячи Лізу в сторону.

- Їй дуже треба, - відповіла Ліза.

- Ти уявляєш, скільки одежі можна купити на дві тисячі баксів? Ні, ти просто божевільна! До речі, якщо тобі не потрібні гроші, могла б поділитися з найкращою подругою.

Артур посигналив з машини.

- Я побігла, бувай, розбагатієш - телефонуй, - сказала Стелка і пурхнула в мерседес.

Ліза посміхнулася і пішла. Вона анітрохи не шкодувала. Можливо, ці гроші врятують цю дівчинку, зроблять її щасливою. А це дорого коштує.

*

- Дівчина, ван момент, - гукнув її іноземець. - Хто ця, Ренетта Магретт, автор картина?

- Я, - сказала Ліза.

- Я знати Рене, ви Ренетта? Я зрозумів. Я господар геллері, будете давати телефон, будете писати, будете отримувати багато долларс. Будете багатою, - говорив він ламаною мовою.

- Не буду писати, - відповіла Ліза тихо.

- Чому не буде? - здивувався іноземець. - Ві - талант. Великий талант.

- Я янголу обіцяла, - відповіла Ліза.

- Янгол? - здивувався іноземець. - А ви писати, поки він спати.

- Янголи не сплять, - сказала Ліза, - я це точно знаю.

Ліза посміхнулася, віддала чоловікові чохол для картини і пішла. Іноземець дивився їй услід. Потім глянув ще раз на картину і сказав:

- Янголи не сплять.