Філософія агнозиса
Пролог. Досконала моральність
Евгений Козлов
Філософія агнозиса
Агнозіс
"Філософсько-етична книга, що претендує на забуття".
Євгений Козлов
Я бог, і боги поза мною. Людяність божественна, бо розумна. Розум божественний. Саме я є центром усього — це і є мною так званий божественний душецентризм, це загальне відчуття кожного з людей, це те, що всіх об'єднує і водночас роз'єднує. Людина наділена тільки одним своїм розумом, і іншого в неї немає, і іншого в неї ніколи не буде. Розум самотній, кожна людина відчуває самотність своєї свідомості. І так влаштована кожна людина, так у всіх людей і не бувало ніколи винятків із цієї даності буття. Тільки один розум, одна свідомість, одне бачення і одне життя у споглядача життя. Я один світ посеред світу, і навколо мене інші світи. Світ у мені, світ поза мною і світи поза мною. У кожної людини своя індивідуальна свідомість, своє індивідуальне бачення. Кожна людина особливий унікальний споглядач, якого ще не бувало до її народження, і після її смерті подібного їй уже не буде. Людина є центр, вона є бог, але божественність її тимчасова, сьогодні вона бог, а завтра її вже не існує, після смерті людини залишаються лише відгомони її божественної свідомості. Писання моє і є одне з таких відгомонів, це повчання для самого себе, творіння для самого себе, щоб через творіння усвідомити свою божественність. У свою людяність і у свою божественність не потрібно вірити, людяність і божественність існують самі по собі і віри та доказів вони не потребують. Кожна людина приречена на свою людяність і на свою божественність, вона приречена на свою унікальність і на своє кінцеве зникнення. Центризм особистості. Я думаю, що розуміння свого душоцентризму веде до прийняття самого себе у світі і веде до блага всьому живому. Душецентризм сприяє моральній досконалості. Як би людина не сперечалася зі своєю людяністю і зі своєю божественністю, намагаючись переспрямувати свою свідомість на щось інше, силкуючись спотворити свій розум, змішати своє бачення з чужим баченням, це в неї ніколи не вийде, вона тільки може створити в собі хибне переконання, ілюзію правди. Тому будь-яке об'єднання або єднання в загальному плані є ніщо інше, як самообман, ілюзорне сприйняття самої себе, бо в будь-яке єднання людина привносить свою індивідуальну унікальність і тим самим порушує будь-яке об'єднання. Тому нестійке і, зрештою, руйнується будь-яке єднання. Аморальність створення будь-якого єднання полягає в тому, що одна особистість бажає зробити з людей однотипну масу, в якій буде викорінено унікальну божественність кожної людини. Так аморально чинять багато релігійних і світських діячів. Однак усі їхні аморальні бажання приречені на провал, оскільки багато релігій і багато світських порядків ґрунтуються на аморальності тих, хто їх вигадав і розділив світ на неоднорідну кількість мас, які, на їхні переконання, не здатні здобути моральну однорідність. На чолі своєї аморальності вони ставлять ілюзорний центр, матеріальний центр чи не матеріальний центр, і часто виправдовуючи свою аморальність, вони посилаються на ілюзію, тим самим тільки підтверджують свою аморальність. Тоді як матеріальний світ єдино справді існує. Доки в людині є відчуття матерії, матеріальний світ не ілюзорний, оскільки людина, що складається з матерії, не ілюзорна. Світ же духовний, не матеріальний, існує з тим ступенем ймовірності, наскільки людський розум вільний своєю уявою. Духовність — це сила уяви. Людина достеменно знає тільки про своє особисте індивідуальне існування, тому, перш за все, їй потрібно дбати про своє особисте індивідуальне існування, і це саме особисте індивідуальне існування неодмінно має бути морально досконалим. Якщо кожна людина досягне особистісної моральної досконалості, то тоді і весь світ перетвориться, ставши морально досконалим. Нинішній світ аморальний. Кожен розум, що концентрується на собі самому, удосконалить себе. Потім настане і загальне світове вдосконалення через досягнення кожним із людей своєї особистої моральної досконалості. Світ не змінить один моральний бог посеред аморальних богів, світ змінять моральні боги, мільярди моральних богів. Однак моральному богу потрібен тільки один моральний бог — він сам, і інші боги йому не потрібні. Перший крок до досконалості полягає в любові до самого себе. Головне в житті — любов до себе, любов — спрямована на самого себе, всередину себе. Бо тільки люблячи себе, можна досягти моральної досконалості. Нелюбов до себе є деструктивність. Любов до себе — сенс людського життя. Люблячи себе, кожна людина досягає моральної досконалості. Кожна людина, люблячи себе і живучи та чинячи морально, згодом змінить увесь світ, зробивши його досконалим. У цьому вся суть — окрема любов розширюється до вселенських масштабів. Це і є божественна любов. Люби себе й усвідомлюй свою божественність. Без любові до себе людина перебуває в нелюбові й тому вона не прагне моральної досконалості, вона, не люблячи себе, відкидає моральність і саму себе, вона не вірить у свою унікальність і у свою божественність. Така аморальна людина любить інших людей і тому не досягає моральної досконалості, вона нехтує собою, жертвує собою. Жертвувати собою морально тільки в одному випадку, коли любиш самого себе, але не через любов до інших людей. Любов до інших людей — це сурогат любові, це самообман, за якого людина замість того, щоб любити себе, любить інших людей або іншу людину, бажаючи в них або в ній знайти себе, кращих або кращих за себе. Тому вона марно намагається їх зробити кращими за себе, дати їм більше, ніж вона дає собі, через що обділяється, спустошується, виснажується і не досягає моральної досконалості. Жертовність аморальна, бо вона передбачає втрату, смуток і навіть загибель. Любити інших людей потрібно тільки з однієї причини — з причини любові до самого себе. Я люблю себе і тому я люблю вас — ось, що має бути в люблячій людині. Людина, яка любить себе, не ненавидить себе, тому нікого не ненавидить. Людина, яка любить себе, не здатна на ненависть. Людина, яка не любить себе, не знаходить в інших себе, бо це неможливо, і тому вона починає ненавидіти і себе, і інших людей. Щоб цього зла не відбувалося, необхідно кожному з людей любити себе. Любити себе означає не захоплення своєю зовнішністю, бо вона тимчасова, і не захопленість своїми талантами, що також із часом слабшають, любити себе — це значить приймати себе й удосконалювати свою моральність.
Глава перша. Моральність миролюбності. Аморальність насильства
Світ не мирний. Песимістичність світу виявляється з перших секунд життя. Але тільки зміцнілий розум, дізнавшись і відчувши те, що в цьому світі існують біль, страждання, хвороби і смерть, уже ніколи не зможе назвати цей світ добрим і оптимістичним. Люди винаходили в минулому і понині винаходять незліченну кількість знарядь для вбивств, створюють знаряддя для болю і знаряддя для страждань, для того щоб мучити одне одного. Але для чого, коли вже в нашій тілесності є біль і страждання. У наших людських тілах цілий арсенал мук, настільки часто нестерпних. Неможливо перелічити всі хвороби, бо одні з них переможені, інші не переможені, а інші ще не з'явилися. Також старість песимістична. Жахлива смерть. І усвідомлюючи всю цю велику кількість страждань, люди ще сміють придумувати в'язниці, тортури і релігійний міф про пекельні муки. Немов людям потрібно більше страждань, більше тих страждань, якими і так володіють їхні смертні тіла. Я ж вважаю, що страждань і болю взагалі не повинно бути як таких. Людина крихка. Один удар може вбити людину, один розрив частини тіла смертельний для людини, один вірус убивчий, один камінь, що падає з висоти, небезпечний, або невидиме радіоактивне випромінювання може вбити людину, зокрема, і за межами планети на людину чекає смерть. Безумовно, людина навчилася долати багато труднощів, але вона поки що не здолала всі хвороби, увесь біль, усі страждання, і не перемогла смерть. Людина все так само тендітна і слабка. І за цієї її слабкості, люди створюють знаряддя масового знищення, всі іменування яких не перелічити. Однієї кулі достатньо для вбивства однієї людини. А куль у цьому песимістичному світі винайдено і створено більше, ніж людей, які колись жили, скільки нині живуть, і скільки житиме в майбутньому. Однак я вірю в те, що люди майбутнього знищать усю зброю, яка є у світі. У нинішній час люди знищують віруси, але не знищують знаряддя вбивства. Корисне і потрібне знищення — знищення зброї. Безсумнівно, людина крихка. Забери у вбивць усю їхню зброю, і тоді в них залишаться тільки їхні власні руки, стиснуті в кулаки. Зброя створена для вбивства і заподіяння людям страждань, але руки людські є у людини не для вбивства, не для насильства. Усе насильство у світі через збочене розуміння і збочене використання предметів. Збочення — це коли природність вживається для звершення зла. А насильство є безсумнівним злом. Насильство — це заподіяння болю, страждань і смерті будь-якій живій істоті. Насильство аморальне. Насильство творять аморальні люди заради залякування, оволодіння, примусу, знищення. Насильство завжди зло, тому моральна людина ніколи не чинитиме насильства. Знаючи й пам'ятаючи про людську крихкість, знаючи й відчуваючи свої власні тілесні страждання, що відбуваються всупереч бажанням розуму, а розум людський завжди опирається стражданням
Глава друга. Моральність безвладдя і свободи. Аморальність владарювання і начальства
Світ береже свої так звані традиційні цінності, але насправді ж світ тим самим культивує свої аморальні цінності. Попередній розділ розповів про те, що світ песимістичний, бо в цьому світі тисячі людей славлять і хвалять убивць і називають убивство і насильство благими діяннями, що здійснюються заради якихось цінностей, які, на їхню думку, вищі за цінність кожного людського життя. Точніше сказати, вони поділяють людство на цінні життя і на життя, що не мають жодної цінності, яких вони називають ворогами, і яких вони вбивають або вчиняють над ними насильницькі дії. Коли їхні вбивці перемагають у війні, то ту війну вони називають великою, або священною. Але варто їхнім убивцям програти війну, тоді й стихають усі хвали та гімни. Насправді ж аморальні всі вбивці, наскільки й аморальні всі люди, які чинять насильство. Тільки аморальна людина захищатиметься або захищатиме будь-кого чи будь-що насильством. Моральна людина завжди відмовляється від здійснення насильства, причому за будь-яких обставин. У досконалої моральності завжди є тільки один вибір — не чинити насильства. У свободи тільки один вибір, у свободи тільки одне рішення, тому що свобода одна. Для моральної людини найголовнішим у її житті є її особиста моральність. Тому їй байдуже до аморальних людей, вона може змінити їх на краще тільки ненасильницькими методами просвітництва, однак при цьому вони можуть не відмовитися від своєї аморальності, через що не потрібно моральній людині й намагатися змінити всіх, бо це неможливо. Моральна людина нехай задовольняється своєю моральністю, нехай живе морально, нехай і самотньо. Але якщо моральна людина вчинить насильство, то стане вона тоді аморальною людиною, вона стане частиною цього песимістичного світу. Утім, не все настільки песимістично, бо у світі багато моральних людей, вони миролюбні люди, які знають про доброчесність непротивлення. Про все це йшлося в попередньому розділі, у цьому ж розділі йтиметься про свободу. Не творити насильство, не перебувати в натовпі, що вихваляє вбивць, це і є свобода. Тоді як люди, які чинять насильство, — раби своєї аморальності, раби якихось аморальних релігій або світських ідеологій. Моральній людині потрібно стати вільною від усього, що заважає свободі. Потрібно бути вільною від будь-яких прив'язаностей до будь-кого або до будь-чого, потрібно бути вільною від марновірства спорідненості, марновірства національності та марновірства народності. Потрібно стати вільним від релігійного впливу і впливу світської ідеології. Досконала свобода тільки в досконалій моральності. Моральність звільняє людину, тому миролюбна людина вільна від насильства, гніву й ненависті, а незаймана людина вільна від статевих стосунків, як і людина, яка не їсть м'яса тварин, вільна від м'ясоїдства, так само й людина, яка ніколи не п'є алкоголю, та не вживає інших дурманів, вільна від усього цього зла. Вільна людина ніколи не панує, ніколи не командує, ніколи не наказує, не велить. Вільна людина тільки просить, тільки радить. Також вільна людина нікому не дозволяє над собою панувати, нікому не дозволяє панувати над собою, нічиї накази вона не виконує, нічиї накази не виконує. Будь-яке панування над кимось аморальне. Будь-яке начальство над кимось аморальне. Всякий володар, як би він не називався, він аморальний. Кожен, хто начальствує, як би він не називався, він аморальний. Володарювання і начальство — це завжди придушення, приниження, нав'язування своєї волі, це завжди піднесення одних за рахунок пониження інших. Усяка ієрархія, як би вона себе не називала, вона аморальна. Будь-який ієрархічний устрій аморальний за суттю своєю. Моральною є тільки рівність. Рівні люди один одному не наказують, не змушують, не велять свою волю насильницькими способами, як і не насильницькими, вони взагалі ніким не велять. Рівні люди можуть тільки радити, або ж можуть доносити свою думку, після чого слухач сам вирішує, як йому чинити, слухач може не послухати порадника, його вибір залишається вільним. Але світ песимістичний, бо в ньому відсутня рівність, у світі є поділ людей. Рівність — це коли не відчуваєш свого піднесення, своєї переваги над іншими, але всіх бачиш рівними собі. Безумовно, існує нерівність у розумах людських, у їхніх талантах, у їхньому віці, однак ця нерівність не відкидає рівного морального ставлення до всіх людей. Тому вчитель не буде панувати над учнем, не буде учням щось наказувати, але буде бачити в учнях рівних собі людей, які, можливо, менш розумні, ніж учитель, тому його завдання — навчити їх того, що він знає сам, передаючи їм свій життєвий досвід, часто давно застарілий досвід. Тому в майбутньому вчителів замінять електронні програми, сконструйовані таким чином, щоб вони підлаштовувалися під індивідуальність учня, від чого більше не буде цього аморального навчання натовпу. Але якщо учні не бажають вчитися, на те їхня
Глава третя. Моральність невинності та вірності. Аморальність розпусти і розпусти
Статева приналежність є чинником нерівності. Тому саме поняття статі має бути переглянуте. Статі мають анатомічні особливості, проте розум людини не повинен мати статеву особливість. Розум безстатевий за суттю своєю. Утім, і фізіологічні особливості не потрібно культивувати. Найголовніше — це бути моральною людиною. Тоді як усі статеві стереотипні моделі поведінки аморальні, архаїчні, бо вони позбавляють людину свободи, вони зміцнюють нерівність статей. Людина і є людина, її індивідуальності не потрібна стать. Поведінка людини має бути тільки суто моральною. Усі статеві моделі поведінки аморальні. Сім'я в архаїчному розумінні цього слова, безумовно, нині виглядає аморально, шлюбний союз — це узаконена розпуста. У стосунках статей має бути рівність, коли ніхто не панує, ніхто не панує, а отже, ніхто не підкоряється, ніхто не принижується. Між статями не повинно бути привілеїв, обов'язків, певного набору досягнень. У стосунках статей має бути тільки свобода вірності, коли любиш тільки одну людину і тому зберігаєш вірність цій одній людині впродовж усього життя. І любляча людина вірна не тому, що дотримується якихось релігійних або світських приписів, а тому що любить і тому вірна. Існують стосунки людські, в яких не мається на увазі нічого статевого, і є стосунки любовні, в яких стать дається взнаки, втім, у майбутньому стосунки стануть більше людськими, ніж статевими. Але доки існують статеві стосунки, потрібно зрозуміти, чи моральні вони, або ж вони аморальні. У статевих стосунках виразно простежується насильство, про яке було сказано раніше в попередніх розділах. Тому потрібно поглянути на насильство з точки зору статевих стосунків. Тут я буду міркувати тільки про стосунки між двома статями — між чоловіком і жінкою, бо такі стосунки мені добре знайомі, я до них схильний, мені вони знайомі на тілесному й духовному рівні, своїм розумом я такі стосунки розумію й приймаю. Інші ж варіації, що відхиляються від моєї власної природної норми, мені не знайомі і малозрозумілі для мене. У моїй картині світу статеві стосунки мають чітку різностатевість, бо таким є моє власне відчуття й орієнтування. Я не говоритиму про те, що мені незнайоме і що мені малозрозуміло, водночас не даючи всьому іншому жодних оцінок. Я тільки повторю свою головну думку, яка свідчить, що стосунки між людьми мають бути насамперед людськими. Статевий поділ другорядний, хоча він і потребує невеликого філософського розбору. У цьому розділі я не буду говорити про одностатевість, я буду говорити про даність різностатевості і про моральність безстатевості. Далі піде мова про страждальне розуміння. Безсумнівно, те, що існує зв'язок між насильством і статевими стосунками. Також я вбачаю в самому акті розмноження насильство, яке чинить чоловік по відношенню до жінки. Насильство чоловіка полягає в тому, що він завдає болю або неприємних відчуттів жінці, коли він позбавляє її цноти, а також зачинаючи з нею дитину, він прирікає жінку на тілесні незручності під час вагітності і прирікає її на фізичний біль і на страждання під час пологів, як і після пологів. Притому, що чоловік знає про анатомічні особливості жінки, які припускають незворотність її страждань після здійснення акту зачаття, і, відаючи про те, чоловік все одно заподіює їй цей біль і ці страждання, і прирікає її на майбутні страждання. І при всьому цьому він ніколи не відчує все те, що відчуває вона, тому що його анатомія влаштована інакше. Багато поколінь так жили, так чинили, і навіть не замислювалися про моральний бік таких дій, тому що одні вірили, що таким є божественний устрій, інші думали, що так все влаштовано природою. Ось тільки насильство всі ці вірування анітрохи не виправдовують. Статеве насильство аморальне. Морально коли лікар завдає болю заради зцілення хворої людини, лікар тим самим бажає полагодити зламане тіло людини, лікар бажає зробити тіло людини здоровим. Але якщо тіло людини перебуває у здоров'ї, то лікар їй не потрібен. Але зовсім інша річ, коли здоровому тілу жінки, чоловік завдає болю під час позбавлення її цноти, або коли здорове тіло жінки чоловік прирікає на біль і страждання пологів, причому він здійснює це лиходійство усвідомлено, немов інакше він і не може вчинити. Але він може вчинити інакше, він може назавжди відмовитися від насильства. Однак замість того, щоб відмовитися від насильства, чоловік займається самовиправданням, він стверджує, ніби світ так влаштований, і нібито не потрібно сперечатися зі світоустроєм. Світ песимістичний, і нібито не потрібно опиратися його песимізму — стверджують люди, і мислять неправильно, вони помиляються, адже у людей завжди є вибір, і тому вони можуть не чинити насильство. Однак цей самий вибір багато чоловіків просто не сприймають, оскільки вони не бачать у своїх діях насильства. Вони вважають, нібито чинять це насильство заради благої мети, як втім, і багато хто з них чинить насильство на війні, використовуючи подібні виправдання. Тут вони аморальні заради дітонародження, а там вони аморальні заради захисту. Тільки ось у дітонародженні жертвує своїм здоров'ям саме жінка, в той час як чоловік послаблює і спотворює хіттю свою совість. Одні з них змиряються, інші знаходять у тому статевому насильстві привід для гордості. Мені ж усе це вкрай незрозуміло, бо я знаю, що коли кохаєш жінку, то тоді, не те що боїшся заподіяти їй будь-якого болю та страждання, а й навіть боїшся доторкнутися до неї. Але хіба тих людей, які вступають у стосунки заради дітонародження, які укладають релігійний або світський шлюбний союз, хіба їх хвилюють почуття, або моральність їхніх дій. Для них стає головною якась мета.
Глава четверта. Моральність тверезості. Аморальність одурманення
Попередня глава підтвердила те, наскільки статевий потяг небезпечний. Цей біологічний дурман знаходиться в самому тілі людини. Навіть якщо людина розумом своїм відкидає все те, що пов'язано зі статтю, її тіло спрограмовано так, що воно в певні дні збуджується, закликаючи людину до статевого розмноження. І це мука для людини. Людина страждає через свою фізіологію, пов'язану зі статевою приналежністю. Причому страждають усі люди без винятків, хто фізично, а хто морально. Скільки насильства пов'язано зі статтю, скільки агресії, болю і страждань. Кажуть, що жінка народжує в муках нове життя, тоді у світі стає на одну людину або на кілька людей більше. Так відбувається в кращому випадку. Але буває, що дитина народжується мертвою, хворою, понівеченою. Скільки викиднів, абортів. Дуже багато. Тут присутня смерть, скорбота. Народження дитини це низка випадковостей. Якби статеві функції тіла людини приносили б тільки задоволення і радість, то в мене б не виникло з цього приводу жодних запитань. Але у статі є інша темна сторона, про яку не варто замовчувати. Стать — це тваринний дурман у людині. Потім людині навіюють, що вона така-то і тому має поводитися так-то. Це несвобода. Свобода, мені здається, в безстатевості. Безстатевість це не заперечення своєї статі, це не відраза від своєї статі, безстатевість — це коли людина бачить себе насамперед людиною. Світу потрібне спрощення. Однак не тільки тілесність людини наділена дурманом, але існують ще й зовнішні дурмани, які здебільшого створила сама людина, і які дуже небезпечні для будь-якої людини. До їх числа входять усі наркотичні речовини, весь тютюн, весь алкоголь. Як предмети, що стоять на полицях у певних тарах, вони не є небезпечними, небезпечним є їхнє придбання і небезпечним є їхнє вживання в будь-якій кількості. Аморальним є вживання наркотичних речовин, тютюну й алкоголю в будь-яких кількостях. Моральна тільки тверезість. Абсолютно моральна людина, це та людина, яка ніколи не вживала в будь-яких кількостях усі ці дурманні речовини. На правильному шляху перебуває та людина, яка в минулому куштувала будь-які дурмани, але потім назавжди відмовилася від них і нині живе тверезо. Однак краще, щоб людина взагалі ніколи не пробувала цих дурманів. Тверезість — це щоденний тверезий розум, чистий і не помутнілий розум. Єдине, де можна використовувати ці речовини, то тільки в медицині або в промисловості, доки медицина і промисловість не винайшли їм заміну. За інших обставин усі ці предмети шкідливі і вкрай небезпечні. Ці предмети творять зло з людьми. Вживши ці дурмани, людина стає байдужою, безпринципною, аморальною, вона починає чинити всілякі погані вчинки, вона дурнішає і перестає володіти своїм тілом, перестає володіти своїм розумом. Прикладів такого злого впливу на людей предостатньо. Алкоголь посилює зло в людині, штовхає її на нерозсудливість, недалекоглядність, через що людина не може вгадати наслідки своїх поганих вчинків, так само шкідливі й наркотичні речовини. Потім у людині утворюється залежність. Навіть якщо людина рідко п'є алкоголь, однаково вона знає ті обставини, ті дні, в які нібито потрібно пити алкоголь. Ця послідовність дій уже є залежність, зокрема це і є встановлення аморальних традицій у людині. Залежність — це коли працюють зв'язки дій: вечір-алкоголь, зустріч-алкоголь, святковий день-алкоголь, смуток-алкоголь, радість-алкоголь. Немов алкоголь слугує доповненням, без якого цілком можна обійтися, навіть скажу, що без алкоголю потрібно обходитися. Так традиція перетворюється на автоматизм. Моральна ж людина назавжди відмовиться від алкоголю, тютюну та інших наркотичних речовин. Моральна людина проживе своє життя тверезо. Людина,
Епілог. Непізнаваність
Підсумок мого короткого філософствування такий: кожній людині треба радіти своєму миролюбству, радіти своїй свободі, треба радіти своїй цноті і треба радіти своїй тверезості. Миролюбність, свобода, невинність, тверезість, це найважливіші складові морального людського життя. Я відаю про те, що песимістичний світ назве моє писання праведним нігілізмом або ж назве святим максималізмом; це в кращому випадку. Але чи потрібно мені розмірковувати про думки світу, коли цілий світ у мені. Цей самий внутрішній світ я описав у цій книжці стисло, але водночас дуже докладно. Мій світ такий. Світ зовнішній не зрозуміє моє писання, моє писання він відкине. Тому що світ не перетворюють писання, світ змінюють самі люди, які бажають жити морально вільно. Це писання не священне, і не є закликом або проповіддю. Моє писання просто моральне, і з часом воно морально застаріє. Агнозис недосконалий, хоча й говорить про досконалість. Досконалість досяжна. Писання не може бути досконалим, але людина, живучи морально, може досягти моральної досконалості.
Закінчення написання рукопису 12 грудня 2020 року.
Я пацифіст, незайманий, непитущий, вегетаріанець
Я
Моє життя одиночний протест.
Сенс життя — моральність, тому я пацифіст, незайманий, непитущий, тверезий, вегетаріанець. Книгу присвячую самому собі, як, утім, і всі мої життєві замальовки говорять насамперед про мене, про моє ставлення до чого-небудь, я розповідаю про моє сприйняття світу. Помилка багатьох полягає в тому, що вони у всіх моїх висловлюваннях бачать не мене, а себе, це і є доказ того душецентризму, про який я говорив в Агнозисі. У всьому ми бачимо тільки самих себе. І це непогано, нехай і в цій книзі читачі побачать своє відображення. Або ж нехай спостерігають одного мене, щоб укотре не образитися. Адже мої сучасні книжки, написані мною, тридцятирічним, не приймають для публікації з тієї причини, що вони нібито когось можуть образити. Що ж, тут варто констатувати, що я живу у світі, де правда про людей образлива. У такому світі бути чесним письменником вкрай важко, і це одна з тих причин, чому я поступово покінчую свою літературну діяльність, із цим видом творчості та самовираження я невпевнено прощаюся, особливо відмовляюся від великих форм висловлення своєї думки. Я створюю книжки ось уже п'ятнадцять років і це чималий термін. Усі ці роки я писав на папері, створював рукописи, потім перетворював рукопис в електронний формат, це багато годин праці, щоденної праці, від чого тепер мої очі швидко втомлюються, особливо від читання тексту. Багато хто вважає, ніби я письменник-початківець, коли насправді я письменник, який закінчує. Загалом, моя література кінцева, вона настільки моральна, що придумати щось більш моральне і досконале просто неможливо. Я завжди прагнув до завершеності, до повної усвідомленості життя. Втім, сама всесвітня література свій вік відживає, і скоро вона зовсім перестане бути комусь потрібною, я поховаю її своїм талантом, і зроблю це безоплатно.
Одне з правильних рішень у своєму житті я вважаю публікацію своїх книжок для безоплатного читання і скачування. Мені ненависна меркантильність у будь-якому її вигляді. Тоді як книгопродавці зацікавлені винятково тільки в продажі. У сучасному світі продається і монетизується практично все і це надзвичайно огидно. Мені також антипатичні всі видавничі, письменницькі та мистецькі співтовариства, оскільки їхні представники думають лише про те, як би їм збагатитися за рахунок своєї творчості. Я ж своєю чергою публікую всі свої книжки для безплатного прочитання і скачування, і вважаю це єдино пристойним способом поширення своєї творчості. Роблячи так, я, безсумнівно, маю кращий вигляд, ніж усі інші письменники.
Ця думка — я кращий, стане основоположною в цій книзі. Бо суспільство загалом, так і окремі групи хочуть навіяти кожній людині, особливо незгодній із суспільством людині, що вона, мовляв, не краща за інших, у неї просто інша думка, або ж вона просто помиляється, озвучуючи свою думку. Суспільству звично принижувати людину, воно хоче, щоб ніхто не виділявся своїм нонконформізмом. Суспільство в масі своїй меркантильне. Меркантильність — ось що я ненавиджу в мистецтві. Так відбувається, коли меркантильні письменники створюють свої твори не заради безоплатної просвіти, а заради збагачення. Але якщо все, що вони створюють, це тупа розважалка, тоді про яку моральну просвіту тут може йтися? Світ з його меркантильністю мені вкрай огидний, можливо, саме з цієї причини все моральне добре я покладаю на майбутні часи, де невідомість, яку можна уявити і змалювати в будь-яких фарбах. У теперішньому ж часі можна спостерігати тільки чорну антиутопію.
Мою опозицію щодо меркантильності мало хто поділяє, тому в цьому меркантильному суспільстві я завжди почуваюся зайвим, у товаристві я якщо й можу перебувати, то недовго, потім я йду. Взагалі все моє життя — це постійний розгляд і подальший відхід (прозріння), так я вступаю в будь-яку спільноту, потім знаходжу її жахливою і йду. Із самим моїм життям одного разу станеться саме таке, я піду з життя. Я перебуваю в постійній опозиції проти всього аморального, проти буденності буття. Однак це була б брехня, якби я заявив, що все мені антипатично і всі люди мені противні. Мій песимізм не всеосяжний. Якби у світі не було моральних людей, то тоді нікого було б просвіщати і підтримувати. Однак навіть якби я був один, мої книжки все одно б мали сенс, хоча б для одного мене. Один я це вже багато.
Саме ця книжка вийде винятково протестною, зухвалою, гордовитою. Я втомився згладжувати кути своєї мови. Однак від замовчування і скритності мені не звільнитися, бо цензура нині особливо лютує. Коли цензура не
Я далеко не ідеальний, тому що робив у своєму житті безліч помилок. Так, на самому початку публікації своїх книжок, я, толком не розібравшись у механізмі публікації, думав, що в графі роялті треба було обов'язково вказувати якусь цифру. Що, звичайно ж, було робити не обов'язково. Я вказав через свою необачність мале число, через що моя книга стала платною. Так сталося з першою моєю публікацією, то була книжка Цнотливість миролюбства, ще до поділу на три томи. Згодом протягом місяця одна людина купила мою книжку, і мені нарахували двісті карбованців з двох книжок, з електронної версії та з друкованої. Добре, що я швидко усвідомив усю гидоту цієї події, тому змінив параметри публікації, у графі роялті вказавши нуль. Я б дуже хотів думати, що я чистий і безгрішний щодо публікації своїх книжок, але це не так, я припустився помилки, добре, що, вчасно схаменувшись, я став публікувати свої книжки морально бездоганно. Тому якщо читач побачить на просторах інтернету сторінку моєї книжки, що залишилася (може, навіть неробочу), де вказано, що вона платна, то читач нехай знає, що це привид моєї помилки, за яку мені соромно. Однак я все виправив, публікуючи наступні свої книжки для безоплатного прочитання і скачування. Совість моя більше не тривожиться з цього приводу. Засмучує мене лише те, що книгопродавці меркантильні, і тому безплатні книжки рекламуються куди гірше, ніж платні. Безкоштовні книжки не вигідні для них. Книгопродавці стимулюють жадібність письменників, підсовуючи тим дедалі нові стимули для збагачення, нехай і уявного. Звісно ж, письменники насправді не збагачуються, але про те мріють, прагнуть тієї меркантильності, перебуваючи в постійній незадоволеності. Я ж своєю чергою, задоволений своєю творчістю, і не потребую сурогатів щастя. Має тішити сама творчість, процес, а не те, що за це письменник отримує. Краще взагалі за свою творчість нічого не отримувати, ні грошей, ні слави, пошани, пам'яті та іншої нісенітниці. Саме для мене одного моя творчість має величезне значення і цього розуміння з лишком вистачає творцеві.
Усі, хто захочуть засумніватися в моїй антимеркантильності, нехай запитають себе — чи просили вони у своїх роботодавців платити їм менше, ніж треба, або, навіть більше, чи просили вони зовсім їм не платити зароблену плату? Я саме так чинив, і всі мені дивувалися. Вчиняючи так, я йшов всупереч природному добору природи, за якого індивід прагне до збагачення, для кращого прожитку, для кращих умов життя. Тут варто зауважити, що в цій книжці, як і в інших моїх книжках, зійдуться дві паралельні за змістом думки: я кращий і я проти відбору природи. Одне іншому суперечить. Для відбору природи я чиню неправильно, але водночас я вважаю, що чиню винятково правильно. У кожному розділі цієї невеликої книжки відбуватиметься філософський диспут.
Кожна моя книжка виношується довго, я емоційно готуюся до її написання. У моєму житті мають відбутися особливі події, які підштовхнуть мене до творчості. У цієї книжки є й друга назва, яка стане останнім розділом, що складається з окремих моїх думок, і називатиметься вона — одиночний протест. Усе моє життя це одиночний протест, я завжди один і я завжди протестую проти всього і всіх. Спочатку я хотів бути простим двірником, але став жебраком вільним художником. Я й понині малюю фарбами, словами, думками. Я обрав злидні, тому, будучи злиденним художником, чи можу я бути багатим письменником? Це виключено. Бути художником за часів загальнодоступності будь-яких зображень і за часів легкодоступності друку, вельми легковажно. Так само досить сміливо бути письменником, коли практично всі люди постійно пишуть листи, статті, розповіді, інтернет сповнений текстами, і в цьому достатку важко відшукати літературу. До того ж сучасна популярна відеозйомка набагато простіша і доступніша для людей, і цей споглядальний контент можуть створювати практично всі люди, від малого до великого. Сучасні письменники все частіше захоплені написанням сценаріїв для фільмів.
Але варто зауважити, що письменство цілком придатне для злиденної людини, тому що для письменства потрібен лише папір і друкарська ручка, а це недорогі предмети. Цю антимеркантильну діяльність я обрав для себе правильно, саме з цього почався мій творчий життєвий шлях. Однак ідеалізації себе в мені немає. Мої друзі досі згадують той день нашого спільного дитинства, коли я просив з них п'ятдесят копійок за прокат мого велосипеда, за коло по стадіону, така погана ідея прийшла до мене того дня, і всі запам'ятали цей мій жадібний порив. Але в житті своєму потрібно змінюватися і виправляти свої помилки. Своїм дорослим життям я цю підлість виправив, так само, як свої сильні статеві бажання я виправляю романтикою і філософствуванням про власну цноту, так само, як чинячи в дитинстві насильство, удари, поштовхи, стусани, нині я кажу про пацифізм та про неопору. У своєму житті я зробив чимало дурниць, як у дитинстві, так і в підлітковому віці. Але тим я і кращий за багатьох, що я змінився, став жити інакше, коли інші залишаються колишніми, стаючи з роками тільки гіршими. Так відбувається з тієї банальної причини, що люди прагнуть жити за аморальними правилами природи, а отже, деструктивно, замість того, щоб іти наперекір боротьбі за матеріальні цінності, або радше надмірності. Я ж своєю чергою створюю цінності, за створення яких я прошу тільки те мале, що необхідне мені для прожитку і не більше того. Втім, я вже достатньо торкнувся цієї теми, і настав час згадати всі етапи мого творчого шляху, про той час, коли я робив перші штрихи. Далі йтиметься про
Геніальний я, не тому що я володію якимись надздібностями, надзнаннями, або надталантами, навпаки, мої знання і таланти цілком буденні, хоча я і вважаю, що створюю нову літературу. Я геніальний, тому що я міг би залишатися тим дурним двієчником, яким я був, який не прагне ні до чого розумного, проте приблизно в сімнадцять років я вирішив змінитися, побажав дізнатися, в якому світі я живу, які є знання про світ, і яким буде мій унікальний світогляд. Я став багато читати, я починав з нуля. Мої перші тексти були вкрай слабкими, мій словниковий запас був мізерним. Мені здається, що сучасні підлітки знають більше слів, ніж я у свої сімнадцять-вісімнадцять років. Саме мій вибір виявився геніальним, тому що завжди простіше людині залишатися в тупості, жити як тварина: їсти, спати, лінуватися, розмножуватися або імітувати розмноження, попутно розважаючи себе різним не надто розумним контентом. Але я побажав собі складного життя, не схожого на будь-яке інше життя, проте наскільки протестним воно складеться, то я й уявити не міг.
Коли я вчився на художника-оформлювача, вдома я писав тексти для пісень, це не були вірші, скоріше це були романтичні фантазії та міркування, адже саме тоді я вперше закохався, коли мені було п'ятнадцять років. У сьогоднішньому своєму віці я розумію, що я завжди закохувався в дівочу красу. Ще в дитячому садку я закохався в найкрасивішу дівчинку, потім у шкільні роки закохувався, і те, що я закохався, будучи в ліцеї, було неминуче. Я закохуюся в одну, закохуюся в красу. Я шанувальник жіночої краси, з малих років і до сивини ним залишуся. Та ліцейська закоханість тривала десять років. Втім, я згадую про неї, і донині.
Краса мене надихала, проте в дитинстві я відчував, але не міг висловити свої почуття. Ставши дорослішим, я знайшов способи творчо висловлювати свої почуття та емоції. Виявилося, що можна словами намагатися розповісти про своє кохання, можна описати красу дівчини, в яку я закоханий. Хто знайомий з моїми текстами, той знає, що я надихався навіть красою дівчини, яку я бачив мигцем, лише кілька секунд. Я так влаштований, що жіноча краса мене хвилює, про вродливих дівчат я хотів писати, тоді, як багато інших мені були малоцікаві. У тих своїх перших романтичних творах я вже показував себе як інтроверт, тому що я весь час малював образ закоханої пари: вона гарна, а він поет, вони тільки вдвох і більше їм ніхто не потрібен. Мене приваблювало це створення маленького світу для двох. Герої моїх текстів завжди були нещасними, мабуть, доки не переможена смерть, будь-яке кохання є кінцевим. У мені вже тоді проявилася тяга до трагічності, усвідомлення світового песимізму. І можливо, тому моє кохання виявилося сумним. Ось краса, ось мої почуття до неї, але історія ця трагічна, адже краса одного разу згасне, як і мої почуття одного разу згаснуть. Історії не можуть бути щасливими, тому що життя нещасливе. Щоб знайти щастя, потрібне щось більше, ніж краса і почуття. Однак саме трагедія загартовувала мій талант. Нині мені найбільше на світі цікава краса моральності, доброчесність привабливіша за жіночу красу. Але у свої юні літа я був примітивний у всьому. Ті тексти я згодом спалив, багато зошитів і роздруківок, але їх мені анітрохи не шкода, вони були погано написані і вони були не просто трагічні, а жахливо трагічні. Перечитувати зараз я б їх не став. Потрібно залишати після себе тільки щось справді важливе, що ще, можливо, комусь знадобиться. Ті романтичні тексти були початком, я вчився простому з'єднанню слів. Словосполучення — ось чого я навчився насамперед, адже тоді мені це здавалося важкою справою. Тоді для натхнення мені потрібні були лише мої власні романтичні почуття і романтична музика на фоні.
А щодо самої любові, то я довгий час, ціле десятиліття прожив думаючи, що я з двох десятків дівчат вибрав предметом свого обожнювання тільки одну, вважаючи, що за цим вибором стоїть щось божественне, містичне, неймовірне. Зараз я розумію, що я тоді вибрав найкрасивішу дівчину з усіх представлених моєму погляду. Багато інших з моїм вибором не погодилися, у всіх уявлення різні. І я зустрів спогляданням своїм ту красу. У ті роки в мені не було цинічного розуміння себе, своїх почуттів і світу загалом. Тому кожному своєму почуттю я приписував потойбічні першопричини. Насправді ж, мене просто приваблювала зовнішня краса, зовнішня поведінка конкретної дівчини. Вона мене триггерила, як і деякі інші, тільки з меншим впливом. Її всевладдя було незаперечним. Звичайно ж, зараз це звучить цинічно, мовляв, так просто взяв і спокусився красою. Але в тому-то й річ, що в тому своєму віці я цього не розумів. Мені все здавалося доленосним, я був справжнім містиком, адже романтика це різновид містичного мислення.
Містика в романтиці полягає в тому, що романтика бажає продовжити свої романтичні почуття не тільки протягом усього життя, а й за труною. Романтика це умоглядне подолання смерті. Романтика це протест проти цинічності життя. Будучи таким романтиком, я постійно збуджував свої романтичні почуття, підтримував їх тривалий час, аж десять років, коли об'єкт, до якого були адресовані мої почуття, був постійно далекий від мене і майже недосяжний. Тут мають місце почуття до чогось уявного, конкретніше до уявної краси. Це вже доводить, що я є творчою особистістю з сильною уявою. Я довге десятиліття міг жити, живлячи свою любов нездійсненими мріями. Однак перераховувати всі свої романтичні літературні твори я не маю наміру, їх занадто багато, одні з них опубліковані, інші зберігаються у вигляді рукопису. Зараз мені важливо зрозуміти їхню суть, їхнє походження.
Мою літературну творчість на даний момент я можу охарактеризувати п'ятьма епохами. Перша епоха була пісенно-романтичною, то був юнацький час серенад. Потім я приступив до написання романтичної казки. Незабаром пішли готичні романтичні твори, то були оповідання, повісті, п'єси поеми. Четвертий період моєї творчості знаменує пік моєї релігійності, то був час цнотливості миролюбства. І п'ятий період виявився протилежним, тут має місце агностицизм і написання антиутопії, яка явно перегукується з реальністю. Однак реалізму у своїх творах я завжди уникав. Мене завжди приваблював містичний романтизм, навіть у протестності. Протестність і є те головне, що є невід'ємною фабулою всіх моїх творів. Романтика і є ідея протесту проти розпусти і статевої низинності. Романтика це не стогони почуттів, що швидко минають, романтика це протест усього життя. Адже романтик, який бажає випробувати тілесну близькість тільки з однією єдиною дівчиною, розуміє, що
Крім протесту, у мені як в авторі є ненависть, холодна розумна ненависть. Поясню, що я маю на увазі під словом ненавидіти. Я хочу — не бачити, але бачу, тому що я зрячий і розумний. Спочатку я ненавидів носіїв, низини зла, те зло на поверхні, тому що я не піднімав голову вгору. Але потім я глянув угору і побачив високе зло, яке зліше, ніж усе інше зло. Це видимі пласти зла. Подібно до цього існує обман загальний (державність, мілітаризм, культура, історія, релігія тощо), але є ще самообман, це обман приватний. На жаль, через цензуру, мені доводиться переходити на самоцензуру і тому писати загальні фрази, які не завжди зрозумілі. Мені останнім часом доводиться розділяти свою літературу на розмиту, яка публікується, і чітку, яка не буде опублікована, принаймні найближчим часом. Але, незважаючи на цей вимушений поділ, усі мої книжки правдиві, чесні й відверті, тільки мазки на полотнах виконані по-різному, де широкі мазки, а де дрібні крапкові. Від чого може постраждати погляд глядача. І тут я змушений злегка торкнутися важливих тем, мені потрібно буде, розповідаючи про себе, порівнювати себе з іншими, вказуючи на те, чим же я кращий за інших. І заздалегідь попереджаю, що словесність моя в цій книжці може здатися розпливчастою і туманною. Головне що я розумію, про що пишу.
Отже, мабуть, повернуся до другого періоду своєї літературної творчості, у свої сімнадцять років, коли я написав свій перший великий твір, то була повість, згодом розширена до обсягу роману. Я й задумував казку Пророцтво як не маленьку історію. Цього 2022-го року я вперше її опублікував у самвидаві. Але в ті далекі роки я просто взяв аркуш паперу призначеного для принтера, а також кулькову ручку і почав писати. Саме тоді розкрився мій талант, адже серенади одномоментні, вони всього лише дзвінкі емоції підлітка, спалахи, які швидко згасають. Мені потрібно було придумати історію, що горить довго, коли ні знань, ні словникового запасу, у мене двієчника просто не було. Але я зважився зробити це, хоча б почати, спробувати. Я відчував, що буде важко, але я зможу, є в мені щось потаємне, не розкрите. Перші рядки повісті були схожі на найпростішу казку для маленьких. Я починав немов з першого класу школи, хоча я міг би і не робити це зусилля, адже навіщо, для чого, коли до мене вже все написано, скільки книжок, фільмів, серіалів, тільки й роби що поглинай цей контент і не твори. Але я по суті своїй не зміг би задовольнитися таким життям. Я замислив стати творцем, точніше, я вже був ним, мені не вистачало тільки втілення моїх задумів. Під час написання тієї казки я вже зустрів своє кохання, тому в головних героях казкового роману можна легко впізнати мене і її. Можливо, саме нерозділеність почуттів підштовхнула мене написати любовний роман, у якому є пара, адже в реальному житті тій парі не судилося бути разом. У цієї книжки сумна історія.
Надалі я став багато читати, купував старі книги, романи минулих століть, особливо готичні. І сам став складати схожі тексти та історії. Потім я складав здебільшого любовні повісті. Але не буду на них зупинятися, бо то був час кохання, скільки було пов'язаних із ним сліз і страждань відають тільки сторінки мого рукопису. Тоді моя головна помилка полягала в тому, що я не любив себе. Я бажав, щоб дівчина мене покохала, і для досягнення цієї романтичної мети я замислив створити і присвятити їй книгу, яку я мріяв подарувати своїй коханій. Що я і зробив, і на те мені знадобилося кілька років. У майбутньому вона вийшла заміж, а я як був одинаком, таким і залишився, тільки тепер у мене є книги. Як виявилося, книжка не здатна створити кохання. Однак сьогодні я люблю себе і маю мої улюблені книжки, які я власноруч написав. Якби я був розумнішим, то бачив би у творчості долю самотнього щастя, не бажаючи при цьому неможливого. Насправді мені завжди достатньо було самого себе. Любов — це один я і більше нікого. Мої книжки це продовження мене, це мій привид. Творіння нерідко називають дітьми, що не позбавлене метафоричного сенсу. Плотські діти зазвичай смутно схожі на своїх батьків, тоді як мої книжки — це справжнє продовження мене, єдине, що відрізняє їх від мене, вони не ростуть разом зі мною, дурні так і залишаються дурними, а розумні розумними. Так мої релігійні книги залишаться релігійними, що для мене, агностика, цілком прийнятно, але краще б такого не було. Що ж, варто визнати, що в мені є релігійність, містичне мислення, що й повинно бути у творчої людини, адже релігійною людиною може бути тільки людина з добре розвиненою вродженою уявою. Адже релігійній людині потрібно багато в що повірити, стільки всього уявити, що без уяви тут точно не обійтися. Однак то був час помилок. Я, захопившись релігією, й не помітив, як вона почала на мене деструктивно впливати, адже вона всуціль складається з деструктивних явищ, коли, будучи моральною людиною, починаєш себе демонізувати, принижувати себе, вважаючи себе грішником, каєшся в гріхах, яких не скоював і які такими не є. Так само поводяться хейтери в інтернеті, вони бачать, що я добра людина, ні в якому злі не причетна, але при всьому цьому вони знайдуть, за що б мене засудити. Так само працюють суди, якщо є людина, то обвинувачення обов'язково знайдеться. Релігія — це хейтер людяності, до того ж реальне зло, таке як насильство, війна й участь у ній, релігією не засуджується, а навіть благословляється. Але про те неподобство я вже багато написав рядків у своїх книжках, не стану повторюватися. Добре, що я самозцілився від радикального впливу релігійності, і тісно пов'язаного з нею патріотизму, це ілюзії одного порядку, досить давні культи. Тому в рукописі роману "Цнотливість миролюбства" є абзаци, які я вилучив із тексту, тому що під час написання цієї книжки в мені палахкотіла боротьба пацифізму і космополітизму з патріотизмом. Крім іншого, тоді я ще відкидав свою тілесність, проте правильно, що я цурався жінок,
Ще в шкільному дитинстві вони проявилися, не в стінах храму, ті театральні постановки, там ініційовані, мене анітрохи не вражали, як і релігійність дорослих родичів мене не турбувала. Мене приваблювали інші вигадані міфічні істоти — черепашки-ніндзя. У перших класах школи в мене був портфель із зображенням цих самих черепах. І ось одного разу я отримав трійку в школі, після чого прийшовши понуро додому, мене вкотре вилаяла матір, можливо, вона мене навіть ударила, точно не можу пригадати, всі подібні кепські сцени були завжди однакові. Пам'ятаю тільки, що я плакав і хотів розради, підтримки. І оскільки я був один у кімнаті, а мама, вилаявшись, пішла на кухню. Я відчував свою безпорадність, образу і несправедливість того, що відбувається, адже навіть у ті малі роки я розумів, що нерозумно сварити і бити дитину за намальовану цифру. Але як виявилося, зображення цифр може перетворитися на справжній культ, люди взагалі до цифр ставляться з трепетом, шануванням і з релігійним завзяттям. Моя мати вірила в цифри, а саме вірила в шкільні оцінки і вірила в цифри на банкнотах. Я ж своєю чергою вірив тільки в черепах. Пам'ятаю, як я заплаканий лежав на дивані, а поруч зі мною портфель із зображенням черепашок, і я благав їх розрадити мене, я знав, що їх, найімовірніше, не існує, хоча я любив роздивлятися каналізаційні люки, з надією, що вони живуть у каналізації. Так, вони вигадка художника або письменника, але я їх так любив, чому уявляв, що вони мене чують. Я торкався до зображення пальцем і шепотів їхні імена — Донні допоможи, Майкі, Лео, Раф. Це і були релігійні почуття, і всі інші релігійні люди відчувають те ж саме, тільки по відношенню до інших уявних істот. Боги це уявні друзі або уявні вороги. Коли люди не знаходять розраду в реальності, вони шукають допомоги у своїй уяві. І творять релігії саме художники, письменники, скульптури, архітектори, музиканти. Як і я, будучи іконописцем, творю релігію, паралельно пояснюючи її агностицизмом, що нерідко доходить до атеїзму. Релігійним людям потрібні зображення, до яких можна доторкнутися, їм потрібні тексти, які розбурхуватимуть уяву. Чи погано це? Думаю так, погано, тому що це все ілюзія, і тому черепашки-ніндзя не допоможуть маленькому хлопчикові заспокоїтися, їх не існує, вони всього лише плід уяви художника. Але черепахи нешкідливі, тому що хлопчикові ніколи не стати черепахою. Небезпечні зображення реально існуючих людей. Так у масових релігіях зображують людей вкрай аморальних і шанують ті зображення. Зображують убивць (воїнів), різних володарів, представників владної ієрархії, божевільних, або малюють події насильницького спрямування. У підсумку виявляється, що свій грішник релігійному суспільству миліший, ніж чужий праведник. Вибираючи між праведником і розбійником, натовп завжди вибирає вбивцю. До того ж будь-яка сучасна людина, яка не замішана у вигнанні людей і тварин із приміщення шляхом насильства, і яка думає при цьому, що вона має якусь владу над іншими, будь-яка сучасна людина є моральнішою за будь-якого релігійного діяча або будь-яку центральну персону культу. Шкода, що сучасні люди продовжують тремтіти перед старими особистостями, коли еволюція моральності тільки те й робить, що рухається вперед, тож ідеал якщо й шукати, то тільки в майбутньому. Але повертаючись до теми культу особистостей, скажу, що я завжди почувався серед усіх цих грішників, що каються, зайвим, відкинутим. Будь-який культ приречений стати чимось глибоко злим і деструктивним, бо початок його, складений письменником, цілком може бути добрим і моральним. Але навколо книги неодмінно почнуть збиратися всілякі аморальні люди, які й згодом перекручують задум письменника своїм злом, перекручуючи його своїм розумінням. І в підсумку можна буде побачити культ особистості, який і так не вирізнявся особливою моральністю, але, крім іншого, до нього ще долучають своє розуміння культу, заради виправдання своєї аморальності. Тому прийшовши в релігію, будучи пацифістом, незайманим, непитущим, непитущим і вегетаріанцем, мені швидко пояснили, що тут це не потрібно, натовпу це не потрібно, йому потрібне виправдання протилежного, ось вони і зібралися тут для цього. У тому-то й увесь парадокс, що релігія потрібна маленьким дітям для уявної розради, тоді як кривдникам, тим, хто чинить насильство, релігія не потрібна, така людина накричала, ударила і пішла у своїх справах до наступного разу.
А в релігійних зображеннях я розуміюся, ось уже дванадцятий рік сам пишу ікони. Десять років я вчився і працював в іконописній майстерні, і два з половиною роки малюю в домашніх умовах, будучи вільним художником. Я роблю все те ж саме, що робили всі стародавні художники, які малювали на каменях. Тільки старі люди зображували мисливців зі зброєю в руках, вождів, усіх цих убивць, утім, і я інколи, будучи в майстерні, малював убивць, усіх цих нібито "святих" воїнів, воєначальників, володарів. Скільки тисячоліть минуло, але нічого не змінилося. Нескінченне зображення вождів з їхніми опричниками, ось кого часто зображують художники. Чому я цим займався? Тому що я художник, а для художника предметів для розпису не так багато. І релігія якраз потребує зображень, не всі, звісно, в деяких робиться акцент на скульптурі або на орнаменті, шрифті. Але скрізь потрібна рука художника. Як і всім мені, потрібно було вчитися, працювати і заробляти собі на життя. На своє виправдання я скажу, що я заробляв за сумою як звичайний двірник, як і малювання вбивць, було не частим, тому не було постійним подразником моєї совісті. Ще скажу, що в майстерні ікони писали спільно, тому мені цілком могла дістатися лише частина зображення, повністю я не написав там жодної ікони, тільки після відходу з майстерні я створював повноцінні твори релігійного мистецтва, водночас відмовившись від написання воїнів і правителів. Потрібно розуміти, що в будь-якій релігії панує розмитість понять, тому, будучи втягнутим у релігійність, глядач дивиться на зображення вбивці, до того ж явного вбивці, он у нього меч, цибуля, щит, і водночас глядач думає — ну, якщо прозвали святим, то, напевно, не просто так, може, це не вбивця, може, він не вбивав, а так, носив усі ці предмети влади, наче прикрасу. І так далі і тому подібні виправдання зла. Виправдання зла завжди нескінченне. Але добре, що я пішов з іконописної майстерні, я більше не міг виправдовувати те зло, яке там коїлося, я брав участь у написанні ченців-вбивць, це мерзенне зображення стало останнім на моїй совісті. Правда виявилася для мене важливішою за гроші, робоче місце, повагу. Чому ж я не зробив цього раніше? Тому що я кілька років віддавав половину своєї зарплати матері й братові, бо вони перебували в тяжкому стані. І я був дурний, я порозумнішав тільки після тридцяти. Вік, ось у чому секрет моєї рішучості. До цього я довго був під гнітом нерозділеного кохання, потім під гнітом релігійності, у підсумку так вийшло, що багато років я провів у дурості. Але при цьому я побачив релігійність зсередини, роками спостерігав за релігійними людьми, і скажу, що вони такі самі, як усі, тільки надто багато фантазують, і часто цими своїми ілюзіями псують собі життя. Але добре, що я порозумнішав і пішов, але ж скільки людей залишаються там, у релігійності животіють, виконуючи свою роль у цій стародавній рольовій грі. І я виконую свою роль релігійного митця, проте погано граю, в той час як чимало представників віруючої спільноти, які зовні поводяться доброчесно, зазвичай повертаються до своїх буденних життів, в яких вони інколи напиваються, інколи злягаються, сварилися, лаються, або захоплюються іншими ілюзіями, такими як країна, батьківщина, політика, гроші. Релігійна рольова гра подібна до прикраси життя, але ніяк не спосіб життя. Якщо двірник мете, то він мете вулицю так, як би він підмітав біля свого під'їзду або у себе вдома. А релігійні люди, як правило, поводяться так, зображують те, що їм у звичайному житті не властиво. Я ж, своєю чергою, завжди бажаю бути собою, тому я ніде надовго не приживаюся, я звідусіль йду. Якби я грав роль релігійної людини, з моєю-то зовнішністю я б уже сколотив пристойні статки, здобув би популярність. І люди очікують від мене цієї неперевершеної акторської гри. Однак я їх весь час розчаровую. Усі в мені розчаровуються. Я розчарування. Усе тому що я нещодавно усвідомив, що бога немає, є тільки я. Я доказовий, я існую. Але всі інші живуть в ілюзії гнозису, вони собі уявляють, що щось розуміють в ілюзіях, щось знають про ілюзії, насправді ж ніхто нічого не знає, тому є тільки агнозис, є тільки відчуття морального і аморального, і більше нічого.
Пацифіст
Ні війні!
Пацифізм — це утопічний оптимізм посеред антиутопічного песимізму. Такий я роблю висновок, читаючи думки людей про мир і війну. Моя статистика показує, що більшість людей готові вчинити насильство, або вони готові, щоб хтось вчинив насильство за них, заради їхнього захисту. І не описати словами наскільки це жахливо, як це лякає. Мене оточують аморальні люди, здатні на насильство, тоді як я є противником будь-якого насильства. Чому так відбувається? Тому що більшість вирішила, що закон природи влаштований у такий жахливий спосіб, і щоб вижити, потрібно нібито слідувати тому порядку. І ця дурість озвучується тоді, коли в людини є розум, який навчився змінювати природу, розум здатний чинити опір природі. Але більшість чомусь відмовляється від свого розуму, тому чинять подібно до тварин, причому найжахливіші з тварин — хижаки. Ці тварини їдять м'ясо вбитих тварин, також і людина їсть м'ясо, вбиваючи живих істот. Тварини нападають і захищаються насильством, людина чинить так само. Тут напрошується запитання — а розум тобі на що, людино? Розум на те і є у людини, щоб за допомогою нього протистояти природі, для того, щоб не бути схожим на звірів. Але людина ледача, консервативна, їй би що простіше, та звичніше. Людина звиклася зі своєю природною низовиною, і за принципом устрою природи створила цивілізацію. Безсумнівно, те, що є тільки два божества: природа, бог більшості, і є розум, і шанувальники його нечисленні.
Для природи що головне? Щоб було життя за будь-яку ціну, будь-якими засобами, і байдуже, що морально, а що аморально, головне, щоб життя тривало, навіть якщо це життя дають за допомогою лиходійства. Цим принципом
Природа багатолика, їй дають різні імена, як і належить божеству. Люди вигадують різні світоустрої, ідеології, коренем у яких є природність, завжди аморальна. Вони будують, творять, помирають за природу, живуть заради неї. Але для розумної людини немає різниці, яке обличчя природи до неї повернене, і яка рука бажає її погубити. Вона не гребує насильством, убивством, ворожнечею, суперництвом. Нею придумані для того дозвільні закони і правила, які суті не змінюють. Але розум, що це? Еволюція природи чи помилка природи? Чи розум це щось окреме від природи? Можливо, розум це протест природі заради моральності. Я точно не знаю, я знаю тільки те, що розум створює інакомислення. І якщо вже ця книжка про мене, значить, я пишу про свій розум. А я інший. Вони готові нападати, або захищати себе і своє потомство насильством, я ні. Вони готові розмножуватися, я ні. І якщо вони готові до всього цього, значить, вони живуть за заповідями природи. Розум це насамперед міркування, тоді як більшість у масі своїй живе не розважливо, а інстинктивно чуттєво. Вони діють так, щоб вижити, не переймаючись зайвими питаннями. Чи морально це, чи ні? Ось кажуть розум це машина, але насправді автоматизм притаманний природі. Вмикається режим виживання, і вони виживають, тоді, як розум розмірковує, а чи не аморальна та дія, що сприяє виживанню? Вони аморальні, робить вердикт розум і вмирає, будучи моральним, з усвідомленням власної чистоти. У той час як шанувальники природи виживають, щоб був я, вони роблять аморальні вчинки, щоб я народився. Народження це їхнє улюблене виправдання всього. Чи не означає це, що я продукт статевого злягання, насильства, вбивств, грабежу, завоювання, брехні. Виходить, що я похідне зла. Виходить, що гола тваринність природи мене породила. Однак при всьому цьому, я, наділений розумом, можу тільки ненавидіти свою споконвічність, дивитися на минуле з огидою, можу думати про своє народження тільки з гидливістю. Якби всі люди були б також розумні, наскільки розумний я, то вони, усвідомлюючи все це, жили б тоді вкрай песимістично. Але вони цього не хочуть, вони хочуть оптимізму, тому себе обманюють.
Тут вступає в силу природний самообман. Тому, з одного боку, статеве злягання — це мерзенне й брудне, але, з іншого боку, приємне, цьому надається особливе значення, адже претензійний обман викликає, як правило, менше сумнівів. Тут головне подача, піар. А природа має безліч піарників. Подібно до цього, насильство жахливе, війна руйнівна, але, наскільки очікувана перемога, перемога зброї та ідей, а наскільки цінується виживання, і ось, начебто війна це вже не так погано. Антиутопія залишається антиутопією, тільки вона розфарбована ілюзіями. Тоді як для розуму існує тільки чорне і біле. Більшості людей це не подобається, вони мені докоряють за двоколірний світогляд, з тієї причини, що їм усім хочеться жити тільки в одному кольорі, в сірості. Сірість життя їм приємна і звична. Але насправді це ілюзія сірості. Тому, так-то вони проти насильства, але якщо потрібно, тоді можна. Це і є сірість мислення. Можна взагалі не пити алкоголь, можна впиватися ним, а можна трохи, зовсім небагато. І це сірість. Також і не збереження цноти і не безладна розпуста, а так, нічого особливого, рідкісні статеві зв'язки. Сірість поведінки і вибору, як вона є. Тоді як розум наполягає на білому боці — прагни чистоти, будь чистий до білизни. Але люди слабкі перед природою, тому нерідко йдуть на поступки, роблячи своє життя сірим. Що цікаво, чорноту вони виправдовують, тоді як білизну терпіти не можуть, бо самі відмовилися від неї. Варто відкрити будь-яку книжку, щоб зрозуміти, яким чином влаштований натовп, що він відчуває, наскільки примітивно влаштований. Сірий натовп, у якому бути немає жодного бажання.
Сірий натовп жорстокий. Я, записуючи ці свої думки, вкотре відчував на собі ту громаду хейту, яку вони обрушують на всіх, хто хоч скільки-небудь відрізняється від них. Вони для мене жахливі, але і я для них божевільний. Я, будучи пацифістом, а значить, нікого не ображаю, не чиню насильства, я для них ненормальний, я також незайманий, і тут я якийсь не такий, ще непитущий, і до того ж вегетаріанець, усе перераховане робить мене якимось чудовиськом у їхніх очах. У той час як вони, будучи протилежностями всьому тому, що я перерахував, вважають себе нібито нормальними правильними людьми. Серйозно? Нормально чинять насильство, нормально злягаються, нормально вживають різні одурманюючі речовини, нормально вбивають тварин і їдять їхні трупи. Усе це нормально для них, а мене вони демонізують. Чи я тут демон?
Безсумнівно, це автобіографічний нарис, адже я саме так і живу. Уся моя творча діяльність стикається із засудженням. Адже займаючись написанням літератури, створюючи книжки, я тим самим, на їхню думку, вчиняю думкозлочин. Якби вони могли читати думки людини, то тільки варто було б їй про щось протестне подумати, як біля дверей її квартири вже
Однак описувати всі жахи і всю аморальність цього світу, всіх цих людей, я порядком втомився. Звичайно, є інші люди, які мене морально підтримують, які тихесенько ступають на білий колір. Вони розуміють і відчувають, що всі мої умовиводи гранично розумні, навіть можна сказати надрозумні. Але при цьому вони не хочуть ставати такими ж ізгоями суспільства, як я, тому свій розум вони сповільнюють на певному рівні, тому начебто і пацифісти, але захиститися насильством не проти, начебто і цнота це добре, але якщо що… і так далі й тому подібне. Я нікого не засуджую. Різноманітність робить мене унікальним. Крім іншого, щоб стати інтелектуальним ізгоєм натовпу, треба бути надзвичайно сильною людиною, щоб противитися аморальності, потрібна мудрість. Але мене називають божевільним, божевільним, мене демонізують, принижують, у мені хочуть бачити нікчемність. Нехай так, я з цим звикся, головне, що у відповідь я називаю себе генієм, я відчуваю в собі геніальність. І водночас я усвідомлюю свою неідеальність, про яку я розповім далі.
Я страждаю від свого розуму, від своїх думок, тому що вони не повсякденні думки, вони більші за мене, мої думки можуть змінити весь світ, вони болісні для мене, тому що і в мені є природа тваринності. Однак, згадуючи своє минуле життя, я можу точно сказати, що я ніколи нікого не бив з метою завдати фізичної шкоди, я жодного разу не бив людину по обличчю. Маючи слабкий розум, у шкільні роки траплялося кілька епізодів, коли насильством я намагався підпорядкувати волю однолітка. Наприклад, якщо він був мені винен грошей, я, думаючи, що якщо схоплю його і повалю його на підлогу, то тим самим я зможу його примусити віддати мені борг або зробити те, що я хочу. Чисто законницький прийом, часто заохочуваний державою, і для цих дурних нерозумних дій навіть придумали спеціальні служби. Але, на відміну від них, після скоєння цього зла, я відчував докори сумління, голос розуму, і тому поспішав помиритися з тим, з ким нещодавно ворогував. За всієї своєї тодішньої дурості, я все ж таки мав у своєму розпорядженні зачатки розуму, тому розумів зло своїх вчинків, коли інші за скоєння цього проступку мене хвалили, адже я нібито переміг, раз суперник плаче, а я ні. Коли я насправді плачу розумом, хоча це ніхто не помічає. І уявити страшно, скільки у світі дорослих людей, які чинять насильство, набагато гірше, ніж я, і при цьому вони думають, що чинять правильно, навіть героїчно. Коли вони насправді тупіші за маленького школяра, в якому тоді був лише зачаток розуму. І по ходу своїх спогадів я розумію, що я ставав усвідомленим пацифістом, незайманим, непитущим і вегетаріанцем ближче до свого вісімнадцятиріччя. Так про пацифізм я дізнався саме в тому віці, хоча в будь-якому віці, я, бачачи військові фільми, вважав це видовище божевіллям, коли дорослі навпаки говорили мені, що так чинити правильно. Ось багато хто думає, що я нібито противник життя, але насправді, будучи маленьким хлопчиком, я хотів жити, і мені здавалося дивним, чому дорослі хочуть, щоб я виріс і помер на війні. Я краще втечу від війни, благо планета Земля велика і є де сховатися. Але дорослі чомусь наполягають на неодмінній смерті. То хто тут за життя, а хто проти життя?
Я не ідеальний, у мені є гнів і ненависть, холодний гнів і холодна ненависть, інакше кажучи, коли я гніваюся або ненавиджу, я не задумую насильство. Однак я часто чиню нерозумно, ненавидячи ілюзії. Не можна гніватися чи ненавидіти країну, адже будь-яка країна це ілюзія кордонів, вигадка. Ненавидіти весь світ можна, планету чи весь всесвіт, але країн не існує. Як і ненавидіти людей нерозумно, можна тільки ненавидіти їхню дурість і обмеженість, їхню нерозумність, аморальність і тваринність, з якою вони залюбки ліниво уживаються. І перш за все, потрібно ненавидіти першопричину всякого зла — природну людську дурість, під дією якої вони створюють армії, країни, в'язниці, суди, замислюють і реалізовують війни. Вони-то, звісно ж, вважають, що обирають між меншим і більшим злом, у різновидах зла мало розбираючись. Людина вільна — ось справжній вимираючий вид на планеті Земля. І думають вони при цьому, що якось
Людська цивілізація це гіпертрофований природний устрій. Я ж, своєю чергою, говорю про щось розумне, про індивідуальне життя одного розуму, не пригнічуваного ілюзіями. Як у природі є єдність, коли бачиш людей, згуртованих однією ілюзією патріотизму, ілюзією релігії чи якоюсь ілюзією, які закликають мене разом із ними здійснити насильство, то мені здається, ніби я спілкуюся з єдиною істотою, точніше, з природним явищем, що об'єднує людей у натовп. Утім, і розум поводиться схожим чином, тому в багатьох розумних людей думки схожі. Тому років так у сімнадцять, коли я прочитав нагірну проповідь Христа, я одразу зрозумів, що все вірно написано, а точніше пацифізм, який у ній закладений. Навіть скажу, що у всій цій філософсько-релігійно-художній книзі, тільки одна ця пацифістська думка має значення. Все інше можна відкинути, адже бувають історії й цікавіші, але ось пацифізм кількох рядків, дійсно, мене вразив до глибини розуму. Це стало пробудженням мого розуму, засміченого державною пропагандою, за допомогою телевізора та освітніх установ. Виявилося, що можна жити інакше, і не жити за прикладом — бийся, захищайся, не бійся насильства. Тут було щось нове — не бийся, не захищайся, бійся вчинити насильство, бійся природи своїх рук. Я прожив майже сімнадцять років, будучи залученим до однієї єдиної парадигми, до однієї думки, жив у тих ілюзіях, в існування яких постійно наполягали. Мені навіювали ілюзію існування країни, ілюзію законів, мені нав'язували мужеподобний спосіб поведінки, у мене абсолютно не було альтернатив, не було свободи, мене, як і багатьох інших, дурили протягом майже двох десятків років. Але добре, що хоча б стільки років я прожив у невіданні, коли інші живуть, перебуваючи в тих помилках до старості, у полоні ілюзій, і приклад тому мої батьки. Причому всі ці ілюзії не я вигадав, їх вигадали задовго до мене, від мене вимагалося тільки беззастережно вірити в них, анітрохи не сумніваючись. А що є в людей окрім ілюзій? Дуже мало чого, тому хтось із них живе ілюзією країни, ілюзією патріотизму, а хтось живе ілюзією надприродного. Вони вигадали собі рольові ігри, в яких вони беруть участь: хто просто громадянин, хто законник, хто суддя, хто тюремник, хто правитель або жрець. Але головна ілюзія, яка їх усіх об'єднує, це ілюзія грошей, вони вірять, що ці папірці цінніші за інші папірці. Нещодавно я чув, що зібралося стотисячне військо, от заплатили їм небагато, тож зібратися-то вони зібралися, а от воювати за таку невелику суму сумніваються. Ілюзія патріотизму майже впала перед ілюзією грошей. Позбавь їх усіх ілюзії грошей, і всі інші ілюзії вмить розсиплються, або ослабнуть у своєму одурманенні. Але, а якщо багато заплатять? Тоді станеться щось жахливе…
Гроші це також природний механізм, у кого їх більше, той вірніше виживе і наплодить більше здорового потомства, яке також добре влаштується в природному житті. І от позбав усіх цих людей ілюзій, що буде тоді? Тоді запанує чистий розум. Я особисто вже не застану ті часи, я можу тільки стати пророком тих часів. Під цим гучним іменуванням я маю на увазі лише функцію, а не величавість. Будь-який пафос мені огидний. Я так само, як і багато хто, вірив багатьом ілюзіям, тому що не розмірковував, не протестував до певного моменту. Доки не спаде завіса перед очима, віриш маячнею, віриш у державність чи в релігійність, у цей ілюзорний тандем. Я пам'ятаю той момент у своєму житті, коли я зображував воїнів, і мені раптом стало огидно, свої дії я більше не виправдовував. Зображуючи воїнів, тих, хто воює, володарює, я тим самим здійснював справжній аморальний вчинок, проти совісті розуму. Але раніше-то дивився і робив! Терпів, виправдовував. Але пішов. Я все своє життя тікаю від зла, йду з аморальних місць. Так я пішов із материнського дому у дванадцять років, пішов з університету в дев'ятнадцять років, пішов із церкви і пішов з іконописної майстерні в тридцять років. Скрізь було аморально.
Зовсім нещодавно я писав, що потрібно бути в епіцентрі зла, щоб своїм протестом усе виправити. Але це так не працює. Зло припиняється тільки тоді, коли я йду, коли я один, і зла поруч зі мною немає, у мені немає зла, воно все там. Мені здається, що шлях пацифіста незайманого полягає у втечі від зла. Нема чого страждати, терпіти, потрібно йти, їхати, помирати, якщо вбивають, йдучи в небуття. Втеча від зла природи, ось що важливо. Тільки від самого себе не втекти, але від інших цілком можна. Пацифістові не потрібно боятися ставати ізгоєм, знедоленим, безстороннім. У майбутньому люди підуть від усього тваринного, скрізь укорениться милостивий безстатевий індивідуалізм, розумне життя без насильства і примусу. З настанням безстатевості не потрібні будуть території для розмноження, все змішається, не потрібне буде суперництво, не потрібно буде народжувати і виношувати дітей, оскільки їх створюватиме технічний прогрес. Опис утопії, чи не так? Отже, розум не тільки мені малює картину щасливого розумного майбутнього, перебуваючи в жахливому антиутопічному часі. Розум просто хоче наблизити вік розуму, коли всім буде радісно жити. Розум — оптиміст, хоча багато хто називає мій розум збоченим, а мої думки згубними для всього людства. Мої думки згубні для ілюзій, це правда. Вони просто не бачать те, що я бачу, не відчувають, що відчуваю я. Але я не можу наблизити ті часи, я можу тільки передбачати їх, у тому-то й полягає творчість письменника пацифіста. І, звичайно ж, мені сумно усвідомлювати, що мої прості думки комусь здаються рідкісними, екстравагантними. Коли я не говорю про щось нове, адже все вже давно закладено в розумі людства.
Мій пацифізм у моєму мирному житті і в моїй мирній творчості. Ще у 2012-му році я написав коротеньке оповідання "Пацифик", це був у своєму роді крик релігійного пацифіста. І ось через десять років я написав повість "Пацифісти", це друга книга антиутопії. У цій книжці весь пацифізм, який можливий, але мені не дозволили опублікувати цю книжку, погрожуючи законом, за порушення якого на мене очікувало б суттєве покарання, величезний за моїми мірками штраф або позбавлення волі. Утім, цензура це і є позбавлення волі. Мені не дозволили опублікувати, можливо, найголовнішу книгу в моєму
Повертаючись до тієї релігійної книжки, в якій я побачив натяки на пацифізм, хоча цей літературний твір вкрай сюжетно слабкий і здебільшого деструктивний, що і виражається в деяких послідовників цього культу, все-таки зачатки розуму, проблиски геніальності в ній є, в тих кількох пацифістських рядках. Але я дізнався про ті рядки лише з тієї причини, що вона добре якісно пропіарена. Будь-яка книжка за належного маркетингового підходу буде чудово розповсюджуватися і навколо неї створюватимуться рольові ігри, що, загалом-то, і представляє із себе будь-яка релігія. Релігія — це коли навколо літературного твору утворюється рольова гра, в яку охоче грають за ролями і часом по ходу цієї гри заходять занадто далеко. І батьки чинять вкрай деструктивно, коли вони втягують своїх дітей у свої рольові ігри. Чи є пацифізм рольовою грою? Швидше ні, ніж так. У цій грі може бути тільки одне правило — ніякого насильства, а ігор, що складаються з одного правила, не так багато. Навколо пацифізму немає обрядів, одягу, немає містичних надлюдей, але є символи, наприклад пацифік, що висить у мене на шиї. Пацифісти це індивідуалісти, які не бажають чинити насильство і їм огидно все, що пов'язано з війною. Пацифісти це люди з певним моральним вибором. І мої книжки безумовно геніальні, вони кращі за будь-які містичні книжки. Мої книжки розповідають про миролюбність значно ширше, значно переконливіше. Рольові ігри постійно змінюють свої правила, одяг, культи поповнюються новими особистостями, новими назвами, словами. Але миролюбність пацифізму в усіх віках однакова. Просто людина відкидає насильство і все тут, нічого зайвого. Її можуть називати по-різному: пацифістом, миротворцем, миролюбцем, і водночас: слабаком, боягузом, дезертиром, зрадником, а людину чоловічої статі можуть назвати представником іншої статі або іншої орієнтації. Це не настільки важливо. Головне, що така людина зробила цей правильний вибір, а всі ці ярлики, обряди, назви її зовсім не повинні хвилювати. І зрозуміло, що чим ширша рольова гра, тим значить у ній більше брехні. Потім я, звичайно ж, знайшов пацифістські рядки і в інших авторів. Але всі вони говорили про свій час, тому я вирішив створити свою літературу, і я вирішив зробити головними темами своїх творів пацифізм і цноту, я писав про те, про що інші якщо й писали, то дуже мало. І зараз я можу з упевненістю сказати, що я написав достатньо книжок на ці найважливіші для всього людства теми.
Небуття смерті є для пацифіста втіхою, померши, пацифіст уже не бачитиме, не чутиме про божевілля мілітаризму, що виправдовує насильство і лиходіїв називає героями, все це поклоніння природній деструктивній силі. Одне є погане в смерті — тоді я не зможу любити себе. Любов закінчиться. Зі смертю любов закінчується, а є тільки одна справжня любов, це любов до самого себе. З одного боку, зі смертю перестаєш бути в суспільстві, що непогано, але з іншого боку, перестаєш бути у своїй самоті, що погано, взагалі перестаєш бути. Або розумом ми перемістимося в майбутнє, де навчаться оживляти розум людський, беручи його з минулого і створюючи для кожного безтілесного розуму свій власний рай за допомогою технічної візуалізації. І це буде остання або єдина ілюзія у світі, не містична програма.
Мій агностицизм і полягає в тому, що я вірю в усю цю нісенітницю, плоди своєї уяви зриваю, розповідаю про них, але куштувати їх не кваплюся. Завжди плід ілюзії на ділі виявляється несмачною пустушкою. Справа пацифіста і доказ пацифізму в самому житті людини, якій просто потрібно прожити своє життя мирно, не беручи до рук зброю, нікому не спричиняючи насильства, ні людям, ні тваринам. І якщо для цього слід стати самотнім вигнанцем, нехай так, нехай так і буде. Якщо для цього потрібно постраждати і загинути, що ж, смерть нікого не пропустить. Але головна мета, яким померти. Якщо й помирати, то неодмінно мирною людиною. Що ж до створення сім'ї, то у своєму житті я бачу, що пацифістів не любить протилежна стать, тому про сім'ю не може бути й мови. Але якщо все-таки двоє пацифістів зустріли один одного, то нехай живуть мирно разом, вони обопільно не захищатимуться насильством. Це і є справжнє моральне життя і моральна смерть. Шлях і результат. Потрібно розуміти, що покаяння не існує, все, що ми робимо у своєму житті, все залишається з нами. Тому потрібно не робити зла. А що є добро і зло, що морально, що аморально, я вже детально розписав у своєму Агнозисі, повторюватися немає сенсу.
Я пам'ятаю своє дитинство, в якому було насильство, коли я бив, під виглядом гри або веселощів, і коли мене били батьки, батько один раз, а мати безліч разів, тому я знаю, що таке насильство і знаю, наскільки воно огидне. У тому-то й біда, що я вбирав насильницьку поведінку дорослих і усвідомив, що так чинити неправильно, тільки після свого повноліття або трохи раніше. Я достатньо зла і дурості на собі відчув, щоб ненавидіти зло і дурість. Пам'ятаю, як батько вів мене до
Незайманий
Люби одного себе.
Кохання сумісне виключно тільки з цнотою, тільки незайманий може справді кохати. Я пам'ятаю, як дівчина, яку я любив, на знак подяки поцілувала мене в щоку. Але тільки через десять років я усвідомив, що в тому невинному поцілунку було все моє статеве життя. У цьому одному поцілунку було все і тому ні про що інше не варто і мріяти. Я пізнав у цьому поцілунку всю ніжність, яка взагалі можлива, всю жіночу тілесність і при цьому я залишився незайманим. Люблячим незайманим. Це здається унікальним явищем, хоча саме так, все і має бути. Коли по-справжньому любиш, тоді все тілесне статеве відступає, не має значення. Чи хотів того статевого пізнання? Ні, не хотів, я в коханні бачу недоторканність. Але на її вибір я не міг вплинути, той поцілунок був раптовим. Дивно, але на тому місці, на моїй щоці потім виросла родимка, немов нагадування. Тоді як інші люди засуджують мене за незаймане життя, все тому, що вони не знають про те, що в мене вже все було, у тому поцілунку було все, і більшого не потрібно. Вони так думають, бо самі ненаситні, їм завжди потрібно більше, вони не вміють насолоджуватися моментом, не вміють жити спогадом. Я ж своєю чергою спокійний, адже я випробував на собі тілесність коханої людини, і що найголовніше, я не втратив свою цноту. Це і є незаймане кохання. Я досяг ідеалу у своєму коханні, як у тілесному плані, так і в моральному.
У всьому своєму житті я знаходжу тільки два задоволення, перше — це мирна творчість, друге — це цнотливе, позбавлене всякої низинної тілесності кохання. Але чому саме так, а не як у всіх тілесна грубість? Відповідь криється у вродженій гидливості й у розвиненому бажанні самозберегтися. Коли людина багато розмірковує й оцінює життя таким, яким воно є, то людина не може не помічати весь бруд тілесності. Приміром, похід до туалету це огидне дійство, яке є необхідним. Це викликає огиду, притому, що це необхідно робити. Тому й відбувається дисонанс. Але якщо не розмірковувати, не думати про це, і чинити механічно, то все здається звичним. Природа не думає, і коли людина відмовляється думати, то це і можна назвати проявом природи в людині. Чому люди часто вступають у статеві зв'язки, не думаючи, не роздумуючи, і природа навіть передбачила механізм придушення огиди в людині, просто тіло налаштовується певним чином, гормонально або ще як, і одурманену своєю ж тілесністю людина перестає думати. Або скажу навіть більше, ці статеві речовини в організмі людини починають змінювати самі думки людини, переконуючи на користь розмноження або імітації розмноження. Я пишу про те, що сам відчував, і що тепер за допомогою розуму аналізую. Однак те статеве одурманення не доводило мене до самого акту розмноження, я незайманий, який відчував на собі вплив цього тиску, благо вчасно я розумом міг відкидати непоправне. Гидливість щодо тіла у мене завжди виявляється сильнішою за статевий дурман, який, варто зауважити, надзвичайно сильний. Хоча в плані тілесності я нічим не відрізняюся від більшості людей, у мені також є найсильніше тяжіння до протилежної статі, однак я розумний, я тверезо бачу весь бруд розмноження й усю оманливість статевого потягу.
Зовсім недавно мені пощастило брати участь в експерименті, який називався — побачення. Утім, ініціатива знайомства виходила від дівчини, яка звернулася до мене за допомогою соцмереж. Оскільки вся інформація про мене є у вільному доступі в інтернеті, хоча багато хто продовжує думати, що я закрита людина, нетовариська і в мене багато таємниць. Насправді, навіть на основі цієї книжки, можна зрозуміти, що я нічого не тримаю в собі, і всі свої почуття або емоції я кудись поміщаю, в інтернет або на папір. І ось вона, двадцятивосьмирічна дівчина, яка усвідомлює, що їй скоро вже тридцять, без стосунків, підбурювана подругами, натикається на мене, вільного незайманого. Бо все про мене відомо, хоча їй явно не подобаються мої думки і взагалі мій світогляд, який взагалі мало подобається представницям жіночої статі. Пацифісти їм не подобаються, незаймані також, непитущі нудні, а вегетаріанці й поготів, а якщо всі ці якості в одній людині? Я можу викликати тільки антипатію, хоча для мене все перераховане є невід'ємною характеристикою моральної людини. Загалом, якби вона була молодшою, то й не подивилася б у мій бік, але вік, але самотність, але тиск суспільства. Діями
Приводом для її звернення до мене стало написання ікони, я в свою чергу за тиждень виконав це замовлення, після чого зважився подарувати їй цю свою художню роботу. Але оскільки дівчина жила в іншому місті, я запропонував привезти їй цей подарунок і попутно організувати побачення. Мій план спрацював, хоча я готовий був прочитати відмову. Вона погодилася зустрітися. Будучи жебраком-художником, я на всі свої гроші, які в мене були, поїхав в інше місто, вже там ми зустрілися, погуляли в парку, посиділи в кафешці і я поїхав назад. Це було моє перше побачення в житті, скоріше дружнє, ніж будь-яке. Адже любові ні в ній до мене, ні в мені до неї не було. Вона добре провела час, а я зміг поспостерігати за своїми статевими почуттями, які після побачення буквально вибухнули. Адже всі мої думки тоді були тільки про статевий акт, вся природа в мені благала про розмноження, причому швидке. І що найнебезпечніше, під дією тілесного впливу розум слабшає. Тому думати розумно в той момент про що-небудь я не міг. Я піддався тому статевому дурману, який був досить сильним, і він став би ще сильнішим, якби я став його культивувати і далі провокувати. Так само чинили вчені, усвідомлено приймаючи малу кількість отрути або вірусу. Це побачення і було подібним актом провокації. Добре, що нехай і заглушений, мій розум розум розумів, що я залишуся незайманим, хоч би як моє тіло лютувало, і що всі ці думки про розмноження — всього лише фантазії. У той час як людина аморальна, в такому положенні просто віддається природі цілком і розум у ній глушиться геть. Утім, треба сказати, що і для людини моральної це небезпечно, адже завжди з'являються думки — а що, як переглянути свої розумні погляди на життя, можливо, цнота — це не так важливо, як мені здається, та й чи існує романтичне кохання, чи насправді кохання — це всього лише статевий потяг? І так далі. Природа вимагає від моральної людини зрадити розум, заради тваринності, віддатися ницості. Але заради чого? Мабуть розмноження. Кінцева мета всієї цієї природної статевої рольової гри — статевий акт. І в чому мерзенність природи, їй байдуже, з якою жінкою ти це зробиш, неважливо любиш чи не любиш, якщо вона тебе хоча б трохи приваблює, отже, перешкод немає, дій — такий аморальний устрій природи. Але як усі дурмани рано чи пізно розсіюються, втрачають свою силу, так і тілесний дурман слабшає і тоді виразніше проступає голос розуму. Тоді починаєш міркувати, і спадають на думку факти — я її не кохаю, не треба догоджати своєму статевому потягу, треба бути моральною людиною, статевий зв'язок, якщо й можливий, то тільки з любові і після весілля. Щоб усе це склалося, ймовірність вкрай мала, але природі не потрібні будь-які обмеження, не потрібне кохання, не потрібне весілля, їй потрібне необмежене розмноження, а для досягнення цього вона й виробила гормональний дурман — своєрідну зброю проти розуму, що тяжіє до цнотливості. Здавалося б, що мій експеримент банальний, мої висновки прості, проте саме тепер я точно знаю, що таке справжнє кохання.
Я покохав дівчину на ім'я Аріна у свої п'ятнадцять років чи то майже в шістнадцять, потім у двадцять років у нас було кілька зустрічей. І заради неї я їздив в інше місто заради п'ятнадцяти хвилин спілкування, тож такі мандрівки для мене не в новинку. Я любив її, мені подобалося її тіло, її краса, я тягнувся до неї, але водночас я не хотів до неї торкатися, і не думав вступати з нею в статевий зв'язок. Я любив її невинно, я любив її розумом. Тому я присвячую їй свої книги, всі плоди свого розуму. Ось чому той експеримент був насправді важливий для мене, мені потрібно було порівняти. Я з'ясував, чим відрізняється простий статевий природний потяг, від потягу розуму. Утім, справжнє кохання не скасовує статевий зв'язок, просто він другорядний, другорядний настільки, що його може й не бути. Хто знає, щоб було б зі мною, якби моє кохання до Аріни було взаємним. Одне я знаю точно, я б завжди прагнув до розумності. Але оскільки взаємність не відбулася, я не буду про те говорити. Я тільки знаю, що вона розлучилася зі своїм чоловіком, а я що тоді, що й зараз чекаю, коли вона одного разу прийде до мене. Хотілося б знову подружитися. Я живу в очікуванні. Хоча я ні на що не розраховую, адже якщо
Повертаючись до тієї дівчини, з якою в мене було дружнє побачення, скажу, що коли я набув здорового глузду, я пояснив їй, що я їй не підходжу із суспільного погляду, я усвідомлено далекий від стандартів суспільства. Я прагну бути жебраком ізгоєм суспільства, і будь-якій дівчині це не подобається. І змінюватися я не збираюся, я хочу бути собою. Тому навіть дружба зі мною неможлива, і вона це добре розуміла. Але бідні дівчата, адже на них тисне суспільство і вік. Природа квапить їх і це зрозуміло. Проте краще б усі вони керувалися своїм розумом і розуміли, яким є справжнє кохання, і не довіряли статевому потягу та громадській думці.
Усе, що я пишу в цьому розділі книжки, це моя статева рефлексія, це те, чим і має займатися кожна розумна людина, яка поважає себе. Тоді як природі потрібно, щоб люди без особливих роздумів реалізовували свій статевий потяг. Зазвичай легковажні люди не оцінюють своїх почуттів і вони скоріше за все полігамні. Якщо хтось кохає двічі за все своє життя, або вступає в статеву близькість двічі за все своє життя, це вже полігамія. Тоді як справжнє кохання моногамне, приклад того кохання — це моє кохання, адже я незайманий і я вірний своєму коханню. Звичайно ж, тут мене звинуватять у тому, що я, мовляв, поділяю жінок на праведниць і блудниць, ніби з першими я розумний, а з другими я низький. Але це не так, адже в мене є тільки одна праведниця, а до інших і справді в мене може бути тільки статевий потяг, який я ніколи не реалізую з ними, тому що я розумний. Припустимо, я позбудуся цноти, програвши природі, що тоді? Тоді після протверезіння, яке завжди настає після викиду насінини, коли відбудеться задоволення тваринності, тоді не буде продовження, адже задум природи здійсниться, той підступний план тілесного дурману. Тоді буде спустошення, і розум мені прошепоче — і заради цього ти вбив свою цноту, заради цього обману ти зрадив своєму коханню, заради цього хвилинного тертя геніталій? О, яка ж це була б помилка! Але природа робить усе, щоб людина з цієї нісенітниці робила цілий культ, багатобуквеневі книжки, багатомовні передачі, щоб людина ввібрала в себе цю брехню і думала, начебто це велике дійство, якого треба бажати, за яким треба гнатися. Коли всього лише це сплеск тілесного тяжіння, що затьмарює розум, а після — порожнеча. Але й після статевого акту природа навіює їй, ніби тепер вона надлюдина, ніби вона якийсь подвиг здійснила, і тому вона очікує суспільного схвалення. Вони всього-то потерлися геніталіями, і нібито тепер їх усі повинні на руках носити. І, на жаль, багато хто вірить у цю брехню, вони злягаються, а потім вимагають поваги до себе, переконують себе ніби вони впевненішими стали, ніж були раніше. Як же це безглуздо звучить, коли чоловік стверджує, ніби він став упевненішим, спілкуючись із жінкою. А без жінки? Без жінки виходить, немає впевненості? У цьому-то й полягає пастка природи, ніби статеві стосунки дають якийсь особливий статус. Насправді ж люди, якими були, такими й залишаються. Якщо вони розумні, то розум завжди в них переважає. А якщо вони більше тяжіють до тваринності, то тоді вони будуть слідувати вказівкам своїх статевих почуттів. Я особисто впевнений у своєму розумі, я впевнено пишу цю книжку, і мені не потрібні статеві стосунки для впевненості в собі, або будь-які суспільні статуси. Але люди весь час женуться за статусами, і природі тільки це й потрібно, їй байдуже полігамні вони чи моногамні, головне, щоб вони розмножувалися й особливо про те не роздумували, адже будь-яке міркування на цю тему перешкоджають відтворенню роду людського. Що тут поганого? Погано те, що розумне кохання рідко коли можна зустріти серед людей, я бачу, як вони просто підкоряються своїм статевим почуттям і вважають, ніби той статевий потяг і є кохання, називають статеві стосунки коханням, а зносини заняттям коханням. Якби вони подібно до мене, розмірковували про свої почуття, і бачили їхню першопричину, то не робили б стільки помилок, які часто ламають цілі життя.
Взагалі треба розуміти, що в мене з дитинства гидливе ставлення до фізіології, лякливе ставлення до будь-якої тілесності. Із цим стикаються всі чуттєві люди, які відчувають будь-яку зміну у своєму організмі, найменший біль, і головне, це відраза до болю і до будь-яких тілесних страждань. Те, що болить і спричиняє незручності, викликає огиду, мені здається, це логічно. Звичайно, можливо, є люди, які насолоджуються болем, але я точно не з таких. З цієї моєї відрази до болю, мабуть, зростає як пацифізм, так і цнота, втім, як тверезість, так і вегетаріанство. Відраза до свого болю, до своїх страждань, безсумнівно, пов'язана і з моїм ставленням до чужого болю і до чужих страждань. Сам не хочу страждати й іншим того не бажаю. У мене гостре і швидке сприйняття всього, слова, думки, почуття, болю. Я все переживаю, все мені приносить стрес, від якого я страждаю, це гіперчутливість. Тому мені настільки гидко все грубе, нечутливе, неромантичне, все чоловіче, все мужланське я ненавиджу. Тонкість буття — так я називаю це особливе відчуття всього. Тому думаючи про статевий зв'язок, який був би першим у моєму житті, я боюся цієї думки, остерігаюся її, тому що вона пов'язана з тілом, з фізіологією. Будь-яке нове відчуття може бути приємним, а може бути неприємним, я не можу знати. Боятися невідомості, чогось нового, це нормально, адже це нове може виявитися не таким, як про нього говорять. Страшно — ось перша думка, що виникає в мені щодо статевого акту.
Але, мабуть, таке чоловіче життя, адже я, будучи чоловічої статі, можу прожити і півроку, і рік, жодного разу не побачивши крові. Біль, звісно, може бути і щодня, але кров рідко. У жінок же абсолютно інакше, вони щомісяця бачать власну кров, відчуваючи неприємні хворобливі відчуття і взагалі тяжкий
Проте зараз час цілком вільний, і до статевих стосунків примушують не скрізь. Тож людина цілком може обрати так зване самопартнерство, або життя соло, є ж музиканти, які виступають сольно, не в дуеті й не в оркестрі, і до них цілком нормально ставляться, чому ж сольне статеве життя треба неодмінно засуджувати. Коли я, творча людина, пишу книжки, будучи один, малюю на самоті, коли вся моя головна життєва діяльність відбувається на самоті, питається, для чого мені хтось іще, крім самого себе? Я навіть знайомий з дуже привабливою дівчиною, яка добровільно живе одна і вона щаслива. До того ж усі, хто вступають у шлюб чи в стосунки, завжди кажуть, що тепер-то буде нелегко, адже вдвох важко уживатися, важко домовлятися. Люди ніби усвідомлено шукають труднощі, може навіть страждання, виправдовуючи їх дітонародженням або своєю боязньчю самотності. Але самотності не потрібно боятися, адже самотність це звичайний для людини стан. Адже ніхто не може прочитати думки людини, передбачити її бажання, розум по суті своїй самотній. Особливо це виявляється, коли свої думки поміщаєш у книгу, яку згодом мало хто розуміє. І я скажу, що бути самотнім краще, залишатися незайманим краще. Мене всіма силами постійно хочуть принизити, на кшталт — фу, незайманий. Але це в них не виходить. Тому що я знаю, що я кращий за них усіх. Я незайманий.
Якщо зазирнути в минуле, то можна побачити мою щиру сором'язливість перед красою. Для мене пік жіночої краси це двадцятирічний вік, це саме той вік, у якому була дівчина, яку я кохав. До цього віку краса дівчини ще не сформована, тому малоцікава, як і після двадцяти краса починає з кожним роком в'янути. Саме двадцять років це час розквіту жіночої краси. І можливо, тому своїх ровесниць або трохи молодших я вже не боюся, особливо їх не соромлюся, адже віяння краси в них згасло, і далі буде тільки простіше. Однак помилка юності полягає в тому, що коли перебуваєш у двадцятирічному віці, думаєш, що так буде завжди, що ніби завжди червонітимеш, тремтітимеш, перебуваючи перед вродливою дівчиною, що завжди складатимеш вірші про кохання, та й узагалі здолаєш будь-яку грубість почуттів. Але все минає, і інтернет стер унікальність краси. Без інтернету, я бачив тільки тих дівчат, які проживали зі мною в одному місті, мій кругозір краси був обмежений. Інтернет же показав і інші міста, інші материки, краса стала безмежною, і водночас такою повторюваною. Ставлення до краси може бути двояке, природі одного зору мало, тоді як розуму одного зору цілком достатньо. У двадцятирічному віці я насолоджувався спогляданням краси, щоб наступні роки згадувати про неї, про те споглядання без дотиків.
Я говорю насамперед про розумний підхід до статевих стосунків, які з більшою часткою ймовірності приречені на самотність. Але люди не хочуть бути самотніми, тому обирають шлях природної розважливості. Для мене важливо, щоб були виконані розумні умови для статевих стосунків, вони прості: це цнота, як чоловіка, так і жінки, а також їхні взаємні почуття одне до одного, під взаємними почуттями я маю на увазі потяг розуму, а не геніталій, і ще має бути світоглядна сумісність. Імовірність зустрічі таких людей, виконання всіх умов, мізерна, але краще бути самотнім усе життя, ніж бути з тим, хто не відповідає цим критеріям розуму. Природі байдуже, чи є згода світоглядів, чи ні, незаймані вони чи ні, як і особливі почуття не потрібні, тому люди, керуючись природним цинізмом, примітивно оцінюють статеві стосунки, швидко вступають у стосунки, швидко розходяться або скріплюють себе таким природним явищем, як дітонародження, або заняттям, що імітує зачаття. І за всієї цієї банальності, вони не самотні, у них з'являється суспільний статус, тоді як на розумних людей, які очікують ідеальних умов для статевих стосунків, вони дивляться зі зневагою, навіть з антипатією. Тож коли я наважуюся говорити чи писати щось розумне з приводу статевих стосунків, легко уявити, як люди ставляться до того здебільшого. Я завжди залишаюся на самоті думки. Мій розум самотній. Утім, я поки що є в самого себе і цього цілком достатньо.
Найголовніше в житті це не втрачати себе, не порушити свій моральний світогляд. Страшно втратити цноту. Страшно уявити статеві стосунки без любові і без цноти. Незаймана любов — ось що я проголошую у своїх книгах, але мене мало хто чує. Коли люди протестують проти незайманого кохання, вони тим самим виправдовують свою природну нерозумність, виправдовують свої помилки. Як і з приводу насильства, якщо його чинять за велінням природи, наприклад для захисту, то це насильство одразу виправдовують, навіть не питаючи, чи аморальне воно. Так само йде справа і зі статевими стосунками, якщо вони сприяють розмноженню, то всі питання одразу відкидаються. Але у розуму з цього приводу безліч запитань. І поки я намагаюся на них відповісти, доживши до старості, моє статеве життя закінчиться, у мене будуть відповіді, але не буде статевих стосунків. Втім, як тридцятирічна людина, скажу, що вони і зараз мене мало турбують. У двадцять років,
Мають рацію ті, хто стверджує, що зберігання цноти архаїчне, вірність застаріла, але це все вірно в тому разі, якщо все це робиться, і збереження цноти, і зберігання вірності для когось іншого, а не для себе, не заради себе. Ось що нове я стверджую — потрібно зберігати свою цноту тільки для одного себе коханого, щоб самому усвідомлювати і відчувати свою цноту, заради цього я і не вступаю в статеві зв'язки. Це усвідомлення важливе для самого себе, а не для тієї, якій, можливо, моя цнота взагалі не потрібна. І як показує життя, чоловіча цнота, а саме та, що не вступає в статеві зв'язки ні з ким і ніколи, не цікава протилежній статі, або навпаки викликає агресивні запитання, нерозуміння, може, навіть заздрість. Одне ясно точно, бути моральним для когось це завжди невдячне заняття. Потрібно бути моральним для одного себе. Я незайманий для себе, тому що я люблю себе, і тому я не буду вступати в статеві зв'язки.
Статева рефлексія і має мати саме такий вигляд, але я часто бачу повідомлення, які говорять про те, що той чи інший, приміром, обіймався з жінкою. Але перед тією дією, йому потрібно було запитати себе — а чи люблю я її? Якщо ні, то тоді мені не потрібно торкатися до неї, адже вона мені чужа, а якщо навіть я і полюбив, чи взаємна любов моя? І чи потрібно порушувати недоторканність між нами? І багато інших питань, але той чоловік не думав, а просто бездумно робив. Так само як і я в дурному своєму підлітковому віці торкався до талії дівчини, кілька секунд. Але для чого? Це і було бездумне виконання мого бажання, і що найгірше в усьому цьому, дівчина цьому не чинила опору, звісно, я розумію, що в танці таке дозволено, проте зараз мені дико таке нецнотливе дійство згадувати. Крім цієї помилки, в моїй біографії є випадок моєї відмови дівчині в статевому зв'язку, я відкинув її пропозицію, коли мені було п'ятнадцять або майже шістнадцять років. П'ятьом юнакам вона запропонувала зробити це зло разом із нею. Я один відмовився. І анітрохи не дивно, що саме я один до сьогоднішнього дня зберігаю свою цноту. Життя кожного того юнака визначилося вже тоді. Відмовивши тоді тій дівчині, я наче відкинув усю природу, і кажу їй ні й досі, принаймні на тридцять третьому році свого життя. Страшно уявити, якби я погодився, і тоді б усе моє життя стало б іншим, не було б моїх книжок, я був би такою, як усі, нещасною людиною, позбавленою цноти. Ось наскільки важливий вибір. Я вважаю, що я зробив правильний вибір, моральний вибір.
Чи потрібна природі різноманітність? Що стосується статевих стосунків, і повертаючись до того мого експерименту під назвою побачення, я помітив у собі таку думку, природну за своїм посилом, що мені нібито слід змінити свою індивідуальність, щоб сподобається дівчині. Мовляв, ось я весь такий протестний, виступаю проти суспільства і проти його давно прогнилих духовних скріп, ось я пацифіст, незайманий, непитущий, вегетаріанець, і природа немовби мені натякає — навіщо тобі так виділятися, ти ж мусиш розуміти, що дівчатам це не подобається, тому не говори про те, приховуй, замовчуй. Це не природний заклик до брехні, це скоріше недомовленість, так частенько чинять жінки, коли не показують своїх нинішніх свіжих фото, щоб не показувати свою повноту або процеси старіння. Дивуватися цьому не варто, оскільки жінки люблять прикрашати, особливо самих себе, використовуючи макіяж, підкладки в одязі, аромати, накладення фільтрів на фото, вдалі ракурси під час знімання, все це схоже на обман. Я пам'ятаю, навіть влаштовував перевірку однієї дівчини, я зробив фото її обличчя, портрет, шкіра її обличчя була вкрита червоними цятками, але за допомогою програми я зробив шкіру її обличчя ідеальною. І що ж? Їй ця відретушована фотографія дуже навіть сподобалася, але вона не могла не розуміти, що це неправда, що її обличчя, яке вона бачить у дзеркалі, не таке гладке. Але їй було все одно. Жінки схильні на невеликі хитрощі, цілком прощають собі крихітний обман. Природа також і мені натякала дещо прикрасити, адже я пишаюся своїм моральним вибором, коли багато хто вважає мій вибір неповноцінним і невдалим, мовляв, за мій вибір мене позбавляють чоловічої статі, а я виставляю свій вибір на показ, усім розповідаю про нього. Природа хоче, щоб я став таким, як усі, щоб я згладив нерівності свого світогляду, відредагував свою особистість такою мірою, щоб я став схожий на інших, майже не відрізняється. То чи вірно те, що природа передбачає різноманітність? Чи все ж для розмноження їй потрібні однакові люди, виключно природно-орієнтовані. Я на собі відчув цей заклик бути потайним для вигоди своєї статі. Чи потрібно чинити опір цьому чи все ж таки виконувати і бути успішним у природному середовищі? Відповідь проста, потрібно завжди бути собою, навіть якщо це абсолютно невигідно. Чесність — ось що важливо.
Чому я до природи і до розуму звертаюся як до живих істот? Все просто, я
Одним із найпрекрасніших вчинків за моєї любові до дівчини було те, що я одного разу в листуванні щиро подякував їй за те, що вона береже мою цноту, адже вона єдина дівчина на всій планеті, яка могла б позбавити мене цноти. Але вона цього не зробила, втім, вона не хотіла, і за це я їй вдячний і донині. Резюмуючи все написане в цьому розділі, можу сказати, що любов це впевненість. У нелюбові є страх статевих стосунків, тоді як у коханні не боїшся статевих стосунків, про них, коли любиш, узагалі не думаєш і тому живеш незаймано. Я незайманий, тому що я кохав і, можливо, досі кохаю, але не тільки ту дівчину, а й кохаю самого себе. Пам'ятаю, як я поміщав на сторінці соцмережі таку свою фразу — я незайманий і я тим пишаюся. Людей це моє висловлювання шокувало, адже вони не хотіли б, щоб я так думав, а навпаки, вони хотіли б, щоб я себе принижував, страждав і прагнув би стати таким, як усі вони, доріс би до їхнього сакрального рівня статевої реалізації. Мені взагалі подобається провокувати своїми думками. Так, наприклад, у листуванні з дівчиною, я стверджував їй, що гроші — це зло і потрібно, щоб їх було якомога менше. Вона у відповідь мовчала, але я-то знаю, що вона була з моєю антимеркантильністю не згодна, вона звикла до протилежної думки, до буденної, до поширеної. Пам'ятаю, як я поводився поруч із коханою дівчиною максимально чесно, я плакав перед нею, коли хотів плакати, мовчав, коли не знав що казати, і бачив, як її прекрасне личко спотворювалося гримасою огиди до мене, бо я не поводжуся мужньо. Смішно читати, як усі ці люди намагаються боротися проти стереотипів, проти архаїки, тоді як архаїчна природа в них як була пані, такою й залишається. Вони борються з ілюзіями, активно й безкомпромісно, от тільки природу не чіпають, тож я можу назвати весь їхній пафос черговою рольовою грою. Я ж своєю чергою відмовляюся від будь-яких рольових моделей. Я знаю, що мене хочуть бачити в різних іпостасях, і щоразу, виходячи за рамки їхніх уявлень, я всіх розчаровую. Чи є геніальність видом рольової гри? Це скоріше мій протест, коли мене принижують, я себе підношу, причому піднесення моє суто словесне, від цього самонавіювання я нічого не отримую, окрім самопідтримки. Що є творчість? Вона питання чи відповідь? Одні бачать постановку питання, інші бачать даність відповіді. Для мене творчість — це питальна відповідь. Тому я відповідаю — так, я незайманий, а хто ти? Так я пацифіст, а ти? Мене завжди дивувало те, що читачі моїх творів, ставлячи собі це запитання, і доходячи до невтішної відповіді, за це, м'яко кажучи, недолюблювали мої тексти, коли я насамперед категорично писав тільки про самого себе, розповідав про свій світогляд. На цьому, я думаю, настав час закінчити цей розділ, щоб перейти до наступного.
Непитущий
Сила в моральності.
Багато хто не розуміє те, що я пишу, з однієї причини. Їм усім хочеться жити складно, усім хочеться пригод, які часто призводять до сумних наслідків. Ось я пишу про пацифізм, про мирне життя, за якого хочеться спокою, коли всім задоволений. Але іншим чомусь потрібна боротьба, завоювання, насильницькі дії. Движухи їм хочеться, просто висловлюючись. Ось тільки ця двіжуха призводить до болю і страждань. Так само і мої промови про цноту не розуміють, адже цнота це статевий спокій, коли не потрібно рухатися до насолоди, задоволення, розмноження. Але іншим чомусь хочеться статевого роздраю, звідси невірність, примус, зґвалтування. Так і тверезість це насамперед спокій, це постійна тверезість розуму, коли жодні речовини не впливають на вчинки людини. Але ж рух це життя! — вигукують вони. Ну, то все про що я говорю, це також є рухом, тільки це правильний рух. Не брати до рук зброю — це рух, сказати ні армії і в неї не піти, для цього потрібно багато рухів зробити, відмова від насильства — це також серйозна протидія. Пацифіст розтискає кулаки, або не стискає їх зовсім, мозок пацифіста дає органам відповідні сигнали. Незайманий відкидає статеві стосунки, утікання від жіночих домагань це досить хоробрий рух. І коли інші п'ють алкоголь, а непитущий тим часом п'є безалкогольний чай чи сік, це його правильний рух. Я точно знаю скільки потрібно всім відмовляти, за всі ці п'ятнадцять років тверезості. Утім, це як подивитися, адже я, відмовляючись від одного, погоджуюся з іншим. Інакше кажучи, всі мужлани відмовляються від незайманого життя, у них не буде досвіду дорослого незайманого життя, а всі, хто п'ють алкоголь, відмовляються від тверезого життя.
На жаль, я можу абсолютно чисто говорити тільки про своє незаймане життя, оскільки я досі не цілувався з дівчиною і не бачив її голою, наживо, а не на картинці, я також не торкався інтимних жіночих місць. А щодо пацифізму, то я вже писав про те, що я вчиняв насильство у своєму дитинстві. Також до вісімнадцяти років я вживав алкоголь і курив сигарети, і до вісімнадцяти років я їв м'ясо тварин і птахів. Своє життя я точно не можу назвати абсолютно чистим.
Який сенс життя? Мені здається сенс життя в досконалій моральності. Що є досконала моральність? Це перемога над природою. Перемога над природою полягає в подоланні її аморальних законів за допомогою технічного і морального прогресу. Уже зараз, технічний прогрес дає можливість жінкам, які не можуть з тих чи інших причин зачати дитину, лабораторним способом це виправити. І я уявляю, що в майбутньому дітей узагалі нікому не потрібно буде народжувати за законами природи, а отже, страждаючи, але люди відтворюватимуться штучно, і тим самим припиняться страждання пов'язані із зачаттям, виношуванням плода, пологами. Подолання болю і страждань, цим зайняті всі добрі уми людства, над цим працюють добрі вчені, філософи, лікарі. Тому що
Але багато аморальних мислителів хочуть своє розуміння норми приписати всім, немов судді, які судять хто є хто. І ось такий суддя сидить у військкоматі і судить, хто нормальний, а хто ні. Він не розуміє, що вся ця ситуація вже ненормальна, це місце, де він засідає, ненормальне, як і він сам ненормальний, раз служить цій аморальній системі. Або такі самі судді, які дивляться на статеві стосунки і на втрату цноти зі схваленням, не розуміють суті таких стосунків, також не розуміють аморальності будь-якого виду насильства. Вони всі просто живуть за державними законами і відступ від них вони вважають єрессю, ненормальністю. Єресь у їхньому розумінні це не безумство, це радше інший розум, який може бути в безліч разів розумнішим за них усіх разом узятих, розум, який може похитнути все їхнє нікчемне уявлення про світ. Дурість молодості полягає в думці, ніби можна бути частиною будь-якої системи і при цьому бути індивідуальністю. Система всіх єретиків виганяє, система перетворює людей на цеглинки, такі однакові й на вигляд міцні. Той, хто стає осередком системи (культу, організації, групи) вже не міркує, але всьому сліпо довіряє. Вони всі можуть тільки симулювати розумові здібності, вони симулякри, здатні тільки вдавати, наслідуючи один одного. Тоді як вільний та індивідуальний і може претендувати на унікальність тільки самотній мислитель. Тому непитущий завжди один, він не може за іншу людину не робити ковток, єдине, що він може, так тільки самому не робити це зло. Пацифіст вільний тільки над своїми руками. Незайманий може керувати тільки своїм статевим органом. Варто зауважити, що для звершення зла майже завжди потрібна друга людина, друга особистість. Так для втрати цноти, для статевого акту потрібна друга людина, партнер. Для бійки також потрібен суперник, звісно людина може наносити каліцтва самій собі, проте це не менш аморально, ніж насильство над іншим. Але потрібно розуміти, що я зараз розглядаю найпоширеніші випадки. Так поїдання м'яса тварин і птахів починається з того, що батьки годують ним своїх дітей, або навіть якщо один із батьків займається цим, все одно це вже двоє. Як і в пияцтві бере участь компанія або пара товаришів по чарці, хоча бувають і винятки. Думаю, моя думка зрозуміла, все проти чого я тут пишу, у всьому цьому, як правило, потрібна друга людина. Значить на самоті набагато менше спокуси, і це, безсумнівно, релігійна банальність. Однак, знаючи цю банальну істину, люди нерідко збираються в пари, групи, юрби, думаючи, що здолають усі спокуси і залишаться індивідуальностями, перебуваючи в натовпі. Але як показує життя, багато хто, вступаючи в міжособистісні стосунки. Змінюються не в кращий бік.
Головна зброя природи це тиск натовпу. Саме під тиском однолітків, умовлянням, залякуванням, молоді люди зазвичай ламаються, і їхня колишня індивідуальність перетворюється на волю натовпу. Одурманеність натовпу, в цьому є щось давнє. Обряди, концерти, танці, це схоже на транс, відхід від реальності. Пияцтво перебуває в тому ж ряду, проте воно деструктивне.
Мені здається, ті деякі, хто прочитав Агнозис мого авторства, поставили собі питання — для чого бути хорошою людиною і прагнути до моральної досконалості. Відповідь криється в слові — протест. Протестні почуття проти зла і аморальності можуть спонукати людину до зміни свого життя. Молоді люди (зокрема і я) помилково вважали, ніби якщо вони поводитимуться аморально, як аморальні дорослі, а отже, пиячитимуть, матимуть статеві зв'язки, битимуться (по-дорослому) і чинитимуть подібне зло, то таким чином вони нібито виражатимуть свій протест. Насправді ж жодного протесту в їхніх діях немає, адже якщо вони поводяться так само аморально, як і багато дорослих, то вони просто стають такими самими, як вони, анітрохи не кращими, анітрохи не гіршими. Це тупе наслідування і не більше того. Наслідування керує будь-яким натовпом. Натовп не протестує, він наслідує певний спосіб життя. Молодь тим і займається, що наслідує дорослих, коли справжній протест має полягати в практичній реалізації іншого життя, морального життя, адже тільки моральне життя протестує проти природи. Якщо, приміром, дорослі п'ють алкоголь і це приносить людям страждання, то висновок усякої молодої людини має бути таким — я не буду як вони, це буде моїм протестом, я буду кращим за моїх батьків і моїх однолітків. Ось це і є справжній протест.
Реклама здійснила цю підміну, показуючи в нешкідливому світлі бійки, пияцтво і статеві акти, транслюючи так, ніби в усьому цьому немає нічого небезпечного, ніби насильство — це мужність, ніби злягання — це романтика, і ніби вживання дурманних речовин — це веселощі. Створюється поверхневе уявлення, і не показується суть і наслідки. І що цікаво, у самій природі є дурман, який людина використовує не для знеболення, а для одурманення свого розуму. Вони послаблюють розум. Але як саме виник розум? Мені здається, розум з'явився шляхом протесту. Розум це і є в чистому вигляді протест. Коли в людині утворилася думка чинити опір природі, тоді й розквітнув розум у людині. Помилково вважати, що знаряддя вбивства створює розум, ні, це не так, істинний плід розуму думка — не робити зброю і жити мирно, не творячи насильства ні людям, ні тваринам. Перша людина, яка подумала, що вбивати тварин і поїдати їхні трупи неправильно, саме така людина першою відчула в собі подих розуму, живучи в кровожерливому натовпі. Вона неодмінно стала ізгоєм їхнього племені, бо розум завжди женеться звідусіль. Навіть носія зачатка розуму, скоріше за все, вбили, або він помер, відмовляючись виконувати природні закони. Однак розум не вмирає разом зі смертю носія розуму. Думка може жити у вигляді слова, зображення, у пам'яті іншого індивіда. І якщо навіть усього цього не буде, розум одного разу прокинеться в іншій людині. Можу навести власний приклад, адже мої батьки не виховували мене пацифістом, незайманим, непитущим, непитущим, вегетаріанцем. Вони вели інший спосіб життя, вони підтримували війни, не були незайманими, вживали алкоголь і курили цигарки, а також їли м'ясо. Але я став їхньою протилежністю, я зробив такий моральний вибір, про який вони й не думали. Якби всі діти були копіями своїх батьків, то тоді їхній життєвий вибір можна було б із легкістю передбачити. Ось якими є батьки, отже, дитина буде такою. Але я виявився іншим, я робив інший вибір, усе моє життя інше. Тому дитина може виявитися кращою за своїх батьків, або гіршою. Дітонародження сповнене розчаруванням.
Опір цьому прояву розуму виявляється найсильніший. Так, у стародавні часи ніхто нікого не питав, хочуть вони вступати в статеві стосунки чи ні, всіх примушували, використовуючи суспільний тиск, відгомони якого чути і сьогодні. Так само йде справа і з мужланством (армією), розмова у суспільства з цього приводу коротка, мусить і все тут, утім, сьогодні є послаблення у вигляді альтернативної служби. Так і щодо одурманення суспільство, як і раніше, зацікавлене в цьому, а про поїдання м'яса і говорити нічого, все як було, таким і залишилося, за деякими винятками. Ніби для розуму залишають вузькі ворота, і навіть це добре, адже в старі часи і цього не було.
Зібрання в натовп заради загального одурманення це поширене явище. Так само люди, які вступили в статеві стосунки, думають, що їх усіх тепер щось таке об'єднує, і тому вони думають, що так роблять усі. І бачачи все це, я можу точно сказати, що індивідуалізм тільки в пацифізмі, цнотливості, тверезості та у вегетаріанстві. Тільки самодостатня особистість здатна зробити моральний вибір, для якого необхідна самоповага. Людину без самоповаги і самолюбства швидко поглине і перетравить натовп, рушійною силою якого є природне одурманення. Я говорю про одиночний протест, цю книжку можна використовувати у вигляді плаката, на якому буде написано протест усьому нині існуючому світу, протест проти будь-якого деструктивного натовпу. Тому мої тексти і не користуються будь-яким попитом, тому що мало хто здатен на протест, і тому що це виключно мій протест, мій плакат і мій напис на ньому. Не буде мене, і тоді нікому буде стояти в цьому одиночному пікеті, тому що він одиночний. Одиночний протест.
І це правда, що потрібно вчасно йти. Я пишу тексти, створюю книжки ось уже п'ятнадцять років, і за цей час я встиг багато чого сказати, проте наразі я відчуваю, що час іти. Але як виявилося людям не потрібні просто слова, їм потрібні чарівні слова. Так одного разу мені поставив запитання один чоловік — як же йому перестати пиячити. Він хотів, щоб я написав йому чарівне слово, яке зробило б його непитущим, або я придумаю чарівне рішення його проблеми. На що я скажу — чари у власному моральному виборі. Не вживай дурман і все тут, інших рішень немає. Ніхто не допоможе, окрім самої людини, ні тексти, ні приклади, інакше достатньо було б одного мого прикладу. Але тут важливе тільки одне власне рішення, але той, хто запитує, хотів би, щоб я все вирішив за нього. Це і є перекладання рішення на інших, ось у чому полягає вся дурість людства. Вони вважають мене незрілим, коли самі не можуть зважитися жити морально. Щодо насильства вони покладають відповідальність на державу, яка мілітаризована і яка відкидає пацифізм, притому, що вони хочуть жити в мирі. Самі живіть мирно, і буде мир. Подібно до цього і вирішення статевого питання покладають на тупий натовп однолітків, на масову культуру або родичів, і страждають потім. Ні, робити вибір потрібно самому. Своє рішення я зробив, книжка ним озаглавлена. Іншим тільки належить зробити свій особистий вибір.
Звісно, повернувшись у минуле, я б не став пити алкоголь, жодного ковтка, ніколи, не став би бити однолітків і багато іншого не став би робити. Але в минуле не повернутися, тому я можу тільки в теперішньому часі бути моральною людиною. А кого я вважаю моральною людиною, а кого аморальною, легко зрозуміти, читаючи мої книги. Безсумнівно, те, що під дією цензури я буду пом'якшувати цей текст, навіть рукопис буде бунтівнішим, ніж сама
Вегетаріанець
Соромно, совісно, огидно.
Я пишу цей розділ книжки після перенесеного мною захворювання на короновірус, на який я хворів десь приблизно півтора тижні. Утім, і під час хвороби я написав кілька сторінок цієї книги. Ще для представлення сьогодення потрібно згадати, що двадцять четвертого лютого розпочалися бойові дії, що супроводжувалися вторгненням, насильством, смертю, руйнуванням. Якщо читач перегорне мої книжки двома роками раніше за цю страшну подію, то він прочитає про моє передчуття. Я одужав від хвороби, а от світ остаточно захворів на мілітаризм. Антиутопія просто тут, де я живу. Ця книжка песимістична, бо під час хвороби багато думаєш про смерть, я не міг знати, одужаю чи одужаю я, чи ні, тож мені потрібно було скласти свою невеличку автобіографію, намалювати маленьку карту свого світогляду. Я багато думав про смерть, і ось тепер ще вибухнуло військове насильство у великих масштабах. Я бачив на власні очі весь цей мілітаризм, це тривале жахливе за масштабами приготування до ескалації, про той жах я кричав зі станиць своїх книг, я всіх попереджав, як письменник пацифіст. Але ніхто мене не слухав, мою книгу Пацифісти заборонила цензура. Що я, будучи письменником, міг ще зробити в такій ситуації? Я робив усе, що міг. І мені соромно, совісно, огидно. Сьогодні я плачу весь день, мені сумно, боляче. Несподіванки для мене не було, я завжди знав, що культ минулого перетвориться на щось схоже. Цей розділ матиме такий песимістичний початок, утім, і сама книжка наближається до завершення. У мене просто-напросто не залишилося слів, для вираження своїх почуттів і думок. Весь мій антивоєнний протест ось тут, він у моєму моральному виборі, у моєму світогляді.
Як страшно, от є комарі, для нас вони всі однакові, вони немов клоновані, і їх убивають сотнями, скільки ж їх помирає, але їхній комариний рід не припиняється. Доки живий один комар, існує весь його рід. До людини не таке ставлення. Якщо загине одна частина людства, рід людський на тому не припиниться, але люди хочуть зберегти цю частину населення або тільки одну свою сім'ю. Люди вбивають тварин сотнями, анітрохи не боячись за їхнє вимирання, і водночас намагаються дорожити всіма людьми. І водночас дорожать ніким, маючи ядерну зброю або будь-яку іншу зброю масового ураження. Як їх зрозуміти? Мені здається, будь-яка філософія тут безсила. Філософи люблять дивитися зверхньо, немов вони боги, тому й бачать мурашники і людники. Я ж своєю чергою пропоную дивитися на кожного і кожного зберігати, берегти життя кожного, як людини, так і тварини. Але для більшості людей усі корови на одну морду, усі курки для них однакові, а потім і всі люди однакові. Вони, відчуваючи в собі індивідуалізм зовнішності й мислення, за іншими це визнавати не хочуть. Зараз у мілітаристський час я бачу як деякі люди стали схожі на мене. Хоча ще кілька років тому, коли я активно писав антивоєнні книжки і на мене всі дивилися як на божевільного, про яку війну ти кажеш — сміялися вони — не про те ти пишеш. Я писав і повторював — ні насильству! Тепер багато хто, якщо не всі інтелігентні люди пишуть такі самі гасла. Вони згадали про пацифізм, під час бійні, коли я вже давно кричу про те зі сторінок своїх книжок. Не я один виявляється, тепер безумець, антимілітаристів нині багато. Моя відмінність від інших полягала в тому, що я відчував наближення зла, його зародження. Як і очікувалося, мілітаризм, що дедалі більше розростався, вилився в те, про що зараз заборонено публічно говорити.
Потрібно згадати, що цей розділ присвячено вегетаріанству. І справді, вегетаріанство пов'язане з насильством. Адже доки люди вбивають і поїдають трупи тварин, вони завжди будуть готові перейти на нижчий щабель зла, будуть готові виправдати вбивство людини. Раз людина, за запевненнями багатьох, це розумна тварина, то й ставляться до неї так само, як до нерозумної тварини. Якщо нерозумну тварину перестануть вбивати, то й розумну тварину також не будуть. Вегетаріанство це і є засудження насильства і вбивства тварин, а не бездушна дієта. Вегетаріанцю не потрібна їжа здобута насильством і вбивством. І головне, так можна жити, я п'ятнадцять років так живу і я ще живий, я подолав хворобу, від якої зараз дехто помирає, коли мені вже давно пророкують швидку смерть люди, які переконані, що поїдання м'яса наділяє їх якимось надздоров'ям. Вегетаріанство це не вид їжі, вегетаріанство це різновид пацифізму. Бути вегетаріанцем, значить бути кращим. Усі хижаки аморальні. Викликають огиду всі ці котики собачки, які живуть тим, що поїдають інших тварин, вони вже давно втратили для мене привабливість, адже я знаю, як саме вони чинять. Вони просто не можуть впоратися зі своєю природою, будучи нерозумними, вони про те й не замислюються. Але розумна людина може розумно думати, у неї є вибір, вона може відмовитися від убивства тварин і поїдання їхніх трупів. І що ж обирає людина? Здебільшого люди обирають відмову від будь-яких роздумів.
Я з самого свого дитинства мав деяку відразу до їжі, особливо до м'ясної. Мене майже завжди змушували харчуватися, і я протестував. Я був саме тією дитиною, яку залишали доїдати суп, сидячи за столом, доки інші були вільні й гралися. Але й тоді я не їв. Найулюбленішою моєю їжею залишається і донині — хліб, без хліба я нічого не можу їсти. Все додаткове до хліба мені здавалося зайвим і несмачним. Батьки змушували мене їсти м'ясо, коли я вже з самого дитинства відчував у собі тягу до вибору на користь вегетаріанства. У той час як я не був звичайним міським хлопчиком, який не знає, як влаштоване
І світ повільно, але змінюється, розум починає переважати. Ще вчора люди були впевнені, що вони готові виправдати будь-яке зло, сьогодні вже набагато менше людей так думають. Але багатьом, як і раніше, не соромно, все тому що сорому в них немає. Люди нині одурманені державною пропагандою. Одурманені мілітаризмом війни, одурманені ілюзіями патріотизму і державності, одурманені алкоголем, одурманені статевим потягом, одурманені смаком вбитих тварин, переконані, що так і треба жити. Сорому немає, є тільки виправдання. Виправдовують усе, всю природну аморальність. Однак настануть інші часи, і антиутопії прийде кінець. Природа це антиутопія. Розум це утопія. І бідне людство посередині страждає своєю роз'єднаністю.
А ця книга? Трохи автобіографія, невелика збірка думок. Головна суть цієї книги в прикладі. Я приклад. Я приклад людини, яка далека від ідеалу. Але якщо в цієї книжки був би читач, то я б йому сказав — будь кращим за мене. І при цьому не втрачай своєї індивідуальності. Бути кращим за мене нескладно. Я ж своєю чергою книжку закінчую, багато чого під час власної редактури буде змінено, доповнено. Рукописи моїх книжок завжди скільки-небудь відрізняються від опублікованого варіанту тексту. За час творчості я сильно втомився, я завершую написання цієї книжки після хвороби та під час початку тієї жахливої події, яка назавжди змінить усі наші життя. Я відчуваю, що багато чого не згадав, про що хотів сказати. Нехай наступний розділ доповнить це упущення, у ньому будуть записані мої окремі думки та цитати. Хто я? Я письменник і художник Євген Козлов, я пацифіст, незайманий, непитущий, непитущий, вегетаріанець. А хто ти?
Автор Козлов Є. А.
25.02.2022 г.
Одиночний протест
Що не так? Я не так
У мене запитали — Що не так? Вночі, перебуваючи у творчому збудженні, я уявляв примітивні з художнього погляду картини, в яких, безсумнівно, у майбутньому будуть укладені символи, відповіді та протести. Одну з таких картин я назвав так — Досконале кохання або протест статевому відбору. Ця картина і стала моєю відповіддю вираженою фарбами і думками. Тієї ночі я визначив власну даність. Реальність така — я пацифіст, незайманий, непитущий, непитущий, вегетаріанець. Простіше кажучи — Я не такий, або вірніше — Я такий. І такою є моя відповідь. Це означає, що поруч із собою я бачу жінку зі схожим світоглядом і подібним життєвим вибором. Інший колірний розклад обіцяє невідповідність, розбіжність і нерозуміння. Перебуваючи в нерозумінні, з легкістю можна дружити, живучи окремо, але жити разом і водночас, не розуміючи одне одного, неможливо, це деструктивно для обох. Така моя відповідь, написана простими словами і написана примітивним чином.
Молодіжний антимілітаризм
Протестуюча молодь, за ними майбутнє, вони чинять героїчно. Вони виступають проти поліцейської держави, яка тільки те й уміє, як саджати людей у в'язниці, бити, влаштовувати тотальний контроль, та цензурувати думки й тексти. Сучасні молоді люди бажають свободи, вони відчувають свободу і вони не боятися. А ви, всі ті слабохарактерні батьки, які змирилися з несвободою, подивіться, що вас оточує. Вас оточують портрети лиходіїв, вивішені у всіх школах та інших установах, партія злодійської влади лащиться до ваших дітей, даруючи їм іменні подаруночки, у цій країні є юнармія — підла аморальна організація, що розбещує дітей мілітаризмом, засновують також не менш огидні військові збори. У цій країні в школах пропагують зле марновірство патріотизму, примушують писати доповіді про військових убивць і ходити в певний день із портретами вбивць, а декого навіть вдягають в одяг убивць. У школах створюють куточки присвячені військовим убивцям і засновують гуртки зі стрільби. А потім ваших дітей чоловічої статі роблять рабами на цілий рік. Армія — це призовне рабство, вона огидна, і її бути не повинно. Також і державна релігія з її підгодованими жерцями навіює дітям всілякі забобони. Ось якими способами держава розбещує дітей різного віку. І що ж? Ви протестуєте проти цього зла? Ні. Ви мовчите. Ви з тим змирилися, така система — думаєте ви, радіючи своїй їжі, одягу, крові та смартфону. Але це все первинні потреби, є й вищі, духовні, моральні. Зокрема й свобода. Свобода думки і слова, свобода творчості, свобода самовираження, свобода віросповідання, свобода невіри. Але державникам не потрібні вільні люди, їм потрібні підлеглі, смиренні, слухняні, а всіх інакомислячих вони запроторюють до в'язниць, виганяють, оголошують єретиками. Усі державні інститути, усі освітні, релігійні, особливо силові, вони придумані для цього поневолення. Молодь бачить це і відчуває і так жити не бажає, і правильно робить. Проти несвободи, проти всього цього зла мілітаризму потрібно мирно протестувати, щоб лиходії бачили й усвідомлювали свою ветхість, відсталість, і свою аморальність.
Протестуюча молодь вийшла на театралку. А в наш час хто збирався на театралці? Неформали. Для чого? Нам потрібна була свобода одягатися, як ми хочемо, і слухати музику, яку ми хочемо. Ми хотіли свободи для себе. Сучасна молодь показала, що вона бажає більшої свободи, вона бажає свободи для всіх. Тому, я думаю, вони кращі, ніж були ми. Така ось раптова думка. Театралка — одне місце, але в різні часи й такі різні покоління.
Сучасні бандити
У дитинстві я бачив у фільмах бандитів у чорних балаклавах. Як виявилося, вони існують, їх сотні і за свої лиходійства вони отримують гроші та нагороди. У них кинули книжкою Джорджа Орвелла — "1984", даремно, вони книжок не читають, особливо правдиві книжки про себе.
Письменник удівець
Безмовно закоханий письменник, ти довічний вдівець, приречений на вічну самотність. Твоя кохана жива, але не кохаючи тебе, вона немов живе в іншому світі. Ви живете в різних світах. І навіть у світі сновидінь вона залишається нерозділеною. Засмучений, ти часто відвідуєш книжки, немов паперові склепи, в яких не похована та жінка, ні, вона жива, в них спочиває твоє кохання. Але любов до жінки з часом згасає, любов же до книжок — назавжди. Тож, люби книжки, і не сумуй про незнищенне.
Чому мої книги безкоштовні?
Усі мої
Щодо голоду, перебільшуєте. Принаймні, на цій території земної кулі ніхто не помирає від голоду. Можна працювати двірником кілька годин, а потім займатися творчістю. І, звісно ж, не потрібні тисячі книжок, потрібна лише одна чи кілька гідних. Особисто я заробляю образотворчою творчістю (чи вірніше напівтворчістю). Щодо своїх книжок, я їх тверезо оцінюю. Я точно знаю, що вони не ідеальні, їхня якість не на висоті, у них є кілька помилок, у словах чи в смисловому плані. Нехай я їх і не завжди помічаю. Ви, йдучи в магазин, хочете придбати якісний товар. Чи не так? А якщо він виявиться з деякими поломками, бодай з однією незначною, то ви засмутитеся, або пошкодуєте свої гроші. Ось це і є турбота про читача. Досить нетактовно і нешанобливо просити гроші за неякісний товар. Самокритично, так. Насправді, я не ставлюся до творчості як до товару. Творчість має бути вільною. Моя ж творчість здебільшого вкрай протестна, вона говорить про пацифізм у цій мілітаристській країні, у цьому мілітаристському суспільстві. Тому здебільшого люди, які знайомляться з моєю творчістю, обурюються і критикують мої тексти, тому витрачати свої гроші на це вони не стануть, а безоплатно прочитають і, можливо, про щось задумаються. Похитнути деструктивну систему в людях — це і є етична просвіта. Скільки було письменників інтровертів, самітників, деякі з них "писали в стіл", і це нормально. Не всі пихаті, не всі хочуть слави і шанувальників, не всім потрібні багатства, і не всім потрібна сім'я. Та й ця вічна суперечка, коли краще твориться, за голоду чи за повного задоволення всіх потреб… Нехай кожен вибирає по собі. (Мій коментар у відповідь на тему письменництва)
Свобода самотності
Любіть свою цноту — моя фраза, яка суспільству бачиться парадоксальною. Адже суспільство хоче споживчо зжерти людину цілком, тому переконує і наполягає на тому, щоб людина віддавала, до того ж віддавала суспільству всього себе, зокрема й своє тіло з її статевими можливостями. Так влаштована пропаганда розмноження і обов'язкових статевих зв'язків. Суспільству бажано, щоб люди проживали однакові життя, і головне, щоб вони жертвували своїми життями на благо суспільства. Суспільство ненаситне, йому потрібне постійне відтворення нових жертводавців і платників податків. Улюблене гасло системного суспільства — ти повинен. Однак незайманий, який любить себе і тому любить свою цноту, нікому не віддає своє тіло, зокрема він відмовляється від чужого тіла. Незайманий самодостатній і вільний, він не робитиме того, що йому бачиться вкрай огидним, бо він не вбудований у цю споживчу суспільну систему, яка нав'язує йому думку, що він, хоче того чи ні, повинен влитися в громадську більшість, що він має певний недолік, а тому мусить його усунути, або страждати з цього приводу. Я своєю чергою стверджую протилежне, я вважаю, що потрібно любити тільки себе і неодмінно потрібно любити свою цноту і радіти її збереженню.
Секрет письменництва
Відкрию вам один секрет своєї письменницької творчості. Ще на стадії рукопису, коли я записую свої думки ручкою на аркуші паперу, вже тоді я точно знаю, що мою книжку не друкуватимуть, і вона не набуде популярності. Моя протестна книжка з самого зародка приречена на забуття. Тому що мілітаристська громадська цензура, безумовно, заборонить мою книгу. За звичаєм своїм за правду цензура засуджує на величезні штрафи і загрожує кримінальним переслідуванням. Боячись громадського осуду, жодна редакція не наважиться друкувати мою книжку або ж літературний конкурс не наважиться присуджувати їй премію. Я так думаю, але, можливо, я занадто занижую поріг їхньої хоробрості. Однак наскільки ви бачите, мене це не зупиняє. Правду можна заборонити, правду можна ув'язнити, але правду неможливо змусити замовкнути.
Справді, у цій мілітаристській країні саме так. Коли я писав свої пацифістські книжки, ще на стадії написання перших сторінок, я немовби бачив цю чорну мітку цензури, немовби вона вже підносить запалений сірник до мого рукопису.
Дотик жінки до чоловіка, як не засуджуване, але навіть схвалюване суспільством насильство
Наведу два приклади такого роду тілесних дотиків, які відбуваються навмисне, раптово і не взаємно. Це дотики жінки до чоловіка, яких він не очікував і на прийняття яких чоловік не давав своєї згоди.
У першому випадку жінка вирішує доторкнутися до чоловіка, після того, як той зробив їй подарунок, однак у відповідь на свій дар він від неї нічого не чекав і нічого в неї не просив. Але чомусь жінка подумала і вирішила, що вона подякує йому за надану їй увагу своїм тілом, а саме — доторкнеться до нього, не питаючи в чоловіка, чи бажає він того, чи доречно це зараз. Немов у ній спрацювала уявна установка: ти мені — я тобі, ти робиш мені подарунок, а я у відповідь дарую тобі ласку і задоволення. Це надзвичайно архаїчне і згубне розуміння статевих стосунків. Усе це неправильно. А саме неправильно те, що у відповідь на увагу чоловіка, який не є її коханим, вона відповідає порушенням власної недоторканності. Насильство тут полягає в тому, що така жінка вторгається в особистий простір чоловіка, торкаючись його тіла, вона з байдужістю ставиться до його недоторканності. Вона чинить грубо і зухвало, не усвідомлюючи наслідків свого вчинку. Безумовно, для тіла чоловіка такий дотик приємний, але розумом своїм він вважає таку поведінку недоречною і несвоєчасною. Така дія була б доречною тільки у стосунках люблячої пари, за їхньої обопільної згоди. Приклад же мій, показує всю грубість такої поведінки, і я називаю це статевим насильством. Цей дотик є насильством, тому що чоловік проти такого вторгнення у свій особистий простір, але жінка чомусь упевнена, що кожен чоловік завжди готовий до такої близькості, і немов із ним завжди можна робити все, що завгодно, не питаючи на те його дозволу. І це хибна думка, бо в чоловіка також є межі дозволеного і в нього є самоповага.
Другий випадок, який я хочу описати, більш грубий, ніж перший випадок. У цій ситуації спостерігається цілеспрямоване чіпляння, коли жінка періодично торкається до чоловіка, не питаючи про його бажання. І найнеправильніше в цій ситуації те, що це насильство жінки по відношенню до чоловіка навколишнім суспільством анітрохи не засуджується. Немов він повинен радіти тому, що жінка виявила до нього увагу, і немов він
Вільний художник
Художнику потрібно бути вільним. Гільдія художників, як би вона не називалася, є різновидом рабства. Гільдія вказує художнику, як йому писати, вганяючи його в рамки канонів і технік, вона вганяє його в рамки розцінок, з яких, виявляється, що він працює тільки для аморальних багатіїв, від чого згодом і сам стає меркантильним паразитом. Гільдійські митці паразитують на багатіях, втамовують їхню спрагу марнославства, прикрашають аморальні організації, виконують будь-які їхні позбавлені смаку забаганки, і за рахунок цього зрадництва вільного духу творчості самі багатіють, виправдовуючи себе ненаситними матеріальними та сімейними потребами. Такі рабовласницькі гільдії творчим людям потрібно оминати стороною. Тільки в злиднях, у голоді й на самоті художник справді знаходить свободу, виняткову свободу творчості.
Ідеал дівчини
Яка дівчина мені може сподобатися? Відповідь на це питання гранично проста. Я уявляю її моральною особистістю, бо вона, подібно до мене, є повнолітньою незайманою або, якщо бути точніше, тридцятирічною цнотливою незайманою, також вона є пацифісткою, їй гидко будь-яке насильство й усе, що пов'язане з війною, вона непитуща, а отже зовсім не вживає алкоголю та інших дурманів і, звісно ж, вона багаторічна вегетаріанка. Усе перераховане для мене є буденністю. І я розумію, що зустріти дівчину, яка дотримується цих моральних цінностей, вельми малоймовірно. Однак незначна ймовірність цієї зустрічі двох людей, які добре розуміють одне одного, має місце бути, принаймні в моїй уяві.
Відповідь мужланам
Не потрібно плутати чоловіче з мужланським. Чоловік завжди стриманий, романтичний і вірний, тоді як грубі мужлани хизуються своїм статевим досвідом, вони його примножують, для мужланів це своєрідна ініціація, що є архаїкою. У лексиці мужланів переважає тілесна спрямованість, чим вони видають свою відсталість. Як і поняття цноти вони всіляко збіднюють і принижують, але інакше вони не можуть, тому що їм увесь час потрібно підтримувати в собі чоловічі стереотипи відторгненням усього розумного і доброчесного. (Мій коментар у відповідь)
Ваш тілесний матеріалізм мені байдужий. Важливо тільки те, що я вірю в існування невинності, і я люблю її. (Мій коментар у відповідь)
Значимість Агнозису
Про Агнозис складатимуться різні думки, часто зневажливі, і я до цього готовий. Однак Агнозис назавжди залишиться найважливішою і найзначущішою для мене книжкою, це центр мого всесвіту, це світило, навколо якого обертаються всі мої інші книжки-планети.
Заборонена цензурою книга
На жаль, моя нова книга не буде опублікована. Немає сенсу і намагатися. Цензура страшна. Мені показали статтю, за порушення якої видалять і мене, і видалять мою книжку. Навіть можуть заблокувати всі мої книжки. Немає різниці в тому, що книжку взагалі не опублікують, або ж її знімуть із публікації через деякий час, та ще й із такими наслідками. За будь-якого розкладу її не буде. Нехай залишається легендою або нехай чекає свого часу. Трохи пізніше замовлю собі друковану версію книжки, нехай буде в єдиному екземплярі, публічність обійде її стороною. Я йду в безстрокову творчу відпустку. Пора відпочити. Та й пропало бажання писати щось нове, адже воно виявляється надто правдивим. Можливо, через деякий час повернуся до своїх архівів, складу чергову збірку романтичних творів. Романтика нешкідлива. Дякую всім за підтримку в цю сумну хвилину. (написано після заборони цензурою моєї книги)
Мабуть тому і придумали фантастику, з описом іншої планети, країни, раси, релігії, загалом, з іншим світом, який не повинен. Реалізм тільки всім нескінченно винен.
Ось стаття, після прочитання якої взагалі пропадає бажання писати. Бо правда не потрібна, про всіх як про мерців, або добре, або нічого. Вигадані персонажі моєї книжки пацифісти (космополіти, антимілітаристи, один анархіст) і тому вони думають, говорять і чинять так, як їм належить. І виявляється, що вони когось можуть образити, і винен у цьому буде письменник. Невже, якщо персонаж убивця з сокирою, то у вбивстві винен Достоєвський? Але забороняють книжки не за це, адже в Крейцеровій сонаті Толстого також персонаж. Але забороняють через ідею, яку персонаж викладає. І ця сама ідея нібито ображає і принижує. У Крейцеровій сонаті знаходять приниження шлюбу. У моїй книзі знаходять приниження каст військових, силовиків, правителів. Я особисто за свободу слова, нехай будуть і мілітаристські книжки, і пацифістські книжки. Нехай буде різноманітність думок. Але не всі так думають. Зараз я повторно подав книгу на перевірку, написавши на початку твору попередження для читача, мовляв, що все, що я написав, є вигадка, це не реалізм і не публіцистика, а художній твір. І це приниження для письменника, якому доводиться вибачатися за своє бачення правди, за свій світогляд. (Мій коментар у відповідь)
Мілітаризм головного мозку, що сприяє літературному успіху. Тоді як мою книжку про пацифістів навіть самвидав відкидає. Така сучасна література, така сучасна цензура. А втім, і статті Льва Толстого забороняли. Нічого не змінилося. Мілітаризм як був мейнстримом, так ним і залишився.
Сподіваюся, у майбутньому всі військово-мілітаристські книжки опиняться там, де сьогодні можна побачити ленінські томи, стопкою біля смітника нікому не потрібні. (Мій коментар у відповідь)
Цензура не дозволила опублікувати мою нову книжку на Літресі, яка називається "Пацифісти". Книжка про антиутопію, в якій цензурують правду. Загалом, і в реальності, виявляється, все точно так само. І це сумно. Про лиходіїв, виявляється,
Попередження від автора книги "Пацифісти" (не опубліковано)
Ця книга не має на меті когось образити або принизити. Ця книга не ставить собі за мету збудити ненависть або ворожнечу, а також принизити людську гідність. Усі персонажі цієї книжки вигадані, усі професії та релігії вигадані, усі соціальні групи вигадані, перед вами — всесвіт, якого ніколи в реальності не існувало, країна, якої ніколи не існувало. Перед вами вигадана історія, вигаданий сюжет. Вигадка за визначенням не може когось ображати або принижувати. Ображати або кого-небудь принижувати може тільки сама реальність. Ця книга написана в жанрі фантастика-антиутопія, ця книга анітрохи не претендує на реалізм і публіцистичність. Ця книга насамперед говорить про миролюбність, про добро, про любов. Книжка ставить собі єдине завдання — етичну моральну просвіту. І автор цього твору насамперед у пацифізмі знаходить один з аспектів морального життя. Автор поміщає пацифізм і самих пацифістів у вигаданий антиутопічний світ, щоб у такий спосіб достовірно показати, за допомогою опису думок, промов і дій персонажів, наскільки важливо залишатися мирними людьми в будь-якому, навіть у найжахливішому з коли-небудь вигаданих світів. Усі застереження подані автором на початку книги, яка призначена тільки для повнолітніх читачів. Якщо читачеві не цікавий пацифізм, і будь-які слова і думки вигаданих персонажів пацифістів йому не цікаві, то читач має право не читати цю книгу, закрити її і не згадувати про неї. Повторюся, що дана книга — це суто художній фантастичний твір, який закликає лише до одного — до мирного життя, що нікому і ніколи не можна чинити насильство, і що нічию свободу не можна обмежувати, зокрема й не можна обмежувати свободу уяви, свободу творчості. Такі попереджувальні слова автора цієї книги, з якими кожному читачеві необхідно вдумливо ознайомитися.
Статева рефлексія
Статевий зв'язок — це насамперед пізнання нових відчуттів. Незайманість це незнання, втрата незайманості це знання. Відчуття чоловіка надзвичайно великі, коли до нього торкається жінка. І під час близькості ці дотикові відчуття доходять до ще більших масштабів. Однак чоловік все-таки розділений, його тіло досить грубе, його тіло збуджується від дотику навіть тієї жінки, яка йому не симпатична. Чоловічому тілу потрібно візуально побачити жіночу фігуру хоча б віддалено жіночну, красивість її обличчя, почути її голос, і чоловічому тілу цього буде достатньо, щоб відчувати приємні відчуття. Однак розум його бажає більшого, йому потрібна дійсна симпатія, почуття і прихильність розуму до жінки. Тому розумний чоловік відмовляється від чуттєвого знання, не підкріпленого любов'ю. Якби чоловік був одним лише тілом з інстинктом розмноження, то все було б просто. Але маючи розум, чоловікові потрібно щось більше. Тому чоловік і зберігає своє незнання, щоб, зустрівши певну жінку й полюбивши її, пізнати з нею особливі відчуття. Тут варто ще додати, що відчуття від дотиків коханої жінки, від не коханої, відрізняються за силою впливу. Тому для чого пізнавати щось менш приємне, коли можна пізнати всю повноту відчуттів. Вірність — це і є те очікування того унікального пізнання.
Що стосується статевих стосунків, скажу, що я, безумовно, лицемірний у цьому питанні. Це і не може бути інакше. Адже в мене є статевий потяг, тому я можу думати про статевий акт, а потім думати про цнотливість. Людина двояка. Так само я, будучи пацифістом, можу на когось розлютитися, або можу, будучи вегетаріанцем, подивитися на бургери. Думка і погляд на щось це ще не злочин. Злочином зазвичай є зловмисна дія.
Мені незрозуміло, чому люди, які пережили війну, а отже, багато страждали, бачили багато жахів, пізнали на собі всю жахливість цього світу, все неподобство людського роду, вони після всього цього народжують дітей. Невже народжують для цього жахливого світу? Адже в цьому світі їхні діти або онуки також страждатимуть, адже, як і раніше, існують війська. Можливо, перш ніж народжувати нових людей, потрібно створити власними моральними зусиллями гідний для проживання світ?
Що ж, скажу банальність і даність — кожен живе, як хоче і сам обирає свої зв'язки, зокрема й статеві. Я просто розповідаю, як особисто я думаю і живу. Я говорю про романтику. Але навіть із тваринного погляду, самка, до якої є тяжіння, що викликає хімічні та мозкові спалахи в організмі, набагато краща за всіх інших самок. Любов і нелюбов це абсолютно різне сприйняття, різне ставлення. Романтика говорить про те саме, нехай і з ідеалізованої точки зору, що не потрібно звертатися до сурогатів, до чогось слабкого, до слабкого почуття, коли є щось сильне, справжнє. (відповідний коментар на тему статевих стосунків)
Ще в тему можу додати історію зі свого життя. У мене є зведений брат, у нас спільна мати, але його батько покинув сім'ю, коли братові було близько чотирьох років. Той чоловік пішов, пропав, не з'являється. Начебто він і хороший самець, раз передав свої гени, розмножився, але в плані виховання нічого, в плані матеріального забезпечення свого потомства нічого. У тому-то й аморальність, що здійснити хвилинне злягання багато хто готовий, а бути відповідальним за своє потомство і за його благополуччя не всі. Звичайно, є всебатько в образі держави, тому тема батьківства і розмноження складна і багатогранна. Я мабуть просто закликаю до відповідального підходу до статевого питання. Втім, усі мої відео на цю тему були записані давно, тому про це я вже не думаю. (відповідний коментар на тему статевих стосунків)
Після першого побачення у своєму житті я достеменно усвідомив, що будь-який вид статевої близькості можливий тільки після весілля. Раніше в мене були деякі сумніви в цьому питанні, але зараз я переконаний, що це єдино правильний моральний вибір, який легко обґрунтувати. Це відтягування тілесного зв'язку означає, що люди тривалий час цнотливо дружать, і тим
Статева глобалізація — ось що важливо. Важливо насамперед бачити людяність, по суті своїй безстатеву. Адже через статеві визначення та орієнтації стільки чвар серед людей.
Для чого мені статева приналежність, коли коханої дівчини Аріни, яку я кохав, поруч зі мною немає. Але мені продовжують ставити запитання, пов'язані зі статевими питаннями, відповідати на які мені тепер нецікаво. Я згадую про свою стать, тільки тоді, коли я думаю про неї.
Зло мілітаризму
Річ у тім, що в цій мілітаристській країні не цензурують убивство, тут навчають убивства в армії і тут вихваляють військових убивць. Якраз таки цензура виступає проти пацифізму, проти пацифістів, які не вбивають нікого і ніколи та інших закликають до того миролюбства. І поглянувши на нещодавно ухвалені закони, ви виразно можете простежити цю саму цензуру. Але, незважаючи на це, я писав, і писатиму про пацифізм. Тільки гірко бачити, що цей огидний мілітаризм проник і сюди. І тут справа навіть не у віці журі, бо я знаю дорослих пацифістів, тут справа в їхніх особистих уподобаннях. І сподіваюся, у своєму суддівстві вони не спиратимуться на свої (з моєї точки зору) забобони. 14.04.2021 (Мій коментар під записом групи літературного конкурсу "Ліцей", у якому член журі висловився в мілітаристському ключі)
Миролюбність починається з себе:
— ніколи не брати в руки зброю
— нікого не захищати насильством
— не бути мужланом (військовим або силовиком)
— проповідувати миролюбність пацифізму
— засуджувати все, що пов'язано з армією і війною
— відкидати забобони патріотизму та націоналізму
Творчій людині потрібно творити етичну просвіту саме в епіцентрі зла, про пацифізм потрібно говорити саме в мілітаристській країні.
Головна ідеологія воєнщини це гроші. Криваві гроші, і попутне мародерство. Якщо вони виживуть і переможуть, шляхом масових убивств і масового насильства, то отримають гроші і нагороди. Якщо вони помруть під час бойових дій, то тоді їхні родичі отримають гроші. І наскільки я розумію, за смерть дають більше.
Війна — це боротьба дзеркальних відображень.
Руйнівники міст запевняють — ми все збудуємо заново. То для чого було потрібно руйнувати? Щоб робити те, що й так було готове? Марне дійство. Добре, припустімо, будинки ви побудуєте. А вбитих вами людей воскресите? Я зрозумів, ви думаєте, що вони нових людей народять. Це цинічно, це стирає унікальність кожної особистості, але для вас це нормально, я розумію. А якщо вони відмовляться народжувати? Завезете з інших земель, депортація, зрозуміло. На все у вас передбачена відповідь. Ось тільки одне питання, останнє. Для чого ця трата ресурсів, коли їх можна було використати не на відновлення, а на облаштування і поліпшення вже створеного, вже народженого? Підозрюю, у вас є відповідь. От тільки не хочу її навіть чути.
Якщо відбуваються війни, то тут виникає питання, а для чого тоді дипломатія, за що вони отримують свої величезні зарплати? Це схоже на те, якби я, будучи художником, говорив — я спробував намалювати, але в мене нічого не вийшло, проте гроші за роботу я прошу. Питається, за що? Але у випадку дипломатів усе набагато гірше, адже від невдачі художника буде порожнеча, а від невдачі чи бездіяльності дипломатів станеться щось непоправне. Різний ступінь відповідальності.
Ваше мислення тупо старече, давно прогниле. Як ви не зрозумієте, що майбутнє в молодих, а вам уже давно пора відійти вбік. Але ні, все тремтячою зморшкуватою куксою діагнози і рецепти виписуєте, навіть не підозрюючи про те, що самі давно вже не те що хворі, а душевно померли. (мій коментар у відповідь)
Ну так, як і було завжди. Для вас, мілітаристів-патріотів, миролюбна розумна людина є божевільною, тоді як мужики, які чинять насильство, руйнування, для вас здорові, вони нібито герої. У вас перевернута свідомість, ви начисто промиті релігією державності (імперіалізму чи якимись іншими). Викриваєте секту, коли самі є адептом владної релігії державності, і заповіді для вас закони. Подумайте про це на дозвіллі. (мій коментар у відповідь)
Можу перерахувати, але ви все назвете ідеалізмом і утопією. Для тих, хто звик жити в антиутопії, жодних альтернатив не може існувати, стабільність зла для них понад усе. (мій коментар у відповідь)
Закон не порушується, оскільки є закон про альтернативну цивільну службу. Але якщо хочете знати мою особисту думку, то я вважаю армію чимось глибоко аморальним, злодійським і злочинним, я її ненавиджу. І моя ненависть не розмита. Також і всіх пропагандистів армії мілітаризму я вважаю аморальними підлими людьми. І цьому вашому злу є альтернатива. Цьому можна тільки порадіти. (мій коментар у відповідь)
Якщо в сім'ї всі пацифісти, то вони всі проти насильства і готові померти, не вчинивши насильства.
Нікого і ніколи. Той, хто захищається насильством, чинить так само, як і насильник. Відповідати насильством на насильство так само нерозумно і аморально, як на блуд відповідати блудом, на крадіжку крадіжкою.
Уявляю, як ви вислуховуєте нагірну проповідь Христа і кажете — "Якось вузько і безглуздо". Стара людина ви, все живете по око за око, в цій низості мислення, а все, що вище, для вас є утопією. Так тим, хто звик жити в антиутопії, все інше бачиться незвичним і абсурдним. Звикання нічого не змінює. (мій коментар у відповідь)
Річ у тім, що саме ви, мужики, і створюєте всіх злочинців і маніяків, своїм мужицьким вихованням, армією. Проголошуючи, що насильство можна іноді чинити, розв'язуєте тим самим собі та іншим руки. Ось вони і роблять, що хочуть. Ви їх навчили насильства. Тому доки є такі люди, як ви, маніяки, тільки нереалізовані теоретики, то будуть і практикуючі. Щоб вас не було потрібно повсюдно виховувати і вчити пацифізму. Але державі не потрібні пацифісти, державі потрібні маніяки, які за наказом будуть творити насильство заради своїх вигод, прикриваючись патріотичними гаслами. (мій коментар у відповідь)
Про нафталінових старців
Я особисто в літературних колах ніхто і мало що тямлю в усьому цьому. Але думка обізнаної людини, а саме думка представленого у відео письменника, мені цілком знайома. У мистецьких колах все так і є. Щоб художнику організувати виставку, йому б добре спершу
Чому я самотній?
Причина, через яку я все життя самотній, полягає в моєму небажанні змінюватися, підлаштовуватися під чиїсь стереотипні уявлення і повсякденні цінності, які мені часто глибоко противні. Я бажаю бути собою, мені подобається моє життя і мій моральний вибір. Тоді як жінки протягом усього мого життя хотіли в мені щось змінити, так відбувалося з тієї простої причини, що я їм насправді ніколи не подобався. Далі підуть приклади таких невдоволень, що в деяких випадках доходили до шаленого обурення: Я за своїм темпераментом малоговіркий, я інтроверт, але жінки хотіли, щоб я був балакучим, хоча я й так постійно викладав усі свої думки та знання у своїх книжках, коли вони, навпаки, вдавали із себе загадковість. У всьому цьому виразно спостерігалося невміння насолоджуватися тишею і невміння зчитувати інші невербальні сигнали. Я також незайманий, але жінки хотіли, щоб я перестав бути незайманим. Я пацифіст, але вони хотіли, щоб я в разі чого міг вчинити насильство. Я непитущий, і для них це здавалося якось невесело. Я вегетаріанець, і в тому вони знаходили нездоров'я. Деякі взагалі відкрито називали мене божевільним і радили лікуватися. Жінки завжди були мною незадоволені, але невдоволенням і обуренням мене точно було не змінити. Нехай пам'ятають, що я інфантильний жебрак, висловлюючись сучасною цинічною мовою, і я завжди буду таким, тому що будь-який ступінь меркантильності мені огидний. Стань я іншим, я був би собі ненависний. Але я бажаю залишатися собою, тому що я люблю себе.
24 лютого 2022 р.
Хворіючи на коронавірус, я бачив, наскільки хворий світ. Я майже одужав, а от безумство мілітаризму не відступає. Мої літературні діагнози були написані задовго до нинішніх подій. Хвороба в головах тих, хто замишляє війну, хвороба в руках тих, хто війну виконує. Зцілення їм, здоров'я.
Головне пропагандистсько-патріотичне гасло нині таке -
"де ваші заклики до миру були раніше?" Раніше й були, багато років тому звучали, але ніхто не чув. Військово-поліцейській державі вони не потрібні. Зараз багато хто став схожим на мене, попереду багатьох торкнеться цензура, яка минулого року заборонила мою повість. Але це минеться. Справжнє молодіжне гасло епохи — "Це минеться".
Який нині час? Нині засуджують за миролюбність і милосердя.
У більшості людей, немов із часом атрофується механізм порівняння. Хоча б порівняння минулого з теперішнім. Адже скільки спільного.
Сподіваюся, хоча б цього року серед переможців опиняться письменники-пацифісти, які чесно називають лиходіїв лиходіями, вбивць убивцями вбивцями, тоді як державна пропаганда віщає про героїв-захисників. Справа письменника полягає в тому, щоб рука читача тягнулася до книжки і ніколи не брала до рук зброю. (мій коментар у групі літературного конкурсу Ліцей)
Думки зараз або держ. схвальні, або думки, що страждають від цензури, і закони тому свідчать. Конформізм або нонконформізм. У мілітаристській країні мілітаризм — це скріпний культ, і кожен, хто не вірить у нього, є єретиком. Тільки чорне і біле. Сірості не існує. Я або незайманий, або не незайманий, третього стану не може бути. (мій коментар у групі літературного конкурсу Ліцей)
Я живу на планеті Земля, поділ на країни є атавізмом, як і поділ на народи, вітчизна це все людство. Культ предків також є чимось глибоко архаїчним, але якщо пам'ятати когось, то тільки людей миролюбних, які не чинили насильства, решті забуття.
Вчена рада університету, в якому я рік провчився, підтримала військові дії. Як же правильно я вчинив, піди з цього злачного місця, прямо як відчував.
Пригадую, як я 8 березня їхав до матері автобусом і дорогою дивився у вікно. Бачив святковий міський банер. Здавалося б нічого примітного, квіти і велика червона цифра. Але текст мене зацікавив і водночас засмутив. Передати дослівно не зможу, але сенс був такий: морози відступають, весна перемагає… І тут мілітаризм приплели.
Я бачив, як один засуджував іншого за космополітизм, адже, як виявилося, у скрутні часи треба обов'язково обирати, чий той бік. Тоді як для космополіта важливі життя всіх і кожного, без поділів і кордонів, зокрема й ідеологічних кордонів.
Піком релігійного божевілля є полювання на відьом і єретиків, так само як і державне божевілля мілітаризму виражається в придушенні інакомислення. Зовсім недавно я робив записи в соцмережах із хештегом — пацифізм, спостерігаючи, що ці тексти і картинки цікаві лише малій аудиторії, яка поділяє цей світогляд. Сьогодні все інакше, нині натиснувши на цей хештег, можна побачити багато осуду того морального вибору людини, який до цього дня був усім злостивцям-інквізиторам нецікавий. Вони називають пацифістів зрадниками і погрожують розправою. Раз так, значить, безумство досягло високого градуса. Але що послужить жарознижувальним? Перемога їхніх вірувань чи поразка?
Фейки, інсценування, актори… О як я мрію, щоб усе зло виявилося фейком, і всі вбиті раптом ожили, встали і пішли. Але вони не оживають, вони правдиві своєю смертністю.
Усе тлумачать про націоналізм. Я можу вам багато про нього розповісти, деяка частка цього марновірства є в мені, адже я-то точно виглядаю так, як слід, у мене слов'янська зовнішність, у мене русяве волосся, біла шкіра. І я міг би, маючи свою зовнішність, мати будь-яке право на осуд інших. Але я цього не роблю, я розумніший. Мені байдуже те, на кого я схожий і які мені моя зовнішність дає привілеї. Усе це дурість несусвітня.
З яким словом зазвичай асоціюється релігія? Мені спадає на думку слово — прощення. Переглянувши коментарі ментально скривджених релігійних людей, я прощення не побачив. Їх цікавить щось протилежне, помста.
Помітив деяку особливість у середовищі любителів харчуватися пропагандою — оптимізм. Або радше дебілістичний оптимізм. Коли пропагандист, якого вони читають, раптом згортає на правдиві песимістичні прогнози, читачі йому відразу відповідають — не треба так, ми хочемо читати про перемоги, і тільки про перемоги. Вони хочуть жити у своєму вигаданому світі нескінченної перемоги. І тому навіть натяки про поразки вони не сприймають, а ось прикрашену брехню цілком. Тому навіть песимістичні пропагандисти нині
У перші дні звучали тільки антивоєнні гасла розумної частини населення, тільки потім активізувалися пропагандисти. Це цікавий факт. Методички вони отримали трохи пізніше.
20 березня Noize MC виступив у Берліні на благодійному антивоєнному фестивалі "Sound of Peace". Відео виступу є в YouTube. У той час як тут чути крики про культурне скасування. Так, можливо, відкидається деяка частина, причому не найкраща. І це правильно, адже якщо, приміром, я, вчинивши поганий вчинок, раптом побачу, що мою творчість через це піддають критиці, я сприйматиму це з належним розумінням. Який творець, такі й творіння.
Гординя властива людям, які мають владу. Якби Толстой справді був володарем дум, то не було б воєн і того насильства, яке тоді відбувалося і відбувається зараз. Як виявилося, володар дум нині це телевізор і божевільний дід, який любить історію воєн. (мій коментар у відповідь)
Коли я сказав батькові про те, що я вважаю всіх тих, хто зараз воює, лиходіями, на це він мені коротко відповів — заткни рота. Ось і вся розмова поколінь. Як же виявляється попереднє покоління жахливо аморальне, принаймні, деякі його представники.
У Невзорова вивішені фотографії обвуглених трупів солдатів, що лежать біля підірваних танків. Тут хочеться запитати у всіх мілітаристів — саме це видовище вас так приваблює, саме цьому присвячені всі ваші хвалебні оди війні? Я знаю, що вам подобається одягатися в солдатський одяг, для вас це всього лише рольова гра. Але чому ж ви не зображуєте горілих мерців із розірваними кінцівками і розтрощеними головами? Адже це найдостовірніший образ війни. Розумію, що для вас війна, мабуть, виглядає інакше. Але для мене саме так, і я в такі війнушки відмовляюся грати.
Думки про смерть
Смерть спіткає кожну людину, і лиходія, і людину доброчесну, і жебрака, і багатого, ніхто не безсмертний. Тут важливо розуміти, якою людина помирає. Пацифіст помирає зі знанням того, що він не вчинив зла насильства, нікого не вдарив, не вбив, а отже, він моральний. Солдат же помирає, будучи лиходієм убивцею, аморальним негідником, і така доля жахлива. Солдат мститься і з гаслом смерть за смерть забирає одне життя заради іншого життя і тим самим створює світ (країну), побудований на насильстві та крові. Таким чином, створюється проклятий світ, який нащадки можуть тільки ненавидіти, адже будучи інтелектуально розвиненими, вони знатимуть, в який жахливий спосіб, було влаштовано їхнє народження. Це те ж саме, якби мешканцям будинку сказали, що будинок, в якому їм доведеться жити, побудований на кістках. Але у світі багато цинічних людей, яких цілком усе влаштовує або ж вони про те особливо не замислюються. Їхня логіка проста — якби не сталося лиходійства, то не було б мене. Але що таке смерть? З буддійської точки зору, якби я не народився тут, то переродження відбулося б на іншій точці земної кулі. Однак багато хто переконаний, що народитися саме тут велике благо, там, де життя дарується насильством. Ще дивно читати, як воєнолюбці переймаються моїм передбачуваним не народженням, якби мої предки були пацифістами, але водночас їхня фантазія не йде далі цього, але ж вони могли б уявити собі життя всіх ненароджених дітей, усі викидні, аборти, невикористовувані статеві клітини, з яких могли б вийти унікальні особистості, і яких також можна було б пожаліти. Наприкінці своєї хаотичної думки скажу, що люди просто виправдовують лиходійства, мовляв, так світ влаштований, що якщо хочеш вижити, будь згоден на насильство. Але якщо природа так аморально влаштована, то людина має розум для того, щоб чинити опір їй, і має можливість бути моральною, а отже, пацифістом. Смерть же своєю чергою нікого не пропустить, вчорашні лиходії сьогодні прах, квітучі імперії в руїнах, важливим є тільки особистий моральний вибір, яким ти будеш її зустрічати.
Два способи придушення мілітаризму
У своїй книзі "Пацифісти" я дійшов висновку, що існують два відомих мені способи придушення мілітаризму. Перший пов'язаний з відмовою від дітонародження, це означає, що людина відмовляється поповнювати армію новими солдатами. Друге розв'язання цього питання пов'язане з вихованням дітей, іменоване просвітою про миролюбність пацифізму. Але варто поглянути на те, як сучасних дітей псують мілітаризмом, з яким жахливим завзяттям і агресією їхні уми промивають пропагандою, не тільки з боку освітніх установ, а й з боку батьків, тоді приходить розуміння, що другий підхід важкодосяжний. Залишається лише одне, жити незаймано, щоб школи спорожніли, і, можливо, тоді ідеологи зла, втративши об'єкт одурманення, задумаються про неправильність свого вибору. Як протестом може бути відмова від роботи, так і відмова від дітонародження також може вважатися дієвим протестом. Такий мій особистий одиночний протест.
Проти консерватизму дітонародження
Усе, що ви описали, сучасно й актуально, а ви все в дрімучій архаїці прибуваєте, наскрізь прогнилій від старості. Ваші так звані традиційні цінності — це архаїчні аморальні омани. Сучасній людині потрібна свобода, зокрема й свобода від статевих стосунків. Рід людський вимре тільки тоді, коли на Землі залишиться всього одна людина, а поки людей мільярди, про це не варто і заїкатися, нерозумно про це навіть говорити. (мій коментар у відповідь на тему статевих стосунків)
Смішно, про яку підневільність ідеться, коли людина завжди має вибір. Я особисто в армії не був, мені 32, також існує альтернативна служба. Можна стати дезертиром, можна відмовитися від армії і піти на тюремне ув'язнення, сховатися, втекти, виїхати. Ось наскільки великий вибір, а ви тільки й умієте повторювати — тааак влаштовано. До того ж протест пацифіста проти армії може полягати у відмові від дітонародження, щоб не поповнювати армію новим гарматним м'ясом. Але ви не зрозумієте. Повторюся, про все це я говорю у своїх книгах, розгорнуто, кому треба, той знайде. (мій коментар у відповідь)
Уже не вперше мені зустрічається релігійна жінка, у якої є дитина і яка відчуває наді мною уявну перевагу. Ніби тому що вона брала участь у зляганні і згодом народила дитину, це робить її дорослішою за мене. Невже тертя геніталій дорослішає? Чи виховання дитини дорослішає? І що ж, я також знайомий із вихованням, маю молодшого брата, я так само віддавав йому свої ресурси, як матеріальні, так і емоційні. Однак цей досвід дорослішим мене не зробив. Дорослість
Некомерційна література
Правильно, я вважав, що моя літературна творчість залишиться некомерційним андеграундом. Варто мені залишити десь тематичний коментар, як я одразу отримую купу засуджень. І наприкінці я доповнюю — якщо хочете дізнатися про мій світогляд більше, читайте мої книжки, вони безкоштовні. Але вони не будуть їх читати. Їм один невеликий уривок огидний, що не варто говорити і про щось більше. Інакше кажучи, коли я хочу зайнятися просуванням своєї творчості, ця моя дія дає зворотну протидію. Отже, всі маркетингові технології розраховані на комфортні твори? Мабуть так і є. Протестна література вкрай індивідуальна. Так, протестуючи проти релігії, істотний відсоток читачів одразу ж відсіюється, протестуєш проти державності та її духовних скріп, тут ще більше передбачуваних читачів відкидаються, і так далі, список величезний. Ще недавно прочитав про критику творчості, як сенсу життя, мовляв, слави важко досягти, раптом книжка загубиться і буде непопулярною. При цьому стверджується, що дітонародження це найкращий сенс життя. Ніби ваша дитина потрібна комусь, крім вас. Для держави ваші діти це безликі знаряддя владної волі, які легко ламаються і тому швидко стають непотрібними, відпрацьованими. Це ми бачимо зараз, коли навіть тіла загиблих юнаків у бойових діях родичі з благанням випрошують, і за смерть своїх дітей вони отримають гонорар (висловлюючись мовою книгопродавців). Хотів би я, щоб я створив книжку, потім би мою книжку знищили і виплатили б гроші на знак розради? Ні, нехай мої книжки живуть у безслав'ї і в злиднях, але живуть.
Про аморалочку в музичній індустрії
Сучасний музикант Face в інтерв'ю охарактеризував свою ранню творчість і всіх його наслідувачів одним словом — аморалочка. І справді, деякі музиканти грають роль аморального індивіда, використовуючи характерні атрибути аморального способу життя. У підсумку вони настільки вживаються в роль, що перестають відрізняти, де грань між екраном і дзеркалом. У цьому немає нічого нового, в аморалочку до реперів грали рокери. Потім минув певний час, і почали з'являтися рокери непитущі, рокери вегетаріанці, і багато інших, чим одразу ж виділилися серед інших. Але чому аморалочка так і залишається популярною? Мабуть публіку приваблює симбіоз аморальності з розкішшю багатства. Цим можна й пояснити популярність більшості володарів. Це образ розкутості та свободи деградації, яка або закінчується залишенням згубних звичок, зміною себе, або закінчується загибеллю.
Багатолике зло мілітаризму
Одна країна продає озброєння двом сусіднім країнам. І ті воюють між собою, використовуючи це саме озброєння. Через що гинуть сотні людей, тисячі, і в той час продавець зброї голосить протиборчим сторонам — припиніть воювати, припиніть кровопролиття. Як же це лицемірно. Це те саме, якби продавець алкоголю побачив би п'яниць і став би голосити, мовляв, як же вони недобре поводяться, знаючи, що саме він винен у їхньому пияцтві.
Коротко про релігійних володарів: вранці вони можуть бути в храмі і слухати миролюбні проповіді, а вже ввечері вони думають про дозвіл смертної кари.
Чому книжки мілітаристів, усіх цих аморальних людей настільки популярні? Я можу порівняти їхню діяльність тільки з громадським туалетом, який відвідує чимала кількість людей і який дуже популярний.
Я йду пішохідним переходом. Автомобілі зупиняються рішенням водіїв, які в них сидять. Водії не хочуть мені нашкодити, вони дотримуються правил. Але на іншій ділянці землі вбивають людей військовими машинами. Яка величезна різниця, чи не так? Тут люди акуратні, а там…
Усе, що потрібно знати про війну: лиходії володарюють, лиходії наказують, лиходії виконують, лиходії схвалюють і лиходії виправдовують. І по інший бік мирні люди.
У війні винна не тільки влада, а й її виконавці, увесь обслуговуючий персонал влади, усі пропагандисти, усі, хто виступає за, і це тисячі, якщо не мільйони людей, без яких влада безсила. Війна можлива тільки за такої масової підтримки натовпу, який годується з однієї бюджетної годівниці.
Ганебнішим і огиднішим за день вторгнення нападу, може бути тільки день перемоги. Під час вторгнення помруть десятки людей, тоді як перемога знаменує смерть тисяч людей.
Свобода тварин
Якщо ви створили такі умови і технології, за яких тварини живуть певний час, а потім їх вбивають заради м'ясоїдіння, то ви точно так само можете створити їм умови, за яких вони житимуть довго, і будуть помирати у свій термін від старості або хвороб. І це буде відповідальне ставлення до домашніх тварин. Колись ви вбивали тварин, тепер же настав час зберігати життя тварин. Але ви вбивали їх заради грошей, у тому полягав ваш трупний бізнес. Раз так, то придумайте, як ви зможете отримувати дохід від збереження їхнього життя.
Хижацтво — це різновид моральної потворності. Потворно все, що аморально, все, що веде до насильства, вбивства, заподіяння болю і страждань.
Обираючи між вегетаріанством, за якого людина не вбиває тварин і не використовує їхнє м'ясо для свого прожитку, і м'ясоїдством, за якого людина, якщо й не особисто вбиває тварин, то від поїдання їхньої плоті не відмовляється, більшість обирає друге. Чи варто дивуватися тому, що вибираючи між пацифізмом і мілітаризмом, частіше вибирають друге. Насильство їм звичніше, вигляд трупів звичніший, насильство для них ближче і зрозуміліше.
Ілюзії та забобони
Зараз моя творчість здебільшого присвячена темі розкриття суті ілюзій, не тільки містичних, а насамперед ідеологічних.
На патріотів не потрібно ображатися, адже вони прості віруючі люди, які вірять в ілюзію державності, а саме вірять у кордони територій, вірять в історію та міфи країни. Вони впевнені в тому, що все перераховане справді існує, коли цього немає, це всього лише їхнє уявлення, це їхня рольова гра. Достеменно існує тільки планета Земля, і я сумніваюся в тому, що
Я був захоплений релігією з тієї причини, що вона підтримувала мою любов до дівчини, давала надію на продовження. Мовляв, якщо не тут, то там. Тут ми не разом, значить залишається надія, що будемо разом там. Зараз, будучи агностиком, я мало вірю в те продовження життя, отже, я вже менше люблю. Знання про невірність призводить до атеїзму. Якби навіть і було продовження, то для чого мені продовження невірності. Вірячи в релігію, я вірив у її безсмертя, і в своє безсмертя, і в наше спільне безсмертя. Але я один. Я боявся померти, не зробивши те, що я хотів, як творча людина. Але я зробив майже все, що задумав. Тоді для чого мені продовження? Воно було б порожнім. Люди мріють про загробне життя з тієї причини, що вони хочуть продовження своїх почуттів, своєї діяльності, своїх стосунків. Коли потрібно вміти закінчувати. Смерть це і є закінчення всього.
Для рольової гри під назвою — державність, перш за все, потрібні самі гравці, іншим словом люди. Без людей нікому буде грати в державність, нікому буде вірити в цю ілюзію. Так само для храму потрібні парафіяни, а інакше його закриють, або обладнають під інші потреби. Без людей втрачають будь-яку значущість такі забобони як патріотизм і націоналізм. Резюмуючи, легко визначити в який спосіб послаблюються забобони. Я б дуже хотів, щоб діти народжувалися у світі, в якому немає кордонів країн, але всі єдині і кожен толерантний. Однак закликають до підвищення демографії там, де особливих моральних змін поки що не спостерігається.
Мені симпатичні опозиціонери з тієї причини, що вони виступають проти чинної влади. Але коли вчорашні опозиціонери стають владою, тоді моя симпатія зміщується в бік наступних опозиціонерів. Якщо звичайно вони адекватні.
Неможливо зрадити те, що є ілюзією. Ілюзію держави, батьківщини, країни. Існує тільки одне реальне місце проживання людства, на даний момент, це планета Земля. І саме їй людство робить погано, зраджує її.
Боротьба з державністю така ж безглузда, як і боротьба з релігією. Адже розуміння ілюзорності того й іншого поки що доступне не всім. Окремий індивід може звільнитися від цих ілюзій, але масова свідомість перебуватиме в омані. Залишається тільки чекати, коли ілюзії самі себе, дискредитувавши, розвіють.
Під час військових дій відкрилася вся аморальність людська, про яку я писав задовго до всього цього. Вони пишуть, що, мовляв, так, війна — це погано, і навіть якщо вона огидна і злочинна, то все одно її потрібно підтримувати, — пишуть вони, — бо від цього залежить доля країни, і навіть якщо при владі тиран, лиходій, то і його потрібно підтримувати і не засуджувати. І я ще колись дивувався з того, що люди настільки люто в минулому підтримували війни, лиходійства і своїх панів. Усе для життя — їхнє гасло. Але для якого життя? Аморального життя. Якщо життя дароване аморальністю, насильством і вбивством, то нехай такого життя зовсім не буде. Але в них одне виправдання — ніби для життя всі засоби хороші, нехай і найжахливіші.
Читаючи філософів
Яку ж нісенітницю пишуть філософи, замість того, щоб висловлюватися просто і зрозуміло, але замість цього городять не зрозуміло що. Читаючи, я можу всі їхні багатосторінкові думки вмістити в кілька речень. І вони можуть, але натомість немов усвідомлено збільшують обсяг своїх текстів. Для чого всі ці плутані лабіринти думок? Я пам'ятаю, в юності, так само складав, складаючи складносурядні речення, з метою здатися розумним і начитаним. Благо я усвідомив, що такий підхід до письменництва є несусвітньою дурістю, і потрібно писати з такою простотою викладу своїх думок, щоб кожен зміг їх зрозуміти без особливих зусиль.
Справжній пацифізм
Пацифізм неправильно розуміють. Насправді пацифізм нікому не вигідний. Тому коли я виступаю проти агресора, закликаючи його кинути зброю, і тим, хто обороняється, я кажу те саме — складіть зброю, не воюйте. Бажання захищатися насильством так само огидне, як і напад. Для пацифіста все насильство однаково аморальне.
У мілітаристів відсутня логіка. Вони це доводять, коли стверджують, ніби пацифізм веде до війни. От і немає пацифізму, він заборонений цензурою, мілітаристи всім заправляють. І що, немає війни? І тоді є і зараз є. Як ви не зрозумієте, що відкидаючи пацифізм, ви тим самим потураєте підготовці до війни, її початку, її завершенню, і знову по колу.
Покаяння, каяття, прощення не існує. Є тільки даність — ти такий або ти інший. Якщо в історії є хоча б один випадок насильства, то тоді дана аморальність є вічним тавром. Тому не потрібно дивуватися сьогоднішнім лиходійствам, поодиноким або масовим, погляньте на їхнє минуле, і тоді все стане зрозуміло.
Коли у свої 15-17-ть років я був бидланом, а отже, вживав алкоголь, і перебував у поганих компаніях, то саме в ті роки мене кілька разів били, я зазнавав нападів з боку подібного бидла. Що примітно. Однак у 18-ать років, коли я змінився, кинув усі свої шкідливі звички, став читати книжки, тим самим освічуючись, усі напади на мене раптом припинилися. Ніхто мене навіть не вдарив відтоді. Таким чином, я хочу відповісти на банальне запитання — а що якщо на тебе, пацифіста, нападуть? Так ви будьте інтелігентами і цурайтеся злачного суспільства і насильство буде обходити вас стороною.
Якщо справді кожна дитина
Чому я ненавиджу мілітаризм, насильство, воєнщину? Тому що я хочу відчувати, хочу мати протестне почуття, а не перебувати в пофігізмі, в нечутливості, в байдужості.
Пацифізм це не пофігізм, пацифізм це морально-етичний протест.
Що я зробив для пацифізму? Я відмовився йти в армію, мене в ній немає, я не владарюю, не наказую, не командую, а отже, я не причетний до її лиходійств.
Коли письменнику соромно
Мені, звичайно ж, соромно за те, що я не зміг запобігти злу. Я свідомо намагався. У 2020 році я написав книжку "Квіти пацифіста", а також повість "Склеп духовних скріп". Це було передчуття. Потім 2021 року я написав повість "Пацифісти". Це було попередження. Але мої книги мало хто читав, мало хто мене слухав. Але тепер пізно, занадто пізно. Залишається тільки соромитися.
Начерки думок
Юнацький романтичний максималізм на максималках. Так я можу охарактеризувати свою літературну творчість.
Незайманість — це один з аспектів романтики наближений до вірності.
Відмінність релігії від секти? Відмінності в масштабах деструктивного впливу.
Всесвіт це райдужка ока Бога, а космос Його зіниця.
Краще бути хорошим агностиком, ніж поганим віруючим.
Я виступаю за територіальну цілісність світу.
Зберегти цноту в реаліях сучасного світу надзвичайно просто. Для цього людині необхідна самоповага, а також самолюбство.
Який духівник тирана? Це представник державної тоталітарної секти, який славить війну і вбивць. Вони стоять один за одного.
Любов це не тертя геніталій, любов це тертя світоглядів
Статева рефлексія це міркування про свою статеву ідентичність.
Старими натовпами легше маніпулювати.
Люди, виконуючи злочинницькі закони і накази, як правило, і стають гіршими за тварин, і будь-яка війна тому свідчення.
Навесні хочеться кричати всіма клітинками свого тіла — як же добре бути одному і вільним, і добре б, щоб ця самотність не закінчувалася.
Одного разу, прибуваючи в храмі, я втомився молитися чужому богу, бо якщо бог і існує, то він миролюбний.
Втрата цноти — це усвідомлена відмова людини від досвіду дорослого незайманого життя, відмова від щастя бути незайманим.
Чим небезпечна влада? Здобуваючи владу, люди починають вважати себе особливими, обраними.
Безтурботність це збереження статевої енергії на щось важливіше, ніж статеві стосунки.
Забороняють цитати великих письменників, засуджують найгеніальніших письменників, і водночас чекають, коли я їм витлумачу, як потрібно жити. Їм свідомо не потрібні відповіді.
Нерозумно знаходити сенс життя в спорідненості. Родичі, як правило, розчаровують один одного.
Агностицизм — це коли я бажаю вірити в миролюбного бога, але дивлячись на світ, розумію, що його не існує.
Якщо секта це суб'єкт малого бізнесу, то легко здогадатися, хто є суб'єктом великого бізнесу.
Чи був колись світ гідний того, щоб у ньому народжувалися невинні діти? Ніколи.
Антивоєнна молодь, вони справжні герої нашого часу, молодь це справжня еліта суспільства.
Для чого світобудові бути, якщо мене в ньому одного разу не буде. Без мене весь світ не має сенсу.
Автор Козлов Є. А.
Збірник думок складено 04.04.2022р.
Сборник переведен, составлен и опубликован в 2023 году.
Спасибо за чтение
Вернуться к книге