Янголи не сплять. Частина 1. Вісь сходження

Замість передмови

Ця книга БЕЗКОШТОВНА і не може ніким використовуватися для продажу.

©Усі права належать Ганні Рось.

Ілюстрації автора.

Глава 1

- Здрастуй, Марточко, це тітка Віка. Ти готова? Через півгодини виїжджаємо в аеропорт. Мама тебе не просила щось привезти з її речей? - подруга мами шістнадцятирічної Марти говорила без упину.

- Здрастуйте, тітко Віко. Мама просила привезти її синій записний блокнот. Я майже готова. Бабуся напекла круасанів мамі, - так само скоромовкою відповідала Марта.

- Добре, Марточко, я подзвоню від під'їзду, коли ми під'їдемо, - сказала тітка Віка і відключила мобільний телефон.

*

- Онучко, ти знову одягла ці діряві джинси, - сказала бабуся, складаючи круасани в пакет, - мама скаже, чи ти не могла одягнутися солідніше.

- Бабусю, це не діряві джинси, це пік моди, ти нічого не розумієш, - відповіла Марта. - У Аліси теж такі.

- Аліса нехай одягає, що хоче, у неї батьки є, щоб за нею стежити, а ти вдягни спідницю, тобі так красиво в ній, - причитала бабуся.

- Тітка Віка дзвонить, бабусю, все, - Марта поцілувала бабусю.

- Візьми пакет, передавай мамі привіт. Ти блокнот не забула? - запитала бабуся.

- Ні не забула. Ну все, бувай.

- Коли приїдеш?

- Як літак злетить, так і поїдемо назад, не хвилюйся, бабусю, - сказала Марта, вже спускаючись по сходах.

*

Біля під'їзду її чекала ауді. Відкриваючи двері, Марта сказала:

- Здрастуйте, дядько Ніку.

Дядько Нік, другий чоловік тітки Віки, привітно посміхнувся:

- Привіт, красуню. Ти все чарівніше і чарівніше, прибери там пакет, сідай.

- Ви все жартуєте, дядько Ніку, - відповіла Марта, сідаючи на м'яке сидіння.

- Нічого не забула? - запитала тітка Віка.

- Ні.

- Поїхали, - скомандувала тітка Віка, - круасани пахнуть! Пригостиш?

- Тільки не в машині, - дядько Нік звів нанівець спроби насмітити в його улюбленій ауді.

- Ось так завжди, тепер терпи до аеропорту, - пожартувала тітка Віка.

- А що ви везете мамі? - поцікавилася Марта, дивлячись на червоний пакет на задньому сидінні.

- Я хочу передати невеликий презент для моєї приятельки Клари. Твоя мама, Марточка, зустрінеться з нею на симпозіумі. Клара мені дуже допомогла свого часу. Я їй дуже вдячна, - відповіла вона.

Тітка Віка сиділа на передньому сидінні, вона зручніше влаштувалася впівоберта до Марти. Тут послідувала довга історія про знайомство з Кларою, їх спільну підготовку колекції одягу на замовлення великої фірми. Здавалося, що розповідь тітки Віки не має кінця. Марта тільки зрідка кивала головою, погоджуючись з нею.

Траса до аеропорту була досить жвава, машини раз у раз випереджали одна одну, але дядько Нік вів ауді впевнено, як справжній професіонал.

Раптово, один зерновоз вилетів на протилежну сторону дороги. Джип, що їхав назустріч йому, хотів уникнути зіткнення. Водій натиснув на гальма. Його понесло. Він летів прямо на ауді дядька Ніка, який намагався ухилитися від удару. Останнє, що почула Марта - скрегіт гальм.

Глава 2

«Аеропорт, аеропорт, зустріти маму, - думала Марта, - де дядько Нік, тітка Віка? Невже вони поїхали без неї?»

Траса була порожня. Марта тупцювала на місці. «Аеропорт, аеропорт», - звучало в її голові. Хвилин через п'ять на дорозі з'явився старенький ніссан. Марта підняла руку, ніссан пригальмував.

- До аеропорту довезете? - запитала вона, відкривши дверцята.

Літній водій згідно кивнув. Марта сіла в машину. Проїхавши метрів сто по трасі, водій звернув на ґрунтову дорогу.

- Так коротше? - запитала дівчина.

Водій згідно кивнув.

Спочатку Марта не злякалася, але хвилин через десять почала турбуватися. Дорога була підозрілою. Попереду не видно було жодної траси, ніякого транспорту, взагалі цивілізації. Не схоже, щоб така дорога вела до сучасного аеропорту. Місцевість була пустельною, попереду простягалася величезна долина з жовто-бурим ґрунтом, острівцями рідкого трав'яного покриття і поодиноко розкиданими акаціями. А далеко попереду в блакитному серпанку виднілися пологі гори.

- Це не дорога в аеропорт. Куди ви мене везете? - занепокоїлася Марта. - Навіщо ми з'їхали з траси?

- Ремонт, - коротко відповів водій.

На обличчі його не було будь-яких емоцій, він впевнено вів машину по відомому йому маршруту.

Марта хотіла вийти з машини. Але куди вона піде в цій пустельній місцевості? Вона нервово стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися у внутрішню поверхню долоні. Марта вирішила взяти себе в руки, трохи заспокоїлася і стала уважно спостерігати за дорогою.

А машина все наближалася до гір. Біля підніжжя гір вони в'їхали на звивисту дорогу. Чим вище вони піднімалися, тим дорога ставала вужче та вужче. У підсумку вона звузилася так, що по ній могла рухатися тільки одна машина. Проїхавши ще метрів сто, вони в'їхали в отвір в горі в формі арки.

Машина поїхала ще метрів вісім і зупинилася біля стіни. Далі дороги не було, вірніше, вона була, але тільки вузька, пішохідна. Водій вийшов з машини та прошмигнув в якісь двері. Марта зрозуміла, що в аеропорт вона сьогодні не потрапить.

Вона вибралася з машини і стала розглядати місцевість. Вузька вуличка вела вгору. Дорога була викладена добре підібраними камінням і висвітлювалася від світла, що потрапляло через природні отвори в скелі. Уздовж вулички між вертикальними виступами скельної породи були стіни, викладені природним каменем. Подекуди в стіні були двері, але всі вони були закриті. Людей на вулиці не було.

Марта не стала йти вперед, а повернулася до арки, щоб уважніше її розглянути. На арці були арабески. Вона стала розглядати химерний орнамент. Ось метелики, квіти, птахи, дерева. Нагорі вона розгледіла ангелів, вірніше янголят, а вище вишуканий напис латиною. Вона впізнала його, такий же вона бачила колись на руці у одного хлопця. Цей напис означав: «Дорогу здолає той, хто йде».

Раптово Марта помітила, що до неї наближаються старий та хлопчик років восьми.

- Добрий день, - звернулася Марта, - скажіть, будь ласка, що це за місто? - запитала вона.

Старий нічого не відповів. Хлопчик допитливо глянув на Марту. Старий узяв його за руку і вони швидко увійшли в найближчі двері.

Марта вирішила пройти і постукати в ті двері, куди раніше увійшов водій машини, щоб запитати, як і коли звідси можна виїхати. Вона пробралася між машиною і стіною та несміливо постукала. Ніхто не відкривав і не відгукувався. Вона постукала голосніше і впевненіше. Не допомогло. Вона штовхнула двері, але ті були щільно закриті зсередини.

Глава 3

Дівчина рушила по вулиці пошукати людей, у яких можна було хоч щось дізнатися. Вона піднімалася вгору по дорозі, озираючись на всі боки. Камені на стінах були ретельно підібрані. Але вона ніде не бачила жодних рослин.

Освітлення на кам'яних вулицях було тільки з рідкісних прорізів в скелі, тому на вулицях панувала напівтемрява, стіни мали темно-бежевий відтінок. Їй взагалі все бачилося в бежевих тонах.

Неподалік від Марти майнула група дітей, одягнених в бежевий одяг. Вони подивилися на Марту і звернули під найближчу арку. Коли Марта порівнялася з цієї аркою, вона побачила чергові зачинені двері.

Дівчина пішла далі. Нарешті вона зустріла чоловіка і жінку. Вона запитала у них, як і коли звідси ходить транспорт. Вони сказали, що наступний рейс буде через два тижні. «Як це довго, - подумала Марта, - що я тут буду робити? Навіщо цей ненормальний завіз мене сюди? Як там моя мама?»

Вона продовжувала безцільно блукати по кам'яному місту, намагаючись знайти хоч якийсь притулок. Всі двері в поселенні були закриті, люди зустрічалися рідко. Побачивши її, вони усі намагалися якнайшвидше кудись піти. Марта хотіла знайти якийсь магазин і випадково натрапила на ринок.

На ринку було кілька продавців, вони понуро стояли біля своїх лотків, приглядаючи за товаром. Дивно, але покупців не було на ринку. Зовсім. Марта підійшла до однієї товстенької продавчині і запитала, чому сюди так рідко ходить транспорт. Жінка відповіла:

- А він взагалі не прийде, ніколи. Купуйте чай, каву, - запропонувала вона, вказуючи на пакетики.

- Чому не прийде? - поцікавилася Марта. - Мені сказали, що він буде через два тижні.

- Він ніколи не приходить, - відповіла жінка, перекладаючи з місця на місце пакетики кави.

*

Марта була збита з пантелику. Як їй вибратися звідси? Кому вірити? Адже їй сказали чекати два тижні. Що ж робити?

Марта пішла далі. Вона хотіла знайти голову цього поселення, якогось управляючого.

Дівчина блукала по лабіринтах вулиць, просуваючись все вище і вище угору. Нарешті, вона вийшла на вершину гори, на просторе плато. Їй відкрилося блакитне небо, стало легше дихати. Десь неподалік пройшла групка чоловіків, вони були одягнені в дивні одежі. На стегнах чоловіків була спартанська спідниця, груди у деяких були голі, у інших через груди був перекинутий прямокутний шматок тканини. Чоловіки були чимось стурбовані і швидко віддалилися. Тут, на плато, зустрічалося більше людей, ніж внизу, в основному, молодь, але якогось спілкування між ними Марта не помітила.

На плато зовсім не було рослинності. Вона не бачила ані дерев, ані трави, тільки дрібна галька лежала між великими плоскими каменями, як би заповнюючи простір між ними.

У узбіччя Марта помітила одного старого. Він був одягнений в широкі штани і простору сорочку. Він сидів просто на камені, склавши ноги хрест на хрест. Марта підійшла до нього. Він на відміну від інших не прагнув швидше піти від неї. Вона звернулася до старого:

- Вітаю! Ви не підкажете, тут ходить якийсь транспорт, яким можна виїхати звідси?

- Здрастуй, дочка, - відповів старий, - транспорт прийде, ти вір, ти поїдеш. Ти тільки дочекайся його і їдь.

- А звідки відправляється транспорт? Звідси, або його треба чекати внизу? - запитала дівчина.

- Чекай його тут, - порадив старий. - У мене до тебе прохання. Мені звідси не вибратися. Я тебе прошу - передай моєму синові, коли зустрінеш його, одне слово «благоденство». Це дуже допоможе йому. Ти не забудеш слово? Благоденство, - повторив старий.

- Я запам'ятаю, благоденство, - сказала Марта.

- Ти обов'язково поїдеш, ти повинна, - сказав старий, - вір.

*

Марта пішла далі по плато. Поруч був магазин. Вона увійшла всередину.

- Що будете брати? - запитав чоловік на вході.

- У мене немає грошей, - відповіла Марта, - я подивитися.

- Беріть так, - запропонував чоловік, - можете пройти на склад, он в ті двері.

Марта оглянула вітрини. Нічого не привернуло її уваги. Вона подумала: «Адже я, напевно, не їла кілька днів. А їсти не хочу ».

Марта побачила на полиці стопку одягу. Вона глянула на чоловіка.

- Беріть, - запропонував він.

Весь одяг був приглушених тонів, тілесно-бежевих. Вона вибрала собі довгу по щиколотку спідницю і коротку приталену футболку. Побачивши примірювальну, вона зайшла туди, скинула свій запилений одяг і наділа новий наряд. Одяг припав їй впору. Відразу стало якось легше.

*

Потім Марта вирішила заглянути у відкриті двері. Це було величезне приміщення з вузькими високими дерев'яними стелажами, на яких було безліч всяких речей. «Що мені треба? - подумала вона. - Виберу мамі блокнот». Вона побачила нагорі щось схоже на блокноти і книги і полізла по стелажу, намагаючись не наступати на предмети на полицях. Стелажі були нестійкі, злегка хиталися.

Марта намагалася тримати рівновагу. Вона піднімалася вище і вище по стелажу, поки не виявилася на висоті приблизно метрів п'яти.

Вона розглядала предмети на полицях. Тут було канцелярське приладдя, посуд, столові прилади, предмети домашнього вжитку, туалетні приналежності, всілякі дрібнички та інші речі.

По сусідньому стелажу, так само, як і вона, піднімався якийсь хлопчина. Марта полізла ще вище, під саму стелю, намагаючись утримувати рівновагу. Раптово стелаж під нею почав досить сильно хитатися. Вона намагалася вирівняти його коливання, щоб не звалитися. У якийсь момент їй здалося, що вона може плазом впасти на підлогу разом зі стелажем. Тут Марта помітила, що сусідній стелаж хлопця теж хитається. І це їх врятувало, два стелажа, впираючись, врівноважили один одного, коливання затихли. Марта вирішила залишити це ризиковане заняття і акуратно спустилася вниз.

Вона вийшла на вулицю. Подекуди проходили самотні люди. Ніхто не спілкувався. Біля неї проходив хлопець. Вона звернулася до нього, щоб дізнатися, де тут готель. Але хлопець відсахнувся від неї і прискорив кроки.

*

Марта вирішила підійти до краю плато. Вона озирнулася, щоб подивитися, де старий, який єдиний з усіх нормально з нею спілкувався. Старий сидів на тому ж місці, притулившись спиною до скелі. Несподівано Марта почула, як хтось торкнув її за плече. Вона повернула голову і побачила молоду жінку з розпатланим довгим чорним злегка хвилястим волоссям. Вона була одягнена в довге просторе пряме полотняне плаття. Очі її здавалися божевільними. Однією рукою жінка схопила Марту за руку так, що їй стало боляче.

- Не дай йому зробити це, - говорила жінка, - не дай йому зробити це. Шукай Вікторію Свір.

Далі жінка схопила Марту за плечі і стала її трясти.

- Не дай йому зробити це, - кричала жінка, - не дай йому зробити це!

До жінки підбігли двоє якихось чоловіків і відтягнули її від Марти. Дівчина зітхнула полегшено і попрямувала, нарешті, до краю плато.

Підходячи, вона ще в метрах п'яти побачила зліва величезний безмежний океан. Коли ж вона підійшла до краю, то ахнула від побаченого. Нарешті вона побачила щось таке знайоме і рідне, відмінне від бежевого пильного пейзажу. Це було місто! Місто, яке лежало біля підніжжя плато, що піднеслося на висоту, здавалося, більше десятка кілометрів. Перед містом на півдні розливався океан з чистою синьо-блакитною водою. Звідси, з неймовірної висоти, Марті здавалося, що вона бачить вигин горизонту.

Висотні будинки в місті здавалися маленькими кубиками. Дістатися з такої висоти в місто було неймовірним. Ще більш дивним Марті здавалося те, що раніше з міста вона не бачила на заході ніякої гори, тим більше такої височенною скелі.

До Марти підійшов молодий чоловік, він теж подивився на місто.

- Тут можна якось спуститися? - запитала його Марта.

- Самогубці пробували, - відповів він. - Ніхто не виживає, крутий обрив.

- Може, сюди прилітає вертоліт? - запитала дівчина.

- Я не бачив, чув одного разу гул, але я не встиг, - він узяв камінь і кинув з гори.

Марта почула, як камінь кілька разів вдарився об якісь виступи, далі звуку навіть не було чутно.

Переставши стежити за звуком падаючого каменю, Марта відчула, що її хтось тягне за спідницю. Вона повернула голову і побачила, що за її спідницю тримається дівчинка років шести. Вона звернулася до неї:

- Вітаю! Як тебе звати?

Дівчинка не відповідала, але міцно трималася за спідницю.

- Що мені з тобою робити? - Марта погладила дівчинку по голові. - Хочеш їсти? Підемо щось пошукаємо? Давай руку.

Дівчинка, як і раніше, трималася за спідницю. «Схоже, з'явилася людина, що потребує мого захисту і допомоги», - подумала Марта.

Вони з дівчинкою відійшли від краю плато.

- Підемо в магазин, - Марта повела дівчинку в знайомий магазин з високими стелажами.

- Що будете брати? - знову запитав чоловік на вході.

- Чим можна погодувати дівчинку? - запитала Марта.

- Вона не голодна, вона тут менше двох тижнів, - відповів він, - а ви - більше трьох тижнів. Ви ж не голодні?

- А звідки ви знаєте, скільки я тут?

- Я бачу, - він обмежився короткою відповіддю.

- Можна ми візьмемо цей гребінець? - запитала Марта.

- Беріть, - погодився він.

*

Марта вийшла з магазину і повела дівчинку, щоб сісти на камені неподалік від старого, який передав послання синові.

- Зараз я розчешу тобі волосся, - сказала Марта.

Вона почала акуратно розчісувати золотисте волосся дівчинки.

- Ти така мила! - сказала дівчина. - Як же ти сюди потрапила? Тут є твої рідні?

Дівчинка мовчала.

- Ось, ти у мене вже красива. Посидь тут, я ще раз сходжу на край плато.

Марта піднялася, дівчинка вхопилася за її спідницю.

- Добре, підемо разом, - запропонувала дівчина.

Тут знову з'явилася дивна молода жінка.

- Не дай йому зробити це, - говорила вона Марті, - не дай йому зробити це!

Жінка побачила неподалік двох чоловіків, які її недавно відтягали від Марти, і поспішила сховатися.

*

- Підемо, тебе тут дійсно не можна залишати саму, - сказала Марта, обіймаючи дівчинку за плечі.

Вони разом підійшли до обриву. Марта дивилася на океан, на його простір, на місто. Яке це все було рідне! Там життя, там мама, тато, бабуся. Як їй захотілося додому! Душа її рвалася туди. Так що ж це за безбарвне місто, без дерев, квітів, річок і води? Що відбувається?

Марта знову неподалік побачила групу стурбованих чоловіків в спартанських спідницях. "Я зрозуміла! - в голові Марти майнула здогадка. - У них немає емоцій! Ні у кого немає емоцій. Люди тут не сміються, не сердяться, не радіють! Вони, як неживі. Я знаю що робити!"

- Агов! - Марта покликала групу чоловіків. - Смійтеся! Кричіть!

Вона сама почала несамовито сміятися:

- Проявляйте емоції! Кричіть! Ха-ха-ха!

На Марту стали звертати увагу інші люди, які перебували на плато. Хтось стрімко йшов подалі, а хтось навпаки, уважно слухав її.

- Смійся, - Марта говорила дівчинці, що не випускала її спідницю. - Смійтеся! Смійтеся!

- Відведіть цю ненормальну, вона все зіпсує, - почула Марта голос за спиною.

Далі сталося щось неймовірне. Вона почула гул, побачила миготіння вогнів. Голова гула, нудило, дихати стало важко, вона хапала ротом кисень, як риба.

Глава 4

- Вона прийшла до тями, - дівчина почула голос.

Марта відкрилися очі і побачила біля себе лікарів і маму, яка стояла позаду.

- Що зі мною? - запитала Марта.

- Тихенько, тихенько, вже все добре, - відповідав ласкавий голос доктора, - зараз ми дістанемо крапельницю, так, молодець, відпочивай.

Мама стояла і тихенько плакала.

- Мама, ти повернулася з симпозіуму? - запитала Марта слабким голосом.

- Дівчинка моя, люба, як же ти нас налякала, - плакала мама, підійшовши до дочки, - який там симпозіум, я нікуди не полетіла.

- А де тато?

- Татко ще не повернувся з рейсу. Його відпустили, він добереться на англійському кораблі.

- А де тітка Віка? - запитала Марта, згадавши, як вона з маминою подругою їхала в аеропорт.

- З тіткою Вікою і дядьком Ніком все добре, - запевняла мама. - Тепер і ти підеш на поправку. Господи, дякую тобі.

Мама знову почала плакати. Марта озирнулася. Вона була в просторій палаті. Поруч з нею стояло ще три ліжка, на яких лежали хворі. Марта підвелася.

- Дочка, лежи, зараз лікар повернеться, скаже, що нам робити, - попросила мама.

Марта не відводила погляд з одного ліжка у двері, на якому лежала маленька дівчинка. Раптом дівчинка застогнала, очі її забігали під повіками.

- Мама, лікаря! - крикнула Марта.

Клавдія, мати Марти, відразу підскочила і кинулась до дверей.

- Доктор! Швидше сюди! - покликала вона.

Вбігли лікарі і відразу помітили, що маленька Софія опритомніла. Поки лікарі клопотали над нею, Марта безвідривно стежила за дівчинкою.

- Мамо, - доктор звернувся до Клавдії, - ми переведемо вашу дочку в палату інтенсивної реабілітації. Сьогодні ви йдіть додому, завтра вранці ви прийдете, і ми з вами обговоримо подальші кроки.

- Добре, докторе, - мама поцілувала Марту, - я прийду завтра, - шепнула вона.

*

Нарешті, всі розійшлися, тільки стара санітарка крутилася біля Софії, так звали дівчинку. Марта встала з ліжка, несміливою ходою попрямувала до малої.

- Лежи, ти ще слабка, куди встала, - зауважила санітарка.

Дівчинка дивилася на Марту. Дівчина присіла на ліжко і запитала:

- Ти мене впізнаєш?

Софійка підвелася, обняла Марту і тихенько відповіла:

- Так.

Санітарка сплеснула руками:

- Боже мій, заговорила! Вона ж німа! Спаси, Господи. День чудес! – розчулилася вона.

- Я Марта, - сказала дівчина.

- Її звуть Софійка, - за дівчинку сказала санітарка, - вона тиждень тут лежала.

- А я скільки? - запитала Марта.

- А ти, дитино, довше, з місяць буде.

- Цілий місяць? - здивувалася Марта.

*

- А ну, в своє ліжко! - скомандував доктор, який раптово з’явився на порозі. - Зараз, голубоньки мої, повеземо вас в іншу палату.

До кімнати увійшли санітари і почали вивозити ліжка з лежачими на них пацієнтками. Санітарка, тітка Нюра, як її тут називали, слідом несла речі дівчаток. Марта розглядала відділення, подорожуючи на ліжку. У відкриті двері вона бачила лежачих хворих з трубками, підключеними до приладів моніторингу стану хворих. Дивлячись у останні відкриті двері, вона помітила лежачого старого, який їй здався дуже знайомим.

*

Коли вони виїхали з відділення, двері автоматично закрилися. Санітари в'їхали у відділення інтенсивної реабілітації та повернули в найближчі відчинені двері. Нова палата була просторою, хоча і двомісною. Санітари розставили ліжка по різні боки кімнати і пішли.

- Ти в школу ходиш? - запитала Марта.

- Ні, - відповіла дівчинка, - мені ще шість. Я знаю букви. Мене бабуся вчила. А до мене прийде бабуся?

- Думаю, прийде, - відповіла Марта, - сьогодні вже пізно, давай спати.

- На добраніч, - сказала Софія і закрила очі.

Марта повернулася до стіни. Вона обмірковувала те, що трапилося. «Де я була цілий місяць?» - думала вона. Вона згадувала, як ходила по кам'яних вуличках, як з височенного плато дивилася на місто внизу, на безмежний океан. Це був сон? А як же Софійка? Адже вона теж впізнала її. Це ж та сама дівчинка, яка міцно тримала її за спідницю і ніяк не відпускала. А старий? Можливо, це він лежить в найближчій палаті. Тоді я повинна виконати його доручення. Він, напевно, чекає цього від мене. Марта стала дихати глибше і занурилася в приємну дрімоту.

Глава 5

- Дівчатка, доброго ранку ! - мама відкрила двері палати.

- Матусю, здрастуй! - зраділа Марта.

- Зайчики мої, я принесла вам сік, але ви його вдень не пийте, вам добу не можна їсти, а ввечері трохи вип'єте, - говорила мама, виставляючи сік на тумбочку, - Марто, я принесла тобі свіжий одяг. Завтра принесу твою піжаму для дівчинки, ту, зі слониками, пам'ятаєш?

Марта посміхнулася:

- Мою улюблену, шкода, що я з неї швидко виросла. Софії вона буде впору.

- Її звуть Софією? Гарне ім'я. Сонечко, принести тобі книжку з казками? - запитала мама.

Дівчинка посміхнулася і ствердно кивнула головою. Клавдія, мама Марти, посиділа у дочки до обходу лікарів і стала прощатися:

- Ну, бувайте, до завтра. Як бабуся за тобою скучила! Не може тебе дочекатися. Вона щодня свічку Миколаю Угоднику ставила про твоє одужання. Бабуся сказала поцілувати тебе, доню моя люба!

*

Клавдія пішла, але прийшла санітарка. Вона протирала підлогу перед обходом лікарів.

- А чого моя бабуся не прийшла? - запитала у неї дівчинка.

- Чи не дочекалася цього щастя вона, серце не витримало, - заплакала санітарка. - Дитятко ти моє.

- Не дочекалася? А вона прийде? - запитала дівчинка.

- Ой, вже в сусідню палату зайшли, забарилася я, - перевела розмову санітарка, взяла відро, швабру і швидко пішла.

*

Ближче до вечора, коли у відділенні стало тихо, денна зміна пішла, і в лікарні залишилися тільки чергові лікарі, Марта вирішила піти подивитися, що це за старий лежить в крайній палаті. Вона накинула халат, взула капці і вийшла в коридор. Озирнувшись, вона відкрила двері сусіднього відділення і непомітно пройшла до першої палати. Марта прочинила двері і побачила обличчя старого. Точно, це був той самий старий з плато. Поруч з ліжком сидів чоловік років сорока. Палата була одиночна, інших хворих в ній не було.

- Ви син цього чоловіка? - запитала Марта, входячи в палату.

- Так, син, - відповів він.

- Давно він в комі?

- Більше року.

- Ви знаєте, він передав мені для вас послання.

- Коли передав? Він вас знає?

- Передав недавно. Він мене не знав, він хотів передати вам слово.

Чоловік уважно дивився на дівчину.

- Я не буду розповідати за яких обставин ми з ним розмовляли, ви все одно не повірите. Я просто передам слово. Це слово, - продовжувала Марта, - це «благоденство».

Чоловік мовчав.

- Це точно слово «благоденство»? - запитав він. - Значить, код банківської комірки 6725. Ви не уявляєте, що ви зробили для мого батька, спасибі вам.

Як тільки син старого вимовив код, його батько, здавалося, зітхнув востаннє і прилад, до якого був підключений старий, почав видавати рівномірний звук. Марта зникла за дверима відділення, в палату вже біг черговий лікар.

*

Дівчина зайшла в свою палату і швидко лягла в ліжко. Коли стемніло по мобільному подзвонила мама:

- Донечко, як справи?

- Добре, мамо.

- А як Сонечка?

- Сонечка відсипається, напевно, дія ліків.

- Ви сік пили?

- Обов'язково поп'ємо. Мамо, ти можеш пошукати в інтернеті ім'я? Вікторію Сквір.

- Доню, навіщо тобі, хто це?

- Це я б хотіла дізнатися, - відповіла Марта, - потім розповім.

*

Мама подзвонила через годину.

- Марточка, ім'я, про яке ти просила, я не знайшла. Є схоже - Вікторія Свір.

- Точно, мама, Вікторія Свір. Хто це?

- Вона адвокат, уявляєш, вона живе в нашому місті.

- Матусю, я прошу, завтра зранку не приходь до мене, а знайди цю Вікторію Свір. Мені треба з нею поговорити.

- Доню, так що сталося?

- Матусю, все завтра. Бувай, цілую.

Глава 6

Наступного дня під час обходу лікар, який супроводжував палату, сказав:

- Реабілітація йде добре. Дівчата, треба вставати, ходити потихеньку, можете вийти в парк, можна кефір, соки, фрукти. Софіє, як справи?

- Добре, - відповіла дівчинка.

*

Опівдні в палату увійшла мама з жінкою років сорока п'яти.

- Добрий день, я Вікторія Свір, - привітала жінка Марту, - я здогадуюся, оскільки я опинилася в цьому центрі, то мова піде про Стефанію Агнець?

Марта відповіла:

- Я не знаю жінки з таким ім'ям. Але я бачила жінку, яка просила знайти вас. І вона мені говорила: «Не дай йому зробити це». Я не знаю, про що мова.

- Де ви з нею зустрічалися?

- Ви не повірите. На плато.

Адвокат посміхнулася.

- І давно ви зустрічалися? - запитала вона.

- Дня два тому.

- Зрозуміла, - адвокат задумалася, - ходімо до Стефанії.

Марта одягла халат, і вони попрямували до відділення хворих в глибокій комі. Увійшовши в палату, де лежала Стефанія, Марта відразу її впізнала.

- Це вона, - сказала дівчина.

*

Вийшовши з відділення, Вікторія Свір сказала:

- Чоловік Стефанії виграв справу в суді, щоб відключити її від системи життєзабезпечення, ми подали апеляцію на рішення суду. Ще він хоче стати опікуном її сина, єдиного спадкоємця її власності. Думаю, хлопчикові загрожує небезпека. Адже в разі його смерті саме чоловік Стефанії стане спадкоємцем. Мені, звичайно, здається неймовірним послання Стефанії, але я дуже вам вдячна, що ви мені його передали. Ми не повинні допустити, щоб її відключили, поки хлопчик неповнолітній.

*

Вікторія попрощалася і пішла. Біля дверей відділення стояла маленька Софія. Побачивши Марту, дівчинка взяла її за руку.

- А ходімо, дівчатка, вийдемо в парк подихати, - запропонувала мама.

- Підемо, - погодилися вони.

- Марто, може ти розкажеш, звідки взялася ця історія з Вікторією Свір. Я чогось не знаю? - запитала мама, коли вони сіли на лавочку в парку.

- Мама, розумієш, мені здається, я зустрічалася там, на плато, з багатьма людьми. Ось там я зустріла Софійку, старого, Стефанію, інших.

- Якого старого? – уточнила мама.

- Мама, як тобі пояснити? Розумієш, ці люди продовжують жити в іншому вимірі. Хтось змирився і залишається на нижніх щаблях, хтось бореться, шукає, підіймається по вісі сходження, доходить до самого верху, до безмежного неба, що зливається з бездонним океаном, але там, на вершині він розуміє, який він безсилий, адже тільки Бог розпоряджається нашими життями, нашими стражданнями. І Бог може послати якусь людину на допомогу цим нещасним. Стефанія, ця жінка, металася, як божевільна на плато, борючись, як може, за свого сина. І Бог послав їй мене. Мама, ці люди потребують допомоги, розумієш, моєї допомоги.

- Донечко моя, як ти подорослішала. Улюблена моя, - Клавдія почала цілувати свою дочку.

Софійка теж обіймала Марту. Так вони сиділи, обнявшись, поки санітарка не пройшла повз.

- Скоро обід, - сказала вона, - всі в палату.

- Мамо, приходь завтра, - сказала Марта, - ми підемо.

- Я поклала кульок Соні на ліжко, нехай одягне піжаму, і там ще книжка, почитай їй.

- Добре, матусю.

Глава 7

Увечері Марта читала Софії казки і задрімала.

- Марто, - почула вона, - Марто, прокинься!

Дівчина відкрила очі. Стояла тітка Нюра.

- Дитинко, слухай, - сказала санітарка, - у нас є палата, там бригада геологів. Мене мати одного хлопчини дуже просила, може ти допоможеш, такий молоденький. Це ж ти допомогла Софійці? Підемо, я тебе проведу.

- Зачекайте, тільки халат одягну.

Марта глянула на Софію, та солодко спала.

*

- Сюди, заходь, - змовницьки покликала санітарка, - Боже мій, який молодий, мати плаче.

Марта увійшла в палату, де лежали четверо чоловіків. Вона вдивлялася в їхні обличчя. Так ось чому вона їх бачила в такому дивному спартанському одязі. «Це вони, безсумнівно, вони, чоловіки, які шукали вихід з плато», - думала дівчина.

- Ось він, молоденький, - санітарка покликала Марту до ліжка.

Марта підійшла. Це був хлопець, років на сім-вісім старший за неї. Вона дивилася на його гарне, мужнє обличчя.

Марта нахилилася до нього, прошепотіла:

- Борись! Смійся! Смійся!

На обличчі хлопця пробіг нервовий імпульс, очі забігали під повіками, раптово він відкрив очі і схопив Марту за руку.

- Смійтеся! Смійтеся! Кричіть, боріться! Ваші рідні чекають вас, люблять вас! - дівчина закликала всіх пацієнтів палати.

Марта чула, як гуде сирена, вона чула тупіт лікарів, які бігли по коридору. Прилади на центральному пункті моніторингу зашкалювали. Весь черговий персонал мчав в «палату геологів», так її охрестили лікарі. Марта сховалася за шафою. Хворі виходили з коми один за іншим. Лікарі брали під контроль ситуацію. Тітка Нюра радісно всміхнулася.

- Чудеса! - захоплено сказала вона.

*

Поки лікарі займалися пацієнтами, санітарка прикрила Марту і дівчина непомітно вислизнула в коридор.

- Почекай, - шепнула тітка Нюра, - тут моя подруга, може, ти і їй допоможеш, дитинко?

Марта вже втомилася, але вирішила вшанувати жінку.

Вони зайшли в плату. Марта упізнала в лежачої літній жінці біля вікна ту саму продавщицю з ринку, що пропонувала їй чай і каву.

- Вона не повернеться, - сказала Марта, - вона не бореться, вона не піднімається вгору. Нічого не вийде.

- Поклич її, - попросила тітка Нюра, - ти все можеш!

- Все може тільки Бог, - відповіла Марта.

Вона нахилилася до жінки і наполегливо сказала:

- Боріться! Смійтеся! Смійтеся!

Жоден мускул не ворухнувся на обличчі жінки.

- Я ж вам сказала, - зітхнула Марта.

- Підемо, мила, - тітка Нюра змахнула сльозу.

- Розкажете завтра, як там геологи? - попросила дівчина.

- Розповім, розповім, мила. Спасибі тобі.

*

Вранці Марта відчувала деяку слабкість, вона вирішила полежати в ліжку більше звичайного. Маленька Софійка в піжамі в слониках підійшла до Марти. Дівчина посунулася, і дівчинка вляглася поруч, дуже задоволена обняла Марту.

- Розкажи казку, - попросила вона.

- Яку?

- Про золоту рибку.

Марта не встигла почати, як в коридорі почувся звук коліс ліжок, що швидко переміщалися. У палату увійшла медсестра:

- Дівчата, міряємо температурку.

- А що там, в коридорі, - поцікавилася Марта.

- У нас переполох! Всі чотири геологи вийшли з коми! Уявляєш, одночасно! Їх перевозять в наше відділення реабілітації.

Марта була рада, що повернулися всі четверо, що все обійшлося благополучно.

- Ну, слухай казку, - сказала вона Софії і почала розповідати.

- Почитай ще, - просила Софійка, коли Марта прочитала дві казки.

- Залишимо на потім, - відповіла дівчина, - Давай вставати.

*

Мама ще не прийшла. Марта розчісувала волосся Софії і заплітала косички. Двері несподівано відчинилися і до палати увійшла втомлена досить молода жінка.

- Спасибі, дитинко, спасибі тобі! За сина спасибі! - жінка витирала сльози.

Вона поклала на тумбочку цілий пакет фруктів. Тут в палату зазирнула тітка Нюра.

- Підемо, - вона, як змовниця, взяла за руку жінку і повела.

Глава 8

Минуло ще два дні. Якось вранці в кімнату постукали. У прочинені двері заглянула дівчина.

- Ви Марта? Можна? - запитала вона.

Марта кивнула. Дівчина увійшла, зупинилася і почала переступати з ноги на ногу.

- Чим вам допомогти? - запитала Марта.

- У нас маленька дитина, з Валентином стався цей випадок на роботі, як тільки у нас народився малюк. Я була ще в лікарні, - дівчина квапливо розповідала свою історію, - ви розумієте, він навіть не бачив дитини, розумієте, не бачив, - дівчина почала плакати.

- Присядьте, будь ласка, не плачте, - попросила Марта.

Дівчина витерла ніс хусткою і показала Марті фотографію хлопця.

- Мені сказали, ви всіх кличете, і вони повертаються, - сказала дівчина, - а ні у кого іншого не виходить.

- Хто сказав? - здивувалася Марта.

- Мені сказали, а ви не можете його повернути? У нас маленький син, - дівчина знову почала плакати.

Марта взяла фотографію. Це, безсумнівно, був хлопець, якого вона зустрічала у обриву, він кинув камінь вниз.

- Ведіть мене до нього, - сказала Марта рішуче.

Дівчина дала Марті бахіли, шапочку, білий халат.

- Одягніть, щоб вас не помітили, - запропонувала вона.

- Так, мабуть, так буде краще, - погодилася Марта.

Одягнувшись, вона пішла за дівчиною. У палаті Марта, як і раніше, наполегливо закликала хворого сміятися і повертатися до сина. Хлопець прийшов до тями.

- Сторонні, покиньте палату, - кричали лікарі, відчинивши двері палати.

Марта і дівчина швидко віддалилися, але все ж Марта помітила на собі здивований погляд одного з лікарів.

Дружина хлопця, що прийшов до тями, в холі обняла Марту.

- Спасибі тобі, спасибі. Ти повернула батька моєму синові і мені коханого.

- Нехай швидше видужує, бажаю вам щастя, - відповіла Марта і попрямувала в свою палату.

Глава 9

- Марто, де ти була? - запитала Софійка. - Я думала, що ти пішла назовсім.

- Що ти, зайчику, куди ж я без тебе, - посміхалася Марта, - хочеш, почитаємо?

- Хочу.

- Іди до мене на ліжко.

Марта і Софія влаштувалися зручніше.

- А ще почитаєш? - запитала дівчинка, коли Марта прочитала одну казку.

- Давай ще, цю?

- Давай.

Не встигла Марта розпочати читання нової казки, як на порозі з'явилася адвокат Вікторія Свір.

- Марто, потрібна твоя допомога, підемо скоріше.

- Почекай мене, Софійка, - сказала дівчина, встаючи.

- Добре, - кивнула дівчинка.

- Вони хочуть відключити Стефанію прямо зараз, - роз'яснювала по дорозі Вікторія, - приїхав чоловік з рішенням суду, вони йдуть до неї. У мене вся надія на тебе. Вочевидь, чоловік Стефанії має великий вплив на начальника відділення.

- Ви не маєте права відключати Стефанію Агнець, це незаконно, - сказала Вікторія, відкриваючи двері палати, - я її адвокат, мною подано апеляцію на рішення суду.

- Тримати її в такому стані ми вважаємо недоцільним, - відповів начальник відділення, - чому в палаті сторонні? Ви не маєте права перебувати в палаті без шапочки і маски, прошу вивести сторонніх, - він звернувся до медбрата.

Вікторія Свір на ходу натягала прозору шапочку на голову.

- Ви не маєте права відключати її без рішення апеляційного суду, ваші дії неправомірні і матимуть правові наслідки.

Завідувач відділенням повторно вказав очима на Вікторію своїм помічникам.

- Ви не маєте права! - пручалася адвокат. - Це незаконно!

В цей час інший лікар відключав Стефанію від системи штучної вентиляції легенів. Прилад моніторингу почав видавати рівномірний звук.

- Ви не маєте права! - кричала Вікторія.

Марта бачачи все, що відбувалося в палаті, рвонула до Стефанії і почала кричати:

- Дихай! Борись! Смійся, смійся, Стефанія!

Два медбрати негайно схопили Марту і почали витягувати з палати.

- Борись, смійся, кричи! – опиралася Марта.

Сталося несподіване. Стефанія раптово зробила глибокий гортанний вдих і сіла на ліжку. Очі її були божевільні. Лікарі здивувалися від несподіванки. Один молодий доктор кинувся допомагати Стефанії. Незадоволений завідувач відділенням стулив руки за спиною і вийшов з палати, за ним почимчикував чоловік Стефанії.

Вікторія Свір, відпущена медичним персоналом, знімала розірваний флізеліновий білий халат. У відчинені двері вона бачила, що Стефанія отямилася.

Вікторія дістала пудреницю з дзеркалом і почала поправляти зачіску.

- Марточка, ти молодець! - говорила вона дівчині, яка відчула велику слабкість після сильних емоцій. - Ми не дарма постраждали, головне - Стефанія прийшла до тями! Ти смілива дівчина, - посміхнулася Вікторія.

Тітка Нюра з сестринської спостерігала цю картину. Вона склала на грудях руки і розчулено нахиляла голову вправо-вліво. Марті вона здалася такою кумедною, що це її трохи розсмішило.

- Підемо, Марто! - сказала Вікторія. - Вибач, що втягнула тебе, але якщо б не ти, Стефанії зараз би вже не було. Підемо, я тебе проводжу, відпочивай.

*

У палаті сиділа мама і чекала Марту.

- Донечко, де ти була? Ми з Сонечкою тебе зачекалися! Здрастуйте, Вікторія.

- Ваша донька зараз врятувала життя Стефанії, а можливо, і її синові, - відповіла адвокат.

Глава 10

Відчинилися двері і в палату увійшов молодий доктор, той самий, який перший допоміг Стефанії.

- Я зголосився передати вам виписку, вас виписують з лікарні, - сказав він.

- Але моя дочка не пройшла повний курс реабілітації - обурилася мама.

- Шкодую, - відповів молодий лікар, - завідувач відділенням вважає неможливим подальше перебування Марти в лікарні. Я вважав би цікавим досвід з виведення пацієнтів з коми, було б цікаво продовжити експерименти, але завідувач вважає, що ваша дочка дестабілізує обстановку у відділенні, що призводить до загрози життю пацієнтів. Я написав вам рекомендації по курсу реабілітації, ви повинні стати на облік в місцеву поліклініку.

- Ми не підемо без дівчинки, - сказала мама.

- Я допоможу вам оформити документи на опіку, - втрутилася Вікторія Свір.

- Я постараюся вирішити питання з випискою Софії, - молодий лікар пішов оформляти документи.

*

Зібравши речі, Марта з Софією вийшли на вулицю. На ганку лікарні стояв той самий син старого. Він тримав великий шоколадний торт.

- Здрастуйте, Марто, - звернувся він до дівчини.

- Здрастуйте, - відповіла Марта.

- Це вам, - він простягнув коробку з тортом, - ви абсолютно точно передали мені послання батька, я за кодом зміг відкрити банківську комірку. Документи, залишені батьком в комірці, проливають світло на багато речей, в тому числі, і на аварію, що відбулася. Все було підлаштовано.

- Він живий? - поцікавилася Марта.

- Вчора ми його поховали.

- Шкодую, бажаю вам успіхів у вашій справі. Дякую за торт. Доведеться їсти його вдома, нас виписали.

- Так швидко? Бажаю вам одужання.

- Дякуємо.

Глава 11

Марта з Софією вийшли в парк.

- Тату! - закричала Марта і кинулася до батька.

- Доню, здрастуй, дорога, з одужанням!

- Що ж мама не сказала, що ти приїхав? - запитала Марта.

- Це сюрприз! А це хто у нас? - тато сів і подивився на дівчинку.

- Це Софійка, - представила її Марта.

- Думаю, це наша друга дочка? - запитав тато.

- Так, - тихо прошепотіла дівчинка.

Папа взяв Софію на руки.

- Раз - так, то підемо, у мене для тебе сюрприз. Папа підніс дівчинку до машини і дістав звідти ляльку.

- Дякую, - сказала Софія, притискаючи її до себе.

- Марта! - хтось покликав дівчину.

Марта обернулася і побачила в парку того самого молодого хлопця геолога близько лавки.

Вона підійшла до нього.

- Здрастуй, Марто, це тобі, - хлопець простягнув букетик польових квітів.

- Дякую, - сказала Марта, нюхаючи квіти, - як справи у вашої бригади?

- Одужуємо, хто молодший - швидше, хтось повільніше, прорвемося. Якби не ти ... Ми тобі дуже вдячні. Ти їдеш?

- Так, нас виписали.

- Марто, можна, я тобі подзвоню?

- Можна, - посміхнулась дівчина. - Як вас звати?

- Тебе. Краще - «тебе». Я Олександр. Набери свій номер, - він простягнув їй свій мобільний телефон.

- Марто! - мама помахала рукою.

Марта набрала номер і віддала телефон Олександру.

- Я обов'язково подзвоню! - сказав він. - Ще раз спасибі.

- Дзвони, Олександре. Якомога скорішого одужання!

Марта побігла до батьків. Софійка простягнула руку дівчині.

- Підемо в машину, моя нерозлучна, а ляльку мені даси пограти? - запитала Марта.

- Дам, мені для тебе нічого не шкода, ти така гарна! - відповіла Софійка, простягаючи ляльку.

- Ого, та ти базіка, - засміялася Марта, сідаючи на заднє сидіння.

- Новий шанувальник? - запитала мама Марту, дивлячись на хлопця.

- Мамо, він з плато. Він геолог.

- По-моєму я чогось не знаю, - сказав тато, - поїхали, бабуся нас вже чекає зі смачним обідом. Потім мені все докладніше розповісте. Добре, Софійко?

- Добре! - дівчинка припала до Марти.

*

Машина від'їхала від лікарні. Олександр довго дивився услід. «Марта, - думав він, - яке незвичайне ім'я, незабутнє ім'я, а дівчина просто приголомшлива!»